Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Метою цієї статті є висвітлення процесу дослідження та популяризації на початку ХХ ст. історії козацьких формувань представниками офіцерського складу армії Російської імперії, які служили у полках, що дислокувалися на території Південної України (Одеська військова округа), або перебували тут у відст...
Збережено в:
| Дата: | 2019 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Назва видання: | Чорноморська минувшина |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208003 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 14. — С. 105-118. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-208003 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2080032025-10-18T00:14:15Z Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Contribution of the military to the study of the history of Cossacks in the territory of South Ukraine in the second half of the ХІХ – in the beginning of the XX century Вклад военных в казаковедение на территории Южной Украины во второй половине XIX – начале ХХ века Музичко, О. Козакознавчі студії Метою цієї статті є висвітлення процесу дослідження та популяризації на початку ХХ ст. історії козацьких формувань представниками офіцерського складу армії Російської імперії, які служили у полках, що дислокувалися на території Південної України (Одеська військова округа), або перебували тут у відставці. Нашим завданням є намітити коло цих осіб, встановити відповідні факти їх біографій, порівняти погляди на козацтво та підходи до популяризації історичних фактів, виявити чинники, що впливали на процес пізнання, співвіднести їх погляди з сучасними підходами і загалом актуалізувати тогочасний досвід. The purpose of this article is to study how officers of the army of the Russian Empire of the Odesa Military District explored and popularized the history of the Cossacks in the early twentieth century. Our task is to establish the circle of these individuals, establish the relevant facts of their biographies, compare views on the Cossacks and approaches to popularizing historical facts, identify the factors that influenced the cognition process, correlate their views with modern approaches and update the experience of history. The interest on the part of the military in the history of the Cossacks was recorded by us in almost all the main centers of the development of historical thought in Ukraine (except Kherson and Elisavetgrad). It is concluded that the attention of military historians was attracted by various Cossack troops, but mainly Ukrainian, Zaporozhye, and Russian, Don. The main motive for the officers to study the history of the Cossacks was not only scientific, but also the task of educating the patriotism of the military. The great historian of the Cossacks, the representative of the neo-romantic, populist movement in the historiography of D.I. Yavornitsky. All authors perceived the various groups of the Cossacks as branches of a single family of Cossacks. But the works of P.N. Andrianova and A.G. Avchinnikov contributed to the formation of the image of the Ukrainian Cossacks as a unique historical phenomenon, which was different from the Russian Cossacks. The texts of the officers expressed a whole range of assessments of the history of the Ukrainian and Russian Cossacks, but apologetization, that is, the protection of Cossacks from a negative historiographic tradition, generally prevailed. The authors made a lot of efforts to combine loyalty to the Romanov dynasty and the freedom-loving Cossack freemen. Целью этой статьи является исследование того как офицеры армии Российской империи Одесского военного округа исследовали и популяризировали историю казаков в начале ХХ века. Нашей задачей является установление круга этих лиц, установление соответствующих фактов их биографий, сравнить взгляды на казачество и подходы к популяризации исторических фактов, выявить факторы, которые влияли на процесс познания, соотнести их взгляды с современными подходами и актуализировать опыт истории. Сделан вывод о том, что внимание военных историков привлекли различные казаческие войска, но главным образом, украинское, запорожское, и российское, донское. Основной мотив того, что офицеры изучали историю казаков был не только научный, но и задача воспитания патриотизма у военных. Большое влияние на формирование соответствующего сегмента исторических представлений и на тексты имел выдающийся историк казаков, представитель неоромантического, народнического, течения в историографии Д.И. Яворницкий. Все авторы воспринимали различные группы казачества как ветви единой семьи казаков. Но труды П.Н. Андрианова и А.Г. Авчинникова способствовали формированию образа украинского казачества как уникального исторического явления, который отличался от российских казаков. В текстах офицеров было высказано целый спектр оценок истории украинского и российского казачества, но в целом преобладала апологетизация, то есть защита казаков от негативной историографической традиции. Авторы сделали много усилий, чтобы соединить лояльность к династии Романовых и свободолюбивой казаческой вольницей. 2019 Article Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 14. — С. 105-118. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 2519-2523 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208003 94(477.5)-058.232.6 «19» 10.18524/2519-2523.2019.14.187126 uk Чорноморська минувшина application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Козакознавчі студії Козакознавчі студії |
| spellingShingle |
Козакознавчі студії Козакознавчі студії Музичко, О. Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Чорноморська минувшина |
| description |
Метою цієї статті є висвітлення процесу дослідження та популяризації на початку ХХ ст. історії козацьких формувань представниками офіцерського складу армії Російської імперії, які служили у полках, що дислокувалися на території Південної України (Одеська військова округа), або перебували тут у відставці. Нашим завданням є намітити коло цих осіб, встановити відповідні факти їх біографій, порівняти погляди на козацтво та підходи до популяризації історичних фактів, виявити чинники, що впливали на процес пізнання, співвіднести їх погляди з сучасними підходами і загалом актуалізувати тогочасний досвід. |
| format |
Article |
| author |
Музичко, О. |
| author_facet |
Музичко, О. |
| author_sort |
Музичко, О. |
| title |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_short |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_full |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_sort |
внесок військових у козакознавчі студії на території південної україни у другій половині хіх – на початку хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Козакознавчі студії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208003 |
| citation_txt |
Внесок військових у козакознавчі студії на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 14. — С. 105-118. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
| series |
Чорноморська минувшина |
| work_keys_str_mv |
AT muzičkoo vnesokvíjsʹkovihukozakoznavčístudíínateritoríípívdennoíukraíniudrugíjpoloviníhíhnapočatkuhhst AT muzičkoo contributionofthemilitarytothestudyofthehistoryofcossacksintheterritoryofsouthukraineinthesecondhalfofthehíhinthebeginningofthexxcentury AT muzičkoo vkladvoennyhvkazakovedenienaterritoriiûžnojukrainyvovtorojpolovinexixnačalehhveka |
| first_indexed |
2025-10-18T01:15:34Z |
| last_indexed |
2025-10-19T01:05:57Z |
| _version_ |
1846370325490565120 |
| fulltext |
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
105
КОЗАКОЗНАВЧІ СТУДІЇ
ISSN 2519-2523 (print)
Chornomors’ka mynuvshyna. – 2019. – No.14.
DOI: 10.18524/2519-2523.2019.14.187126
УДК 94(477.5)-058.232.6 «19»
CONTRIBUTION OF THE MILITARY TO THE STUDY OF THE HISTORY
OF COSSACKS IN THE TERRITORY OF SOUTH UKRAINE IN THE
SECOND HALF OF THE ХІХ - IN THE BEGINNING OF THE XX CENTURY
Olexsandr Muzychko
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8019-2254
Ph.D (History), Associate Professor
Odesa I. I. Mechnikov National University 2,
Dvoryanska Str., Odesa, 65082, Ukraine
sandro06@ukr.net
The purpose of this article is to study how officers of the army of the Russian
Empire of the Odesa Military District explored and popularized the history of the
Cossacks in the early twentieth century. Our task is to establish the circle of these
individuals, establish the relevant facts of their biographies, compare views on the
Cossacks and approaches to popularizing historical facts, identify the factors that
influenced the cognition process, correlate their views with modern approaches and
update the experience of history. The interest on the part of the military in the
history of the Cossacks was recorded by us in almost all the main centers of the
development of historical thought in Ukraine (except Kherson and Elisavetgrad). It is
concluded that the attention of military historians was attracted by various Cossack
troops, but mainly Ukrainian, Zaporozhye, and Russian, Don. The main motive for
the officers to study the history of the Cossacks was not only scientific, but also the
task of educating the patriotism of the military. The great historian of the Cossacks,
the representative of the neo-romantic, populist movement in the historiography of
D.I. Yavornitsky. All authors perceived the various groups of the Cossacks as
branches of a single family of Cossacks. But the works of P.N. Andrianova and
A.G. Avchinnikov contributed to the formation of the image of the Ukrainian
Cossacks as a unique historical phenomenon, which was different from the Russian
Cossacks. The texts of the officers expressed a whole range of assessments of the
history of the Ukrainian and Russian Cossacks, but apologetization, that is, the
protection of Cossacks from a negative historiographic tradition, generally prevailed.
The authors made a lot of efforts to combine loyalty to the Romanov dynasty and the
freedom-loving Cossack freemen.
Keywords: Southern Ukraine, military, army, historiography, Cossacks, Cossacks
study.
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
106
Олександр Музичко
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8019-2254
Кандидат історичних наук, доцент
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
Вул. Дворянська, 2, Одеса, 65082, Україна
sandro06@ukr.net
ВНЕСОК ВІЙСЬКОВИХ У КОЗАКОЗНАВЧІ СТУДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ
ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Метою цієї статті є висвітлення процесу дослідження та популяризації
на початку ХХ ст. історії козацьких формувань представниками
офіцерського складу армії Російської імперії, які служили у полках, що
дислокувалися на території Південної України (Одеська військова округа), або
перебували тут у відставці. Нашим завданням є намітити коло цих осіб,
встановити відповідні факти їх біографій, порівняти погляди на козацтво та
підходи до популяризації історичних фактів, виявити чинники, що впливали
на процес пізнання, співвіднести їх погляди з сучасними підходами і загалом
актуалізувати тогочасний досвід.
Ключові слова: Південна Україна, військові, армія, історіографія, козаки,
козакознавство.
Впродовж століть Південна Україна займала важливе геополітичне
положення на мапі Євразії, була об’єктом запеклої дипломатичної
боротьби та ареною військових зіткнень. Це зумовило велике значення у
різних галузях розвитку місцевого соціуму військового чинника на усіх
етапах історії аж до сучасності. Одним з помітних місцевих символів та
компонентів історичної пам’яті є козацтво. Тисячі одиниць наявної
козакознавчої літератури, проте, не закривають можливостей для
виявлення нових граней козацької проблематики, зокрема, й в
історіографічному її аспекті. Деякі теми виглядають логічно вже з огляду
на саму постановку питання, як та, що висунута нами у цій статті,
адже, вочевидь, козаки мали привернути увагу військових як об’єкт
зацікавленості та виховного ідеалу воєнної звитяги.
Метою цієї статті є висвітлення процесу дослідження та попу-
ляризації на початку ХХ ст. історії козацьких формувань представ-
никами офіцерського складу армії Російської імперії, які служили у
полках, що дислокувалися на території Південної України (Одеська
військова округа), або перебували тут у відставці. Нашим завданням є
намітити коло цих осіб, встановити відповідні факти їх біографій,
порівняти погляди на козацтво та підходи до популяризації історичних
фактів, виявити чинники, що впливали на процес пізнання, спів-
віднести їх погляди з сучасними підходами і загалом актуалізувати того-
часний досвід, адже справа дослідження та популяризації історії
козацтва у сучасній Південній Україні й сьогодні є перспективною. Як
слушно зазначав класик української воєнної історіографії Лев Шан-
ковський: «Без воєнної історіографії, тобто без вивчення багатогранних
процесів, що проходили у воєнно-історичній науці, не може бути і
модерної воєнної теорії. Існує органічна єдність у розвитку воєнно-
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
107
історичної науки: тісний зв’язок сьогоднішнього стану з минулими
етапами, і власне цей зв’язок розкриває наука воєнної історіографії. За
допомогою науки воєнної історіографії, модерна воєнна теорія черпає
досвід воєнної науки в минулому і використовує її для сучасного» [26,
c. 69].
Джерелами для написання цієї статті були передусім праці
військових-істориків, актові джерела (переважно послужні списки, що
уточнюють час їх перебування на території Одеської військової округи)
та деякі дотичні матеріали. Внесок окремих соціальних та фахових груп
у козацькі студії загалом є нерозробленою галуззю козакознавства. До
того ж, це накладається на ігнорування доробку російсько-імперських
діячів, котрі світоглядно не належали до української історіографії, хоч
територіально можуть бути цілком до неї зараховані [9].
Тому не дивно, що історіографічна база нашої статті є вузькою.
Нами враховано статті, що присвячені певним персонажам нашої
статті, хоча, як у якісній статті дніпровського історика М.Е. Кавуна, не
йдеться прямо про козакознавчий доробок [14]. Деякі статті містять
цікаві факти щодо біографій героїв нашої статті [10; 17].
До важливих передумов звернення представників військових до
козацької тематики належали такі явища: 1) загальне зростання
військово-історичної науки на початку ХХ ст. у Російській імперії, що
втілилося у заснуванні відповідних товариств (головне значення мало
заснування у 1908 р. Одеської філії (відділення) столичного Військово-
історичного товариства), часописів, читанні лекцій, написанні історії
військових з’єднань тощо; 2) існування в історичній пам’яті населення
Південної України козацьких традицій, зокрема, у генеалогічних
традиціях місцевого дворянства, нащадків української козацької
старшини; 3) усталений підхід у військовій педагогіці, згідно якому
викладачі широко використовували історичні приклади; 4) дислокація
на території Одеської військової округи полків донських козаків та
кубанців. Молоді представники цих козацьких станів навчалися й у
цивільних закладах Південної України, зокрема, університеті в Одесі.
Перше звернення південноукраїнського військового до козако-
знавчої тематики фіксуємо на самому початку ХХ ст.
Йдеться про постать та працю морського офіцера
Петра Івановича Белавенеця (1873 – 1932), представ-
ника відомого роду дворян, військових. Зокрема,
батько Петра Івановича Іван Петрович був не тільки
морським офіцером, учасником Кримської війни, але й
видатним військовим навігатором, астрономом, метео-
рологом. Сам же П.І. Белавенець відомий передусім як
один з перших істориків російського флоту, військовий
геральдист, вексилолог, музеолог. Служба П.І. Бела-
венеця розпочалася на кораблях Чорноморського
флоту, де тривала до 1910 р., з перервою у 1905 – 1906 роках, коли він
брав участь у війні між Російською та Японською імперіями, майже рік
був у полоні. Після 1910 р. все його життя пов’язано з Петербургом. На
П. І. Белавенець
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
108
початку ХХ ст. він здобув освіту у Петербурзькому археологічному
інституті, а пізніше в аналогічному Московському закладі. Відомий
П.І. Белавенець був і своєю громадською діяльністю у галузі історичної
пам’яті. Наприклад, за його ініціативи з Миколаєва до Севастополя у
1902 р. було перенесено пам’ятник авторства М. Мікешина (встанов-
лений у Миколаєві у 1874 р.) герою оборони Севастополя під час
Кримської війни матросу І. Шевченко. Такий випадок перенесення
історичного пам’ятника у меморіальній практиці Південної України до
1917 р. був унікальним. П.І. Белавенець був членом Комісії Музею Сева-
стопольської оборони. Все це перетворило офіцера на особу, котра ство-
рювала своєрідний «місток» між історичною та військовою царинами
знань. Серед численних наукових товариств, членом яких був П.І. Бела-
венець, варто згадати Одеське товариство історії і старожитностей.
Своє ставлення до важливості знання історії вчений висловив у до-
тепній максимі: «Якщо незнання закону не є виправданням злочинцеві,
то незнання своєї історії тим більше не може служити виправданням для
тих, хто відповідальний за керівництво історичною Вітчизняною спра-
вою. Я навіть більше скажу: «незнання Вітчизняної історичної істини,
для Державного діяча є однозначно злочинно за тими шкідливими
наслідками, що сталися внаслідок цього незнання» [6, с. I].
У 1901 р. П.І. Белавенець видав історичний нарис про місце міста
Очаків у військовій історії. На перших сторінках книжки дослідник
коротко висвітлив походи українських козаків на Очаків. Автор
зобразив козаків грізною силою, що доходила повз Очаків до Кафи.
Відзначив він і важливість дій козацького флоту під керівництвом
А. Головатого у вирішальній кампанії 1788 року [7, с. 26].
В узагальнюючій праці з історії флоту Росії дослідник приділив увагу
й козацтву [6, с. 40 – 46]. П.І. Белавенець згадав про діяльність князя
Д. Вишневецького, морські походи козаків на чайках, та навів їх до-
кладний опис «Опису України» Г. Боплана. На його думку, спосіб
ведення морського бою козаками був аналогічний тому, що існував у
києво-руський період. У цьому плані він продемонстрував значно більшу
стриманість та обережність у висновках як А.О. Скальковський, який не
відкидав версії про те, що козаки розпочали морську діяльність ще у ХІ –
ХІІ ст. тільки під «іншим іменем (хозарів, касогів)» [23, с. 163]. Книга
П.І. Белавенеця містила низку ілюстрацій: козацької чайки за Г. Бо-
планом, зображення групи козаків на козацькому кораблі на прапорі
кінця ХVIII ст., що зберігався в Ермітажі, зображення з гравюри XVII ст.
нападу П. Сагайдачного на Кафу та відтворення кількох ілюстрацій з
твору Д. Яворницького. Проте, концептуально П.І. Белавенець розій-
шовся з Д.І. Яворницьким. Д.І. Яворницький не приховував темні
сторони козацького побуту, але підкреслював, що це не вливало на
військову діяльність і взагалі не мало системного явища, до якого б
можна було звузити феномен козацтва [27, с. 239-240]. Офіцер же у дусі
«катерининського маніфесту» 1775 р. вважав, що козацтво не було
чіткою державною організацією з політичними цілями, його метою був
тільки грабунок, а не встановлення усталених торгівельних відносин,
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
109
договорів і т.п. [6, с. 41]. У відповідності до цього погляду, П.І. Бела-
венець вважав, що козацтво не змогло заснувати надійну твердиню на
чорноморському узбережжі.
Першим з одеських військових до козакознавчої
тематики звернувся підполковник, а з 1909 р. пол-
ковник, Володимир Михайлович Черемісінов (1875 р. –
?). Перші два десятиріччя ХХ ст. його життя пов’язано
з Одесою, де він служив у штабі Одеської військової
округи, у період Великої війни та Української рево-
люції командував 58-м піхотним Празьким полком,
служив на Румунському фронті, присягнув Українській
державі гетьмана П. Скоропадського. Очолював
Військово-історичну комісію зі збирання та вивчення
документів Великої війни колишнього Південно-
Західного та Румунського фронтів Одеського окружного комісаріату
військових справ, а потім військово-історичну комісію у складі
Добровольчої армії. У 1920 р. – емігрував до Югославії. У нарисі 1902 р.
про історію військових операцій між Дніпром та Бугом, що раніше була
прочитана як лекція офіцерам Одеського гарнізону, В.М. Черемісінов
згадав про походи козаків на Очаків [24, с. 4].
Більшу увагу козацтву В.М. Черемісінов приділив у нарисі про долю
Одеси в період війн, що вела Російська імперія. Найцікавішим
концептом, який тільки один раз вжив Д.І. Яворницький у своєму
широковідомому трьохтомнику і не згадав в «Історії Нової Січі»
А.О. Скальковський, була «партизанська війна козаків», про яку багато
разів згадав В.М. Черемісінов [25, с. 3]. Автор вважав, що козаки мали
перевагу над своїми противниками татарами за рахунок кращої зброї та
вправності у володінні рушницею, шаблею та списом [25, с. 4]. Праця
містила докладний опис участі запорожців у війнах Російської та
Османської імперій кінця ХVIII ст., зокрема, взятті Хаджибею [25, с. 7-
14]. Хоча праця офіцера базувалася на раніше опублікованих працях,
зокрема, А.О. Скальковського, важливим було те, що після її прочитання
читач мав можливість переконатися у важливості козацького чинника у
заснуванні Одеси. Це враження закріплював й один з перших висновків
книжки:–«перші сторінки військової історії Одеси накреслені хоробрими
представниками доблесного запорізького козацтва» [25, с. 157].
Від 1906 р. в Одесі було започатковане видання військової періо-
дики: часопису «Русский воин» та альманаху «Родина». На їх сторінках
серед іншого висвітлювалася й козакознавча тематика. По-перше,
українська тематика була втілена у белетрестично-прозовому та
поетичному жанрах. По-друге, у деяких статтях козаки згадувалися у
контексті загальних питань. Так, М.М. Португалов згадав про морські
походи козаків у своєму нарисі історії російського флоту [21, с. 390].
Головне ж значення мають статті спеціально присвячені історії
козацтва [18; 20]. Найбільше уваги в «Русском воине» приділялось історії
донського козацтва. Головним автором з цієї теми був П.М. Рвачев.
Початком козацтва, першим козаком, автор вважав Євпатія Коловрата
В .М. Черемісінов
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
110
середини ХІІІ ст., легендарного борця з монголами. П.М. Рвачев зобра-
жував процес виникнення козацтва як стихійно-народний, але
підкреслював неоднорідність козацької маси, їх різну мотивацію
переходу до козацтва. Він відзначав, що першим козацьким військом
було Дніпровське, Запорізьке [19].
Найактивнішим військовим істориком Одеси на
початку ХХ ст. був Павло Маркович Андріанов (1877 –
1918). Напевно, він був уродженцем Миколаєва.
Випускник Миколаївської академії генерального
штабу у Санкт-Петербурзі. У 1912 р. дослужився до
звання полковника. У 1917 р. отримав звання
генерал-майора. Тривалий час він викладав військову
історію в Одеському військовому училищі. Брав
участь у Першій світовій війні, кавалер Георгіївського
хреста. Служив в армії гетьмана П.П. Скоропадського.
Був секретарем, найактивнішим членом, Одеського
відділення імператорського військово-історичного товариства. У травні
1909 р. П.М. Андріанов виступив головним організатором подорожі
членів Одеського відділення під керівництвом катеринославського
історика Д.І. Яворницького по місцевостям Придніпров’я, де колись
буяло козацьке життя.
Внаслідок сильних вражень від побаченого та спілкування з кори-
феєм козакознавства П.М. Андріанов написав статтю про запорізьких
козаків, що відкрила грудневий номер 1910 р. провідного наукового
військового видання Російської імперії «Военный сборник» [3]. Безпо-
середнім приводом до написання статті був імператорський наказ від
8 серпня 1910 р. про надання трьом Ейським полкам Кубанського
козачого війська найменування «Запорізьких». У наступному році у
випуску одеського альманаху «Родина» П.М. Андріанов опублікував
значно розширений варіант статті [4]. Здавалося б, популярний
характер одеського альманаху мав би спонукати автора спростити
структуру та виклад, але саме одеський варіант статті був краще
структурований на пронумеровані та озаглавлені розділи, яких не мав
одноцільний текст у «Военном сборнике».
Назва першого розділу намічала дихотомію: «Заслуги та гріхи
запорожців». В обох варіантах статті автор у російськомовному тексті
писав слово «Сич», а не «Сечь», тобто використовував український ва-
ріант. До заслуг українських козаків він відносив боротьбу з
кримськими татарами (текст у «Военном сборнике» містить порівняння
морських походів запорожців з походами давньоруських князів);
допомога козаків українцям скинути польське ярмо та приєднатися до
Московського царства. Водночас, гріхи козаків зводились до участі
запорожців у діях проти Московії, передусім, часів повстання
І.С. Мазепи. Проте, у стилі, який апробував ще С. Дівович, одеський
офіцер апологетизував козаків, мовляв, такі були складні обставини
часу, таке часто траплялося в історії в усіх народів, або й просто козаків
ошукали і т.п.
П. М. Адріанов
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
111
Якщо у нарисі у «Военном сборнике» П.М. Андріанов обмежився
описом військово-політичних подій, то в одеській статті він присвятив
другий розділ устрою та побуту козаків на Січі. Найважливішим
виглядає чітке твердження, що висунув П.М. Андріанов у 1911 р., у
розпал столипінської українофобської реакції, про те, що головним
чином населення Січі складали українці (вжите саме це слово у тексті). У
третьому розділі П.М. Андріанов описав військову діяльність козаків.
Вочевидь, головним джерелом для одеського автора була класична
праця Д.І. Яворницького. У четвертому розділі автор висвітлював по-
статі найвидатніших провідників козацтва: Д. Вишневецького, П. Са-
гайдачного, І. Сірка та ін. У висновку П.М. Андріанов ставав на суто
народницьку точку зору, згідно якої позитивність, прогресивність,
певного явища, в даному разі козаків, визначалася тим як закарбувався
образ цього діяча чи явища у народній пам’яті, що відбита передусім у
фольклорі. Тому він зауважував, що народ виніс свій вирок: позитивний
для козаків, вважаючи їх своїми захисниками.
У столиці краю, який передусім ототожнювався з козацькими
традиціями, Катеринославі (недаремно в українській інтелектуальній
традиції це місто має усталену назву – Січеслав, що, на жаль, так і не
стала офіційною через спротив українофобів) головною постаттю серед
військових, істориків козацтва, був підполковник, член Імператорського
Петербурзького Військово-історичного товариства, Катеринославського
губернського статистичного комітету та Катеринославської вченої
архівної комісії Олександр Григорович Авчинников (1866 р. – ?)
Найбільше О.Г. Авчинников відомий як видавець часопису
«Приднепровье». Це видання, серед іншого, цікаве тим, що містило
рідкісний випадок «історичної реклами»: О.Г. Авчинников пропонував
свої послуги у складанні та виданні ілюстрованих історій та пам’яток
військових частин, родословних книг (сімейних хронік), ювілейних
нарисів закладів, був готовий розшукувати необхідний історичний
матеріалу Петербурзькій публічній бібліотеці та бібліотеці Румян-
цівського музею, в архівах міністерств та у спеціальних книгосховищах
музеїв та бібліотек. Хоча це видання не мало суто історичного чи
козакознавчого спрямування вже сама обкладинка з зображенням
козака-вершника, однозначно свідчила про пріоритети у просуванні
певної моделі історичної пам’яті та меморіалізації. І справді, частина
публікацій часопису були або прямо, або частково козакознавчими.
У 1910 р. у статті про дворянський рід Малама, засновником якого
був представник козацької старшини, О.Г. Авчинников спочатку зу-
пинився на історії дворянських родів у Росії, а в другій частині статті –
історії українського дворянства, яке він виводив з українського
козацтва [1, с. 106-112]. Фактично нарис був короткою соціально-полі-
тичною історією українського козацтва, яке він вважав провідниками
народу проти польського пригнічення. Привертає увагу, що описуючи
процес перетворення козацької старшини у привілейований стан,
офіцер посилався на одну з праць М.С. Грушевського [1, с. 110]. У третій
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
112
частині статті О.Г. Авчинников висвітлив історію роду Малама, в тому
числі її козацький слід.
Важливим у творчій спадщині О.Г. Авчинникова є його текст з
нагоди ювілею Д.І. Яворницького [2]. По-перше, ця стаття присвячена
видатному козакознавцю, а значить прямо та опосередковано
охоплювала козацьку тематику. По-друге, стаття О.Г. Авчинникова
додає важливі риси до характеристики його світогляду (М.Е. Кавун
недостатньо чітко наголосив на цьому, характеризуючи суспільно-
політичні переконання підполковника).
На початку 209-ої сторінки О.Г. Авчинников в одному абзаці
висловив своє бачення значення історії Запорізької Січі, що відповідало
поглядам Д.І. Яворницького та української народницької історіографії
загалом: «Запоріжжя було впродовж трьох століть наче центральним
пунктом української історії, втілюючи у собі ідеали політичного та
соціального устрою, що склалися у поняттях українського народу.
Запоріжжя завжди служило надійною опорою для усіх рухів 17-го та
18-го століть, спрямованих на захист релігійних, національних та
соціально-економічних інтересів українського народу». О.Г. Авчинников
дав піднесену позитивну характеристику козакознавчих студій свого
видатного земляка. Як і для нього, для О.Г. Авчинникова цілком при-
родним та прийнятним було «закохуватися» у предмет свого дослід-
ження. Ризиків цього для дотримання об’єктивності він не бачив.
Барвистою є згадка про те, що Катеринославський музей був для
Д.І. Яворницького тим самим, чим для кожного престарілого запорожця
запорізька тиха оселя чи закинута посеред степу пасіка, д він
відпочивав після буремного військового життя. У статті кілька разів з
великою прихильністю згадано про українську мову (саме так – не
«малоросійську») та щире українство ювіляра. Таким чином, це дає
підстави і самого підполковника зарахувати до числа українофілів,
щоправда не активних, адже ми не знаємо про його діяльність у
відповідних організаціях Катеринославу, а також віднести до «школи»
Д.І. Яворницького у козакознавстві, про яку він згадав наприкінці своєї
статті.
Донський козак Михайло Васильович Йолкін (1866 – ?), випускник
Новочеркаського козацького юнкерського училища, пройшов службовий
шлях від хорунжого до генерал-майора, був ветераном Першої світової
війни, кавалером Георгіївського хреста, та руху Добровольчої армії
проти встановлення комуністичного режиму. У 1910-х роках М.В. Йол-
кін служив у 7-му Донському козачому військового отамана Денісова
полку, що був дислокований у Миколаєві. М.В. Йолкін брав активну
участь у громадському житті Миколаєва. Був гласним міської думи,
зокрема, членом комісій про потреби міста, замощенню вулиць, казар-
меної комісії. Був віце-головою Миколаївського відділення Російського
товариства захисту тварин [17, с. 80-81].
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
113
Головною справою, в якій поєдналися громадське та історичні інте-
реси козака, було заснування та розвиток посталого у 1913 р. Мико-
лаївського Природничо-історичного (з 1920 р. – Історико-археологічного)
музею на чолі з відомим у місті громадським діячем, випускником
Новоросійського університету, членом Одеського товариства історії та
старожитностей С.І. Гайдученко. У 1913 – 1917 роках М.В. Йолкін
входив до керівного складу музею [16]. М.В. Йолкін подарував до музею
книги про донське козацтво, відтиск печатки Донського козацького
війська 1709 р. та інші численні артефакти [15; 10]. Його товариші,
донські козаки, завідуючий Донським музеєм Х.І. Попов пожертвував до
миколаївського музею два томи актів з історії Донського козачого
війська, а полковник 7-го Донського козацького полку І.А. Васильєв два
старовинні козацькі списи.
Зацікавлення історією рідного йому донського козацтва М.В. Йолкін
втілив у книжках, що були видані у Миколаєві у 1912 – 1913 роках.
Одна з цих книжок була нарисом історії Донського полка [12]. Такі
нариси були традиційним явищем у військовій історіографії того часу.
Однак праця миколаївця мала деякі своєрідні риси. По-перше, на
відміну від більшості аналогічних видань, вона відкривалася
передмовою, в якому автор досить докладно обґрунтував необхідність
знання історії полка. Він не обмежився традиційними тезами про
виховну та патріотичну місію історії. На його думку, що члени полку
мають знати його історію у зв’язку з загальною історією Дону, історію
свого безпосереднього попередника Донського козачого Грекова 18-го
полку та знати життєпис А.К. Денісова, на честь якого було названо
полк. Наголосив він і на необхідності звернення до архівних документів.
Засновники Миколаївського музею – праворуч М.В. Йолкін
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
114
Окрім низки опублікованих праць автор використав послужні списки
полків та накази по полку та імператорів.
У відповідності до цього погляду, М.В. Йолкін присвятив перший
розділ загальному нарису про донське козацтво. На відміну від усталеної
на сьогодні точки зору про формування донських козаків у XVI ст.,
М.В. Йолкин заглиблював цю подію на кінець XIV ст. З іншого боку,
виникнення Донського козацтва поставало як стихійний, народний,
процес, на який не впливала державна влада з Москви. Про вплив
запорізьких козаків та зв’язки з ними автор не згадував. Другий розділ
був присвячений системі внутрішньої організації козачих полків на
Дону. У третьому розділі описувалася діяльність полку донських козаків
під командуванням Т.Д. Грекова на початку ХІХ ст., зокрема, у кам-
паніях проти Наполеона 1806 та 1807 років. Справа в тому, що
Донський полк, в якому служив М.В. Йолкін отримав у ХІХ ст.
Георгіївський прапор від цього полка. На цій підставі М.В. Йолкін
вважав свій полк спадкоємцем, а попереднього власника прапора,
власне попередника полку. Сучасний дослідник військової історії
донського козацтва О.І. Сапожніков вважає, що М.В. Йолкін вдався до
операції «удавнення» історії свого полку [22, с. 32]. Але, ми вважаємо, що
йшлося про певне концептуальне бачення, що є досить поширеним у
сучасній історіографії щодо датування початку організацій різного типу.
Четвертий розділ було присвячено участі полку у війні Російської
імперії з Наполеоном 1812 року. 5-й розділ було присвячено власне
історії 7-го Донського полку, зокрема, його перебуванню в Одесі.
Наступна частина книги уявляла собою біографію А.К. Денісова, іменем
якого було названо Донський 7-й полк у 1904 р. Наприкінці книжки
були наведені слова пісень, що були поширені серед членів полку.
Брошура М.В. Йолкіна присвячена участі донських козаків у подіях
Смутного часу у Росії на початку XVII ст. мала дві частини [13]. Перша є
лубочним коротким описом подій Смутного часу. Друга частина,
присвячена власне донському козацтву є значно цікавішою і не лише
через фактаж. Загалом пропагандистсько-пафосному тону його праць
суперечила теза з цієї, другої, частини статті про те, що на історію
Донського козацтва, як і на все у світі можна дивитися по різному. Але
ця теза була потрібна авторові як інструмент для подальшої апології
Донського козацтва у Смутні часи, захисту його від звинувачень в
антидержавній діяльності (автор пояснював факти співробітництва з
Лжедмитром І заплутаними обставинами часу).
У фондах Миколаївської універсальної наукової бібліотеки
зберігається примірник однієї з книжок М.В. Йолкіна 1912 р. На її
обкладинці він написав дарчий надпис: «Дорогій Ользі Іванівні Аркас на
добру пам’ять від вдячного упорядника» [11]. Зміст інскрипту вказує на
те, що офіцер міг користуватися книгами з багатого зібрання
М.М. Аркаса, знаменитого автора «Історії України-Русі».
Отже, прояви зацікавлення з боку військових, офіцерів, історією
козацтва зафіксовані нами майже в усіх головних центрах розвитку
історичної думки на території України (окрім Херсону та Єлизаветграду).
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
115
Увагу привернули різні козацькі формування, але головним чином,
українське, запорізьке, та російське, донське. Основною мотивацією
звернення згаданих авторів до козацької тематики були не суто наукові,
але й виховні завдання, плекання військових традицій. Потужний вплив
на формування відповідного сегменту історичних уявлень та на
наративи мав найвидатніший тогочасний козакознавець, представник
неоромантичної, народницької, течії в історіографії Д.І. Яворницький.
Усі автори сприймали різні групи козацтва, згідно пануючому у
російській історіографії і дотепер погляду, як однокорінні, приналежні
до єдиної «родини» козаків. Водночас, праці П.М. Андріанова та
О.Г. Авчинникова сприяли формуванню образу українського козацтва
як унікального історичного явища, своєрідного порівняно з російським.
У текстах офіцерів було висловлено цілий спектр оцінок історії
українського та російського козацтва, але загалом переважала
апологетизація, тобто захист козаків від офіціозної історіографічної
традиції. Автори доклали чимало зусиль, аби вправно пройти між
Сциллою та Харибдою вірнопідданицьких почуттів до династії
Романових, якими рясніють їх праці, та «неблагонадійною» козацькою
вольницею, стихією, що у 1917 – 1921 роках знову заявить про себе
далеко не як «стовп самодержавства», про що запевняли згадані автори.
Для українського національного, зокрема, націоналістичного, дискурсу,
що зароджувався у ці часи, згадані вище праці були мало прийнятними
концептуально, але фактично ці праці лили «воду» на «млин» української
історіографії, поширюючи позитивний образ козацтва у тих прошарках
суспільства, яке б дуже навряд чи могло осягнути україномовну
літературу, праці М.С. Грушевського і т.п. Сьогодні ці праці є
історіографічними пам’ятками, але в умовах важкого, синусоїдного,
розвитку української ментальності, історичної пам’яті, в Україні, і,
зокрема, її південній частині, не виключаємо, що ці тексти знову можуть
відіграти аналогічну роль, тим більше помножені та поширені у значно
більш впливовому цифровому форматі.
Джерела та література:
1. Авчинников А.Г. К истории старых родов Малороссии. Род Маламы //
Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии Вып. 6. – 1910. –
C. 226 - 232.
2. Авчинников А.Г. Профессор Дмитрий Иванович Эварницкий. К 30-летию
литературно-ученой деятельности. – Екатеринослав, 1914. – 16 с.
3. Андрианов П. Славное низовое Запорожское войско // Военный сборник. –
1910. – № 12. – С. 1-21.
4. Андрианов П. Славное низовое Запорожское войско // Родина: военно-
народный альманах на 1911 год. – Одесса, 1911. – С. 125-160.
5. Белавенец П.И. Значение флота в истории России. – Санкт-Петербург, 1909.
– 280 с.
6. Белавенец П.И. Нужен ли нам флот и значение его в истории России. –
Санкт-Петербург, 1910. – 280 с.
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
116
7. Белавенец П.И. Очаков: Краткий исторический очерк военных действий
русских морских и сухопутных войск у стен Очаковской твердыни. –
Севастополь, 1901. – 35 с.
8. Белавенец П.И. Очаков: Краткий исторический очерк военных действий
русских морских и сухопутных войск у стен Очаковской твердыни по случаю
спуска в высочайшем присутствии крейсера 1 ранга "Очаков" при Лазар.
адмиралтействе Севастопольского порта 21 сент. 1902 г. – Севастополь: изд.
при содействии Севастопольского порта, 1902. – 104 с.
9. Гоцуляк В. Історичний розвиток і сучасний стан козакознавства //
Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. пр. – 2009. – Вип. 3. – С. 91-98.
10. Демьяненко Ю.Н. Формирование коллекции Николаевского городского
естественноисторического музея за счет пожертвований николаевцев и гостей
города в конце 1913 – І-й половине 1914 гг. // Науковий вісник Мико-
лаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Серія:
Історичні науки. – 2015. – № 2. – С. 163-176.
11. Елкин М. В. Донские казаки в войну 1812 года: краткий исторический
очерк. – Николаев, 1912. – 50 с.
12. Елкин М.В. Памятка донцев-денисовцев: Краткий исторический очерк
службы царю и родине 7 Донского казачьего войскового атамана Денисова
полка: 1800-1912 гг. – Николаев, 1913. – 66 с.
13. Елкин М.В. Смутное время на Руси и донские казаки: К трехсотлетнему
юбилею. 1613-1913. – Николаев, 1913. – 19 с.
14. Кавун М.Е. Олександр Авчинников: катеринославський краєзнавець,
публіцист, редактор і видавець // Моє Придніпров’я: Календар пам’ятних дат
Дніпропетровської області на 2016 р. / упоряд. І.С. Голуб. – Дніпропетровськ,
2015. – С. 177-184.
15. Николаевская газета. – 1914. – 28 января.
16. Николаевская газета. – 1917. – 17 февраля.
17. Николаевский областной краеведческий музей. 100 лет со дня основания /
Веденеева А.К., Гаркуша Н.М., Пономарева Е.В., Гаврилов И.В., Гаври-
лова И.В. – Николаев, 2014. – 269 с.
18. О.Б. Как завоевана Сибирь казаками // Русский воин. – 1908. – № 17.
19. П. Р-ъ. Из истории образования казачества. Служба и быт Донских козаков
// Русский воин. – 1906. – № 15/16. – С. 17-19.
20. Першин. Забайкальское казачье войско // Русский воин. – 1906. - № 23.
21. Португалов Н.М. Краткий очерк истории Русского флота // Русский воин. –
1912. – № 25. – С. 388-392.
22. Сапожников А. И. Войско Донское в Отечественной войне 1812 года. – М.;
СПб., 2012. – 848 с.
23. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького
/Передмова та коментарі Г.К. Швидько. – Дніпропетровськ: Січ,1994. – 678 с.
24. Черемисинов В.М. Военно-исторический очерк Днепровско-Бугского
лимана: сообщ., прочит. офицерам Одес. гарнизона. – Одесса, 1902. – 57 с.
25. Черемисинов В.М. Одесса в истории русских войн: К 50-летию Крым.
войны. – Одесса, 1904. – 220 с.
26. Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії // Український
історик. – 1970. – № 4. – С. 67-75.
27. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. ‒ Т. 1 / Передмова
В.А. Смолія. ‒ К.: Наукова думка, 1990. ‒ 596 с.
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
117
References:
1. Avchinnikov A. G. (1910). K istorii starykh rodov Malorossii. Rod Malamy.
Letopis Ekaterinoslavskoy uchenoy arkhivnoy komissii. Vyp. 6. C. 226 – 232. [in
Russian].
2. Avchinnikov A. G. (1914) Professor Dmitriy Ivanovich Evarnitskiy. K 30-letiyu
literaturno-uchenoy deyatelnosti. – Ekaterinoslav. – 16 s. [in Russian].
3. Andrianov P. (1910) Slavnoye nizovoye Zaporozhskoye voysko. Voyennyy
sbornik. № 12. S. 1-21. [in Russian].
4. Andrianov P. Slavnoye nizovoye Zaporozhskoye voysko // Rodina: voyenno-
narodnyy almanakh na 1911 god. Odessa. 1911. S. 125-160. [in Russian].
5. Belavenets P.I. (1909) Znacheniye flota v istorii Rossii. Sankt-Peterburg. 280 s.
6. Belavenets P.I. (1910) Nuzhen li nam flot i znacheniye ego v istorii Rossii.
Sankt-Peterburg. 280 s. [in Russian].
7. Belavenets P.I. (1901) Ochakov: Kratkiy istoricheskiy ocherk voyennykh
deystviy russkikh morskikh i sukhoputnykh voysk u sten Ochakovskoy tverdyni.
Sevastopol. 35 s. [in Russian].
8. Belavenets P.I. (1902) Ochakov: Kratkiy istoricheskiy ocherk voyennykh
deystviy russkikh morskikh i sukhoputnykh voysk u sten Ochakovskoy tverdyni
po sluchayu spuska v vysochayshem prisutstvii kreysera 1 ranga "Ochakov" pri
Lazar. admiralteystve Sevastopolskogo porta 21 sent. 1902 g. Sevastopol: izd. pri
sodeystvii Sevastopolskogo porta. 104 s. [in Russian].
9. Gotsulyak V. (2009) Іstorichniy rozvitok і suchasniy stan kozakoznavstva //
Gurzhіїvskі іstorichnі chitannya: Zb. nauk. pr. Vyp. 3. S. 91-98. [in Ukrainian].
10. Demianenko Yu. N. (2015) Formirovaniye kollektsii Nikolayevskogo gorodskogo
estestvennoistoricheskogo muzeya za schet pozhertvovaniy nikolayevtsev i gostey
goroda v kontse 1913 – І-y polovine 1914 gg. Naukoviy vіsnik Mikolaїvskogo
natsіonalnogo unіversitetu іmenі V. O. Sukhomlinskogo. Serіya: Іstorichnі nauki.
№ 2. S. 163-176. [in Russian].
11. Elkin M. V. (1912) Donskiye kazaki v voynu 1812 goda: kratkiy istoricheskiy
ocherk. Nikolayev. 50 s. [in Russian].
12. Elkin M.V. (1913) Pamyatka dontsev-denisovtsev: Kratkiy istoricheskiy ocherk
sluzhby tsaryu i rodine 7 Donskogo kazachyego voyskovogo atamana Denisova
polka: 1800-1912 gg. Nikolayev. 66 s.
13. Elkin M.V. (1913) Smutnoye vremya na Rusi i donskiye kazaki:
K trekhsotletnemu yubileyu. 1613-1913. Nikolayev. 19 s. [in Russian].
14. Kavun M.E. (2015) Oleksandr Avchinnikov: katerinoslavskiy kraєznavets.
publіtsist. redaktor і vidavets // Moє Pridnіprov’ya: Kalendar pam’yatnikh dat
Dnіpropetrovskoї oblastі na 2016 r. / uporyad. І.S. Golub. Dnіpropetrovsk.
S. 177-184 [in Ukrainian].
15. Nikolayevskaya gazeta. 1914. 28 yanvarya.
16. Nikolayevskaya gazeta. 1917. 17 fevralya.
17. Nikolayevskiy oblastnoy krayevedcheskiy muzey. 100 let so dnya osnovaniya /
Vedeneyeva A.K., Garkusha N.M., Ponomareva E.V., Gavrilov I.V., Gavrilova I.V.
Nikolayev. 2014. 269 s. [in Russian].
18. O.B. Kak zavoyevana Sibir kazakami. Russkiy voin. 1908. № 17. [in Russian].
19. P. R-. Iz istorii obrazovaniya kazachestva. Sluzhba i byt Donskikh kozakov.
Russkiy voin. 1906. № 15/16. S. 17-19.
20. Pershin. Zabaykalskoye kazachye voysko. Russkiy voin. 1906. № 23.
21. Portugalov N.M. Kratkiy ocherk istorii Russkogo flota. Russkiy voin. 1912.
№ 25. S. 388-392. [in Russian].
ISSN 2519-2523. Чорноморська минувшина. 2019, вип. 14
118
22. Sapozhnikov A. I. (2012) Voysko Donskoye v Otechestvennoy voyne 1812 goda.
M.; SPb.848 s. [in Russian].
23. Skalkovskiy A.O. Іstorіya Novoї Sіchі. abo ostannogo Kosha Zaporozkogo /
Peredmova ta komentarі G.K. Shvidko. Dnіpropetrovsk, 1994. 678 s. [in
Ukrainian].
24. Cheremisinov V.M. Voyenno-istoricheskiy ocherk Dneprovsko-Bugskogo
limana: soobshch.. prochit. ofitseram Odes. garnizona. Odessa. 1902. 57 s.
25. Cheremisinov V.M. Odessa v istorii russkikh voyn: K 50-letiyu Krym. voyny.
Odessa. 1904. 220 s. [in Russian].
26. Shankovskiy L. Naris ukraїnskoї voєnnoї іstorіografії. Ukraїnskiy іstorik.
1970. № 4. S. 67-75. [in Ukrainian].
27. Yavornitskiy D. І. Іstorіya zaporozkikh kozakіv. T. 1 / Peredmova V.A. Smolіya.
K.: Naukova dumka. 1990. 596 s. [in Ukrainian].
Александр Музычко
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8019-2254
Кандидат исторических наук, доцент
Одесский национальный университет имени И. И. Мечникова
Ул. Дворянская, 2, Одесса, 65082, Украина
sandro06@ukr.net
Вклад военных в казаковедение на территории Южной Украины
во второй половине XIX – начале ХХ века
Целью этой статьи является исследование того как офицеры армии
Российской империи Одесского военного округа исследовали и
популяризировали историю казаков в начале ХХ века. Нашей задачей
является установление круга этих лиц, установление соответствующих
фактов их биографий, сравнить взгляды на казачество и подходы к
популяризации исторических фактов, выявить факторы, которые влияли на
процесс познания, соотнести их взгляды с современными подходами и
актуализировать опыт истории. Сделан вывод о том, что внимание военных
историков привлекли различные казаческие войска, но главным образом,
украинское, запорожское, и российское, донское. Основной мотив того, что
офицеры изучали историю казаков был не только научный, но и задача
воспитания патриотизма у военных. Большое влияние на формирование
соответствующего сегмента исторических представлений и на тексты имел
выдающийся историк казаков, представитель неоромантического,
народнического, течения в историографии Д.И. Яворницкий. Все авторы
воспринимали различные группы казачества как ветви единой семьи казаков.
Но труды П.Н. Андрианова и А.Г. Авчинникова способствовали формированию
образа украинского казачества как уникального исторического явления,
который отличался от российских казаков. В текстах офицеров было
высказано целый спектр оценок истории украинского и российского
казачества, но в целом преобладала апологетизация, то есть защита
казаков от негативной историографической традиции. Авторы сделали
много усилий, чтобы соединить лояльность к династии Романовых и
свободолюбивой казаческой вольницей.
Ключевые слова: Южная Украина, военные, армия, историография,
казаки, казаковедение.
Отримано: 18.10.2019 р.
|