Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття

Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Пономарьова, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2015
Schriftenreihe:	Матеріали до української етнології
Schlagworte:	Народознавчі дослідження сучасної етнокультури
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207465
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2074652025-10-09T00:19:49Z Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Пономарьова, І. Народознавчі дослідження сучасної етнокультури Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням. 2015 Article Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465 728.6(477.7=14) uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Народознавчі дослідження сучасної етнокультури Народознавчі дослідження сучасної етнокультури
spellingShingle	Народознавчі дослідження сучасної етнокультури Народознавчі дослідження сучасної етнокультури Пономарьова, І. Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Матеріали до української етнології
description	Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням.
format	Article
author	Пономарьова, І.
author_facet	Пономарьова, І.
author_sort	Пономарьова, І.
title	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
title_short	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
title_full	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
title_fullStr	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
title_full_unstemmed	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
title_sort	народне житло та господарські споруди греків приазов’я наприкінці хіх – на початку хх століття
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Народознавчі дослідження сучасної етнокультури
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465
citation_txt	Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT ponomarʹovaí narodnežitlotagospodarsʹkísporudigrekívpriazovânaprikíncíhíhnapočatkuhhstolíttâ
first_indexed	2025-10-09T01:06:31Z
last_indexed	2025-10-12T01:05:01Z
_version_	1845736087650041856
fulltext	98 УДК 728.6(477.7=14) Ірина Пономарьова (Маріуполь) НАРОДНЕ ЖИТЛО ТА ГОСПОДАРСЬКІ СПОРУДИ ГРЕКІВ ПРИАЗОВ’Я НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Відомо, що етнічна група приазовських греків, які були переселені сюди з Кри- му у ХVІІІ ст., за переписом 2001 року складає 91 548 осіб і проживає переважно в околицях м. Маріуполя Донецької об- ласті. Певні особливості етнічного коло- риту й досі зберігає традиційна культура греків Приазов’я. Серед галузей народної культури етнічна специфіка проявляється і в житлі грецького населення України. Після переселення з Криму, за час про- живання в Приазов’ї житло греків зазнало певних змін. Причому тут можна просте- жити дві тенденції: по-перше, – це риси, властиві тільки грекам, а по-друге, – це елементи, характерні для інших етніч- них спільнот регіону. Однак слід зазна- чити, що житло двох груп греків, за са- моназвою – урумів та румеїв, майже не відрізняється. Дослідники традиційного житла гре- ків у Приазов’ї, зокрема О. Будіна [37] і Л. Лиганова [47], акцентують увагу на його кримському корінні, але в Криму грецькі садиби також мали етнічні від- мінності [38, с. 12]. Однак поступово, протягом XX ст., у помешканнях греків Приазов’я відбулися зміни під впливом етнокультурних взаємин. Аналіз сучас- них польових матеріалів дає право за- http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 99 свідчити і певне збереження традиційно- го вигляду садиби впродовж тривалого часу, і його трансформацію під впливом зовнішніх чинників, що пов’язано, зокре- ма, із запозиченнями від сусідів-україн- ців [56, с. 35]. За матеріалами наших польових дослі- джень маємо змогу розглянути характер- ні типи забудов двору, які є найпошире- нішими й побутують понад 200 років у селах греків Приазов’я. У них переважає відкритий тип двору, з декількома варі- антами поєднання житла і господарських споруд. Найдавнішим типом забудови є однорядна, де житло та всі господар- ські будівлі розміщуються під одним да- хом. Прикладом може слугувати садиба Ф. Булі, побудована наприкінці XIX ст. у с. Ласпа 1. При Г- та П-подібній забудовах їхні елементи найчастіше були пов’язані лише частково. Ми маємо план-схему земель- ного господарства з типовим Г-подібним подвір’ям у с. Мангуш 1878 року, що за- свідчено в документах «Маріупольської землевпоряджувальної комісії повіту Го- ловного Управління землеустрою» 2. За цими документами ми визначили, що в одноосібному володінні Дорофєєва Анас- таса Климентійовича в 1909 році перебу- вало 22 десятини землі. На його ділянці були розташовані будинок, двір, господар- ські споруди в Г-подібному порядку. Жит- ло, як і більшість старих грецьких споруд, повернено торцевим боком на схід. Таким чином забезпечувалося якнайкраще при- родне освітлення внутрішніх приміщень. Зазвичай, навпроти входу в будинок роз- ташовували господарські споруди. Анало- гічні плани садиб, побудованих на почат- ку XX ст., нами зафіксовано в багатьох населених пунктах, але в приморських селах старих забудов майже не залишило- ся, наприклад у с. Урзуф, за деяким ви- нятком 3, мешканці змінюють традиційне розташування будівель відповідно до су- часних вимог. На сьогодні житло відносно вулиці найчастіше розміщують так, що перед бу- динком залишається невелика земельна ділянка для озеленення деревами та кві- тами. Значно рідше дім споруджують у глибині двору. До комплексу традиційної грецької са- диби – харалди, биченея (рум. 4 села Ве- лика Янісоль, Константинополь, Кара- куба), йурт (урум. 5 Велика Янісоль < тур. уurt – житло, будинок), пчанея (рум. Мала Янісоль, Сартана), бичанея (рум. Велика Янісоль), азбар (урум.), барх (урум. Карань, Ласпа < тюрк. bаrk), чи- зих (урум. Керменчик), ев барх (урум. Бешеве, Карань, Керменчик) – зазвичай входили будинок, літня кухня та госпо- дарські споруди [9; 15; 16]. Відводилося також місце для молотьби зерна катком і його подальшої обробки [20]. На початку XX ст. «греческие дворы в Мариупольском уезде, кроме жилых хат, на улице имеют отдельные летние кухни “хибарки”, напротив хаты – сараи и заго- родки, на огородах исключительно – по- ловники. Колодцы устраиваются на ули- це» [32, с. 14]. Кожний елемент садиби має свої етнічні локальні назви, залежно від ареалу розповсюдження. Зупинимося детально на вигляді дея- ких господарських споруд, які зараз зали- шилися лише у спогадах людей літнього віку. Так, на кожному сільському подвір’ї в XIX – на початку XX ст. будували клу- ню. Це було господарське приміщення до- сить великих розмірів (10 м × 15 м). Стіни споруджували з хмизу з використанням дерев’яного остова чи з дикого каменю, залежно від природних умов. Дах по- кривався очеретом або житньою соломою. У клуні зберігали сільськогосподарський реманент, підводи, солому з половою 6. Слід зазначити, що традицію будувати такі господарські приміщення греки запо- зичили від сусідів-українців, наприклад, мешканці с. Велика Янісоль зводили їх, беручи до уваги споруди сіл Андріїв- ка [14] й Олексіївка. Садибу відмежовували огорожею – гу- нея, фрахти (рум. < грец. о φράχτης – ого- рожа), яку виготовляли з різних матері- алів (лоза, камінь, глина, цегла, дерево), залежно від природно-географічного чин- ника. Цікавим є той факт, що в селах найчастіше огорожі зводили лише з боку вулиці. Менш розповсюдженим було по- вністю огороджене з усіх боків подвір’я – мєндерєк (урум. Бешеве). Під час наших досліджень ми зафіксували наступні типи конструкцій огорож: паркани з боку вулиці, складені з каменю або цегли, саманний паркан – чöплüк йапу (урум. Керменчик). Часто сусідні господарства відділялися одне від одного ровом або парканом з дерну, кізяка, каменю, хмизу. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 100 До середини XX ст. з боку сусідів на го- родах не робили огорожі, а викопували неглибокий рів (до 0,5 м завширшки). На сьогодні переважають огорожі з дерева, цегли, рідше – з каменю та металу. В ого- рожах робили хвіртки, ворота із земля- ним підвищенням. Звертає на себе увагу той факт, що в XIX ст. у грецьких садибах було багато господарських споруд, які свідчили про пріоритетні заняття жителів грецьких сіл [52, с. 257, 272, 288]. Превалююча кількість комор вказує на те, що серед місцевих жителів переважа- ло заняття землеробством, а більша кіль- кість повіток свідчить про скотарський характер господарства в селі. Так, жителі північних волостей Маріупольського по- віту орієнтувалися на землеробство і ви- рощували зернові культури, а у волостях, розташованих ближче до Маріуполя, за- ймалися переважно тваринництвом, бо був добрий збут вирощеної продукції, що сприяло розвитку торгівлі. План традиційної грецької садиби практично не зазнав змін до 1930-х років, доки радянська влада не почала запрова- джувати політику колективізації. Відтоді зникла необхідність у клунях, де сім’ї зберігали зерно, та місцях для його оброб- ки. У селах з’явилися колгоспні господар- ські приміщення. Наприклад, у с. Урзуф у приміщенні церкви було влаштовано колгоспну комору, де зберігали зерно 7. Тоді це було розповсюдженим явищем не лише в грецьких селах. Протягом кількох десятиліть у планах більшості садиб від- булися значні зміни, пов’язані зі зміною господарської діяльності. На розбудову садиб у кожній грецькій родині впливали різні фактори. Зазви- чай кількість господарських будівель та їх оздоблення залежали від матеріально- го статку. Щоб з’ясувати, як змінювалися господарські споруди в грецьких садибах, ми звернулися до статистичних джерел. У 1926 році в Мангуському районі нара- ховувалося 3 613 господарств, з яких 13 % не мали жодної худоби, але коні були у 20 % господарств, велика рогата худоба – у 41 %, вівці – у 33 %, свиней утримували в 6 % господарств [53, с. 10]. Ці дані свід- чать, що більшість домогосподарств мали корівники та загони для овець. Нині садиба складається з таких час- тин: будинок (часто стара та нова будівлі в одному дворі), двір, город і господарські споруди для птиці й худоби. У процесі облаштування в Приазов’ї греки використовували для спорудження своїх будинків передусім підручні при- родні матеріали. На початковому етапі в основу будівництва був покладений до- свід попередніх поколінь, перенесений із Криму, але за час перебування греків на нових місцях зазнали змін вибір буді- вельних матеріалів і типи споруд. Якщо розглянути це явище в ретроспективі, то зазначимо, що типи будівель у грецьких поселеннях пройшли через певні стадії: землянки, плотово-мазанкові, глинобит- ні, саманні, лимпачеві (сирцева цегла), кам’яні [32, с. 16–18], дерев’яні, шлако- блокові і цегляні забудови. На початковому етапі свого перебуван- ня на території Азовської губернії греки використовували ті будівельні матеріали, які можна було отримувати без особливих зусиль – глину, крейду, вапно, каміння. Зокрема, поблизу м. Маріуполя були ве- ликі родовища. Коли греки-переселенці в 1780 році прибули на узбережжя Азов- ського моря, то тут вже були будови з ка- меню, дерева, глини [6, арк. 5 зв.]. Губернатор В. Чертков у вересні 1780 року зазначив, що переселенці буду- ють хати «из плит на глине, кои по осмотру моему оказались совершенно прочными и в построении безубыточными, потому что весь берег реки Кальмиуса наполнен таким каменем» [27, арк. 265]. Це було пов’язано з тим, що греки, поселившись на березі Азовського моря, використовували вже відому їм кримську техніку зведення житла з каменю, хоча вчений Г. Тимошев- ський, який досліджував історію м. Ма- ріуполя, зазначив, що «вначале построй- ки, по бедности, по спешности <…> были бедны, малы и непрочны» [54, с. 84]. Описи м. Маріуполя, здійснені Г. Тітовим у 1848 році, надають нам інформацію про споруди того часу: «Несколько каменных домов, несколько правильных улиц, два ряда деревянных лавок <…> Дома в Мариуполе построены, большей частью, из земляного кирпича и дикого камня, который бесконечными пластами напо- лняет почву того времени» [55, с. 136]. Точніша інформація подана у відомості 1795 року, де зафіксовано, що в Маріу- полі і розташованих поблизу селах нара- ховувалося: кам’яних будинків – 118, із http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 101 земляної цегли – 121, дерев’яних – 213, плетених – 17 [54, с. 77]. Як бачимо, на початковому етапі греки в Маріуполі зво- дили переважно дерев’яні житла, хоча використовували для спорудження своїх осель і господарських приміщень усі відо- мі їм будівельні матеріали. Це пов’язано з тим, що грецькі населені пункти, і м. Ма- ріуполь зокрема, виникли внаслідок дер- жавної колонізації, тому переселенців забезпечували всім необхідним для обла- штування [43, с. 319–320], особливо буді- вельним деревом. Стосовно сільських населених пунк- тів, то інформацію про використання основного будівельного матеріалу в пер- ші роки перебування греків у Приазов’ї ми можемо знайти у відомостях Феодосія Макаревського, який описав перші церкви Катеринославської єпархії. У 1780 році парафіяни сіл Керменчик, Старий Крим, Ласпа, Богатир облаштували маленькі плетені церкви з лози і хмизу. З каменю були побудовані церкви в селах Камар, Мангуш, Сартана, Стила, Чердаклі, Чер- малик, Ялта, а каркасно-стовпові церкви з’явилися в селах Бешеве, Велика Яні- соль, Мала Янісоль, Улакли. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у грецьких селах були поширені найпростіші види житла. Ю. Іванова на- водить інформацію про печери та курені в селах Мала Янісоль та Каракуба, що належать до перших років заснування цих населених пунктів [42, с. 163]. Також будували землянки – криті заглибини в землі, які були ще раніше відомі на те- риторії Південно-Східної Украї ни [37, с. 94]. Грецькі землянки – патитку спит (рум.), кулüпє (урум. Карань, Камар < тур. kulübе – хижа), чаоаш (урум. Велика Янісоль) – мало чим відрізнялися від ана- логічних споруд сусідів-українців. Нами зібрана інформація, що дає уявлення про цей найбільш забутий тип грецького жит- ла. Загалом слід зазначити, що землян- ки в грецьких селах мають спільні риси: прямокутні в плані, стіни з дерну, хмизу, саману або вальків, обмазані глиною, дах був двосхилим, критий хмизом або соло- мою. Були землянки як із заглибленням, так і наземні. З часу переселення греків до Приазов’я, більш як 180 років, залишалася жилою землянка у с. Велика Янісоль. Вона є зразком типового раннього грецького житла: прямокутна в плані (7 м × 5 м), із заглибленням до 80 см, стіни зробле- ні з хмизу, обмазані глиною. Єдине не- велике вікно знаходилося на протилежно- му причілку від дверей. Двосхилий дах без стелі спочатку був критий очеретом, потім – дерев’яними дошками, а в кінці 1940-х років – хмизом, який обмазували глиною. До житла вели земляні сходин- ки. Внутрішні й зовнішні стіни землянки були побілені білою глиною 8. У с. Ласпа землянки також були пря- мокутними, хати заглиблювали на 1–1,5 м у землю для економії будматеріалів і кращого збереження тепла взимку. Сті- ни таких будівель робили з дерну або плели з лози і хмизу з подальшою об- мазкою глиною ззовні і всередині. Одна з нечисленних фотографій такого житла (1957) зберігається в родинному архіві жителя с. Ласпа Ю. Барбара [44, с. 49, 52]. У с. Мала Янісоль під час польових досліджень у 1967 році В. Наулком була зафіксована землянка – хуматисспит (рум. < грец. τо χώμα – земля, τо σπίτι – будинок) – із заглибленням у землю на 70 см і підвищенням на 1,5 м над землею 9. Опис аналогічної землянки мешканця цього села Ф. Айнагоза було здійснено дослідницею з Інституту етнографії імені М. Міклухо- Маклая О. Будіною: «Зем- лянка была длиной 12 м. Короткие стены землянки завершались в виде треуголь- ников, на которых держалась невысокая двускатная крыша» [37, с. 93]. Дослідниця з Донецького обласного краєзнавчого музею Л. Лиганова описала землянки 1929 та 1945 років у с. Старий Керменчик. Одна була побудована просто на землі, без заглиблення, а друга – на фундаменті з каміння та черепиці [47, с. 72]. Стіни й дах землянки зводили зазвичай за 3–4 дні. Схема будівництва мала кілька етапів: спочатку рили котло- ван, потім зводили зазначеним способом стіни, причому східну й північну додат- ково утеп лювали дерном. Дах утеплюва- ли сіном, обкладали дерном і обмазува- ли глиною з піском. Після цього робили дверні прорізи й тамбури для вхідних дверей 10. Перші грецькі поселенці будували та- кож і турлучні житла, у яких дерев’яний каркас стін заповнювали глиняними валь- ками. У с. Старий Керменчик перші по- селенці робили плетені стіни, простір http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 102 між дерев’яними стовпами заповнювали вальками, але до початку XX ст. таких будинків залишилося вже мало і з дерну виготовляли вальки лише для підсобних приміщень 11. Найшвидшим способом було зведен- ня плотового житла з хмизу та очере- ту – чирпи (урум. Карань). Наприклад, у с. Велика Янісоль через три роки після переселення була збудована церква з пло- ту. Для стін використовували дерев’яні стовпи, які забивали через кожні 1,5 м, потім обплітали їх хмизом і обмазували розчином глини, піску й кінського гною 12. У XIX ст. цей вид будівель був роз- повсюджений у населених пунктах, роз- ташованих на річці Вовча, де було до- статньо очерету для заповнення каркаса, причому каркасне будівництво з вико- ристанням очерету було характерним і для сусідів-слов’ян. Мазанки такого типу були поширені в південній смузі України, особливо в місцевостях, ближчих до Дні- пра [39, с. 100]. Дослідник житла кримських татар Б. Куфтін [45, с. 50; 46, с. 22–24] підкрес- лює етнокультурну взаємодію народів Криму і Кавказу, де подібні конструкції будівель також були розповсюдженими, хоча існує думка, що розвиток кавказько- го і кримського типів будинків відбувався самостійно через схожі економічні і при- родно-географічні умови [33, с. 24]. На сьогодні ми маємо докладні описи типу будинку-плетінки, який був поширений по всій території Криму ще з монголо-та- тарських часів (XIII ст.) [34, с. 15–16]. Надалі плетені конструкції будівель набу- ли широкого розповсюдження з огляду на географічний чинник, тобто залежно від наявності матеріалу для будівництва. Цей традиційний кримський тип споруд був використаний греками на нових місцях проживання як найбільш швидкий при будівництві жител і тимчасових церков у селах [48, с. 1007–1010]. Однак у цілому цей тип конструкцій не набув широкого розповсюдження в Приазов’ї. Найчастіше з каменю робили огорожі, зводили сараї, рідше – будинки, що на- було поширення в селах Бешеве, Велика Каракуба, Гнатівка, Карань, Ласпа. По- близу цих сіл знаходилися каменоломні, де добували й обробляли камінь. Так, на- приклад, у балці Пляти Таш (урум. Бе- шеве) видобували плаский камінь, який використовували для вулиць та господар- ських будівель. Фототека грецьких спо- руд з каменю, зібрана в музеях, а також під час наших польових досліджень, є свідченням широкого використання цього типу будівель у кінці XVIII – на початку XX ст. як серед урумів, так і серед ру- меїв [8, 10, 11]. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у багатьох грецьких населених пунктах був розповсюджений і тип кам’яних жит- лових споруд [7, арк. 1 зв.] з кладкою на вапняному розчині або глині. Часто ці будівлі зводилися за допомогою системи махас (урум., рум. < тюрк. mаkаs – но- жиці). Доми будували з дикого каменю, де крокви (стропила) зв’язувалися зі сті- нами двома поперечними балками за від- сутністю подовжньої балки. Цей метод, розповсюджений у Сасанідській Персії і на території Малої Азії, є одним з найдав- ніших, причому в Крим він був завезений малоазійськими греками в XIV ст. [34, с. 16]. У цьому випадку ми можемо при- пустити, що грецька традиція будівництва кам’яних споруд була передана татар- ському населенню центральної, гірської, передгірної та східної частин Криму. Це відрізняє грецький будинок від житла ін- ших жителів Причорноморського регіону, зокрема українців. Греки-переселенці до середини XIX ст. будували житло без фундаменту. Уза- галі кам’яний фундамент набув розпов- сюдження переважно з другої половини XIX ст. Про це свідчить «Санитарное описание школ Мариупольского уезда», де йдеться про школи, зведені в 1870– 1880-х роках у грецьких населених пунк- тах. В описі наголошено, що всі грецькі шкільні споруди побудовані «из жженого кирпича на каменном фундаменте» [51, с. 102, 110, 138, 142, 145, 161, 164, 168, 187, 190, 220, 230, 234]. Традиційні кримські кам’яні і плотові споруди [33, с. 32] у Приазов’ї замінили саманні хати. Тривалий час найпопуляр- нішим матеріалом для будівництва житла був саман (рум., урум. < тюрк. sаmаn – солома), т’єрпіч (урум. Карань), кєрпіч (урум. Камар < тюрк. kеrрiç – цегла) – ви- сушені на повітрі, але необпалені брикети з ґрунту чи глини, топрах (урум. Беше- ве < тур. tорrаk – ґрунт), чамур (урум. Богатир, Карань, Старий Крим), жамур (урум. Карань < тур. çаmur – грязь), http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 103 хома (рум.), пілос (рум. Велика Кара- куба < грец. πηλός – будівельна глина) – з домішкою різаної соломи або інших во- локнистих матеріалів. Греки, як відомо, надавали перевагу скотарству. Можливо, саме з цієї причини при виготовленні са- ману замість соломи нерідко замішувала- ся вовна [49, с. 166]. Саман робили з гли- ни, яку замішували з соломою, нарізали та розкладали для сушіння у спеціально відведених місцях – т’єрпічлік (урум.). Термін саман, поширений серед греків- еллінофонів [2, арк. 921], трапляється і в українських селах. Для вивчення питання про будівництво житла греками-переселенцями в перші роки їхнього перебування в Приазов’ї ві- діграє вагому роль рапорт генерал-губер- натора В. Черткова, у якому він наголо- сив на престижності будинків з каменю й глини, які переселенці зводили відповідно до їхніх традиційних звичаїв, а землянки використовували лише як тимчасове жит- ло [27, арк. 108]. У статистичній літературі другої по- ловини XIX ст. щодо матеріалів для бу- дівництва житла греків Маріупольського повіту [52, с. 257, 273] вживали термін «земляна цегла», що є різновидом саману: чорна цегла – саман з дерну, мулу або з гною – джатма (урум. Керменчик) і жов- та цегла – саман з глини. Усі види «зем- ляної цегли» робили з додаванням соломи або полови – палав (урум. Камар), пулов (рум. Мала Янісоль). Нині чорний саман трапляється серед руїн будинків надзви- чайно рідко. У с. Гранітне (Карань) і сьо- годні знаходиться напівзруйнований бу- динок, зведений у середині XIX ст., де ми мали можливість зафіксувати чорний са- ман з дерну (0,4 м × 0,25 м × 0,25 м). Чор- на цегла практично незруйнована, незва- жаючи на те, що вже кілька років лежить під відкритим небом. У її розломах видно дрібну солому і пісок, важить кожна з них близько п’яти кілограмів. Складалася стіна з чорного саману за допомогою чер- воної глини [2, арк. 2128–2134]. У при- бережному селі Урзуф чорну саманову цеглу тривалий час виготовляли з мор- ського мулу – піло (рум.) – з додаванням соломи або полови. З 1920-х років почали використовувати земляну цеглу з в’язкої жовтої глини 13. У Мангуші цеглу – тула (урум. < грец. η τоύβλα) – робили з розчи- ну глини, піску й просяної соломи 14. Така сама технологія виготовлення са- ману мала розповсюдження в Криму, де було достатньо глини, піску та води [33, с. 30]. Греки-переселенці протягом більше 100 років перебування в Приазов’ї не змі- нювали кримську технологію, але присто- сування для нарізки саману запозичили в сусіднього українського населення, яке також будувало мазанки з саману 15. Під час наших етнографічних дослі- джень ми переконалися, що в грецьких селах частіше зустрічалися кам’яні й гли- нобитні будинки 16, а дерев’яні й турлуч- ні споруди не прижилися. У перші роки переселення царська влада, заохочуючи грецьку колонізацію, забезпечувала гре- ків деревом, але в подальшому це було для неї економічно невигідно. Стіни – гунея (рум.), дувар (урум. < грец. τо ντоυβάρι, тур. duvаr 17 – стіна) – каркасних, дерев’яних, кам’яних і са- манних будинків обмазували землею чи глиною – топрахла (урум. Камар). Най- частіше це була суміш, основу якої скла- дали глина та пісок, який видобували в кар’єрах. Наприклад, мешканці с. Велика Янісоль брали цей будівельний матеріал за селом – у місцевості Хумчурурья. Як свідчать джерела, у 1780–1781 ро- ках для греків-переселенців державним коштом було побудовано 50 кам’яних та 18 дерев’яних будинків і 2006 мазанок [27, арк. 108 зв.], тому можна сказати, що глина в той період була основним бу- дівельним матеріалом. При будівництві житла використовували різні види глини: червона – хизил балчих (урум. < тюрк. kızıl bаlçık – червона, руда глина), біла зви- чайна – ах топрах (урум. Керменчик < тюрк. аk tорrаk – біла земля), чапохма (рум.), хара балчих (урум.), жовта вог- нетривка – сари балчих (урум. < тюрк. sаrı bаlçık – жовта глина). Червона глина використовувалася багатьма тюркськими народами, головним чином, для зведення хлібної печі, а жовта – для оздоблення стін, бо вона не пропускає воду. Після чого стіни обробляли піском і потім їх білили білою глиною або вапном, яке видобували в печерах або привозили з маріупольських заводів. У 1850 році в м. Маріуполі було два таких заво- ди [40, с. 163]. З внутрішнього боку стіни будинків обов’язково штукатурили глиною з піс- ком, а з 1960-х років – цементом і вапном. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 104 Після обмазування стін – топрахла (урум. Камар) – їх білили білою глиною. Протягом більш ніж 150 років після переселення долівки – тöшеклік (урум. Бешеве, Мангуш), тöшеме (урум. Ка- рань < тюрк. döşеmе – підлога), ев тüбü (урум. Улакли), єнус (рум.) – у грецьких будинках були земляними – пат (рум. Велика Янісоль), пату (рум. Сартана < грец. πατώ – ступати). І ще до 1930-х ро- ків у грецьких селах повсюдно долівку мазали глиною. Також часто її підводи- ли розчином з червоної глини: на відста- ні 15–20 см від стіни проводили черво- ну смужку-облямівку – зенджеф (урум.). Лише впродовж останніх п’ятдесяти років у грецьких будинках почали робити під- логу з дощок [2, арк. 342]. Спираючись на дані «Статистико- экономической таблицы», що була складе- на в 1885–1886 роках у Маріупольському повіті [52, с. 257–288], можна дійти ви- сновку, що тоді основою для будівництва житла були земляна цегла, камінь і дере- во, причому в кожній волості надавалася перевага певним будівельним матеріалам. У Бешівській волості (села Старе Бешеве, Велика Каракуба) налічувалася найбіль- ша кількість житлових споруд із земляної цегли – 979, з каменю – 4, з дерева – жод- них. У Богатирській волості (села Бога- тир, Константинополь, Улакли), навпа- ки, житлові будинки були переважно дерев’яними – 290, тоді як саманних до- мів було – 191, а кам’яних – 11. У Вели- коянісольській волості (села Велика Яні- соль, Камар) у с. Камар з 465 будинків, 120 були з дерева, тобто чверть житлових споруд. У Гнатівській волості, у с. Стила були будинки тільки із земляної цегли. Споруд з інших будівельних матеріалів тут взагалі не виявлено. У с. Новий Кер- менчик Грунауської волості із зафіксова- них 128 жител 35 були з каменю, 91 – із саману і 2 – з дерева. Мешканці Каран- ської волості (села Карань, Нова Карань, Ласпа) мали із саману 1 099 будинків і 68 – з каменю, а дерев’яних споруд не було. Така сама тенденція спостерігалася і в Малоянісольській волості (села Мала Янісоль, Анадолія, Чердаклі), де дерев’я- них хат не зафіксовано, мінімальна кіль- кість кам’яних – 13, але будівель із зем- ляної цегли налічувалося 1 251. Дещо інша ситуація в Мангуській волості (села Мангуш, Старий Крим). У с. Ман- гуш кам’яні житла складали третину всіх будинків (261 з 839 споруд), дерев’яних було мало – 6. У с. Старий Крим зовсім не було дерев’яних будинків, а кам’яних споруд зафіксовано тільки 5. Будівлі Сар- танської волості (села Сартана, Чермалик, Митрополитське) також не відрізнялися різноманітністю будівельних матеріалів. Житлових споруд у вказаних селах налі- чувалося 1 527, з яких тільки одна була з каменю, а інші – із земляної цегли. Села Старий Керменчик і Нова Каракуба (Гон- чариха) входили до складу Старокермен- чицької волості, де були житлові споруди з саману (717), дерева (74) і каменю (65). У Ялтинській волості (села Ялта, Урзуф), відповідно до статистичних даних, у Ялті налічувалося 20 % кам’яних будов (129 з 662), а в с. Урзуф – 33 % (99 із 297 бу- динків). За результатами досліджень має- мо статистичні дані, що загалом у грець- ких населених пунктах житлових споруд із земляної цегли налічувалося 10 086, із каменю – 757, з дерева – 562 [52, с. 289]. На прикладі спорудження сільської церкви у с. Велика Янісоль можемо про- стежити зміни, що відбувалися у будівни- цтві. Як було вказано вище, у 1779 році перша церква в селі розміщувалася в зем- лянці, у 1781 році її побудували з пло- ту [3, арк. 10], наступну – із саману, а в 1881 році – з цегли. Церква була зруйно- вана в 1933 році. До середини XIX ст. змінилася техні- ка будівництва: повсюдно стіни до вікон зводили з каменю, а решту будівлі – із са- ману. З другої половини XIX ст. у грець- ких селах відбувається помітне соціальне розшарування. Заможні греки почали об- лицьовувати цеглою саманні стіни зовні або ж зводити будинки з випаленої цегли. З середини XIX ст. у Приазов’ї почали будувати заводи, які виготовляли цеглу. Так, у м. Маріуполі в 1850 році було вже чотири таких заводи [40, с. 163]. На по- чатку XX ст. заможні греки заздалегідь замовляли для своїх будинків цеглу, бо на неї був великий попит. Цеглу висо- кої якості тоді виробляли в м. Маріуполі на цегельних заводах І. Горенштайна та Д. Хараджаєва [50, с. 135]. За радянських післявоєнних часів ши- рокого розповсюдження набуло житло, по- будоване зі шлакобетону, а нині жителі сіл надають перевагу житлам з цег ли 18. На- ведемо дані щодо житла з господарських http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 105 книг с. Мангуш (1964–1966). Результати дослідження цих джерел свідчать, що 48 % грецьких родин у селі проживали в будівлях, зведених до 1918 року. Біль- шість нових хат за радянських часів по- будували росіяни та українці [1]. Така ситуація пов’язана не з матеріальним ста- новищем, а з тим, що грецькі будівлі були в доброму стані і передавалися у спадок. Діти залишалися жити в батьківських оселях, тим самим зберігаючи сімейні та етнічні традиції 19. Протягом тривалого часу в грецьких будинках стелі – тавань (рум. Урзуф, Ялта < грец. τо ταβάνı – стеля), таван (урум., рум. < тюрк. tаvаn – стеля), ара- фі (рум. Велика Каракуба) – були од- ним з елементів, що відрізняли житло греків від домів інших етносів. Тради- ційно в грецьких будинках їх робили з дощок. У XIX – на початку XX ст. для стель обирали кращий ліс. Тому селяни купували ліс на спеціальних складах, які знаходилися переважно на вузлових стан- ціях (Оленівка, Карань) або в м. Маріу- полі [50, с. 142]. Досі існує кілька способів встанов- лення стелі – на балках, підшивної та обштукатуреної. Нами зафіксовано такі технології встановлення стелі: спочатку дошки клали поряд одна з одною, потім перекривали один ряд дощок іншим; тре- тій, найбільш поширений спосіб, – до- шки настилали на балки. Іноді на балках фіксували дати найважливіших сімейних подій 20. Донедавна стелю не фарбували, лише в 1960–1970 роках дерев’яні стелі почали фарбувати у світлий колір. Ці осо- бливості ми зафіксували у с. Ласпа, де збереглися будинки з дерев’яною стелею кінця XIX ст. 21. За інформацією, наданою нам у с. Ве- лика Янісоль, стелю робили зі струганих дощок, а потім обмазували її глиною. Така стеля відзначалася міцністю й доб ре збе- рігала тепло 22. Її будували за традицій- ною грецькою технологією: балки укла- далися до однієї центральної – омурга (урум. Карань, Керменчик; оmurgа – хре- бет) – та вгорі з’єднувалися з кроквами. На відстані 120–150 см одна від одної на них закріплювали дошки. Якщо ж дерева було недостатньо, то балки укладали на відстані через дошку. Між дошками зали- шали проміжки 20–25 см, потім їх засти- лали очеретом і підмазували глиною. Сте- лю білили, а зверху на дошки вкладали шар сирого глиняного розчину (до 20 см). Нині дошки підшивають до стельових ба- лок, а потім штукатурять 23. Форма дахів – дам (урум. < тур. dаm – дах), öртü (урум. Карань, Мангуш), mеnє (урум. Бешеве, Богатир, Карань < тюрк. tере – пагорб, вершина), табан (рум.) – у різних населених пунктах була як дво- , так і чотирисхилою [36, с. 99]. У кож- ному селі побутували власні традиційні форми. Наприклад, у с. Мала Янісоль більш популярними були двосхилі дахи, а в селах Велика Янісоль, Керменчик – чотирисхилі 24. Вкривали дахи соломою, очеретом – хамуш (урум.), черепицею [31, с. 44], рідше бляхою 25 та дерев’яними до- шками 26. Все це пов’язано з природними умовами. Наприклад, у с. Велика Янісоль у центрі населеного пункту знаходиться невелике болото – Арим (урум. Велика Янісоль), де мешканці села брали очерет для накривання даху 27. Опрацьовані нами статистичні матеріа- ли за 1885–1886 роки дають право говори- ти, що в цей період у всіх грецьких селах основним матеріалом для покриття даху була солома, за винятком с. Ялта, де біль- шість дахів були вкриті черепицею [52, с. 257, 272, 288]. Однак, як свідчать дже- рела, мали місце і дерев’яні дахи – евте- леси (урум.) [24]. Існувала унікальна технологія покрит- тя чотирисхилого даху соломою або оче- ретом. Перший ряд снопів укладали осно- вою вниз, а колосками догори. Наступні ряди укладали колоссям донизу, але їх за- здалегідь змочували рідкою глиною, щоб снопи не спресувалися, не пропускали воду і їх не зносило вітром 28. До жердин снопи (діаметром до 25 см) прив’язували скрученим джгутом соломи. Така техно- логія покриття дахів на сьогодні забута, але у с. Карань до 1950-х років хати на- кривалися соломою саме в такий спосіб 29. Для покриття даху соломою методом «у натруску» зверху солому намазували червоною глиною, яка виконувала захис- ну функцію 30. Іноді замість соломи або очерету для покриття житла використову- вали ковилу 31. Технологію настилати дах соломою греки перейняли від українців, оскільки в Криму греки для цього час- то використовували очерет [49, с. 165]. Стріхи з житньої соломи зафіксовані ще в 30-х роках XX ст. [37, с. 107]. Аналі- http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 106 зуючи польові матеріали, зібрані в 1961– 1971 роках, О. Будіна дійшла висновку, що чотирисхилий дах у греків є резуль- татом етноконтактів з українцями, бо для спорудження даху запрошувалися україн- ські майстри. З кінця XIX ст. у будинках найзамож- ніших греків солому й очерет почали за- мінювати черепицею – т’єраміт (урум. Камар, Улакли), т’іраміт, тирамідъ (рум. < грец. κεραμίδι, тур. kіrеmіt – чере- пиця). Черепиця була кількох видів: опук- ла – татарка, пласка – марсельська 32 й минаївська. Найбільшого поширення на- була черепиця татарка [4; 5]. Заводи, які виготовляли черепицю, розміщувалися як у селах, так і в Маріуполі. Наприклад, у 1850 році в місті нараховувалося чотири черепичні заводи [40, с. 163]. На почат- ку XX ст. для покриття дахів почали ви- користовувати толь, який виготовляли на фабриках у Маріуполі [50, с. 135]. Донині збереглися дахи з черепичним покриттям, а нові забудови здебільшого накривають бляхою або шифером [2, арк. 1143]. Дерево використовувалося для виго- товлення віконних луток. У кожному селі був свій майстер – пєнжєрєжі (урум. < тюрк. реnсеrесі – майстер з виготовлення віконних рам), який виконував функції і столяра, і скляра. Особливу увагу забу- довники приділяли внутрішнім віконни- цям – пенжери (урум. Бешеве, Кермен- чик, Камар), хапахья (рум.). До початку XX ст. віконні рами – іра (рум. Урзуф, Ялта), яра (рум. Велика Янісоль) – були одностулкові. Двостулкові ставні – ха- пах (рум. Сартана), хапах’я (рум. Вели- ка Янісоль) – встановлювали традиційно всередині житла. Із 1920-х років їх почали встановлювати ззовні [21]. Зовнішні хатні двері – аксупорта (рум. Велика Янісоль, Велика Каракуба < грец. η εξώπоρτα – зов- нішні двері), капу (урум. Богатир, Ка- рань, Керменчик < тюрк. kарı – зовнішні двері) – були одностулковими, внутріш- ні – часто двостулковими. У будинках XIX ст. у сінях був ви- ступ даху біля входу над нішею – кощень (урум.), де карниз даху, стріхи – чатах, сачах (урум. Камар < тюрк. çаtı – стрі- ха) – використовували для веранд. У ба- гатьох селах існували будинки з тера- сами – халдирма (рум. Мала Янісоль, Сартана, Чердаклі < тур. kаldırmak – під- німати), хадрама (рум. Сартана), шиле- ват (урум.). Найбільш давніми житла- ми були оселі з вбудованими галереями. Зовнішні галереї кріпилися на чотирьох стовпах «вроде колон с дверцами» [31, с. 44] й були продовженням довгого даху, з фасадного боку будинку [12; 13; 22; 23; 25; 26; 28–30]. Для підвищення над рів- нем землі долівку галереї укладали ди- ким каменем і засипали землею. З почат- ку XX ст. долівку настилали дошками. Функції галереї були вельми різноманіт- ними: від господарських до естетичних. У с. Урзуф на початку XX ст. повсюдно були будинки з галереями 33, але під час наших польових досліджень не було за- фіксовано домів з такими архітектурними частинами. На сучасному етапі відбулася трансформація галерей у закриті веранди, які є елементом житла будь-якого населе- ного пункту Донецького регіону. Однак слід зазначити, що в деяких селах оселі з галереями взагалі не були поширені, на- приклад, у с. Велика Янісоль 34. Ми маємо фото грецького двоповер- хового будинку з галереями на кожному поверсі [25], що є аналогом кримських домів, які описав Б. Куфтін 35. Оселі з галереями були широко розповсюджені в Західній Анатолії (Мала Азія), де поді- бні архітектурні вирішення відомі з дав- ніх часів, а їхнє походження має античне коріння [57, s. 43–45]. Унаслідок етно- контактів цей елемент житла набув досить широкого ареалу розповсюдження: Гре- ція, Албанія, Болгарія, Бессарабія [37]. На нашу думку, галерея була запозичена від греків тюркськими народами, водно- час і татарами в Криму [35, с. 82]. Легкі галереї вздовж передньої або бічної сті- ни хати були також поширені в українців Південної України [39, с. 104]. Плани будинків поступово трансфор- мувалися протягом часу – від однокамер- них до сучасних багатокамерних житло- вих споруд. Найпростіші оселі в греків були двокамерними: сіни та житлова кімната. Сіни були теплими, опалювали- ся вогнищем. У с. Велика Янісоль понад 100 років (до 1964 р.) зберігався будинок, де сіни і опалювальна система посідали центральне місце. Сіни в цьому випадку були передпокоєм, кухнею і приміщенням для зберігання домашнього начиння та харчів. У житловій кімнаті знаходилися поміст-підвищення та корпус печі, за до- помогою якої цю кімнату обігрівали. План http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 107 кримського житла з Карасубазарського району повністю співвідносний з розгля- нутим нами житлом маріупольських гре- ків [45, табл. 6]. У с. Стара Ласпа збереглася хата кін- ця ХІХ ст, де можна побачити первинний план забудови. План приміщень включав такі частини: сіни, кухня, житлова кім- ната, зала. Наприкінці ХІХ ст. у селах, розташованих неподалік від м. Маріупо- ля, уже були поширені багатокімнатні бу- динки, які в плані були квадратними. Певні етнічні особливості зберігали- ся у влаштуванні опалювальної системи. Комплекс складався з місця для вогнища та хлібної печі, що були розташовані в центрі будинку біля його роздільної вну- трішньої стіни. Топили піч хмизом, тра- вою, але частіше гноєм, що заготовляли, розрізаючи його на квадрати і висушую- чи. Висушений кізяк добре обігрівав жит- ло, бо давав сильний жар. Інтер’єр осель також мав свої етнічні особливості. Сволок і карнизи оздоблюва- ли різьбленням. У кімнатах на стінах ви- вішували вишивані вироби, рушники. На лавах розкладали довгі вузькі подушки. Найхарактернішим було глинобитне або дерев’яне підвищення – софа. На ньому родина не лише спала, але й також тут греки снідали, виконували різноманітну домашню роботу. Майже кожен грець- кий будинок мав такий поміст-софу до 1930-х років. На сьогодні в селах ще збе- реглися помости в деяких оселях, які були споруджені на початку ХХ ст., але тепер вони майже не використовуються для сну. Отже, досліджуючи житло греків Приазов’я, можна дійти висновку, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок пе- ребування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням. Примітки 1 Садиба Ф. Булі, побудована наприкінці XIX ст. у с. Ласпа [2, арк. 936]. 2 Выписка из приговора Мангушской сель- ской общины, Мангушской области, Мариу- польского уезда, Екатерининской губернии от 2 августа 1909 года по книге приговоров за № 110; Выкопировка с плана Екатери- нославской губернии Мариупольского уезда, села Мангуш на усадебный и полевой отруб- ной участки, что на общем плане значатся под №№ 199, 199а, поступившие во владение крестьянина Дорофеева Анастаса Клементье- ва. 1909 г. [див.: 2, арк. 854]. 3 Садиба С. Кудакоцева в с. Урзуф. 1927 р. [2, арк. 1344]. 4 Тут і далі «рум.» – румейський. 5 Тут і далі «урум.» – урумський. 6 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 543]. 7 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р. від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2, арк. 1178]. 8 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 631]. 9 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від Ф. Айнагоза, 1876 р. н., у с. Мала Янісоль. (Особистий архів В. І. Наулка. Польовий зо- шит № 1, 1967). 10 Записала Ірина Пономарьова в 1994 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 226]. 11 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від І. С. Сизмас, 1891 р. н., у с. Керменчик. (Особистий архів В. І. Наулка. Польовий зо- шит № 1, 1967). 12 Записала Ірина Пономарьова в 1992 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 261]. 13 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р. від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2, арк. 1187]. 14 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р. від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2, арк. 542]. 15 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 77]. 16 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 52]. 17 Термін duvar з’явився в турецькій мові лише на початку XIV ст. [див.: 57, s. 9]. 18 Записала Ірина Пономарьова у 2002 р. від М. Хорош, у с. Велика Янісоль [2, арк. 556]. 19 Записала Ірина Пономарьова у 2004 р. від Г. І. Гуртіна, 1926 р. н., у с. Мангуш [2, арк. 38]. 20 Записала Ірина Пономарьова у 2002 р. від А. Н. Негрей, 1905 р. н., у с. Мала Яні- соль [2, арк. 779]. 21 Будинок Ф. Болі. 1890 р. [див.: 2, арк. 165]. 22 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 667]. 23 Записала Ірина Пономарьова у 2003 р. від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2, арк. 980]. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 108 24 Записала Ірина Пономарьова у 2000 р. від С. К. Темір, 1918 р. н., у с. Старомлинів- ка [2, арк. 486]. 25 Родовище залізняку знаходилося не- далеко від с. Каракуба, угору по р. Кальмі- ус [див.: 41, с. 497]. 26 Записала Ірина Пономарьова у 2004 р. від Д. В. Фомичової, 1929 р. н., у с. Граніт- не [2, арк. 24]. 27 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р. від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 112]. 28 Записала Ірина Пономарьова у 2001 р. від Д. Ф. Сарбаш, 1926 р. н., у с. Мала Яні- соль [2, арк. 755]. 29 Записала Ірина Пономарьова в 1998 р. від А. К. Хараш, 1910 р. н., у с. Улакли [2, арк. 342]. 30 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від Ф. Айнагоза, 1876 р. н., у с. Мала Янісоль. (Особистий архів В. І. Наулка). 31 Будинок Ф. Ю. Айнагоза у с. Мала Яні- соль [2, арк. 43]. 32 Марсельську черепицю виготовляв це- гельно-черепичний завод у с. Стародубів- ка [див.: 17; 18; 19]. 33 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р. від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2, арк. 1139]. 34 Записала Ірина Пономарьова в 1993 р. від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні- соль [2, арк. 32, 49]. 35 Бахчисарай. Старинный двухэтажный татарский дом [див.: 45, табл. ХІ]. Джерела та література 1. Архів Мангуської селищної ради, ф. 1, 39, оп. 1. Господарські книги за 1964–1966 рр. 2. Архів Маріупольського державно- го гуманітарного університету, ф. 1, оп. 1, спр. 06-3, арк. 1–2567. Матеріали польових етнографічних досліджень (МПЕД) за 1990– 2005 рр. 3. Державний архів Автономної республі- ки Крим, ф. 535. Поповы. Документы лично- го происхождения, оп. 1, спр. 2557, арк. 10. План строения греческой слободы Боль- шой Енисалы на 116 дворов; муж. п. 190; жен. п. 161. 4. Донецький обласний краєзнавчий музей (далі – ДОКМ), ф. № 398–408-КС (с. Ман- гуш, завод Т. И. Алагозова, завод М. Нику- лина, с. Сторокерменчик, завод Михайлова и Челпанбаева, нач. XX в.). 5. ДОКМ, ф. № 468–471-КС. Черепица- татарка (с. Константинополь, нач. XX в.). 6. Інститут рукопису Національної бібліо- теки України імені В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. V. Одеське товариство історії та старожитностей, спр. 704, арк. 5 зв. Описание городов и уездов бывшего Екатеринославско- го наместничества. Азовская губерния. 1780. 7. ІР НБУВ, ф. V, спр. 706, арк. 1 зв. За- круткин М. Д. Сведения о с. Урзуф Мариу- польского уезда. 8. Маріупольський краєзнавчий музей (далі – МКМ), ф. № 927-Н. Б. Каракуба. Старинный греческий дом. 1930 г. 9. МКМ, ф. № 932-Н. Комора з деревини у с. В. Янісоль. 1930 р. 10. МКМ, ф. № 934-Н. Стара хата в селі В. Каракуба. 1930 р. 11. МКМ, ф. № 959-Н. Будинок, який, за переказами, споруджено під час заснування Маріуполя. 12. МКМ, ф. № 961-Н. Стара хата у с. В. Каракуба. 1932 р. 13. МКМ, ф. № 962-Н. Стара хата у с. С. Бешеве. 1930 р. 14. МКМ, ф. № 964-Н. Клуня у госпо- дарстві грецького селянина-одноосібника з с. Андріївка. 15. МКМ, ф. № 993-Н. Забудови греків у с. Сартана. Кухня та комора для зберігання зерна. 16. МКМ, ф. № 994-Н. Обора для худо- би у грецькому поселенні Сартана. 22 квітня 1928 р. 17. МКМ, ф. № 1360-Н. Вимішування глини. 18. МКМ, ф. № 1361-Н. Виробництво мар- сельної черепиці. 19. МКМ, ф. № 1362-Н. Дроблення глини. 20. МКМ, ф. № 1369-Н. Обмолот та ві- яння зерна на грецькому подвір’ї с. Старий Крим. 1930 р. 21. МКМ, ф. № 1382-Н. Орнаментовка вік на грецької хати у с. Стила. 1930 р. 22. МКМ, ф. № 2795-сов. Зовнішній вид грецької хати у с. В. Каракуба. 1930 р. 23. МКМ, ф. № 2797-Ф. Стара хата у с. Стила. 1930 р. 24. МКМ, ф. № 3543-Ф. Грецька хата. 25. МКМ, ф. № 4964-Ф. Грецький буди- нок. 1929 р. 26. МКМ, ф. № 4966-Ф. Грецький буди- нок у с. М. Янісоль. 1929 р. 27. Російський державний архів давніх ак- тів, ф. 16, оп. 1, спр. 588, ч. 8. 28. Російський етнографічний музей (далі – РЕМ), фототека, кол. 3282, № 4. Хата заможного селянина у с. Ст. Крим. 1914 р. 29. РЕМ, фототека, кол. 3282, № 5. Хата заможного селянина у с. В. Каракуба. 1914 р. 30. РЕМ, фототека, кол. 3282, № 6, 7. 31. Анторинов А. Домашний быт мариу- польских греков // Императорское общество http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 109 любителей естествознания, антропологии и этнографии (при Московском университе- те). – Москва, 1874. – Т. 13. – Вып. 1. Труды этнографического отдела. – Кн. 3. – Вып. 1. – С. 44–47. 32. Бабенко В. А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. – Екатеринослав, 1905. – 144 с. 33. Берштам А. Н. Жилище Крымского предгорья // Крымские татары : Хрестоматия по этнической истории и традиционной куль- туре / авт.-сост. М. А. Араджиони, А. Г. Гер- цен. – Симферополь : Доля, 2005. – С. 23–40. 34. Боданинский У. Археологическое и этнографическое изучение татар в Крыму. – Симферополь, 1930. – 31 с. 35. Бонч-Осмоловский Г. А. Крымские татары : Этнографический очерк // Крымские татары : Хрестоматия по этнической истории и традиционной культуре / авт.-сост. М. А. Ара- джиони, А. Г. Герцен. – Симферополь : Доля, 2005. – С. 82–97. 36. Будина О. Р. Жилище болгар, греков, албанцев // Материальная культура компакт- ных этнических групп на Украине. Жили- ще. – Москва : Наука, 1979. – С. 83–129. 37. Будина О. Р. Развитие жилища в этнически смешанной среде (по материа- лам греков Донецкой области) // Культурно- бытовые процессы на Юге Украины. – Моск- ва : Наука, 1979. – С. 92–126. 38. Васюков С. И. Крым и горные татары. – Санкт-Петербург, 1904. – 124 с. 39. Вовк X. К. Студії з української етно- графії та антропології. – Київ : Мистецтво, 1995. – 336 с. 40. Военно-статистическое обозрение Рос- сийской империи. – Санкт-Петербург, 1850. – Т. 11. – Ч. 4. 41. Географическо-статистический словарь Российской империи. – Санкт-Петербург, 1863. – Т. 1. – 681 с. 42. Греки России и Украины / сост., отв. ред. Ю. В. Иванова. – Санкт-Петербург : Алетейя, 2004. – 624 с. ; илл. 43. Дубровин Н. Ф. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, до- несения : в 4 т. – Санкт-Петербург, 1885. – Т. 2. – 946 с. 44. Душка В. Село над Кальмиусом. Очер- ки истории села Старая Ласпа. – Донецк : Кальмиус, 2005. – Кн. 1. – 236 с. 45. Куфтин Б. А. Жилище крымских та- тар в связи с историей заселения полуостро- ва. – Москва, 1925. – 80 с. 46. Куфтин Б. А. Южнобережные татары Крыма // Крым. – Москва, 1925. – № 1. – С. 22–30. 47. Лыганова Л. А. Поселения, плани- ровка усадьбы, типология архитектурных особенностей и интерьер греческого жили- ща в Приазовье (кон. XIX – нач. XX вв.) // Проблемы археологии и архитектуры. – До- нецк ; Макеевка, 2001. – Т. 2 : Архитекту- ра. – С. 65–75. 48. Макаревский Ф. Материалы для ис- торико-статистического описания Екатерино- славской епархии. Церкви и приходы прошед- шего XVIII столетия. – Дніпропетровськ : Дніпрокнига, 2000. – 1080 с. 49. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. – Киев : Наукова думка, 1975. – 276 с. 50. Путеводитель по Екатеринославской губернии и Донецкому бассейну. – Екатерино- слав : Польза, 1914. – 351 с. 51. Санитарное описание школ Мариу- польского уезда. – Екатеринослав, 1904. 52. Статистико-экономические таблицы по Екатеринославской губернии. Мариуполь- ский уезд. – Екатеринослав : Издание Ека- теринославского губернского земства, 1887. – Вып. 2. – 439 с. 53. Статистичний бюлетень Маріупольщи- ни. – 1926–1927. – № 9–11. 54. Тимошевский Г. И. Основание г. Ма- риуполя и некоторые данные к его истории // Мариуполь и его окрестности. – Мариуполь, 1892. – С. 63–95. 55. Титов Г. Письма из Екатеринослава. – Одесса : Тип. Брауна и К. – 1849. – 167 с. 56. Чижикова Л. Н. Материальная культу- ра компактных этнических групп на Украи- не. – Москва, 1979. 57. Ögеl В. Тürk kültür tаrіhіnе gіrіş. – Ankara : Gazi Üniversitesi İletişim Fakültesi Basımevi, 2002. – Сіlt 3. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття

Institution

Ähnliche Einträge