Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Назва видання: | Матеріали до української етнології |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207749 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках / І. Фіцак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 206-209. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207749 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2077492025-10-14T00:10:14Z Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках Фіцак, І. Етнокультурна спадщина та сучасність 2010 Article Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках / І. Фіцак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 206-209. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207749 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність |
| spellingShingle |
Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність Фіцак, І. Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках Матеріали до української етнології |
| format |
Article |
| author |
Фіцак, І. |
| author_facet |
Фіцак, І. |
| author_sort |
Фіцак, І. |
| title |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| title_short |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| title_full |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| title_fullStr |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| title_full_unstemmed |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| title_sort |
весільні звичаї та обряди українського міського населення прикарпаття у 1940-1980-х роках |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Етнокультурна спадщина та сучасність |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207749 |
| citation_txt |
Весільні звичаї та обряди українського міського населення Прикарпаття у 1940-1980-х роках / І. Фіцак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 206-209. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT fícakí vesílʹnízvičaítaobrâdiukraínsʹkogomísʹkogonaselennâprikarpattâu19401980hrokah |
| first_indexed |
2025-10-14T01:07:44Z |
| last_indexed |
2025-10-15T01:07:59Z |
| _version_ |
1846008065340473344 |
| fulltext |
206
Інна Фіцак
(Івано-Франківськ)
ВЕ СІ Л ЬН І ЗВИ Ч А Ї ТА ОБРЯ Д И У К РА Ї НСЬКОГО
М ІСЬКОГО Н АС Е Л Е Н Н Я П РИ К А РП АТ ТЯ
У 19 4 0 –19 8 0 -х РОК А Х
З приходом радянської влади на терито-
рію Західної України в 1939 році, унаслідок
пережитої Другої світової війни, яка далася
нелегко місцевому населенню, забрала багато
життів, а головне, змінила стиль життя (укра-
їнці масово переселяються з сільської місце-
вості в міста) – відбуваються докорінні зміни
у весільній обрядовості міських жителів.
Зокрема, бачимо такі нові впливи: вбиран-
ня молодою білої фати, а не традиційного він-
ка, вдягання молодими міського вбрання, за-
прошення на весілля музикантів – баяністів,
піаністів, а не троїстих музик [8, с. 78]. Крім
того, відбулися зміни й у вікових межах всту-
пу до шлюбу. Якщо раніше дівчата одружува-
лися у віці 15–17 років, а хлопці у 18–21 років,
то з розвитком освітньої мережі і з появою
нових навчальних закладів та підприємств
вікові межі значно зросли – до 17–20 років у
дівчат та до 20–25 років у хлопців [1, с. 147].
Змінилися також передвесільні обряди.
Так, у радянський період сватання відбува-
лося тільки після того, як молода пара пода-
вала заяву до загсу і то тільки для того, щоб
познайомити батьків зі своїм обранцем. Не-
змінною залишилась традиція іти в старости
з хлібом (калачем). Обов’язковим став обряд
частування родичів молодого (гостина). На-
речена повноправно бере участь в обговорен-
ні майбутнього весілля [1, с. 149].
Як і раніше, час проведення весіль за-
лишився незмінним, найбільше весіль при-
падало на весняну та осінню пори року, що
пов’язано з веденням сільськогосподарських
робіт, а також з релігійною традицією не про-
водити весілля в період посту. Проте деякі
жителі міст не дотримувалися цієї традиції і
відзначали весілля в будь-який час.
Змінилась традиція запросин на весілля.
Якщо в сільській місцевості і далі обов’язково
потрібно було запрошувати гостей особисто,
то в містах здебільшого надсилали весільні
листівки [1, с. 150].
Традиція випікання весільного короваю
в містах відійшла в минуле, проте значення
хліба в весільній обрядовості не змінилося,
батьки хлібом благословляли молодих на по-
дружнє життя.
Незмінними залишились весільні чини:
староста, дружби, дружки, весільні свахи
(якщо відбувався обряд вінкоплетіння), хре-
щені батьки, світилка, брат молодої.
У 1980-х роках у містах відбувались весіл-
ля двох типів: у приміщенні кафе чи рестора-
ну або в родинному колі. Саме весілля триває
день, або два. Найпоширенішими і найбільш
урочистими були комсомольські весілля, їх
відзначали за кошти заводу чи фабрики, на
якому працювали молоді. До весілля колек-
тив готував подарунки: квартиру, телевізор,
інші побутові речі.
Комсомольські весілля виходили за межі
сімейного святкування і переходили на за-
гальний громадський рівень. Такі весілля
влаштовували для передовиків виробництва
http://www.etnolog.org.ua
207
за методичними рекомендаціями обласного
відділу культури, за участю партійного керів-
ництва, завідувача будинку культури, хору,
який співав у загсі народні пісні при прове-
денні обряду одруження.
На початку ХХ ст. законним вважався
церковний шлюб, його визнавала і громада, і
держава, велися записи в церковних метрич-
них книгах, які узаконювали шлюбні стосун-
ки, проте з приходом радянської влади мис-
лення суспільства, а разом з тим і традиції,
пов’язані з одруженням, значно змінились.
Так, у 1920 році в СРСР вперше відкрився
загс, що замінив колишні функції церкви.
Неприйнятним для радянського суспільства
був обряд вінчання молодої пари, вважалося,
що це є пережитком давніх часів, а сучасні
люди не можуть робити помилки своїх пред-
ків. Деякі пари все ж таки приймали обряд
церковного вінчання, радянські ідеологи по-
яснювали, що існує кілька причин, через які
молоді люди і далі продовжують визнавати
церковний шлюб:
за давньою традицією (не задумуючись
над значенням того, що роблять);
дехто з молодих піддається умовлянням
релігійних батьків, які відмовляються мате-
ріально допомогти, справити весілля моло-
дим, якщо ті не повінчаються;
є й такі, що вінчаються в церкві не тому,
що вони релігійно переконані, а лише тому,
що, мовляв, обряд вінчання красивий;
деякі звертаються до церковного шлюбу
задля зміцнення сімейного щастя, переваж-
но це відбувається тоді, коли людина одружу-
ється вдруге в своєму житті, а перший сімей-
ний досвід був невдалим [5, с. 48].
Загалом ставлення держави до релігійних
обрядів було негативним, адже це суперечило
вченню комуністичних ідеологів. Переважна
більшість жителів сіл не відмовилися від сво-
їх релігійних переконань. Жителі міст у більш
прихованій формі продовжували дотриму-
ватись християнських традицій. Радянська
ідеологія намагалась нав’язувати думку, що,
мовляв, за релігійними канонами в сім’ї лі-
дером має бути виключно чоловік [13, с. 121].
Але якщо звернемось до церковного обряду
вінчання, то побачимо, що насправді чоловік
і жінка є рівноправними зачинателями нової
сім’ї, нового життя. Жінка не тільки має ко-
ритися чоловікові, але й чоловік повинен бе-
регти й шанувати дружину. І чоловік, і жінка
мають дотримуватися всіх заповідей Божих.
Сім’я має бути духовно міцною, не боятись
життєвих труднощів, пам’ятати настанову
священика, що і в радості, і в горі чоловік і
жінка мають підтримувати одне одного.
З приходом радянської влади було ство-
рено свій обряд одруження, який здійсню-
вали працівники культури в спеціальних,
так званих палацах щастя. Були розроблені
методичні рекомендації і розіслані в палаци
і кімнати урочистих подій.
Церемонія одруження відбувалась пере-
важно в суботу, у палац урочистих подій при-
ходили молоді з родичами, друзями, гостями.
На порозі їх зустрічали працівники загсу з та-
кими словами: «Шановні наречені! Перш ніж
увійдете ви до обрядової зали, прошу – піді-
йдіть до цієї чаші з вогнем. То палає промінь
сердець мужніх дідів та батьків наших – обо-
ронців рідної Вітчизни. За вас, за нашу долю
і свободу віддали вони життя. Перед тим, як
стати вам на світлий шлях подружнього жит-
тя, візьміть частинку цього полум’я як сим-
вол незгасимості життя, подружнього життя,
подружньої чистоти і вірності, а також відда-
ності Радянській Батьківщині!» [11, с. 15].
Коли молода пара заходить до урочис-
тої зали, звучить хор, після цього розпоряд-
ник оголошує, хто бере шлюб і хто здійснює
шлюбний ритуал. Як правило, це депутат
міської (районної чи сільської) ради народ-
них депутатів, що підкреслює державне, гро-
мадське значення шлюбу взагалі та факт його
реєстрації зокрема [5, с. 51].
До ритуального столу виходить обрядо-
вий староста, вітається з присутніми, а по-
тім звертається до молодих поіменно, наго-
лошує на тому, у який час, у яку епоху вони
живуть, називає їх «дітьми народу, його на-
дією і майбутнім», звертає увагу молодих на
відповідальність за сім’ю. Своє коротеньке
звернення обрядовець закінчує так: «Вико-
нуючи високий громадянський обов’язок як
представник держави я прошу відповісти: чи
готові ви все життя бути вірним другом одне
одному?» Причому це питання ставить кож-
ному з молодих окремо.
Після ствердних відповідей староста ве-
лить розстелити на килимі весільний руш-
ник. За місцевим звичаєм його розстеляють
старші дружба і дружка, тобто – свідки. На-
речений і наречена в супроводі свідків ста-
ють на рушник – символ єдиного подруж-
нього шляху, спільної подружньої долі [19,
с. 34–37]. Далі розпорядник підходить до мо-
лодої пари, тримаючи персні та звертається
з такими словами спершу до молодої: «При-
йміть ці обручальні перстені як символ по-
дружньої вірності і щастя. Обручіться ними»
http://www.etnolog.org.ua
208
[11, с. 17]. І подає обручку молодої молодому,
а молодій – обручку молодого, після чого мо-
лоді обмінюються обручками. Обряд супро-
воджується хоровим співом.
Після цього молода пара дає привселюдну
обіцянку (повторюють її слова за обрядовцем),
що перед лицем Закону соціалістичної Бать-
ківщини, перед батьками, друзями і товариша-
ми вони виражають свою волю до спільного
життя як подружжя, як засновники нової сім’ї
і продовжувачі свого роду в ім’я блага держа-
ви, безсмертя народу й особистого щастя.
Потім обрядовий староста запрошує мо-
лодят до ритуального столу, де вони своїми
підписами засвідчують створення нової сім’ї,
а також свої підписи ставлять дружба з друж-
кою (свідки). Після чого виконавець обряду,
звертаючись до пошлюблених поіменно, уро-
чисто проголошує:
– Іменем Закону Української Радянської
Соціалістичної Республіки стверджую ваш
взаємний вияв волі на спільне подружнє
життя! Віднині ви чоловік і жінка, засновни-
ки нової родини, продовжувачі роду свого!
Хор виконує пісню.
– З цієї хвилини і довіку для вас все стає
спільним: праця, турбота, взаємне піклу-
вання, мрії, радощі, навіть горе, – продовжує
староста. – На знак цього, як з давніх-давен
ведеться в народі, випийте шампанського.
Випивши, молодята розбивають келихи – на
сімейне щастя.
Після того як староста оголосить про воле-
виявлення подружжя щодо прізвища (спіль-
не чоловікове, чи спільне дружини, чи кожен
залишається на своєму), він вручає одруже-
ним свідоцтво про шлюб.
Потім батьки, родичі та друзі вітають мо-
лоду пару з одруженням, дарують їм квіти.
Закінчуючи обряд одруження, обрядовий
староста промовляє до всіх присутніх:
– У добрий час! На довгі роки! На щастя!
[11, с. 19].
Молоде подружжя урочисто виходить з
обрядового залу під спів хору.
На спомин про урочистий шлюбний обряд
молоде подружжя бере із собою рушник, на
який разом стали, що став атрибутом сімей-
ного щастя, сімейною реліквією, пам’яткою і
цінністю. У палаці урочистих подій молодя-
там пропонують магнітофонний запис обряду
одруження на спогад про цей щасливий день.
Нові звичаї радянського весілля були по-
кликані для того, щоб замінити релігійний
шлюб. Проте молоді пари, що вважали за-
конним лише церковний шлюб, відвідували
церкву упродовж тижня перед громадською
реєстрацією шлюбу. Брали вінчання в церк-
ві без попередніх оголошень, у присутності
лише найближчих родичів, які не могли роз-
крити таємниці церковного одруження перед
керівниками установ, де працювали молоді
або їхні батьки. Якщо представники влади
дізнавалися про таку церемонію одруження,
то вона могла мати негативні наслідки для
учасників цього дійства.
До тогочасних весільних звичаїв належать
такі: сватання, випікання короваю, дівич-ве-
чір. Дівич-вечір переважно влаштовували в
п’ятницю, дівчата збиралися в домі молодої,
де під спів найближчих родичів вбирали па-
перовими квітами деревце [7, с. 367]. Деколи
деревце вбирали і в домі молодого, якщо ве-
сілля відзначали окремо або відзначали з різ-
ницею у тиждень.
Випікання короваю притаманне таким
містам, як Городенка та Тлумач. Кількість
коровайниць була непарною (5–7 жінок) [16,
с. 189]. Випікання короваю також відбувало-
ся в домі молодої у четвер перед весіллям, а в
окремих випадках – у п’ятницю. Жінки спі-
вали весільних пісень, замішували тісто, ви-
робляли короваї. Серед них обирали голов-
ну коровайницю, що виконувала основну
роботу з виготовлення і випікання короваю.
Згодом ця традиція залишилася виключно
в сільській місцевості, тому що потребувала
багато часу, знань та вміння.
Серед нових традицій, які увійшли до ве-
сільної обрядовості в радянський час, – це
випускання голубів як символу щасливого
майбутнього, покладання квітів на могилу за-
гиблим, що в різні часи визволяли нашу дер-
жаву від ворогів, чи відомим письменникам
та поетам, видатним діячам української землі.
Після п’ятдесятирічного панування ра-
дянської влади на західноукраїнських землях
традиція проведення весілля в містах зазнала
значних змін, проте незважаючи на релігійні
утиски та впливи нових обрядів, вже в 90-х
роках бачимо їхнє значне відновлення. Пере-
важно відбувається копіювання тих тради-
цій, які й далі побутують у весільному обряді
сільського населення Прикарпаття.
Література
1. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на
Україні / В. К. Борисенко. – К., 1988. – 188 с.
2. Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність
етносу: на матеріалах святково-обрядової культу-
ри українців / В. К. Борисенко. – К., 2000. – 191 с.
http://www.etnolog.org.ua
209
3. Бражник І. І. Про свято весільне / І. І. Браж-
ник. – К., 1964. – 74 с.
4. Волицька І. В. Театральні елементи в тради-
ційній обрядовості українців Карпат кінця ХІХ –
початку ХХ ст. / І. В. Волицька. – К., 1992. – 137 с.
5. Дарманський П. Ф. Нове життя – нові обря-
ди / П. Ф. Дарманський. – К., 1984. – 88 с.
6. Етнографія України / за ред. С. А. Макарчу-
ка. – Л., 2004. – 520 с.
7. Кожолянко Г. Етнографія Буковини / Г. Ко-
жолянко. – Чернівці, 2001. – Т. 2. – 424 с.
8. Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї укра-
їнського народу / О. М. Кравець. – К., 1966. – 198 с.
9. Кузеля З. Бойківське весілля в Лавочнім /
З. Кузеля. – Івано-Франківськ, 2004. – 63 с.
10. Культура і побут населення України / за ред.
В. Наулко. – К., 1993. – 284 с.
11. Методичні рекомендації по організації
проведення нових обрядів одруження і наро-
дин. – Луцьк, 1976. – 32 с.
12. Народні традиції сьогодні. – Л., 1963. –
175 с.
13. Нове традицією стало / упоряд. Н. І. Здоро-
вега, В. М. Віхоть. – Л., 1978. – 128 с.
14. Паньків М. Весілля у селі Верхівцях на Го-
роденківщині / М. Паньків. – Івано-Франківськ,
2000. – 107 с.
15. Українська минувшина: ілюстративний ет-
нографічний довідник / за ред. А. Пономарьова. –
К., 1994. – 254 с.
16. Хліб наш насущний. Використання хліба
в українських обрядах і звичаях. – К., 2003. –
219 с.
17. Хоменко А. Сім’я в процесі перебудови /
А. Хоменко. – Х., 1930. – 92 с.
18. Галько О. Традиції укладення шлюбу бой-
ків Карпат / О. Галько // Етнічна історія народів
Європи. – 2001. – № 10. – С. 40–44.
19. Китова С. Семіотика українського рушни-
ка / С. Китова // Етнічна історія народів Європи. –
2001. – № 10. – С. 34–37.
http://www.etnolog.org.ua
|