Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Косаківський, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207192
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник) / В. Косаківський // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 125-133. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207192
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2071922025-10-03T00:10:45Z Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник) Косаківський, В. Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті 2009 Article Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник) / В. Косаківський // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 125-133. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207192 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
spellingShingle	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Косаківський, В. Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник) Матеріали до української етнології
format	Article
author	Косаківський, В.
author_facet	Косаківський, В.
author_sort	Косаківський, В.
title	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)
title_short	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)
title_full	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)
title_fullStr	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)
title_full_unstemmed	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)
title_sort	традиційні господарські заняття українців південно-східного поділля (за матеріалами містечка чечельник)
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207192
citation_txt	Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник) / В. Косаківський // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 125-133. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT kosakívsʹkijv tradicíjnígospodarsʹkízanâttâukraíncívpívdennoshídnogopodíllâzamateríalamimístečkačečelʹnik
first_indexed	2025-10-03T01:12:17Z
last_indexed	2025-10-04T01:10:07Z
_version_	1845011632912072704
fulltext	125 Віктор Косаківський (Вінниця) ТРА ДИЦІйНІ ГОСПОДАРСЬКІ ЗА Н ЯТ ТЯ У К РА ЇНЦІВ ПІВДЕННО-СХІ ДНОГО ПОДІЛ ЛЯ (за мат ер іа ла м и м іст еч к а Чече л ьн и к) П оділля – здавна сільськогоспо- дарський край. Головною галуззю госпо- дарства подолян було й лишається зем- леробство. Тут розвинуті всі його галузі: рільництво, городництво та садівництво. Родючі ґрунти, клімат із м’якою зимою і теплим літом сприяли тому, що цей край став одним зі стародавніх європейських центрів землеробської культури. Про це свідчать археологічні знахідки неолітич- ної доби (VI–V тис. до н. е.), коли тут проживали племена Буго-Дністровської культури. З тих часів і до сьогодні земле- робству належить провідна роль у госпо- дарстві місцевого населення. Господарська діяльність жителів Че- чельника, як і решти населених пунктів По- ділля, зумовлена природно-географічними умовами та особливостями соціально- го й економічного розвитку. Природно- географічні умови тут сприятливі для різних галузей сільськогосподарського виробництва. Ця обставина також допо- могала швидкому розвитку місцевих реме- сел і промислів, зростанню промислового виробництва, формуванню робітничого класу, а також становленню Чечельника як торгового осередка. Значний розвиток торгівлі в Чечельнику та в інших містеч- ках Поділля був зумовлений також ком- пактним проживанням тут єврейського населення. У XIX–XX ст. Чечельниччина – аграр- ний край. Промисловість тут була мало- розвинена і пов’язана переважно з пере- робкою сільськогосподарської продукції. Більша частина українського населення Чечельника проживала в присілках Ли- пецьке й Тартак, а у самому містечку від- соток українців був незначним. У XIX – на початку XX ст. більшість земель належала власникам маєтку. Для управління маєтковим господарством було створено економію. Маєток поділявся на фільварки – Липецький, Тартацький, Вербський, Бритавський, Поповогреблян- ський та Івашківський [1, арк. 135 зв.]. Кожен фільварок був забезпечний орною земею, пасовищами, сіножатями, необхід- ними будівлями, виробничими споруда- ми та інвентарем. Власником маєтку був І. В. Гудович, якому належало 30 727 десятин землі та 2164 кріпаки. Тяглових дворів у містечку налічувалося 111, на- півтяглових – 168, городників – 43, боби- лів – 31. Чечельницькі селяни мали 1264 десятини орної землі та 549 десятин сіно- косів. Тяглові селяни відробляли панщи- ну від 120 до 160 днів на рік, напівтягло- ві – 80, городники – 52, бобилі – 24. Крім панщини, кожен двір був зобов’язаний 12 днів на рік відпрацьовувати громадські роботи: ремонтувати мости, дороги тощо, але денна норма була такою, яку можна виконати лише за 2–3 дні. Реформа 1861 р. спричинила карди- нальні зміни в житті та свідомості се- лянства. Попри свою половинчастість та поміщицьку спрямованість, реформа дала поштов до появи на селі землеробів- власників, які з часом мали б зосередити у своїх руках переважну більшість сіль- ськогосподарського виробництва. Селян було поділено на чотири кате- горії: тяглові, піші, городники та бобилі. Тяглові й піші селянські господарства ко- ристувалися садибними та польовими на- ділами землі. Городники володіли лише садибними ділянками. Бобилі не мали на- віть присадибних ділянок [2, с. 680]. Частину земель з Чечельницького маєт- ку в другій половині XIX ст. було переда- http://www.etnolog.org.ua 126 но в довгострокову аренду. Про взаємини орендаторів із власником маєтку розпо- відають документи Вінницького облас- ного архіву [1, арк. 3–101; 3, арк. 1–11]. У 1903 р. Чечельницький цукровий завод орендував у власника маєтку Орлова зна- чну частину земель: у Бритавці – 1011 де- сятин, у Вербці – 1082 десятини, у Куре- нівці – 1460 десятин, у Липецькому – 683 десятини, у Поповій Греблі – 1165 десятин. Чечельницьке помістя володіло 10 641 де- сятиною землі [4, с. 74]. Від кінця XIX, а особливо на початку XX ст., землі Че- чельницького маєтку активно розпроду- вали. Так, у 1891 р. житель Чечельника М. Є. Лисаков купив майже 45 десятин землі [5]. У 1907 р. через посередництво Селянського поземельного банку з цього самого маєтку було куплено 190 земель- них ділянок, загальною площею понад 575 десятин [6]. Селянські ж наділи, як правило, лишалися невеликими. У 1905 р. земельна власність в Ольго- пільському повіті розподілялася таким чином: загальна кількість землі – 343 423 десятини, із них у приватній власності – 157 565 десятин (46,2 %). Усього приват- них володінь у повіті було 481. Кількість землі, що належала селянам, становила 158 743 десятини (46,2 %). На кожен з 29 034 наділених селянських дворів при- падало по 5,5 десятини землі. Це був най- вищий показник по губернії. Наприклад, у Кам’янець-Подільському повіті розмір земельного наділу становив лише 2,5 де- сятини, тоді як у середньому по губер- нії – 3,8 десятини. Середня врожайність на селянських полях Чечельницької волості в 1901– 1905 роках становила для озимини – 46,7 пудів з десятини, а для ярини – 27 пудів. Пуд озимої пшениці коштував 60,2 коп., а ярої – 64. Середній валовий прибуток із десятини становив відповідно 28,1 та 17,5 крб. Урожайність озимини із селян- ської десятини становила 74 пуди, а з приватного господарства – 113,5 пудів. Урожайність ярини – відповідно 61 та 92,5 пудів. Середній заробіток селянина в Ольгопільському повіті за одну обробле- ну десятину приватної землі в помістях був 21 крб 54 коп., на цукрових заводах – 3 крб 79 коп., а середній валовий при- буток з однієї десятини селянської землі становив 28 крб 30 коп. [4, с. 74–76]. Незважаючи на важке соціально- економічне становище селянства та полі- тичне і юридичне безправ’я, праця селя- нина з його живим і неживим реманентом була основним фактором української земле робської культури в цілому. Оскіль- ки до відміни кріпосного права селянське господарство становило основу поміщиць- кого господарства, то поміщик змушений був наділяти селянина землею. Обробіток землі вимагав великих затрат тяглової та людської сили, а праця була винятково непродуктивною. Рільництво. Упродовж багатьох сто- літь в Україні розвивалося й плекалося хліборобське ремесло, зокрема на Поділлі та в Чечельнику. Набутий віками досвід, що був основою життя українського наро- ду, передавали від покоління до поколін- ня. За цей час сформувалися традиційні землеробські культури, створилися систе- ма землеробства та народний сільськогос- подарський календар, утвердилися сталі традиційні знаряддя для обробітку ґрун- ту, збирання та переробки врожаю. Українці – народ стародавньої земле- робської культури, початки якої сягають неоліту та енеоліту. Унікальні палеобо- танічні знахідки було виявлено під час дослідження трипільського поселення в Чечельнику. Їхнє визначення здійснюва- ла доктор біологічних наук Г. О. Пашке- вич у лабораторії палеоботаніки Інститу- ту археології НАН України. Мешканці чечельницького поселення, займаючись рільництвом, висівали щонайменше три сорти пшениці (двозернянку, однозернян- ку та м’яку), два сорти ячменю (голозер- ний і плівчастий), горох посівний, просо звичайне та віку ервілію. Такий видовий склад характерний для більшості трипіль- ських поселень [7, с. 53–55]. Уже в епоху Київської Русі застосо- вували такі землеробські знаряддя, як дерев’яний плуг із залізними частинами, рало, соха, мотика, заступ, борона, коса- горбуша, граблі, ціп. Цінними джерелами для вивчення гос- подарської діяльності подолян є топогра- фічні та історико-статистичні описи По- дільської губернії кінця XVIII – початку XIX ст. Так, в описі Вінницького повіту, складеному Подільською губернською креслярнею в 1798 р., збереглися відомос- ті про заняття місцевого населення зем- леробством: «В сих местах пашут плу- http://www.etnolog.org.ua 127 гами на двох колесах с одним большим железным сошником, здесь называемом лемеш, который бывает длиною в аршин, шириною в пол-аршина и имеет в себе железа 30 фунтов. К нему приставляется острое железо, называемое здесь – черес- ло, которое прорезывает землю и облегча- ет, выворачивая ее в борозды. Сии плуги обыкновенно запрягают в три пары волов и определяется к ним три человека лю- дей: один управляет плугом, а двое вола- ми. Начинают пахать для озимого хлеба в июне месяце. Вспаханное поле лежит неборонованное до сентября, а тогда пе- редваивается или мешают его второй раз не плугом, а называемым здесь ралом, ко- торое делается наподобие русских сох, но с одним малым сошником и в него запря- гают только пару волов. Сим ралом па- шут поперек тех борозд, которые деланы в июне месяце и разрывая таким образом учиненные тогда земляные пласты, сеют потом рожь и боронят потом боронами, которые делаются так, как русские. Для ярового хлеба, кроме гречки, большею частию пашут поле осенью, а весною, коль скоро очистятся поля от снега, тогда мешают вспаханное поле точно так, как и для жита, ралом и потом сеют хлеб, но прежде всего сеется здесь ячмень, ярая рожь и пшеница, потом овес, горох, про- со, а после всех – гречка, которую сеют больше всех на гористых и песчаных мес- тах. Пашут для нее всегда весною, а потом перепахивают ралом и сеют как и прочий хлеб. Последний ей сев в исходе июня ме- сяца» [8, с. 80–82]. На початку XIX ст. подільський гу- бернський землемір В. Рудлицький упо- рядковував «Топографічний та статистич- ний опис Подільської губернії» і, ведучи мову про рільництво в цьому краї, зазна- чив, що орні землі тут досить родючі, а хліборобство – найголовніше заняття міс- цевих жителів. «Орють плугами на двох колесах з однією залізною сохою, що зветься лемешем. До нього прилаштову- ється гостре лезо, що зветься череслом. Воно перпендикулярно прорізає землю, горизонтально підрізану лемешем, вивер- таючи її з борозни. У цей плуг запрягають три пари волів або коней, а керують ними дві особи: одна плугом, а інша худобою. Під озимину землю орють двічі. Вперше в кінці червня, а вдруге – наприкінці серп- ня або у вересні. Після оранки засівають жито чи пшеницю. Під яровину, після обсіву озиминою, орють у жовтні місяці, доки земля не замерзла, а навесні, у бе- резні, як тільки зійде сніг з поля й зем- ля відтане, виорану восени землю вдруге переорюють плугом або прямо так сіють жито і пшеницю, овес, ячмінь, чечевицю, горох, в середині квітня – квасолю, мол- давську кукурудзу, коноплі; у травні – не- велику кількість проса і льону, здебіль- шого для домашнього вжитку. У червні сіють гречку. У деяких місцевостях орну землю, пе- реважно на поміщицьких ланах, здобрю- ють перегноєм» [9, с. 53, 54]. В Україні здавна відомі три традиційні види тяглових орних знарядь: плуг, рало та соха. Найдавнішим знаряддям оранки в українців, як і в багатьох інших зем- леробських народів, було рало [10, с. 31]. У Чечельнику його ще використовували навіть у 20–30-х рр. XX ст. Рало виготов- ляли з кривої деревини з металевим нако- нечником (наральником). «Любий робив, хто бідний. Ни мав плуга за що купити та й робив це рало. Рало поре землю, а плуг відкидає скибу. А то [рало. – В. К.] про- пололо канаву та й тільки раз коло разу пориш. Та й є кидают, сіют в борозенку, тамки чи просо чи гречку, а так розсі- яв, приволочив. Та й на цему край» [11]. Під час експедиційного обстеження вда- лося виявити лише два залізні наральни- ки. У деяких подільських музеях збері- гаються різні варіанти однозубого рала. Заможна частина населення селища для оранки використовувала плуг – у 2006 р. було виявлено асиметричний леміш до такого плуга. У цей самий час у сусід- ньому с. Вербка використовували давній дерев’яний плуг, який мав дві ручки, ме- талеву полицю та гистик, щоб одгоргати землю з полиці [12]. Плуг подібної кон- струкції зберігається в Ольгопільському краєзнавчому музеї. З кінця XIX – почат- ку XX ст. селяни дедалі частіше почали застосовувати металеві плуги фабричного виробництва. Деякими з них користують- ся й нині для оранки присадибних діля- нок. У 30-х рр. XX ст. у зв’язку з колек- тивізацією на колгоспних полях почали використовувати трактори та іншу сіль- ськогосподарську техніку, яка зміни- ла традиційний спосіб обробітку землі. У важкі повоєнні роки (1944–1945 рр.) http://www.etnolog.org.ua 128 землю орали плугом, який тягнула пара корів, запряжених у ярмо. «Одна жін- ка йшла за плугом, а друга веде корови. Також по неораній стерні сапою рубали ямки, садили кукурудзу. Шарували її і родило» [13]. Зоране поле засівали. Сіяли вручну з мішка (торбини): брали мішок за «рі- жок», перекидали через плече, ішли по- лем і сіяли. Однак «...треба тямити сіяти. Як посієш, так пожнеш. Сіяти треба у дві руці. Так кидає і так кидає. Коли сіют то насіння, кидают у верх мижи пальці, щоб рівномірно розсівалося. Треба бути спеці- алістом, щоб добре посіяти. А хто не вміє то насіє, де густо, а де пусто. Як посієш, так пожнеш» [11]. Засіяне поле боронували. Борона мала дерев’яну раму та залізні зуби. Один раз борону волочили прямо, а другим разом вона чіплялася за один кут, і земля роз- роблялася краще. Поряд із ралом, плугом і бороною в селянському господарстві для обробітку ґрунту використовували сапи та лопати. Для збирання зернових застосовували серп, косу, граблі та вила. Серпом жали жито і пшеницю. Ячмінь, овес, гречку та низьку й рідку пшеницю косили переваж- но косами, використовуючи також грабки. Грабки виготовляли з дерев’яних паличок, які зв’язували між собою. У 1930-х рр., коли організували кол- госпи, «пшеницю і косили, і жали. Баби серпами, а ми косами. Як станем. Всі їз- дові до єдіного, значіт, з косами. Виїхали в поле. Волів до возів поприв’язували… Худоба їсть, а ми косим. Таке крило йде. Ті вже в край виходят, а ці лише заходят у загінку. Як заспівают, аж луна йде по полі» [11]. Зжатий і скошений хліб в’язали в сно- пи за допомогою заздалегідь підготовле- них перевесел. Перевесла виготовляли з особливого виду осоки (тонкої та довгої), яку прив’ялювали та скручували. У XIX ст., коли селяни відробляли панщину, зжаті снопи звозили на панські токи й там обмолочували. Молотили сно- пи найчастіше ціпом або за допомогою молотарки, яка набула поширення ще з кінця XIX ст. Від молотарки обмолочене зерно возили спеціальними возами – без- тарками, а солому – гарбами. У селянських господарствах, навіть ще в 30–40-х рр. ХХ ст., обмолот снопів відбувався на спеціально підготовленому місці – току. Ділянка землі під тік мала бути рівною, добре змащеною та вису- шеною. Снопи для обмолоту розкладали по колу, колоссям до центру. Молотили одну сторону снопів, потім повертали їх і знову молотили. При молотінні ціпом враховували один дуже важливий для селянського господарства момент. Якщо господарю потрібна рівна, не м’ята соло- ма для покриття даху, то снопи молотили зв’язаними, частково послабивши пере- весло, а якщо не було такої потреби, то снопи розв’язували та розстеляли на току. Також для того, щоб вийшов добрий око- літ, вимолочені снопи брали за вершки і струшували, залишаючи в руках лише дов гу солому. Із трьох звичайних обмо- лочених снопів утворювався один сніпок околоту [14]. Обмолочене зерно провіюва- ли решетами та дерев’яними лопатами, пе- рекидаючи його з купи на купу. Необмолочений хліб у снопах збері- гали в клуні, а обмолочений – у коморі та в хаті на горищі: у засіках, мішках, солом’яниках, скринях, діжках. У 1930-ті роки, особливо в 1932–1933, під час го- лоду, селяни намагалися сховати зерно в спеціальних ямах, викопаних у хаті. Їх обмащували глиною, обпалювали, напов- нювали зерном і засипали зверху землею, щоб ніхто не знайшов. Інколи в яму опус- кали наповнену зерном діжку [11]. Неве- лику кількість різного зерна зберігапи в глиняних горщиках, які ховали на горищі попід стріху, а в хаті – на печі, у печі, під лавами тощо. Зерно на борошно переробляли в мли- нах та жорнах. Ще в 1920–1930-ті рр. в околицях селища були вітряки, а на річці Савранці – водяні млини. Місцеві жителі згадують: «На Капітанці було два вітряки. Один Бучацького Тодора, а другий Козе- ренка Івана. А на Колгоспній горі млинів бупо зо п’ять: Барана, нижче – Ковбаси (Косаківського Філімона. – В.К.), Да- нільцева Юсея (Євсея) та ін. У Вербці на цій стороні було 18 вітряків, а на тій – 6. На Тартаку, в Липках, як до Ольгополя їхати, був вітряк Ївтуха Жмурка. До млина Тодора Бучацького ішла до- рога – Сулова. Біля млина була пасіка. Ще й сьогодні на тому місці ростуть виш- ні. Млин був на два камені. Камені пізні- ше забрали до млина, що був на Торгови- ці. Але двигун не зміг їх крутити, бо були http://www.etnolog.org.ua 129 великі. Вітряк Бучацького був великий. Внизу амбар був, де залишалося для роз- мелювання зерно, якщо мельник не всти- гав його змолоти. Цей вітряк спочатку був чотирикрилим, але з часом його перероби- ли на шестикрилий. У вітряків були здорові дерев’яні кри- ла з кватирками, які знімали, коли був сильний вітер, і добавляли, коли він був малим. Водяні млини були на Савранці на греб лі при дорозі на Червону Греблю; біля спиртзаводу та ще один на Кривецькому. Ці млини мали велике колесо, яке про- вертала вода. Млин при дорозі на Черво- ну Греблю розібрали після війни. Ще один млин був біля Торговиці, на протилежному березі від водяного мли- на. Він був оснащений одноциліндровим старим дизельним двигуном. Кравець Микола був там за моториста. Працював той млин ще у 70-ті роки. Зараз не іс- нує» [11; 15–17]. Поряд із млинами в селищі були поши- рені жорна. Ще в 1930-ті рр. їх виготов- ляв для власних потреб кожен господар. Одні робили жорна з каменів, інші – ви- різали з дерева. Били казани та чавуни й набивали в дерев’яні колодки металеві уламки, притирали їх і так мололи. Од- нак по селу ходили комсомольці і, якщо чули, що працюють жорна, то забирали їх, розбивали, спалювали. Селян змушу- вали молоти лише в державних млинах, де їм доводилося платити велику мірку за помол. «Хоч шось змолоти, дай довідку з сільсовєта (що ти колгоспник. – В.К.). Значіт пішов за цею довідкою. Підпишиш- ся на 25 рублів на позику, то дадут тобі на 20 пудів цю довідку... У Глибочку був великий млин. Туди возили» [11]. Масово жорнами користувалися також у воєнні та повоєнні часи до початку 50-х рр. XX ст., а зрідка – аж до початку 60-х рр. У 1970–1980-ті рр. на цих жорнах мололи лише для худоби. Зрідка в селянських гос- подарствах були кам’янні жорна. Загалом у Чечельнику, як і по всій Укра- їні, ще з кінця XIX ст. розпочалася транс- формація української народної землероб- ської техніки. У зв’язку з колективізацією в сільське господарство запровадили ма- шинну техніку. Тяглові орні знаряддя пра- ці – рало, дерев’яний плуг тощо – вийшли з ужитку. Їх у колгоспно-радгоспному ви- робництві витіснили машини. У недалекому минулому кожен селя- нин мав власне поле та ділянку землі біля хати для висаджування городніх культур. Поля були від 1 до 10 десятин, а городи – по 1 десятині. У пам’яті людей старшого покоління та в топоніміці й донині збе- реглися назви полів за іменами, прізви- щами або вуличними прізвиськами їхніх колишніх власників: Беньове поле, Бель- кове поле, Слюсарова долина, Сафроно- ва стінка, Нагирнякова стінка, Яцькова стінка, Покотилова стінка та ін. Нині Чечельник (і селище, і район) в основному аграрний, тому його мешкан- ці переважно задіяні в сільськогосподар- ському виробництві – у різних товари- ствах і приватному секторі, де розміщені присадибні ділянки. У 90-х рр. ХХ ст. було проведено розпаювання земель ко- лишнього радгоспу Цукрокомбінату між його робітниками. Основною культурою, яку на той час вирощували, був цукровий буряк. Посівні площі сьогодні значно скоротилися. Поряд із цукровим буряком вирощують посівні горох, гречку та овес, а також пшеницю, ячмінь звичайний, рідше посівне жито та соняшник. Для годівлі тварин висівають кормові трави: люцерну посівну, конюши- ну червону, еспарцет посівний, віку посів- ну тощо. Окрему групу культурних рос- лин становлять плодові (плодово-ягідні) культури. Городництво. Як частина землероб- ства городництво займає окрему, на жаль, мало досліджену ланку в господарській діяльності українців. Переважна частина відомостей про городні культури та час їх- нього поширення стосується в основному території України та Російської імперії. Про розповсюдження на Поділлі можемо вести мову лише в загальноукраїнському контексті. Найдавніші відомості про городні культури належать до скіфського періо- ду. Геродот, описуючи племена каліпідів і алазонів, згадує, що вони вирощували цибулю та часник [18, с. 84]. За часів Київської Русі (IX–XI ст.) городництво набуло значно більшого по- ширення. Перше місце серед вирощува- них городніх культур належало капусті та ріпі, друге – маку й огіркам. Усюди поширеними були цибуля та часник. На городах також розводили хміль. Унікаль- ні палеоботанічні матеріали дали розкоп- http://www.etnolog.org.ua 130 ки Райковецького городища (в околиці м. Бердичева на Житомирщині), де поряд із зерновими знай дено обгорілі рештки насіння городніх культур – маку та огір- ків [19, с. 59, 69]. У XII–XV ст. поши- реними видами городніх культур залиша- лися капуста й ріпа. Вирощували також моркву, редьку, буряки, цибулю, часник, огірки, мак, хміль, гарбузи та дині. До речі, дині, на думку вчених, на територію Київської Русі потрапили в XII–XIII ст. з Малої та Середньої Азії, а кавуни – у XIII–XIV ст., за часів монголо-татарської навали. Про вирощування на Брацлавщині в се- редині XVI ст. овочевих культур свідчать описи «пасік», які фактично перетворили- ся на хутори з різногалузевим господар- ством, зокрема там були «…сады и огороды овощные роскошные» [20, с. 98]. У XVII–XVIII ст. в українському го- родництві з’являються нові культури. У XVII ст. було введено квасолю (тоді ж її ввезли з Франції до Росії). Від початку XVII ст. на півдні України вже висаджу- вали кукурудзу. Близько середини XVI ст. іспанці за- везли до Європи картоплю. На Україну вона потрапила двома шляхами: з Поль- щі та з Росії. Первісна культура карто- плі в польських маєтках з’явилася вже в 1676–1696 рр., а ширшого вжитку вона набула з другої половини XVIII ст. В Україні картопля масово поширилася в 1740-х рр. Уже в 1764 р. її вирощували на своїх городах київські міщани. Селяни з цією культурою тоді ще не були знайомі. У Росії картоплю розсилали для виса- джування по різних губерніях. Зокрема, 1 лютого 1768 р. київський губернатор писав Сенату, що він посадив чотири четверики картоплі на казенному городі. Отримали 21 четверик урожаю, з яких 20 четвериків продали міщанам, а 1 за- лишили для розведення. У 1769–1791 рр. картоплю висаджували у різних губерні- ях України. У 1795 р. її вже вирощували в Очаківському степу між Бугом та Дні- стром – на землях, щойно відвойованих у турків. За відомостями Радецького, у маєтку Потоцьких польова культура кар- топлі з’явилася в 1780 р., отже, у горо- дній культурі – ще раніше. У 1816 р. в Бессарабії картоплю розводили німецькі колоністи, а розведенням овочів займа- лися болгари [21, с. 263–326]. У середині XVIII ст. в Україні з’явився соняшник. Спочатку, як і в Європі, його вирощували як декоративну рослину, а з часом – як рослину, що дає насіння. У 1841 р. селянин Бокарєв зі слободи Олексіївка (власність графа Шереме- тьєва) у Воронежській губернії спробу- вав отримати олію з насіння соняшника. У наступному році, після вдалих дослідів вибивання олії, він почав розводити со- няшник з промисловою метою. За 20 ро- ків бокарєвський почин значно поширив- ся у цьому краї. У слободі Олексіївка з її хуторами, при населенні близько 40 тис. душ, на той час нараховувалося до 120 заводів, із яких кожний вибивав до 2000 пудів олії. Пуд олії отримували з 5 пудів насіння [22, с. 322]. Уже в 1774 р. в Україні вирощували топінамбур (земляна груша), завезений до Європи (у Францію) ще в 1612 р. У «Фи- зиологическом описании Таврической об- ласти…» 1785 р. поряд із баклажанами згадуються помідори. Висаджували їх у садах навколо Бахчисарая. У 50-ті рр. XIX ст. помідори вирощували у великій кількості в Криму, Одесі, Миколаєві, Хер- соні та їхніх околицях, а також у Молда- вії. Тоді ж помідори починають розводити і селяни. Уже в середині XIX ст. селяни вирощували помідорів більше, ніж помі- щики [23, с. 516, 517]. Загалом, у другій половині XVIII ст. на городах України вирощували морк- ву, цибулю, петрушку, пастернак, ріпу, хрін, капусту, огірки, квасолю, часник, мак. З початку XIX ст. в Україні почали вирощувати цукровий буряк [24, с. 230, 231]. Уже в 1827 р. біля м. Бершадь було побудовано перший на Поділлі цу- кровий завод. На початку XIX ст. на Поділлі виро- щували досить багато городини, овочів і квітів. «Сіють і садять у полі, на башта- нах огірки, гарбузи, дині, кавуни; з горо- дини – буряки, капусту, цибулю, часник, картоплю, моркву, петрушку, пастернак, редьку, ріпу, брукву, селеру, каляріну (?), ярмуж (?), спориш, горох, квасолю, біб, мак» [9, с. 56, 57]. Город і сад – невід’ємна частина укра- їнської селянської садиби. Хата без горо- ду й сьогодні небагато варта. Для селян, які втратили свої поля, присадибна ділян- ка (город і сад) – чи не єдина можливість утримувати себе та свою родину. За паї, http://www.etnolog.org.ua 131 які більшість селян здали в аренду, бага- то продукції не отримаєш. На присадибних ділянках вирощують різні просапні та овочеві культури. Се- ред них перевага надається різним сортам картоплі та кукурудзи. Вирощують також буряки (кормові, столові, рідше цукро- ві), гарбуз звичайний, кабачки, патисони, капусту, квасолю, кріп, мак снотворний, моркву, огірки, петрушку, помідори, пе- рець стручковий, редиску, редьку посів- ну (чорну та білу), цибулю, часник, хрін, щавель городній. Вирощують і баштанні культури: кавуни та дині. Баштани та городини були колись у кожному відді- ленні радгоспу. Сьогодні вони займають незнач ні площі, а подекуди й зовсім від- сутні. Також вирощують сорго та віниччя справжнє (для виготовлення віників), ре- вінь городній, топінамбур. У недалекому минулому вирощували багато посівних конопель, дещо менше – льону. Волокна цих рослин використо- вували для виготовлення ниток, з яких ткали полотна. Із сім’я конопель колись виготовляли «макогоняче молоко» до каші, а насіння льону використовували з лікувальною метою. Сьогодні ці рослини вирощують зрідка, у незначній кількості. Садіння городніх культур – капусти, моркви, огірків, помідорів, цибулі, час- нику, гарбузів тощо – було й лишається переважно жіночою справою. Городні культури найчастіше саджають рядовим посівом: роблять борозенку або невеликі ямки, кидають у них насіння чи кладуть розсаду. Жінки займалися здебільшо- го й насінництвом [25, с. 90–92]. Для одержання насіння вибирали найкращі висадки, які розташовували на городі біля грядок. При цьому знали, що виро- щувати, наприк лад, висадки кормових, цукрових чи столових буряків разом не можна. Також не можна садити поряд моркву та петрушку, які здатні пере- запилюватися, унаслідок чого морква «зводиться» (втрачає свої головні якос- ті). Так само «зводяться» висаджені на одній грядці гарбузи, кабачки та пати- сони. Насіння зберігали у вузликах, пакунках, торбинках. Перед посадкою насіння деяких рослин сіяли та проро- щували в хаті на підвіконні або в неве- ликих парниках. Картоплю саджали всі разом: і чолові- ки, і жінки, і діти. Багато часу витрачало- ся на догляд за городніми рослинами: їх прополювали, сапали (у Чечельнику ка- жуть «шарували»), за потреби – підгорта- ли та підв’язували. Цю частину городніх робіт виконували жінки та діти. Збирали урожай лопатами. Зібраний урожай зберігали в льохах. Давні льохи мали форму баньки – вузь- ку «шию» та розширену донизу частину. Робили такі льохи, як правило, поблизу хати. Зверху над льохом зводили катра- гу – курінь, який захищав льох від негоди. У важкі голодні роки та воєнні лихоліття льохи викопували всередині хати – пере- важно в коморі, зрідка в кімнаті. Для збільшення урожайності присадиб- ні ділянки, якщо є змога, удобрюють пере- гноєм і попелом, а за їх відсутності – купо- ваними мінеральними добривами. Оранку городів проводять, як правило, восени (у вересні-жовтні), після збору урожаю. Перед оранкою городи очищають від за- сохлих решок рослин і розкидають пере- гній. Попелом і мінеральними добривами удобрюють весною безпосередньо перед садінням. Також перед садінням городи обов’язково боронують («закривають во- логу»). По можливості дотримуються пев- ної сівозміни. Найчастіше це відбувається з ділянками, на яких висаджують карто- плю та кукурудзу – щороку їх змінюють. Також регулярно на городі змінюють ді- лянку під грядку. При садінні картоплі намагаються висаджувати кілька різних сортів. Кожен сорт висаджують окремо, інколи їх розділяють однією-двома ряд- ками буряків, як правило, кормових. По картоплі рядками висаджують квасолю. Інколи по картоплі та кукурудзі висаджу- ють гарбузи [26]. Садівництво. Початки садівництва в Україні, зокрема на Поділлі, сягають глибини століть. Кісточки аличі, слив, абрикосів і відбитки листків винограду виявлено на пам’ятках трипільської куль- тури на території сусідньої Молдови [27, с. 137; 28, с. 149]. Про садівництво як га- лузь сільського господарства вже у скіф- ські часи веде мову Геродот. Описуючи гелонів, він каже, що вони мали сади. Феофраст пише, що навколо Пантікапея росло багато смоківниць (шовковиць) і гранатових дерев. Також там було чимало груш і яблунь різних сортів і доброї якос- ті. У той самий час у Криму вирощували аличу, різні сорти слив і виноград. Їхні http://www.etnolog.org.ua 132 кісточки виявлені археологами під час розкопок [18, с. 85–89]. У часи Київської Русі (IX–XI ст.) у садах вирощували яблуні, сливи, вишні. Під час розкопок Райковецького городи- ща під Бердичевом, знищеного в середині XIII ст., поряд з іншими палеоботанічни- ми матеріалами знайдено обгорілі рештки кісточок слив, вишні, черешні [19, с. 56]. На Поділлі садівництво розвинулося на базі «пасік», які масово почали вини- кати на початку XVI ст. під час нової хвилі колонізації краю. Власник «пасі- ки» займався не лише бджільництвом, а й сільським господарством, зокрема са- дівництвом. Ще на початку XIX ст. се- ред лісів Вінницького повіту подекуди збереглися старі сади чи окремі садові дерева, які вже давно здичавіли. Вони відокремлювалися від лісу ровом або взагалі зливалися з лісом. Такі здичавілі садові дерева, на думку Марчинського, становлять рештки стародавніх «пасік», а згодом – хуторів [20, с. 98, 99]. На давні корені подільського садівни- цтва вказує також надзвичайна різнома- нітність місцевих сортів, утворення яких вимагало культивування упродовж трива- лого часу. Природні умови краю сприят- ливі для розведення садів. Наприкінці XVIІІ – на початку XIX ст. поміщики на Поділлі заклали багато гар- них садів, у яких акліматизовано 500 сортів груш і яблук. У ті часи не було жодного поміщицького маєтку без саду. Більшість таких садів мали площу до 12,25 десятини, а зрідка – до 60 десятин. У селян іноді були сади площею 2–4 де- сятини. Загалом селянські сади були не- великими [29, с. 28]. На початку XIX ст. в подільських са- дах росли такі дерева й кущі: яблуні, гру- ші, дулі, бергамоти, вишні, черешні, сли- ви, аґрус, малина, барбарис і смородина. У містах Могилеві, Ямполі, в містечках Чечельнику, Ярузі, Цекинівці, Рашкові та навколишніх селах вирощували значну кількість угорських, а ще більше волось- ких виноградних лоз, волоських горіхів, персикових і морвових дерев або шовкови- ці [9, с. 58, 59]. В Україні здавна повелося, що разом із початком будівництва хати формувався й сад. Велика кількість садів – окраса будь- якого населеного пункту України. Не є ви- нятком і Чечельник, який і нині потопає в садах. Особливо красивим містечко стає навесні, коли сади квітнуть. Розташовані сади переважно на присадибних ділянках. На землях колишнього ВАТ «Чечельниць- ке» площа саду невелика. Там вирощують яблуні, груші, подекуди вишні. Про те, що колись садів у околицях Че- чельника було багато, свідчать старі, май- же здичавілі, грушеві дерева, які й донині ростуть у Покотиловій стінці та в інших навколишніх місцевостях. Старожили згадують, що ще в 20-х рр. ХХ ст. багато жителів селища на навколишніх полях, особливо в стінках та попід лісами, мали сади, які були знищені в 1930-х р. Зрід- ка на городах можна й сьогодні побачи- ти старі груші та яблуні, які, за словами старожилів, посаджені їхніми батьками та дідами, тобто десь у кінці ХІХ – на по- чатку ХХ ст. У домашніх садах переважають яблу- ні, груші, сливи, вишні, волоський го- ріх. Можна й сьогодні знайти старі сор- ти яблук, які мають такі місцеві назви: «мордочки», «таролька», «тарахкавка», «солодка» та ін. Зі старих сортів груш і нині вирощують «панни», «сомпляки», «лимонки». Сорти слив теж традиційні: «угорка», «черкуша», «кульки», «малай- ки», «кобильохи». Культивують також два сорти вишень, два сорти шовковиці (білу та чорну), черешні дикорослі та щеплені. Місцева назва щеплених чере- шень – «черих». Абрикос у домашніх са- дах росте зрідка. Подекуди можна знайти персик, обліпиху, айву звичайну та де- рен (кизил). До речі, дерен росте також і дикий у Яцьковій стінці та Вербсько- му лісі. Також культивують різні сорти малини звичайної, смородину чорну та червону (порічки), аґрус звичайний і по- луниці. Майже на кожному подвір’ї біля бу- динку ростуть різні сорти винограду. Ра- ніше його висаджували на городах. На території селища поширені до 10 сортів винограду. Здичавілий виноград ще й сьо- годні росте у «Кручогорах». Традиційно при засадженні стінок, балок і ярів, крім дикорослих видів, ви- саджували й культурні. Зокрема, при засадженні Сафонової стінки (у другій половині 60-х рр. ХХ ст.), Голасового, Терещукового ярів (у 70-х рр.) там було висаджено багато абрикос. У Сафоновій стінці також ростуть черешні, яблуні та http://www.etnolog.org.ua 133 груші. У лісозахисних смугах часто трап- ляються черешні. Місцеві жителі вживали як свіжі, так і сушені фрукти. Серед сушених перше міс- це займали сливи («угорка» і «черкуша»). Сушили грушу «лимонку» та дрібні дикі груші, з яких виготовляли квас. Сливи та груші сушили на сушарках (у селищі їх називають «сушарні»). На сонці сушили яблука, порізавши їх на тонкі кружки, та абрикоси, видаливши з них попередньо кісточку [26]. Отже, господарські заняття україн- ців Південно-Східного Поділля зумовле- ні природно-географічними умовами та особ ливостями соціального й економічно- го розвитку краю. Природно-географічні умови, а саме – розташування в місці пе- реходу лісостепу в степ, сприяли виник- ненню та довготривалому розвитку земле- робства в усіх його галузях: рільництві, городництві, садівництві – від найдавні- ших часів і до сьогодення. 1. Вінницький обласний державний архів. – Ф. 468, оп. 1, спр. 551. 2. Краснопольський А., Роботько Ф. Чучель- ник // Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область. – К., 1972. – С. 679–687. 3. Вінницький обласний державний архів. – Ф. 468, оп. 1, спр. 710. 4. Вовк С., Косаківський В., Таранець С. На- риси з історії Чечельника. З найдавніших часів до наших днів. – Вінниця, 2000. 5. Родинний архів Ободянського Івана Ма- каровича, жителя смт Чечельник. 6. Родинний архів Монастирської (Атама- ненко) Анастасії Сергіївни, 1960 р. н., жи- тельки смт Чечельник. 7. Пашкевич Г., Відейко М. Рільництво пле- мен трипільської культури. – К., 2006. 8. Петренко О. Лука Мелешківська: нариси історії села. – Вінниця, 1999. 9. Описи Подільської губернії (1800 та 1819 рр.) / Упоряд. Ю. С. Земський, В. В. Дячок. – Хмельницький, 2005. 10. Горленко В., Бойко І., Куницький І. Народ- на землеробська техніка українців. – К., 1971. 11. Запис автора 9 травня 2000 р. від Ящи- шина Олексія Федоровича, 1915 р. н., жи- теля смт Чечельник. 12. Запис автора 10 лютого 2000 р. від Ан- тоненка Івана Ілліча, 1924 р. н., жителя смт Чечельник. 13. Запис автора 11 лютого 2000 р. від Годо- ваної Ганни Петрівни, 1928 р. н., жительки смт Чечельник. 14. Запис автора 26 лютого 2007 р. від Ата- маненко Ганни Арефівни, 1930 р. н., жи- тельки смт Чечельник. 15. Запис автора 9 лютого 2000 р. від Ко- саківського Афанасія Афанасійовича, 1929 р. н., жителя смт Чечельник. 16. Запис автора 13 лютого 2000 р. від Ко- саківського Афанасія Афанасійовича, 1929 р. н., жителя смт Чечельник. 17. Запис автора 13 лютого 2000 р. від Обо- дянської Оляни Афанасіївни, 1912 р. н., жителя смт Чечельник. 18. Блаватский В. Земледелие в античных государствах Северного Причерноморья. – М., 1953. 19. Гончаров В. Райковецкое городище. – К., 1950. 20. Отамановський В. Вінниця в XIV–XVII століттях: історичне дослідження. – Вінни- ця, 1993. 21. Леонович В. К истории культуры карто- феля в России // Материалы по исто- рии земледелия СССР. – М.; Ленинград, 1952. – Т. 2. – С. 158–400. 22. Совєтов О. Про системи землеробства // Вибрані твори. – К.; Х., 1951. – С. 225–401. 23. Брежнев Д. История распространения и введения в культуру томатов в России // Материалы по истории земледелия СССР. – М.; Ленинград, 1952. – Т. 2. – С. 511–560. 24. Історія народного господарства Україн- ської РСР. – К., 1983. – Т. 1. 25. Горленко В. Господарська діяльність. Землеробство. Знаряддя праці // Поді- лля: історико-етнографічне дослідження. – К., 1994. – С. 84–99. 26. Польові матеріали автора 2000–2008 рр. 27. Маркевич В. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. – Кишинев, 1981. 28. Янушевич З., Кременецький К., Паш- кевич Г. Палеоботанічні дослідження трипільської культури // Археологія. – 1993. – № 3. – С. 143–152. 29. Яропуд В. Подільське садівництво // Сад. – 1996. – № 7. – С. 25–28. http://www.etnolog.org.ua

Традиційні господарські заняття українців Південно-Східного Поділля (за матеріалами містечка Чечельник)

Репозитарії

Схожі ресурси