Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців

У статті на основі аналізу відомих і маловідомих праць та музейних фондових колекцій висвітлюється проблема дослідження регіональних особливостей традиційних весільних головних уборів подолян ХІХ – першої половини ХХ ст. Уперше подається характеристика народних весільних головних уборів українців ус...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Іваневич, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2017
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Розвідки та матеріали
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208465
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців / Л. Іваневич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 114-127. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-208465
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2084652025-10-31T01:18:34Z Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців Іваневич, Л. Розвідки та матеріали У статті на основі аналізу відомих і маловідомих праць та музейних фондових колекцій висвітлюється проблема дослідження регіональних особливостей традиційних весільних головних уборів подолян ХІХ – першої половини ХХ ст. Уперше подається характеристика народних весільних головних уборів українців усіх субрегіонів Поділля. В статье на основе анализа известных и малоизвестных работ и музейных фондовых коллекций раскрывается проблема исследования региональных особенностей традиционных свадебных головных уборов подолян ХІХ – первой половины ХХ в. Впервые подается характеристика народных свадебных головных уборов украинцев всех субрегионов Подолья. The issue of the investigation of regional features of traditional wedding head attires of Podillia representatives of the ХIX – early XXth centuries is studied in the article as a result of analysis of famous and little-known works and museum fund collections. The folk wedding head attires of the Ukrainians from all subregions of Podillia are described for the first time. 2017 Article Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців / Л. Іваневич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 114-127. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208465 646.5:392.5(477.43/.44) uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки та матеріали Розвідки та матеріали
spellingShingle	Розвідки та матеріали Розвідки та матеріали Іваневич, Л. Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців Матеріали до української етнології
description	У статті на основі аналізу відомих і маловідомих праць та музейних фондових колекцій висвітлюється проблема дослідження регіональних особливостей традиційних весільних головних уборів подолян ХІХ – першої половини ХХ ст. Уперше подається характеристика народних весільних головних уборів українців усіх субрегіонів Поділля.
format	Article
author	Іваневич, Л.
author_facet	Іваневич, Л.
author_sort	Іваневич, Л.
title	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
title_short	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
title_full	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
title_fullStr	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
title_full_unstemmed	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
title_sort	регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Розвідки та матеріали
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208465
citation_txt	Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців / Л. Іваневич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 114-127. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT ívanevičl regíonalʹnolokalʹnírisinarodnihvesílʹnihgolovnihuborívpodílʹsʹkihukraíncív
first_indexed	2025-10-31T02:05:08Z
last_indexed	2025-11-01T02:05:09Z
_version_	1847551810328330240
fulltext	114 УДК 646.5:392.5(477.43/.44) Лілія Іваневич (Хмельницький) РЕГІОНАЛЬНО-ЛОКАЛЬНІ РИСИ НАРОДНИХ ВЕСІЛЬНИХ ГОЛОВНИХ УБОРІВ пОДІЛЬСЬКИХ УКРАЇНЦІВ У статті на основі аналізу відомих і маловідомих праць та музейних фондових колекцій ви- світлюється проблема дослідження регіональних особливостей традиційних весільних головних уборів подолян ХІХ – першої половини ХХ ст. Уперше подається характеристика народних ве- сільних головних уборів українців усіх субрегіонів Поділля. Ключові слова: традиційні весільні головні убори, українці Поділля, субрегіони, регіональні та локальні риси, ХІХ – перша половина ХХ ст. В статье на основе анализа известных и малоизвестных работ и музейных фондовых коллек- ций раскрывается проблема исследования региональных особенностей традиционных свадебных головных уборов подолян ХІХ – первой половины ХХ в. Впервые подается характеристика на- родных свадебных головных уборов украинцев всех субрегионов Подолья. Ключевые слова: традиционные свадебные уборы головы, украинцы Подолья, субрегионы, региональные и локальные черты, ХІХ – первая половина ХХ в. The issue of the investigation of regional features of traditional wedding head attires of Podillia representatives of the ХIX – early XXth centuries is studied in the article as a result of analysis of famous and little known works and museum fund collections. The folk wedding head attires of the Ukrainians from all subregions of Podillia are described for the first time. Keywords: traditional wedding head attires, maidenish and youth ones, the Ukrainians of Podillia, subregions, regional and local features, the ХIX – early ХХth centuries. Наукові праці та музейні колекції чітко доводять той факт, що тра- диційне весільне вбрання українців ви- різнялося передусім головними уборами. Історико-етнографічний регіон Поділля, субрегіони (або локальні зони) якого ха- рактеризувалися своїми особливостями у виготовленні весільних головних уборів, не є винятком. Їх розмаїття та багатова- ріантність зацікавили науковців, етно- графів, істориків, краєзнавців, мистецтво- знавців ще в другій половині ХІХ ст. й викликають інтерес донині. Тому вивчен- ню специфіки саме народних весільних дівочих та парубочих головних уборів Бу- ковинського, Західного, Східного й Цен- трального Поділля присвячується наша стаття. Актуальність проблематики поси- люється також зростанням, окрім загаль- ноукраїнських, ще й специфічно регіо- нальних та локальних (субрегіональних) історико-етнографічних досліджень. Історіографія окресленої теми частко- во охоплює праці відомих науковців та етно графів кінця ХІХ – початку ХХІ ст., зосібна Я. Головацького [9], П. Чубин- ського [36], Х. Вовка [4], О. Воропая [5], К. Матейко [27; 28], Г. Стельмащук [34; 35], Я. Кожолянко [18], М. Костише- ної [25], Т. Ніколаєвої [30; 31; 32], Г. Ко- жолянка [16; 17], М. Білан і Г. Стельма- щук [1], З. Васіної [3], О. Федорчук [37], О. Косміної [23], Г. Врочинської [6], В. Косаківського [20], альбоми О. Куль- чицької [26], З. Васіної і Т. Косміної [24], Л. Волинець [2; 10] та ін. З окремою ін- формацією про весільні головні убори по- дільських українців можна ознайомитися в статтях М. Юкальчук [54], В. Косаків- ського [21; 22], Л. Пономар [33], Л. Галь- чевської [8], Г. Медведчук [29] та Л. Іва- невич [11; 12; 13; 14; 15]. Джерельною базою статті є матеріали власноруч опрацьованих авторкою статті фондових колекцій традиційних головних уборів подолян Національного музею українського декоративного мистецтва України [43], Українського центру на- родної культури «Музей Івана Гончара» (м. Київ) [49], Музею етнографії та ху- дожнього промислу Інституту народознав- ства НАН України [40], Національного музею ім. А. Шептицького (м. Львів) [42], Вінницького [38], Тернопільського [46], Хмельницького [50] та Чернівецького [52] обласних краєзнавчих музеїв, Чернівець- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 115 кого обласного художнього музею [53], Одеського державного історико-крає- знавчого музею [44], Чернівецького му- зею народної архітектури та побуту [51], Тиврівського [47] та Тульчинського [48] районних краєзнавчих музеїв (Віннич- чина), Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» [39], навчально- наукової лабораторії етнології Кам’янець- Подільського національного університету ім. І. Огієнка [41] та приватної колекції А. М. Трембіцького [45] (Хмельниччина). З урахуванням локальних і локально- зональних відмінностей Буковинського, Західного, Східного й Центрального По- ділля та на основі аналізу історіографії й джерельної бази дослідження спробуємо висвітлити регіонально-локальні риси по- дільських народних весільних дівочих та парубочих головних уборів ХІХ – першої половини ХХ ст. Найбільшим різноманіттям вирізняли- ся власне дівочі весільні головні убори. Г. Стельмащук запропонувала класифіку- вати українські традиційні дівочі весільні головні убори за способом носіння: на- чільні (вінки-обручі, масивні барвінкові вінки й підковоподібні вінки), потиличні та комбіновані [35, с. 202, 204, 206]. Зважаючи на регіональну специфіку, дівочі весільні головні убори подолянок доцільніше ділити за ознакою конструк- тивної форми на вінки, вінкоподібні, пла- тові й хусткоподібні убори та прикраси до дівочих весільних вінків. При цьому вінки та вінкоподібні убори за способом носіння могли бути начільними, потилич- ними (напотиличними) або комбіновани- ми. Останні поєднували в собі ознаки на- чільних і потиличних уборів. У свою чергу серед подільських дівочих весільних вінків за способом виготовлен- ня виокремлювали виті (звиті), плетені (сплетені) та шиті (зшиті). Виті (зви- ті) вінки виготовляли із зілля (барвінку, батіжків хмелю, безсмертника, василька, любистку, м’яти, рути, шавлії й інших лі- карських рослин) або з воску, лою та па- рафіну. Плетені (сплетені) – з польових (волошки, маку, ромашки) та інших кві- тів (мальви, рожі (ружі)) і ягід (вишні, горобини, калини). Шиті (зшиті) вінки виготовляли зшиванням між собою кві- тів із зілля, паперу, стрічок, стружки або тканини. До вінків чіпляли різнокольо- рові (серед них і золотисті або сріблясті) стрічки (бинди, лєнти, лянти, стьонж- ки) – парчеві або шовкові, без оздоблен- ня або декоровані вишитими квітковими узорами (нитками чи бісером), ткані з ко- льоровими орнаментами. Вінкоподібні дівочі весільні голов- ні убори мали вигляд обруча зі стрічки («квітки», «заушники» (навушники, на- ушники, навушниці, підвушники, позау- шники)), тканини (згардочка з волочкою), картону (вінок-обруч), лубу, пасма коно- пель чи льону або соломки, сплетених у косу, солом’яної стрічки; корони або ци- ліндра з картону («вінок», «капелюшин- ня», «карабуля», «коробка» – комбіновані убори) чи з лубу («коди» (кода, кодина) – комбінований убір); шапочки з оксамиту або каптура (капелюшка). Названі основи вінкоподібних уборів наречених оздоблю- вали квітами з паперу, намистин, бісеру і стрічок, ґерданами, ґудзиками, дзеркаль- цями, лелітками, монетами, намистина- ми, пір’ям, різнокольоровими кульками з вовни, травою ковили тощо. Вінкоподібні убори подолянок доповнювали барвінко- вим вінком. Майже в усіх куточках Поділля плато- ві й хусткоподібні дівочі весільні головні убори використовували на весіллі після обряду розплітання коси (окрім вельо- на). З-поміж платових варто виокремити ті, якими покривали голову молодої, – «гимбер» (имбер, імбер), «рантух» (ран- тушок), «серпанок» та «вельон» (велян, вильон – фата весільна) як додатковий пізніший весільний головний убір [11]. Наприклад, на Вінниччині в с. Мань- ківка Бершадського району та сс. Пере- пільчинці й Рахни-Лісові Шаргородсько- го району головний убір білого кольору, яким покривали молоду, називали «гим- бер» (имбер, імбер). У сс. Левків і Соко- лівка Крижопільського району весільний головний убір білого кольору з домо- тканого полотна йменували «рантухом» (рантушком). В інших куточках Поділля головний убір з тонкого прозорого домо- тканого полотна білого кольору, шо ним покривали наречену, побутував під на- звою «серпанок», хоча в смт Брацлав та с. Годіївка Тростянецького району так на- зивали безпосередньо фату [8, с. 188–193; 11, с. 853–854]. На початку ХХ ст. на Поділлі, крім вінка, спорадично поширився такий ве- сільний головний убір, як вельон (велін, www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 116 велян). Моду на нього українки перейня- ли із Західної Європи, спочатку в містах, а згодом – і в приміських селах. Широко- го використання цей головний убір набув вже у 40-х роках ХХ ст. Утім, у багатьох селах зафіксовано побутування і вінка, і вельона або їх поєднання. Траплялися випадки, коли традиційний вінок нарече- на одягала в суботу, а вельон – у неділю. Згодом традиційний вінок (і спосіб ком- понування його з вельоном) став іншим. Зокрема, у 1925–1930 роках на Тернопіл- лі одночасно з барвінковим вінком одяга- ли вінок із зелених галузок мирту, який доповнював вельон [35, с. 210]. До подільських хусткоподібних нале- жали дівочі весільні головні убори, якими молодій у день весілля жінки пов’язували голову – «рубок» (рубочок – с. Хоменки Шаргородського р-ну, Вінницької обл., Східне Поділля)), «нафрама» (нафрами- ця) тощо [8, с. 188–193; 11, с. 853–854]. На Поділлі також застосовували при- краси до дівочих весільних вінків із фар бованого пір’я або штучних квітів («за тикані кучері», «качурині кучері», «кві точка», «кучері», «фавори» та ін.). Обов’язковим складником дівочого ве- сільного головного убору ХІХ – першої половини ХХ ст. був барвінковий вінок, який одягали як під головний убір, так і поверх нього [11; 35, с. 196–203]. На Буковинському Поділлі (Заставнів- ський р-н та північна частина Хотинсько- го р-ну Чернівецької обл.) дівочі весільні головні убори мали свої локальні відмін- ності. Крім типових вінків із штучних квітів зі спущеними на спину стрічка- ми, які могли чіплятися як до вінка [18, с. 151], так і окремо до коміра верхнього плечового одягу [16, с. 61], побутували особливі вінкоподібні комбіновані убо- ри, характерні лише для цього субрегіону Поділля та деяких інших локальних зон Буковини. Серед них найпоширенішими були «вінок» і «капелюшиння» (капелю- шиня). В окремих селах Буковинського Поділля на межі із селами Верхнього Буковинського Попруття можна було по- бачити такі убори, як «карабуля» (кара- булі, коробулі), «коди» (кода, кодина) й «коробка». Спільним для всіх цих видів дівочих головних уборів була основа, яку виготовляли з картону та / або з «лубка» й обтягували тканиною [18, с. 143–149, 190; 25, с. 77–78]. Головний убір нареченої «вінок» мав вигляд вузької картонної смужки (короб- ки), до якої прикріплювали вінок овальної форми передньою частиною, нахиляючи на чоло, причому коробку закріплювали на тім’ї. Простір, що утворювався між маківкою й вінком, заповнювали штуч- ними квітами, сухозліткою й додатково оздоблювали різнокольоровою тканиною, монетами, дзеркальцями тощо [16, с. 61; 18, с. 149]. «Капелюшиння» – високий картон- ний циліндр (18–22 см), який навколо декорували рядками ґерданів, смужками парчі, скляними намистинами, шовковою тасьмою, низом – стрічками з монетами, спереду – квітами з оксамиту, паперу і шовку, іноді – дзеркальцем, а ззаду – різно кольоровими стрічками. Для його прикрашання зверху застосовували ко- вилу (місцеві назви – «шовкова трава», «Боже тіло»). Інші оздоби «капелюшин- ня», зокрема нанизані на стрічку або тасьму дрібні монети, називалися «мар- ками», монети великих розмірів (пере- важно чотири монети) – «шустками», шовкові китиці – «китичками» [16, с. 61; 18, с. 150]. Під убір над чолом клали червону стрічку – «коду». Траплялися випадки декорування картонного кар- каса «капелюшиння» рядками позумен- ту – «золотими гальонами», а також ви- користання замість маленьких монеток кругленьких бляшок – «парочок», які чіп ляли до нижньої частини убору спере- ду. У с. Василів Заставнівського району «капелюшиння» спереду теж прикраша- ли різнокольоровими паперовими квіта- ми [35, с. 208, 210]. Буковинські подолянки подекуди носи- ли й такий вінкоподібний весільний убір, як «карабуля». Він мав форму картонної корони, суцільно обшитої тканиною (пе- реважно червоного або чорного кольорів). «Карабулю» оздоблювали ґерданами, ма- лими скляними перлами, пір’ям павича та стяжками, штучними квітами з паперу і яскравої вовни, а позаду – світлими ко- льоровими стрічками завдовжки близько 80–100 см. Причому дві крайні стрічки найчастіше були однакового кольору й розташовувалися спереду на грудях по обидва боки. В окремих селах до тильної сторони центральної частини «карабулі» чіпляли пучок ковили під назвою «трава» [16, с. 60; 18, с. 143–144]. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 117 До початку 60-х років XX ст. як ве- сільний головний убір нареченої Буко- винського Поділля інколи використову- вали «коди» (кодини). Вони складалися з коробки (картонного чи луб’яного ци- ліндра 5–6 см заввишки й 8–10 см діаме- тром) та власне самих «кодів» (картонно- го циліндра 6–7 см заввишки і 10–11 см діаметром, який одягали зверху на ко- робку). Коробку з обох боків обтягували яскравою тканиною або темною вовняною ниткою, а картонну основу «кодів» – пе- реважно білою тканиною. «Коди» декору- вали двома рядами горизонтальних пар- чевих смужок, рядком плетіння з бісеру та подекуди рядком металевих карбова- них пластинок. Спереду їх прикрашали також штучними квітами з вовни, марлі, оксамиту, паперу й шовку, іноді вузли- ками зі сріблястих і золотистих ниток сухозлітки тощо, з боків – навушними прикрасами. Часто «коди» оздоблювали двома рядами штучних квітів. Нижній ряд складався з 15–18 поодиноких кві- тів, а верхній – із квітів, поєднаних по п’ять у букети (туфочки), завдяки яким головний убір прибирав конусоподібної форми. При цьому верхній край «кодів» завершували пучки сухозлітки – «коло- ски» та ряд паперових квітів – «кучері». Позаду «коди» обов’язково декорували стрічками (кодинками). «Кодинки» при- шивали до щільної стрічкоподібної (по- перечної) основи способом часткового накладання однієї на іншу (як у «кара- булі»). Чіпляли «кодинки» або до во- лосся (трохи нижче основи головного убору, із додатковим закріпленням над вухами), або до плечового одягу на спи- ні. Крім цього, у кодову коробку клали 80–100 стебел жовто-білої ковили («Боже тіло», «султан»). Складниками «кодів» слугували подвійна широка стрічка, що спадала на спину від основи убору до нижнього рівня «кодинок», та призбира- на поперечна стрічка, яку прикріплювали до навушних прикрас. Останнім оздоб- лювальним елементом «кодів» були три букетики квітів, що по одному чіпляли до волосся посередині та обабіч голови на потилиці. Кріпили «коди» на тім’ї – приколювали або пришивали коробки до щільно складеного волосся. Кольорова гама «кодів» теж особлива – у світлих м’яких тонах («вмерлий цвіт») [16, с. 60– 61; 18, с. 145–146; 35, с. 210]. У деяких селах Заставнівського райо- ну, зокрема в с. Погорілівка, побутував вінкоподібний дівочий весільний голо- вний убір «коробка». Він за конструкцією нагадував «коди». Відрізнялися ці убори тим, що для декорування «коробки» за- стосовували нанизані на стрічку й при- шиті по колу до нижнього краю основи монети. Крім цього, верхній край осно- ви «коробки» завершувався підрізаним пір’ям павича. За матеріалами Я. Кожо- лянко, в етнографічній літературі XIX ст. цей вид дівочого весільного головного убору трапляється також під назвою «ка- рабуля», що дає змогу припустити пізні- ший час виникнення самої назви «короб- ка» [18, с. 148–149; 51; 52; 53]. На Буковинському Поділлі існувало кілька способів виготовлення весільно- го барвінкового вінка. Перший спосіб (за Я. Кожолянко) полягав у тому, що листочки барвінку нашивали на червону стрічку чи на вербову кору та покривали зверху фарбою золотистого кольору. По- золочений барвінковий вінок одягали під весільний головний убір так, що його краї ледь виглядали з-під нього [18, с. 150]. Г. Стельмащук засвідчила, що на Буковинському Поділлі до барвінково- го позолоченого вінка чіпляли монети та зубчики часнику (по одному із чоти- рьох боків) для оберегу нареченої (за давньослов’янським звичаєм) від усього злого з чотирьох сторін світу [35, с. 203]. Другий спосіб виготовлення весільного барвінкового вінка зафіксований дослід- ницею в с. Веренчанка того-таки Застав- нівського району – барвінок нашивали на обручик й золотили позліткою. Причому цей обручик робили як із соломки, так і зі стрічки (бинди). Стрічку складали удвоє-утроє, а всередину клали дерев’яне лико (лубочок) для цупкості. До вінка прикріплювали вісім монет («чотири па- рочки ментиків») попарно в чотирьох міс- цях (над чолом, скронями і на потилиці). До нижнього краю вінка чіпляли ще й вовняні кульки (китички) (дві – над чо- лом і дві – над скронями), кожну з яких нашивали на зубок часнику. Дослідниця припускає, що раніше китичку та часник пришивали в чотирьох місцях, як і в бар- вінковому позолоченому вінку для захис- ту. Цікаво, що стрічки прив’язували до коралів або стрічок на шиї, а не до вінка [35, с. 204]. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 118 Третій спосіб виготовлення весільно- го барвінкового вінка побутував також у с. Веренчанка Заставнівського району. Барвінкові листочки склеювали медом, накладаючи їх на довгу червону стрічку («кодину») лише посередині, та золотили позліткою. Кінці «кодини», що були без барвінку, зав’язували на потилиці й спус- кали на спину. Зверху барвінковий вінок доповнювали віночком з паперових квітів, між якими на дротиках прикріплювали маленькі дзеркальця та блискучі намис- тини («цвіточки»). Таке поєднання декору було досить ефектним, адже коли молода повертала голову, все це рухалося, бли- щало й вигравало кольорами. Стрічки в цьому весільному уборі теж чіпляли не до вінка, а до стрічки, покладеної горизон- тально від плеча до плеча на спинці кеп- таря [35, с. 204]. Парубочі весільні головні убори на Бу- ковинському Поділлі мали свої особливос- ті. Це зазвичай були фетрові та солом’яні капелюхи (брилі) з широкими полями, плетені технікою «косичка» (кісочка). Фе- трові капелюхи оздоблювали дзеркальця- ми, ромбоподібними квітами з двома зрі- заними протилежними кутами (усе поле квітки вишивали бісером), ковилою, пір’ям качура, павича або півня та стрічками. Солом’яні брилі декорували ґерданами, дзеркальцями, квітами з бісеру, волічки, паперу й шовку, пір’ям качура, павича чи півня, стрічками, ковилою (с. Погорілівка, Заставнівський р-н) [14, с. 388; 18, с. 190]. Наречений, як і наречена, під час за- просин на весілля позначав свій головний убір певним атрибутом. Так, на Буковин- ському Поділлі молодий для запрошення на весілля одягав святковий солом’яний капелюх з ґерданами навколо тулії убору та пір’ям і ковилою («шовковою травою») або пір’ям павича і квіткою збоку головно- го убору. У с. Веренчанка Заставнівсько- го району наречений одягав овечу шапку (кучму), до якої з правого боку чіпляв по- золочений барвінковий віночок із чотирма пришитими вовняними кульками (як і у вінку нареченої). Під кульки були при- кріплені «чотири парочки» по дві монети (ментики) та по одному зубчику часнику (під монетами) знову ж таки для захисту від усього лихого чотирьох сторін світу [35, с. 216–218]. Надзвичайно різноманітними, яскра- вими й дивовижними були весільні голо- вні убори українок Західного Поділля (Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Підволочиський, Теребов- лянський, Тернопільський та Чортків- ський р-ни Тернопільської обл.). Тут у ХІХ – на початку ХХ ст. побутували весільні вінки та вінкоподібні начільні головні убори у вигляді обруча або ша- почки (каптура, капелюшка). Як вінки, так і вінкоподібні начільні головні убори обов’язково поєднувалися з барвінковими весільними вінками різних форм (плос- кі й об’ємні) і різного діаметру, що часто були золоченими. До прикладу, в с. На- стасів Тернопільського району виготов- ляли масивні весільні барвінкові вінки технікою накладання барвінку листочок на листочок. Вінок золотили, до нього кріпили багато різнокольорових стрічок. Проте вже на початку ХХ ст. в цьому селі до вінка ззаду чіпляли лише одну білу стрічку [35, с. 204]. На Західному Поділлі широко по- бутували весільні вінкоподібні начільні головні убори у вигляді обруча. Їхня ло- кальна особливість проявлялась у висо- ті обруча та матеріалі, з якого його ви- готовляли. Найбільшу популярність мали картонні та луб’яні обручі, що їх західні подолянки прикрашали ґерданами, моне- тами, штучними квітами та стрічками [35, с. 202; 40; 42; 46]. Скажімо, весільний вінкоподібний убір із с. Колодрібка Заліщицького райо- ну складався із твердого обручеподібно- го каркаса, на який нашивали начільну стрічку. Її декорували квітами та двома рядами сплетених із вовни червоних кіс. Спереду убору з обох сторін поверх кіс прикріплювали металеві кружечки з дзер- кальцями, а ззаду на потилиці й плечах висіли пасма червоної пряжі. В інших се- лах над начільною стрічкою клали вузь- кий або дуже масивний позолочений вінок із барвінку. Листочки викладали за прин- ципом рибної луски, а щоб вони трима- лися, склеювали медом і соком часнику. У цьому також убачали обереговий зміст [1, с. 191, 194]. У Борщівському районі вінкоподіб- ний убір молодої мав вигляд маленького обручика або стрічки, до яких чіпляли багато різнокольорових стрічок, додава- ли ґердани, живі або штучні (з волічки) квіти чи вінок, пір’я качок («качурині кучері») і павичів та «фавори». «Фаво- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 119 ри» виготовляли з вузеньких, складених квіткою, стіжків, до серединок яких при- шивали лелітки. Крім того, поверх убо- ру обов’язково накладали вінок, сплете- ний з барвінкового позолоченого листя [2, с. 35–36]. Крім картону та лубу, як основу до ве- сільного вінкоподібного убору застосову- вали пасма конопель чи льону або солом- ку, сплетені в косу чи солом’яну стрічку заввишки 3 см (подібні убори побутували на Покутті). Зокрема, у с. Переволока Бу- чацького району барвінкові листочки на- кладали на конопляне або льняне пасмо, скріплюючи тонкою мотузкою, яку хова- ли між барвінком. Завдяки мотузці убір тримався цілим. Листочки барвінку, скла- дені один на одного, могли також нашива- ти на обруч. Над чолом такий весільний убір покривали позліткою та чіпляли три квіточки (купочки), вишиті намистинами (пацьорками). Частину убору, вільну від позлітки, ззаду оздоблювали стрічками так, щоб біля обличчя були стрічки роже- вого кольору. Волосся над чолом закру- чували петлями (мушками), на які накла- дали тверду і блискучу начільну стрічку (намушницю), декоровану намистинами й обшиту золотим позументом [1, с. 191; 35, с. 203]. В окремих селах Борщівщини дівча- та на весілля плели вузенькі косички із соломи, які зшивали у формі обруча. До цього вінкоподібного убору прикріплюва- ли вузенькі стрічки з різнокольоровим бі- сером і лелітками [2, с. 35–36]. Основою весільного вінкоподібного головного убору нареченої Західного По- ділля могла бути й оксамитова шапочка, оздоблена низками коралів та рядами дрібних квітів з різних матеріалів. Кві- ти на потилиці збирали в букет, а чоло прикрашали золоченим вінком з барвінку. Ззаду чіпляли шовкові стрічки, які спа- дали на плечі [23, с. 72]. Надзвичайною складністю та пишністю вирізнявся весільний вінкоподібний убір молодої Гусятинського району Тернопіль- ської області. Він складався з оксамито- вої шапочки (каптура), яку суцільно роз- шивали рядами орнаментальних бісерних стрічок («силянок»), кольорових намис- тин і дрібних штучних паперових квітів. Безпосередньо на потилиці штучні квіти формували в букет, а від нього на пле- чі спускали різноколірні шовкові, у тому числі й візерункові стрічки. Біля вух до шапочки прикріплювали «кучері» з фар- бованого пір’я качура або павича. Поверх весільного убору на чоло одягали вузький позолочений барвінковий вінок, укладе- ний лускоподібно [1, с. 191; 24, с. 14]. У с. Волківці Борщівського району на- речена прикрашала голову кількома ряда- ми ґерданів (дзюмбалів), накладаючи їх щільно один до одного у вигляді капелюш- ка. Між ґерданами чіпляли різноманітні квіти та китички, а ззаду – шовкові й візе- рункові стрічки. У смт Мельниця-Поділь- ська, що також на Борщівщині, до начіль- ної стрічки прикріплювали на висоті вух оздоби – «навушники». Їх виготовляли обмотуванням кольоровою волічкою кру- жечків із твердого паперу [2, с. 35–36]. Варто зауважити, що молода та дружка, коли запрошували на весілля, позначали свої головні убори спеціальними знаками- символами. Так, у с. Лошнів Теребовлян- ського району наречена до заплетеного в одну або дві коси волосся прикріплювала на тім’ї білу стрічку, зелені галузки мірту (мирту) й аспарагусу. У свою чергу друж- ка чіпляла до коси на потилиці рожеву стрічку. У с. Заздрість і наречена, і друж- ка заплітали волосся у дві коси, опускаю- чи їх на спину. Причому до кожної з кіс від їх основи наречена зав’язувала по од- ній рожевій стрічці, а дружка – по черво- ній. У с. Настасів молода та дружка теж заплітали волосся у дві коси, але закру- чували їх довкола голови, а у волосся за- кладали букет. Крім цього, до волосся на потилиці наречена чіпляла білу стрічку- стонжку (стьонжку), а дружка – рожеву або червону [1, с. 190–191; 35, с. 196]. Щодо парубочих весільних головних уборів Західного Поділля, то вони також мали свої знакові символи. Наприклад, у с. Лошнів Теребовлянського району на- реченому до шапки прикріплювали гілоч- ку мирту, білу стрічку і квітку. До того ж до шлюбу букетик у молодого був з лі- вого боку шапки, а після вінчання буке- тик йому перечіплювали на правий – «бо вже жонатий». У с. Переволока Бучаць- кого району до головного убору наречено- го – чорної овечої шапки – з правого боку пришивали барвінковий вінок діаметром 16–17 см, а поряд з ним – букетик. Шап- ка дружби позначалася лише букетиком [35, с. 216–218]. В інших селах Бучацько- го району побутували парубоцькі весільні www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 120 смушеві шапки з маленькими барвінкови- ми віночками та квітковими букетиками з правого боку. Весільна шапка молодо- го з Теребовлянського району вирізня- лася квіткою й стрічкою білого кольору [1, с. 190]. Крім шапок, у теплі пори року наре- чені (парубки) Західного Поділля носи- ли солом’яні капелюхи (брилі, крисані), які відрізнялися висотою стіжка, шири- ною крис, способом плетіння («в зубці» або «зубчики», «косичкою» або «в коси- ці», «у сім стрілок»), формою та декором. За цими ознаками в кожному селі одно- го лише Борщівського району капелюхи були неоднакові, не згадуючи вже про різ- ні райони Тернопілля в межах Західного Поділля. Так, в одних селах солом’яні ка- пелюхи Борщівщини прикрашали тільки гарасівками (тканими вовняними кольо- ровими стрічками) або чорною вовною, в інших (наприклад, у с. Германівка) – ґерданами, трясеницями, квітами (живи- ми, паперовими, волічковими), фаворами, пір’ям качурів, павичів та інших птахів, півнячими хвостами тощо. Причому ґер- дани прикріплювали навколо стіжка, а один – навколо підборіддя. Важливо наголосити, що всі перераховані оздо- би могли використовувати лише наречені (парубки). У с. Волківці заручена дівчина мала сплести молодому до весільного ка- пелюха ґердан (дзюмбал) [2, с. 31]. На Західному Поділлі трапляються весільні солом’яні капелюхи, тулії яких суцільно декоровані півнячим пір’ям, кві- точками й вовняними кульками [1, с. 190]. Наречений з Гусятинського району носив плетений бриль, прикрашений пір’ям ко- гута [24, с. 14]. Багатим розмаїттям характеризували- ся дівочі народні весільні головні убори й Східного Поділля (усі райони Вінниць- кої обл.; Бердичівський, Любарський і Чуднівський Житомирської обл.; Благо- віщенський, Гайворонський і Голованів- ський Кіровоградської обл.; Кривоозер- ський Миколаївської обл.; Балтський, Кодимський і Савранський Одеської обл.; Монастирищенський, Уманський і Хрис- тинівський Черкаської обл.). Найпошире- нішим тут були саме весільні виті, плетені та шиті вінки – багаті й пишні, влітку із живих квітів, а взимку зі штучних кві- тів з вовни, металевих блискіток, намис- тин, пір’я, провощеного паперу, стружки, стрічок тощо. До речі, такі весільні віноч- ки ще й досі використовують у с. Стіна Томашпільського району на Вінниччині наречені та старші дружки й різняться вони складністю та багатством у молодої [8, с. 180; 54, с. 129]. Яскравими прикладами весільних ви- тих і плетених вінків із зілля були барвін- кові та рутв’яні (рутяні) вінки (віночки), що побутували в різних районах Східного Поділля, зокрема в Гайсинському районі (с. Зятківці) Вінницької області. Усі квіти та лікарські рослини, з яких виготовляли весільні й святкові вінки на Вінниччині, називали «зіллям», рідше – «травою». У с. Маньківка Бершадсько- го району вінок з барвінку, м’яти, шавлії тощо вважався ознакою засватаної дівчи- ни. Наречена обов’язково мала носити його зі стрічками (лянтами) весь остан- ній тиждень напередодні весілля. Вінки з рути найчастіше одягала дружка. Звісно, головним компонентом весільного вінка як символ міцності шлюбу був хрещатий барвінок. Молода використовувала його як свою відмінну особливість та обов’язковий атрибут весілля або в п’ятницю, або в су- боту під час обряду розплітання коси. На Східному Поділлі, коли виготовляли бар- вінковий вінок, листочки барвінку змащу- вали медом і часником, щоб захистити мо- лодих від усякої напасті, та прикрашали позліткою (позолотою, «шумихою» – тон- кі пластинки фольги). Зрідка «шумиху» наносили на помащені кислим борщем барвінкові листочки, щоб краще приста- вало (с. Стіна Томашпільського р-ну Він- ницької обл). Крім барвінку, у вінок на- реченої іноді додавали васильок, калину, м’яту, ружу, руту, шавлію, ще рідше – лі- лею, пір’я та ялину [8, с. 180, 182–183; 21]. У с. Гордіївка Тростянецького району Вінницької області весільний вінок моло- дої з барвінку, покритий позолотою, нази- вали «золотий вінець» [8, с. 190]. Цікавою була традиція весільного вінко плетення в с. Стіна Томашпільського району. Тут дружки для виготовлення бар- вінкового вінка спочатку формували «кві- точки» – чотири стебла зеленого барвінку та стебло засушеного василька посереди- ні. Потім батьки передавали «квіточки» старший дружці, а старша дружка – жін- ці, яка вже з них плела вінок для молодої. Ця жінка була знаною в селі майстринею з витонченим смаком, уміла робити ве- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 121 сільний вінок і гарно прибрати наречену, тому її запрошували на всі весілля. Варто зазначити, що кожна «квіточка» впліта- лася своїм стеблом у косичку з конопля- ної «кукли» – основу вінка. Для краси та пишності в барвінковий вінок додава- ли чотири-вісім (обов’язково парне число) червоних або рожевих квітів, виготовле- них із кольорового паперу чи тканини. Причому в молодої вінок мав бути значно більшим, ніж у молодого, тому плели його довше. Готовий весільний вінок нареченої жінка ставила на хліб. Пізніше барвінко- вий вінок клали поверх білого вінка з фа- тою (вельоном) [8, с. 184]. Весільні вінки Східного Поділля різ- нилися формою та розміром (передусім діаметром). Як виті, так і плетені вінки робили у вигляді тонкої гірлянди, яку об- кручували навколо голови, а двома кін- цями цієї гірлянди прикривали косу аж до самої землі. Для прикладу візьмемо села Вінницької області (сс. Хоменки й Деребчин Шаргородського р-ну). Однак у с. Уяринці Тиврівського району кінці гір- лянди були завдовжки, як стрічки (бин- ди) тільки до низу спідниці. Цікаво, що в с. Жван Мурованокуриловецького району та в селах Чернівецького району листоч- ки барвінку нашивали двома рядами на червону стрічку, яку з’єднували потім у вінок. Такий барвінковий вінок молода одягала під весільний вінок зі стружки. Натомість у с. Вільшанка Крижопільсько- го району на пришиті у два ряди барвінко- ві листочки посередині клали третій ряд. Причому шили ці листочки лише черво- ними нитками на білу пов’язку-стрічку з домотканого полотна. Окремо до вінка одягали стрічку (лєнту) з барвінку [8, с. 183]. У с. Сосонка Вінницького району барвінковий вінок («підвіночок») одягали разом з весільним вінком округлої форми з тканини й паперу («чубатий вінок») та вельоном [11, с. 852]. У багатьох селах Східного Поділля ве- сільні плетені вінки з барвінку у вигля- ді гірлянди (довгої петлі) вдягали разом з квітковими вінками [54, с. 129]. Такі весільні барвінкові вінки тут називали ще «довгими» [23, с. 72]. Наприклад, у с. Хоменки Шаргородського району Ві- нницької області молода до шлюбу одя- гала на голову барвінковий вінок до п’ят та квітковий вінок з биндами (пізніше – лоєвий) [19]. Варто наголосити, що східноподіль- ський барвінковий вінок міг бути як окре- мою частиною весільного дівочого убору, так і плестися разом з весільним вінком. До весільного убору другого типу ззаду чіпляли стрічки [35, с. 203], а вуха часто закривали «навушниками» у вигляді кві- тів, виготовлених з призбираних стрічок, нашитих на кружечки з вовняної ткани- ни та прикріплених до тасьми [8, с. 181; 35, с. 203]. Дещо згодом вінки із зілля замінили вінками зі штучних квітів (з різнокольо- рового паперу чи стружки) та вінками з воску, лою або парафіну. До того ж вінки зі стружки дівчата на виданні колись ви- готовляли власноруч за допомогою різно- кольорового паперу, картону, стружки, дротиків та такого допоміжного нехитрого приладдя, як цибуля-сіянка, щоб квіточ- ки були дрібненькими (зокрема, у с. Янев (Іванів) Калинівського р-ну Вінниць- кої обл.). Як і барвінкові, вінки зі струж- ки виготовляли відповідно до смаків, уподобань та місцевих традицій, тому в кожному селі вони були різні – з дрібних або великих квітів, із кількох обручників у вигляді «корунки» чи «шапочки». Крім того, вінки зі стружки купували на ба- зарі або замовляли в місцевих майстринь [8, с. 184]. Весільні дівочі виті вінки з воску, лою та парафіну траплялися на території Східного Поділля в межах Вінницької й Одеської областей. Такі вінки були пере- важно білого кольору, іноді кольорові. Їх називали: «білий» весільний вінок (ло- йовий – Вінниччина), восковий віночок (лойовий – Вінниччина, папіровий, пара- фіновий, терновий – с. Стіна Томашпіль- ського р-ну, Вінниччина) [8, с. 184–185], парусовий вінок або білий «з парусами» – воскований весільний вінок з довгими китицями (с. Осички, Савранський р-н, Одещина). У Савранському районі Одесь- кої області найпопулярнішими були саме вінки з парафінових крапель і білих квітів, прикріплених до обручика [35, с. 179]. До весільних дівочих вінкоподібних головних уборів Східного Поділля (знов- таки найчастіше на території Вінницької обл.) належать начільні пов’язки (начіль- ні бинди, пов’язки-стрічки). Зазвичай зверху таких пов’язок наречена одягала на голову вінок зі штучних квітів і листочків барвінку [1, с. 194] та з купованими шовко- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 122 вими, парчевими, орнаментованими квіт- ковими мотивами, стрічками (биндами). Найпоширенішими були начільні бинди червоного, рожевого й зеленого кольорів. Як обов’язкові складники весільних діво- чих головних уборів Східного Поділля та частина посагу наречених, начільні бинди закуповували в крамницях чи на базарах. У с. Сосонка Вінницького району черво- на або рожева бинда, зшита посередині в дрібненькі складочки, на нитку, вважала- ся ознакою чесної молодої. Крім того, ба- гато різнокольорових бинд (від 5 до 400), залежно від заможності сім’ї, чіпляли до барвінкового вінка, а згодом – вінка зі стружки. Причому бинди або нашива- ли на вужчу биндочку, або закріплюва- ли на петлю. У сс. Іванівська Слобідка й Хомутинці Калинівського району бин- ди, куплені до революції 1917 року, були м’якші й кращої якості, а тому їх у народі називали «царськими биндами». Слід за- уважити, що термін «стрічка» як такий набув широко вжитку тільки в радян- ський період [8, с. 179]. Варто також за- значити, що в етнографічних фондах Він- ницького обласного краєзнавчого музею зберігаються зелена (13.8 × 18 см) і чер- вона (3.8 × 102 см) бинди початку XX ст. із с. Носківці Жмеринського району. Як обрядові, зокрема як весільні вінкоподіб- ні головні убори, у с. Стіна Томашпіль- ського району дівчата використовували «кутаси», «навушники» й «квітки». «Ку- тасами» називали ряди стрічок із черво- ної або зеленої лучки, нашитих на тасьму з мотузками для зав’язування. Стрічки декорували ґудзичками, скляними на- мистинами (пацьорками) тощо. Одягали «кутаси» на голову так, щоб спочатку йшли вужчі стрічки, а вище – ширші. Спеціально для цього головного убору стінянські дівчата робили зачіску «муш- ки». Інший вінкоподібний убір «навушни- ки» (заушники, позаушники) носили як окремо, так і в комплексі з «кутасами». «Навушники» – стрічка (тасьма) із при- шитими з двох боків «квітками». Остан- ні робили з призбираних стрічок, наши- вали на кружечки з вовняної тканини, яку прикрашали бісером, «кутасиками» з лучки (вовняні кульки), намистинками. Як окремий вінкоподібний убір «квітки» відрізнялися від «навушників» тим, що мали на стрічці три квітки (одну велику посередині між двома меншими на поти- лиці). До того ж «квітки» з «кутасами» могли складати єдиний комплекс або ж їх носили окремо [8, с. 180–181]. Так, вінко- подібний головний убір весільної дружки із с. Стіна Томашпільського району, на- явний у колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею, також складався з «кутасів» і «квітки». Причому «кутаси» виготовляли у вигляді оздобленої ґудзич- ками й скляними намистинами стрічки, зшитої з чорної тасьми, та з мотузками для зав’язування [8, с. 181, 183]. Як прикрасу до дівочих весільних він- ків використовували «квіточку». Її виго- товляли з тих самих квітів (матеріалів), що й вінок, та накладали посеред голови молодої. Така весільна прикраса побуту- вала на Вінниччині, наприклад, у с. Зят- ківці Гайсинського району й с. Осолинка Літинського району [8, с. 190]. Своєрідні знаки-символи були харак- терні також для головних уборів нарече- ної та дружки на території Східного Поді- лля (особливо на Вінниччині). Зокрема, у с. Гуків Могилів-Подільського району молода, ідучи просити гостей на весіл- ля, чіпляла до заплетеної коси одну білу стрічку та зав’язувала її на потилиці вели- ким бантом, причому кінці стрічки сягали п’ят. У с. Райгород Немирівського району як наречена, так і дружка запрошували на весілля у вінках «з парафину», зробле- них з дрібних різнокольорових (покритих воском) квіточок та зі стрічками ззаду. Місцеві жителі різниці в головних уборах молодої та дружки вже не пригадували. Без вінків просили на весілля в с. Печера Тульчинського району. Натомість наре- чена чіпляла квітку до волосся та багато стрічок до коси, а дружка вплітала в косу тільки одну стрічку. У с. Серебрія Мо- гилів-Подільського району молода вплі- тала в одну косу багато бинд, а дружка зав’язувала на голову хустку [1, с. 194]. Обрядові вінки молодої та дружки зі стружки, які вони одягали під час запро- шення на весілля в суботу, в с. Сосонка Вінницького району називали «суботні- ми» вінками. В окремих селах (напри- клад, у с. Якимівка Оратівського р-ну) «суботній» вінок був єдиним шлюбним вінком. Жителі с. Лукашівка Літинсько- го району Мотрона Василівна (1923 р. н.) та Марія Василівна (1937 р. н.) Забо- лотні пригадують, що в них і в сусідніх селах (Якушинці й Зарванці Вінниць- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 123 кого р-ну) у суботу голову «молодухи» повністю уквітчували. Головний убір на- реченої складався з червоної бинди, ши- рокого (як долоня) барвінкового вінка з гірляндою та вінка й «квітки» зі стружки. Причому «квітку» виготовляли з рожевих (рожових) і червоних квіточок із зеленим листям; вона мала великі розміри та крі- пилася на голові, повністю її закриваючи. Крім того, зі стружки робили «навушни- ки». А ззаду до вінків на вузьку биндочку чіпляли багато (20–40) різнокольорових бинд, які закривали всі плечі та спину. Варто зазначити, що й сьогодні на Він- ниччині (с. Осолинка Літинського р-ну) молода до «суботнього» вінка з биндами одягає «квітку» й барвінковий вінок. До того ж барвінковий вінок у цьому селі ви- плітають круглий, а вгорі над чолом скрі- плюють трикутничком. У неділю до шлю- бу молода йшла в «білому» парафіновому весільному вінку з розпущеним волоссям [8, с. 184, 185]. Головний убір молодого зі Східного Поділля складався з хутряної, смушевої конічної шапки, обвитої навколо весіль- ним вінком [1, с. 191]. В окремих селах Вінниччини до шапки нареченого приши- вали вінок або квітку з барвінку, рути чи шавлії [8, с. 188]. Цікавим був обряд виготовлення ве- сільного вінка молодому. Спочатку його батьки віддавали зв’язані червоною нит- кою пучечки барвінку («квіточки») на- нашці, яка їх розв’язувала та передава- ла світилкам. Ті у свою чергу відривали листочки барвінку й подавали по одному назад нанашці, котра червоною ниткою пришивала їх до картонного кружеч- ка. Коли нанашка проколювала голкою перший листочок барвінку, всі присутні починали співати весільних пісень. До центру обшитого по колу кружечка лис- точками барвінку в два ряди нанашка пришивала червону квіточку з кольоро- вого паперу, стрічки чи тканини. Готовий барвінковий віночок нанашка пришивала нареченому з лівого боку до лацкана під- жака. Раніше молодому пришивали букет (квітку або віночок) до головного убору. Так, у с. Зятківці Гайсинського району Вінницької області квітку до «молодико- вої» шапки пришивала сестра молодої – старша світилка [8, с. 184]. На території Центрального Поділля (Вінь ковецький, Волочиський, Городоць- кий, Деражнянський, Дунаєвецький, Кам’я - нець-Подільський, Красилівський (пів- день), Летичівський, Новоушицький, Ста - ро костянтинівський (південь), Старосиняв - ський (південь), Хмельницький, Чемеро- вецький та Ярмолинецький р-ни Хмель- ницької обл.) побутували дівочі весільні вінки та вінкоподібні головні убори, які поєднували з барвінковими вінками. При- чому весільні барвінкові вінки у вигляді гірлянди наречені носили одночасно з ви- тими або плетеними вінками з живих або штучних квітів та стружки. Маленький барвінковий вінок, виготовлений із черво- ної стрічки, на яку у два ряди були на- шиті листочки барвінку, молода одягала під квітковий, восковий, лойовий чи па- рафіновий вінок або вінок зі стружки [45; 54, с. 129]. На Хмельниччині в межах Централь- ного Поділля набули поширення переду- сім начільні вінки. Серед них за формою найвідомішими вважалися підковоподібні вінки. Знали такі вінки й наречені в цен- тральних східних і південних областях України, у деяких районах Волині і Кар- пат тощо [35, с. 206]. Так, у центральних, східних і південних областях України та в селах Східного й Центрального Поділля підковоподібні вінки виготовляли з вос- ку, лою або парафіну («білого воску») та пучків барвінку, аспарагусу й розмарину. Тому такі вінки українці Центрального (як і Східного) Поділля називали «білими» весільними вінками, восковими, лойовими чи парафіновими віночками, а восковані весільні вінки з довгими китицями – па- русовими віночки. Такі вінки могли були чисто білого кольору або доповнювалися невеликими п’ятипелюстковими паперо- вими воскованими блакитними, рожеви- ми чи червоними квіточками або більших розмірів червоними трояндами та зелени- ми листочками. Крім цього, декорували воскові, лойові й парафінові вінки сріб- лястою або кольоровою тонкою фольгою, дротиками тощо. Зазвичай такий вінок носили, накладаючи зверху на голову, від вуха до вуха (підковоподібно) – як коро- ну («недільні» вінки). Утім, в окремих ку- точках Центрального Поділля трапляють- ся й воскові, лойові та парафінові вінки у вигляді обруча, які здебільшого одягали на весілля в суботу, а тому й називали їх «суботніми» вінками [8, с. 184–185; 35, с. 206; 39, Т-210, 212, 214, 215]. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 124 Серед весільних дівочих вінкоподібних головних уборів Центрального Поділля широко побутували різноманітні начільні пов’язки. Наприклад, «навушник» (на- ушник) – головний убір у вигляді стрічки з нашитим рядком голубих намистин над чолом, а від скронь до потилиці – ряд- ком розеток (найчастіше сім), зроблених з картону, обтягнутого різнобарвними нитками (сс. Борсуки, Куча, Новоушиць- кий р-н) [8, с. 182; 36]. У Чемеровецько- му районі частиною зимового весільного головного убору молодої були «наушни- ці», виготовлені з квітів у вигляді двох чи трьох картонних кружечків, обгорну- тих вишневими, червоними або чорними вовняними нитками, нашитих на пов’язку (пряму або із зубчиками) та оздоблених дутими скляними намистинами [39, Т-192, 193]. Центральні подолянки носили й ве- сільні вінкоподібні убори з налобної чер- воної гарусівки, прикрашеної квітами та намистинами [8, с. 182; 36]. У Кам’янець- Подільському районі голову молодої при- крашали чільцем та вінком із барвінково- го листя й штучних квітів [24, с. 13]. На Центральному Поділлі гостей за- прошувала на весілля наречена з двома дружками, які одягали на голови яскраві вінки-обручики. Їх робили з дрібних ко- льорових квіточок, покритих воском, до- повнених восковими крапельками. Ззаду до такого вінка молода чіпляла більше стрічок [1, с. 194]. У с. Греченці Летичів- ського району під час запрошення на ве- сілля в суботу наречена одягала обрядо- вий «суботній» вінок зі стружки, що був частиною весільного вінка [15]. На весільний обряд у селах сучасної Кам’янеччини, розташованих на узбереж- жі Дністра, позначився вплив сусідніх сіл, що належали до Бессарабії. Зокрема, у 20-х роках XX ст. у с. Студениця (яке, по- трапивши в зону затоплення у зв’язку з бу- дівництвом Дністровської ГЕС, у 1981 році припинило своє існування, а його жителі були переселені до сусіднього с. Колодіїв- ка Кам’янець-Подільського р-ну) в суботу наречена разом із дружками одягалась у святкове вбрання для запрошування на ве- чір «до вінка». У косах дівчат були впле- тені кольорові стрічки (бинди), а в наре- ченої ще й обов’язково біла бинда, з якою вона ходила також до весілля. У прохо- лодну погоду молода мусила зав’язувати хустину, яку в кожній оселі, безперечно, знімала. Перед самим обрядом плетення вінка в суботу ввечері наречену одягали в домоткану сорочку, «рясну» спідницю та декорований червоними шнурами білий чугай, взували в юхтові чоботи, на шию чіпляли корали (коралі), багато хрестиків і медальйонів (минталиків), а у вуха – се- режки у формі півмісяця (когутки). По- верх чугая від шиї по спині молодої звиса- ли донизу різнокольорові стрічки (бинди). На голову одягали весільний барвінковий вінок, який складався з барвінку, китиць калини, колосків жита, головки цибулі й квітки з лою. Крім того, у коси нареченої вплітали пасмо конопляного прядива. На- прикінці 1920-х років ввечері молоду по- чали наряджати у «велін», який готувала й пришивала до вінка на весіллі місцева майстриня [7]. Весільний головний убір нареченого із Центрального Поділля складався із шап- ки та весільного вінка з барвінкового лис- тя і штучних квітів. Його одягали зверху на шапку або чіпляли до правого борту чугая (пізніше – жакета) [24, с. 13; 35]. Іноді до шапки молодого пришивали вінок або квітку з барвінку чи рути [8, с. 188]. Отже, як бачимо, у всіх субрегіонах Поділля в ХІХ ст. розвинувся склад- ний комплекс весільного головного убо- ру наречених, а вже на початку ХХ ст. поширення набули найрізноманітніші традиційні весільні головні убори, які розрізнялися за формою, матеріалом, прикрасами, способом ношення, назва- ми. Майже в кожному куточку Поділля зберігалися характерні традиції, звичаї і смаки щодо виготовлення та поєднання весільних головних уборів. Це, на нашу думку, пояснюється передусім специфі- кою межування всіх субрегіонів Поділля з різноманітними історико-етнографічни- ми регіонами та районами України, а та- кож їх перебуванням свого часу в складі різних держав. Зазначимо, що в процесі подальших історико-етнографічних до- сліджень плануємо продовжити вивчення окресленої проблематики. Джерела та література 1. Білан М., Стельмащук Г. Українській стрій / М. Білан, Г. Стельмащук. – Львів : Фенікс, 2000. – 328 с. 2. Борщівщина. Народне мистецтво, побут та звичаї. Альбом-каталог музейних фондів www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 125 Борщівського краєзнавчого музею. – Борщів, 1994. – 54 с. 3. Васіна З. О. Український літопис вбрання : [книга-альбом]. Т. 2. ХІІІ – поча- ток ХХ ст. : науково-художні реконструкції / З. О. Васіна. – Київ : Мистецтво, 2006. – 448 c. : іл. 4. Вовк Х. Одежа / Х. Вовк // Студії з української етнографії та антропології. – Прага, 1928. – С. 124–170. 5. Воропай О. Звичаї нашого народу : етно графічний нарис / О. Воропай. – [Пере- видання 1966 р. (Мюнхен)]. – Київ : Оберіг, 1993. – 592 с. 6. Врочинська Г. Українські народні жіно- чі прикраси ХІХ – початку ХХ ст. / Г. Вро- чинська. – [2-ге вид., допов.]. – Київ : Родо- від, 2008. – 230 с. : кольор. іл. 7. Гаврищук А. Подільське весіл ля на Дні- стрі (20-ті роки XX ст.) [Електрон ний ре- сурс]. – Режим доступу : http://nevesta.dn.ua/ traditions/rites/1905-xx.html. 03.09.2015. – Назва з екрана. 8. Гальчевська Л. Традиційні головні убо- ри українців Східного Поділля кінця ХІХ – ХХ ст. / Л. Гальчевська // Народний костюм як виразник національної ідентичності : зб. наук. праць / [за ред. М. Селівачова]. – Київ : ХІК, 2008. – С. 177–195. 9. Головацкий Я. Ф. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии / Я. Ф. Головац- кий. – Санкт-Петербург, 1877. – 85 с. : ил. 10. Запрошення на весілля. Invitation to a Wedding / Любов Волинець. – Київ : Родовід, 2010. – 224 с. 11. Іваневич Л. Регіонально-специфічні ознаки класифікації традиційних головних убо- рів українців Поділля (ХІХ – перша половина ХХ ст.) / Лілія Іваневич // Народознавчі зоши- ти. – Львів, 2015. – № 4 (124). – С. 850–859. 12. Іваневич Л. Традиційне вбрання укра- їнців Західного Поділля: особливості класи- фікації / Лілія Іваневич // Народознавчі зоши- ти. – Львів, 2014. – № 5 (119). – С. 1062–1072. 13. Іваневич Л. А. Традиційний комплекс убрання буковинських подолян / Л. А. Іване- вич // П’ята Могилів-Подільська науково- краєзнавча конференція (16–17 жовтня 2015 року, м. Могилів-Подільський). – Вінни- ця : ПП Балюк І. Б., 2015. – С. 376–401. 14. Іваневич Л. А. Узагальнена типологія традиційного комплексу вбрання українців Східного Поділля ХІХ – початку ХХ століт- тя / Л. А. Іваневич // Наукові записки Він- ницького державного педагогічного ун-ту ім. М. Коцюбинського : зб. наук. праць / [за заг. ред. проф. О. А. Мельничука]. – Він- ниця : Держ. картографічна фабрика, 2014. – Вип. 22. – С. 123–129. – (Серія «Історія»). 15. Іваневич Л. Народна ноша українців Центрального Поділля: клясифікаційні відмі- ни / Лілія Іваневич // Spheres of culture. Branch of Ukrainian Studies of Maria Curie-Sklodovs- ka University in Lublin / Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Po- litical Science, and Cultural Studies. – Lublin (Poland), 2015. – Vol. XI. – S. 489–500. 16. Кожолянко Г. Доповнювальні елемен- ти традиційного народного костюма українців Буковини / Г. Кожолянко // Народна твор- чість та етнологія. – 2010. – № 1. – С. 57–66. 17. Кожолянко Г. Етнографія Буковини : монографія / Г. Кожолянко. – Чернівці : Зо- лоті литаври, 1999. – 384 с. : іл. 18. Кожолянко Я. Буковинський традицій- ний одяг / Я. Кожолянко. – Чернівці : Саска- тун, 1994. – 262 с. : іл. 19. Косаківський В. А. Весілля в с. Хомен- ках Шаргородського району Вінницької об- ласті (XX ст.) [Електронний ресурс] / В. А. Косаківський. – Режим доступу : http:// nevesta.dn.ua/traditions/rites/1905-xx.html. 17.12.20156. 20. Косаківський В. Етнокультурна харак- теристика населення містечка Чечельника в іс- торичному розвитку (ХІХ – початок ХХІ сто- ліття) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.05 / В. Косаків- ський ; НАН України. Ін-т мистецтво знавства, фольк лористики та етнології ім. М. Т. Риль- ського. – Київ, 2013. – 20 с. 21. Косаківський В. Народний одяг жите- лів містечка Чечельник на Східному Поділлі / В. Косаківський // Проблеми етнології, фольк- лористики, мистецтва Поділля та Південно- Східної Волині. Історія і сучасність : наук. зб. – Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2002. – С. 133–141. 22. Косаківський В. Термінологічний словник та словник імен / В. Косаківський // Одвіч на Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі) / [наук. ред. В. А. Коса- ківський, відповід. ред. Т. О. Цвігун]. – Він- ниця : Вінницький обласний центр народної творчості, 2003. – С. 119–126. 23. Косміна О. Традиційне вбрання укра- їнців / О. Косміна. – Київ : Балтія-Друк, 2008. – Т. І. : Лісостеп. – 160 с. : іл. 24. Косміна Т., Васіна З. Українське весіль- не вбрання. Етнографічні реконструкції. (Комп- лект 18 листівок з текстівками українською, ро- сійською та англійською мовами) / Т. Косміна, З. Васіна. – Київ : Мистецтво, 1989. – 18 с. 25. Костишена М. Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і су- часність / М. Костишена. – Чернівці : Рута, 1996. – 190 с. 26. Кульчицька О. Народний одяг Захід- них областей УРСР : альбом / О. Кульчиць- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 126 ка. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1959. – 15 с. : 74 табл. 27. Матейко К. Український народний одяг / К. Матейко. – Київ : Наукова думка, 1977. – 224 с. : іл. 28. Матейко К. Український народний одяг : етнографічний словник / К. Матейко. – Київ : Наукова думка, 1996. – 196 с. 29. Медведчук Г. Український народний одяг подільських селян ХVII – І половини ХХ ст. / Г. Медведчук // Берегиня скарбів народних… / [упоряд. А. М. Трембіцький, О. Г. Погорілець]. – Хмельницький ; Меджи- біж : ПП Мельник А. А., 2010. – С. 142–158. 30. Ніколаєва Т. Історичні передумови формування традиційного одягу Поділля / Т. Ніколаєва // Поділля / [під ред. Артюх Л. Ф., Балушка В. Г., Болтарович З. Є. та ін.]. – Київ : Доля, 1994. – С. 260–276. 31. Ніколаєва Т. Історія українського кос- тюма / Т. Ніколаєва ; [іл. З. Васіної, Л. Мі- ненко, Т. Ніколаєвої, О. Слінчак, М. Старо- войт]. – Київ : Либідь, 1996. – 176 с. : іл. 32. Ніколаєва Т. Український костюм. На- дія на ренесанс / Т. Ніколаєва. – Київ : Дніпро, 2005. – 320 с. : іл. 33. Пономар Л. Традиційний одяг (кінець ХІХ – середина ХХ ст.) / Л. Пономар // Одвіч- на Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі) / [наук. ред. В. А. Косаківський, відповід. ред. Т. О. Цвігун]. – Вінниця : Він- ницький обласний центр народної творчості, 2003. – С. 63–80. 34. Стельмащук Г. Традиційні головні убо- ри українців / Г. Стельмащук ; НАН Украї- ни, Інститут народознавства. – Київ : Науко- ва думка, 1993. – 240 с. 35. Стельмащук Г. Українські народні го- ловні убори / Г. Стельмащук. – Львів : Апріо- рі, 2013. – 276 с. 36. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряжен ной Русским географическим обществом : Материа- лы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чу- бинским. – Санкт-Петербург, 1877. – Т. 7. – Ч. 2. Малоруссы Юго-Западного края. 37. Федорчук О. Українські народні при- краси з бісеру / О. Федорчук. – Львів : Сві- чадо, 2007. – 119 с. : іл. 38. Фонди Вінницького обласного крає- знавчого музею. Група «тканини». Т-407, 570, 1281, 1394, 1850, 2098, 2108, 2443, 2444, 2472, 2866, 2973, 2993, 2994, 3121, 3123, 3330, 3462, 3530, 3560, 3858, 4013, 4027, 4332, 4462, 4464, 4472, 4473; група «дерево, камінь». ДК-528. 39. Фонди державного історико-культурно- го заповідника «Межибіж». Група «тканини». Т-1–787. 40. Фонди Музею етнографії та художньо- го промислу Інституту народознавства НАН України (Львів). Група «головні убори». ГУ-2, 6, 43, 62, 63, 73, 106, 109, 118, 120, 121, 157, 201, 287, 289, 295, 304, 308, 309, 316, 318, 320, 328, 345, 349, 381. 41. Фонди навчально-наукової лабораторії етнології Кам’янець-Подільського національ- ного університету ім. І. Огієнка. Книга вступу. КВ-475–590. 42. Фонди Національного музею ім. А. Шеп- тицького (Львів). Група «народне мистецтво, тканини». НМТ-658. 43. Фонди Національного музею україн- ського декоративного мистецтва України. Гру- па «тканини». В-1653, 1658, 1659, 1660, 2034, 2174, 2175, 2176, 2177, 2180, 2434. 44. Фонди Одеського державного історико- краєзнавчого музею. Група «побутові речі». Б-3464. 45. Фонди приватної колекції А. М. Трем- біцького. Книга вступу. КВ-14–15. 46. Фонди Тернопільського обласного крає- знавчого музею. Група «тканини». Т-218, 224, 382, 399, 970, 1082, 1118, 1194, 1199, 1200– 1202, 1498, 1891, 2411, 2489, 2742, 2885, 2904, 2945, 6605, 7316. 47. Фонди Тиврівського районного крає- знавчого музею Вінницької області. Книга вступу. КВ-200, 206, 213, 2047, 2048, 2673, 2709, 2782, 2889. 48. Фонди Тульчинського районного крає- знавчого музею Вінницької області. Група «тканини». Т-207, 207а, 298, 299, 468, 502, 505, 511, 511 а, 544, 546, 570, 586, 587, 609, 658, 726, 758, 773, 778–780, 791, 796, 797. 49. Фонди Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» (м. Київ). Книга надходжень. КН-18, 19, 523, 1564, 1583, 2022, 2023, 3111, 6352, 8807, 8819, 12449, 13891, 15486/1, 15487, 19868, 20354, 20355, 20459. 50. Фонди Хмельницького обласного крає- знавчого музею. Група «тканини». Т-243, 264, 638, 753, 1655, 2159, 2160, 2628, 2710, 2752, 2756, 2758, 2805; група «дерево». Др-177. 51. Фонди Чернівецького музею народної архітектури та побуту. Група «одяг і взуття». ОДВ-35–134, 259–261, 275, 327–333, 683– 685, 962–973, 1051–1095, 1182, 1275, 1364– 1370, 1493–1578, 1628–1650, 1695, 1974. 52. Фонди Чернівецького обласного крає- знавчого музею (ЧКМ). Група «ЧКМ – ІІІ (істо рико-речова група)». ІІІ-16826, 17038; група «тканини». Т-854. 53. Фонди Чернівецького обласного ху- дожнього музею. Група «тканини». Т-77, 78, 102, 148, 1208. 54. Юкальчук М. Традиційні голов ні убо- ри подільських українців та їх роль у весіль- ній обрядовості (ХІХ–ХХ ст.) / М. Юкаль- чук // Подільська старовина. Ювілейний випуск до 80-річчя з часу заснування музею : наук. зб. – Вінниця, 1998. – С. 127–141. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 127 SUmmary Description of regional and local features of folk wedding head attires of the Ukrainians from all subregions of Podillia (Bukovyna, Western, Eastern and Central) of the ХIX – early XXth centuries is presented in the article for the first time as a result of famous and little known works and museum fund collections analysis. The sources base of the research includes the consideration of fund collections of Podil- lia Ukrainians traditional attire of the National Museum of Ukrainian Folk Applied Arts and Ukrainian Center of Folk Culture Ivan Honchar Museum (Kyiv), Museum of Ethnography and Art Trade of the Ethnology Institute of NAS of Ukraine and A. Sheptytskyi National Museum (Lviv), Vinnytsia, Ternopil, Khmelnytskyi and Chernivtsi museums of regional ethnography, Odesa State Historical Museum of Regional Ethnography, Chernivtsi Regional Art Museum, Tyvriv and Tulchyn District Museums of Regional Ethnography, Vinnytsia region, the State Historical and Cultural Preserve Medzhybizh, educational and scientific laboratory of ethnology of I. Ohiyenko Kamiyanets-Podilskyi National University in Khmelnytskyi region and A. Trem- bitskyi personal collection of clothes (Khmelnytskyi region). The results of the investigation show, that the basic variety of traditional wedding head attires of Podillia Ukrainians has included the majority of their types wide spread in Ukraine. At the same time individual samples of folk wedding head attires, typical for Podillia representatives only, have been existed. Some of them have occurred only in the separate local zones of Podillia region. On the other hand, famous Ukrainian traditional wedding head attires in Podillia have been known under different specific local names. The reason of this phenomenon is considered to be in Podillia neighbourhood with vivid historical and ethnographic territories of Ukraine and also a complex history of this ethnographical region formation. However, the analysis of previously mentioned materials has assured that the studied issue is not investigated completely and therefore it requires a thorough scientific reinterpretation and the creation of generalized reference of the development of artistic and stylish peculiarities of folk wedding head attires of Podillia Ukrainians and their modern interpretation. Keywords: traditional wedding head attires, maidenish and youth ones, the Ukrainians of Po- dillia, subregions, regional and local features, the ХIX – early ХХth centuries. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Регіонально-локальні риси народних весільних головних уборів подільських українців

Репозитарії

Схожі ресурси