Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття
У статті проаналізовано процеси трансформації у традиційній культурі; досліджено стійкі форми та новації весільних звичаїв; показано процес зближення обрядових форм у місті й селі та локальні особливості в обряді одруження на Слобожанщині....
Gespeichert in:
| Datum: | 2019 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2019
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208637 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття / В. Борисенко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 37-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-208637 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2086372025-11-04T01:19:08Z Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття Wedding customs and rites of Ukrainians of the Slobozhanshchyna of the 20th – early 21st centuries Борисенко, В. Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку У статті проаналізовано процеси трансформації у традиційній культурі; досліджено стійкі форми та новації весільних звичаїв; показано процес зближення обрядових форм у місті й селі та локальні особливості в обряді одруження на Слобожанщині. Transformation processes in traditional culture are analyzed in the article. Permanent forms and novations of wedding customs are investigated. The process of ritual forms rapprochement in the city and village, and the local peculiarities in the Slobozhanshchyna wedding ceremony are shown. 2019 Article Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття / В. Борисенко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 37-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208637 392.51(477.54/.62)“19/20” uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку |
| spellingShingle |
Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку Борисенко, В. Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття Матеріали до української етнології |
| description |
У статті проаналізовано процеси трансформації у традиційній культурі; досліджено стійкі форми та новації весільних звичаїв; показано процес зближення обрядових форм у місті й селі та локальні особливості в обряді одруження на Слобожанщині. |
| format |
Article |
| author |
Борисенко, В. |
| author_facet |
Борисенко, В. |
| author_sort |
Борисенко, В. |
| title |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття |
| title_short |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття |
| title_full |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття |
| title_fullStr |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття |
| title_full_unstemmed |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття |
| title_sort |
весільні звичаї та обряди українців слобожанщини хх - початку ххі століття |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Етнокультурні художньо-мистецькі практики та соціодемографічні процеси: традиційні і модерні ресурси розвитку |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208637 |
| citation_txt |
Весільні звичаї та обряди українців Слобожанщини ХХ - початку ХХІ століття / В. Борисенко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2019. — Вип. 18(21). — С. 37-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT borisenkov vesílʹnízvičaítaobrâdiukraíncívslobožanŝinihhpočatkuhhístolíttâ AT borisenkov weddingcustomsandritesofukrainiansoftheslobozhanshchynaofthe20thearly21stcenturies |
| first_indexed |
2025-11-04T02:07:47Z |
| last_indexed |
2025-11-05T02:06:08Z |
| _version_ |
1847914260240269312 |
| fulltext |
37
УДК 392.51(477.54/.62)“19/20” Валентина Борисенко
(Київ)
ВЕСІЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ УКРАЇНЦІВ
СЛОБОжАНЩИНИ хх – пОЧАТКУ ххІ СТОЛІТТЯ
У статті проаналізовано процеси трансформації у традиційній культурі; досліджено стійкі
форми та новації весільних звичаїв; показано процес зближення обрядових форм у місті й селі
та локальні особливості в обряді одруження на Слобожанщині.
Ключові слова: Слобожанщина, українці, звичаї, обряди, весілля, розваги, коровай.
Transformation processes in traditional culture are analyzed in the article. Permanent forms and
novations of wedding customs are investigated. The process of ritual forms rapprochement in the city
and village and the local peculiarities in Slobozhanshchyna wedding ceremony are shown.
Keywords: Slobozhanshchyna, Ukrainians, customs, rituals, wedding, games, bridecake.
До важливих віх сімейного життя
належить одруження молоді. Це
період розквіту людського життя, енергії,
кохання і відповідальності за майбутнє
родини, спадкоємців. Саме важливістю
події можна пояснити таку розвиненість
у часі, ритуалах та церемоніях весільно-
го дійства. Значну роль у ньому відігра-
ють батьки, інші родичі, різні весільні
чини тощо. У весіллі відбито народний
етикет, сімейні традиції, обряд по в’яза-
ний з народною мораллю, уявленнями та
віруваннями.
Українське традиційне весілля харак-
теризується сталою структурою і загаль-
ноукраїнськими рисами на всій етнічній
території. Проте особливості господар-
сько-культурного типу з переважанням
основного (землеробства і скотарства)
й допоміжних занять населення також по-
сприяли творенню певних локальних про-
явів окремих елементів сімейного обряду.
Скажімо, у місцевостях, де переважало
скотарство через нестачу орної землі, у ве-
сільних обрядах використовували більше
символічних атрибутів, що походили від
основного заняття (наприклад гуня, ярмо,
сир). У районах з превалюванням земле-
робства – більше атрибутики з рослин-
ною символікою, ширша різноманітність
обрядового хліба, весільних страв тощо.
Ще цікавіше локальні риси проявлялися
на пограниччі двох чи кількох етнічних
спільнот. Народна інтуїція вибірково за-
своювала чужорідні елементи і так само
вибірково консервувала основні етнічні
особливості, що ні при яких змінах не
зазнавали руйнації чи забуття. До таких
специфічних сталих компонентів укра-
їнського весільного обряду можна відне-
сти коровай, рушники, обсипання зерном
тощо. Основними факторами культурних
взаємовпливів на українсько-російському
пограниччі були такі: історія заселення
(народна українська й урядова російська),
соціальні відносини на території Сло-
божанщини, поширення торгівлі, побут
солдатів і солдаток, які не вписувалися в
традиційне життя українців. Російський
уряд, незважаючи на значне переважання
українців на цій території ще із ХVІІ ст.,
прагнув насильно їх асимілювати. Це вда-
лося лише частково, оскільки викликало
сильний протест у волелюбних козацьких
нащадків. Маємо свідчення з архівних
матеріалів, що в 60–70-х роках ХVІІ ст.
між «боярськими дітьми» та козаками
м. Лебедина Сумського полку спалахнула
боротьба за село Пристайлове, росіяни під
час протистоянь біля Лебедина виривали
або обрізали чуби українців. У такий спо-
сіб, як зазначають дослідники, загарбни-
ки нищили ознаки зовнішньої відмінності
українських поселенців від росіян [22,
с. 19–20]. Власне, такі міжетнічні кон-
флікти двох етносів сприяли консервації
українських компонентів культури. Це
була своєрідна форма протесту проти на-
сильницької асиміляції. Судові розгляди,
подані в ґрунтовній праці В. Маслійчу-
ка [22], свідчать про те, що українці про-
тестували проти такого явища, як збіль-
шення випадків безчинств російських
солдатів стосовно українських дівчат і
жінок, народження позашлюбних дітей,
поширення «матірщини», що було чужим
www.etnolog.org.ua
IM
FE
38
для українського села й траплялося рід-
ко. Тому не можна не побачити, особливо
у містах, впливу політики зросійщення
українського населення, але й етнографіч-
ні матеріали засвідчують досить значну
стійкість у збереженні духовної культури
українців на всій території Слобожанщи-
ни. У цьому разі конфліктність сторін
впливала одночасно як на нищення тра-
диційного укладу українських селян, так
і на збереження певною мірою етнічних
особливостей у культурі населення цього
пограничного краю. У результаті такого
спілкування із солдатами, російськими
постояльцями формувалася на території
прикордоння певна демократичність у від-
носинах між статями, почастішали випад-
ки втечі дружин від чоловіків і навпаки.
До зон пограниччя належить і Сло-
божанщина, культура якої, зберігаючи
у структурі весілля українські традиції,
увібрала й деякі компоненти не лише тра-
дицій сусідів-росіян, але й пізніших посе-
ленців з Правобережної України. Народна
культура Слобожанщини, зокрема весіль-
ний обряд, зацікавила дослідників досить
давно. Власне окремою тематичною пра-
цею, від якої навіть історіографи розпочи-
нали розгляд історії етно логії в ХІХ ст.,
вважалося дослідження Г. Калиновського
«Описание свадебных украинских про-
стонародных обрядов» (Санкт-Петербург,
1777 р.). У ньому автор звернув увагу і на
специфіку культури пограниччя.
Знаний дослідник весільної обрядовос-
ті та старожитностей Слобожанщини про-
фесор М. Сумцов ще в 1918 році слушно
зауважив: «Весілля на Слобожанщині
здавна звернуло на себе увагу етногра-
фів, драматургів, художників і вчених.
В літературі є безліч описів весілля, осо-
бливо пісень. Слобожанщина сама по собі
має стільки описів весілля, як не одної
іншої галузі її побуту. [На Слобожанщи-
ні записані не тільки пісні, а й звичаї та
прислів’я, пов’язані з весіллям. Шлюб за-
лежить від суда Божого. – В. Б.] “Суже-
ного конем не об’їдеш”, але й люди пови-
нні тут доглядати. Женитися треба рано.
“Хто рано жениться, ніколи не кається”,
але женитися треба з обережністю. “Же-
нитьба – не напасть, та якби оженившися
не пропасть”. “Є каяття, та нема вороття”.
Дівкам не слід засиджуватися. “З Богом,
Параско, коли люди трапились”. “Хоч за
старця, аби не остаться”. Позаяк вінча-
ються здебільшого восени біля Покрови,
то дівчина просить в пісні Пресв. Богоро-
дицю покрити її хоч ганчіркою, аби не зо-
статись дівкою. Батько дає синові пораду
вибирати молоду обережно:
Не уважай, пане брате,
Чи головонька гладка,
Оно пойди, питай люди,
Чи у неї метена хатка.
Не уважай, пане брате,
Чи гладко в таночку ходить,
Оно пойди, питай люди,
Чи сорочку зробить» [24, с. 92].
Він окреслив життєвий кодекс народ-
них поглядів на шлюб. Учений ґрунтовно
досліджував весільний обряд на Слобо-
жанщині й написав низку теоретичних
праць з проблеми походження тих чи тих
атрибутів та символів, які часом мають
дискусійний характер.
Чимало уваги сімейним обрядам та
звичаям слобожан присвятив відомий
письменник, класик української літера-
тури Г. Квітка-Основ’яненко. За його
творами можна вивчати етнографію на-
селення Слобожанщини. Він добре знав
етнографічні подробиці всього весільного
ритуалу і неодноразово зауважував у сво-
їх художніх творах, що успіх одруження
має лише тоді, коли «усе було по зако-
ну», тобто було дотримано всіх народних
звичаїв та обрядів. Як приклад він подав
сирітське весілля: «І було усе по закону.
Марфуша розрядилася по-дівоцькому і з
розпущеною косою, звісно – як сирота,
ходила по селу, збирала дружечок на за-
втра. І які гарні пісні приспівували! А за-
тим жінки, зібравшись у її хаті, ліпили
коровай і діжу носили по хаті важно, з пі-
сеньками, як закон велить. А далі був і ді-
вич-вечір, і танцювали до півночі. Уранці
молодих звінчали, і обідали кожен у себе
з своїми. Пообідавши, Кость і шестеро бо-
ярини посідали на коні, а та жінка, що
замість матері, виїхала верхи на кочерзі,
у вивернутому кожусі і у шапці поверх
свого очіпка. Так вона і об’їхала тричі,
обсипаючи вівсом, горіхами і денежками,
та й узяла коня, що сидів молодий, за
уздечку, та й вивела з двора. От і рушив
поїзд!.. Як тут старший боярин – панський
таки псюрник, та що за завзятий! – пук!
З пістоля… і побігли собі, а за ними по-
їхали усі чиновні: дружко, піддружий,
двоє старостів, дві свашки і дівчинка сві-
www.etnolog.org.ua
IM
FE
39
тилкою з мечем у руках, заквітчаним ка-
линою, васильками і усякими квіточками,
і три свічечки, укупі зліпленії, палали»
[20, с. 450–451]. Далі письменник-етно-
граф з точністю і по порядку описує всі
обрядові дійства: як зустрічали молодого,
не впускали спочатку, як брат продавав
сестру, як наречена схилившись на ка-
лач плакала, бо так велів звичай, як вели
переспіви між собою дружки і світилки.
І потім автор підкреслює: «Усе-усе, таки
не впустили нічого, усе сповнили по за-
кону, і молоду ввозили у двір до молодого
через вогонь. Нехай наші і сміються! Не
від нас воно сталося, а ще діди і прадіди,
та таки споконвіку люди так і женилися,
і женяться. Сміятися нічого – закон» [20,
с. 452]. Маємо тут філософське осмислен-
ня самого звичаю, який слугував зако-
ном, і його важливо було дотримуватися
з усіма деталями. Цей неписаний закон
був значущим спротивом асиміляції укра-
їнців на пограниччі. Важливо, що пись-
менник показує опір асиміляції, бо навіть
військовий українець, ставши офіцером,
зажадав справляти весілля за україн-
ським обрядом, дотриматися закону. Пев-
ною мірою такі уявлення зберігалися і
протягом ХХ ст., але більшовицький екс-
перимент над руйнацією людського духу,
моралі призвів до помітних змін у по-
глядах на дотримання традицій народу.
Зрозуміло, що до таких змін спричини-
лася прискорена урбанізація в регіоні,
розвиток міст, міграція молоді з села до
міста, колонізація краю російськими по-
селенцями, які хоч і були в значній мен-
шості, але забирали кращі позиції, землі.
Невипадково на початку ХХ ст. професор
М. Сумцов писав: «Взагалі від україн-
ського народу щодо його добробуту, жит-
тя, промисловости за два з лишком віки
тільки й знали, що одбирали та одбирали;
московські патріярхи, і так званий святій-
ший (!) синод одібрали у нього Церкву,
владик, попів, друкарні, школи; царський
уряд одібрав землю, козацькі полки і ба-
жав відняти навіть мову та Святе Пись-
мо; залізниці, фабрики й заводи знищили
його чумацтво, коцарство, ліси, сінокоси,
ниви. Архиреї привлащили собі святі іко-
ни, свічки, проскури» [24, с. 74].
Хрестоматійними з традиційної куль-
тури населення Слобожанщини є праці
відомого дослідника В. Іванова, який роз-
глядав, зокрема, і весілля у праці «Жизнь
и творчество крестьян Харьковской губер-
нии. Очерки по этнографии края» [18].
Звісно, не можна поминути увагою
ґрунтовну узагальнюючу працю про укра-
їнську весільну обрядовість видатного
вченого Хв. Вовка, яка була опублікована
спочатку у Франції, потім у Празі і на-
решті в Києві [12].
Значно активізувалася робота з ви-
вчення сімейних звичаїв з утворенням
Музею Слобідської України та етногра-
фічно-етнологічної секції кафедри історії
української культури під керівництвом
академіка Д. Багалія. Особливо плідно в
цій галузі працювала Р. Данківська, яка
проводила порівняльні дослідження укра-
їнської та російської обрядовості.
Проте найбільшим плідним у збо-
рі матеріалів був період утворення різ-
номанітних етнографічних товариств у
1920-х роках, а головне – Етнографічної
комісії ВУАН (1921–1933). За програмою,
яку розробили вчені, весільні звичаї та
обряди записували студенти технікумів
і педінститутів, окремі кореспонденти,
працівники музеїв, інші представники
інтелігенції. В Архівних наукових фон-
дах рукописів та фонозаписів Інституту
мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. М. Т. Рильського зберіга-
ються численні записи весіль з різних об-
ластей України, зокрема з Харківщини,
Сумщини, Луганщини, північної частини
Полтавщини. Більшість цих матеріалів
залишається поки не опублікованими.
Відтворити народні традиції відзначення
весілля на початку ХХ ст. неважко.
Постали значні перепони для дослі-
дження сімейної обрядовості й традицій-
ної культури українців у цілому в тих
районах Слобожанщини, які в 1923–
1924 роках були забрані від України і
прилучені до Росії. Там проживають ком-
пактним масивом українці, які суттєво
асимілювалися. Спеціальне досліджен-
ня присвятила цим районам М. Воропай
[13, с. 82–87]. Вона показала ступінь
збереженості обрядовості українців і ті
зміни, які сталися за недовгий час пере-
бування у складі Росії. Авторка слушно
навела цитату польського вченого, який
про взаємини у культурі пограниччя
двох народів зазначав: «Життя людини
на пограниччі можна порівняти зі стано-
вищем дитини, яка мусить синтезувати
риси обох батьків, що живуть то в зла-
www.etnolog.org.ua
IM
FE
40
годі між собою, то насилу погоджують
різні характери, а іншим разом просто
ненавидять одне одного» [16, с. 82]. Ві-
домо також, що на побутовому рівні росі-
яни не відзначалися доброзичливістю до
своїх сусідів, яких називали «хахлами».
Очевидно, такі пограничні території, де
українці проживають відірвано від укра-
їнського етнічного масиву, потребують
спеціальних досліджень.
Відомо, що в 1930-х роках, коли роз-
почався більшовицький експеримент з ко-
лективізації, денаціоналізації та вбивство
селян України голодом, традиційна куль-
тура зазнала непоправних втрат і змін.
Відбулася певна деформація культури не
лише в матеріальному плані, а насампе-
ред у духовному, ментальному. Зміни в
традиційній культурі відбувалися з пев-
ними коливаннями протягом усього ра-
дянського періоду. З’явилися зовсім нові
форми одруження. Це так звані вечірки,
які завершувалися вечерею найближчих
родичів, обрядовість тут зводилася до
мінімуму. У 1930-х роках набула досить
широкого поширення безобрядова форма
одруження, яка мала назву «сходитися».
Тобто молоді люди сходилися до співжит-
тя без обрядів і без реєстрації шлюбу.
Відбувалися деякі послаблення утисків
народної культури в повоєнний час. Тоді
почали практикувати вибіркові весілля
для передовиків сільського господарства
під назвою «комсомольські», але вони
не прижилися і залишилися поодиноки-
ми «заходами». Однак уже наприкінці
1960-х років влада знову взялася за полі-
тику творення загальнорадянської спіль-
ноти й уніфікацію обрядовості. Спочатку
при Верховній Раді (1964), а пізніше при
Раді Міністрів УРСР (1979) була створе-
на Комісія з впровадження радянських
традицій, свят і обрядів. Почалося актив-
не впровадження радянської символіки
в офіційну церемонію реєстрації шлюбу,
але поступово таке втручання поширило-
ся й на проведення самого застілля.
Протягом усього радянського періоду
з’являлися праці як із локальними опи-
сами проведення весілля, так і узагаль-
нюючі, у яких учені торкалися проблеми
розвитку обрядовості, зокрема, на Слобо-
жанщині. Найбільш значущою працею в
цій галузі є монографія молодої дослід-
ниці Світлани Маховської під поетичною
назвою «“Ой з-за гори старостоньки…”
Весільні традиції Слобожанщини кінця
ХІХ – початку ХХІ ст.» [23]. Насампе-
ред вона написана на основі значного по-
льового матеріалу, зібраного авторкою
впродовж багатьох років. С. Маховська
у своїй роботі простежила динаміку змін
традиційного весільного ритуалу Слобо-
жанщини від кінця ХІХ ст. до 80-х років
ХХ ст., порівняла весільні обряди в укра-
їнських і російських поселеннях, а також
висвітлила сучасні процеси трансформа-
ції у сімейних обрядах слобожан. Учена
дійшла висновку, що «рівень домінування
української складової в місцевій культурі,
зокрема й у весільному обряді, значно ви-
щий за загально уявний» [23, с. 9]. Цю
думку підтверджують і фактичні матеріа-
ли з різних районів Слобожанщини.
Структура весільного обряду слобожан
була загальноукраїнською і складалася
умовно з трьох частин: передвесільна,
власне весільна і післявесільна. До пер-
шої частини належали звичаї, пов’язані
з домовленістю самих молодих та їхніх
батьків про економічні та моральні чин-
ники при проведенні весілля. Коли йдеть-
ся про дорадянський період, то, безумов-
но, батьки молодих дбали, домовляючись
про шлюб, про майнову рівність. Звісно,
завжди прагнули віддати дівчину в за-
можнішу сім’ю, а батьки парубка хотіли
оженити сина на багатій нареченій. Проте
загалом існувала така філософія: «Знай-
ся віл з волом, а кінь з конем», – тобто
наречені повинні бути в більш-менш рів-
них соціальних умовах, щоб не дорікали
потім бідністю. У всіх регіонах України
надзвичайно важливим компонентом по-
сагу була земля. На Слобожанщині, де
наприкінці ХІХ ст. йшла боротьба за
укрупнення земельних наділів, здебіль-
шого землею наділяли синів, а донькам
давали в придане худобу, одяг, полотно
тощо. Так, на Харківщині дівчина, яка
мала близько дюжини сорочок, дві-три
скатерки, від шести до дванадцяти виши-
тих і простих рушників, три-чотири сувої
полотна, вовняну свитку, два кожухи (на-
гольний та покритий тканиною), куфайку
зимову і літню, один-два корсети, дві-три
хустки буденні й кілька шовкових, чо-
тири рядна і стільки ж ковдр, одну-дві
подушки, вважалася «справною», тому її
охоче сватали [25, с. 8]. Уже в 1920-х ро-
ках посаг був дещо скромніший. Так, на
Харківщині в с. Торговиця під час сва-
www.etnolog.org.ua
IM
FE
41
тання староста питав батька: «А що ви,
свате, дасте своїй дочці?». Той відпові-
дав: «Корову, кожух новий, чоботи, дві
подушки, скриню» [4, арк. 15]. Трохи
згодом, у 1930–1940-х роках, коли роз-
почалося будівництво «комуністичного
раю», на сватанні, що як частина обря-
ду все ж зберігалося, мало вели розмови
про посаг, бо не було чого давати, багато
було осиротілих парубків і дівчат, бать-
ків яких або розкуркулили, або вони по-
мерли з голоду. Цей період відзначається
страшенним дефіцитом грошей, тканин,
побутових товарів. На трудодні нічого
не платили, одяг не було за що купля-
ти, а придбане раніше виміняли на хар-
чі, щоб не померти з голоду. Тому ста-
рожили часто згадували, що весілля не
справляли, прийшов батько нареченого з
хлібом, побалакали – та й пішла до ньо-
го. Цікаво, що попри неймовірні злидні,
залишалася стійкою традиція домовляти-
ся про шлюб обов’язково з хлібом, хоч
би він був і позичений. Без хліба було
неможливо вести мову про одруження.
Щодо посагу, то до 1960–1970-х років
скриня залишалася обов’язковим атрибу-
том. Часто в неї не було що покласти, то
кидали туди якесь рядно, може, сороч-
ку. Важливо було надбати якусь ковдру
і простирадло, що мало узагальнену на-
зву «постіль». Цей обов’язковий мінімум
приданого був відображений навіть у час-
тівках 1930-х років. Зокрема, як дівчина
відмовляла хлопцеві:
Ой не сватай, гад патлатий,
Я нівєста не твоя.
Не готове одіяло,
Не вишита простиня [11].
Також інформанти, які одружували-
ся в цей період, згадували, що був брак
взуття, тому часто на весілля молоді
його позичали, так само сукню, жакет
тощо. Інколи в одній сукні одружувало-
ся декілька дівчат у селі. Уже під кінець
1950-х років з’явилася така розкіш, як
штапель, який, виконавши заготівлю яєць
і відстоявши чергу, можна було придбати
на весілля. У 1960–1970-х роках почали
давати в посаг дівчині шафу, яку назива-
ли «шифоньєр», і часом ліжко та ковдру.
Ще пізніше молодим на весілля найближ-
чі родичі дарували сервізи, покривала,
одяг, а дальні родичі – гроші, але незна-
чні суми. Згадували: «Кине там якийсь
рубель, а троячку, то вже багато».
З кінця ХІХ ст. до середини ХХ ст.
в Україні основною формою була мала
сім’я, вона складалася з батьків, одруже-
ного сина з невісткою та їхніх неодруже-
них дітей. Специфіка звичаю на Слобо-
жанщині, що сформувався під впливом
двох факторів, соціального та етнічного,
полягала в тому, що можна було зустріти
і пережитки великої сім’ї, коли з батька-
ми жили декілька одружених синів з неві-
стками і дітьми. Сегментація родин, коли
діти почали активно відокремлюватися
від батьків, почалася зі зростанням міст
ще в 1930–1940-х роках, але масового ха-
рактеру набула в 1960–1970-х роках.
У народі шлюб молодих набирав юри-
дичну силу після проведення низки ве-
сільних ритуалів. До передвесільного
циклу належить ряд зустрічей майбутніх
сватів, пов’язаних із досягненням згоди
двох родин на шлюб молодих: запити
(вивідки), сватання, заручини, оглядини.
У досліджуваному регіоні ці дії мали такі
найпоширеніші назви: «могорич», «сва-
тання», «розглядини» і «торочини».
На Слобожанщині найчастіше на пер-
шу домовленість про шлюб казали «сва-
тання», але були й локальні назви, такі
як «могорич», «договір», «змовини» та
ін. На знак згоди на шлюб дівчина роз-
різала принесений старостами хліб навпіл
або обмінювала його на інший. На дру-
гу частину сватання запрошували дру-
жок дівчини і бояр, бо після отримання
згоди від дівчини та її батьків на шлюб
уже починали виконувати весільні пісні.
Коли дівчата входили до хати, то почина-
ли співати:
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки,
От ідуть дружечки! [24, с. 95].
Коли заходили хлопці, то дівчата про-
довжували співати:
Ламліте роженьку,
Стеліть дороженьку,
Щоб мняко ступати,
На двір танцювати,
З скрипками, цимбалами,
З хорошими боярами [24, с. 95].
www.etnolog.org.ua
IM
FE
42
Це вже символізувало згоду, тоді й по-
чиналася гостина та всілякі розмови про
майбутнє весілля. Формою незгоди на
запропоноване сватання було повернен-
ня старостам принесеного хліба або неба-
жання дівчини розрізати його навпіл. Ця
традиція тільки під час лихоліття дещо
змінювалася, але залишалася сталою і в
другій половині ХХ ст.
Формою закріплення домовленостей і
обрядового їх схвалення були заручини,
але їх активно практикували в дорадян-
ський період, тобто до 1920-х років. На
заручини запрошували більше гостей,
дружок і бояр. Часто вечір на заручинах
або оглядинах називався «вареники». Зо-
крема, у м. Вовчій Харківської округи в
1930 році записано обряд сватання. Після
пов’язування рушників старостам і хустки
молодому одружені родичі й свати обіда-
ли в молодої, а потім збиралися і йшли ще
пригощатися до батьків молодого. Дружки
в хаті молодої співали пісень про розста-
вання з дівуванням і колективно ліпили
вареники для всіх, а один великий – для
наречених, який вони мали з’їсти удвох
[5, арк. 30–31]. У низці сіл Харківщини
дівчата варили вареники з сиром, вклада-
ючи в деякі для жарту борошно, насіння,
сухий горох, перець, а потім пригощали
ними бояр [18, с. 13].
На Харківщині в Куп’янській окрузі
(с. Довгеньке) у 1928 році зафіксовано
локальний варіант звичаю, за яким «варе-
ники» у молодої варили в день розглядин
господарства молодого. Поки старші при-
гощалися і знайомилися зі статками жени-
ха, молодь у домі нареченої варила варе-
ники і гуляла «розставання з молодістю»
[7, арк. 75]. Власне вечеря молоді, яка
символізувала перший етап розставання
з молодечим життям ще в період сватан-
ня, мала назву «вареники», що саме і є
локальною специфікою весілля слобожан.
На різноманітності локальної специфіки
слобожанського підваріанта українського
традиційного весілля (з переважанням
елементів центрального варіанта) відбило-
ся також зіткнення елементів весілля ліво-
і правобережних районів, що проявилося
не тільки в засобах вираження обряду, а й
у термінології. Черезсмужно трапляються
терміни: сватання, змовини, могорич, до-
говір, калач, лежень тощо.
Триразові зустрічі сватів (під час тра-
диційного сватання, оглядин та заручин)
у 1920–1930-х роках і пізніше зводилися
частіше до однієї зустрічі, під час якої
обмінювали хліб і давали як гарантію
згоди рушники. Багато обрядодій від-
падало, скорочувалося, але незмінно, як
писав Г. Квітка-Основ’яненко, неначе за-
кон, залишалися основні атрибути: хліб
і його розрізування або виміна, рушни-
ки сватам і хустка молодому, яку дівчина
пов’язувала йому під час сватання.
Обрядові формули промов старостів
під час сватання (вони добре описані в
Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка,
П. Чубинського, М. Сумцова) мали за-
гальноукраїнський характер і у слобо-
жан зберігалися досить довго. Це були
переважно розмови про блукання князя
на полюванні й пошуки сліду куниці.
Обов’язковою складовою було запитання
до дівчини про її згоду. Поступово сама
промова скорочувалася, у часи лихоліття
її виголошували рідко, але згодом через
письмові джерела, хоч і з деякими змі-
нами, її використання відновлювалося.
Щоправда, не набуло масового характеру,
це залежало від винахідливості свата. До
зникнення або зменшення використання
фольклорних формул під час сватання
спричинила, звичайно, посилена урбані-
зація в регіоні, активні міграційні про-
цеси та жорстка асиміляція українців
росіянами, які не мирилися з жодними
проявами національних традицій. Інтен-
сивність асиміляційних процесів і радіус
збереження українських звичаїв залежа-
ли також від відстані до великих міст,
промислових об’єктів тощо.
Традиційне сватання мало ще й свої
локальні риси в різних селах. Так, на
Сумщині в 1930-х роках (с. Береза Глу-
хівської округи) перше знайомство сватів
звалося «могорич». Приходили старости
з паляницею до молодої. Її батьки сиділи
на ослоні, мати – з іконою, батько – з па-
ляницею. Молода кланялася по три рази
на всі чотири сторони, цілувала ікону,
батьків у руки. Тоді мати молодої брала
тарілку і клала на неї хустки. Молода
підносила їх старостам, які забирали ті
хустки і дякували за честь, а на таріл-
ку клали гроші. Після цього вечеряли,
співали і йшли до хати батьків молодо-
го, а молодь залишалася гуляти вдома
в нареченої. Уже під час могоричу мо-
лоду починали величати «княгинею»
[6, арк. 48].
www.etnolog.org.ua
IM
FE
43
Варто мати на увазі, що традицій до-
тримувалися до початку колективізації та
голодоморів. Після цього багато елементів
весільного обряду було знівельовано.
Важливою складовою весілля була низ-
ка дій, які символізували відокремлення
пари наречених від гурту несімейної мо-
лоді. На Слобожанщині прощання з діву-
ванням та парубкуванням відбувалося на-
передодні самого весілля і позначалося не
лише приготуванням весільних молодіж-
них атрибутів (убирання гільця, приготу-
вання каші тощо), але й спільною вечерею
молоді за столом, виконанням весільних
пісень, часом обміном подарунками. Ло-
кальні назви так званого дівич-вечора в
цьому регіоні були переважно такі: вечо-
рина, дружчини, подружбини, підвесілок,
вечорниці. Невипадково назва дозвілля
молоді – «вечорниці» – переносилася на
весільне дійство. У низці районів Черні-
гівщини та Сумщини дівич-вечір, що був
для молодих заключним етапом дівуван-
ня й парубкування, відбувався не в домі
нареченої, а в тій хаті, де проводили до-
світки й вечорниці. Ще у 20–30-х роках
ХХ ст. траплялося, що в українських се-
лах Слобожанщини обоє молодих разом із
дружками і боярами вирушали на досвітки
проводити дівишник. При цьому саджа-
ли мати досвітчану на покуті, готували
страви, частувалися [14, с. 282]. На Хар-
ківщині дівич-вечір (підвесілок, дружби-
ни) здебільшого починався в домі молодої,
а закінчувався в хаті, де молодь гуляла
вечорниці [19, с. 428]. Траплялося, що мо-
лода там варила кашу і розбивала горщик,
частуючи кашею дружок, прощаючись із
дівуванням. З молодечим безтурботним
життям у домі батьків було нелегко роз-
ставатися. Тому, мабуть, і побутував зви-
чай, що був поширений у деяких районах,
коли в неділю вранці молода з дружками
йшла на гостину до старшої дружки, а мо-
лодий – до старшого боярина [15, с. 151],
що, очевидно, було заключною дією у від-
окремленні молодих від несімейної молоді.
Після того як молоді запросять гостей
на весілля, починали прикрашати гільце.
На Слобожанщині черезсмужно зустрі-
чаються назви весільної сосонки або ви-
шеньки гільце і вільце. Це тому, що за-
селення краю активно відбувалося як з
Лівобережжя та Центру, так і з Поділля.
Кореспондент Л. Гайовий із с. Приві-
лля на Донбасі (тодішня Ворошиловград-
щина) у 1939 році згадував: «В п’ятницю
перед весіллям починали пекти такі виро-
би з кіста: “шишки”, “коровай”, “лежень”,
“пугач” і лаштували “гільце”, цебто моло-
ду сосенку, а за браком її вітвисту вишень-
ку, прикрашаючи її квітами, гарусом» [8,
арк. 2]. Локальні відмінності були досить
помітні. Так, у м. Вовчій ще в 1930 році
«гільце прикрашали з вишневого дерева,
на краях гілок прив’язували квіти, робле-
ні з бумаги, цукерки, щоб було квітуче,
солодке життя молодим» [5, арк. 42]. Як
бачимо, тут прослідковується осучаснена
мотивація виконання звичаю прикрашан-
ня гільця. Натомість уже у Сватівсько-
му районі (тодішня Ворошиловградщи-
на) гільце в молодої робили з гілочок,
обліплених тістом, які запікали в печі.
В окремих районах Харківщини гільце
з обкручених тістом і запечених гілочок
мало назву дівування, яке наречена ді-
лила між подругами. І в молодого (Коло-
мацький р-н на Харківщині) виготовляли
такі ж гілочки, що звалися парубоцтво.
Ця традиція у цілому досить поширена в
регіоні, як і в сусідніх південно-степових
районах.
У той час, коли вбирали гільце, заміж-
ні жінки випікали весільні печива, голо-
вним серед яких був коровай. Як здебіль-
шого наголошують респонденти, коровай
на весілля печуть завжди. У деяких ра-
йонах традиційно виконували ритуальні
танці під час виготовлення короваю та
підкидання діжі [21, с. 110]. Традиція
переривалася під час Голодомору 1932–
1933 років та в інші голодні роки, коли
не було борошна для випікання обрядово-
го хліба. На Слобожанщині випікали ще
низку обов’язкових обрядових хлібів, що
мали певні локальні відмінності. Окрім
короваю, пекли калач, лежень, плаксій,
верч, дивень, «старші» й «менші» шиш-
ки, яких напікали досить багато, пере-
пієць, голубці, сову, борону, пугач та ін.
Серед них найбільш збереженими і поши-
реними у різні періоди залишалися коро-
вай і «шишки». У першій половині ХХ ст.
певною мірою зберігалися і весільні пісні
до випікання короваю та звичай носити
діжу. Ще М. Сумцов писав, що мати мо-
лодої ходила до сусідів запрошувати на
коровай. Коровайниці співали:
Марусина мати
По сусідоньцях ходить,
www.etnolog.org.ua
IM
FE
44
Сусід своїх просить:
Да сусідоньки мої,
Прибудьте до мене,
Та до моєї хати,
Та до мого дитяти
Коровай дбати.
Дослідник зазначив, що печуть коро-
вай з учтою, пишно і велично, підніма-
ють діжу до стелі, стукають по печі та ін.
[24, с. 96].
Про загальноукраїнську єдність тради-
ції свідчать і поширені на Слобожанщині
пісні, які виконували коровайниці під час
саджання виробів із тіста в піч, зокрема,
«Піч наша регоче, короваю хоче, а при-
пічок посміхається, короваю сподіваєть-
ся…», «Ой коровай, коровай, багато до
тебе кошту треба…» [24, с. 97], що були
добре знані й в інших регіонах Украї-
ни. Зрозуміло, що від 1980-х років, коли
почали замовляти коровай у пекарнях,
кафе, ресторанах, зникла і низка звича-
їв, пов’язаних з його випіканням. Тепер
виготовлення короваю в домашніх умовах
трапляється дуже рідко, а принагідна об-
рядова поезія вийшла з ужитку і збері-
гається лише частково в пасивній пам’яті
представників старшого покоління.
На Харківщині ще були поширені такі
зібрання молоді перед весіллям, як торо-
чини в домі молодої. Дівчата збиралися
нібито торочити рушники на весілля, а на-
справді готували різні прикраси, букети з
квітів для бояр, пригощалися. Інформато-
ри це зібрання у с. Маленька Гороховатка
Ізюмської округи в 1930-х роках описува-
ли так: «На торочини приносить молодий
вінок для молодої на голову і серпанок
або кісею» [1, арк. 16]. Ідеться про голов-
ний убір дівчини на весіллі й серпанок
(намітку) для покривання голови молодої
у зв’язку з переходом її до групи заміжніх
жінок. У м. Вовчій Харківської округи ві-
нок у суботу звивали дівчата в молодої
під супровід пісень. Власне, певні незна-
чні локальні відмінності спостерігалися
на всій території Слобожанщини.
Важливим моментом було запрошен-
ня на весілля. Зазвичай молода ходила
з дружками запрошувати свою рідню,
а наречений з боярами – свою. При цьо-
му майбутніх гостей обдаровували «шиш-
кою». Майже на усій території Слобожан-
щини був звичай запрошувати на весілля
і померлих, відвідуючи з «шишкою» кла-
довище, особливо якщо це був хтось із
батьків молодих.
До 1970-х років саме весілля переваж-
но відбувалося в неділю, але потім, коли
запровадили два вихідних дні, поступо-
во гуляння почали переносити на суботу
і неділю, бо понеділок був робочим днем і
на весіллі залишалися найближчі родичі.
У неділю батьки виряджали молодого
за невісткою. Збирався так званий поїзд
з непарною кількістю гостей, щоб парою
для молодого стала його обраниця. Бать-
ки благословляли його іконою і хлібом.
Обсипали поїзд зерном, грішми і солодо-
щами. При цьому (хутір Шелудьків Коло-
мацького р-ну на Харківщині) співали:
Не сип, мати, вівсом,
А сип, мати, долею,
Долею щасливою,
Кулинкою дружиною [3, арк. 34].
Біля двору молодої молодому перегоро-
джували дорогу і просили ворітну (пово-
рітчину), тобто викуп. В одних районах
свати молодого презентували родичам дів-
чини хустки, «шишки», відрізи тканини,
рушники, в інших – мати молодої виходи-
ла з хлібом і підситком (невеличке сито)
з подарунками, які подавала кожному
сватові з поїзда на палиці, а ті вже ними
перев’язувалися. Відбувався своєрідний
обмін подарунками між двома родинами.
Символічний викуп молодої поширений
на всій території України. Гостинці у тра-
диційному обряді використовували досить
скромні, часто це були обрядові печива.
Дівчат, які оберігали молоду, пригощали
горіхами, рідше цукерками. М. Сумцов
наводив перелік витрат хлопця на весілля
у ХVІІІ і ХІХ ст., серед них вказував на
таку витрату, як «дружкам на горіхи».
Сестра молодої вже в хаті під супро-
від пісень пришивала до головного убору
жениха квітку і за це також отримувала
викуп. На Харківщині при цьому викону-
вали таку пісню:
Скаче, сестра, скаче,
Чогось вона хоче,
Хоче золотого,
Від зятя молодого
Від поїзда його [9, арк. 69].
Відомо, що до 1930-х років ця тради-
ція зберігалася, але з настанням періоду
колективізації, розкуркулення, Голодо-
www.etnolog.org.ua
IM
FE
45
мору й потім протягом періоду «замож-
ного» та «квітучого» життя в колгоспах,
коли замість зарплати колгоспники отри-
мували палички на трудодні, традиція
взаємних обдарувань занепала і почала
частково відновлюватися лише наприкін-
ці 1960-х років. Уже в 1970–1980-х роках
ця жартівлива форма «продажу» нарече-
ної набрала дещо іншого оформлення.
Спочатку викуп хлібом чи калачем усе
частіше заміняли цукерками, грішми й
алкоголем. Хлопцям, які вимагали ви-
куп за дівчину, платили горілкою і ча-
сом закускою. Ще пізніше до сценарію
викупу долучили низку нетрадиційних
елементів. Наприклад, наречений мав
відгадати, де його суджена: зав’язавши
молодому очі, дівчата вимагали, щоб він
упізнав милу по губах, по руках тощо.
Також пропонували низку загадок, сло-
весних випробувань для пізнання наре-
ченої. На початку ХХІ ст. у сільській та
міській традиції жартівлива форма вику-
пу є дуже поширеною.
На початку ХХ ст. після церемонії зу-
стрічі молодого наречені відправлялися
до церкви на вінчання. В окремих селах
зберігалася традиція вінчатися напере-
додні весілля, щоб потім не переривати
рух поїзда по колу. З настанням епохи во-
йовничого атеїзму і варварського нищен-
ня храмів у 1930–1940-х роках випало зі
структури весілля і церковне вінчання.
Особливо жорстка позиція щодо заборони
вінчатися поширювалася на комсомольців.
Порушення цієї заборони позначалося на
кар’єрному зростанні молодих людей. По-
ступово вінчання заміняла урочиста ре-
єстрація шлюбу у клубах та будинках
культури, «кімнатах щастя», спеціально
збудованих обрядових палацах, які були
лише у великих містах.
Головною ж кульмінаційною дією був
та залишається посад молодих і благо-
словення їхнього шлюбу батьками й ро-
диною. У традиційній культурі під час
виконання цієї обрядової дії використо-
вували низку сакральних речей. Це ко-
жух чи полотно, яким застилали посад,
рушник чи хусточка, за допомогою яких
молодих урочисто заводили за стіл тощо.
У весільній обрядовій поезії підкреслено
цей хвилюючий момент:
Ішла Марушечка на посад
Її батенько встрічає,
З долею щасливою,
З доброю годиною [9, арк. 70].
Молода за традицією, що побутувала
на Слобожанщині, сівши на посаді, схи-
ляла голову на калач чи хліб і так сиділа,
доки молодий не викупить місце біля неї.
Сівши поруч, він мав підняти її голову та
поцілувати. Були й незначні відмінності у
звичаї. Згодом цей елемент традиції, схи-
ляння голови дівчиною, поступово ніве-
лювався. Молоді разом заходили на посад
і починалося благословення від батьків,
вони також вітали дітей з одруженням.
На стіл подавали традиційні національні
страви: капусту, кашу, пироги з сиром і
кисіль наостанку (бо «кисіль лепеха із-за
столу випиха»). У весільних піснях Сло-
божанщини частіше, аніж у зразках ін-
ших регіонів, зустрічається звертання до
батька. Під час посаду співали:
– Спасибі тобі, ти ж мій батеньку,
За твоє гуляннячко,
Що я в тебе гуляла,
Важкого діла не знала [9, арк. 74].
На весіллі відбувалися жартівливі пі-
сенні перекори між дружками і боярами.
Також дружки охороняли «колосівку» –
пляшку горілки з трьома колосками жита,
а бояри намагалися її викрасти. Деякі з
цих пісень зберігалися досить довго і по-
бутували ще в 1970–1980-х роках.
Наприкінці посаду відбувалося дій-
ство, що фактично санкціонувало шлюб, –
розподіл короваю між родиною і гостями
та обдарування молодих. Подеколи під
час посаду відбувався і взаємний обмін
подарунками між двома родами. Так, на
Сумщині поблизу Конотопа коровай пе-
редавали на віці з хлібної діжі на стіл
старшому дружкові, а він, перев’язаний
двома рушниками навхрест, брався до
краяння [10, арк. 26]. Дружко брав коро-
вай у руки і голосно вигукував: «Благо-
словіть цей хліб, що був у коморі та став
на престолі на родичів роздати». Співали
при цьому чимало пісень, яких під кінець
ХХ ст. збереглося зовсім мало. Проте ще
в 1946 році записана пісня до розподілу
короваю на Харківщині (с. Черкаський
Бишкин Зміївського р-ну):
Ніхто не вгадає,
Хто наш коровай крає.
Золотий ножик має,
www.etnolog.org.ua
IM
FE
46
Золоту тарілочку,
Та не жаль йому дати
Короваю країти [9, арк. 72–73].
Після розподілу короваю закінчувала-
ся гостина, після чого молоду виряджа-
ли до дому молодого. Насамперед благо-
словляли на нову життєву дорогу хлібом.
Зокрема, на Сумщині брали хлібну діжу,
ставили її біля порога, на діжу клали па-
ляницю, дрібок солі й рушничок. Дружко
брав молодих хусточкою за руки і обво-
див навколо діжі тричі, а свахи в цей час
приспівували:
Викотили, викотили смоляную бочку,
Висватали, висватали в пана-свата
дочку [2, арк. 8].
Символіка хліба, який вручав моло-
дому подружжю батько, виряджаючи
доньку, коментується виразним традицій-
ним побажанням: «Нате, діти, хліб-сіль,
дбайте і майте, до цего хліба прибавляй-
те. Слухайте батька й матері і добрих лю-
дей; друг друга любіть і почитайте» [19,
с. 228]. Батьки випроводжали молодих
під супровід весільної пісні:
Марушку ненька родила,
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
До свекра випроводжала.
Свекор ворота відчинив,
А брат сестрицю випровадив.
Це тобі, сестрицю, дорога,
Їдь же ти до свекра здорова.
Ой будь здорова, як вода,
Ой будь багата, як земля,
Ой будь же красна, як весна
[9, арк. 75].
На Харківщині подекуди (очевидно,
під впливом сусідніх російських сіл) тра-
плялося, що після вінчання обід відбу-
вався в домі жениха (маємо роздвоєння
посаду), але завершувався все одно в домі
нареченої.
Зустріч молодої невістки свекрами від-
бувалася за усіма традиціями, які опи-
сував ще на початку ХІХ ст. Г. Квітка-
Основ’яненко. Молоді та весільні чини
приїжджали з короваєм, «шаблею», гле-
чиком з житом. Подекуди молодій давали
і живу курку, що було поширеним на всій
території України. У багатьох районах
Слобожанщини перед домом молодого роз-
палювали вогнище, через яке переїжджа-
ли молоді на возі. Це трактується в науко-
вих дослідженнях як очисне дійство після
приходу чужої людини в оселю. Пізніше
ще побутував звичай жениху переноси-
ти суджену на руках, щоб уберегтися від
злих сил, які скрізь підстерігали молоду
пошлюблену пару. Свекри зустрічали мо-
лодих також із хлібом-сіллю, сипали їм
за комір жито, яке привозила молода, по-
тім у хаті частувалися. У традиційному
весіллі ця зустріч проходила під супровід
пісень, особливо у значущих моментах.
При зустрічі у свекрухи співали:
Мати невістки бажала,
Та в піч періжки сажала,
До купки, періжки, до купки,
Задля невістки-голубки [9, арк. 76].
По-різному відбувалося розбирання
весільного головного убору молодої, ски-
дання вінка і одягання намітки, а піз-
ніше – хустки. Те, чим покривали голо-
ву пошлюбленій жінці, у деяких районах
Харківщини звалося «кисея», очевидно,
через вплив російської мови. Дві жінки з
обох родин брали кисею і очіпок та, маха-
ючи, покривали обох молодих. При цьому
одна сваха була в картузі молодого, а дру-
га – у хустці. За традицією дівчині одягали
очіпок, а вона тричі знімала його і кидала
до порога. Коли молода вже залишилася в
очіпку, свахи знімали з себе хустку й кар-
туз і притуляли голови подружжя одне до
одного, у цей час у хаті співали:
Ой так нарядили,
Як самі схотіли.
З книша паляницю,
З дівки молодицю [5, арк. 39–40].
На Харківщині покриту хусткою мо-
лоду з чоловіком заводили у комору для
першої шлюбної ночі. Цей еротичний мо-
мент мав неабияке значення для плідності
всього рослинного і тваринного світу, тому
проводжаючи в комору свахи співали:
Роди, Боже, жито,
Як очерет, велике,
На колос колосисте,
На зерно зернисте,
Щоб наша Марушка-пава
Навстоячки жала [9, арк. 76].
www.etnolog.org.ua
IM
FE
47
У деяких районах молоді першу шлюб-
ну ніч проводили в сусідів чи родичів, що
загалом характерно для південно-східних
районів. Вранці староста ходив їх будити,
тоді їх вели у клуню на тік, давали ціп,
а молоді мали ним тричі вдарити.
Ще на початку ХХ ст. на Слобожан-
щині відомі були випадки перевірки
цнотливості нареченої – оглядали її со-
рочку після першої шлюбної ночі. Якщо
весілля «гарне», прив’язували шматок
червоної тканини до палиці й ішли че-
рез усе село до батьків молодої дякува-
ти за дочку. Звісно, звичай цей поволі
відходив і вже виконувався часом сим-
волічно. У 1950–1960-х роках ще могли
ходити зі шматком кумачу навіть у тих
випадках, коли знали про вагітність на-
реченої. У ХХІ ст. звичай уже перейшов
у легенду. Варто підкреслити, що на всій
території Слобожанщини стійко зберіга-
лася структура українського весілля. Від
росіян, які жили тут у значній меншос-
ті, були запозичені (далеко не повсюдно)
окремі терміни (шафер, дівичник, кисея,
жених, невеста та ін.). Росіяни запози-
чили чимало атрибутики з традиційного
весілля українців – «шишки», «лежень»,
коровай, рушники, гільце та ін.
Ще одним структурним елементом ве-
сілля українців було і є рядження на дру-
гий день весілля. Цей колись магічний об-
ряд був покликаний відвести всі біди від
молодого подружжя, яке в період ініціа-
цій надзвичайно вразливе, особливо, коли
йдеться про продовження людського роду.
Однак уже давно звичай втратив основну
мотивацію і став розважальним дійством,
що, на думку гостей, є найцікавішою час-
тиною весілля. До нього належать тради-
ційні переодягання у фальшивих молодих
(як правило, представниками протилеж-
ної статі) та різних персонажів, перелік
яких з часом змінювався: до традиційних
«діда», «баби», «цигана» згодом долучи-
лися «офіцери», «міліціонери», «лікарі»
та ін. Ряджені відвідують весільних гос-
тей і виманюють у них курку чи качку.
Отриману птицю зносять до хати моло-
дих і там продовжують святкування,
обов’язково готуючи локшину (тепер вер-
мішель) на бульйоні. Страва ця на весіллі
характерна не лише для українців, але й,
зокрема, словаків, угорців.
Ще один звичай, який також перейшов
до розважальних, пов’язаний з низкою
дій з батьками молодих. Їх катають по
селу, вимазують брудом, кидають у ста-
вок чи річку, адже вони теж мають пере-
хідний статус майбутніх бабусь та дідусів.
У південно-східних районах загалом, а на
Слобожанщині зокрема, звичаї «катання»
батьків за винагороду, «молотіння» жита і
«продаж» батьків досить добре збережені.
Коли одружували наймолодшу доньку чи
сина, то на ознаку, що в цьому домі вже
весілля не має бути, гості забивали у хаті,
часом у дворі, кілок або чіп. Ця група об-
рядодій поширена досить на Лівобереж-
жі України. Названі явища належать до
давніх обрядів переходу людини в інший
статус.
Одним з традиційних елементів весіл-
ля слобожан був звичай, пов’язаний із
символом плодючості й колообігу жит-
тя – зерном. На другий, а колись і на тре-
тій день весілля одружені гості (молодь
уже не брала участі у весіллі) збиралися
молотити жито. Робили це колись у хаті,
а пізніше – у дворі. Переважно жінки мо-
лотили жито, а зерна ті потім сипали за
комір батькам молодих. У радянську добу
звичай довго тримався і з’явилися нові
персонажі («комбайнер», «бригадир»).
Дослідники зауважують: «Проте поколін-
ня ХХІ ст. вважає цей ритуал дещо за-
старілим» [23, с. 205]. Деінде продовжу-
ють традицію досі. Стійке її збереження,
особливо в сільській місцевості, пов’язане
не так з давніми віруваннями, як з неста-
чею розважальних заходів. Хоча часом її
дотримуються, бо «так треба», «не ми це
придумали». Лише зрідка батьки рішуче
відмовляються від таких екзекуцій, а зде-
більшого терплять і купання, і переодя-
гання тощо.
Якщо вести мову про мотивацію будь-
якого давнього ритуалу, то слід мати на
увазі, що відбувалося напластування
різностадіальних форм обряду протягом
століть. Важливо, що дійства наприкінці
весілля, пов’язані з купанням батьків та
переодяганням їх у вбрання протилежної
статі, яке купували весільні гості на зі-
брані кошти, найбільше зберігалися до
середини ХХ ст. на усій території Ліво-
бережжя, Півдня України, включно з пів-
денною частиною Прикарпаття. Цікаво,
що ці обрядові дії ще досить розповсю-
джені й тепер, часто і в невеликих містах.
Звісно, відзначення весілля у закладах
громадського харчування дещо звужує
www.etnolog.org.ua
IM
FE
48
розважальні елементи сучасного обряду.
Натомість не можна не побачити чимало
запозичень з традицій інших народів, зо-
крема західних. Ідеться про букет наре-
ченої та звичай кидати його поміж дівчат,
перший танець молодих, ігрові сцени ви-
пробування умінь і спритності молодих,
дружок та бояр, розрізання нареченими
весільного торта й пригощання ним одне
одного і ряд інших, переважно ігрових,
моментів.
Структура традиційного весілля укра-
їнців у повному вираженні зберігалася до
30-х років ХХ ст. Після почалася докорін-
на зміна, руйнація традиції, деформація
народної культури під дією історичних та
соціальних чинників. Такі тенденції були
характерні й для інших регіонів колиш-
нього Радянського Союзу [17, с. 241–242].
Сучасне весілля, особливо у містах,
значно відрізняється від давнього тра-
диційного, але такі стійкі атрибути, як
коровай, хліб, «шишки», рушники, зви-
чай обсипання молодих зерном, цукер-
ками, грішми, викуп нареченої, усе ще є
обов’язковими майже на кожному весіл-
лі. Найбільшої втрати зазнала у побу-
туванні весільна обрядова пісня, яка ще
зберігається в пасивній пам’яті старшого
покоління.
Джерела та література
1. Архівні наукові фонди рукописів та фоно записів Інституту мистецтвознавства, фолькло-
ристики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі – АНФРФ ІМФЕ). Ф. 1. Од. зб. 826.
2. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-3. Од. зб. 355.
3. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-6. Од. зб. 668.
4. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-7. Од. зб. 763.
5. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-7. Од. зб. 805.
6. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-7. Од. зб. 825.
7. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 1-7. Од. зб. 827.
8. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 8-4. Од. зб. 495.
9. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 14-3. Од. зб. 491.
10. АНФРФ ІМФЕ. Ф. 14-3. Од. зб. 871.
11. Борисенко В. Усна народна творчість – важливе джерело вивчення побуту та населення
Слобожанщини. Народна творчість та етнологія. 2017. № 1.
12. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. Київ : Мистецтво, 1995. 336 с. : іл.
13. Воропай М. Весільна обрядовість українців Воронежчини, Курщини та Білгородщини у
другій половині ХХ століття. Етнічна історія народів Європи. Київ, 2008. № 24.
14. Горелов В. А. «Горюни». Материалы и исследования по этнографии русского населения
европейской части СССР. Москва, 1960.
15. Данковская Р. С. Свадебные обряды у малороссов Грайворонского уезда в 1870 годах.
Этнографическое обозрение. 1909. № 2/3.
16. Демський Д. Пограниччя як печворк. Рефлексії з Білорусі. Народна творчість та етно-
графія. Etnologia polska – Польська етно логія. Спецвипуск. 2007. № 1.
17. Жекулина В. И. Исторические изменения в свадебном обряде и поэзии (на материа лах
Новгородской области). Обряды и обрядовый фольклор. Москва : Наука, 1982.
18. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края / под
ред. В. В. Иванова. Харьков : Издание Харьковского губернского Статистического Комитета,
1898. Т. 1.
19. Иванова А. В. Материалы для этнографического изучения Харьковской губернии: Слобо-
да Кабанье. Харьковский сборник. 1893. Вып. 7.
20. Квітка-Основ’яненко Гр. Божі діти. Твори : у 8 т. Київ : Дніпро, 1969. Т. 3.
21. Малинка А. Обряды и песни Харьковской губернии Ахтырского уезда. Этнографическое
обозрение. 1898. № 4.
22. Маслійчук В. Провінція на перехресті культур. Дослідження з історії Слобідської Украї-
ни ХVІІ–ХІХ ст. Харків, 2008.
23. Маховська С. «Ой з-за гори старостоньки…» Весільні традиції Слобожанщини кінця
ХІХ – початку ХХІ ст. Київ, 2014.
24. Сумцов М. Ф. Слобожани. Історико-етнографічна розвідка. Харків : Акта, 2002.
25. Шаровкин И. С. Юридические обычаи крестьян Печенежской волости Волчанского уезда
Харьковской губернии. Харьков, 1896.
www.etnolog.org.ua
IM
FE
49
references
1. NAS of Ukraine’s M. Rylskyi Institute of Art Studies, Folkloristics and Erthnology. Archival
Scientific Funds of Manuscripts and Audio-Recordings (thereafter – NASU IASFE ASFMAR): f. 1,
u.i. 826 [in Ukrainian].
2. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-3, u.i. 355 [in Ukrainian].
3. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-6, u.i. 668 [in Ukrainian].
4. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-7, u.i. 763 [in Ukrainian].
5. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-7, u.i. 805 [in Ukrainian].
6. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-7, u.i. 825 [in Ukrainian].
7. NASU IASFE ASFMAR: f. 1-7, u.i. 827 [in Ukrainian].
8. NASU IASFE ASFMAR: f. 8-4, u.i. 495 [in Ukrainian].
9. NASU IASFE ASFMAR: f. 14-3, u.i. 491 [in Ukrainian].
10. NASU IASFE ASFMAR: f. 14-3, u.i. 871 [in Ukrainian].
11. BORYSENKO, Valentyna. Verbal Folk Art as an Important Source of Researching Familial
and Domestic Mode of Life of the Slobozhanshchyna Populace. In: Hanna SKRYPNYK, ed.-in-chief,
Folk Art and Ethnology. Kyiv: M. Rylskyi IASFE, 2017, no. 1, pp. 27–33 [in Ukrainian].
12. VOVK, Khvedir. Studies on Ukrainian Ethnography and Anthropology. Kyiv: Art, 1995,
336 pp., ill. [in Ukrainian].
13. VOROPAY, Maryna. Wedding Ceremonies of the Ukrainians in Voronezhchyna, Kurshchyna
and Bilhorodshchyna in the Latter Part of the XXth Century. In: Viktor KOLESNYK (editorial
board’s head). Ethnic History of European Nations: Collected Scientific Papers. Taras Shevchenko
Kyiv National University. Kyiv: Uniserv, 2008, iss. 24, pp. 82–87 [in Ukrainian].
14. GORELOV, V. Goryuns. In: Pavel KUSHNER, ed.-in-chief, Materials and Studies on
Ethnography of the Russian Population of the USSR’s European Part. Moscow: USSR Academy of
Sciences’ Publishing House, 1960, 316 pp. [in Russian].
15. DANKIVSKA, Rayisa. Wedding Ceremonies among the Lesser Russians of Hrayvoron
District in the 1870s. In: Mykola YANCHUK, ed.-in-chief, The Ethnographic Review. An edition of
Ethnographic Department of the Imperial Society of Devotees of Natural Sciences, Anthropology, and
Ethnography at the University of Moscow. Moscow, 1909, no. 2–3 [in Russian].
16. DEMSKI, Dagnoslaw, Borderland as Patchwork. Reflections from Belarus. In: Hanna
SKRYPNYK, ed.-in-chief, Folk Art and ethnography. Etnologia polska – Polish Ethnology: A Special
Issue. Kyiv: M. Ryslkyi IASFE, 2007, no. 1 [in Ukrainian].
17. ZHEKULINA, Valentina. Historical Changes in Nuptial Rites and Poetry (Based on Materials
from Novgorod Region). In: Vera SOKOLOVA, ed.-in-chief, Rites and Ritual Folklore. Nicholas
Miklouho-Maclay Institute of Ethnography, USSR Academy of Sciences. Moscow: Science, 1982,
pp. 237–253 [in Russian].
18. IVANOV, V., ed., Activities and Creation of Peasants of the Kharkov Governorate. Essays
on the Ethnography of the Region. Published by the Kharkov Governorate’s Statistical Committee.
Kharkov: Governorate’s Government Printing House, 1898, vol. 1, 1013 pp. [in Russian].
19. IVANOVA, A, P. MALORUSOV. Materials for Ethnographic Study of the Kharkov Governorate:
A Sloboda of Kabanne. In: The Kharkov Collection. A Literary and Scientific Supplement to the
«Kharkov Calendar» over 1893. Kharkov: Printing House of the Provincial Government, 1893, iss. 7,
pp. 413–460 [in Russian].
20. KVITKA-OSNOVYANENKO, Hryhoriy. Children of God. In: Hryhoriy KVITKA-
OSNOVYANENKO. The Complete Set of Works in Eight Volumes. Kyiv: Dnipro Publishing House,
1969, vol. 3 [in Ukrainian].
21. MALYNKA, Oleksandr. Rites and Songs of Okhtyrka District (Kharkiv Governorate). In:
Mykola YANCHUK, ed.-in-chief, The Ethnographic Review. An edition of Ethnographic Department
of the Imperial Society of Devotees of Natural Sciences, Anthropology, and Ethnography at the
University of Moscow. Moscow, 1898, no. 4 [in Russian].
22. MASLIYCHUK, Volodymyr. A Province at the Crossroads of Cultures. Studies on the History
of Sloboda Ukraine in the XVIIth to XIXth Centuries. Kharkiv: Kharkiv Private Museum of Urban
Estates, 2007, 400 pp. [in Ukrainian].
23. MAKHOVSKA, Svitlana. «Oh, From Behind a Mountain, the Matchmakers Are Going…»
Nuptial Traditions of Slobozhanshchyna of the Late XIXth through to the Early XXIst Century.
Kyiv: M. Ryslkyi IASFE, 2014, 312 pp., ill. [in Ukrainian].
24. SUMTSOV, Mykola. Slobozhahshcnyna Residents. A Historical and Ethnographic Study.
Text preparation and linguistic editing – Leonid USHKALOV, prefaced, annotated and postface-
authored by Volodymyr FRADKIN. Kharkiv: Kharkiv Acta, 2002, 282 pp. [in Ukrainian].
www.etnolog.org.ua
IM
FE
50
SUmmary
The article is dedicated to an important family event concerning to a new family creation aimed
at the human kin continuation. The investigation assures, that Ukrainian traditional wedding is
characterized by the permanent structure and all-Ukrainian features all over the ethnic territory.
At the same time certain local peculiarities have been formed in the connection with various stages
of the colonization, composite borderline and disseminations of the other ethnoses elements. The
main interborrowings have happened at the borders, where Ukrainian villages and compound with
Russian population are situated. It is shown in the article, that traditional rituals have kept mainly
unchangeable till the 1920s. It has been important to follow them for the tradition. It has been
unwritten law, honoured by the relatives. However, in the 1930s the family ceremonies structure
has been distorted with the violent methods of the Soviet authority strengthening. The rite has
sustained considerable changes. In the middle of the ХХ century a certain stabilization in the mode
of life has happened and separate elements of the ceremonial significance are revived. It is especially
conspicuous during the ritual bread baking. It is presented to the relatives, used to bless a newly
married couple, change among the matchmakers. The ritual actions, connected with matchmaking
and engagement have been shortened in time a little. Often they have been united. The rites of the
bride and fiance separation from the youth without a family have existed. They have kept specific
folk symbolism and denoted farewell with been a maid and youth. Still in the 1960s–1970s the
traditions of the bride transportation to the husband house have been preserved. Various purifying
ceremonies, including the conveyance through the fire, the mother-in-law reception of the daughter-
in-law in the own house and others, have been executed here. Wedding ritual has been shifted in
time in the connection with two free days and now the first wedding day is on Saturday, but not
Sunday as earlier. The church marriage ceremony has almost disappeared in the Soviet times. It has
not been followed. Gradually marriage ceremony becomes a structural part of wedding itself in city
and village in the times of independent Ukraine. Separate elements of traditional rural culture have
gained enlargement in the city. In particular, these are wedding ranks cording with embroidered
rushnyky, a newly married couple strewing with grain, redemption jokes when a bridegroom comes
and others. A ritual song has suffered the most significant harm. It has remained partly only in the
memory of the older generation.
Keywords: Slobozhanshchyna, Ukrainians, customs, rituals, wedding, games, bridecake.
25. SHAROVKIN, I. (compiler). Legal Customs of Peasants of Pechenihy Volost (Vovchansk
District of the Kharkov Governorate). Published by the Kharkov Governorate’s Statistical Committee.
Kharkov: Governorate’s Government Printing House, 1896, 38 pp. [in Russian].
www.etnolog.org.ua
IM
FE
|