Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми)
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Назва видання: | Матеріали до української етнології |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207743 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) / О. Козакевич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 231-236. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207743 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2077432025-10-14T00:22:09Z Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) Козакевич, О. Етнокультурна спадщина та сучасність 2010 Article Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) / О. Козакевич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 231-236. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207743 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність |
| spellingShingle |
Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність Козакевич, О. Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) Матеріали до української етнології |
| format |
Article |
| author |
Козакевич, О. |
| author_facet |
Козакевич, О. |
| author_sort |
Козакевич, О. |
| title |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| title_short |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| title_full |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| title_fullStr |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| title_full_unstemmed |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| title_sort |
фахова жіноча освіта в східній галичині кінця xix - першої третини xx століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Етнокультурна спадщина та сучасність |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207743 |
| citation_txt |
Фахова жіноча освіта в Східній Галичині кінця XIX - першої третини XX століття: в'язання (класифікація, осередки, навчальні програми) / О. Козакевич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 231-236. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT kozakevičo fahovažínočaosvítavshídníjgaličiníkíncâxixperšoítretinixxstolíttâvâzannâklasifíkacíâoseredkinavčalʹníprogrami |
| first_indexed |
2025-10-14T01:07:19Z |
| last_indexed |
2025-10-15T01:13:07Z |
| _version_ |
1846008387893985280 |
| fulltext |
231
Олена Козакевич
(Львів)
ФА ХОВА Ж І НОЧ А ОСВІ ТА В С Х І Д Н І Й ГА Л И Ч И Н І
К І Н Ц Я X I X – П Е РШОЇ Т РЕТ И Н И X X С ТОЛІТ ТЯ:
В’ЯЗА Н Н Я (к лас ифі к а ц і я, о с ер ед к и,
на вча л ьн і п р ог ра м и)
Від останньої третини XIX ст. на рівні
владних структур Галичини порушується
актуальне питання про низький рівень про-
фесійної освіти у регіоні, що вимагає ство-
рення спеціальних освітянських осередків,
зокрема фахових шкіл для жіноцтва 1. Сіль-
ські жінки виробляли речі в умовах домаш-
нього господарства, наслідуючи вікові тради-
ції. Навчалися прясти, ткати, вишивати одна
від одної або у старших, часто збираючись
на вечорницях. Міські ж переходили на кон-
фекційне вбрання, а рукоділлям займалися
у вільний час, наслідуючи модні тенденції.
Зважаючи на певні соціокультурні чинники
та морально- етичні норми, освіта на той час
для жінок була недоступною. Та поступово
нові віяння з Західної Європи та Сполучених
Штатів Америки (феміністичний рух, еман-
сипація, активна участь у різних сферах жит-
тя) стали поштовхом до створення нового
типу української жінки, яка вже не погоджу-
ється з усталеною роллю домогосподарки, а
прагне навчатися, здобувати знання.
Важливу роль у започаткуванні фахової
жіночої освіти у Східній Галичині відіграли
виставки, на яких експонували тканину, одяг,
прикраси тощо, – автентичні, виготовлені за
мотивами народних традицій та західно-
європейськими зразками (в’язані вироби й
мереживо зокрема) 2. Спеціальні комісії від-
значали у виробах якість виконання, багату
колористику та орнаментику, у той же час
звертали увагу на брак чи відсутність «ґус-
тового» (вишуканого, зробленого зі смаком)
поєднання барв, обмежене знання технік та
композиційних прийомів. Усе зводилося до
єдиного – жіноча ручна праця потребує про-
фесійного вишколу, що дало б змогу жіно-
цтву вести власну справу, самостійно зароб-
ляти гроші 3.
Наприкінці XIX ст. популярними стають
вироби, в’язані спицями, гачком, техніками
вузлового в’язання «макраме», філе, фриво-
літе, а також на спеціальних трикотажних
машинах (у Східній Галичині виготовлені на
них речі поширилися під назвою «трикот»).
Робота на такому обладнанні вимагала відпо-
відних фахових знань, що стало поштовхом
для вишколу кваліфікованих кадрів цієї га-
лузі. Небагато власниць трикотажних май-
стерень проходили практику на фабриках
Австрії (на той час Відень – центр трикотаж-
ного виробництва) або Пруссії, працюючи
звичайними робітницями. Позитивним ре-
зультатом такого досвіду було вміння корис-
туватися устаткуванням, негативним – від-
сутність мистецького підходу у створенні
в’язаних виробів: здебільшого комерційний
характер переважав над творчістю. У проце-
сі навчання у приватних майстернях учениці
здобували лише ті навички, якими володіли
їх роботодавці. Часто техніки в’язання дрота-
ми і гачком навчали приватно «на дому» єв-
рейські жінки, що було поширено не тільки в
містах, а й у селах.
Основи в’язання, коронкарства, крою та
шиття, гаптування викладали у контексті
предмета «жіноче рукоділля», який було ви-
значено обов’язковою дисципліною навчаль-
ної програми у початкових школах Галичини
державного та приватного типу 4. Мета на-
у ки – навчити дівчат звичних і найпотріб-
ніших у щоденному побуті жіночих робіт,
відповідно до потреб і місцевих особливос-
тей, а саме: білого шиття, штопання, латан-
ня, перекрою білизни, в’язання на дротах,
«фантазійних» (творчих, мистецьких) робіт.
Учениці отримували максимум необхідних
теоретичних і практичних знань. Ті, які мали
на меті удосконалити свої навички, продо-
вжували навчання у фахових навчальних за-
кладах. Переважно техніки плетіння спиця-
ми, гачком, вузлове в’язання «макраме», філе,
фриволіте і роботу на трикотажних машинах
вивчали у контексті програм мереживних,
кравецьких і «білизнярських» шкіл.
Зазначимо, що наприкінці XIX – початку
XX ст. на теренах Східної Галичини доміну-
вали заклади, засновниками яких були поля-
ки, українських же на той час було одиниці.
Тому й не дивно, що у цей період трикотажні
http://www.etnolog.org.ua
232
робітні здебільшого відкривали жінки като-
лицького віросповідання, а також євреї, які
тримали першість у торгівлі текстильними
товарами, у тому числі й трикотажем. Якіс-
ні зміни у розвитку саме української фахової
жіночої освіти припадають на 1920–1930-ті
pоки: жінкам належить провідна роль у роз-
витку кооперативного руху, становленні осві-
тянських осередків, пропагуванні народного
мистецтва та промислу («Союз українок»,
«Рідна школа», спілка «Труд», «Українське
народне мистецтво»). Найвідомішими осе-
редками, де навчали техніки в’язання, спи-
цями і гачком зокрема, були жіноча при-
ватна кравецька гімназія святих василіанок
(Львів), жіноча школа святих бенедиктинок
(Перемишль), трикотажна школа Товариства
рукодільного ремесла для єврейської молоді
(Т.Р.Р.Є.М., Перемишль), приватна кравецько-
білизнярська школа «Труд» (Львів), спілка
«Громадська праця жінок» (Львів), приватна
школа Софії Мазуркової (Львів) 5.
Одним з перших (1874) фахово-промис-
лову школу приватного типу заснувало То-
вариство «Жіноча праця» («Praca Kobiet») у
Львові з метою «...підняти вартість зарібкової
праці жінок...» 6. У програму навчання вхо-
дили «панчішкові» (в’язані спицями) роботи,
гачкування, в’язання френзелів, сіток, шит-
тя, штопання, гаптування біле і кольорове,
фриволіте, виготовлення аплікацій і штуч-
них квітів, а також декоративне малювання
на тканині та дереві. Роботи цієї школи були
відзначені срібною медаллю на виставках
1894-го та 1902 років Політехнічного това-
риства у Львові 7. При Товаристві існувала
школа з виготовлення в’язаних (трикотаж-
них) виробів: учениці навчалися ручному й
машинному в’язанню, хоча зі спеціальним
обладнанням існувало багато проблем через
його поганий стан.
У 1876 році у Львові було створено пер-
шу в Україні художньо-промислову школу, а
при ній у квітні 1877 року – школу рисунка
та моделювання. У 1882 році відкрився відділ
мистецького гаптування та мережива. Це був
значний поступ у становленні професійної
освіти на Східній Галичині. Мета школи –
вишкіл фахівців у галузі промисловості, тео-
ретиків і практиків, ремісників та промис-
ловців. Викладали довільний і професійний
рисунок, матеріалознавство, перенесення
малюнка на тканину, рукоділля. Виконува-
ли такі практичні роботи: френзелі, шнури,
сітчасті вироби, мережки, тасьми, кутаси, іс-
панські, чеські коронки, гапти грецькі, білі
та кольорові, арабські, китайські, венеційські
мережива, «дюшес», коронки з тюлем ручним
і фабричним тощо 8.
У 1886 році у Перемишлі конвентом свя-
тих бенедиктинок було засновано спеціалі-
зовану приватну жіночу школу рукоділля як
інтегральну частину монастирської жіночої
школи. Мета навчання: на основі наукового
підходу із застосуванням місцевої або закор-
донної фахової освіти вдосконалити жіночі
ручні роботи, а також теоретично та прак-
тично навчити учениць основних жіночих
робіт з подальшим викладанням у приватних
чи державних закладах. До школи приймали
учениць віком від 14 років, зі шкільною осві-
тою, з оплатою п’ять «злотих» за курс. Існу-
вало чотири відділи: 1) ручного шиття; 2) ма-
шинного шиття; 3) кравецтва з навчанням
крою; 4) гаптування «звичайного» і «мис-
тецького», а також «робіт» – дротових, гачко-
вих, в’язаних, сіткових та мереживних. Наука
кравецтва і гаптування була розрахована на
один рік, у інших відділах – на півроку. За
програмою приватної жіночої школи руко-
ділля на тиждень було заплановано 26 годин,
більшість з яких займали практичні заняття.
З теоретичних предметів викладали рису-
нок, математику, рахунки, товарознавство,
естетику. Для кожного відділу було створено
окрему навчальну програму, після освоєння
якої дівчата отримували максимум практич-
них навичок. Учениці, котрі добре закінчили
курс навчання, отримували кваліфікаційний
патент для ведення самостійного бізнесу та
викладання ручних робіт 9.
У Львові 17 березня 1900 року засновано
першу жіночу промислову спілку «Труд» –
значний поступ у фаховому шкільництві
українського жіноцтва 10. Уже 1903 року при
спілці працює робітня суконь, білизни, са-
лон мод, відділ гаптування та торговельний.
У 1904 році відкрито власну крамницю, де
торгували полотнами, трикотажними виро-
бами, різними матеріалами.
Спілка «Труд» брала участь у «Хлібороб-
ській виставці» у Стрию, на якій експонувала
костюми та білизну: за ці вироби була наго-
роджена золотою медаллю 11.
Школа в’язального вишколу Т.Р.Р.Є.М. у
Перемишлі була створена з метою навчання
єврейської молоді для подальшого їх праце-
влаштування (трикотажне виробництво,
здебільшого машинне в’язання). Це була
одно річна приватна школа, куди приймали
дівчат з 18 років, зі свідоцтвом про закін-
чення загальної школи 1-го ступеня. Окрім
http://www.etnolog.org.ua
233
того, проводили шести- та тримісячні курси
механічного в’язання для чоловіків і жінок,
мета яких – практична підготовка праців-
ників трикотажної галузі: машинне та ручне
в’язання, викінчувальні та оздоблювальні ро-
боти, крій та моделювання трикотажу. Про-
грама курсів передбачала таке: приготування
пряжі до намотування, в’язання ткацьких
вузлів, намотування грубої та тонкої вовни на
ручному кільці, ознайомлення з мотальною
машиною та іншим в’язальним обладнанням,
обслуговування обладнання, робота на ма-
шинах, розпорювання виробів, вив’язування
різних переплетень («перлове», «патентове»,
«шлакове»), виготовлення шапок, шаликів,
панчіх, жіночих, чоловічих і дитячих светрів,
рукавиць, спортивних «реформ» (трусиків),
спідниць із визначенням і розрізненням кла-
су машин; викінчувальні роботи – кетлюван-
ня ручне, зшивання, зароб ляння спущених
петель та дірок, штопальні роботи, обтягу-
вання ґудзиків, ручне викінчення, прасу-
вання; вивчення основ крою і моделювання
блузки, реформ, дитячих суконь, светрів;
обрахування витратних матеріалів та до-
даткових робіт, а також практичні заняття.
У Львові професійна жіноча школа Т.Р.Р.Є.М.
існувала на вул. Пекарській, 9 (заснована
1919 р., школа жіночого рукоділля Т.Р.Р.Є.М. –
1930 p.). Відділи: кравецький, білизняний,
галтувальний, «моднярства» і домашнього
господарства, у межах яких вивчали техніки
в’язання. Навчальні програми 1936–1939 на-
вчальних років засвідчують, що викладали
ручний і машинний трикотаж. Такий фахо-
вий вишкіл кадрів уможливлював розвиток
трикотажного виробництва, про що свідчить
велика кількість в’язальних майстерень та
мануфактур, власниками яких були євреї 12.
На теренах Галичини в період 1934–
1937 pоків функціонувала трикотажна гімна-
зія. Функціонувало три відділи – прядильний,
фарбувально-викінчувальний і в’язальний,
на якому викладали такі предмети: техно-
логія в’язання, організація підприємництва,
хімія, матеріалознавство, професійний та
технічний рисунок, математика, географія,
гігієна, релігія, польська мова, історія, фіз-
культура та практичні заняття. Імовірно, та-
кий навчальний заклад існував у Кракові або
Перемишлі (програма трикотажної гімназії
для єврейської молоді) – в архівних джерелах
про це відомостей немає 13.
Одна з небагатьох установ, де українських
дівчат навчали ручних робіт та моделювання
одягу, – приватна фахова жіноча школа свя-
тих василіанок у Львові (вул. Длугоша, 17): у
1929 році вона «...одержала дефінітивну кон-
цесію...» на рівні з державними аналогічни-
ми школами, а 1934 року – реорганізована в
кравецьку гімназію. Її завдання – професійна
підготовка молодих кадрів для промислових
та торговельних установ. В обсяг навчання
ручних робіт входило: крій, моделювання,
виготовлення жіночої та дитячої білизни,
ручне і машинне шиття, гаптування на сітці.
Здебільшого увагу приділяли крою та пошит-
тю одягу, білизни (відділ кравецтва та білиз-
нярства), гачкові роботи використовували як
оздоблення у вигляді мережива до білизняно-
го асортименту, дитячих «пантофлів» (чере-
вичків), серветок. Випускниці школи святих
василіанок – Клавдія Кордуба-Дікенс, Марія
Бачинська-Зелена, Катерина Кузьма – згодом
стали власницями робітень та провідними
майстринями у царині трикотажу 14.
Очевидно, дотримуючись певних вимог
та уставів, навчальні програми фахових жі-
ночих шкіл були подібними. Для усіх відді-
лів – ручного і машинного шиття, кравецько-
го, робіт на дротах, гачкованих, «доскових»,
плетених, сітчастих, коронок і гаптування –
обов’язковим предметом був креслярський і
довільний рисунок. У відділі в’язання вивча-
ли крій панчіх № 1 і № 2, крій «кафтанчика»
для дорослих та дітей, крій шкарпетки, крій
дитячого чепчика. З практичних робіт вико-
нували такі: на дротах в’язали панчоху, шкар-
петку і 12 різновидів переплетень; гачком
виплітали дитячу спідничку, суконочку, каф-
танчик, черевички, рукавички, камізельку
і 12 зразків переплетень; на дощечках виго-
товляли дитячий плащик, жіночу камізельку,
жіночу накидку, дитячу шапочку, зарукав-
ник, комірець; плетені зразки – жіноча тор-
бинка, мисливська сітка, різноманітні френ-
зелі; сітчасті – вставки до білизни, серветки,
накриття на подушки та ліжка; виконували
деякий асортимент на спеціальних маши-
нах; також навчали методу Schallenfeldowska
із застосуванням до в’язаних та гачкових ви-
робів – кайма («шлак»), виплетена дротами
і гачком. З вищезазначеного асортименту,
який виготовляли у відділі в’язальних робіт,
видно, що він різноплановий за техніками та
засобами виконання.
Важливим джерелом фахової жіночої
освіти Східної Галичини кінця XIX – пер-
шої третини XX ст. стали різноманітні курси
руко ділля, влаштовані державними та при-
ватними установами, спілками, товариства-
ми, школами 15. Це були вузькоспеціалізовані
http://www.etnolog.org.ua
234
заняття крою і шиття, трикотажу, модняр-
ства (виготовлення капелюхів), домашньо-
го господарства, рукоділля, на яких викла-
дали інструкторки зі спеціальною фаховою
освітою та відомі майстрині, які самостійно
вели власні робітні. Особливо інтенсивним
проведенням курсів рукомесла, пересувних
сільськогосподарських курсів, трикотажу
зокрема, вирізняються 1930-ті pоки. Мета
курсів – навчити жіноцтво самостійно виго-
товляти в’язані вироби для особистого вжит-
ку, а також на продаж. Це давало додатковий
заробіток (особливо актуально для сільської
місцевості), стимулювало започатковувати
власну справу 16. Нові, раніше не відомі речі
привертали увагу селян, які у виготовленні
одягу та оздобленні інтер’єру споконвіків за-
стосовували традиційні матеріали, техніки,
колористику, орнамент. Тому в цей період
у традиційному українському вбранні про-
стежуються впливи міської моди і навпаки, а
деякі елементи народного вбрання поступово
виходять з ужитку.
Зазначимо, що курси ручного «трикотар-
ства» та в’язання гачком викликали особ-
ливий інтерес серед учениць. Адже бага-
та сировинна база, можливість виробляти
«модні» речі для себе та родини, а то й зароб-
ляти гроші, відкривали жіноцтву шлях до
самореалізації. Майже кожен курс закінчу-
вався виставкою робіт, яку могли відвідати
всі бажаючі.
На межі ХІХ–ХХ ст. популярними стали
курси, на яких навчали в’язання гачком, а
саме – «ірландського» мережива 17. Особливо
їх пропагувала «Ліга допомоги промислової»
(Львів). Очевидно, вироби були високої якос-
ті, оскільки вони стали предметом експорту
у США. У зв’язку з акцією організації домаш-
нього промислу для потреб армії, розпоча-
тою Міністерством віросповідання та освіти,
у 1925–1926 pоках у державних професійних
жіночих школах Львова, Кракова, Нового
Таргу, Станіславова було проведено двомі-
сячні курси ручного трикотажу. Інструктор-
ки, які вже володіли в’язанням на дротах, на-
вчалися на триденних курсах, новачки – на
десятиденних, після закінчення яких свій
досвід в’язати рукавички передавали молоді.
Особливо популярними були курси руч-
ного в’язання наприкінці 1920–1930-х pоків,
які проходили у великих містах, містечках,
селах – Львові, Самборі, Бережанах, Терно-
полі, Ладичині, Поникві, Томашеві, Городен-
ці, Коршеві та ін. Навчали в’язання гачком та
дротами светрів, шапок, шкарпеток, шали-
ків, рукавиць, комірців, серветок, хустинок,
оздоб лення білизняних виробів. На сторін-
ках часописів усе частіше трапляються прак-
тичні поради щодо виготовлення в’язаних
виробів, рекомендації по догляду за ними та
повний опис їх виконання, щоб зробити цей
вид рукоділля доступним для всіх верств
українського жіноцтва. Науку починають з
гачкування, оскільки ця робота більше ві-
дома. Після гачка переходять до навчання
в’язання дротами – праве і ліве «очко», наки-
ди, знімання та додавання петель – і в’яжуть
від простішого до складнішого: спершу пан-
чоху, потім светри.
З ініціативи Кураторії львівського шкіль-
ного округу в першій половині 1920-х pоків
відкриваються курси в’язання у Львові для
вчителів початкових шкіл, частина яких вже
володіла технікою в’язання чи плетіння гач-
ком, виготовляючи рукавиці, в’язані шоломи
(«комінярки»), гамаші для війська. Сирови-
ну купували за власні кошти. Із залишків
в’язали різноманітні трикотажні вироби і
продавали їх. За придбану готівку купували
дорогі матеріали та додатки для кравецтва,
моднярства, гаптування і коронкарства. Ці
жінки в перспективі самостійно могли вес-
ти трикотажні курси. Загалом за два міся-
ці курси відвідало 80 осіб з професійних та
загальних шкіл Львова і Львівського повіту.
Для вчителів кравецьких гімназій заходами
К.Л.Ш.О. проводилися конференції, на яких
затверджувалися програми навчання, техні-
ки та тематика, зокрема асортимент в’язаних
виробів: брюки гімнастичні, дитячі сукні,
блузки, фартухи, піжами, плащики, літні кос-
тюми, плетіння на дротах рукавиць, шаликів,
светрів тощо 18.
Інструкторками трикотажних курсів були
відомі майстрині, які самостійно вели власні
робітні і мали професійну освіту. Наприкінці
1933 року у Львові організовано трикотажні
курси під керівництвом Міки Бачинської-Зе-
леної. Після закінчення курсу учениці пред-
ставили свої роботи на виставці, на якій було
відзначено високий рівень майстерності,
особливо привернула увагу велика кількість
в’язаних дитячих виробів 19. Курс ручного
трикотарства, «так модного в цьому сезоні»,
приблизно у той самий час (кінець 1933 р.)
провела у Львові Клавдія Кордуба. Ці курси
закінчили 20 учениць школи «Труд». Дока-
зом успіху та великого інтересу до в’язання
стала виставка трикотажних виробів, яка
відбулася 17 грудня 1933 року 20. Знаною май-
стринею у 1930-х pоках була Степанида Брев-
http://www.etnolog.org.ua
235
ко, яка успішно творила до 90-х pоків XX ст.
Окрім курсів, п. Степанида написала «Три-
котарський підручник» 21, де подала техніки
в’язання та зразки переплетень, а також укра-
їнську термінологію.
Отже, наприкінці XIX – початку XX ст.
питання становлення та розвитку фахової
жіночої освіти у Східній Галичині надзви-
чайно актуальне. Поява на текстильному
ринку «модних» трикотажних виробів, впро-
вадження їх виробництва на західноукраїн-
ських землях вимагає кваліфікованих кадрів.
Спочатку техніки в’язання навчали у по-
чаткових класах як предмета «рукоділля»,
у контексті учбових програм кравецьких та
мереживних шкіл, згодом ця дисципліна здо-
була визнання, особливо у 1920–1930-х pоках.
В’язання викладають у фахових школах з ме-
тою подальшого застосування жінками здо-
бутих знань у започаткуванні власної справи,
для створення когорти професійних інструк-
торів. Великою популярністю відзначали-
ся трикотажні курси, влаштовані спілками,
товариствами, організаціями у містечках та
селах: кожна жінка могла здобути навички,
які знадобилися б їй у повсякденному жит-
ті. На сторінках жіночих часописів подають
детальні описи в’язання виробів, способи їх
оздоблення. Багата сировинна база регіону
сприяла розвиткові цього виду промислу.
Поява трикотажних осередків виробництва,
експонування плетива на виставках, попу-
лярність українських в’язаних виробів та їх
якості за кордоном свідчить про високий фа-
ховий рівень майстрів цієї справи.
Примітки
1 Наприкінці XIX ст. фаховим органом роз-
витку промислового навчання в Галичині стала
Крайова комісія для справ домашнього промислу
і ремесла при крайовому Відділі у Львові, почат-
ки якого припали на 1877 р. (див.: Merunowicz Т.
Opieka kraju nad szkolnictwem przemysłowym w
Galicyi. – Lwów, 1887. – S. 16). Також цим питан-
ням займалися Міністерство віросповідань та
освіти, Кураторія Львівського шкільного округу,
Крайовий патронат рукоділля і дрібного промис-
лу, Ліга допомоги промислової. Спеціалізованих
навчальних закладів з викладанням жіночих
ручних робіт було небагато: 1876–1879 рр. – одна,
1880 р. – десять, 1881–1882 рр. – вісім, 1883 р. – сім,
1884 р. – дві.
2 Przemysł domowy // Wystawa krajowa. – 1877. –
№ 5; Ничай А. Выставка господарко-промыслова
в Коломые. – Станиславов, 1881; Wystawa krajowa
w Przemy lu 1882 г. – Przemy l, 1882; Sprawozdanie z
Wystawy rolniczej і przemys owej w Przemy lu w roku
1882. – Lwów, 1882; Katalog wystawy archeologicznej
і etnografi cznej we Lwowie. – Lwów, 1885; Katalog
przedmiotуw wystawy etnografi cznej. – Lwów,
1880; Boberski W. Sprawozdanie z krajowej wystawy
pszczelniczo-ogrodniczej і przemys u domowego w
Tarnopolu. – Tarnopol, 1885; ін.
3 Тема фахової жіночої освіти у Східній Гали-
чині кінця XIX – першої третини XX ст. є над-
звичайно багатогранна, пов’язана з багатьма со-
ціокультурними, економічними, політичними
та мистецькими чинниками. Автор зосередила
увагу лише на професійних школах, у програмах
яких було в’язання. Наприкінці XIX ст. фахових
шкіл, де б викладали виключно техніки в’язання
та трикотажне виробництво, не існувало. У ре-
зультаті впливу модних європейських тенден-
цій значно популярнішим було виготовлення
мережива. Коронкарські (мереживні) школи
функціонували в Мушині (засн. 1882 р. і пере-
несена 1895 р. до Старого Сончу), Закопаному
(відкр. 1883 p.), Каньчудзі (засн. 1882 р.) та в ін-
ших населених пунктах (сучасні території Поль-
щі); існували відділ мистецького гаптування та
мережива при художньо-промисловій школі у
Львові (відкрито 1886/1887) і три школи жіночо-
го рукоділля (факультативна школа ім. св. Схо-
ластики в Кракові, Товариство жіночої праці у
Львові та спеціальна школа жіночих робіт при
школі СС. Бенедиктинок у Перемишлі), у на-
вчальну програму яких входило вивчення тех-
нік в’язання та їх застосування у виготовленні
виробів.
4 Rocznik statystyki Galicyi (R. 1., 1886). – Lwów,
1887. – S. 80.
5 Шкільним уставом від 14 травня 1869 року у
Львові було визначено обов’язкові предмети для
навчальної програми в початкових школах Схід-
ної Галичини. Навчальні плани, запропоновані
львівською шкільною Радою, окреслили мету
та важливість упровадження предмета «жіноче
руко ділля» (устав XV, від 1879 р., Львів). Мета на-
у ки – навчання дівчат звичних і найпотрібніших
у щоденному побуті жіночих робіт, відповідно
до потреб і місцевих особливостей, а саме: біло-
го шиття, штопання, латання, перекрою білизни,
в’язання на дротах, творчих робіт. Практичне ви-
конання вищезазначених робіт повинно прохо-
дити паралельно з наукою про тканини, їх різно-
види, якість і проходження. Існувало два основні
типи фахових навчальних закладів – державні і
приватні. Перший тип шкіл створювався й фі-
нансувався за сприяння державних органів вла-
ди, другий – товариствами, спілками, окремими
особами.
6 Merunowicz Т. Opieka kraju nad szkolnictwem
przemysłowym w Galicyi. – Lwów, 1887. – S. 70.
7 Листування з Міністерством віросповідан-
ня і освіти про надання дозволу Товариству
«Праца коб’єт» на ведення кравецьких курсів
http://www.etnolog.org.ua
236
у Львові (1925–1926). – Центральний держав-
ний історичний архів України у Львові (далі –
ЦДІАУЛ). – Ф. 179, оп. 4, спр. 2578; Статистич-
ні дані про стан кравецьких курсів Товариства
«Праца коб’єт» у Львові (1926–1928). – ЦДІАУЛ. –
Ф. 179, оп. 4, спр. 2579; Sprawozdanie z czynności
rady zawiadowczej stowarzyszenia «Pracy kobiet» za
rok 1879. – Lwów, 1880. – S. 5.
8 Kilka słow о naszem szkolnictwie przemysło-
wem // Czasopismo techniczne. – 1886. – № 11. –
S. 189–190; Боднар О., Кирчів Г. Перша в Україні
художньо-промислова школа // Вісник ЛАМ. –
1994. – № 5. – С. 37–43.
9 Статус жіночої школи в Перемишлі (1886 р.). –
ЦДІАУЛ. – Ф. 178, оп. 4, спр. 14, 9 арк.
10 ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 261; ЦДІАУЛ. –
Ф. 179, оп. 4, спр. 259.
11 Кураторія Львівського шкільного округу,
Міністерство віросповідання (релігії) та освіти,
Товариство «Громадська праця жінок», «Ліга до-
помоги промислової», Товариство народної шко-
ли «Союз українок», «Рідна школа», спілка «Труд»,
«Сільський господар», Товариство рукодільного
ремесла для єврейської молоді, Українське педа-
гогічне товариство.
12 Цимбалюк О. «Труд» – жіноча кравецька
школа. – Л. : СП «БаК», 1998. – 56 с.; Праця жі-
нок // Жіноче діло. – 1912. – № 4. – С. 2–3.
13 Списки державних і приватних професій-
них жіночих шкіл і курсів львівського шкільного
округу (1938–1939 pp.). – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4,
спр. 456, 27 арк.; Статут жіночої школи в Пере-
мишлі (1886 p.). – ЦДІАУЛ. – Ф. 178, оп. 4, спр. 14,
9 арк.; Навчальна програма в трикотажній гімна-
зії. – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 1989, 3 арк.; Ста-
тут спілки «Громадської праці жінок» (1931 p.). –
ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 886, 29 арк.
14 Листування з товариством рукодільних
майстерень для єврейської молоді у м. Перемиш-
лі про відкриття трикотажної школи (1938). –
ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 1988, 1–28 арк.;
Статистичні дані про стан професійної жіно-
чої школи Товариства рукодільних майстерень
для єврейських дів чат у Львові (1928–39). –
ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 1704, 29 арк.; Розкла-
ди занять, статистичні дані про стан приватної
жіночої єврейської школи у Львові (1931–1939). –
ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 1706, 1–44 арк.
15 Навчальна програма в трикотажній гімна-
зії. – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 1989, 3 арк.
16 Перша українська жіноча фахово-доповню-
юча школа середнього типу // НХ. – 1929. – № 7. –
С. 7; Розклад занять приватної школи СС. Василі-
анок у Львові 1928/1929 н. р. – ЦДІАУЛ. – Ф. 179,
оп. 4, спр. 1510, 25 арк.; Статистичні дані про стан
приватної професійної жіночої школи СС. Васи-
ліанок у Львові (1928–1939). – ЦДІАУЛ. – Ф. 179,
оп. 4, спр. 1509, 22 арк.; Навчальна програма для
жіночих шкіл крою та шиття ліцейного рівня
(1937). – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4, спр. 195, 27 арк.;
Розклад занять приватної школи СС. Василіанок
у Львові 1928/29 н. р. – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4,
спр. 1510, 25 арк.; Статистичні дані про стан при-
ватної професійної жіночої школи СС. Василіа-
нок у Львові (1928–39). – ЦДІАУЛ. – Ф. 179, оп. 4,
спр. 1509, 22 арк.
17 Ірландське мереживо (має ірландське похо-
дження) в’язали гачком. Спершу плели сітку-тло
визначеного розміру чи форми, на яку вишивали
в’язані фітоморфні мотиви (різноманітні квіти,
листя, галузки). Таким чином створювали високо-
художні композиції, а вироби мали вишуканий
та романтичний вигляд (комірці, жабо, манжети,
хустинки, окремі частини одягу).
18 Нова хата. – 1933. – Чис. 12. – С. 8.
19 Нова хата. – 1934. – Чис. 1. – С. 12.
20 Бревко С., Крушельницька Л. Трикотарський
підручник. – Л. : Вовна, 1937. – 48 с.
21 Листи державної професійної жіночої школи
у м. Львові про відкриття в’язальних курсів для
вчительок початкових шкіл. – ЦДІАУЛ. – Ф. 179,
оп. 4, спр. 2569, 2 арк.
http://www.etnolog.org.ua
|