Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти

Стаття присвячена висвітленню міждисциплінарних методологічних підходів дослідження впливу локальних чинників на процеси національного та регіонального самовизначення у часі і просторі. Обґрунтовано роль і місце локалістики в утвердженні просторового масштабу історіографії, ознакою якого є перехід в...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2022
1. Verfasser:	Верменич, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2022
Schriftenreihe:	Історико-географічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Історична географія
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209300
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2022. — Число 16. — С. 5-26. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-209300
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2093002025-11-18T01:10:45Z Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти Locality in Historical and Geographical Space: Interdisciplinary Contexts Верменич, Я. Історична географія Стаття присвячена висвітленню міждисциплінарних методологічних підходів дослідження впливу локальних чинників на процеси національного та регіонального самовизначення у часі і просторі. Обґрунтовано роль і місце локалістики в утвердженні просторового масштабу історіографії, ознакою якого є перехід від домінування політично-орієнтованої подієвої історії до вивчення цивілізаційних, культурних та регіональних особливостей. Акцентування дослідницької уваги на історіографічних явищах локалізму спричинено логікою розвитку глобалізаційних процесів і тим впливом, який вони справляють на всю систему центр-периферійних та просторових відносин. Методологія локальних досліджень застосовується для осмислення еволюції культурних систем, створених різними антропологічними традиціями та культурами, стійкості територіальних кордонів при зміні епох, етносів, формацій. Доведено, що історико-географічний простір становить оптимальне наукове поле для розвитку локалістики, як методу ретроспективного регіонального аналізу, спроможного забезпечити перенесення акцентів з метанаративу на дослідження багатобарвності просторових систем, репрезентувати нові моделі переосмислення філософії простору. Пропонований контекст локальності, базований на ідеях мультикультуралізму, розглядається як потужний ресурс економічних і політичних перетворень, уточнення граней перетину історичної та географічної науки, історії історичної думки, інтелектуальної, культурної, соціальної, регіональної історії. Утвердження в науковому дискурсі локальної парадигми дасть змогу поставити на науковий ґрунт дискусії щодо співвідношення національного історичного наративу і локальних історіографічних традицій та осмислити регіональну специфіку просторового розвитку України. The article proposes interdisciplinary methodological approaches in the study of the influence of local factors on the processes of national and regional selfdetermination. The role and place of localism in the spatial scale of historiography are substantiated. Localism is characterized by the transition from the dominance of politically-oriented event history to the study of civilizational, cultural, and regional features. The methodology of research focused on local aims to understand the evolution of cultural systems created by different anthropological traditions and cultures, and the stability of territorial boundaries with changing epochs, ethnic groups, and formations. It is proved that historical-geographical space is a promising research field for the development of localism as a method of retrospective regional analysis, able to transfer accents from metanarrative to the study of multi-layered spatial systems, to offer new models of rethinking the philosophy of space. The proposed context of locality, based on the ideas of multiculturalism, is seen as a powerful resource for economic and political transformations, and clarification of the intersections of historical and geographical disciplines, e.g. intellectual, cultural, social, and regional history. Acknowledgment of the local paradigm in the academic discourse will make it possible to discuss broadly the relationships between the national historical narrative and local historiographical traditions and to comprehend the regional specifics of the spatial development of Ukraine. 2022 Article Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2022. — Число 16. — С. 5-26. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2616-5295 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209300 332:316.334.52 uk Історико-географічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історична географія Історична географія
spellingShingle	Історична географія Історична географія Верменич, Я. Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти Історико-географічні дослідження в Україні
description	Стаття присвячена висвітленню міждисциплінарних методологічних підходів дослідження впливу локальних чинників на процеси національного та регіонального самовизначення у часі і просторі. Обґрунтовано роль і місце локалістики в утвердженні просторового масштабу історіографії, ознакою якого є перехід від домінування політично-орієнтованої подієвої історії до вивчення цивілізаційних, культурних та регіональних особливостей. Акцентування дослідницької уваги на історіографічних явищах локалізму спричинено логікою розвитку глобалізаційних процесів і тим впливом, який вони справляють на всю систему центр-периферійних та просторових відносин. Методологія локальних досліджень застосовується для осмислення еволюції культурних систем, створених різними антропологічними традиціями та культурами, стійкості територіальних кордонів при зміні епох, етносів, формацій. Доведено, що історико-географічний простір становить оптимальне наукове поле для розвитку локалістики, як методу ретроспективного регіонального аналізу, спроможного забезпечити перенесення акцентів з метанаративу на дослідження багатобарвності просторових систем, репрезентувати нові моделі переосмислення філософії простору. Пропонований контекст локальності, базований на ідеях мультикультуралізму, розглядається як потужний ресурс економічних і політичних перетворень, уточнення граней перетину історичної та географічної науки, історії історичної думки, інтелектуальної, культурної, соціальної, регіональної історії. Утвердження в науковому дискурсі локальної парадигми дасть змогу поставити на науковий ґрунт дискусії щодо співвідношення національного історичного наративу і локальних історіографічних традицій та осмислити регіональну специфіку просторового розвитку України.
format	Article
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
author_sort	Верменич, Я.
title	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
title_short	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
title_full	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
title_fullStr	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
title_full_unstemmed	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
title_sort	локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Історична географія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209300
citation_txt	Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2022. — Число 16. — С. 5-26. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT vermeničâ lokalʹnístʹvístorikogeografíčnomuprostorímíždisciplínarníkonteksti AT vermeničâ localityinhistoricalandgeographicalspaceinterdisciplinarycontexts
first_indexed	2025-11-18T02:15:22Z
last_indexed	2025-11-19T02:10:16Z
_version_	1849182877862854656
fulltext	Історична географія 5 Ярослава Верменич член-кореспондентка НАН України, докторка історичних наук, професорка, завідувачка відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України E-mail: verrosla@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4445-9492 ЛОКАЛЬНІСТЬ В ІСТОРИКО�ГЕОГРАФІЧНОМУ ПРОСТОРІ: МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ КОНТЕКСТИ УДК 332:316.334.52 Стаття присвячена висвітленню міждисциплінарних методологічних підходів до- слідження впливу локальних чинників на процеси національного та регіонального само- визначення у часі і просторі. Обґрунтовано роль і місце локалістики в утвердженні просторового масштабу історіографії, ознакою якого є перехід від домінування полі- тично-орієнтованої подієвої історії до вивчення цивілізаційних, культурних та регіо- нальних особливостей. Акцентування дослідницької уваги на історіографічних явищах локалізму спричинено логікою розвитку глобалізаційних процесів і тим впливом, який вони справляють на всю систему центр-периферійних та просторових відносин. Методологія локальних досліджень застосовується для осмислення еволюції культур- них систем, створених різними антропологічними традиціями та культурами, стій- кості територіальних кордонів при зміні епох, етносів, формацій. Доведено, що історико-географічний простір становить оптимальне наукове поле для розвитку локалістики, як методу ретроспективного регіонального аналізу, спро- можного забезпечити перенесення акцентів з метанаративу на дослідження багато- барвності просторових систем, репрезентувати нові моделі переосмислення філософії простору. Пропонований контекст локальності, базований на ідеях мультикультура- лізму, розглядається як потужний ресурс економічних і політичних перетворень, уточ- нення граней перетину історичної та географічної науки, історії історичної думки, інтелектуальної, культурної, соціальної, регіональної історії. Утвердження в науковому дискурсі локальної парадигми дасть змогу поставити на науковий ґрунт дискусії щодо співвідношення національного історичного наративу і локальних історіографічних тра- дицій та осмислити регіональну специфіку просторового розвитку України. Ключові слова: локальність, нова локальна історія, історична географія, істо- рико-географічний регіон, регіоналістика. ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ © Ярослава Верменич, 2022 Верменич Ярослава 6 ез перебільшення можна стверджувати, що в сучасних реаліях російсько-української війни зростає усвідомлення того, що проб- лема виживання людства великою мірою залежить від розуміння відмінності локалітетів як неперехідної цінності і від поваги до інакшості в усіх її проявах і різновидах. Внаслідок цього в системі соціогумані- тарних наук відбувається помітне зміщення наукових інтересів від соці- ально-економічного рівня знання, пов’язаного з осмисленням умов буття людських спільнот, до культурологічного й антропологічного, де на пер- ший план виходять локальні ідентичності й особливості свідомості конк- ретної людини. Людина розглядається як втілення соціального досвіду, а свобода – як одна з іпостасей відповідальності. В контексті української ситуації такі концептуальні підходи дають можливість репрезентувати нову оптику бачення складної для інтерпретацій проблеми локальних і регіональних соціумів поділених кордонами, осмислювати історію фор- мування соціокультурних погранич на українських землях, простежувати відцентрові та доцентрові тенденції в українському геополітичному просторі. Специфічна увага до проблем простору у сучасному світі віддзер- калює певний баланс системи загальноцивілізаційних дослідницьких пріоритетів у соціогуманітарній сфері. Спостерігається своєрідний «ефект маятника». Якщо перша половина ХХ століття характеризувалася підви- щеним інтересом до проблем глобалістики (ідеї циклічності у О. Шпен- глера та А. Тойнбі, «формаційний» принцип у марксистському суспільст- вознавстві), то в другій його половині у фокусі зацікавлень опинилися сюжети, які вкладалися у предметне русло регіоналістики та локалістики. А початок ХХІ століття ознаменувався черговим «пізнавальним пово- ротом» – відродженням інтересу до глобальних проблем, зокрема, у формі появи макроісторичних моделей універсальної історії (universal history), глобальної історії (global history), нової інтернаціональної історії (new international history), транснаціональної історії (transnational history). Національним версіям історії, які дедалі частіше пов’язуються із «методо- логічним націоналізмом», протиставляються переосмислені парадигми глобальної, нової глобальної та всесвітньої історії1. Така «універсалі- зація» історії не може не супроводжуватися підвищеним інтересом до проблем пошуку алгоритмів взаємовідносин в системі «глобальне – регіональне – локальне». ——————— 1 Kolesnyk, I. Global history. Conceptual history. K., 2022; Грицак, Я. Подолати ми- нуле. Глобальна історія України. К., 2021. Б Історична географія 7 Симптоматично, що більшості соціогуманітарних наук у осмисленні нової парадигми довелося зіткнутися з парадоксом: чим сильніша глоба- лізація, тим більш важливою є регіональна та локальна специфіка. Поступово нормою стає гетерогенність регіональних моделей, які обира- ють варіативні локальні стратегії розвитку та стандарти центр-перифе- рійних відносин. Тобто глобалізація репрезентує процес «перемасштабу- вання», «реструктуризації», «трансформації» геополітичного простору, в якому глобальне, регіональне і локальне утворюють нові проєкції і нову шкалу координат. Показовий факт: глобальна (тісно пов’язана із глобалі- заційними процесами) й світова (що не має темпоральних і просторових обмежень) історії зближуються саме на ґрунті ставлення до концептів регіональності й локальності. Індійський теоретик постколоніалізму Д. Чакрабарті навіть пропонує цілковиту реінтерпретацію світової історії на базі осмислення історичних траєкторій розвитку різних регіонів та їхніх специфічних локальних традицій2. Складність і суперечливість сучасного історичного процесу, зумов- лена соціальною ревізією епістемологічних основ гуманітарного знання, доволі часто ставить дослідників у незручне становище не просто опо- нуючих, але й непримиренно налаштованих сторін. Вплив ідеологій дик- тує «правила гри», в яких міркування раціональності витісняються аргу- ментами «актуальності», трактованими в координатах політичної доціль- ності. Тим часом історична наука як суспільний організм не може існувати без бодай мінімально узгодженої базової системи цінностей, здатної мінімізувати протилежні погляди й концепції. Співвідношення національних історичних наративів і локальних історіографічних тради- цій – проблема, яка «перекочувала» у ХХІ століття з двох попередніх, але тепер, у світлі викликів глобалізації й інформатизації, все менше надій пов’язується із можливостями лінійного раціонального мислення й «наближення до історичної правди». Сучасні впливи глобалізації відчутно змінюють структуру і функції загальної історії, яка надто довго базувалася на легітимації відповідних цивілізаційних ідей. Поняття цивілізації осмислювалося як синонім раціо- нальності і прояв історичної необхідності, завдяки чому телеологізм став фундаментом історієписання. Упродовж ХХ ст. цей фундамент поступово розмивався під впливом постколоніалістської і постмодерністської кри- тики, а історичний процес постав як діалог цивілізацій, в якому роль суб’єкта була закріплена за обома сторонами. «Контакти» між цивілі- ——————— 2 Chakrabarty, D. Provincializing Europe. Postcolonial thought and historical difference. Princeton–New York, 2008. P. ХІІІ. Верменич Ярослава 8 заціями розглядалися А. Тойнбі як умова динаміки історичного процесу у контексті процесів ізоляції, пристосування, культурного обміну, запози- чення, оновлення3. Така ситуація призвела до формування загальної історії як суми багатьох історій, написаних з різних точок зору. Макро- історичні моделі, які домінували раніше, сьогодні співіснують поряд з регіональними концептами історії локальних цивілізацій, моделями ло- кальної історії та мікроісторії. У процесі наукових пошуків, пов’язаних із новим осмисленням місця локальності в житті сучасної людини, уточ- нюється саме поняття контексту, основоположне в історичному аналізі. Якщо у макросоціальних дослідженнях контекст існує здебільшого як щось зовнішнє по відношенню до еволюції досліджуваного об’єкта, то мікроаналіз передбачає зведення докупи багатьох множин контекстів і вибудову їхньої ієрархії, внаслідок чого дослідник дістає не зменшену копію, а новий його образ. Паралельно із своєрідною «зміною парадигм» відбувається зростання питомої ваги геополітичних і геокультурних факторів у міждисциплі- нарному дослідженні просторової специфіки. Метаморфози семантики простору тісно пов’язані з метафоричним переділом світу за геополі- тичними й стратегічними критеріями у наш час найточніше передаються поняттями «просторовий порядок», «метагеографічні альтернативи», «теорії культурних кіл», «ментальні карти»4. Також відіграють помітну роль процеси розширення сфери контактів і появи нових конфліктів, які не вкладаються у звичну модель протистояння національних держав. Вихід сучасної історіографії поза межі національних кордонів створює проблему конструювання «глобального минулого» на фундаменті компа- ративізму і синтезу різних дослідницьких підходів. Від того, у якому співвідношенні перебуватимуть ідеї оновленої глобальності з досліджен- ням локально-регіональної специфіки, залежить рівною мірою майбутнє як історичної глобалістики, так і історичної регіоналістики. Новітні концепції територіальності, за допомогою яких відбувається переосмислення глобалізаційної динаміки, базуються на специфічному онтологічному визначенні простору та репрезентації варіативності соці- альних практик в регіонально-локальних межах. Бурхливе зростання регіоналізму, яке стало одним з проявів глобалізації, призвело до доміну- вання локально орієнтованих цінностей і пріоритетів. У такій орієнтації виявляється чимало позитивів, пов’язаних з усвідомленням специфічності ——————— 3 Тойнбі, А. Дослідження історії. Том 1. К., 1995. С. 41-56. 4 Dijink, G. National identity and geopolitical visions: maps of pride and pain. London, 1996. Історична географія 9 культурно-цивілізаційних ландшафтів, конкуренції укладів і способів життя, стилів мислення й поведінки, нового бачення дихотомії часу та простору5. Локалізація все частіше розглядається як запорука упорядку- вання відносин всередині систем різного рангу та своєрідний ресурс, який створює умови для нормативного сприйняття реальності. Багатовектор- ність соціокультурного розвитку локальних спільнот пояснюється можли- востями адаптації до існуючих реалій та конструювання інтегративних моделей, які сприяють збереженню власної ідентичності. Локальні прак- тики визнаються такими, що здатні впливати на громадські структури та спрямовувати соціальні дії, обумовлюючи їх нормативність, осмисленість та унікальність. Не менше уваги приділяється і дослідженню передумов та проявів небезпек конфліктних ситуацій, які можуть виникати між локальними культурними або соціальними групами. Глобалізація поступово стає найбільш дискутованою тенденцією су- часного світу, проте існування великої кількості концепцій та підходів не призводить до чіткого визначення її універсальних та всеохопних науко- вих координат. Серед ключових напрямів теоретичної глобалізації можна виокремити ряд мегатрендів, які мають виразну геокультурну специфіку. Це, по-перше, геокультурна поляризація, яка в геополітиці набуває ви- гляду «зіткнення цивілізацій» (С. Гантінгтон), а в геоекономіці – «зіт- кнення устроїв» (О. Неклесса). По-друге, це геокультурна асиміляція, гомогенізація культур, що здійснюється за допомогою поширення захід- них стандартів на всі сфери життя. По-третє, геокультурний ізоляціонізм у вигляді блоків, т.зв. санітарних кордонів. По-четверте, геокультурна мозаїчність – диверсифікація багатоманітного світу людських культур. Головний редактор американського «Journal of World History» Дж. Бентлі доводить, що саме на базі крос-культурних контактів, які органічно впи- суються у загальносвітові процеси росту народонаселення та техноло- гічних змін, народжується «могутній комплекс глобально-історичної ди- наміки», а отже, соціокультурні локальні відмінності мають досліджу- ватися не лише в процесі розвитку, але і в глобальному контексті6. Фахівці неодноразово звертали увагу на те, що оскільки влив глобалізації на будь-яку спільноту чи людину відбувається в різноманітних регіональ- ——————— 5 Amin, A. Spatialities of globalisation // Environment and Planning. 2002. Vol. 34. P. 388-389. 6 Bentley, J. H. World history and grand narrative // Writing world history, 1800–2000. Oxford, 2003. P. 61. Верменич Ярослава 10 них і локальних проявах та практиках, особливо важливо вивчати фак- тори глобалізації у тісному взаємозв’язку із «локальною реальністю»7. Інтерес до регіональних та локальних контурів культурних просторів сприяє наближенню до розуміння динаміки та закономірностей функціо- нування єдиного світового хронотопу, вибудови параметрів та мережевих складових «глокального» простору. У цьому переосмисленому просторі помітно актуалізуються проблеми граничності та кордонів, а поняття культурної межі набуває філософського значення. Концепт «глокального» простору постійно наповнюється новими знаками, символами, смислами, і це диктує необхідність нових принципів його сприйняття, перцепцій, розуміння закодованих у символічних конструкціях значень. Для прояс- нення логіки геополітичних стратегій і практик застосовується концепт «єдності долі» простору, орієнтований на дослідження історичних і куль- турних умов формування регіонів та суб’єктивних образів території у баченні носіїв регіональної та локальної ідентичності. Творення специ- фічної «колективної долі» глокального простору осмислюється крізь призму партикулярних (суб’єктних) форм сприйняття дійсності, які обу- мовлюють виникнення відчуття культурної, соціальної та територіальної єдності. Новітні методологічні підходи пропонують концепції «глокаль- ного розвитку», які орієнтовані на дослідження «суб’єкта історичної дії». Локальні групи розглядаються як носії особливої «глокальної біографії», завдяки якій вони спроможні протиставляти себе глобальному світу8. Стимульовані глобалізацією методологічні «повороти» й «виклики» поставили у зовсім новий контекст проблему співвідношення глобального й локального, а отже, і діалектику взаємозв’язку між глобалістикою та локалістикою в системі територіалізованого історичного знання. Сьогодні локальне – це зовсім не ілюстративний й несуттєвий ресурс, покликаний «оживляти» макроісторичні схеми. В контексті глобально-локальних ко- ординат, локальність виступає нарівні із глобальністю як системотворчий чинник. Контекстуальність локальності в дослідженнях соціокультурного простору дає можливість дослідити та зафіксувати ступінь інкорпорації суб’єкта в систему локальних соціальних зв’язків, визначити якість і стан місця, де відбуваються соціальні процеси та їх взаємодія9. Проте локаль- ність не обумовлена лише територіальними вимірами. Вона тісно пов’я- ——————— 7 Mazlish, B. Comparing global history to world history // Journal of interdisciplinary history. 1998. Vol. 28. № 3. P. 385-395. 8 Beck, U. Power in the global age. A new global political economy. Cambridge, 2007. P. 85, 102-105. 9 Гіденс, Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. К., 2004. Історична географія 11 зана із місцем, але це місце формується завдяки локальним соціокуль- турним практикам та особистим відчуттям. Наявність «локального куль- турного коду» дозволяє соціумам зберігати свою ідентичність не зважа- ючи на вплив територіальних переформатувань та політичних реструк- туризацій. Система норм та практик, яка вважається пріоритетною для локального соціуму, може претендувати на універсальність та обстоювати власне бачення упорядкування соціального життя у своїх просторових координатах. Методологічний поворот від часу до простору («spatial turn») у су- часній соціогуманітаристиці постає одним із важливих параметрів вироб- лення нових підходів, спрямованих на усвідомлення того, що позбав- лений «просторової перспективи» погляд на соціальні відносини може створювати ілюзорне уявлення стосовно реальної дійсності. Акценту- вання уваги на пошуках «свого» місця та «своєї» правди, алгоритмах формування уявлення про власні межі та інтереси призводить до репре- зентації просторової чи регіональної, тобто локалізованої картини світу і окреслення місця людини в ній. Соціокультурний простір розглядається як своєрідна «кластерна локальна мережа» чи величезна кількість «ме- реж», накладені одна на одну. Таке структурування створює найкращі можливості для дослідження забезпечення «вузлів мережі» соціальними ресурсами і оптимізації відносин по лінії «центр – регіон». Особливий акцент при цьому робиться на взаємодії центру і периферії, поглибленому вивченні доцентрових і відцентрових сил, інтеграції й дезінтеграції, стабільності й дисбалансу, симетрії й асиметричності. Оскільки локальне у його сучасному баченні виступає не як антипод, а як елемент глобального, рамки локалізації навряд чи вірно обмежувати констатацією наявності певних, бодай умовних, кордонів між частинами системи. Значно продуктивнішим є підхід, коли локальне вмонтовується у те, що називають «глобально-локальною динамікою». В такому баченні вже усталена парадигма «глокалізації» базується на новому структурному форматі, який функціонує завдяки мережевим зв’язкам та ситуативним контекстам. В результаті рухливості соціального простору локальність може постійно оновлюватися, набувати своєрідної «мобільності», полі- функціональності та адаптивності в умовах соціальних трансформацій. Відповідно, автономність та суб’єктивність феномену локальності обу- мовлює складність застосування традиційних історіографічних практик у дослідженні локальних просторів та культур. Те, що локальність існує передусім у часі, але здатна формувати власний простір та ідентичність, наближає її до універсальної категорії, завдяки якій створюється можли- вість упорядковувати соціальне життя у власних територіальних межах. Верменич Ярослава 12 Безумовно, в сучасних трансформаційних реаліях аналіз локальної спе- цифіки у темпоральних, просторових та нормативних вимірах становить як наукову, так і практичну значущість. Науковий загал постійно перебуває у стані пошуку парадигм, по можливості вільних від категоричних оціночних суджень, проте таких, які дають змогу кожному науковому напряму чи науковій школі самовизна- чатися у майже безмежному просторі міждисциплінарних знань. Навряд чи цей пошук можна вважати цілком успішним: найбільш критично налаштовані історики доводять, що за всього бажання автора бути об’єк- тивним пропоновані наукові тексти все одно наповнюються смислом, заданим оповідачем. Однак основи нової історіографічної культури все ж закладаються – не в останню чергу під впливом соціального конструк- тивізму і «пізнавальних поворотів» кінця ХХ ст. В історієписанні зру- шення відбуваються переважно у перенесенні дослідницької уваги з суб’єктів на відносини між ними, істориків не стільки цікавить сама подія, як питання її причин та наслідків, контексту та підтексту. Відповіді на них можна легко відшукати у дискурсах локальної історії, які великою мірою спрямовані на з’ясування у порівняльному ракурсі причинно- наслідкових зв’язків, зміщення акцентів із загального на одиничне, зако- номірного на випадкове, традиційного на особливе, буденного на ви- няткове. Як зазначає редактор британського журналу «Локальний історик» А. Кросбі, таке рефлексивне розширення локальності здатне продукувати явища «ланцюгової реакції», які виявляються в тому, що один локальний сюжет може допомогти пояснити інший, а загальна національна історія постає «зібранням локальних історій»10. З цього погляду надзвичайно цікавим може бути простеження еволюції історико-географічного аналізу явищ, локалізованих у просторі. Інтерес до історії місць як первинних осередків локалізації населення існував в історичній науці від часу її виникнення, але людству знадобилися століття, щоб від простої фіксації обставин життя конкретних спільнот перейти до характеристики узагаль- нених культурно-історичних типів і до класифікації поселень за їхніми функціями. А щоб піднятися на новий щабель і створити наукову систему методів і підходів у дослідженні територіальності як важливої детер- мінанти людського буття та закономірностей просторового розвитку, потрібен був не лише час, але й відповідний концептуально-техноло- гічний прорив з виходом у майже неосяжну сферу міждисциплінарності. ——————— 10 Crosby, A. Editorial // The local historian. 2002. Vol. 32. №. 2. P. 82-83. Історична географія 13 Сприйняття й використання простору соціумами постійно зміню- ються під впливом соціальної практики і залежать від спрямування наукових дискурсів, які формують геополітичні уявлення. В дихотомічній системі «час – простір», де обидві її частини найтісніше взаємопов’язані, простору довго «не щастило», і не лише в історичних дослідженнях. Час із притаманними йому властивостями тривалості, ритмічності, модусності приваблював дослідників значно більше, ніж безмовний «простір». Хоча достовірні відповіді на запитання «що й коли відбувалося» неможливо дістати без з’ясування обставин «де й чому». При цьому у другому ви- падку «чиста фактографія» допомагає значно меншою мірою; без гео- графічного інструментарію тут не обійтися. Об’єктивний географічний образ держави неможливо сформувати без ґрунтовного аналізу його суб’єктивного сприйняття з боку носіїв національної ідентичності та тісного зв’язку з історичними та культурними умовами формування11. Не випадково з-поміж допоміжних історичних дисциплін чи не першою сформувалася саме історична географія, а географія простору поступово стала набувати сутності науки про владу, соціально-політичне управ- ління, ідентифікацію і суверенітет. Історична географія своєю появою зобов’язана епосі Відродження та Великих географічних відкриттів кінця ХV – початку ХVІ ст. Чи не найбільший внесок у її становлення належить фламандському географу А. Ортелію. Називаючи географію «очима історії», він створив перший атлас стародавнього світу, супроводжуючи карти власним коментарем. Поза межі стародавнього світу історична географія вийшла завдяки працям голландця Ф. Клювера й француза Ж. Б. Д’Анвіля. Проте аж до кінця ХХ ст. географи й історики бурхливо дискутували з приводу пред- мета й методів нової субдисципліни. Географи тяжіли до включення у предметне поле історичної географії практично всієї історії людства у її стосунках з природою. Історики ж виявляли пріоритетний інтерес до місць визначних подій і відповідних рефлексій у письмових джерелах. Попри ці дискусії предмет історичної географії постійно уточнювався й доповнювався – поступово вона увібрала в себе історичну географію господарства й природокористування, історію географічних уявлень тощо. Заснована Е. Реклю серія «Земля й люди. Нова загальна географія» стала етапною в становленні географії людини, запропоновані ним під- ходи розвивалися у Франції паралельно ландшафтною школою П. В. де ла Блаша та історичною школою «Анналів». Заслугою першої було уведення ——————— 11 Маруняк, Є. Просторовий розвиток України в глобальній візії // Вісник НАН України. 2020. № 4. С. 73-83. Верменич Ярослава 14 в історичну географію поняття «історичний район» як головного дослід- ницького об’єкта. Друга утверджувала пріоритетність вивчення суспіль- ства у тісному зв’язку з природним середовищем (де не природа, а лю- дина на першому плані), що прокладало шляхи до зближення історичних та географічних наук і «конвергенції компетенцій». Головним елементом теорії П. В. де ла Блаша була концепція локальності розвитку цивілізації, згідно якої базисом взаємодії держав мають бути інтереси людини, а головними елементами цивілізації – окремі громадські осередки – неве- ликі групи людей, в локальному соціумі яких формуються певні «образи життя»12. Ф. Бродель, ставши на чолі школи «Анналів» у 1956 р., наго- лошував на прагненні охопити найширший спектр питань – від суспільної ієрархії до ідеології й соціальної психології, але головну увагу приділяв економічній і соціальній історії. Потужним поштовхом для подальших соціокультурних досліджень стала його концепція історичного часу, ґрунтована на усвідомленні різночасовості цивілізаційного розвитку, обу- мовленої факторами ментальності й ідентичності13. Інноваційний потенціал представників «школи Анналів» слід бачити у тому, що марксистським класовим схемам вони зуміли протиставити ідею глобальності, в якій менталітету відводилася роль визначального чинника, що здійснює формування «колективного змісту свідомості». Ідучи цим шляхом, історики-новатори приходили до усвідомлення: плин історії повільний і втаємничений від очей не лише сучасників, але й нащадків, тут немає очевидних «межових стовпів». А зміст її становить еволюція людини в її постійному діалозі з природою і сусідами, в її до- рослішанні на основі засвоєння нових етичних норм, способів самоорга- нізації, культурних навичок, в осягненні нею викликів та загроз і набутті прийомів протистояння їм14. Таку історію важче простежувати за джере- лами, але на допомогу приходить залучення можливостей міждисцип- лінарності – історик має сміливо виходити у проблемні поля суміжних дисциплін – соціології, культурології, географії, політології, лінгвістики тощо. Пограничне становище історичної географії між історією і географією створює широкі перспективи для зближення дослідницьких методів гума- нітарних і природничих наук і для їх взаємопроникнення. Здатність істо- ричної географії виконувати інтегративні функції «зв’язування» концеп- ——————— 12 Vidal de la Blache P. La France. Tableau de la Geographic de la France. Paris, 1908. 13 Бродель, Ф. Ідентичність Франції. Кн. 1. Простір та історія. К., 2013. 14 Burke, P. The French historical revolution: the Annales school 1929–2014. Stanford, 2015. Історична географія 15 цій, методів різних наук в єдину систему пізнання і розробки на цій основі наукових принципів історико-географічного районування робить її своєрідним фундаментом історичної локалістики. Спеціалізація «не за науками, а за проблемами» (В. Вернадський) передбачає синтез знань, методів, засобів, професійних навичок представників різних наукових дисциплін; очевидно, що саме їй належить майбутнє. Діахронно-гене- тичні характеристики регіонів, які пропонує історична географія, дають змогу простежити тенденції їх розвитку протягом тривалих історичних періодів, дослідити інерційність еволюції і наступність у природоко- ристуванні. Історичні атласи й карти відображають процес освоєння території наочніше, ніж це можна зробити шляхом навіть докладних описань. Досліджуючи в комплексі географічну сторону історичного процесу, історична географія найближче підходить до з’ясування витоків формування територіальних комплексів. Просторове відображення істо- ричних явищ і подій на певному історичному етапі, в контексті географії населення – це саме те, що потрібне для предметного дослідження ло- кальної специфіки. Хронічна неувага до проблем простору і спрощені, здебільшого ілюстративні підходи до історії локальних «місць» мають, окрім суто когнітивних, і політичні пояснення. Кожен політичний режим прискіп- ливо оберігає і свою територіальну цілісність, і свої владні прерогативи, і тому інстинктивно побоюється негативного впливу підвищеного інтересу до локальності на суспільні умонастрої. Будь-який акцент на локальній специфічності може породжувати певні відцентрові тенденції, і не в останню чергу внаслідок цього в Радянському Союзі виразно заохочу- вався класовий і галузевий, а не територіальний ракурс соціогумані- тарних досліджень. І лише розпад СРСР, що супроводився кардиналь- ними політичними й соціальними зрушеннями, змусив науковців ново- посталих держав всерйоз зайнятися проблемами територій і локалітетів. Нині уже можна говорити про те, що і у світовій, і у вітчизняній соціогуманітаристиці відбулися такі масштабні пізнавальні «зсуви», які істотно змінили ракурс досліджень як загальної, так і місцевої історії. Розвінчання фальшивих ідеалів і крах умоглядних конструкцій помітно зменшили роль політики й ідеології у конструюванні історичних схем, сприяли «приземленню» останніх, фокусуванню уваги навколо «топосу повсякденності», локальної специфіки, ідентичності та ментальності, глобально-регіональних зв’язків. Підвищений інтерес до понять і їхнього співвідношення стимулю- ється не лише своєрідністю сучасного історіографічного процесу, але наявністю термінологічних лакун у відтворенні діалектики глобального і Верменич Ярослава 16 локального. Системи категорій соціогуманітаристики складалися у час, коли простір структурували лише держави. Коли ж світ став транспа- рентним, долаючи фізичні межі культур і держав, для описання процесів, що відбивають нові способи просторових взаємодій, виявилося важко знайти відповідні терміни. Точніше, вони винаходяться «на ходу» в різ- них галузях наукового знання, що спричиняє термінологічний різнобій. Насамперед це стосується способів «кодифікації» тих просторових явищ, які пов’язані із центр-периферійними відносинами. На величезну кіль- кість термінів, похідних від розмитого поняття «регіон», накладаються ті, які мають у своїй основі «ареал», «край», «локал», «провінцію» тощо. Утім, плюралізм в історіографії тим і корисний, що дає можливість вибору, а, отже, стимулює пошук нових типів проблематизації і нових наукових контекстів. Не випадково історія понять ще у 60-х рр. минулого століття виділилася в окремий науковий напрям15. У Великобританії інте- рес до понять активно підтримувався вченими Кембріджської школи (Дж. Покок, К. Скіннер), у Німеччині в рамках нового наукового напряму (Begriffsgeschichte) створено монументальний 8-томний «Історичний лек- сикон політико-соціальної мови». Але простір територіальності в лек- сичному відношенні і досі упорядкований далеко не достатньою мірою, про що свідчить, приміром, відсутність чіткої ієрархії термінів, пов’яза- них із «місцем». Географи пропонують різні тлумачення цього поняття, але незмінно відводять йому, поряд із концептом території, роль однієї з основоположних констант організації простору. З огляду на наявний стан термінопрактики уявляється продуктивним саме антитезу «глобальність – локальність» покласти в основу типологій просторових підходів в історичному пізнанні. На наш погляд, термін «історична локалістика» є цілком придатним для виокремлення наукового напряму, зосередженого на дослідженні процесів, які відбуваються на мезо- і мікрорівнях у структурах територіальності (територіально лока- лізованої історії). Локальний рівень при цьому мислиться як нижчий за національний, але такий, що включає в себе регіональність у внутрідер- жавному вимірі. Предметне поле концептуалізованої у такий спосіб істо- ричної локалістики охоплює локальні об’єкти найрізноманітніших мас- штабів – від окремої людини у соціокультурному контексті до регіону, причому локальність має, крім просторового, і часовий аспект. За таких умов значно актуалізуються хорологічні (географічні) підходи, які фоку- сують увагу на осмисленні простору через систему геокультурних образів і переводять акценти від глобальних моделей до теорій середнього рівня – ——————— 15 Козеллек, Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного процесу. К., 2005. Історична географія 17 регіональних вимірів просторовості й територіальності, типології розсе- лення і поселень. Специфічний інтерес до локалістики у соціогуманітарних дослід- женнях потягнув за собою відмову від еволюціонізму в аналізі куль- турних феноменів і перехід на позиції функціоналізму. Культури, ієрархія яких у лінійних підходах вибудовувалася за принципом «від примітивних до високорозвинутих», тепер постають як втілення «інакшості», з якою усім доводиться рахуватися. Типологічний, локально-цивілізаційний під- хід до культури допомагає долати ідеологічний монізм, притаманний формаційному підходу, прокладає шлях до створення синкретичної, бага- томірної картини історичного процесу. Людина як носій локальної куль- тури розглядається у широкому соціальному контексті й у стані постій- ного діалогу між різними культурними традиціями. Нові горизонти відкриваються у культурної антропології, яка пропонує цікаві людино- знавчі підходи багатьом галузям знання. Межі між природничими і со- ціогуманітарними науками впевнено руйнує культурна географія, фоку- суючи увагу не стільки на аналізі просторових конструктів, скільки на відповідних системах уявлень, ментальних особливостях й ідентифіка- ційних практиках. Сучасний науковий напрям, який пропонує спробу онтологічного бачення простору – коли сам простір «стає «героєм», певним самостій- ним, діяльним актором і сам творить архетипи й структуру подій – ви- окремився саме у культурній географії. У фокусі такої «географії уяв- лень» або «імажинальної географії» перебувають закономірності форму- вання й організації географічних образів місць, їх структури і специфіки. Простір стає більш відкритим та сприяє збільшенню потоків образів та уявлень, які набирають форми ментальних репрезентацій. Подібні під- ходи відштовхуються від напрацювань Ж. Готтмана, який наголошував на тому, що «кордони локальності» окреслюють простір, який має власну систему «іконографічних символів, образів і публічних дій». Місце, ландшафт, регіон, країна постають у вигляді графічних моделей (образно- географічних карт) із власною системою знаків, символів, архетипів, з виявленням змістовних взаємозв’язків та алгоритмів взаємодії. Спільна іконографія, на думку Ж. Готтмана, передбачає спільну духовність, але з часом символи приналежності до соціуму можуть «відриватися від гео- графічних коренів» і переміщатися у просторі разом з представниками локальної спільноти16. ——————— 16 Gottman, J. The political partitioning of our world: an attempt at analysis // World politics. 1952. № 4. P. 512-519. Верменич Ярослава 18 Образне осмислення реальності – одна з суттєвих прикмет нашого часу, результат впливу постмодерністських уявлень на процеси сприй- няття й репрезентації минулого й теперішнього. Фахівці констатують оформлення дослідження образів-символів в окремий міждисциплінарний науковий напрям. «Образи країни, регіону, влади, Іншого, окремого інди- віда у найрізноманітніших конфігураціях мерехтять у наукових, полі- тичних, культурних дискурсах. Сфера уявленого – чи не найпопуляр- ніший об’єкт уваги у контексті історії ментальностей та ідентичностей. Зображення (образ, імідж) дає змогу сполучити реальне й ідеальне, колективне й індивідуальне, когнітивне й ідеологічне»17. Просторові образи й символи займають особливо помітне місце у світосприйманні сучасної людини – адже з ними асоціюється відчуття дому. Водночас образи формують символічні кордони між «нашим» і «не нашим», і тому вони завжди емоційно насичені і здатні жити власним життям. Найбільша актуалізація образів відбувається на кордонах різних культур, у тих рубіжних зонах, в яких здійснюються процеси взаємонакладання гео- політичних і геокультурних інтересів, відбуваються конфлікти ідентич- ностей та інтерпретацій. Драматичні події, пов’язані з геополітичними зрушеннями початку ХХІ століття, спричинили переосмислення багатьох традиційних уявлень про цивілізацію й цивілізаторство, колоніалізм і постколоніальний світо- устрій, імперію й імперськість як політичну стратегію. По-новому зазвучала проблема кордонів і погранич, яка постала не лише як про- сторово-політична й національно-регіональна, але і як семантична й екзистенційна. Дослідження подій української історії в просторі і часі обумовило появу нової відправної домінанти – її розгляд не лише як мультиетнічного простору, а як своєрідної контактної зони. Принцип врахування історико-географічних особливостей українських земель став одним із пріоритетних при дослідженні просторового розвитку регіонів України. Адже тільки історичне знання здатне дати підстави для кон- статації наявності (чи відсутності) регіонального соціуму, адекватно прояснити співвідношення тенденцій до інтеграції і дезінтеграції у кожному конкретному регіоні. В кінцевому рахунку основні елементи регіональної структури складаються не стільки з їх природно-ресурсного потенціалу і соціально-політичної організації, скільки з їх несхожості один на одний, яка виникла історично, з етнонаціональної та регіональної самосвідомості, локальної ідентичності та культури. ——————— 17 Нагорна, Л. Історична культура: концепт, інформаційний ресурс, рефлексивний потенціал. К., 2014. С. 238. Історична географія 19 Історико-географічному простору традиційно властиві локальні особ- ливості. Він дедалі частіше розглядається як специфічне регіональне середовище, причому рівень його конкурентоздатності значною мірою визначається історичними, географічними та етнокультурними компо- нентами. Населення кожного історико-географічного регіону виступає як певна цілісність, особливості якої обумовлюються виробленими впро- довж століть своєрідними формами симбіозу з природою, специфічними різновидами самозабезпечення, спільністю поведінських рис, що скла- лися в процесі адаптації людей у природному й соціокультурному середо- вищі. Порівняно з етнічними особливостями регіональні перебувають на більш високому рівні узагальнення, оскільки регіональне співтовариство як правило, включає в себе представників кількох етнічних спільнот18. Історико-географічним регіонам властиві відмінності в економічному розвитку, мовній, конфесійній специфічності, регіональній ідентичності, вони мають суттєві розбіжності в політичних орієнтаціях, соціальній поведінці та локальних практиках. Очевидно, що всі ці відмінності скла- лися історично, в ході тривалої еволюції людських спільнот. Н. Яковенко виводить їх від притаманній території України «пульсації історії», яка часто бувала неритмічною внаслідок локалізації країни між Сходом і Заходом. Фізична географія тут не збігалася з «географією уявлень» сто- совно основних координат Схід – Захід, Північ – Південь. І Візантія, і Кримський ханат були для України не Сходом, а Півднем, хоч їхня спад- щина зазвичай вписується у химерний образ Сходу. Насправді розвиток України визначався впливом трьох просторів: неовізантійської теокра- тично-деспотичної Півночі (Москва), стабільного і розвинутого мусуль- манського Півдня (Бахчисарай і Стамбул), і «справжнього» Сходу – Великого степу. Територія України була ареною зіткнення типологічно різних цивілізацій; протягом кількох століть тут співіснували слабо пов’язані між собою територіальні конгломерати, політично підпоряд- ковані різним державам. При цьому Україна не тільки намагалася поєд- нати різні культурні традиції, але й стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь19. Те, що протягом майже всієї історії українського етносу Захід і Схід України існували ізольовано, входили до різних держав, орієнтувалися на різні культурні цінності і життєві стандарти, створило відмінні типи соціонормативної і політичної культури. З цієї реальності випливає необ- ——————— 18 Hettne, B., Soderbaum, F. Theorizing the rise of regionness // New political economy. 2000. Vol. 5. P. 457-474. 19 Яковенко, Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття. К., 1997. С. 12-13. Верменич Ярослава 20 хідність досліджувати процеси формування відповідних просторових середовищ в історичній ретроспективі, простежувати як вертикальні, так і горизонтальні міжрегіональні зв’язки, вивчати феномен колективної істо- ричної пам’яті в просторовому вимірі. Тут локальність виступає важ- ливим елементом осмислення полікультурності національного простору, потенційної здатності зберігати локальні інтереси та практики в ході історичного розвитку, можливостей та чинників протидії уніфікаційним тенденціям. Найбільш прийнятним узагальнюючим конструктом для таких дослід- жень вважається концепт «історико-географічний регіон», який визна- чається як умовна таксономічна одиниця, виділена за ознаками своє- рідності умов проживання людей на певних територіях, спільності їх історичної долі, усталеності рис матеріальної і духовної культури, сфор- мованої регіональної ідентичності. Таке окреслення дає змогу формалі- зувати ретроспективне знання про певний регіон, простеживши історію не тільки того етносу, який проживає нині на даній території, але й тип етнічних спільнот, які населяли її в далекому минулому. Культурний фонд історико-географічного регіону становить вся сукупність матері- альних цінностей (артефактів) і духовних субстанцій (ментифактів), ство- рених певною територіальною спільнотою, своєрідний культурно-істо- ричний потенціал. Конкретне дослідження його в межах територіального ареалу дає змогу простежити як часові параметри типів господарської і суспільної організації, стану мови, культури, традицій, так і динаміку со- ціокультурних, мовних, конфесійних кордонів їх просторової локалізації. Поняття «історико-географічний регіон» зазвичай використовується для відтворення просторово-часових параметрів функціонування терито- ріальних соціумів, регіональних особливостей світосприймання, правових норм і ціннісних систем, способів самоорганізації місцевих громад. Виділення умовних історико-географічних регіонів на основі врахування специфіки освоєння простору, характеру розселення, ступеня урбанізо- ваності території, збереженості чи розмитості комплексів традиційної культури, особливостей менталітету – передумова будь-якого історичного дослідження територіальних спільнот. З’ясування закономірностей регіо- налізації та локалізації не тільки розширює обрії наукового пізнання, але й здатне полегшувати завдання практичного управління територіями, моделювання оптимальної для даної країни територіальної організації. Регіональний поділ України на Захід, Схід, Центр і Південь, який визначає сьогодні в загальних рисах її територіальну структуру, став наслідком як різноспрямованих геополітичних впливів, так і специфіки умов організації людської життєдіяльності у різних цивілізаційних сис- темах, а також етнокультурних та мовних особливостей. Ретроспективну Історична географія 21 регіоналізацію в Україні утруднює не тільки відсутність усталених уні- версальних методів ідентифікації соціопросторових утворень, але й роз- митість кордонів української етнографічної території, різнорівневість історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць (вели- кі історико-культурні ареали, історичні та етнографічні краї, історичні та етнічні землі). Поділ України на історико-географічні регіони теж слід розглядати як умовний: він цілком залежить від тих часових і просто- рових критеріїв, які кладуться в його основу. Такими критеріями можуть бути: 1) цивілізаційно-політичний (за належністю певних територій до різних цивілізаційних систем і політичних утворень (Російської імперії) СРСР чи держав Центральної та Південно-Східної Європи); 2) політико- адміністративний (відповідно до офіційних меж територіальних одиниць, визначених адміністративним поділом); 3) культурно-етнічний (з поділом на етнічні українські землі (центр і захід) та зони міграційного та коло- нізаційного заселення (схід і південь); 4) конфесійний (на основі виді- лення територій з переважанням представників тієї чи іншої конфесії). Як правило, базовим в історико-географічному поділі є комплексний принцип, який враховує як природні, господарські, так і історичні й тери- торіальні чинники. Адміністративно-територіальний, історико-ландшафт- ний, етнографічний чи будь-який інший поділ можуть тут відігравати лише допоміжну роль. Доводиться зважати і на мінливість в часі як зовнішніх, так і внутрішніх кордонів України. Тому межі історико-гео- графічних регіонів в історичній ретроспективі лишаються неусталеними і допускають при їх визначенні значний ступінь варіативності. Саме ло- кальні підходи здатні створювати специфічну систему сприйняття істо- рико-географічного простору, прослідковувати процеси інтеграції інди- віда як до глобального простору, так і до локального середовища, його балансування у системі глобально-локальних соціальних зв’язків. Розробка та утвердження локальних дослідницьких парадигм активно відбувається у науковому просторі нової локальної історії, яка відшукує свою нішу на перетині просторових і соціокультурних підходів. Намага- ючись уникати крайнощів як історіографічної наративності, так і номо- тетичної декларативності, вона репрезентує перенесення акцентів з до- слідження процесів на аналіз структур. При цьому утверджується новий погляд на «місце» – не як на периферію, а як на специфічний соціо- культурний об’єкт і водночас як на простір «безпрецедентних мутацій, перетворень і метаморфоз»20. Локалістський підхід відверто протистав- ляється традиційному антикварному, який представляється як ізоляціо- ——————— 20 Amato, J. A. Rethinking Home: A Case of Writing Local History. Berkeley, 2002. P. 29. Верменич Ярослава 22 ністський, ґрунтований на екстенсивних методах дослідження (збір «фактів»). Філософія нової локальної історії базується на ідеях широкого кон- текстуалізму – вміщення кожної події чи явища у найширший про- сторовий, соціальний і культурний контекст. Йдеться про вироблення здатності історика бачити ціле до того, як він візьметься впритул за аналіз його локальних частин. Контекстність у даному разі слугує запорукою того, що співвідношення глобального і локального, макро- й мікрорівнів в історичному аналізі виявиться оптимальним. Концептуалізована у такий спосіб нова локальна історія розглядається як одна із сфер нової соці- ально-культурної історії, а історико-культурний підхід – як своєрідна домінанта, яка дає змогу аналізувати локальні соціокультурні простори з позицій глобальної перспективи21. Саме формування локальності є ситуа- тивним і безпосередньо залежить як від глобального контексту, так і від інших суб’єктивних чинників; репрезентативні уявлення про межу, волю, інтереси можуть істотно різнитися в залежності від контекстуальних інтерпретацій. Нова локальна історія відмовляється від традиційних, територіально- адміністративних зразків в аналізі локальних процесів і явищ і зосереджує увагу на просторі і просторових образах, виявляє інтерес до «способу життя», «культурного значення», виводить історика поза межі націо- нальних наративів у тому їх вигляді, який вибудовується традиційною офіційною історіографією. Дослідник дістає свободу у конструюванні тих просторово-часових рядів, які уявляються йому найбільш продуктив- ними, і відповідно обирає локальні об’єкти аналізу. Концептуалізація локального простору відбувається на основі переосмислення понятійного тезаурусу, поєднання макро- і мікроісторичних підходів, простеження еволюції ізольованих соціумів у великих часових діапазонах. Застосу- вання крос-історичних підходів і методик локального мікроаналізу дає змогу представити не усереднено-типову, а виразно індивідуалізовану просторову картину суспільних відносин на рівні певного «місця» у більш або менш широкому часовому діапазоні. Розпочатий пошук контекстів та моделей для переформатування ло- кальних дослідницьких практик не може не обнадіювати, адже відкриває нові можливості й нові шляхи. Поліфонія у підходах і способах передачі інформації – запорука розвитку кожної науки. А різні масштаби істо- ричного бачення є дійовими запобіжниками, що страхують дослідника від ——————— 21 Верменич, Я. В. Локальна історія як науковий напрям: традиції й інновації. К., 2012. С. 135-157. Історична географія 23 впливу кон’юнктури, політичних інтересів, смакових уподобань. Шляхи виходу за межі лінійних схем відшукуються на всьому просторі істо- ріографічного знання, і особливо інтенсивно – у межах «національних» історій. Нові можливості вбачаються переважно у синтезі соціальних і культурних підходів; дослідження менталітету певних спільнот виступає пріоритетним полем пошуку системних зв’язків і функціональної детер- мінації. На думку Н. Яковенко, локальна соціальна історія являє собою «вельми перспективний напрям у соціальних студіях». Його переваги дослідниця бачить у тому, що «вона передбачає, з одного боку, про- стеження життєвого шляху та поведінкових стратегій цілком конкретних осіб (і в цьому сенсі вона «мікроісторична»), а з другого – аналіз соці- альних регуляторів цієї поведінки через посередництво середовища, зокрема формальних чи неформальних груп, до яких індивід належить». Студії зарубіжних колег у цьому напрямі Н. Яковенко оцінює досить високо, доводячи що «в перманентних боях за історію» ними напра- цьовані і готові проблемні вузли, і готові методологічні пропозиції. Але спроби переадресувати українським історикам ці міркування поки що відгуку не знаходять22. Проблеми, з якими стикається сучасна Україна у формуванні та закріпленні культурно-цивілізаційної ідентичності, великою мірою спри- чинені геополітичним положенням. Складне переплетення на її теренах різних типів етнополітичних конфліктів – конфліктів цінностей, інтересів та адаптацій – робить ці проблеми важкорозв’язним. Регіонально- локальний чинник за таких умов стає фактором, який справляє вирі- шальний вплив на «просторовий» вимір конструювання вітчизняної істо- рії. Варто усвідомлювати, що всебічне вивчення тієї чи іншої локальної спільноти як певного мікрокосму – розвинутого соціального організму – означає по суті створення його повноцінної колективної біографії. Локалізм в українських реаліях все більше трактується та репрезентується як спосіб життя й система мислення, специфічний вимір просторової ідентичності та ментальності. Знаковим фактором є і те, що в основу «українського проєкту», побудованому на концепті комплексного бачен- ня ідентичності нації, поряд з іншими, закладалася й ідея репрезентації українського простору у вигляді «ментальної мапи», «закріплення» за етносом відповідного територіального обширу. Завдяки зусиллям М. Гру- шевського відбулася його історична «приватизація», яка спричинила посилення артикуляції питань політичного самовизначення українського народу. Усвідомлення належності до конкретного соціокультурного ——————— 22 Яковенко, Н. Вступ до історії. К., 2007. С. 221. Верменич Ярослава 24 ареалу, до локального простору ідентичності стало потужним фактором формування відповідного ментального коду української нації та її культури. В якому напрямі буде розширюватися надалі предметне поле лока- лістики, сказати важко. Втім, саме історико-географічний простір здатен запропонувати для неї міждисциплінарну платформу для плідного розвитку – не як маргінального чи периферійного наукового напряму, а як нового методу ретроспективного регіонального аналізу, який спромож- ний забезпечити перенесення акцентів з метанаративу на дослідження багатобарвності локальних просторових систем. Інакше і політична онто- логія регіональних проблем, і дилема України «між Заходом і Сходом», і конфігурації «внутрішніх кордонів» надовго лишатимуться у «сірій зоні» міфотворення. За умов, коли історія є гострою зброєю у політичній боротьбі, а створені на основі просторової дистанційованості й відчу- женості історичні міфи претендують на роль «символу віри», особливо актуальним є завдання чіткого окреслення категоріальних просторів і наукових полів сучасного історичного знання. Завдання формування за- гальноєвропейського регіонального простору, в який має увійти і Укра- їна, ставлять особливо високі вимоги щодо осмислення геополітичних образів минулих епох та моделювання сучасного каркасу українських просторових стратегій на основі науково-методологічних стандартів євро- пейського рівня. References Amato, J. A. (2002). Rethinking home: A Case of writing local history. Berkeley: University of California press. Amin, A. (2002). Spatialities of globalisation In Environment and Planning. Vol. 34. P. 388-389. Beck, U. (2007). Power in the global age. A new global political economy. Cambridge. Bentley, J. H. (2003). World history and grand narrative In Writing world history, 1800–2000. Oxford: Oxford University press. Brodelʹ, F. (2013). Identychnistʹ Frantsiyi. Kn.1. Prostir ta istoriya. Kyiv: Vydavnytstvo Zhupansʹkoho. [in Ukrainian]. Burke, P. (2015). The French historical revolution: the Annales school 1929– 2014. Stanford: University Press. Chakrabarty, D. (2008). Provincializing Europe. Postcolonial thought and histo- rical difference. Princeton–New York: Princeton University press. Crosby, A. (2002). Editorial. In The local historian. Vol. 32, №. 2. P. 82-83. Історична географія 25 Dijink, G. (1996). National identity and geopolitical visions: maps of pride and pain. London: Routledge. Gottman, J. (1952). The political partitioning of our world: an attempt at analysis In World politics. № 4. P. 512-519. Hettne, B., Soderbaum, F. (2000). Theorizing the rise of regionness In New political economy. Vol. 5. P. 457-474. Hidens, E. (2004). Nestrymnyj svit: yak hlobalizatsiya peretvoryuye nashe zhyttya. Kyiv: Alʹterpres. [in Ukrainian]. Hrytsak, Ya. (2021). Podolaty mynule. Hlobalʹna istoriya Ukrayiny. Kyiv: Portal. [in Ukrainian]. Kolesnyk, I. (2022). Global history. Conceptual history. Kyiv. [in Ukrainian]. Kozellek, R. (2005). Mynule maybutnye. Pro semantyku istorychnoho protsesu. Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]. Marunyak, Ye. (2020). Prostorovyj rozvytok Ukrayiny v hlobalʹniy viziyi In Visnyk NAN Ukrayiny. № 4. S. 73-83. [in Ukrainian]. Mazlish, B. (1998). Comparing global history to world history In Journal of interdisciplinary history. Vol. 28, № 3. P. 385-395. Nahorna, L. (2014). Istorychna kulʹtura: kontsept, informatsiynyj resurs, reflek- syvnyj potentsial. Kyiv. [in Ukrainian]. Toynbi, A. (1995). Doslidzhennya istoriyi. Tom 1. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]. Vermenych, Ya. V. (2012). Lokalʹna istoriya yak naukovyj napryam: tradytsiyi y innovatsiyi. Kyiv. [in Ukrainian]. Vidal de la Blache P. (1908). La France. Tableau de la Geographic de la France. Paris: Librairie Hachette. [in French]. Yakovenko, N. (1997). Narys istorii Ukrayiny z naydavnishykh chasiv do kintsya ХVІІІ stolittya. Kyiv: Geneza. [in Ukrainian]. Yakovenko, N. (2007). Vstup do istoriyi. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. Yaroslava Vermenych LOCALITY IN HISTORICAL AND GEOGRAPHICAL SPACE: INTERDISCIPLINARY CONTEXTS The article proposes interdisciplinary methodological approaches in the study of the influence of local factors on the processes of national and regional self- determination. The role and place of localism in the spatial scale of historiography are substantiated. Localism is characterized by the transition from the dominance of politically-oriented event history to the study of civilizational, cultural, and regional features. The methodology of research focused on local aims to understand the evolution of cultural systems created by different anthropological traditions and cultures, and the stability of territorial boundaries with changing epochs, ethnic groups, and formations. It is proved that historical-geographical space is a promising research field for the development of localism as a method of retrospective regional analysis, able to Верменич Ярослава 26 transfer accents from metanarrative to the study of multi-layered spatial systems, to offer new models of rethinking the philosophy of space. The proposed context of locality, based on the ideas of multiculturalism, is seen as a powerful resource for economic and political transformations, and clarification of the intersections of historical and geographical disciplines, e.g. intellectual, cultural, social, and regional history. Acknowledgment of the local paradigm in the academic discourse will make it possible to discuss broadly the relationships between the national historical narrative and local historiographical traditions and to comprehend the regional specifics of the spatial development of Ukraine. Key words: locality, new local history, historical geography, historical-geo- graphical region, regional studies.

Локальність в історико-географічному просторі: міждисциплінарні контексти

Institution

Ähnliche Einträge