Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Курочкін, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Schriftenreihe:	Матеріали до української етнології
Schlagworte:	Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207213
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського) / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 26-31. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207213
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2072132025-10-03T00:00:32Z Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського) Курочкін, О. Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку 2009 Article Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського) / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 26-31. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207213 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку
spellingShingle	Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку Курочкін, О. Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського) Матеріали до української етнології
format	Article
author	Курочкін, О.
author_facet	Курочкін, О.
author_sort	Курочкін, О.
title	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)
title_short	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)
title_full	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)
title_fullStr	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)
title_full_unstemmed	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)
title_sort	різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції павла чубинського)
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Сучасне народознавство у світлі наукової спадщини Павла Чубинського: методи, здобутки, проблеми розвитку
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207213
citation_txt	Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського) / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 26-31. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT kuročkíno rízdvânonovoríčnísvâtazístoričnoídistancííu140rokívšlâhamiekspedicíípavlačubinsʹkogo
first_indexed	2025-10-03T01:14:33Z
last_indexed	2025-10-04T01:12:05Z
_version_	1845011756290670592
fulltext	26 Олександр Курочкін (Київ) РІЗДВЯНО-НОВОРІ ЧНІ СВЯТА З ІСТОРИ ЧНОЇ ДИСТА НЦІЇ У 140 РОК ІВ (ш л я х а м и експед и ц і ї Па в ла Чу би нськог о) В ажливу частину етнографічних джерел становлять народні календарі – особ ливі нотатки про життя та побут селян України в різні пори року, що ві- дображали хронологічну приуроченість окремих звичаїв, обрядів, повір’їв, зразків уснопоетичної творчості. Історичними по- передниками цього своєрідного літератур- ного жанру можна вважати давньоруські літописи, монастирські хроніки, сімей- http://www.etnolog.org.ua 27 ні щоденники (діаріуші), що послідовно подавали різноманітні відомості. Тради- цію видання спеціалізованих календарів звичаєво-обрядового профілю у вітчизня- ному народознавстві започаткували К. Се- ментовський (1843), О. Терещенко (1848), М. Арандаренко (1849), М. Максимович (1856), М. Маркевич (1860) та ін. У конкретних історичних умовах, у яких перебувала Україна в XIX ст., коли точилася гостра ідеологічна боротьба між прихильниками польської та російської (імперської) влади, будь-яке друкова- не видання, адресоване широким масам, неодмінно підпорядковувалося загальній тенденційності, виконувало політичне за- мовлення. Так, польсько-католицьку про- паганду серед українського населення поширював відомий Бердичівський ка- лендар, який регулярно з другої половини XVIII до 60-х років XIX ст. друкували кармеліти. Після закриття цього видання в 1865 році з політичних міркувань цю прогалину прагнув заповнити «Київький народний календар», який обстоював уже «суто російські», державницько-монархіч ні позиції. Відверто самодержавний харак- тер нового щорічника отримав критичні відгуки з боку прогресивної української інтелігенції. Публікуючи рецензію на перший випуск цього видання в газеті «Киевлянин», колишній ректор Київсько- го університету М. Максимович, зокрема, зазначив, що «розділ “Місяцеслов в на- родних прислів’ях” весь складений лише з народних прислів’їв великоросійських. Але в “Київському календарі”, – наголо- шував М. Максимович, – слід бути “Мі- сяцеслову”, складеному з прислів’їв на- роду південно-руського, бо лише тоді й буде придатним і бажаним для місцевого народного населення й цікавим взагалі для етнографії російської, як місяцеслов, відповідний з місцевою південно-руською народністю і з цілим побутом місцевого народу» 1. Наведені факти яскраво характеризу- ють задушливу атмосферу, в якій після реформи 1861 року розгорталися україно- знавчі студії, та водночас дозволяють по- справжньому оцінити значення здійсне- ного П. Чубинським наукового проекту, результатом якого стало семитомне зі- брання під назвою «Праці етнографічно- статистичної експедиції в Південно- Західний край». Вміщений у третьому томі цього видан- ня «Народний календар звичаїв та обря- дів» (1872) значно перевершує більш ранні аналогічні збірки як в обсязі емпіричних даних, так і в рівні їхнього наукового ви- кладу. Новаторство та великі організатор- ські здібності П. Чубинського проявилися насамперед у тому, що він зумів об’єднати зусилля значної когорти вітчизняних до- слідників і збирачів, завдяки чому було видано першу в українській етнографії колективну працю, яку справедливо нази- вають «енциклопедією народного буття». Відомо, що до третього тому «Праць», окрім матеріалів, зібраних власноруч П. Чубинським під час трьох подорожей 1869–1870 pоків, увійшли також польові записи О. Терещенка, М. Максимовича, М. Костомарова, А. Метлинського, П. Ку- ліша, Я. Новицького, Д. Мордовця та ін- ших. Вагомим результатом колективної співпраці стало найбільше для того часу зібрання календарних пісень третього тому, яке містить 587 одиниць. На відміну від своїх попередників, які описували річні звичаї та обряди окремо- го села чи певної місцевості, П. Чубин- ський поставив перед собою більш амбіт- ну мету – охопити в «Календарі» значний ареал етнічної території українців, що включав Наддніпрянщину, Полісся, Во- линь, Поділля, Бессарабію, Холмщину та Підляшшя. За межами експедиційного дослідження 1869–1870 років залишили- ся лише ті українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, а також Пів- день України. Суттєва перевага «Щоденника» П. Чу- бинського в порівнянні з більш ранніми подібними розвідками полягає в кон- кретній паспортизації етнографічних і фольклорних матеріалів. Якщо, характе- ризуючи народні вірування та уявлення, дослідник брав до уваги територіальні ре- гіони середнього й високого рівня (повіт, губернія, етнографічний ареал), то опис звичаїв і пісень часто відноситься до кон- кретного населеного пункту. З позицій сьогодення П. Чубинському як редактору й упоряднику можна заки- нути певну упередженість при створенні історичної концепції: скомпоновані ним тексти майже не відображають процеси трансформації календарної звичаєвості, що були досить помітними в 60-х роках XIX ст. Немовби відповідаючи на можливі http://www.etnolog.org.ua 28 критичні зауваження, дослідник зазначив у передмові до третього тому: «Нині, коли в народ вже увійшло багато нових при- йомів життя, старовина ця втрачає свою легальну повсюдну і незмінну силу. Деякі звичаї і обряди в одних місцях зовсім губ- ляться, в інших, хоча і зберігаються, але народ вже перестає надавати їм значен- ня необхідності, вони для нього залиша- ються лише якимсь художнім оточенням життя. Багато повір’їв, хоча передаються з уст в уста, але вже не є предметом щи- рого вірування» 2. Судячи з усього, П. Чу- бинський свідомо зосереджував увагу на архаїзмах у народній культурі, вбачаючи в них «коштовність старовини, заповідану від предків» 3. Таким чином, календарні звичаї та фольклор, представлені в третьому томі «Праць...», характеризують українське суспільство на етапі пізнього феодалізму. Це був період ще цілковитого панування аграрної цивілізації, коли в українських губерніях Росії селяни становили 90 % усього населення, а землеробський тип господарства визначав загальний харак- тер розвитку всіх сфер економічного й со- ціального життя. Відтоді, коли П. Чубинський проводив свої польові експедиційні дослідження, минуло 140 років. За цей час відбулося багато змін. Переживши чимало соціаль- них катаклізмів, Україна пройшла крізь кілька формаційних стадій: капіталізм, тоталітарно-казармений соціалізм – і те- пер знову з великими труднощами нама- гаються запровадити капіталістичну мо- дель економіки. Історики та політологи характеризують сучасне українське сус- пільство як кризове, хворе, балансуюче між анархією і диктатурою, позбавлене чіткої стратегії та ідеології розвитку. Пе- рехідному етапу нашої країни на шляху від «розвиненого соціалізму» до ринкових відносин, від більшовицького монополіз- му до ліберальної демократії цілком при- родно відповідає дуже строката і різно- рідна система святкових традицій. Наша країна сьогодні живе немовби в кількох часових вимірах: за церковним, переваж- но православним календарем (Різдво, Ве- ликдень, Трійця та інші); за радянським «червоним» календарем (Перше травня, Міжнародний жіночий день, 23 лютого та інші), за «жовто-блакитним» календарем української державності (День Конститу- ції, Незалежності, Злуки та ін.). Упродовж ХХ–ХХІ ст. не лише суттєво оновився перелік святкових дат, але також зазнали значних змін зміст і форма старих традиційних свят. Спробуємо простежити цю етнокультурну динаміку на прикладі обрядів і звичаїв різдвяно-новорічного циклу. Фольклорно-етнографічні матеріа- ли «Народного календаря» П. Чубинсько- го слугуватимуть нам емпіричною базою відліку еволюційних і трансформаційних процесів. Щоб об’єктивно простежити зміни в народній святково-обрядовій культурі українців за останні 140 років, виділимо в масиві календарних звичаїв, обрядів і повір’їв, описаних П. Чубинським, дві групи традицій: 1) віджилі, що сьогодні вийшли з ужитку, забуті або зберігаються лише в пам’яті літніх людей; 2) актуаль- ні, що досі побутують, хоча й зазнали пев- ної трансформації. До першої групи належать передусім обряди та повір’я, пов’язані з аграрною і, ширше, сільськогосподарською магією. Нині на Свят-вечір вже не перев’язують фруктові дерева солом’яними перевеслами і не обмазують їх тістом, щоб вони доб- ре родили; задля вдалого майбутнього врожаю не кладуть на стіл плуг і упряж; втратила сенс магічна процедура, під час якої члени селянської сім’ї сідали на по- кутті на сіні та «квоктали», наслідуючи курку, що сидить на яйцях, «для того, щоб квочка виводила добре циплят»; лише де- які літні респонденти пам’ятають магічне замовляння, яке виголошували перед тим, як розпочати їсти кутю: «Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку паш- ницю». Уже більше піввіку українські селяни не тримають у господарстві волів, і тому забуто повір’я, що воли на Різдво або Новий рік розмовляють між собою люд- ською мовою; в ніч на Василя (14 січня) не визначають погоду на наступний рік за допомогою цибулинного календаря; втра- тив актуальність старовинний обряд сим- волічної «новорічної оранки»; у зв’язку з різким скороченням поголів’я худоби вийшов з ужитку звичай привчати в день св. Меланії «до їзди і праці молодих ко- ней і биків» тощо. З часом зникла і тра- http://www.etnolog.org.ua 29 диція «дерти пір’я» вечорами від Різдва до Богоявлення. Сьогодні не поширене вірування, що в святі вечори пробуджується «нечиста сила», і що в цей період «відьми блукають по землі». Натомість різдвяно-новорічний період нині вважається казковим, коли можливі всілякі дива і фантастичні істо- рії з обов’язковим хепі-ендом, подібним до того, що відбувається у фільмі Е. Рязано- ва «З легким паром». Втратили сенс та актуальність більшість описаних П. Чубинським очисних і апотро- пеїчних обрядів. На Голодну кутю дітям не присмалюють волосся «щоб не бояли- ся вовка», нікому з господарів сьогодні не спадає на думку злити після свят-вечірньої трапези частину помиїв у пляшки і схова- ти їх з упевненістю, що це хороші ліки від «уроків». Так само на свято Маланки не намагаються спіймати горобців і кинути їх у вогонь, щоб цей попіл разом із насінням посіяти в землю, сподіваючись у такий спосіб зберегти посіви коноплі і зерна від нападів горобців. У зв’язку із загальним піднесенням рівня освіченості й культури сільського населення всі ці магічні практи- ки і повір’я було визнано неефективними, а тому й недоцільними для виконання. У народному календарі XIX ст. важли- ву роль відігравали святкові дати в хро- нологічному нормуванні періодів праці, відпочинку та шлюбних сезонів. «До Бого- явления, – писав П. Чубинський, – народ утримується від усіх веселощів, тому що вода ще не освячена. Але коли освятиться вода, тоді всі шинки повні народу. Мо- лодь танцює під музику, а старики п’ють горілку. Тоді ж починаються оглядини на- речених і сватання» 4. Сьогодні церковні святці вже не є визначальним орієнтиром виробничої та розважальної життєдіяль- ності переважної більшості населення як міст, так і сіл, мало хто дотримується цер- ковних приписів щодо вживання алкого- лю, дуже часто, як свідчить статистика, шлюби укладають і під час посту. На сторожі традиції, що забороняла працювати у свята, колись стояли уявлен- ня про неминуче покарання за цей гріх. «У нас люде кажуть, – писав П. Чубин- ський, – що той чоловік, котрий в свято робить, матиме сина вовкулаку, він буде дуже понурий, він буде ходить на грани- цю й робиться вовком» 5. Тепер розглянемо другу групу святко- вих звичаїв і обрядів, описаних П. Чубин- ським, – ті, що, попри всі руйнівні чин- ники, досі побутують в арсеналі народної культури українців. Мова йде насамперед про різні форми різдвяно-новорічних по- здоровних обходів. Звичаєво-обрядовий комплекс тради- ційної культури українців виявився над- звичайно життєстійким. Наші польові до- слідження останніх десятиліть показали, що колядування, щедрування, рядження та засівання продовжують активно проводити. Певна річ, успадковані від предків стерео- типи народної святкової культури сьогодні виконують вже не магічну, а важливу ві- тальну, комунікативну та розважальну функцію – допомагають мешканцям «по- грабованого» і «зруйнованого» соціальними експериментами українського села не втра- тити душевний оптимізм, вистояти в агре- сивному, антигуманному середовищі. Офіційний статус головних християн- ських свят у незалежній Україні суттєво вплинув на характер і форми їх відзначан- ня. Церковні та народно-побутові кален- дарні звичаї, що в недалекі радянські часи вважалися «приватною справою» священ- нослужителів і парафіян, переслідувалися та заборонялися, починаючи з 90-х років XX ст., побутують широко та відкрито, без жодних адміністративних і цензурних обме- жень. Як і в багатьох європейських країнах, у нашій державі у святкові дні телебачення та радіо транслює урочисті Різдвяні служ- би з головних храмів столиці й інших міст. У цих літургіях нерідко беруть участь пер- ші особи держави: Президент, члени уря- ду, депутати Верховної Ради, представники місцевої адміністрації, а серед них чимало тих, хто недавно належав до правлячої і то- тально атеїстичної комуністичної партії. Законодавче піднесення великих ре- лігійних свят українського народу до рівня державних відкрило широку доро- гу для повної «реабілітації» всього ар- сеналу народних художньо-естетичних і фольклорно-етнографічних традицій, пов’язаних з ними. Доцільно зауважити, що в радянську добу, особливо в роки правління Й. Сталіна, публічно співати колядки та щедрівки, ходити з різдвяною зіркою або вертепом, влаштовувати кар- навальні дійства на зразок «Маланки» і «Кози» було заборонено, а на «порушни- http://www.etnolog.org.ua 30 ків громадського порядку» накладалися різноманітні покарання. У філармоніях, театрах, будинках куль- тури, а іноді безпосередньо в церквах і кос- тьолах незалежної України відбуваються різдвяні концерти, де виконують церковні та народні колядки, інші вокальні й му- зичні твори релігійного змісту, що за часів побудови соціалістичного суспільства вва- жалися вкрай небажаними. Після довгої перерви до українських меломанів повер- таються шедеври вітчизняних і закордон- них творців церковної музики: А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Леонтовича, К. Сте- ценка, С. Людкевича, Й. Баха, О. Греча- нинова, А. Адамса та інших. Лише деякі представники старшого по- коління пам’ятають сьогодні колядки й щедрівки дохристиянської тематики, при- свячені створенню світу, астральним сві- тилам, урожайності ниви та приплоду до- машньої живності. На етапі розбудови української держав- ності звільнений від ідеологічної цензури давній обряд колядування сприймається як прояв патріотизму, символ усвідом- леного повернення до етнічних коренів. Напередодні Різдва в 2006 році газети й інші ЗМІ охоче інформували про те, як, перебуваючи на Івано-Франківщині, Пре- зидент України В. Ющенко колядував у Манявському монастирі та, готуючись до свят-вечірньої трапези, «взяв макітру й макогін та сам втер мак до куті» 6. Приймати в себе вдома й обдаровувати колядників сьогодні – ознака хорошого тону серед політичних і державних ді- ячів, бізнесменів, депутатів, зірок естра- ди тощо. Водночас анонімне урбаністичне середовище породило сурогатну форму колядування (щедрування, посівання), де красивий обряд перетворюється на же- бракування. Побутування цієї традиції в умовах сучасного міста викликає неодно- значну оцінку громадськості. Натомість у сільській місцевості, особливо в західних областях України, різдвяні та новорічні поздоровні обходи нерідко проходять за традиційним сценарієм і мають неабияку підтримку місцевого соціуму. За нових умов відбувається процес за- буття і руйнації колишніх сакральних символів та цінностей. Так, важливий у контексті хліборобської культури укра- їнців новорічний звичай «водити козу», втративши свій магічний сенс, деградував до рівня побутового фразеологізму, що алегорично маскує колективну пиятику. Водночас у пам’яті людей зберігається давнє уявлення про те, що на період свят необхідно помиритися і забути старі обра- зи, щоб не сваритися в новому році. Дуже стійким компонентом народної по- бутової культури, як свідчать етнографічні розвідки останніх років, виявляються об- рядові страви, зокрема різдвяна кутя та узвар. І сьогодні вони обов’язкова складо- ва меню на свят-вечір та на Голод ну кутю в багатьох родинах сіл і міст. Щоправда, спектр ритуальних функцій куті значно звузився. У сучасних комфортабельних по- мешканнях уже нікому не спадає на думку кидати останню ложку куті в стелю, «щоб бджоли роїлися, і за кількістю зернин, які приліпилися до стелі вгадували, чи добре проживуть бджоли зиму і чи будуть роїти- ся влітку» 7. Відійшла в минуле й практика ворожити за допомогою куті про те, хто по- мре в наступному році. Разом з тим подеку- ди ще зберігається звичай залишати кутю на ніч на столі, що є рудиментом повір’їв про святкові відвідини померлих предків. У сільській місцевості досі існує традиція на свят-вечір носити вечерю близьким ро- дичам, але тепер вже не носять обрядову вечерю бабам-повитухам, оскільки функції останніх перебрали на себе спеціальні ме- дичні заклади. Справжній дідух – різдвяний сніп із колосся пшениці, ячменю та жита – сьо- годні можна побачити радше на етногра- фічному концерті, на виставці, в музейній залі, ніж у звичайній селянській хаті, як це було за часів П. Чубинського. Аналізуючи етнокультурну динаміку народних святкових традицій різдвяно- новорічного циклу, важливо ідентифікува- ти групу звичаїв і стереотипів поведінки, що широко побутують сьогодні, але не іс- нували раніше. Вони є результом багатома- нітних соціально-економічних та ідеологіч- них процесів, змін у календарній системі, а також міжкультурних запозичень. Подаючи зріз селянської побутової культури 60-х років XIX ст., П. Чубин- ський ніде не згадує традицію відзначення Різдва й Нового року з ялинкою, Дідом Морозом (Санта-Клаусом), які сьогодні стали характерною прикметою нашого часу. Не міг описувати автор гімну Укра- їни і звичай зустрічати Новий рік із шам- панським, салатом «олів’є», обов’язковим http://www.etnolog.org.ua 31 відраховуванням ударів годинника на Спаській вежі Кремля після чергового телевізійного звернення Генерального се- кретаря КПРС, який утвердився в побуті українців у період побудови розвиненого соціалізму. Якщо за часів П. Чубинського Різдво і Новий рік вважали родинними святами, які намагалися провести в колі сім’ї, то сьогодні багато хто використовує різдвяно- новорічні канікули для подорожей краї- ною і за кордон. Ліквідація масової неписьменності, культурна та наукова революція долучили широкі маси українців до загальноцивілі- заційної традиції з нагоди свят обмінюва- тися листами, листівками, телеграмами, телефонними дзвінками, а останнім часом SMS-ками, електронними листами. Техніч- ні досягнення суттєво полегшують і при- скорюють процес святкової комунікації, в основі якого закладена ідея взаємного по- бажання добра і щастя. Усе вказує на те, що форми свята більш рухливі, ніж його головне змістове наповнення. За свідченнями П. Чубинського, у XIX ст. в Україні побутував звичай, згід- но з яким між парафіянами та місцевим священиком напередодні Різдва відбував- ся традиційний дарообмін: селяни прино- сили попу натуральні продукти з власного господарства, а він наділяв їх посвячени- ми проскурами. У радянський період ця патріархальна традиція відійшла в мину- ле, натомість грандіозних масштабів набув звичай взаємного обміну подарунками на Новий рік. На хвилі тотальної глобаліза- ції у вітчизняних святах все помітнішими стають західні впливи і запозичення. Пере- хід українського суспільства до ринкової економіки сприяв комерціалізації святко- вої сфери. Ця тенденція яскраво виявля- ється в традиційних різдвяно-новорічних, великодніх базарах і ярмарках, різнома- нітних рекламних акціях, розпродажах за «зниженими цінами», фетишизації культу подарунків тощо. Подібні стереотипи по- ведінки, як уже неодноразово відзнача- ли етнокультурологи, здатні зруйнувати справжні духов ні цінності свята, підмі- нівши їх набором міщанських сурогатів. Не міг передбачити П. Чубинський, як далеко у наші часи зайде процес політиза- ції святково-обрядової сфери. Показова в цьому відношенні політична забарвленість парадів дитячих казкових персонажів, яка виявилася в різдвяно-новорічній компанії 2006 року, напередодні виборів до Вер- ховної Ради України та місцевих органів влади. Різні політичні сили з агітаційною метою формували свої загони Дідів Моро- зів, що вбиралися у відповідні партійні ко- льори: біло-блакитні представляли Партію регіонів України, зелені – Партію зелених, помаранчеві – партію «Наша Україна». Використання різдвяно-новорічних свят для політичної конфронтації – антигуман- не й антиприродне явище, оскільки здавна цей період служив послабленню ворожнечі між класами і партіями, культивував ідеї добра та солідарності. Підбиваючи підсумки, варто наголоси- ти, що аграрно-календарна обрядовість – це надзвичайно консервативна система, але й вона підлягає законам історичної динаміки. Наведені матеріали підтвер- джують мінливість народних звичаїв, об- рядів, вірувань та уявлень залежно від економічних, соціальних, культурних зрушень суспільства. На порозі третього тисячоліття особ- ливої ваги набуває проблема життєздат- ності аутентичних святково-обрядових традицій українців. Усупереч усім де- формувальним чинникам (процеси інду- стріалізації, секуляризації, руйнування селянської культури, демографічна кри- за, міграції тощо) в багатьох областях України ще зберігаються живі осередки різдвяно-новорічних та інших календар- них звичаїв і обрядів, в окремих населе- них пунктах вдається навіть зафіксувати в живому побутуванні реліктові зразки обрядових пісень річного циклу. Усі ці форми фольклорної творчості треба роз- глядати не лише як коштовні пам’ятки минулого, а й як безцінний духовний ка- пітал нації, який треба зберегти й інвес- тувати в модерну культуру майбутнього. 1 Макаров А. Малая энциклопедия Киевской старины. – К., 2002. – С. 38. 2 Труды этнографическо-статистической экспе- ди ции в Западно-русский край. – С.Пб., 1872. – С. 3. 3 Там само. 4 Чубинський П. Мудрість віків. – К., 1995. – Кн. 2. – С. 8. 5 Там само. – С. 203. 6 Куфрик Б. Ющенко колядував для гуцу- лів // Експрес. – 12–19 січня 2006 p. 7 Чубинський П. Мудрість віків. – С. 56. http://www.etnolog.org.ua

Різдвяно-новорічні свята з історичної дистанції у 140 років (шляхами експедиції Павла Чубинського)

Institution

Ähnliche Einträge