Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть
Геополітичні вектори трансформаційної динаміки в ХІХ – на початку ХХ ст. досить часто перехрещувалися на українських землях, що зумовлювало необхідність осмислення як сприятливих, так і гальмівних чинників поступу на ниві самоідентифікацій. Стаття присвячена аналізу теоретичних конструктів націєстан...
Збережено в:
| Дата: | 2021 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2021
|
| Назва видання: | Матеріали до української етнології |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208743 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть / Я. Верменич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2021. — Вип. 20(23). — С. 47–59. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-208743 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2087432025-11-06T01:02:06Z Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть Theoretical Constructs of Nation Formation in the Realm of the Creation of Ukrainian Identity at the Turn of the 19th – 20th Centuries Верменич, Я. З історії та теорії українознавчих студій Геополітичні вектори трансформаційної динаміки в ХІХ – на початку ХХ ст. досить часто перехрещувалися на українських землях, що зумовлювало необхідність осмислення як сприятливих, так і гальмівних чинників поступу на ниві самоідентифікацій. Стаття присвячена аналізу теоретичних конструктів націєстановлення в контексті формування підвалин української ідентичності на межі ХІХ – ХХ ст. Акцент зроблений на визначенні основоположних понять – «нація», «соборність, «українська суспільно-політична думка», «національне відродження», «український проєкт», «національний ідеал» та ін. Крізь призму взаємозв’язку потенційних очікувань та історичних реалій пропонується осмислення рефлексій, які виникали на різних етапах пошуку об’єднавчих ідей і суспільного консенсусу. Національна ідея у своєму зародковому вигляді була доволі абстрактною і на фоні загострення соціальних суперечностей не сприймалася як пріоритетна на масовому рівні. Проте її пошуки на межі ХІХ – ХХ ст. ставали не лише явищем політичного життя, але й складовою частиною суспільно-політичної та інтелектуальної думки. Нині, за умов поглиблення поляризації українського соціуму й переростання іманентно притаманної йому конфліктності в збройну стадію, ці пошуки набувають значення ідеологічної спадщини, яку варто всебічно осмислювати на нових, пропонованих сучасною історіографією засадах. Geopolitical vectors of transformational dynamics in the 19th – early 20th centuries have intersected on Ukrainian lands quite often. It has conditioned the necessity of comprehension of both favorable and inhibitory factors of development in the field of self-identification. The article is dedicated to the analysis of theoretical constructs of nation-creation in the context of the formation of the foundations of Ukrainian identity at the turn of the 19th – 20th centuries. Emphasis is placed on the definition of fundamental concepts – «nation», «conciliarism», «Ukrainian socio-political thought», «national revival», «Ukrainian project», «national ideal», etc. The comprehension of the reflections arising at various stages of the search for unifying ideas and social consensus is submitted in the light of the relationship between potential expectations and historical realities. Obviously, it has been impossible to achieve it in the current conditions, but the consolidation context with the representation of the nation idea, popular in the 19th century and inherent in theoretical models, is evidence of the intellectual maturity of local elites and their awareness of the potential for solidarity. The national idea in its rudimentary form has been quite abstract, and against the background of the exacerbation of social contradictions is not perceived as a priority at the mass level. However, its search at the turn of the 19th–early 20th centuries has become not only a phenomenon of political life, but also an integral part of socio-political and intellectual thought. Today, given the deepening polarization of Ukrainian society and the transformation of the inherent conflict into an armed stage, this search acquires the significance of ideological heritage, which should be understood comprehensively on the new principles proposed by modern historiography. 2021 Article Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть / Я. Верменич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2021. — Вип. 20(23). — С. 47–59. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208743 303.094.4:17.023.32](477)“18/19” https://doi.org/10.15407/mue2021.20.047 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З історії та теорії українознавчих студій З історії та теорії українознавчих студій |
| spellingShingle |
З історії та теорії українознавчих студій З історії та теорії українознавчих студій Верменич, Я. Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть Матеріали до української етнології |
| description |
Геополітичні вектори трансформаційної динаміки в ХІХ – на початку ХХ ст. досить часто перехрещувалися на українських землях, що зумовлювало необхідність осмислення як сприятливих, так і гальмівних чинників поступу на ниві самоідентифікацій. Стаття присвячена аналізу теоретичних конструктів націєстановлення в контексті формування підвалин української ідентичності на межі ХІХ – ХХ ст. Акцент зроблений на визначенні основоположних понять – «нація», «соборність, «українська суспільно-політична думка», «національне відродження», «український проєкт», «національний ідеал» та ін. Крізь призму взаємозв’язку потенційних очікувань та історичних реалій пропонується осмислення рефлексій, які виникали на різних етапах пошуку об’єднавчих ідей і суспільного консенсусу. Національна ідея у своєму зародковому вигляді була доволі абстрактною і на фоні загострення соціальних суперечностей не сприймалася як пріоритетна на масовому рівні. Проте її пошуки на межі ХІХ – ХХ ст. ставали не лише явищем політичного життя, але й складовою частиною суспільно-політичної та інтелектуальної думки. Нині, за умов поглиблення поляризації українського соціуму й переростання іманентно притаманної йому конфліктності в збройну стадію, ці пошуки набувають значення ідеологічної спадщини, яку варто всебічно осмислювати на нових, пропонованих сучасною історіографією засадах. |
| format |
Article |
| author |
Верменич, Я. |
| author_facet |
Верменич, Я. |
| author_sort |
Верменич, Я. |
| title |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть |
| title_short |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть |
| title_full |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть |
| title_fullStr |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть |
| title_full_unstemmed |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть |
| title_sort |
теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі хіх–хх століть |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
З історії та теорії українознавчих студій |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208743 |
| citation_txt |
Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть / Я. Верменич // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2021. — Вип. 20(23). — С. 47–59. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT vermeničâ teoretičníkonstruktinacíêstanovlennâvkontekstíformuvannâukraínsʹkoíídentičnostínamežíhíhhhstolítʹ AT vermeničâ theoreticalconstructsofnationformationintherealmofthecreationofukrainianidentityattheturnofthe19th20thcenturies |
| first_indexed |
2025-11-06T02:12:25Z |
| last_indexed |
2025-11-07T02:29:44Z |
| _version_ |
1848096939074125824 |
| fulltext |
47
УДК 303.094.4:17.023.32](477)“18/19”
doi https://doi.org/10.15407/mue2021.20.047
ТЕОРЕТИЧНІ КОНСТРУКТИ НАЦІЄСТАНОВЛЕННЯ
В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ІДЕНТИЧНОСТІ НА МЕжІ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ
Анотація / abstract
Геополітичні вектори трансформаційної динаміки в ХІХ – на початку ХХ ст. досить часто
перехрещувалися на українських землях, що зумовлювало необхідність осмислення як сприят-
ливих, так і гальмівних чинників поступу на ниві самоідентифікацій. Національно свідома еліта
українства використовувала будь-які можливості, щоб репрезентувати прагнення народу до са-
мовизначення. Те, що «українське питання» неодноразово поставало перед політикумом Європи
і світу, створювало певні перешкоди для реалізації асиміляторських планів антиукраїнських сил
та спонукало українців не стільки відроджувати націю, скільки заново конструювати її уже в
якісно нових термінах та практиках.
Стаття присвячена аналізу теоретичних конструктів націєстановлення в контексті форму-
вання підвалин української ідентичності на межі ХІХ – ХХ ст. Акцент зроблений на визна-
ченні основоположних понять – «нація», «соборність, «українська суспільно-політична думка»,
«національне відродження», «український проєкт», «національний ідеал» та ін. Крізь призму
взаємозв’язку потенційних очікувань та історичних реалій пропонується осмислення рефлексій,
які виникали на різних етапах пошуку об’єднавчих ідей і суспільного консенсусу. Очевидно,
що досягти його в наявних умовах було неможливо, проте притаманний теоретичним моделям
консолідаційний контекст з репрезентацією популярної в ХІХ ст. ідеї нації є свідченням інтелек-
туальної зрілості місцевих еліт та усвідомлення ними потенціалу солідарності.
Національна ідея у своєму зародковому вигляді була доволі абстрактною і на фоні загострен-
ня соціальних суперечностей не сприймалася як пріоритетна на масовому рівні. Проте її пошуки
на межі ХІХ – ХХ ст. ставали не лише явищем політичного життя, але й складовою частиною
суспільно-політичної та інтелектуальної думки. Нині, за умов поглиблення поляризації україн-
ського соціуму й переростання іманентно притаманної йому конфліктності в збройну стадію, ці
пошуки набувають значення ідеологічної спадщини, яку варто всебічно осмислювати на нових,
пропонованих сучасною історіографією засадах.
Ключові слова: нація, українська ідентичність, соборність, національна ідея, консоліда-
ційний потенціал.
Бібліографічний опис:
Верменич, Я. (2021). Теоретичні конструкти націєстановлення в контексті формування
української ідентичності на межі ХІХ–ХХ століть. Матеріали до української етнології, 20 (23),
47–59.
Vermenych, Ya. (2021). Theoretical Constructs of Nation Formation in the Realm of the Creation
of Ukrainian Identity at the Turn of the 19th – 20th Centuries. Materials to Ukrainian Ethnology,
20 (23), 47–59.
ВЕРМЕНИЧ ЯРОСЛАВА
членкиня-кореспондентка НАН України, докторка історичних наук, професорка, завідувач-
ка відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України (Київ, Україна).
ORCID ID: https://orcid.org/0000-0002-4445-9492
VermeNych yaroSlaVa
a Corresponding Member of the NAS of Ukraine, a Doctor of History, a professor, a head of the
Department of Historical Regional Science at the Institute of History of Ukraine of the National Acad-
emy of Sciences of Ukraine (Kyiv, Ukraine). ORCID ID: https://orcid.org/0000-0002-4445-9492
48
Сторіччя, що минуло з початку ХХ ст.,
створило принципово нову ситуацію в
ідентифікаційній сфері України. Однак
доводиться констатувати, що досягнен-
ня консолідаційних цілей у сучасному
українському соціумі лишається не наба-
гато простішим, ніж воно було в період
занепаду Російської імперії. Орієнтацій-
на роздвоєність, «криза ідеалів», «ефект
запізнілого реагування» – явища, значно
ускладнені реаліями російсько-україн-
ської війни 2022 року, – виводять про-
блему формування загальнонаціональних
цінностей на рівень смисложиттєвих па-
радигм, від реалізації яких залежить саме
існування України як незалежної держа-
ви. Актуальною лишається проблема до-
лання успадкованих і набутих комплексів
меншовартості, образи, замкненості, не-
довіри навіть до найближчого оточення
та відповідна переорієнтація соціуму на
державницьке бачення проблем сучасного
і майбутнього. Специфічні «правила гри»,
які формує в наш час глобалізація всіх
сфер життя, змушують дослідників усві-
домлювати необхідність переосмислення в
руслі нової інформаційної реальності ба-
гатьох концептуальних проблем історич-
ного поступу української нації. Адже й
до сьогодні бракує задовільних пояснень
того, чому консолідаційні зусилля інте-
лектуалів ХІХ – початку ХХ ст. доволі
часто оберталися поглибленням конфрон-
тації і появою нових ліній світоглядних
розмежувань.
Нині незалежна Україна є фактом,
який дістав відображення на всіх політич-
них картах світу. Чому ж у такому разі
знов доводиться говорити про ситуатив-
ні, подвійні, гібридні політичні ідентич-
ності, більше того – про такі викривлені
параметри самоідентифікацій, як аполі-
тичність, апатію, соціальну деструкцію?
Чому досі українська національно-грома-
дянська ідентичність конкурує з росій-
ською чи залишково радянською, і в ряді
регіонів програє двом останнім? Україна
нині гостро потребує сучасного консолі-
даційного проєкту, інноваційного у своїй
основі. Безліч складних проблем, з якими
зіткнулося українське суспільство, диктує
необхідність уважного осмислення всього
історичного досвіду націє- і державотво-
рення з урахуванням зроблених помилок
і прорахунків. У цьому контексті пробле-
ма цінностей уже вкотре постає як смис-
ложиттєва – стабільне існування України
як незалежної держави визначатиметься
консолідаційним потенціалом того набору
цінностей, який політикум пропонуватиме
Geopolitical vectors of transformational dynamics in the 19th – at the early 20th centuries have
been intersected on Ukrainian lands quite often. It has conditioned the necessity of comprehension of
both favorable and inhibitory factors of development in the field of self-identification. The nationally
conscious elite of Ukrainianhood has used every opportunity to represent the people’s desire for self-
determination. The fact that the Ukrainian issue has appeared repeatedly before the politicians of
Europe and the world, has created certain obstacles for the implementation of assimilation plans of
anti-Ukrainian forces and encouraged Ukrainians not so much to revive the nation as to rebuild it in
qualitatively new terms and practices.
The article is dedicated to the analysis of theoretical constructs of nation-creation in the context of
the formation of the foundations of Ukrainian identity at the turn of the 19th – 20th centuries. Emphasis
is placed on the definition of fundamental concepts – «nation», «conciliarism», «Ukrainian socio-
political thought», «national revival», «Ukrainian project», «national ideal», etc. The comprehension
of the reflections arisen at various stages of the search for unifying ideas and social consensus is
submitted in the light of the relationship between potential expectations and historical realities.
Obviously, it has been impossible to achieve it in the current conditions, but the consolidation context
with the representation of the nation idea, popular in the 19th century and inherent in theoretical
models, is the evidence of the intellectual maturity of local elites and their awareness of the potential
for solidarity.
The national idea in its rudimentary form has been quite abstract and against the background
of exacerbation of social contradictions is not perceived as a priority at the mass level. However,
its search at the turn of the 19th – early 20th centuries has become not only a phenomenon of
political life, but also an integral part of socio-political and intellectual thought. Today, given the
deepening polarization of Ukrainian society and the transformation of the inherent conflict into an
armed stage, this search acquires the significance of ideological heritage, which should be understood
comprehensively on the new principles proposed by modern historiography.
Keywords: nation, Ukrainian identity, conciliarism, national idea, consolidation potential.
49
широкому загалу. Очевидно, що цінності
свободи, державності, суверенітету, со-
борності, усвідомленої відповідальності,
об’єднавчі за своєю суттю, мають бути
структуроформуючими чинниками полі-
тики національної безпеки України.
Подолання кризи сучасного історич-
ного знання неможливе без вироблен-
ня нових методологічних орієнтирів до
осмислення й узагальнення зробленого,
інноваційних методик наукового аналізу.
Принципи міждисциплінарності та ком-
паративістські підходи відкривають тут
справді неосяжні обрії. Рефлексивний ді-
апазон наукового пізнання чітко відпові-
дає цим параметрам, адже завдяки новим
інформаційним технологіям рефлексія
на рівні символів та інтерпретацій стала
засобом конструювання певних культур-
них кодів, які фіксують ступінь зрілості
суспільної свідомості на тому чи іншому
етапі її формування, включно з аналізом
смислів політичної взаємодії і культурно-
го спілкування.
Ситуації, у яких опинилася Україна
на межі ХІХ і ХХ і на початку ХХІ ст.,
значною мірою подібні, навіть дзеркальні.
І тоді, і тепер пошук об’єднавчих ідей і
суспільного консенсусу перебуває у сво-
єрідному «глухому куті». Створити узго-
джений між регіональними елітами та по-
літичними силами національний проєкт
Україні вже понад століття не вдається,
а тугий клубок суперечностей, зумовле-
ний зіткненням архаїки з інноваціями, не
піддається розв’язанню у внутрідержав-
ному контексті. Тиск колишньої метро-
полії на підвалини українського сувере-
нітету зі здобуттям незалежності не став
слабшим, радше навпаки, а уроки історії
засвоюються вкрай погано – не в останню
чергу внаслідок дивовижної розбіжності
в інтерпретаціях і репрезентаціях. Отже,
у сучасних реаліях поглиблений аналіз
впливу політичних та ідеологічних чинни-
ків на формування національної ідентич-
ності, простеження динаміки регіональної
гетерогенності та ціннісних розмежувань
становлять один із пріоритетних напрямів
для української соціогуманітаристики.
Осмислити процес формування підва-
лин національної ідентичності неможли-
во без з’ясування суті дискусій навколо
поняття «нація», які тривають уже понад
два століття. Вододіл між примордіаліс-
тами й конструктивістами проходить по
лінії визнання / невизнання етносів і на-
цій як «природних» чи «уявлених» спіль-
нот, але має безліч відтінків у трактуван-
нях. Провідна роль у цих дискусіях, як
і раніше, належить етнологам, але дедалі
помітніший вплив на проблематику на-
цієтворення мають історики й лінгвісти.
Завдяки лінгвістичному аналізу багатьох
середньовічних і ранньомодерних текстів
вдалося з’ясувати, що поняття «нація» по-
чало вживатися задовго до того, як епо-
ха буржуазних революцій протиставила
династичному принципу ідею народного
суверенітету і пов’язаний з ним «принцип
національності». Первісний зміст цього
поняття асоціювався з місцем народжен-
ня, тобто спільністю походження. У Рим-
ській імперії «націями» називали групи
чужинців, позбавлених прав громадян;
часто це поняття застосовувалося й до тих
віддалених народів, яких римляни вва-
жали «варварами». Надалі, однак, зміст
поняття «нація» істотно трансформував-
ся та ускладнювався; проблеми етнічного
походження поступалися місцем профе-
сійним зв’язкам. У найбільш загальному
вигляді в часи середньовіччя його вжи-
вали (паралельно з поняттям «gens») на
означення «племені», політичної й мовної
спорідненості. «Націями» називали себе
студентські й церковні земляцтва; часто
це поняття застосовувалося елітними про-
шарками для позначення групових інтер-
есів, не обов’язково пов’язаних з етнічним
походженням. Належність до такої «руди-
ментарної» (термін Е. Шилза) нації підви-
щувала соціальний статус особи і в цьому
розумінні була консолідуючим чинником.
Зрештою, еволюція терміна відбувалася,
за В. Євтухом, у напрямі позначення ним
«природної, не агрегованої, спільності
людей, визначеної системою об’єктивних
обставин, з якими людина стикається від
дня свого народження» [6, с. 112].
Більш-менш завершене концептуальне
окреслення термін «нація» дістав у ході
Французької революції кінця ХVІІІ ст.,
коли династичному пояснювальному мо-
дусу вперше була протиставлена ідея на-
родного суверенітету з «принципом на-
ціональності» в його основі. Національна
консолідація заради досягнення етнополі-
тичних цілей – загальноєвропейська тен-
денція, що виникла як реакція на Фран-
цузьку революцію і наполеонівські війни.
Саме під її впливом сформувався прин-
50
цип: «Будь-яка етнічна група має право
на власну державу, а кожна держава має
бути заснована на такій групі або нації»
[26, p. 61]. На думку Дж. Ротшільда, праг-
нення до створення «націй-держав» одразу
ж створило проблеми етнічної дискримі-
нації й асиміляції, реакцією на які стало
політичне збурення меншин [27, p. 41–42].
Відкинувши поняття держави як особисто-
го володіння монарха, Велика французька
революція замінила його ідеєю національ-
ного або народного суверенітету. В осно-
ві проголошеної революцією «Декларації
прав людини і громадянина» лежали ідеї
природних і невід’ємних прав людини,
свободи слова, особи, совісті, законності
опору гнобленню. Декларований револю-
цією принцип самовизначення передбачав
право народів створювати національні дер-
жави всупереч династичному принципу.
Протягом пів століття після революції ло-
зунги суверенітету й самовизначення мали
виразний об’єднувальний підтекст, а для
поляків, італійців, німців вони виявилися
фактором, що сприяв їхній консолідації.
Уведення національних рухів у контекст
боротьби культурних традицій та аналіз
національних соціумів крізь призму відно-
син «центр-периферія» надали можливість
Е. Шилзу трактувати націю як спільноту,
яка «становить важливий компонент су-
часних суспільств» [28]. На основі його
теоретичних розробок Дж. Александер
запропонував синтезуюче поняття «націо-
нальної солідарності» й визначив націю
як спільноту, що складається з групи-ядра
(core group) та етнічних зовнішніх груп
(ethnic outgroups) і формується завдяки
їхній взаємодії [25, p. 267–275].
Німецька традиція у визначенні нації
справила помітний вплив на трактування
цього поняття в мовах центральноєвро-
пейських і східноєвропейських народів,
зокрема і в українській. У вітчизняній
інтелектуальній думці витоки нації від-
шукувалися в глибокій давнині, а вся її
історія подавалася в дусі романтизованого
народництва й пріоритету етнічних та ре-
лігійних цінностей. У баченні В. Смолія,
О. Удода та О. Яся сформований на цій
основі історіографічний канон неодноразо-
во піддавався критиці за ритуальну апеля-
цію до патріотичних настанов, чорно-білу
аксіологію, полярні ціннісні підходи [19].
Інша річ, що згідно з існуючими в того-
часній Європі уявленнями національна іс-
торія ставала легітимним проєктом лише
в разі досягнення загальної згоди щодо
самого існування нації. Якщо ж таке іс-
нування було не очевидним, національна
історія сприймалася як ідеологічно сум-
нівний і науково неспроможний проєкт.
Суттєво заплутує проблему існування
кількох конкуруючих теорій нації (полі-
тичної, психологічної, культурологічної,
історико-економічної, етнічної) і безлічі
її типологізацій. Багатозначність терміна
«нація», ускладнена політичним та ідео-
логічним тиском на визначення змісту й
структури цього поняття, зумовила «тер-
мінологічний хаос», який простежується
у вітчизняній етнополітичній науці вже
майже століття. Як констатує О. Карту-
нов, «навіть фахівцям, не кажучи вже про
пересічних громадян, важко пробитися
крізь «термінологічні джунглі, які вини-
кли внаслідок підміни слів і понять, їх
некоректного та / чи неадекватного засто-
сування». Взаємозаміна термінів «нація»,
«держава», «суспільство» становить сер-
йозну концептуальну проблему [7, с. 128].
В українській історіографії орієнтуватися
в оцінках складної й неоднозначної доби
«національного відродження» завжди
було непросто [8]. Гадаємо, що цю мета-
форичну конструкцію і справді не варто
перетворювати на операціональну катего-
рію. Більш продуктивною в цьому сенсі
може бути категорія «націєстановлення»,
якщо вкладати в неї і процеси націєтво-
рення, і елементи «націєуявлення».
Розмитість і полісемантичність катего-
рії «нація», наголошує Л. Нагорна, робить
до певної міри контроверсійним і поняття
«національна пам’ять». Прогресивний у
своїй основі процес переходу «від історич-
ної свідомості до соціального та культур-
ного самоусвідомлення» (П. Нора) ніде
не був безпроблемним. Проблематичність
терміна «національна пам’ять» полягає в
тому, що він виходить із розуміння на-
ції як однорідної субстанції чи гомоген-
ної цілісності. Етносоціальний наратив
української історії піддається критиці
західними науковцями саме внаслідок за-
кріплення в ньому есенціалістських стан-
дартів з очевидним пріоритетом пам’яті
титульної нації. Якщо такий підхід не
буде замінений багатоетнічним, таким, що
презентує українську історію як історію
територіальну, історіописання в Україні,
вважають західні науковці, і надалі ли-
51
шатиметься полем емоційних суперечок
[16, с. 69–70]. Варто також дослухатися
до думки І. Гирича, який зазначає, що
«нація у вузькому значенні слова – це
люди, які мають одну колективну пам’ять
про своє минуле» [3, с. 8].
Загалом же, наскільки розмитою є межа
між «домодерністю» і «модерністю», на-
стільки ж умовним є вододіл між «модер-
ними» і «домодерними» націями. Процес
виникнення української нації легше по-
яснюється з позицій конструктивізму – не
маючи власної держави, цілісної території,
загальноприйнятої і усталеної з граматич-
ного погляду мови, вона значною мірою
була інтелектуальним витвором еліти,
а отже, типовою «уявленою спільнотою».
Але заглиблення в історичні пласти, зокре-
ма в часи Національної революції серед-
ини ХVІІ ст., дає безліч доказів існування
в українців відчуття власної території, іс-
торичної спадкоємності, значення власних
символів, тобто всього того, що підводить-
ся під поняття «національна ідентичність»
у примордіалістському каноні.
Відштовхуючись від запропонованої
Р. Шпорлюком ідеї «українського про-
єкту» [22], конструктивісти нижню хро-
нологічну межу націогенезу українців
окреслюють кінцем ХVІІІ – початком
ХІХ ст. В умовах становлення модер-
них російської і польської націй, дово-
дять вони, українці опинилися перед
вибором: або інтегруватися в імперську
модель «єдиноруської» нації (із втра-
тою при цьому етнічно-культурної само-
бутності), або відстояти право на власне
націєтворення в руслі загального «етніч-
ного ренесансу». Оскільки місцеві інте-
лектуали могли спиратися на власну істо-
ричну та культурну традицію й відчуття
локального патріотизму в певної частини
еліти, «український проєкт» мав шанси
на практичне втілення. Його автори до-
сить вправно використали нові геополі-
тичні реалії кінця ХVІІІ ст., пов’язані з
об’єднанням лівобережних і правобереж-
них українських земель у рамках однієї
держави, а також колонізацією півден-
них територій. Плідною в плані націо-
генезу виявилася також ідея соборної
України як ідеологічного обґрунтування
об’єднання двох частин нації – настільки
відмінних із соціокультурного погляду,
що спокуса вважати їх двома різними на-
ціями виникала все частіше.
Поняття «соборність» з’явилося в кон-
тексті боротьби за об’єднання двох частин
України як синонім спільності їх істо-
ричної долі і відповідної орієнтації сус-
пільної думки. Запозичене з православної
церковно-політичної термінології, воно
поряд із семантично спорідненою «всеєд-
ністю» перетворилося поступово в одне
з ключових понять філософської і полі-
тичної культури. У Росії ним позначала-
ся переважно своєрідна містична єдність,
що характеризує християнську церкву й
за аналогією з нею – християнське сус-
пільство. Стосовно політичного життя по-
няття «соборність» використовувалося як
антитеза централістичному деспотизмові
та фіксація внутрішнього прагнення до
зближення народів і національних церков.
В Україні контекст застосування поняття
«соборність» виявився дещо ширшим. Тут
воно набуло не лише мобілізаційний («ді-
яти одностайно»), але й територіальний
вимір. Поняття соборності в українському
науковому й політичному дискурсах ви-
користовується як синонім територіаль-
ної єдності, що базується на усвідомленні
спільності історичної долі, етнічних і гро-
мадянських самоідентифікаціях.
Відповідно до традицій православ-
ної еклезіології термін «соборність» має
глибоко закорінений духовно-моральний
зміст – єдність має виростати не з при-
мусу чи необхідності, а з глибоко усвідом-
леної внутрішньої потреби. В українській
політичний думці він виявився «затре-
буваним», коли боротьба за єдність двох
частин України стала на порядок денний
як практичне завдання. Утім, за слуш-
ною оцінкою А. Мальгіна, поняття «со-
борність», яке відіграє надзвичайно вели-
ку роль у політичній свідомості України,
залишає простір для дискусій і потребує
більш чітких дефініцій [13, с. 11–13, 269].
Сьогодні соборність – це вже не проблема
«збирання» географічного матеріалу для
створення будови української держави,
а проблема архітектоніки цієї будови, її
внутрішнього облаштування. Проте за-
вершеного теоретичного обґрунтування
консолідаційних механізмів, які здатні
відтворювати ідею соборності на кожному
новому етапі розвитку суспільно-політич-
ної думки, поки що бракує.
Зауважимо, що в системі сучасних со-
ціогуманітарних наук ставлення до зміс-
товного наповнення поняття «суспільно-
52
політична думка» імперських часів не є
однозначним. Очевидно, що цей конструкт
значною мірою є штучним, не позбавленим
суб’єктивності утворенням пізнішого часу.
Навряд чи щодо ХІХ ст. можна говорити
про громадську думку як про сталу мен-
тальну субстанцію; адекватна категориза-
ція її компетентних носіїв можлива лише з
певної часової дистанції. Соціологи вважа-
ють більш коректним для передачі сприй-
няття населенням значущих подій, проце-
сів та ситуацій термін «суспільні настрої»
[17, с. 205]. На нашу думку, ці споріднені
терміни все ж таки не є однопорядковими.
Суспільні настрої – явище масове, суспіль-
но-політична думка у своїй основі передба-
чає індивідуальність. До того ж останній
термін усталився у вітчизняному слово-
вжитку й простежується в тисячолітньому
діапазоні, а в предметному полі інтелек-
туальної історії він багато в чому є визна-
чальним. Тому питання коректності за-
стосування поняття «суспільно-політична
думка» для українського історичного зага-
лу не є дискусійним. Мова може йти лише
про більш чітке окреслення його змісту.
Потребують переосмислення й інші
категорії, що стосуються націє- та держа-
вотворчих трансформацій в українському
просторі. На думку Н. Яковенко, терміно-
логічні поля, які упорядковують поняття
«держава», «уряд» в українській та іншій
мовах, відбивають не тільки різну «гео-
графію мов», а й різні типи історичного
розвитку та відмінні процеси становлення
політичної й інтелектуальної культури.
Домінуюче в історіографії поняття «укра-
їнські землі» миготить у часі й просторі,
то набуваючи політичної ознаки, то втра-
чаючи її [23, с. 35–37]. Про регіональну
політику Російської імперії в літературі
мови взагалі немає, а її підміна поняттям
«національна політика» затемнює при-
роду непевної і нетривкої рівноваги, яка
складалася між імперським центром та
етнічними периферіями.
Розрізнення «росіян», «малоросів»,
«поляків» аж до 60-х років ХІХ ст. ста-
новило певну трудність навіть для про-
фесійних істориків: М. Костомаров і
В. Антонович, хоча й намагалися знайти
відмінності між росіянами і українцями,
обидві «народності» іменували «русь-
кими». В офіційному слововжитку для
українців (навіть у «малоросійському»
обличчі) відповідної ніші не знаходило-
ся, бо розрізнення робилося за релігійним
принципом: католиків беззастережно від-
носили до поляків, а православних – до
росіян. Поняття «малорос» відчутно змі-
нювало свій зміст не лише в часі, але й у
паралельно існуючих дискурсах ідентич-
ності. Переживши кілька кардинальних
трансформацій, воно ставало не просто
оспорюваним, але й прямо «бойовим» –
залежно від того, чи застосовується це по-
няття в дискурсі «зовні» (тобто не в мало-
російському середовищі), чи воно фігурує
у «внутрішньому» дискурсі [10].
В. Маслійчук уважно простежив про-
цес своєрідної міграції (навіть рокіровки)
назв «Україна» і «Малоросія». Тривалий
час вони (як, до речі, і термін «Росія»),
не мали ні історико-політичної, ні геогра-
фічної визначеності. Потім почалося своє-
рідне «змагання» за «українськість» між
колишньою Гетьманщиною і Слобожанщи-
ною; спочатку перевага була за Слобожан-
щиною внаслідок наявності адміністратив-
ного чинника – існування до 1835 року
Слобідсько-Української губернії, а також
зосередження в Харківському університе-
ті кращих інтелектуальних ресурсів «обох
Україн» [14]. На початок 40-х років «Ма-
лоросія» витісняє «Україну» як регіональ-
на назва; натомість остання назва набуває
нового романтичного, національного зву-
чання. Що ж до певної розмитості понять
«Малоросія» та «Україна» в наукових
дискурсах, то тут варто, на нашу думку,
керуватися зауваженням В. Кравченка,
що «національна парадигма (російська чи
українська) не в змозі пояснити або впо-
рядкувати плинну мозаїку назв окремих
територій всередині та навколо православ-
но-руського “ядра”, котре не могло бути
цілісним. Межова оптика української ми-
нувшини дозволяє принаймні змиритися з
цією невизначеністю та плинним розмаїт-
тям українського географічного та націо-
нального простору. Навряд чи якийсь дис-
курс може стати для нього домінантним».
А отже, слова на зразок «амбівалентнос-
ті», «палімпсесту», «невизначеності» за-
лишатимуться в лексиконі істориків, як і
сучасних політологів, соціологів, культу-
рологів, які звертаються до української
проблематики [11, с. 42].
За К. Галушком, на кінець ХІХ ст. іде-
ологічна українськість починає долати ар-
хаїчні регіональні ідентичності Галицької
Русі й русинства; водночас етнографічні,
53
лінгвістичні й статистичні дослідження
дали змогу візуально визначити обшири
тієї України, для якої М. Грушевський
усталив часовий вимір у вигляді формули
«України–Руси». На рубежі ХІХ і ХХ ст.
академічні часово-просторові концепти
України злилися нарешті в єдиний кон-
тинуум, що зумовило в останній третині
ХІХ ст. формулювання поняття «укра-
їнські землі». «Понятійна війна» з при-
воду національних самоназв точилася і в
Галичині. Перевага тут віддавалася тра-
диційному терміну «Русь», але тлумачи-
ли його по-різному. «За малопомітними
відмінностями у написанні прикметника
«руский» (або ж галицко-руский) – «рус-
ский» – «руський» стояли суттєві розхо-
дження галицьких «старорусинів», «русо-
філів» та «українофілів». Рідше можна
натрапити на поняття малоруський /
малоросійський, але і довкола них ішли
своєрідні семантичні суперечки. Термін
«український» до 1863 року в Галичині
взагалі не вживався.
Лише в метафоричному сенсі можна
говорити щодо рубежу ХІХ–ХХ ст. і про
«українську територію» – вона не була
позначена ні на картах, ні в топоніміці.
Суспільно-політичною думкою Росії кінця
ХІХ – початку ХХ ст., констатує К. Га-
лушко, Україна сприймалася як певний
етнічний регіон, жодним чином не окресле-
ний адміністративно-територіальними кор-
донами. Офіційна імперська історіографія
розглядала минуле українського народу як
невід’ємну складову загальноросійської іс-
торії, а простір «України» сприймався як
історично своєрідна частина ареалу роз-
селення українського племені малоросів.
Просторова тотожність «країни України»
й етнічних «українських земель» існува-
ла лише в уяві «політичних українців».
А в російській столиці будь-яка «україн-
ськість» сприймалася як «австрійська ін-
трига» й «мазепинство» [2, с. 64–97].
Постійно присутнє в різних дискурсах
«українське питання» (в лапках і без ла-
пок) часто наводить на роздуми: що це –
термін чи метафора? Важко погодитися
з тенденцією, що намітилася – перетво-
рити цей уведений владою метафорич-
ний конструкт на маркер певного етапу
в природному процесі націєстановлення.
В Яремчук, наприклад, констатує по-
яву українського питання на зламі ХІХ і
ХХ ст. і вкладає в цей конструкт поєднан-
ня двох чинників: «незаперечно існуючо-
го пригнічення недержавного українсько-
го народу» та «усвідомлення українською
спільнотою факту цього пригнічення»
[24]. Із цим твердженням важко погоди-
тися, бо й саме пригнічення, і його усві-
домлення фігурує практично в усіх дис-
курсах ХІХ ст. Утім, поява «українського
питання» представлена в них не стільки
як рубіж певного етапу в розвитку націо-
нального руху, скільки як ідеологема,
уведена в обіг апаратом російської влади.
І зовсім не випадково значна частина до-
слідників українського руху передає її в
назвах своїх праць у лапках.
Доволі довго з подачі І. Лисяка-Руд-
ницького історія формування специфічної
української ідентичності подавалася крізь
призму модної впродовж століття концеп-
ції «фронтирів». У системі вітчизняного
історіописання домінує вона й сьогодні,
хоча ставлення до неї в середовищі як діа-
спорних, так і вітчизняних науковців нео-
днозначне. Під час проведеного часописом
«Україна модерна» у 2011 році форуму на
теми порівняльної продуктивності концеп-
тів фронтирів та погранич думки вияви-
лися різними – від цілковитого відкидан-
ня «провіденційного, тріумфалістського й
імперіалістичного наповнення тернерової
теорії» (Л. Вульф) до обережного ви-
знання продуктивності тернерових спроб
поєднати у своїй концепції економічні,
ментально-історичні та політичні аспекти
(Б. Куцмані). Стосовно перенесення теорії
фронтиру на український ґрунт погляди
дискутантів теж різнилися. К. Браун од-
нозначно визнає теорію фронтиру «недо-
речною для української історії», В. Крав-
ченко вважає, що кожен історик сам має
вирішувати проблему її придатності для
власних досліджень. Значно оптиміс-
тичнішими виявилися оцінки новітніх
теорій погранич. Приміром, у баченні
С. Леп’явка «концепція «прикордоння»
є більш гнучкою, ніж теорія «фронти-
ру», і тому цілком придатна для вжитку»
[21, с. 70]. Використовувати й надалі для
аналізу непростих українських реалій
концепт «фронтир» чи відмовитися від
нього – справа особистих уподобань кож-
ного дослідника. Як вдала метафора, він,
безумовно, має право на існування. А в
понятійному ряду, принаймні в ролі оці-
ночного критерію, більш органічним для
аналізу контактних / конфліктних зон є,
54
на нашу думку, концепт рубіжності й по-
гранич.
Більш чіткого окреслення й певного
переосмислення потребує дефініція «по-
літична окремішність», уведена І. Гиричем
у назву його капітального дослідження.
Розмита метафора «окремішності» була
запропонована інтелектуалами ХІХ ст. пе-
реважно з метою відведення від себе зви-
нувачень у сепаратизмі. На нашу думку,
вміщення в сучасний політичний ряд кон-
цепту «політична окремішність» не над-
то продуктивне, адже сам по собі він не
містить конкретизації форм «усамостій-
нення» – доведених до ідеї відокремлен-
ня від державного тіла Росії чи замкнутих
у рамках культурництва чи автономізму.
І. Гирич, який пише про підміну у вітчиз-
няному «культурництві» політичних намі-
рів світоглядно-культурними, визнає, що в
умовах царської деспотії часто було важ-
ко провести межу, яка б відокремлювала
культурний аспект від політичного. «Куль-
турники» сподівалися, що слідом за окре-
мішністю мови, літератури та історії мала
б прийти перспективна політична окреміш-
ність. Частина поляків була готова визнати
українське право на культурну й політич-
ну окремішність; у російській суспільній
думці прихильників такого погляду «було
надивовижу мало». «Примарна національ-
на близькість породжувала більшу націо-
нальну нетерпимість росіян до українства,
окремішність якого росіянами сприйма-
лася тоді, та й у більшості тепер, як ано-
малія і неприродність» [4, с. 88, 93–94].
На жаль, чіткого визначення змісту, який
сам І. Гирич вкладає в поняття «політична
окремішність» у його численних працях на
цю тему знайти не вдається.
Не менше термінологічних ускладнень
виникає у зв’язку з недостатнім «розве-
денням» у наукових дискурсах понять, що
відбивали ступінь протестної активності на
українських землях означеного часу. Ідеть-
ся насамперед про розрізнення термінів
«націоналісти» й «націонали» – останнім
терміном, уведеним в обіг харків’янами –
членами «Братства тарасівців» і харків-
ської студентської громади, його при-
хильники намагалися відмежуватися від
ярликів, що їх навішували на поняття
«націоналіст» російські соціалісти, які
прирівнювали націоналізм до шовінізму
[15, с. 64–65]. Але значно більшою мірою
варто зосередити увагу на існуванні дово-
лі широкого смислового ланцюга: «украї-
нофільство» – «хлопоманство» – «грома-
дівство» – «народолюбство» – «українське
народництво» – «українське народовство».
Усі ці поняття доволі часто вживаються як
синонімічні, хоча спроби їх розведення ро-
билися не раз. На нашу думку, критеріями
розрізнення тут можуть бути як найбільш
поширені самоназви, так і ознаки більшої
чи меншої опозиційності до існуючих по-
літичних режимів.
При цьому варто мати на увазі, що на-
явні джерела відбивають тенденцію, яка
існувала у вищих офіційних колах імпе-
рії середини ХІХ ст., – до перебільшен-
ня реального впливу українського руху.
Насамперед це стосується хлопоманства –
руху вихідців із польських шляхетських
родин, які відмовлялися від свого поль-
ського походження заради «української
справи». Те, що вони не визнавали поль-
ських історичних претензій на українські
території і вважали безглуздою діяльність
польських повстанців в Україні, налашту-
вало проти них поляків. Радикалізм хло-
поманів лякав і представників російських
офіційних кіл; у їхніх донесеннях можна
натрапити на звинувачення хлопоманів в
«єзуїтській конспірації та інтриганстві».
Водночас у поліцейських звітах, які писа-
ли після розслідування цих доносів, по-
дібні звинувачення часто дезавуювалися.
Зокрема, ішлося про те, що треба відки-
нути всякі чутки про прагнення хлопома-
нів щодо незалежної України, оскільки,
мовляв, «незалежної України ніколи не
було і, відтак, не може бути» [20, с. 613].
Доволі точно політичний портрет хлопо-
манів окреслив В. Липинський: сповнені
жертовності й посвяти інтересам народу,
хлопомани «відкидали будь-яку політику,
а отже, й суто політичну боротьбу за дер-
жавну Польщу, їх метою був народ, лише
народ» [12, с. 207–209].
Українофільство – термін найбільш за-
гальний. Це певний аналог одного з ран-
ніх варіантів українського патріотизму з
акцентом на обласних відмінностях. Саме
так трактував його В. Антонович. «Під
словом українофіли ми розуміємо тих
уродженців Південноруського краю, які
настільки знайомі з своєю батьківщиною,
що встигли констатувати відмінні риси її
народонаселення, настільки розвинуті, що
викласти можуть і літературно свої пере-
конання, настільки люблять свою бать-
55
ківщину і бажають її розвитку й успіш-
ності, що вважали б справою гріховною
замовчувати її особливості і потреби, які
з цих особливостей випливають, настіль-
ки не виключно зациклені на турботі про
особисту кар’єру й добробут, що в міру
можливості, у законних рамках готові
відстоювати свої переконання, незважаю-
чи на пересуди, які зазвичай зустрічають
їх думки, і на наслідки цих передсудів»
[1, с. 144]. М. Костомаров ототожнював
українофільство «з прагненням деяких
малоросів писати на своєму рідному на-
річчі і разом з тим вивчати багату скарб-
ницю народної поезії» [9, с. 338–349].
У міру того, як помірковане українофіль-
ство в наукових дискурсах змінювалося
більш виразним «українством», ставлення
до нього змінювалося – у «будителів на-
ції» на гірше (А. Ніковський писав про
українофільство як про «то ембріональну,
то дегенеративну форму суспільної свідо-
мості», навіть як про «поховану ідею») а в
ревнителів «общерусскости», навпаки, на
більш прихильне (Т. Флоринський бачив
у ньому лише прагнення до «скромного
обласного розвитку») [10, с. 9–27].
У баченні Б. Грінченка українофільство
являє собою «формальний націоналізм»,
що проявляється в прихильності до укра-
їнської мови, українського одягу – «але й
тільки». Народолюбство в його уявленні
є вищим ступенем усвідомлення україн-
ської нації як «нації самостійної, що має
всі права, які звичайно повинна мати на-
ція» і водночас на порядок вищий ступінь
опозиційності (включено з радикалізмом,
що має «соціалістичний колір») [5, с. 102–
105]. Загалом же і на Наддніпрянщині,
і в Галичині поняття «народолюбство»
найчастіше застосовувалося як найбільш
нейтральний термін – ним позначалися
діячі різного походження, з відмінними
соціальними й культурними переконання-
ми, але об’єднані роботою над просвітою і
національним вихованням народу. Як по-
казав С. Світленко, назва «народолюбці»
була органічною для діячів українського
визвольного руху, про що свідчить їхня
епістолярна спадщина. Приміром, О. Кіс-
тяківський застосовує її не лише до сво-
їх колег з Наддніпрянщини й Галичини,
але й до самого себе, характеризуючи стан
свого світогляду. Про своє і «товаришів»
народолюбство писав також М. Драгома-
нов [18, с. 95]. У сучасній історіографії
поняття «українофільство» використову-
ється зазвичай на означення суспільного
завдання, яке виконувалося інтелектуала-
ми на етапі переходу від «академічних»
пошуків до поміркованого культурництва.
Кожний етап визвольного руху мав, за
І. Гиричем, свій ідеологічно зафарбова-
ний відповідник. Для романтичного ета-
пу національного руху ним було україн-
ське слов’янофільство, для позитивістської
доби – народницьке (народовське) украї-
нофільство, для початку модерної доби –
політичне українство [4, с. 413–414].
Завершити ці теоретичні зауваги хоті-
лося хоча б схематичним окресленням по-
няття «національний ідеал» і його співвід-
ношенням з терміном «суспільний ідеал».
Не заглиблюючись у термінологічні тон-
кощі визначення етнокультурних критері-
їв, які забезпечують життездатність нації,
вкладаємо в ці поняття бажаний для пев-
ної національної спільноти образ її май-
бутнього, а також більш-менш узгоджений
проєкт відповідного цілепокладання. Як і
більш широке поняття «національна ідея»,
поняття «національний ідеал» зазвичай
замикається на обстоюванні самобутнос-
ті, самодостатності, культурно-історичної
цілісності нації як політичної мети. По-
няття «суспільний ідеал» значно ширше,
бо включає вибудовування взаємин між
суспільними стратами й етнічними спіль-
нотами в руслі рівних можливостей і со-
ціальної справедливості. Обидва поняття,
однак, допускають безліч тлумачень, а в
поляризованому, розколотому соціумі на
них нашаровуються ідеологічні завдання
й смислові підходи, які доволі часто зво-
дять проблему національного до вузько
витлумаченого етнічного, а проблему сус-
пільних цінностей – до вибору мовних чи
зовнішньополітичних орієнтацій.
У перші роки незалежності багатьом
здавалося, що гармонійне узгодження на-
ціонального, демократичного, соціально-
го проєктів досягатиметься в руслі фор-
мування загальнонаціональних цілей,
об’єднаних концептом «національна ідея».
Відповідний пошук виявився, однак, ма-
лорезультативним – насамперед тому, що
смисложиттєві для соціуму ідеї й ідеа-
ли не формуються в кабінетах ідеоло-
гів, а природно виростають із суспільної
практики. Концептуалізація національно-
го ідеалу передбачає наявність політичної
нації як своєрідної надетнічної цілісності,
56
а також демократичної, правової, соціаль-
ної держави. Поки соціум не відчує себе
єдиною спільнотою зі спільними інтереса-
ми й узгодженим баченням шляхів їх ре-
алізації, національна ідея може існувати
хіба що у вигляді умоглядної конструкції.
Як свідчить історичний досвід, ідентич-
ності зазвичай формуються в конфліктно-
му середовищі, за умов відсутності єдиної
системи смислів, ускладненої зіткненням
політичних платформ та історіографіч-
них підходів. Саме органічно притаманна
цьому процесу конфліктність дає змогу
фіксувати наявність контрідентичностей
спочатку в дискурсивному полі, а потім і
в реальному зіткненні протилежних іден-
тифікаційних практик. Ризикогенність і
конфліктність – майже неминучі наслід-
ки ідейних битв, які супроводять «кри-
зи спільного розуміння ідентичностей»
(С. Роккан) і навіть звичайний вакуум
консолідаційних ідей. Передусім це сто-
сується конфліктів із різнопорядковими
суб’єктами (а саме таким був конфлікт
українського етносу з владними струк-
турами Російської імперії). І зовсім не
обов’язково кожна зі сторін конфлікту
має бути носієм уже сформованої етнічної
ідентичності. Усі конфлікти такого роду
виникають у соціальній сфері, яка сама
по собі є безмежною. Тому й розглядати
їх доцільно в рамках цивілізаційного під-
ходу, в основі якого бачення суспільства
як єдності соціальності й культури.
Питання про консолідаційний потен-
ціал українського національного руху на
рубежі ХІХ та ХХ ст. і його вплив на фор-
мування процесів становлення української
політичної нації не має однозначної відпо-
віді. В ідеалі цей вплив був, безумовно,
позитивним – за умов стагнації суспіль-
них процесів модерна українська нація
мала небагато шансів на консолідацію.
Але, з іншого боку, «навздогінна запізні-
ла модернізація» розхитувала традиційні
моральні підвалини соціуму, створюючи
середовище з виразними нахилами до ксе-
нофобії, девіантних поведінкових стерео-
типів. Війна, зрушивши з місця величезні
маси людей, сприяла підвищеній поляри-
зації суспільства, стимулювала руйнівні
інстинкти й схильність до анархії. До того
ж вона не лише поглибила феномен «роз-
двоєння» українського патріотизму, але й
девальвувала ідею «відроджувального на-
ціоналізму». І річ не лише в неспівзвуч-
ності ідей державності й соборності того-
часним політичним реаліям, а в утопізмі
самого прагнення до одномірних культур-
них дефініцій в імперських умовах, об-
тяжених феноменами «двокультурності»,
«подвійної лояльності», гібридних іден-
тичностей. У такій атмосфері українська
національна парадигма могла зародитися
і тривалий час існувати лише як етнічна,
а в багатоскладовому соціумі її консоліда-
ційний потенціал був невисоким.
Зрештою, як з’ясувалося, національ-
на держава сама по собі не гарантує ін-
новаційності розвитку. Реалістичні, на-
ціонально значущі суспільні проєкти не
народжуються в атмосфері нестабільнос-
ті, ідейного протиборства, міжнародних
чвар, зведення особистих рахунків. Наці-
ональний рух втрачає мотиваційні важелі,
якщо стикається з гостро відмінним бачен-
ням соціальних пріоритетів і протилеж-
ними зовнішньополітичними орієнтація-
ми. Вибудова політичної нації зі спільним
баченням суспільних цінностей – єдино
надійна запорука успішності процесів са-
моорганізації й державотворення. Пошук
відповіді на кардинальне для української
історії питання, чому вагомі консоліда-
ційні спроби інтелектуалів в кінцевому
підсумку ведуть не до згладжування, а до
поглиблення лінії розмежувань, безумов-
но, буде результативним. Головне – чітко
усвідомлювати ті концептуальні «больові
точки», які не дали змоги побачити без-
посередні результати формування україн-
ської ідентичності столітньої давнини. Це
є надзвичайно важливим і в сьогоднішніх
реаліях, коли Україна опинилася в епі-
центрі тектонічних соціокультурних роз-
ломів глобального світоустрою.
Джерела та література
1. Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори / [упоряд: О. Тодійчук,
В. Ульяновський ; голов. ред. С. Головко]. Київ : Либідь, 1995. 813, [1] с. (Пам’ятки історичної думки
України).
2. Галушко К. Украинские пределы. Украина и украинцы в европейской картографии от Античнос-
ти до ХХ века : науч.-попул. изд. Киев, 2014. 143 с.
57
3. Гирич І. Українська історія: через ідентичність до держави / ред. Ю. Буряк. Київ : Українські
пропілеї, 2021. 270 с.
4. Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.) /
відп. ред. О. Рубльов. Київ : Український письменник, 2014. 496 с.
5. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. Джерела з історії суспільно-політичного руху в
Україні 19 – поч. 20 ст. Вип. 1. Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу.
Київ : Інститут української археографії НАН України, 1994. С. 34–105.
6. Євтух В. Етнічність. Глосарій. Київ : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2009. 170 с.
7. Картунов О. В. Вступ до етнополітології : науково-навчальний посібник. Київ : Ін-т економіки,
управління та господарського права, 1999. 300 c.
8. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. Київ : Либідь, 1999. 352 с.
9. Костомаров М. Українофільство. Костомаров М. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фолькло-
ристики й літературознавства. Київ : Либідь, 1994. 384 с.
10. Котенко А. Л., Мартынюк О. В., Миллер А. И. «Малоросс»: эволюция понятия до Первой ми-
ровой войны. Новое литературное обозрение. 2011. № 108. С. 9–27.
11. Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. Київ :
Критика, 2011. 544 с.
12. Липинський В. Шляхта на Україні. В’ячеслав Липинський: повне зібрання творів, архів, студії.
Т. 1. Суспільно-політичні твори (1908–1917) / ред. кол.: Я. Пеленський (голов. ред.), І. Гирич, О. Про-
ценко, Г. Папакін, Г. Сварник, Т. Осташко. Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липин-
ського ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ. Київ ;
Філадельфія : Український письменник, 2015. 784 с.
13. Мальгин А. В. Украина: соборность и регионализм. Симферополь : СОНАТ, 2005. 280 с.
14. Маслійчук В. «Від України до Малоросії»: регіональні назви та національна історія. Україна.
Процеси націотворення : [збірка] / [Юліане Бестерс-Дільґер та ін. ; наук. ред. В. Маслійчук ; пер. з нім.:
С. Матіяш та Ю. Дуркот] ; упоряд. Андреас Каппелер. Київ : К. І. С., 2011. С. 229–245.
15. Михутина И. В. Украинский вопрос в России (конец ХІХ – начало ХХ века) : [монография]. Рос.
акад. наук, Ин-т славяноведения. Москва, 2003. 287 с.
16. Нагорна Л. Історична культура: концепт, інформаційний ресурс, рефлексивний потенціал.
Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. 382 c.
17. Проблеми української політики. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональ-
них досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. 410 с.
18. Світленко С. Світ модерної України кінця ХVІІІ – початку ХХ століття : Зб. наук. пр. Дніпропе-
тровськ : Герда, 2007. 460 с.
19. Смолій В., Удод О., Ясь О. Історія інститутська, історія українська. Історіографічні дослідження
в Україні : зб. наук. пр. / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. 2012. Вип. 22. C. 5–42.
20. Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання
(1847–1914). Збірник документів і матеріалів / відп. ред. Г. Боряк; упоряд.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гіс-
цова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра ; НАН України. Інститут історії України;
Укрдержархів, ЦДІАК України. Київ : Інститут історії України, 2013. 810 с.
21. Форум «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об’єкт дослідження. Україна модерна.
2011. Чис. 18. С. 47–78.
22. Шпорлюк Р. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) / пер. з
англ. Київ : Дух і Літера, 2000. 354 с.
23. Яковенко Н. Вступ до історії. Київ : Критика, 2007. 375 с.
24. Яремчук В. Українське питання і ставлення до нього з боку російських політичних партій на
початку ХХ ст. Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та пробле-
ми розвитку : збірник / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса ; голова ред. кол.
Ю. А. Левенець. Київ : ІПіЕНД, 2007. С. 539–552.
25. Alexander J. C. Neofunctionalism and modern society: introduction. The renascence of sociological
theory: classical and contemporary. F. E. Peacock Publishers, 1991. P. 267–275.
26. Krejci J., Velimski V. Ethnic and political nations in Europe. London, 1981. 280 p.
27. Rothschild J. Ethnopolitics: A conceptual framework. New York : Columbia University Press, 1981.
290 p. DOI: https://doi.org/10.7312/roth91044.
28. Shils E. Tradition. Chicago : The University of Chicago Press, 1983. 334 p.
58
References
1. ANTONOVYCH, Volodymyr. My Confession. Selected Historical and Journalistic Works. Olha
TODIYCHUK, Vasyl ULIANOVSKYI, compilers. S. HOLOVKO, ed.-in-chief. Kyiv: Lybid, 1995, 813,
[1] pp. (Monuments of the Historical Thought of Ukraine) [in Ukrainian].
2. GALUSHKO, Kirill. Ukrainian Borders. Ukraine and Ukrainians in European Cartography from Antiquity
to the 20th Century: Popular Science Edition. Kiev, 2014, 143 pp. [in Russian].
3. HYRYCH, Ihor. Ukrainian History: Through Identity to the State. Yuriy BURIAK, ed. Kyiv: Ukrainian
Propylaea, 2021, 270 pp. [in Ukrainian].
4. HYRYCH, Ihor. Ukrainian Intellectuals and Political Separation (Mid 19th – Early 20th Century).
Oleksandr RUBLIOV, ed.-in-chief. Kyiv: Ukrainian Writer, 2014, 496 pp. [in Ukrainian].
5. HRINCHENKO, Borys. Letters from the Dnieper Ukraine. In: The Sources on the History of the Socio-
Political Movement in Ukraine of the 19th – Early 20th Century. Iss. 1. Hrinchenko B. – Drahomanov M. Dialogues
on the Ukrainian National Cause. Kyiv: Institute of Ukrainian Archaeography of the National Academy of
Sciences of Ukraine, 1994, pp. 34–105 [in Ukrainian].
6. YEVTUKH, Volodymyr. Ethnicity. Glossary. Kyiv: Mykhailo Drahomanov NPU, 2009, 170 pp. [in
Ukrainian].
7. KARTUNOV, Oleksii. Introduction to Ethnopolitology: A Scientific Teaching Aid. Kyiv: Institute of
Economics, Management and Economic Law, 1999, 300 pp. [in Ukrainian].
8. KASIANOV, Heorhii. Theories of Nation and Nationalism. Kyiv: Lybid, 1999, 352 pp. [in Ukrainian].
9. KOSTOMAROV, Mykola. Ukrainophilia. In: KOSTOMAROV, Mykola. Slavic Mythology. Selected
Works in Folklore and Literary Criticism. Kyiv: Lybid, 1994, 384 pp. (Literary Monuments of Ukraine) [in
Ukrainian].
10. KOTENKO, Anatoly, Olga MARTYNIUK, Aleksei MILLER. «Little Russian»: The Concept
Evolution before the First World War. In: Irina PROKHOROVA, ed.-in-chief. A New Literary Review, 2011,
no. 108, pp. 9–27 [in Russian].
11. KRAVCHENKO, Volodymyr. Ukraine, Empire, Russia. Selected Articles on Modern History and
Historiography. Kyiv: Critique, 2011, 544 pp. [in Ukrainian].
12. LYPYNSKYI, Viacheslav. Nobility in Ukraine. In: Editorial board: Yaroslav PELENSKYI, ed.-in-chief,
Ihor HYRYCH, Oksana PROTSENKO, Heorhii PAPAKIN, Halyna SVARNYK, Tetiana OSTASHKO.
Viacheslav Lypynskyi: Complete Collection of Works, Archives, Studies. Vol. 1. Social and Political Works (1908–
1917). Viacheslav Lypynskyi East European Research Institute; Mykhailo Hrushevskyi Institute of Ukrainian
Archaeography and Source Criticism of the National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv; Philadelphia:
Ukrainian Writer, 2015, 784 pp. [in Ukrainian].
13. MALGIN, Andrey. Ukraine: Conciliarism and Regionalism. Simferopol: SONAT, 2005, 280 pp. [in
Russian].
14. MASLIICHUK, Volodymyr. «From Ukraine to Little Russia»: Regional Names and National History.
In: Andreas KAPPELER, compiler. Ukraine. Nation Formation Processes: Collected Volume. Juliane BESTERS-
DILGER et al; Volodymyr MASLIICHUK, scientific ed. Translated from German by Sofiia MATIASH and
Yurii DURKOT. Kyiv: K.I.S., 2011. pp. 229–245 [in Ukrainian].
15. MIKHUTINA, Irina. The Ukrainian Issue in Russia (Late 19th – Early 20th Century): A Monograph.
Russian Academy of Sciences, Institute of Slavic Studies. Moscow, 2003, 287 pp. [in Russian].
16. NAHORNA, Larysa. Historical Culture: A Concept, Information Resource, Reflective Potential. Kyiv:
Ivan Kuras IPENS of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2014, 382 pp. [in Ukrainian].
17. LEVENETS, Yurii, editorial board’s chairperson. Problems of Ukrainian Politics: Analytical Reports of
the Ivan Kuras Institute of Political and Ethnonational Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Kyiv: Ivan Kuras IPENS of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2010, 410 pp. [in Ukrainian].
18. SVITLENKO, Serhii. The World of Modern Ukraine of the Late 18th – Early 20th Century: Collected
Scientific Works. Dnipropetrovsk: Herda, 2007, 460 pp. [in Ukrainian].
19. SMOLII, Valerii, Oleksandr UDOD, Oleksii YAS. Institute History, Ukrainian History. In: Valerii
SMOLII, ed.-in-chief. Historiographical Research in Ukraine: Collected Scientific Works. National Academy of
Sciences of Ukraine, Institute of History of Ukraine. 2012, iss. 22, pp. 5–42 [in Ukrainian].
20. BORIAK, Hennadii, ed.-in-chief. Ukrainian Identity and the Language Issue in the Russian Empire: an
Attempt of State Correction (1847–1914). Collection of Documents and Materials. Hennadii BORIAK, Volodymyr
BARAN, Liubov HISTSOVA, Liudmyla DEMCHENKO, Olha MUZYCHUK, P. NAIDENKO, Valentyna
SHANDRA, compilers. NAS of Ukraine. Institute of History of Ukraine; Ukrainian State Archives, USHAK
of Ukraine. Kyiv: Institute of History of Ukraine, 2013, 810 pp. [in Ukrainian].
59
21. ANON. Forum “Above the Border”: the Concept of Borderlands as an Object of Research. Translated
from English by Marharyta YEHORCHENKO, from German by Roksoliana SVIATO. In: Ukraine is Modern,
2011, no. 18, pp. 47–78 [in Ukrainian].
22. SHPORLIUK, Roman. Empire and Nations (From the Historical Experience of Ukraine, Russia, Poland
and Belarus). Translated from English. Kyiv: Spirit and Letter, 2000, 354 pp. [in Ukrainian].
23. YAKOVENKO, Natalia. Introduction to History. Kyiv: Critique, 2007, 375 pp. [in Ukrainian].
24. YAREMCHUK, Viacheslav. The Ukrainian Issue and the Attitude to It of Russian Political Parties
at the Early 20th Century. In: Yurii LEVENETS, editorial board’s chairperson. Modern Ukrainian State:
Historical Imperatives of Formation, Tendencies and Problems of Development: Collected Volume. NAS of
Ukraine, Ivan Kuras Institute of Political and Ethnonational Studies. Kyiv: IPENS, 2007, pp. 539–552 [in
Ukrainian].
25. ALEXANDER, Jeffrey Charles. Neofunctionalism and Modern Society: Introduction. In: Henry
ETZKOWITZ, Ronald M. GLASSMAN, general editors. The Renascence of Sociological Theory: Classical and
Contemporary. F. E. Peacock Publishers, 1991, pp. 267–275 [in English].
26. KREJČÍ, Jaroslav, Vitezslav VELIMSKY. Ethnic and Political Nations in Europe. London, 1981, 280 pp.
[in English].
27. ROTHSCHILD, Joseph. Ethnopolitics: A Conceptual Framework. New York: Columbia University
Press, 1981, 290 pp. [in English]. DOI: https://doi.org/10.7312/roth91044.
28. SHILS, Edward. Tradition. Chicago: The University of Chicago Press, 1983, 334 pp. [in English].
Надійшла / Received 26.05.2021
Рекомендована до друку / Recommended for publishing 03.11.2021
|