Загальні відомості про українську сорочку

Продовження статті дивись у наступному випуску.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2019
Автор:	Шафранська, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2019
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208630
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Загальні відомості про українську сорочку / Г. Шафранська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 130-137. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-208630
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2086302025-11-04T01:17:45Z Загальні відомості про українську сорочку General information about the Ukrainian shirt Шафранська, Г. Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Продовження статті дивись у наступному випуску. 2019 Article Загальні відомості про українську сорочку / Г. Шафранська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 130-137. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208630 391.4-055.2(477) uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку
spellingShingle	Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Шафранська, Г. Загальні відомості про українську сорочку Матеріали до української етнології
description	Продовження статті дивись у наступному випуску.
format	Article
author	Шафранська, Г.
author_facet	Шафранська, Г.
author_sort	Шафранська, Г.
title	Загальні відомості про українську сорочку
title_short	Загальні відомості про українську сорочку
title_full	Загальні відомості про українську сорочку
title_fullStr	Загальні відомості про українську сорочку
title_full_unstemmed	Загальні відомості про українську сорочку
title_sort	загальні відомості про українську сорочку
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208630
citation_txt	Загальні відомості про українську сорочку / Г. Шафранська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 130-137. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT šafransʹkag zagalʹnívídomostíproukraínsʹkusoročku AT šafransʹkag generalinformationabouttheukrainianshirt
first_indexed	2025-11-04T02:07:13Z
last_indexed	2025-11-05T02:05:39Z
_version_	1847914228969635840
fulltext	130 УДК 391.4-055.2(477) Галина шафранська (Київ) ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ пРО УКРАЇНСЬКУ СОРОЧКУ Після мови народне вбрання – най- виразніша етнічна прикмета. Коли ми говоримо: українець, узбек, індус, япо- нець, обов’язково хочеться побачити, у що вони одягнені. З-поміж інших народів нам, українцям, можна сказати, пощасти- ло. Ми маємо не тільки цінні музейні ко- лекції, родинні реліквії народного вбран- ня, але й продовжуємо його виготовляти й любовно носити на свята. Із певністю можна стверджувати, що традиція виго- товлення й оздоблення народного одягу в Україні не перервалася. Народний одяг і, зокрема вишиванки, сорочки, рушни- ки та писанки, – це візитівки українців, найкращий подарунок на свято чи сувенір для гостей. Протягом віків склалися образи народ- ного вбрання, своєрідні в кожному етно- регіоні України і, водночас, такі подібні, спільні для всієї її території. Основни- ми місцевими матеріалами для виготов- лення тканини та одягу по всій Україні були коноплі і льон, а також вовна. Для грубших тканин, на мішковину викорис- товували волокно кропиви. І сьогодні у домашньому господарстві ми користуємо- ся кропив’яними мішками, мотузками та линвами з кропиви. Отож в одній із народних пісень гово- риться і про це: Ой, як я піду за нелюба, Крайте рушнички з рядниночки, А утирочки з кропивочки. А як піду за милого, Крайте рушнички з китаєчки 1, Сучіть утирочки з тонкого шовку. Пізніше, з другої половини XIX ст., по- чали використовувати фабричні тканини (коленкор, перкаль, парусина, байка, си- тець, мадаполам, полутабенок, шовк, са- тин), які були дуже дорогими порівняно із саморобним полотном. Крамна тканина (купована в крамниці) була ознакою за- можності і предметом гордості її власника. Інколи в піснях трапляються назви дорогих, переважно привозних, «замор- ських» тканин, що з давніх часів носила козацька старшина. Оце ж тобі, пане Саво, Сукна-одамашки, Що ти нажив, вражий сину, З козацької ласки. І в іншій: Будуть гості сьогодні у мене, Будуть гості в шовках, в оксамиті, А ти, нене, в полатаній свиті. І далі: Мої гості в злоті, в кармазині, А ти, нене, в старій кожушині. В Україні склалася багатовікова тра- диція вирощування й обробки конопель та льону. Люди добре знали, у яку пору краще сіяти, збирати, мочити, стелити й тіпати їх. А також виникла низка повір’їв, звичаїв та обрядів, пов’язаних із цими про- цесами, їх суворо дотримувалися господи- ні, боячись накликати немилість «нав’їв». Зокрема, вважали, що сіяти найкраще в п’ятницю чи суботу, несучи в поле насін- ня в білій хустині. А щоб льон був чистий від бур’янів, на Великдень віник не можна було і в руки брати. Бо ж «осот та лобода для льону – біда». У день, коли господиня збиралася слати льон, було заборонено ви- трушувати бодай що, бо тим можна накли- кати вихор, який покрутить льон. Насінням льону і конопель послуго- вувалися в обрядово-магічних дійствах. Приміром, на Андрія 2дівчата ворожили на конопляне сім’я, промовляючи: «Ан- дрію, Андрію, я на тебе коноплі сію. Скажи мені правду, з ким ся буду бра- ти». Посівальники на Новий рік 3 нарівні з добрим здоров’ям бажали господарям, щоб «росли коноплі під стелю, льон – по коліна». А в південних районах Поділля молода ходила запрошувати на весілля з куклою 4 льону під пахвою. Вирощування й обробка цих культур – тяжка й виснажлива праця, яка майже по- www.etnolog.org.ua IM FE 131 вністю лежала на жіночих плечах. Але на- віть і важку працю наш народ виконував з жартами га гумором, як у цій ось пісні: А вже чужії жінки конопельки сіють, А моя чепурушка і не думає: Вона треться-мнеться – Вона думає, минеться. Певно, що думає! Старші жінки розка- зували, як, бувало, не раз ноги зводило судомою, коли вони пізньої осінньої пори босоніж у крижаній воді мочили коно- плі. Ось як описав поет Микола Томен- ко цей довгий-предовгий шлях від тієї дрібнесенької насінини до готової речі у поемі «З трудової книжки матері»: «… здається мені, що мама й досі не може вийти з тієї холодної води... Вже й ве- чірні сутінки з ярів виповзли, і череда перейшла селом, і запахло димом із вечо- рових коминів, а мама з поля – і прямо в річку коноплі виймати (вони вже тижнів зо три мокнуть)... Ті коноплі лягли аж в мул, наскрізь простромлені патиками, а зверху ще й камінь важкий ми з ма- мою поклали. Конопель не видно – тіль- ки запах чути конопляний... особливий... Мама з води вийма коноплі важкі, як той камінь, їх на город ще треба перенести, просушити, І поки дійде до тієї тонісінь- кої ниточки, – стільки роботи, стільки поту! Стільки безсонних ночей! Ті ко- ноплі утрьох не підняти – носить мати. Носить мати. Мокра сорочка, ноги босі, трави у росах, сиві коси... Вечір між вер- бами. Тиша. Річка зітхнула. Хлюпоче. Ніч зазирає нам в очі. Склали коноплі. Стільки труда! Стікає вода... Дитинство не наближу крізь біноклі, не раз тут переорані сліди, та бачу, як із матір’ю коноплі носили ми під вечір із води... У річку сонце вже котилось боком, ір- жали у ярах десь лошаки, і в зеленавих вогниках осоки ховалась тінь, що кидали горбки... А мама у зажурі укладала, по шию замочившись у воді, оті сніпочки, що весь вік в’язала, немов літа докупи молоді. О, скільки ж треба, щоб штани пошити із білого цупкого полотна! Оті коноплі вийнять, посушити, об терницю потіпать, потім нам давала мати, щоб ногами м’яли, коли в лежанці тріскотів вогонь... Тоді тріпали, у мички в’язали, гребінка, гребінь, днище – сто безсонь! Крутило нитку потім веретено. А там, дивись, і човник, і верстат». Справді, «Кузьма-Дем’ян конопель нам’яв, мичок намикав, починок насми- кав» 5, і мати заносить у хату верстат, уста- новлює його поближче до вікна і починає ткати. Краще, м’якіше полотно виходило із чоловічих стебел, так званої плоскіні. Вона тонкіша, і виривається легше, і дозріває раніше, і вимочувати її треба було менше, тільки два тижні. У матірки ж стебло де- беліше. Волокно з неї цупкіше і міцніше. З нього було швидше й легше напрясти нитку і виткати полотно, але воно було гру- бішим від плоскінного. І тому використову- вали його для пошиття буденного одягу та настільників (скатертей). А з «очосів» (від- ходів) конопляного волокна пряли валову нитку на грубші рядна, постілки, мішки. «Яка пряжа, так і полотно ляже», – лако- нічно пояснює народне прислів’я. Та найкраще полотно виходило з льо- ну. Його сіяли повсюдно, проте найбіль- ше й найкращі його сорти вирощували на Поліссі, бо льон потребує досить вологого клімату, а найвищі врожаї давав на лісо- вих згарищах. Стебло у нього порівняно тонке й ніжне. Під вітром чи дощем він часто вилягає, що дуже ускладнює ви- бирання. Тим паче, що «льон не косять, не жнуть, а рвуть». Точніше – беруть, по одній-декілька стеблин вибирають. Готов- ність перевіряли практичним досвідом. Стебло перегинали через палець, і якщо воно не ламалося, а гнулося, а костриця легко відпадала від волокна, – значить, пора вибирати. Як і коноплі, льон також вимочували. Проте деякі його тонковолокнисті сорти (лущик, довгунець, простяк) після виби- рання розстеляли й на лугах, де він окро- плювався рясними вранішніми й вечірні- ми росами. Це так звана «росяна мочка». І так дозрівав. Льон оспіваний не в одній народній пісні і не одним поетом. Відома в Україні пісня: Ой, за гайком зелененьким Брала вдова льон дрібненький. Вона брала-вибирала, Тонкий голос подавала. Або щедрівки: Там за лісом за темненьким Брала Ганя льон дрібненький. Не так брала, як стелила, До батенька говорила. www.etnolog.org.ua IM FE 132 Ще: Ой на горі льон, льон В долину схилився. А у вдови один син Та ще й не женився. Ще: Брала дівка льон, льон Та ще й конопельки… А які поетично-образні загадки склав народ про льон! В чистім полі він росте, На високих ніжках в зелених панчішках, Квіточки блакитні – Оченьки привітні. * * * Йде на літо він у поле, Сам росте чубатий, голий. А на зиму йде до хати, Щоб усіх позодягати. * * * На полі я був синенький, Край води я був біленький, Опинився в човнику швиденькім, Потім – під ножем гостреньким. * * * За лісом-лісом синенький огонь горить. Незабутнє враження лишається в кож- ного, хто бачив, як розкочуються у полі сині хвилі квітучого льону. Поет Микола Вінграновський намалював цю картину у таких рядках: То що ж косить? Воно ж все синє! Де льон? Де небо? Де ріка? Народна творчість донесла до нас відо- мості про знаряддя обробітку конопель та льону – прядку та інші предмети. Існує чимало повір’їв, пов’язаних із ними. За одним із них, гребінь, днище й веретено подарував людям сам пан Бог. А прядку з колесом придумав чорт. Веретено в людській уяві уподібнюва- лося до змія, замовлянням на ньому вига- няли хворобу, гострим кінцем його водя- чи по хворому місцю. Усі знаряддя праці на свято гріх було залишати в хаті, бо в будень робота не йтиме. Перший клубок, який дівчина напряде, треба було кину- ти у вогонь. Це для того, щоб нитки так швидко прялися, як вогонь поглинає їх. З пісень дізнаємося також про знаряддя ткацтва, матеріал, із якого вони зроблені. Ой виросла сосна – Будем робить кросна 6, Та будемо ми ткати Сорочечку тоненьку, Запасочку біленьку. Ой, бо збоїч 7 лісковий, А човнок 8 яворовий, А флудець 9 лісковий. Ой, човнок яворовий, Нема кому цівки 10 сукати – Треба Іванка загнати. Прядіння і ткання – робота довга і нудна, вимагає добрих практичних нави- чок, багато часу і великого терпіння. Ви- вести рівну і тоненьку ниточку на волоси- ну – то складна наука. А щоб жінка була такою вправною тонкопряхою, у кожній родині – і заможній, і бідній – мати при- вчала дочок прясти і ткати змалку, років з дванадцяти. Небагата я і проста, Та чесного роду. Не стижуся шити й прясти Та носити воду, – співає Наталка Полтавка. А ось і в коломийці про те ж: Тепер хочу погуляти – не пускає мати: – Ти доросла – сядь за кросна, будеш сама ткати. * * * Сідати би вже за кросна та полотно ткати, Бо м’ясниці 11 недалеко – треба усе мати. У славетній «Енеїді» І. Котляревсько- го цар Латин вихваляє Енеєві свою дочку Лавінію. Маючи намір видати її за тако- го «парубка моторного», він виставляє не стільки своє багатство, матеріальні стат- ки, скільки її чесноти, які за плечима не носити: Дочка у мене одиначка, Хазяйка добра, пряха, швачка. А напрясти треба було багато: усю сім’ю одягнути та ще добре було б і бор- ги полотном повернути. Тому пряла вся жіноча половина сім’ї, як то кажуть, від www.etnolog.org.ua IM FE 133 старого до малого. Старі бабусі згадують, як «підлітком, бувало, пасеш худобу чи гусей та й прядеш. Заткнеш кужіль 12 за пояс та й крутиш собі веретено». Ото ж і кажуть, що «добра пряха і на скіпку на- пряде». Просто на ходу. Дівчата й молодиці пряли на досвітках і вечорницях. Упав сніжок на обліжок, бо час йому впасти. Прийдуть дівки на вечірки та будемо прясти, – співали вони про себе й свою роботу. Або: Панна Ганя тонко пряла, Тонко пряла – не дрімала. А батькові на сорочку, А матері на хусточку, А сестриці на рушниці. Старші жінки пряли, сидячи довгими осінніми й зимовими вечорами за пряд- кою чи гребенем 13 вдома. У хаті вже всі сплять, чути тільки, як миші шарудять по кутках та кужілочка шурхотить, веретен- це мерехтить. По сім – по десять годин просиджували вони за роботою, нерідко уриваючи й ночі. Бувало пучки стирали до крові. Український поет Петро Карманський, видать, добре знав те, про що писав: Зсіклись пучки, і кров красить Червоним багром пряжу, Клеяться вії, дрож млоїть – Коли ж я трохи ляжу? Коби хоч ще пасмо! Чоло горить, у вухах шум, Півень вже північ піє. На серце ляг тяженький сум, По хаті холод віє. Коби хоч ще пасмо! І чого тільки не передумає, не згадає жінка про своє життя, куди тільки не майне думкою за цією роботою. Недарма у багатьох побутових піснях та баладах розповідь ведеться від першої особи жі- ночої статі. А гуртом жінки, дівчата складали й співали пісні, загадували й розгадували загадки, розказували й слухали про щось страшне, сумне або веселе. Не інакше, як на вечорницях, почув наш славетний земляк Микола Гоголь сюжети для сво- їх повістей «Майська ніч» та «Ніч перед Різдвом». Під супровід веселої чи тужли- вої пісні, а то й дотепного жарту швидше спливав час, веселіше крутилося колесо прядки. Проте в багатьох піснях – нарікання на непосильну працю, бринять жаль і скар- ги на гірку долю, від яких і в сучасних жінок стискається серце. Нібито кожна із нас сама пряла, сама ткала, «сама собі розмишляла»: Ой, пряду-пряду, Спатоньки хочу, Ой, схилю я голівоньку На білую постілоньку – Може, я й засну. Свекруха іде – Як змія гуде: Сонливая-дрімливая, До роботи лінивая Невістка моя! Те ж саме – в іншій: На ґаночку кросна ткала, Чорним пером лист писала, Чорним пером лист писала – До матьонки одсилала. – Ой матьонко-голубонько, Викуп мене з неволеньки, Викуп мене з неволеньки – Із тяжкої роботоньки. – Я не буду викупляти – Треба, доню, привикати. Треба, доню, привикати На ґаночку кросна ткати. І ткання те міцно вросло в народний побут, стало невід’ємною часткою буття, у якому злилися в єдине поняття і знаряд- дя праці, і його продукт. По деяких міс- цевостях кросна – це і верстат, і полотно. Це мовне явище відбите у вищенаведе- них пісенних рядках, так кажуть на По- ліссі, так само і в Галичині, і на Волині: «Поставила і виткала шовковії кросна». І ось: Серед села сосна У три верхи росла, Навчи мене, мати, Й утикати кросна. А на Сумщині є й село із назвою Кросна. У цій праці, як і в кожній, вирізня- лися люди особливо обдаровані. Зокре- www.etnolog.org.ua IM FE 134 ма, це стосується ткацтва, де є складний, тонкий момент – навивання основи. На Волинському Поліссі побутує прислів’я: «Не дай мене, мати, заміж, де затика- ють, а де посередині тчуть». Чому так? А тому, що там, де затикають, господиня вміє й виконує складнішу роботу, вона буде вимогливішою й прискіпливою до невістки. А, по-друге, тому що робити будь-який початок узагалі важче, склад- ніше, а надто навити основу для ткання серпанкового полотна. Для цієї справи запрошували визнану майстриню, яка розпочинала роботу рано-вранці у добре натопленій хаті, щоб нитка не була во- логою, а то буде кошлатитись і рватися. За народним повір’ям, не бажано, щоб за цією роботою спостерігало стороннє око. Під час навивання основи жінки звичайно хвилюються, турбуючись, як то воно вийде. Проткавши рядів кілька, майстриня могла передати цю роботу вже іншій ткалі. Тонко напрядена нитка по- требує особливо обережного, делікатного поводження з нею під час ткання: треба, щоб човник бігав легенько, а ляда ледь- ледь притискна нитку до нитки. Тоді й спливає з кросен легке, як повітря, тонке та прозоре, аж світиться, полотно. Отой чарівний, як казка, схожий на марево по- ліський серпанок, через який можна роз- глядати навіть найдрібніші предмети. Зняте з кросен виткане полотно по- лощуть і сушать не менше трьох разів, щоразу прасуючи на витягнутих руках ще вологе полотно галом (скляною ку- лею) і якнайрівномірніше розрівнюючи ним нитки. Багато треба потрудитися, щоб виготовити серпанок. І, природно, виникає запитання: «Чому жінки із села Крупового, що на Рівненщині, і сьогод- ні тримають у хатах верстат (інші місце- ві назви: кросна, сохи, панара, став)?». Адже зараз, здається, доволі є в крамни- цях різної тканини. У відповідь можна почути скрізь одне: «Любимо свій сер- панок. Любимо його виготовляти – от і все». Люблять, бо це високе мистецтво місцевих ткачів. Воно формувалося ві- ками. Останнім часом накопичилося до- сить багато наукових свідчень про те, що ткацтво було відоме нашим пращурам вже три-чотири тисячоліття до н. е., тоб- то це ремесло знали вже трипільці. Воно оспіване в давніх-прадавніх календарно- обрядових піснях, веснянках: Ой серед села – нова світлонька, А в тій світлоньці – тисові столи. За тими столами – самі ткачове: Роблять завоєць чесній ґаздині. * * * Ой, веснонько-весно, Що ти нам принесла? Молодицям по серпаночку, Щоб ходили на весняночку. З давніх-давен на Україні-Русі жінки носили з серпанкового полотна рушнико- подібний головний убір – намітки (інші місцеві назви: перемітка, завій, завивало, сповивало, плат, обрус, рантух, нафрама). А також шили святкові і, особливо, ве- сільні сорочки. На Рівненщині серпанком називали весь комплект: сорочка, спідниця, фар- тух, намітка. Одягнена у такий легкий, прозорий костюм молода жінка виглядає, як біла хмаринка на блакитному небі. Тож у весільній пісні так і співається: Їде князь додому – Везе собі паняночку У білому серпаночку. У посаг (придане) молодій давали бать- ки і дарували родичі на весіллі багато по- лотен і різних його ґатунків. По кількості полотна судили про майновий стан жінки і її сім’ї. В одній із пісень дівчина з гор- дістю відказує парубкові: А я не панна – я господиня: У мене полотен повная скриня. Полотнами торгували на ярмарках, їх міняли на інші товари, дарували на церкви та монастирі, сплачували податки. А можна було й піднести гостинець або за- платити за оренду полотном чи прядивом, як ось показує це І. П. Котляревський в «Енеїді»: «Поблизь троянська кочовання Був на одльоті хуторок. Було в нім щупле будовання. Жила Аматина 14 там нянька. Вона щотижня Латинові ...давала чиншу 15 до двора: Льняної пряжі три півмітки, Серпанків вісім на намітки І двісті валяних ґнотів 16». Українські полотна були дуже якісні, вони мали добру славу далеко за межами України. Багато галицьких полотен виво- www.etnolog.org.ua IM FE 135 зили в Угорщину, Волощину 17, Туреччи- ну, а також на вітрильники в такі морські країни, як Голландія, Португалія, Швеція. Ще в минулому столітті княгиня Ба- ратинська, що мала у власності села на Черкащині, свої полотна постачала у Францію на пошиття натільної, постіль- ної та столової білизни. У неї було 100– 120 пряль і ткаль, які дуже тонко пряли, і ткали надзвичайно якісно без жодного вузлика. Речі із такого «шовкового» льону так і називали: панська сорочка, прости- радло, рушник чи скатерть. Виготовлені із тонкої льняної тканини, дванадцятки, а то й вісімнадцятки 18, вони справді, як шовкові, аж порсають у руках. На Сході льняні тканини вважали свя- щенними. Знайдені у древньоєгипетських пірамідах мумії, як виявилося, були спо- виті тонкими льняними бинтами та загор- нуті у льняні тканини. Вони пролежали в саркофагах тисячоліття і не згнили, не зітліли, не струхли. Причина в тому, як вважають уче- ні, що в волокнах льону накопичується кремнезем, який запобігає цим руйнівним процесам. Римський поет Апулей писав про льон: «Одна з найчистіших рослин, один з найкращих плодів землі, викорис- товується не тільки для верхніх і спідніх нарядів благочестивих жерців, а й для покриття священних предметів». «І наді- не священник льняну свою шату і льняне спіднє зодягне на тіло своє...», – сказано в древній книзі Левит. Виткане полотно вибілювали ще до по- шиття, взимку – на морозі й сонці, а вес- ною і влітку – на сонці й воді. Як сорочечку витчемо, Де ж її убілимо? Коло ставочка Коло глибокого, – засвідчує весільна пісня. Але не тіль- ки. Довгі сувої полотна жінки розстеляли на березі річки, на левадах, по споришу на вигонах і дворах, а то й просто на ти- нах, або по стерні скошеної ниви. Потім час від часу змочували їх, притоптуючи полотняні стіжки ногами у мілку воду або хлюпаючи на них водою із відра. Це за- любки робила дітвора. Вибілювання – найулюбленіша й най- бажаніша робота в процесі виготовлення сорочки. І можна зрозуміти оте чекання жінок, коли після надокучливої хатньої роботи, нудного й монотонного прядіння протягом довгої зими вони зможуть вибра- тися нарешті на повітря, на природу. Під час цієї роботи вони мали змогу поспіл- куватися між собою, похвалитися, хто й скільки напряв та наткав, що вишив або справив за зиму з одягу, обмінятися ціка- вими сільськими новинами і в такий спо- сіб відпочити. На все життя залишалися в них у пам’яті живі картини, коли якогось сонячного літнього дня гурт жінок у під- тиканих сорочках зі сміхом та жартами розстеляв на малих водах по смарагдовій траві білі полотняні дороги. Саме ці жит- тєві спогади, змотані в тугі сувої пам’яті, надихнули поетесу Ірину Сеник на віршо- ві рядки: Розгортаю життя, Як сувій полотна. А художнику Костянтинові Трутовсько- му – сюжет для відомої картини «Білять полотно». Ці реальні картини, узагальне- ні й переосмислені, з часом піднялися до високохудожніх поетичних образів у на- роднопісенній творчості, де біль – це ще тільки вибілене волокно, і вже спрядена та вибілена нитка, і виткане полотно, це і спосіб (техніка) шиття і, нарешті, сама сорочка. Мала нічка-петрівочка, Та не виспалась наша дівочка. Усю ніч не спала – біль сукала. По горі ходила – біль білила Та до тої білі говорила: Ой, біле ж моя тонесенька, Кому ти будеш вірнесенька? Чи я тебе, біле, не білила? Чи я тебе, біле, не золила? Я над тобою, біле; ізниділа І всю петрівочку просиділа. А я тебе, біле, шануватиму – На великий празник надіватиму. Білосніжного відтінку набувало полот- но і вироби з нього поступово в проце- сі носіння, а затим прання і зоління 19. І тоді можна було порадіти – полюбувати- ся на свою роботу: Біле моя тонка, біле, Як я тебе убілила! Полотно, як і весь одяг, час від часу провітрювали – як влітку, так і взимку. www.etnolog.org.ua IM FE 136 Особливо перед Великоднем, у чистий (білий) четвер. Тоді можна було бачити по дворах своєрідні виставки ткацтва, на- родного одягу і вишиванок. Німецький мандрівник Йоганн Георг Коль записав свої враження від подорожі Україною 1838 pоку: «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що щосуботи миють їх, як це роблять і гол- ландці, але й ще раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні вигляда- ють вельми чепурними, немовби свіжови- білене полотно». Можна було бачити по українських са- дибах також І ставок, і млинок, І вишневенький садок. Наші люди споконвіку чудово оздо- блювали всі предмети хатнього вжитку, а особливо народний костюм. Як у всіх народів, так і в нас, народне вбрання – це мистецтво. Усі складники народного кос- тюма позначені фантазією його творців. Їм притаманна функціональність, вони позбавлені штучності. У численних на- роднопоетичних творах є відомості про те, як жив народ, чим користувалися люди в побуті, як одягалися та як ціну- вали й берегли одяг, розкрито назви окре- мих предметів костюма. Ось тільки кіль- ка прикладів. Ой, мамцю моя, Люблю Гриця-коваля. Я до печі – він за плечі: «Чепурушко моя!». * * * Дівчаточка на музиках У червоних черевиках. * * * У сусіда хата біла, У сусіда жінка мила: Ніжки білі, невеличкі Ще й червоні черевички. Шевченкова Настуся проситься у со- тника: Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку 20 одягла, Заквітчала б барвінком коси... А це Яків Щоголів, український поет позаминулого століття: Одяглася як міщанка: У кораблик 21 і керсет 22. Особливо часто згадується коштовний одяг у піснях величальних, весільних та обрядово-вітальних: Ой, у город Лебедин Їхав Іван молодий, Під ним кониченько вороний, На йому жупан 23 голубий, На йому шапка боброва, З боку хустка шовкова. А ще ось у щедрівці: Чи дома, дома пан господар? Щедрий вечор на святий вечор! Ой, сидить дома по конець стола. На нім шуба соболева, А шапочка королева. Природно, що гарно вбиратися завжди особливо любила молодь. Це відображено в безлічі пісень, зокрема в піснях танцю- вального характеру, яких приспівували до танцю: А я дівка між дівками – Черевички з підківками. * * * А у того джиґуна 24 Вишивані рукава, А у мене, молодої, Вишивані подола. Зеленая юпка, Червона запаска – Люби мене, джиґуне, Коли твоя ласка. * * * Черевички мої – носи вистрочені: Не хотіла танцювать – самі вискочили! Або: Якби мені фартух білий, Три разки намиста, То була б я одній жінці На славу невістка! Фартушину сама зшию, Намиста добуду – Таки отій одній жінці Невісткою буду! * * * Ой, мамо, люблю Гриця, Люблю Гриця-чорнобривця: www.etnolog.org.ua IM FE 137 Сива шапка до лиця, Люблю Гриця-молодця! Отже, невіддільна сорочка від люди- ни, як її друга шкіра, як чарівна аура, що оповиває людину протягом усього її зем- ного життя, від народження і до смерті. примітки 1 Шовк китайський. 2 Релігійне свято на честь апостола Андрія Первозванного, 13 грудня за н. ст. 3 Новий рік збігається зі святом Василя Кесарійського, 14 січня за н. ст. 4 Кукла – міток. 5 День ангелів-охоронців Кузьми та Дем’яна буває пізньої осені, 14 листопада за н. ст. Коноплі спочатку оббивають на терни- ці, обминають ногами від костриці – верх- ньої «кори». Очищене від костриці волокно в’яжеться у мички, з яких потім висмикується і прядеться нитка на веретено в починки. 6 Ткацький верстат (діалект). 7 Деталь ткацького верстата. 8 Деталь ткацького верстата. 9 Деталь ткацького верстата. 10 Деталь ткацького верстата. 11 Період року від Різдва (7 січня) до за- пусків, коли церквою дозволялося одружува- тися і гуляти весілля. 12 Кругла паличка з потовщеною «голів- кою» вгорі, за яку прив’язувалася мичка во- локна. 13 На нього насаджували мичку, з якої ску- бли волокно і сукали нитку. 14 Дружина царя Латина. 15 Оброк, плата. 16 Вузенька стрічка з грубого, валового по- лотна, яка, вмочена в олію, горіла в лампадці. 17 Італія, Румунія. 18 Так називали ґатунки полотна – залежно від кількості поздовжніх ниток основи, натяг- нутих на верстаки. Чим тонше потрібно було полотно, тим більша кількість тонших ниток набиралася на основу. 19 У воду опускали полотняну торбинку (частіше всього це був рукав старої сорочки) з деревним попелом (а ще краще із греча- ної соломи) і кип’ятили її. Вода від попелу ставала лужною, дуже м’якою, аж милилась. У спеціальну дерев’яну бодню «складува- ли» попередньо випрану білизну і залива- ли лужним окропом, пригнітивши її зверху сильно розігрітим каменем. Зверху бодню закривали кришкою і залишали до повного охолодження. Так повторювали 2-3 рази. Бі- лизна дезінфікувалася і вибілювалася в та- кий спосіб. 20 Верхній весняно-осінній (демісезонний) плечовий одяг. 21 Головний убір, капелюшок у вигляді чов- ника. 22 Плечовий одяг без рукавів зі складами (фалдами, вусами) ззаду, який у XIX ст. – першій половині XX ст. носили дівчата й жінки на Середній Наддніпрянщині та Сло- божанщині. 23 Багатий верхній теплий одяг, частіше ху- тряний, критий дорогим англійським сукном. 24 Джигун – бідовий і веселий молодий па- рубок, легінь. Продовження статті див. у наступному випуску www.etnolog.org.ua IM FE

Загальні відомості про українську сорочку

Репозитарії

Схожі ресурси