Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій
Мета дослідження. Розглянути автобіографічний твір «Повість про святий собор» авторства українського церковно-культурного діяча, духовного письменника, перекладача, старця та святого Паїсія Величковського (1722–1794) як наративне джерело для історико-географічних студій, проаналізувати його описи ма...
Збережено в:
| Дата: | 2023 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2023
|
| Назва видання: | Історико-географічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209311 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій / С. Шумило // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 193-221. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-209311 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2093112025-11-19T01:02:55Z Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій Paisius Velichkovsky autobiographical memoirs about travelling in Ukrainian and Moldovan-Vlachian lands in the 1740s as a source for historical and geographical studies Шумило, С. Історична географія Мета дослідження. Розглянути автобіографічний твір «Повість про святий собор» авторства українського церковно-культурного діяча, духовного письменника, перекладача, старця та святого Паїсія Величковського (1722–1794) як наративне джерело для історико-географічних студій, проаналізувати його описи мандрівок українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і роки та визначити найважливіші аспекти біографії подвижника цього періоду. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Наукова новизна. Проаналізовано автобіографічний твір Паїсія Величковського як наративне джерело для історико-географічних студій, завдяки якому з перших вуст можемо довідатися про побут і стан чернецтва в українських і молдо-валахійських землях у 1740-і роки. Зокрема, Величковський докладно описує своє життя у Полтаві, Києві та інших містах, навчання в Києво-Могилянській академії, маршрути своїх мандрів, населені пункти й монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про що розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим харчувалися тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та інших монастирів, перебування у Любецькій обителі та Києво-Печерській Лаврі, Мотронинському та Мошногірському монастирях, розорення в 1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає характеристики як відомим, так і малознаним українським церковним та світським діячам того періоду. У статті вперше звертається увага та наводяться документи, які засвідчують, що згадуваний Паїсієм у автобіографії друг його молодості та сподвижник по молдавських скитах Олексій Мелесь є відомий в подальшому єпископ Анатолій Мелесь, який намагався створити окрему «козацьку» єпархію на Запорозькій Січі. Ці свідчення є важливим доповненням як до біографії Анатолія Мелеся, так і Паїсія Величковського. Наголошено, що «Повість про святий собор» є не тільки унікальним наративним джерелом, але й пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., у якій чудово поєднуються майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Цей твір заслуговує на те, щоб бути більше задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, найважливіше, твір є цінним джерелом до біографії самого автора. The purpose of the study. To consider the autobiographical work «The Tale of the Holy Sobor» by the Ukrainian church and cultural figure, spiritual writer, translator, elder and saint Paisius Velichkovsky (1722–1794) as a narrative source for historical and geographical studies, to analyse his descriptions of travels in the Ukrainian and Moldavian-Vlachian lands in the 1740s. The methodological foundations of the study are based on the principles of historicism, scientific objectivity, systematicity, and a dialectical approach to historical phenomena. In accordance with the aim and objectives, a combination of general scientific, interdisciplinary, and special research methods was used. Scientific novelty. The author analyses the autobiographical work of Paisius Vielichkovsky as a narrative source for historical and geographical studies, thanks to which we can learn firsthand about the life and condition of monasticism in the Ukrainian and Moldavian-Valachian lands in the 1740s. In particular, Vielichkovsky describes in detail his life in Poltava, Kyiv, and other cities, his studies at the Kyiv-Mohyla Academy, his travel routes, villages and monasteries, the way of life of the local inhabitants and monks, how they lived, what they thought about and what they were concerned about, what they grew in their gardens, what they ate, and so on. He describes in detail visits to and the state of Kyiv and other monasteries, his stay in the Lubetsky Monastery and the Kyiv-Pechersk Lavra, the Motronynsky and Moshnohirsky monasteries, the destruction of the Medvediv Monastery in 1741, and so on. He describes both well-known and littleknown Ukrainian church and secular figures of the period. The article for the first time draws attention to and provides documents that prove that the friend of his youth and companion in the Moldovan Skytes, Olexii Meles, mentioned by Paisius in his autobiography, is the later well-known Bishop Anatolii Meles, who tried to create a separate «Cossack» diocese in the Zaporozhian Sich. This evidence is an important addition to both the biographies of Anatolii Meles and Paisii Velichkovsky. It is emphasised that “The Tale of the Holy Sobor” is not only a unique narrative source, but also a monument of Ukrainian spiritual literature of the eighteenth century, which perfectly combines the skill of the artistic word, philosophical reflections, spiritual guidance, as well as historical and autobiographical evidence. This work deserves to be used more by Ukrainian historians as a narrative source for studying and describing the life of XVIII century Ukrainian monasticism. But, most importantly, the work is a valuable source for the author’s biography. 2023 Article Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій / С. Шумило // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 193-221. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 2616-5295 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209311 82-312.6:001.32:910(477)/(478) https://doi.org/10.15407/hgru2023.17.193 uk Історико-географічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історична географія Історична географія |
| spellingShingle |
Історична географія Історична географія Шумило, С. Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій Історико-географічні дослідження в Україні |
| description |
Мета дослідження. Розглянути автобіографічний твір «Повість про святий собор» авторства українського церковно-культурного діяча, духовного письменника, перекладача, старця та святого Паїсія Величковського (1722–1794) як наративне джерело для історико-географічних студій, проаналізувати його описи мандрівок українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і роки та визначити найважливіші аспекти біографії подвижника цього періоду. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Наукова новизна. Проаналізовано автобіографічний твір Паїсія Величковського як наративне джерело для історико-географічних студій, завдяки якому з перших вуст можемо довідатися про побут і стан чернецтва в українських і молдо-валахійських землях у 1740-і роки. Зокрема, Величковський докладно описує своє життя у Полтаві, Києві та інших містах, навчання в Києво-Могилянській академії, маршрути своїх мандрів, населені пункти й монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про що розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим харчувалися тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та інших монастирів, перебування у Любецькій обителі та Києво-Печерській Лаврі, Мотронинському та Мошногірському монастирях, розорення в 1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає характеристики як відомим, так і малознаним українським церковним та світським діячам того періоду. У статті вперше звертається увага та наводяться документи, які засвідчують, що згадуваний Паїсієм у автобіографії друг його молодості та сподвижник по молдавських скитах Олексій Мелесь є відомий в подальшому єпископ Анатолій Мелесь, який намагався створити окрему «козацьку» єпархію на Запорозькій Січі. Ці свідчення є важливим доповненням як до біографії Анатолія Мелеся, так і Паїсія Величковського. Наголошено, що «Повість про святий собор» є не тільки унікальним наративним джерелом, але й пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., у якій чудово поєднуються майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Цей твір заслуговує на те, щоб бути більше задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, найважливіше, твір є цінним джерелом до біографії самого автора. |
| format |
Article |
| author |
Шумило, С. |
| author_facet |
Шумило, С. |
| author_sort |
Шумило, С. |
| title |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| title_short |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| title_full |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| title_fullStr |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| title_full_unstemmed |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| title_sort |
автобіографічні спогади паїсія величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2023 |
| topic_facet |
Історична географія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209311 |
| citation_txt |
Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій / С. Шумило // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 193-221. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| series |
Історико-географічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT šumilos avtobíografíčníspogadipaísíâveličkovsʹkogopromandriukraínsʹkimitamoldovovlahíjsʹkimizemlâmiv1740írrâkdžerelozístorikogeografíčnihstudíj AT šumilos paisiusvelichkovskyautobiographicalmemoirsabouttravellinginukrainianandmoldovanvlachianlandsinthe1740sasasourceforhistoricalandgeographicalstudies |
| first_indexed |
2025-11-19T02:11:25Z |
| last_indexed |
2025-11-20T02:18:37Z |
| _version_ |
1849273999594356736 |
| fulltext |
Історична географія
193
Сергій Шумило
кандидат історичних наук, доктор теології,
директор Міжнародного інституту афонської спадщини,
запрошений науковий співробітник кафедри класики, древньої
історії, релігії та теології Ексетерського університету
(Великобританія), науковий співробітник відділу
історичної регіоналістики Інституту історії України
НАН України, доцент кафедри культурології Національної
академії керівних кадрів культури і мистецтв (Київ, Україна)
e-mail: institute@afon.org.ua
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7041-7766
АВТОБІОГРАФІЧНІ СПОГАДИ ПАЇСІЯ
ВЕЛИЧКОВСЬКОГО ПРО МАНДРИ
УКРАЇНСЬКИМИ ТА МОЛДО"ВЛАХІЙСЬКИМИ
ЗЕМЛЯМИ В 1740"і рр. ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРИКО"
ГЕОГРАФІЧНИХ СТУДІЙ
https://doi.org/10.15407/hgru2023.17.193
УДК 82-312.6:001.32:910(477)/(478)
Мета дослідження. Розглянути автобіографічний твір «Повість про святий
собор» авторства українського церковно-культурного діяча, духовного письменника,
перекладача, старця та святого Паїсія Величковського (1722–1794) як наративне
джерело для історико-географічних студій, проаналізувати його описи мандрівок укра-
їнськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і роки та визначити найважливіші
аспекти біографії подвижника цього періоду. Методологічні засади дослідження ґрун-
туються на принципах історизму, наукової об’єктивності, системності, діалектичному
підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було вико-
ристано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослід-
ження. Наукова новизна. Проаналізовано автобіографічний твір Паїсія Величковського
як наративне джерело для історико-географічних студій, завдяки якому з перших вуст
можемо довідатися про побут і стан чернецтва в українських і молдо-валахійських
землях у 1740-і роки. Зокрема, Величковський докладно описує своє життя у Полтаві,
Києві та інших містах, навчання в Києво-Могилянській академії, маршрути своїх мандрів,
населені пункти й монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про
що розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим харчувалися
тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та інших монастирів, пере-
бування у Любецькій обителі та Києво-Печерській Лаврі, Мотронинському та Мош-
ногірському монастирях, розорення в 1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає ха-
рактеристики як відомим, так і малознаним українським церковним та світським
діячам того періоду. У статті вперше звертається увага та наводяться документи,
© Сергій Шумило, 2023
Шумило Сергій
194
які засвідчують, що згадуваний Паїсієм у автобіографії друг його молодості та
сподвижник по молдавських скитах Олексій Мелесь є відомий в подальшому єпископ
Анатолій Мелесь, який намагався створити окрему «козацьку» єпархію на Запорозькій
Січі. Ці свідчення є важливим доповненням як до біографії Анатолія Мелеся, так і Паїсія
Величковського. Наголошено, що «Повість про святий собор» є не тільки унікальним
наративним джерелом, але й пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., у
якій чудово поєднуються майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні
настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Цей твір заслуговує на те,
щоб бути більше задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для
студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, найважливіше, твір
є цінним джерелом до біографії самого автора.
Ключові слова: Паїсій Величковський, Тимофій Щербацький, Анатолій Мелесь,
Мелхиседек Значко-Яворський, Києво-Могилянська академія, Києво-Печерська Лавра,
Медведівський монастир, Мотронинський монастир, Мошногірський монастир, Київ,
Чернігів, Любеч, Молдова, Валахія, Афон.
аїсій Величковський, поряд з Григорієм Сковородою, є одним з
барокових геніїв українського національного духу XVIII ст., який
уславив Україну та її культуру. Обидва ці діячі не просто сучас-
ники і земляки з Полтавщини. Вони народились, жили і навіть померли
фактично одночасно. Обидва майже одночасно навчались у Києво-Моги-
лянській академії, обидва відмовились від кар’єрної перспективи і стат-
ків, подавшись у мандри, обидва шукали правди і духовно-містичного
досвіду, обидва залишили вагомий слід у літературі та філософії про
духовне життя людини, зокрема й у філософії серця. Водночас, кожен з
них пішов власним шляхом. Григорій Сковорода поклав початок укра-
їнській світській філософській школі, а Паїсій Величковський – духовно-
аскетичній. Разом з тим, якщо ім’я Григорія Сковороди широко відоме в
Україні, то ім’я Паїсія Величковського досі залишається маловідомим
широкому загалу. У цій статті спробуємо більш ретельно розглянути
діяльність Паїсія Величковського та, зокрема, його автобіографічний твір,
відомий під назвою «Повість про святий собор».
Спадщина, життя та діяльність Паїсія Величковського (1722–1794)
неодноразово ставали у центрі уваги вчених і дослідників. Цій темі
присвячені роботи А. Яцимирського, С. Четверікова, Д. Станілоае,
І. Огієнка, А. Тахіаоса, І. Іка, В. Пелін, Д. Кенанова, А. Майнарді,
А. Бріскіної, П. Жгуна та М. Жгун, С. Шумила, Ф. Бубнюка, В. Подко-
вирової та інших. Незважаючи на особливе значення, яке мала духовно-
літературна спадщина Паїсія в християнській культурі Центрально-Схід-
ної та Південної Європи, вона досі залишається недостатньо вивченою.
Найважливішим джерелом, що достовірно свідчить про юні роки та
духовне становлення майбутнього старця Паїсія, є його автобіографія,
складена ним під кінець життя в 1790-і рр. Повна її назва – «Повість про
святий собор превозлюблених у Господі отців і братів і чад моїх
П
Історична географія
195
духовних, що зійшлися в ім’я Христове заради спасіння душі до мене,
недостойного, який Промислом Божим перебуває у цих святих і славних
обителях: у святій і великій обителі Вознесіння Господа і Спаса нашого
Ісуса Христа, званої Нямець, та у святій обителі Чесного Славного Про-
рока Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, званої Секул: як і чому
це святе братство зібралося до мене, грішного і недостойного»1.
Цей твір, незважаючи на недостатню увагу до нього з боку вітчиз-
няних дослідників, є визначною пам’яткою української духовної літера-
тури XVIII століття. А.-Е. Тахіаос, досліджуючи спадщину прп. Паїсія,
відзначає, що ця його праця – один із перших творів автобіографічного
жанру в східнослов’янській православній літературі цього періоду, що
свідчить про його унікальність та цінність як з духовної, так і літе-
ратурної точки зору. Крім того, твір є цінним історичним джерелом,
завдяки якому ми з перших вуст можемо дізнатися про побут та стан
чернецтва в українських та молдо-валахійських землях зазначеного пе-
ріоду. У той же час, цей твір досі не задіяний українськими істориками
для студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст.
Майже 200 років автобіографія старця залишалася невідомою як для
широкого кола читачів, так і дослідників. Вперше її знайшов на початку
ХХ ст. А.І. Яцимирський (1873–1925). Він був першим, хто описав цей
твір, опублікувавши витяги з нього2. Однак повний текст тоді так і не
було надруковано. Лише 1986 р. А.-Е. Тахіаос у Греції було повністю
видав автобіографію прп. Паїсія3. Крім цього, Тахіаос опубліковав понад
20 робіт про Паїсія Величковського та його спадщину4. З цього часу твір
отримав нове народження: він був перекладений англійською, фран-
цузькою, російською, італійською, румунською та новогрецькою мовами.
У 2016 р. Міжнародним інститутом афонської спадщини було перекла-
———————
1 Шумило, С.В. Автобіографія прп. Паїсія – визначна пам’ятка української духовної
літератури XVIII ст. // Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор»
та маловідомі листи / Упоряд. та коментарі Шумила С.В. Київ: Видавничий відділ УПЦ,
2016. С. 9-12.
2 Яцимирский, А.И. Славянские и русские рукописи румынских библиотек. Сборник
отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. Том LXXIX.
СПб.: Типография Императорской академии наук, 1905. С. 515-583.
3 Anthony-Emil, N. Tachiaos. The Revival of Byzantine Mysticism Among Slavs and
Romanians in the XVIIIth Century. Texts Relating to the Life and Activity of Paisy
Velichkovsky (1722–1794). Thessaloniki, 1986. С. LV+296.
4 Тахиаос, А.-Э. Предварительный список полной библиографии о св. Паисии
Величковском // Cyrillomethodianum, 1993–1994, 17-18. С. 212-227.
Шумило Сергій
196
дено та видано автобіографію сучасною українською мовою5. Також було
в Україні видано дослідження, присвячені афонському та румунському
періодам життя Паїсія та його зв’язкам із Запорозькою Січчю6. У 2022 р.
у Румунії було здійснено факсимільне видання оригінального рукопису
автобіографії Паїсія7.
На думку проф. Тахіаоса, всі автори життєписів старця Паїсія корис-
тувалися саме цим його автобіографічним рукописом8. Тобто саме цей
———————
5 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи / Упоряд. та коментарі Шумила С.В. Київ: Видавничий відділ УПЦ, 2016. С. 65-
180.
6 Шумило, С.В. Прп. Паисий Величковский и последний Кошевой атаман Запо-
рожской Сечи П. Калнышевский: малоизвестные письма // Orientalia Christiana Craco-
viensia: czasopismo naukowe, Uniwersytet Papieski Jana Pawła II w Krakowie. № 7 (2015).
S. 27-57; Шумило, С.В. Прп. Паисий Величковский и Запорожская Сечь. Малоизвестные
письма прп. Паисия Величковского к Кошевому атаману Войска Запорожского Петру
Калнышевскому. Киев–Серпухов: Международный институт афонского наследия в
Украине; «Наследие Православного Востока», 2015. 128 с.; Шумило, С.В. Автобіографія
та листи прп. Паїсія. Наукова розвідка // Преподобний Паїсій Величковський. «Повість
про святий собор» та маловідомі листи / Упоряд. та коментарі Шумила С.В. К.:
Видавничий відділ УПЦ, 2016. С. 9-64; Шумило, С.В. До історії ігуменства прп. Паїсія
Величковського в монастирі Симонопетра на Афоні за невідомими раніше архівними
документами XVIII ст. // Сiверянський лiтопис: Всеукраїнський науковий журнал. 2017,
січень–квітень. № 1-2 (133-134). C. 79-93; Шумило, С.В. Неизвестное письмо прп.
Паисия Величковского за 1763 г. и другие документы, касающиеся его игуменства в
монастыре Симонопетра // Афонское наследие: научный альманах. Вып. 5-6. Киев–
Чернигов: Издание Международного института афонского наследия, 2017. С. 231-255;
Шумило, С.В. До питання про походження роду прп. Паїсія Величковського і його
зв’язки з Чернігівщиною // Сiверянський лiтопис: Всеукраїнський науковий журнал.
2020, січень–лютий. № 1 (151). C. 144-163; Шумило, С.В. Малоизвестные свидетельства
о начальном периоде пребывания прп. Паисия Величковского при каливах Пантокра-
торского монастыря на Афоне // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія:
Історія, Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2020. Вип. 1 (42). С. 137-145; Шумило, С.В.
«Малоросійський» Іллінський скит на Афоні та його зв’язки з українським козацтвом у
другій пол. XVIII ст. // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових
праць. К.: Ін-т історії України НАН України, 2021. Вип. 15. С. 115-132; Шумило, С.В.
Прп. Паїсій Величковський та український Іллінський скит на Афоні // Православ’я в
Україні. До 300-річчя з дня народження прп. Паїсія Величковського та Григорія Ско-
вороди: Збірник статей. Київ; Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня "Рута"», 2022.
C. 175-215.
7 Autobiografia Sfântului Cuvios Paisie de la Neamț. Ediție aniversară la 300 de ani de ani
de la naştere (1722–2022) / Traducere şi note de conf. Dr. Marina Vrachiu. Iaşi: Doxologia,
2022. 517 p.
8 Тахиаос, А.-Е. Н. Предисловие к первому изданию автобиографии и пространного
жития преподобного Паисия Величковского / Преподобный Паисий Величковский.
Автобиография. Житие. М., 2006. С. 14.
Історична географія
197
документ є основою всіх існуючих списків житій прп. Паїсія. Однак авто-
біографія суттєво відрізняється від інших текстів, оскільки не містить
штучних прикрас та сторонніх інтерпретацій. Навпаки, Паїсій намага-
ється максимально правдиво описати власні переживання, сучасні йому
події та життєві перипетії. Як зазначає А.-Е. Тахіаос, «за автобіографією
ми складаємо справжній портрет її автора. Його правдивість разом із
щирим бажанням відкритися читачеві пронизує весь текст від початку до
кінця і підкреслює характерні риси його особистості /…/. Ця автобіо-
графія, написана ним уже в похилому віці, зображує нам справжнє об-
личчя святого, який позбавив себе перед читачем ідеалізованого образу,
створюваного славою та загальним визнанням»9.
Судячи з усього, старець писав автобіографію не тільки, щоб розпо-
вісти про свій життєво-духовний шлях, але і як зразок для наслідування
його учнями. З цією метою, як зазначає Адальберто Майнарді, «святий
приносить свідчення про те, як народжується чернече покликання, як він
залишив усе заради Христової любові, слізно шукаючи духовного на-
ставника, як він не засмучувався в невдачах і знаходив у собі сили
знову»10.
Італійський дослідник, слідом за А.-Е. Тахіаосом, вірно характеризує
мотиви, якими керувався преподобний при написанні твору: «Сам автор є
не героєм свого оповідання, а лише свідком тієї події, яка сталася /.../.
Особистість оповідача у Паїсія як би применшується, стає не центром
зображення, а швидше точкою сходження, в якій сплітаються перспек-
тиви»11.
Імовірно, вибір саме такого стилю Паїсієм був здійснений під впли-
вом «Сповіді» Блаженного Августина Іппонійського (354–430). Цей твір
вважається першою розгорнутою автобіографією в європейській літера-
турі, яка протягом тисячоліття служила літературним зразком для бага-
тьох християнських письменників. Вона, як і автобіографія Паїсія, міс-
тить відомості про духовний шлях і розвиток філософських та релігійних
поглядів автора.
———————
9 Там само. С. 18-19.
10 Майнарди, А. Житие и автобиография в литературном наследии старца Паисия
Величковского // Труды Отдела древнерусской литературы / Российская Академия наук.
Институт русской литературы (Пушкинский Дом). СПб.: Наука, 2014. Т. 63. С. 205-219;
Майнарди, А. Духовный образ старца Паисия в его «Автобиографии» и «Житиях» //
Центр св. Климента. Спілкування та діалог культур. Мережевий ресурс. URL:
http://www.clement.kiev.ua/ru/node/1422 [дата звернення: 23.09.2015].
11 Майнарди Адальберто. Там само.
Шумило Сергій
198
У добу бароко автобіографічний жанр набуває особливої популяр-
ності в європейській літературі. Одним з найбільш відомих є твір анг-
лійського письменника та проповідника Джона Беньяна (1628–1688),
відомий під назвою «Милість Божа, яка зійшла на головного грішника».
Це класичний приклад духовної автобіографії цієї доби, де автор зосе-
реджується на власному духовному шляху12. До цього ж напряму відно-
ситься і твір німецького філософа Йогана Георга Гаманна (1730–1788),
відомий під назвою «Думки про мій життєвий шлях» (Gedanken über
meinen Lebenslauf, 1759)13. Початком же сучасного автобіографічного
жанру в літературі вважається «Сповідь» Жан-Жака Руссо (1712–1778),
вперше опублікована після його смерті в 1782–1789 рр.14.
Важко сказати, чи був знайомий Паїсій з творами цих європейських
авторів. Швидше за все, тут проявився вплив загальноєвропейських тен-
денцій в літературі доби бароко. Як відомо, в українських землях з
XVII ст. набуває поширення такий літературний жанр, як мемуарна проза.
У цей період твори мемуарно-автобіографічного характеру з’являються з
під пера берестейського ігумена Афанасія Филипповича (бл. 1595–1648),
київського міщанина Богдана Балики (др. пол. XVI ст. – після 1621),
волинського шляхтича Йоакима Єрлича (1598–1674), козацького полков-
ника Силуяна Мужиловського (поч. XVII ст. – 1655), ростовського митро-
полита Димитрія Туптала (1651–1709), гетьмана у вигнанні Пилиипа
Орлика (1672–1742), білгородського єпископа Йоасафа Горленка (1705–
1754) та інших. Переважно це були щоденники (діаріуші) та мемуари, де
основна увага приділялася спогадам про людей, з якими автори зуст-
річалися, та подіям, свідками яких вони були.
Разом з тим, у цей період під впливом європейської літератури за-
роджується в Україні і окремий автобіографічний жанр (грец. αὐτός – сам,
βίος – життя, γράφω – пишу). На відміну від щоденників та мемуарів, тут
автори зосереджуються на оцінці власного життя. Для цього літератур-
ного жанру є характерним ретроспективне, з висоти прожитих років,
прагнення осмислити своє життя як ціле. На відміну від мемуарів, в авто-
біографії автор зосереджений на історії своєї особистості, розглядаючи
навколишні події через призму власної біографії.
———————
12 Бэниэн, Джон // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. СПб.,
1891. Т. V: Буны–Вальтер. С. 268-270; Чернов, В.В. Баньян Джон // Православная
энциклопедия. Т. 4. М.: ЦНЦ «Православная Энциклопедия», 2002. С. 628-630.
13 Betz, J. Reading "Sibylline Leaves": J.G. Hamann in the History of Ideas // Journal of
the History of Ideas. 2009, № 70 (1). P. 94-95.
14 Лотман, Ю.М. Руссо и русская литература XVIII в. // Эпоха Просвещения. Из
истории международных связей русской литературы. Л., 1967. С. 572, 577-578.
Історична географія
199
Одним з перших авторів такого жанру в українській літературі вва-
жається уродженець Полтавщини, колишній студент Києво-Могилянської
академії та священник Ілля Турчиновський (1695 – після 1720-х рр.).
Повна назва твору – «Автобіографія списася мною многогрішним, Ілією
Турчиновським, священиком і намісником Березанським, житіє і стра-
даніє своє в пам’ять дітям своїм, і внукам, і всьому потомству»15.
На відміну від твору Турчиновського, де пунктуація і правопис такі,
що в багатьох місцях зовсім втрачається сенс розповіді, автобіографія
Паїсія Величковського вирізняється літературною та ідейно-художньою
цілісністю, де події та факти власного життя узагальнюються та підпо-
рядковуються певній художній концепції. Цей твір займає чільне місце
серед української мемуаристики та наративних джерел XVIII ст., поряд з
подорожніми нотатками та щоденниками чернігівського ієромонаха Іпо-
лита Вишенського, київського паломника і монаха Василя Григоровича-
Барського, ченця Матронинського Троїцького монастиря Серапіона,
ієромонаха Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря о. Леонтія
Яценко-Зеленського, монаха Ігнатія Деншина та інших. При цьому, цей
твір суттєво відрізняється від інших.
«Повість про святий собор» – це унікальний літературний твір, у
якому чудово поєднуються майстерність художнього слова, філософські
роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свід-
чення. Таким чином, перед нами – не тільки цінне наративне джерело, але
й пам’ятка української духовної літератури XVIII ст., залишена нам у
спадок видатним подвижником та просвітителем, значення внеску якого в
українську та румунську культуру ще належить розкрити та оцінити.
Водночас, на жаль, написана Паїсієм автобіографія торкається лише
раннього періоду його життя (1722–1746 рр.). У ній зовсім нічого не
повідомляється про подальше перебування преподобного на Афоні, а
потім у румунських землях, що суттєво ускладнює вивчення біографії
старця та вимагає у цьому питанні залучення додаткових джерел.
Странництво
Більшість свідомого життя Паїсія Величковського (мирське ім’я Пет-
ро, іноцьке – Платон, чернече – Паїсій) пройшла в мандрах і скитаннях.
За неповними даними, він пройшов понад 30 монастирів та скитів. Навіть
створивши згодом власне братство, свідомо чи ні, разом із учнями він
продовжував странствувати, не залишаючись подовгу на одному місці.
———————
15 Автобиография южнорусского священика 1-й половины XVIII ст. // «Киевская
старина», 1885, Т. XI. С. 321-332.
Шумило Сергій
200
Странництво для Величковського, особливо на початковому етапі
його чернечо-аскетичного шляху, мало важливе значення. Тож, щоб
краще зрозуміти феномен Паїсія Величковського, його школи та спад-
щини, спробуємо коротко розглянути, що собою являло це явище.
У XVII–XVIII ст. в українських землях странництво було доволі
поширеною національно-релігійною традицією і було однією з масових
форм народного благочестя. Воно сприймалося як своєрідний аскетичний
подвиг, що поєднував нестяжання, піст, покаяння та молитву, а також
поклоніння святим місцям і святиням, із постійним подоланням трудно-
щів, добровільним позбавленням матеріальних благ і комфорту, постій-
ного житла, сім’ї та майна. Крім того, в ту епоху постійних воєн і
грабунків, такий подвиг був доволі небезпечним для життя. Странника
легко могли пограбувати та вбити в дорозі, і за це ніхто не поніс би
покарання.
Особливо масового поширення рух странництва, як своєрідна форма
духовного дисидентства, в українських землях набув після Берестейської
унії 1596 р. і позбавлення Православної Церкви в Речі Посполитій прав на
легальне існування. Гоніння на православ’я послужили поштовхом до
руху в народних масах. У пошуках «істинної віри» країною починають
мандрувати православні ченці, священики (звідси таке явище, як «дикі
попи»), миряни (селяни, козаки, міщани). Церковні реформи Петра Мо-
гили та переслідування в 30-ті – 40-ві рр. XVII ст. опального київського
митрополита Ісайї (Копинського) і прихильників його ісихастсько-тра-
диціоналістської течії посилили «опозиційні настрої» в странницькому
русі, який мав в особі позбавленого влади митрополита свого духовного
натхненника16. Цей непідконтрольний офіційній церковній адміністрації
рух мав суттєвий вплив на релігійно-політичні ідеї запорозького козацтва
та його релігійні настрої17.
На розвиток странництва в українських землях вплинули згодом й
секуляризаційні реформи часів Петра I, а пізніше і Катерини II.
У першій третині XVIII ст., з метою посилення поліцейського конт-
ролю за населенням, боротьби з мандрівними ченцями та «дикими
———————
16 Шумило, С.В. «Сіверський архієпископ» та опальний митрополит Ісайя (Копин-
ський) як натхненник козацьких повстань та чернечого відродження в Україні в XVІI ст.
// Сiверянський лiтопис: Всеукраїнський науковий журнал. 2019, січень-квітень. № 1-2.
С. 58-69.
17 Шумило, С.В. Влияние Святой Горы Афон на духовную, культурную и поли-
тическую жизнь Украины XVIII в. // Афон и славянский мир. Сб. 1. Материалы
междунар. науч. конф., посв. 1000-летию присутствия руських монахов на Святой Горе.
Белград, 16–18 мая 2013 г. Свято-Пантелеимонов монастырь на Афоне, 2014. С. 113-130.
Історична географія
201
попами», в Російській імперії було ухвалено низку законодавчих актів,
якими посилювалися й обмежувалися правила переходу чи відлучення
священиків із храмів, а ченців – із монастирів. Хто не мав відповідного
пропускного документа або паспорта, вважалися біженцями або шпигу-
нами, які підлягали арешту18.
До цього додалася проблема, коли після зруйнування російськими
військами Петра I в 1709 р. Запорозької Січі було видано численні укази
(1709, 1715, 1716 рр.), якими заборонялося пересування і перебування
запорозьких козаків на підконтрольних Росії українських територіях19.
Паломників-запорожців заарештовували і тримали під вартою. А насто-
ятелів монастирів зобов’язували доносити в київську губернську канце-
лярію про приїзд запорожців на прощу20. Крім того, з 1709 р. усім під-
даним Російської імперії, зокрема й духовенству, неодноразово в 1709,
1715, 1716 рр. спеціальними указами заборонялося їздити на Запоріжжя і
мати будь-які справи із запорожцями. За непослух ченців і священиків
карали засланням до Сибіру21. Також у XVIII ст. низкою указів було
юридично обмежено право козаків та їхніх дітей постригатися в ченці, а
також висвячуватися на священиків22. У різних указах зазначалося, що
дозвіл на постриг старшини і козаків можливий лише за умови отримання
спеціальної письмової резолюції з боку вищої влади. Так послушник із
запорозьких козаків Яків Ніс чекав дозволу на постриг цілих 10 років23.
Усе це разом впливало на поширення ходіння по чернечі постриги чи
рукоположення з Лівобережної України на Правобережну, що перебувала
під владою Польщі, до Молдо-Валахії чи Греції. Такі мандрівні ченці та
«дикі попи» дуже часто знаходили притулок на Запоріжжі24.
Сам Паїсій Величковський, не задовольняючись запроваджуваною в
Російській імперії казенно-синодальною системою церковного життя,
———————
18 Шумило, С.В. Православна духовність та релігійні традиції Запорозького козацтва
// Православ’я в Україні: Збірник матеріалів наукової конференції. Ч. 2. Київ, 2013.
С. 350-385; Кузьмук, О. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські
чоловічі монастирі в XVII–XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. Київ: Видавничий дім
«Стилос», 2006. С. 133-134.
19 Кузьмук, О. Згад. праця. С. 148.
20 Там само. С. 150.
21 Там само. С. 131.
22 Там само. С. 62.
23 Там само. С. 83.
24 Шумило, С.В. Православна духовність та релігійні традиції Запорозького козацт-
ва. С. 350-385.
Шумило Сергій
202
зазначає, що «в Росії заборонили жити у відлюдництві»25. Судячи з
усього, йдеться про вищезгадані обмеження для чернецтва, запроваджені
в імперії з часів Петра I. Цей факт і спонукав його піти за прикладом
інших шукачів «істинного подвижництва» в мандри за межі Російської
імперії, до якої він більше не забажає повертатися.
Як уже було сказано, в українських землях странниками були не
тільки ченці, а й миряни. Яскравим представником такого руху мирян-
ського странництва був земляк і одноліток Паїсія Величковського, укра-
їнський мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722–1794). Іншим
відомим странником того часу був Василь Григорович-Барський (1701–
1747).
Характерним проявом цієї традиції було постання в українських зем-
лях розгалуженої мережі мирянського руху мандрівних старців-сліпців,
об’єднаних у своєрідні братства мандрівної «вохрестної братії», які мали
свої власні статути та звичаї26. Із середини ХІХ ст. цей рух у світській
літературі спрощено почали називати «кобзарством», а самих мандрівних
старців-сліпців – «кобзарями», за назвою музичного інструменту «кобза»,
який часто використовували странники при виконанні піснеспівів релі-
гійного змісту. Попри наявні нині стереотипи, цей поширений в Україні
странницький мирянський рух від самого початку мав не лише музичний,
а насамперед духовно-релігійний характер. У народі ж мандрівних «коб-
зарів» іменували «старцями», і таке найменування відповідало початковій
суті цього духовного руху27.
Дуже часто в українських землях в XVII–XVIII ст. біля входу до
церков і монастирів можна було зустріти мандрівних старців-сліпців, які
виконували псальми, думи та інші духовні піснеспіви й оповіді філо-
софсько-повчального та історичного характеру. У народі вони користу-
валися особливою популярністю і вважалися, свого роду, посередниками
———————
25 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 177-178.
26 Кушпет, В. Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (XIX – поч.
XX ст.). К.: Темпора, 2007. 592 с.; Шумило, С.В. «Мирянське старчество» в духовній
традиції українського кобзарства // Релігія в Україні. Мережевий ресурс. URL:
http://www.religion.in.ua/main/history/23860-miryanske-starchestvo-v-duxovnij-tradiciyi-
ukrayinskogo-kobzarstva.html [дата звернення: 05.11.2013]; Шумило, С.В. Старец Иоанн
Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист. Материалы к
жизнеописанию «блаженной памяти великого старца Иоанна Вишенского Святогорца»ю
Киев: Издательский отдел УПЦ, 2016. С. 134-135, 140-141.
27 Шумило, С.В. «Мирянське старчество» в духовній традиції українського коб-
зарства.
Історична географія
203
між Церквою і простими людьми. Немає сумнівів, що й біля входу до
Успенської соборної церкви в Полтаві юний Петро Величковський від
самого дитинства часто зустрічав і слухав цих мандрівних мудреців і
«будителів народної свідомості», та під враженням їхніх оповідань і сам
вдавався у своїй дитячій уяві до далеких странництв і мандрівок. Тому не
дивно, що у молодого Петра досить рано пробудився особливий потяг до
странництва.
Усвідомлене ж осмислення странництва як особливого аскетичного
подвигу сталося у нього під час навчання в Києві, де він намагався часто
відвідувати різноманітні монастирі та скити, спілкуючись із странниками
й старцями, що зупинялися в них. Також відомо, що на формування
світогляду молодого Петра Величковського особливий вплив мали «Ал-
фавіт духовний» опального київського митрополита-ісихаста Ісайї (Ко-
пинського) та «Ліствиця» прп. Іоанна Ліствичника. Про це ми дізнаємося
з його автобіографії. Вивчаючи ці твори, він і перейнявся ідеями не-
стяжання, чернечого ісихазму і странництва. Так, у третьому розділі «Про
странництво, тобто ухилення від світу» прп. Іоанн Ліствичник у своїй
«Ліствиці» так характеризує цей напрям християнської аскези: «Стран-
ництво є безповоротним полишенням усього, що у вітчизні супроти-
виться нам у прагненні до благочестя. Странництво є недерзновенний
характер, невідома премудрість, неоголошене знання, притаєне життя,
невидимий намір, невиявлений помисел, бажання приниження, бажання
тісноти, шлях до Божественного жадання, обільність любові, зречення від
марнославства, мовчання глибини»28.
Сам Паїсій згадував, що, читаючи «Ліствицю» Іоанна Ліствичника,
«моя душа настільки насолодилася від сповнених благодаті Пресвятого
Духа словес цього богоносного отця», що «я задумав переписати її в
нічній тиші заради повсякчасної користі для своєї душі»29.
У контексті повчань Іоанна Ліствичника про странництво і знаючи,
яке значення ці повчання мали в духовних пошуках молодого Петра
Величковського, ми можемо зрозуміти і те, якими мотивами і міркуван-
нями керувався майбутній подвижник, зважившись віддатися настільки
непростому духовному подвигу.
———————
28 Преподобного отца аввы Иоанна, игумена Синайской горы, Лествица, в русском
переводе. М.: Свято-Троице-Сергиева лавра, 1898. С. 13-18
29 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 101-102.
Шумило Сергій
204
На Чернігівщині
З автобіографії ми дізнаємося, що особливе значення у виборі по-
дальшого життєвого шляху молодого Петра Величковського зіграли часті
відвідини Києво-Печерської лаври та спілкування з її старцями. Тут, у
лаврських печерах, дивлячись на нетлінні мощі подвижників і надиха-
ючись їхніми подвигами, він запалився особливою любов’ю до чернечого
житія. Однак неможливість усамітнення в той час у лаврських печерах,
вочевидь, змусила 17-річного Петра, який прагнув пустельницьких под-
вигів, податися в мандри й, покинувши Києво-Могилянську академію, у
жовтні 1740 р. вирушити Десною до Чернігова, також відомого своїми
стародавніми печерними монастирями, заснованими ще в XI ст. Антонієм
Печерським. Але й тут він стикається з такою ж проблемою.
Ще під час навчання в Києві духовним наставником собі він обрав
досвідченого старця ієросхимонаха Пахомія з Києво-Братського монас-
тиря, який багато років провів у странництвах і «пустелі». Під його ду-
ховним керівництвом Петро ще більше зміцнився у своєму бажанні вда-
тися до чернечого подвигу і странництва. До того ж разом із другом
О. Філевичем він дає обітницю не постригатися і не жити в заможних
монастирях, де неможливо наслідувати «убогість Христову» і жити в
нестяжанні, бідності і відчуженості від світу цього.
Хто був цей ієросхимонах Пахомій, який зіграв таку важливу роль у
життєвому виборі П. Величковського, достеменно невідомо. Розшук до-
кладніших відомостей про нього допоміг би заповнити відсутні факти як
у біографії П. Величковського, так і його наставника. Відомо лише, що
цей старець у 1736–1739 рр. жив при Києво-Братському Богоявленському
монастирі, потім у 1739–40 рр. із благословення київського митрополита
служив при колишньому Ясському митрополиті-молдаванині Антонії
(Черновському-Пунтяну)30, який покинув Молдавію 1739 р. після укла-
дення миру між Росією і Туреччиною й оселився в Києві при митро-
поличому домі на Кудрявці. Уже в 1739-42 рр. при тому ж колишньому
Ясському митрополиті старець Пахомій жив при архієрейському домі на
території Борисоглібського монастиря в Чернігові, куди Антонія (Чер-
новського-Пунтяну) було призначено правлячим архієреєм. Судячи з
усього, старець Пахомій родом був із Чернігівщини і був близько пов’яза-
ний із Любецьким монастирем і його ієросхимонахом Іоакимом, а може і
сам якийсь час подвизався при Любецькому монастирі або його скитах.
———————
30 Антоний (Черновский) // Православная энциклопедия. Т. 2, С. 652-653; Чучко, М.
Жизнь и деятельность митрополита Антония Путняну-Черновского († 1748) в северных
волостях земли Молдавской и в провинции Буковина // Русин. 2012. № 3 (29). С. 91-105.
Історична географія
205
До нього, у Чернігів, насамперед і вирушив П. Величковський, який
твердо вирішив стати на шлях чернецтва і странництва.
Свідомо чи ні, але у своїй подорожі до Чернігова П. Величковський
повторив шлях свого знаменитого діда о. Івана Величковського. Останній
походив родом із Любеча і багато років служив у Чернігові при єпар-
хіальній друкарні у вченого чернігівського архієпископа Лазаря (Бара-
новича)31.
Поживши трохи у старця Пахомія в Чернігові, прп. Паїсій випросив у
нього благословення на шлях странника, «щоб сподобитися святого
чернечого образу». І знову збіг: старець Пахомій направляє його в Любеч,
звідки родом був не тільки «першопочатківець давньоруського чернецт-
ва» Антоній Печерський, а й дід Паїсія о. Іван Величковський. Та й сам
шляхетський рід Величковських саме в Любецькому старостві здавна мав
свої родові маєтки32.
«Йди у святий монастир, що неподалік від Любеча, батьківщини пре-
подобного отця нашого Антонія Печерського. Знайди там всечесного
ієросхимонаха отця Іоакима... Він наставить тебе, бо вельми досвід-
чений», – такими словами напучував старець Пахомій П. Величковського
перед відправленням у странствування33. І знову збіг: Любецький монас-
тир на честь Антонія Печерського було відновлено з руїн 1694 р. з бла-
гословення чернігівського архієпископа Лазаря (Барановича) близьким
другом о. Івана Величковського (діда Паїсія) – видатним українським
гравером по міді о. Інокентієм (Іваном Щирським, 1650–1714). Від засну-
вання і до самої смерті в 1714 р. він був ігуменом цієї обителі34. Монастир
височів на берегових кручах над Дніпром посеред дрімучих лісів чер-
нігово-сіверського Полісся і цілком складався з дерев’яних будівель. До
складу монастирського комплексу входили печера з дерев’яною церквою
прп. Антонія, дерев’яний головний монастирський храм Воскресіння
Христового, трапезна з дерев’яною церквою, келії та неподалік від
———————
31 Шумило, С.В. До питання про походження роду прп. Паїсія Величковського і його
зв’язки з Чернігівщиною // Сiверянський лiтопис. 2020, січень–лютий. № 1 (151). C. 144-
163.
32 Шумило, С.В. До питання про походження роду прп. Паїсія Величковського...
C. 144-163.
33 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи / Упоряд. та коментарі Шумила С.В. Київ: Видавничий відділ УПЦ, 2016. С. 96.
34 Степовик, Д. Іван Щирський. К., 1988. С. 24; Гейда, О. Спадщина Івана та Паїсія
Величковських та поширення ідей ісихазму на Чернігівщині у другій половині XVII – на
початку ХІХ ст. // Афонское наследие: научный альманах. Вып. 1-2. Киев–Чернигов:
Издание Международного института афонского наследия в Украине, 2015. С. 380.
Шумило Сергій
206
монастиря скит прп. Онуфрія35. Кількість братії не перевищувала 7–8
осіб. З автобіографії Паїсія відомо, що на момент його прибуття в мо-
настир ігуменом у ньому був о. Никифор (Кохановський)36, якого неза-
баром змінив випускник Києво-Могилянської академії ігумен Герман
(Загоровський)37. Також Паїсій згадує ієросхимонаха Іоакима та ієромо-
наха Аркадія. Імен решти братій він не вказує, проте видно, що їх було
небагато. Найімовірніше, що у свій час у Любецькому монастирі, як уже
було сказано, подвизався і ієросхимонах Пахомій, який і скерував П. Ве-
личковського до цієї обителі, до свого близького друга і сподвижника
ієросхимонаха Іоакима.
Очевидно, відвідування батьківщини діда не було випадковим у манд-
рах П. Величковського. У його спробах розібратися всередині самого себе
і остаточно визначитися з подальшим життєвим вибором це могло мати
якесь особливе значення. І хоча цей момент не відображений настільки
очевидно в автобіографії преподобного, немає підстав вважати, що такі
«збіги» були всього лише випадковістю.
Хай там як, але свій шлях першого чернечого послуху П. Велич-
ковський почав саме на батьківщині своїх предків, там, де колись наро-
дився й Антоній Печерський. Звідси, подібно до засновника давньо-
руського чернецтва, він і почав свій шлях странництва.
На Правобережній Україні
З автобіографії ми дізнаємося, що вирушивши з Любеча на Право-
бережну Україну, П. Величковський зіткнувся тут з непростим стано-
вищем православних на підконтрольних Речі Посполитій територіях.
Оскільки край вирував від частих антипольських народних повстань, то
по дорогах повно було польських військових, які придушували народний
———————
35 Мицик, Ю. Відновлення Антонієвих печер у Любечі XVII ст. // Київська ста-
ровина. 1996. № 2-3. С. 78-82; Бондар, О., Веремейчик, О., Кондратьєв, І. До історії
Любецького Антоніївського монастиря: результати та перспективи досліджень // Чер-
нігівські старожитності : зб. наукових праць. Чернігів, 2016. С. 14-21; Бондар, О.,
Веремейчик, О., Осадчий, Є. Онуфріївський скит біля Любеча // Могилянські читання.
2010. Збірник наукових праць. С. 335-338;
36 Синодик Антониевского Любечского монастыря // Черниговские губернские
ведомости, 1857. Часть неофиц. № 38. С. 321; К истории Любецкого Антониевского
мужского монастиря // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. 1888.
Часть неофиц. № 4. С. 104-105.
37 Синодик Антониевского Любечского монастыря // Черниговские губернские
ведомости, 1857. Часть неофиц. № 38. С. 321; Антониевский Любечский мужской
монастырь // Черниговские губернские ведомости. 1860. Часть неофиц. № 36. С. 261;
1860, отдел второй. Часть офиц. № 40. С. 289; 1860. Часть неофиц. № 48. С. 347.
Історична географія
207
опір. Свої враження про це описує П. Величковський в автобіографії,
зазначаючи, що розповіді про переслідування православних наводили на
нього жах, через що він змушений був відмовитися від задуманої тоді
мандрівки до Молдо-Валахії.
Перейшовши від Любеча кордон по Дніпру, Петро Величковський
вирушив до Чорнобиля. Звідси він мандрує в бік Канева. Тут однією з
перших обителей, де зупиняється мандрівник, був розорений поляками
«козацький» Ржищівський Спасо-Преображенський монастир, що розта-
шовувався неподалік Канева на високих берегових пагорбах праворуч від
Дніпра та, за легендами, начебто був заснований Антонієм і Феодосієм
Печерськими. Колись великий православний монастир до цього часу
втратив свою колишню велич і був скоріше схожий на скит. Звідси Петро
вирушив вниз за течією Дніпра до православних монастирів на Мошен-
ських горах на Черкащині. Тут, на одному з островів річки, що протікає
під горами, в лісовій глухомані й повному усамітненні подвизався
старець-відлюдник Ісихій, який «заради користі душевної трудився в
старанному переписуванні отцівських книг»38. Паїсій, описуючи ревність
і любов цього старця до святоотцівських книг, розповідає, як він пішки
ходив до Чернігівської єпархії за тисячі верст у пошуках книжок задля їх
переписування39.
Петро дуже хотів залишитися на послух й навчання у цього старця й
неодноразово благав його прийняти до себе в учні, але подвижник, який
дав обітницю суворої молитовної самотності й відлюдництва, відмовив
йому. Після цього Петро вирушає до Мошногірського Вознесенського
монастиря, де за переказами начебто свого часу жив як монах син Бог-
дана Хмельницького Юрій (у чернецтві Гедеон)40. Звідси він вирушає до
розташованого неподалік знаменитого стародавнього Мотронинського
Троїцького монастиря, розташованого серед густих лісів на високій горі в
урочищі Холодний Яр. У печерах обителі здавна подвизалися пустель-
ники. Після Берестейської унії монастир поступово стає форпостом
православ’я в краї, а пізніше й основним опорним центром народно-
визвольного руху «Коліївщина». На момент прибуття сюди П. Велич-
ковського в ньому вже був послушником майбутній знаменитий архі-
мандрит Мелхиседек (Значко-Яворський, 1716–1809), що став згодом
———————
38 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 115-116.
39 Там само.
40 Похилевич, Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864.
С. 620.
Шумило Сергій
208
одним із духовних натхненників «Коліївщини». Мелхиседек, як і Велич-
ковський, теж був родом із Полтавщини, теж навчався в Києво-Моги-
лянській академії і, не закінчивши її, відправився в мандри, знайшовши
притулок у Мотронинському монастирі41. Чи зустрічався Петро Велич-
ковський тут зі своїм земляком, тоді ще простим і нікому невідомим
послушником, ми не знаємо. Однак саму можливість такої зустрічі ви-
ключати не можна, адже в незнайомих місцях земляки завжди нама-
гаються знаходити спілкування і підтримку між собою. Пробувши в
Мотронинському монастирі кілька днів, Величковський вирушив до ще
одного, розташованого неподалік, тихого й пустельного Медведівського
Микільського монастиря, розташованого на острові посеред річки Тяс-
мин. Існували легенди, ніби саме в цьому монастирі було поховано сина
гетьмана Богдана Хмельницького Тимоша – зятя молдовського господаря
Василя Лупу (1595–1661), загиблого 1653 р. під Сучавою42. За словами
М. Костомарова, до Медведівського монастиря, розташованого неподалік
від Суботова – родового хутора Хмельницьких, «гетьман Богдан Хмель-
ницький мав особливу шану»43. Опікувались ним також гетьмани Юрій
Хмельницький та Павло Тетеря44.
Саме ця «козацька» обитель стала для П. Величковського місцем
складання перших іноцьких обітниць. З нею він підтримував потім тісні
стосунки навіть коли став загальновідомим наставником і старцем у
Румунії45. Тут, у пустельному Медведівському монастирі, після закін-
чення покладеного на нього ігуменом випробування послухом, він у
серпні 1741 р. на свято Преображення Господнього був настоятелем
о. Никифором (Гуковським) пострижений у рясофор з ім’ям Парфеній.
Однак, як описує Величковський, оскільки братія помилково стала
прозивати його Платоном, то ігумен за послух благословив йому носити
ім’я Платона, з яким він і залишився.
Ці землі, що колись були центром козацьких повстань під проводом
Хмельницького, за Андрусівським переділом України тепер належали
Польщі, і польська влада з лишком відплачувала місцевому населенню за
прагнення до вольності, утискаючи та переслідуючи місцеве православне
———————
41 Лебединцев, Ф. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворский. Черкассы, 2012. С. 8.
42 Костомаров, Н.И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1990. С. 624.
43 Там само.
44 Лавріненко, Н., Кукса, Н., Сиволап, М. Пустинно-Миколаївський Медведівський
монастир. Черкаси, 2012. С. 19-20.
45 Федір (Бубнюк), архієп. Невідомий лист преподобного Паїсія Величковського до
Війська Запорозького // Православ’я в Україні. Збірник матеріалів наук. конфер. Київ:
КПБА, 2019. С. 370-379.
Історична географія
209
духовенство і чернецтво. Величковський у своїй автобіографії описує, як
під час його перебування в Медведівській обителі «повстало гоніння на
неї і на віру православну від злочестивої місцевої влади». Згідно з його
свідченнями, «один вельможний пан від правителя тієї країни», прибувши
до монастиря, зібрав усіх братій і намагався схилити їх перейти в унію.
Коли ж отримав відмову, то описав усе церковне начиння, замкнув і опе-
чатав монастирську церкву, пригрозивши ченцям розправитися над ними.
Як пише прп. Паїсій, «чимале збентеження сталося через це в обителі, бо
коли святі отці побачили, що вже більше як місяць церква стоїть замк-
неною, деякі з них почали розходитися, куди хто забажав»46.
Очевидно, ці події справили на молодого інока дуже важке враження,
тому що сам він пише, що «бачачи таке гоніння на православну віру від
злочестивих, склав таку обітницю перед Богом: надалі ніколи не жити в
тих країнах, де буває гоніння на Церкву Божу і на православну віру»47. Це
важливе зізнання преподобного. Воно пояснює те, чому він, прийнявши
постриг і проживши понад півроку в Медведівському монастирі, згодом
змушений був покинути його, а надалі не побажав залишатися на Афоні,
який перебував під владою турків, а потім і в монастирі Драгомирна в
Молдові, що опинився під владою Австрії.
У Києво-Печерській лаврі
Після розорення Медведівського монастиря, інок Платон разом із
кількома іншими братіями, незважаючи на сильні морози й великі сніги, у
грудні 1741 р. залишає обитель і пішки, в одному літньому одязі, вирушає
до Києво-Печерської лаври. Дорогою, як сам повідомляє в автобіографії,
він «сильно страждав від безмірного холоду і лютих морозів». Досяг-
нувши Лаври, тут він спочатку був визначений на проживання до Ближ-
ніх печер. А після проходження «достатнього випробування» був зарахо-
ваний архімандритом Тимофієм (Щербацьким) до числа лаврської братії.
Він повідомляє, що намісник Лаври архім. Тимофій був дуже близь-
ким другом його батька: «батько архімандрит і батько мій по плоті, коли
ще в юності своїй навчалися разом у Київських школах, здобули один до
одного велику й невимовну любов і одностайну дружбу, і такий заповіт
поклали перед Богом: щоб в усі дні свого життя, навіть до останнього
подиху, ту саму любов мати між собою та одностайність»48. За словами
———————
46 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 124-125.
47 Там само.
48 Там само. С. 126.
Шумило Сергій
210
Паїсія, архімандрит Тимофій, дізнавшись, що він син його близького
друга молодості, перейнявся до нього щирою любов’ю. І «бажаючи, щоб
я завжди перебував у святій Лаврі, і щоб мене ніколи не посилали куди-
небудь поза межами обителі на якийсь послух», він визначив йому нести
послух при лаврській друкарні та вчитися карбувати ікони на міді. Це
навчання і послух при лаврській друкарні пізніше стали в нагоді Паїсію,
який організував згодом власні друкарні у своїх монастирях у Молдавії.
Як зізнається Паїсій, «життя в Києво-Печерській лаврі було вельми
корисне для моєї душі, бо я бачив там чимало великих подвижників із
числа тамтешніх святих отців»49. Особливо він відзначає важливість для
свого чернечого становлення духівництво над ним соборного старця і
духівника Лаври ієросхимонаха Іоана (Кміта). За словами Паїсія, до
Лаври він пробув близько трьох років у «пустелі» разом із майбутнім
старцем Паїсія Василієм Поляномерульським (бл. 1692–1767), про якого
відомо, що родом він був з України і до відходу в Молдо-Валахію пере-
бував у Мошенських горах50. Не виключено, що старці Іоан і Василій у
свій час подвизалися в «пустелі» на Чернігівщині, натяк на що дає у своїй
автобіографії Паїсій Величковський51.
У Києво-Печерській лаврі чернець Платон прожив понад рік і був на
дуже високому рахунку у намісника і братії. Можна уявити, яка церковна
кар’єра могла очікувати на Величковського, якби він залишився при
архімандриті Тимофії (Щербацькому). Адже останній користувався за-
ступництвом братів Розумовських та імператриці Єлизавети і незабаром
став митрополитом Київським, а пізніше й Московським, і був одним із
найвпливовіших членів Св. Синоду. Однак, як зазначає Величковський,
жодні перспективи кар’єрного зростання від близькості до такого впли-
вового церковного діяча не спокушали його через спрагу до «втечі від
світу» та відлюдницького молитовного усамітнення. Пам’ятаючи наста-
нову лаврського духівника ієросхимонаха Іоанна (Кміта) про небезпеку
для молодого ченця жити у великому монастирі «посеред світу» і отри-
мавши від одного з лаврських старців пророцтво про те, що з Лаври він
піде «в інше місце, куди спрямує Бог», Платон зважився знову вирушити
в мандри, щоб «провадити пустельне, безмовне і усамітнене жительство в
бідності та скудості». До цього рішення його спонукала несподівана
———————
49 Там само. С. 135.
50 Tachiaos, A.-E. N. The Revival of Byzantine Mysticism among Slavs and Romanians...
P. 76-77.
51 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 177-178.
Історична географія
211
зустріч зі своїм давнім другом по навчанню в Києво-Могилянській ака-
демії Олексієм Філевичем, разом з яким вони колись давали «обітницю»
не жити в багатих «обителях, де знаходиться всякий достаток у всякому
тілесному спокої, але, вийшовши зі світу в странництво», подвизатися в
усамітненій «пустелі» у старця-відлюдника52.
Як видно, залишення Паїсієм Києво-Печерської лаври не було яки-
мось непослухом священноначалію, але, навпаки, мало характер вико-
нання даної ним раніше обітниці странництва і нестяжання.
Мандри до «православної і богохранимої Молдавської землі»
У своїй автобіографії Величковський повідомляє, що дочекавшись
весняного потепління, на початку Великого посту 1743 р. він знову ви-
рушає в мандри. Разом із товаришами він насамперед іде вниз Дніпром до
Мотронинського монастиря, у якому, як уже зазначалося, ніс послух
послушника його земляк Мелхисидек Значко-Яворський. Неподалік від
монастиря, у лісовому скиту, Платон знаходить «проживаючого у без-
мовності пречеснішого ієросхимонаха, старця отця Михаїла, найвправ-
нішого мужа в розумінні божественного писання і вчення наших бого-
носних отців»53. У цього старця було «безліч повчальних і отцівських
кник», якими і скористався Платон для глибшого вивчення святоотців-
ської спадщини.
Старець Михаїл був учнем старця Василія Поляномерульського, який,
своєю чергою, був сподвижником лаврського старця Іоана (Кміта).
У старця Михаїла в румунських землях був заснований ним скит Трей-
стени, де на той момент подвизався його учень о. Дометій із братією.
Дізнавшись про бажання Платона вирушити в мандри до «православної
і богохранимої Молдавської землі», старець благословив йому йти до
цього скиту і почекати, коли і він сам до нього повернеться.
Так, пробувши в Мотронинському монастирі весь Великий піст, після
Великодня 1743 р. Платон із товаришами пішки вирушає в румунські
землі. Першою обителлю, куди прийшли странники, був скит Кодриця.
Звідси Платон вирушив у Мунтенію, до скиту Долгоуци, що перебував
під духовним керівництвом знаменитого старця Василія Поляномеруль-
ського (бл. 1692–1767). Як уже було сказано, разом із цим старцем колись
у «пустелі» подвизався соборний старець і духівник Києво-Печерської
лаври ієросхимонах Іоан (Кміт), який багато розповідав Платону про
нього. Родом він теж був з України і до відходу до Молдавського
———————
52 Там само. С. 139.
53 Там само. С. 150.
Шумило Сергій
212
князівства перебував у Мошенських горах54. Величковський в автобіо-
графії повідомляє, що старець Василій прийшов до Молдавської країни з
України разом зі «всечеснійшим старцем ієромонахом Стефаном, який
багато років прожив у «пустелі» в Чернігівських межах»55. З цього по-
відомлення можна зробити висновок, що обидва вони якийсь час несли
монастирський послух на Чернігівщині. Не виключено, що й родом ста-
рець Василій теж був із Чернігівщини. Духовним сином цього старця і
був ієросхимонах Михаїл, який і спрямував Платона з Матронинського
монастиря в Молдавський край.
У Свято-Архангелівському скиту Долгоуци Платон зустрів старців-
пустельників, які вправлялися в переписуванні святоотцівських творінь.
Поживши тут кілька днів, Платон вирушив у заповіданий йому старцем
Михаїлом скит Трейстени, розташований від Долгоуци на відстані менше
ніж день пішого шляху. Тут, як пише прп. Паїсій, він «сподобився вперше
побачити правило церковне /.../ здійснюване за чином Святої Афонської
Гори»56. Тут же він зустрів свого земляка, родом із Полтавщини, бла-
женного схимонаха Протерія, якого завжди супроводжувало безліч пта-
хів, що сиділи в нього на плечах і голові57.
У цій же обителі Платон уперше познайомився зі знаменитим старцем
Василієм Поляномерульським, який був духовним керівником близько
десятка чернечих скитів і «пустель» у південно-східному Прикарпатті. Як
пише Паїсій, «побачивши мене, він сильно зрадів» і запропонував перей-
ти на послух до нього в Поляномерульську обитель58. Яка причина такої
радості старця Василія від зустрічі з незнайомим ченцем, Паїсій не
уточнює. Можливо, він зрадів, дізнавшись, що той добре знав його друга
і сподвижника києво-печерського старця Іоана (Кміта), а можливо, через
те, що знав його першого духівника старця Пахомія з Чернігова, який теж
у свій час ніс послух в Молдо-Влахії. Міг зіграти тут свою роль і зв’язок
обох із Чернігівщиною59. Як би там не було, але незважаючи на настій-
ливі вмовляння старця Василія і глибоку повагу, яку Платон відчував до
нього, він все ж таки відмовився перейти до нього в Поляномерульський
———————
54 Tachiaos, A.-E. N. The Revival of Byzantine Mysticism among Slavs and Romanians...
P. 76-77.
55 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 177-178.
56 Там само. С. 154.
57 Там само. С. 154-155.
58 Поляна-Мерулуй, або Мерлополяни, – скит, заснований в 1733 р. старцем
Василієм.
59 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 177-178.
Історична географія
213
скит, побоюючись бути висвяченим на священика раніше канонічного
віку.
Тут же, у Трейстенах, Платон Величковський, як і обіцяв, дочекався
приходу з Мотронинського монастиря старця ієросхимонаха Михаїла. На
превеликий подив, з ним він побачив свого давнього друга Олексія Філе-
вича, з яким колись у Києво-Могилянській академії разом давав обітницю
нестяжательства і странництва, і під впливом якого він і залишив Києво-
Печерську Лавру. Разом із Філевичем прийшов у Трейстени і його шкіль-
ний друг Олексій Мелесь, з яким вони разом багато мандрували Пра-
вобережною Україною. Саме Мелесь привів Філевича спершу до Мот-
ронинського монастиря до старця Михаїла, а вже потім разом вони
вирушили до Трейстенів. Згодом обидва вони від старця прийняли чер-
нечий постриг у рясофор: Філевич з ім’ям Ананія, а Мелесь – Азарія60.
Деякий час ченці Платон Величковський і Азарія Мелесь навіть жили
і подвизалися в одній келії.
Трейстенський сподвижник і майбутній архієрей
Ніхто з дослідників житія прп. Паїсія до цього часу не звертав уваги
на трейстенського сподвижника майбутнього старця – Олексія Мелеся,
який прийняв тут іночеський постриг. Водночас особистість ця вельми
цікава, чому варто приділити йому окрему увагу. Про те, що згаданий
Паїсієм Величковським його співкелійник Олексій Мелесь та відомий
пізніше як бунтівний «козацький» єпископ Анатолій Мелесь – одна особа,
ми дізнаємося з документів XVIII ст., які зберігаються в українських архі-
вах61. Це є важливе доповнення як до біографії Анатолія Мелеся, так і
Паїсія Величковського. З цих матеріалів виходить, що Олексій Мелесь
(в іноцтві Азарія, у чернецтві Анатолій) був уродженцем козацького міс-
течка Золотоноша Переяславського полку на Черкащині, що неподалік
Мошенських гір62. Його дід по матері Василь Мелесь був кампанійським
обозним Золотоніської сотні63. Також він мав чотирьох рідних братів, з
яких Іван Мелесь був цольнером (митним наглядачем) у сотенному
———————
60 Там само. С. 164-168.
61 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України).
Ф 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Дело о продаже вещей, оставшихся после смерти епископа
Глуховского Петропавловского монастыря Анатолия Мелеса. Нач. 1776 г. Арк. 7-8;
ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 2858. Справа про супровід з Константинополя до
Києва російських підданих, які втекли з полону. 1756 р. Арк. 2.
62 ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7-8; ЦДІАК України. Ф. 59.
Оп.1. Спр. 2858. Арк. 2.
63 ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.-8.
Шумило Сергій
214
містечку Царичанка, інший брат Семен був сотенним хорунжим, ще один
брат Василь служив на морському флоті64. А от брат Федір Мелесь прий-
няв чернецтво з ім’ям Феофілакт і згодом служив архімандритом у Кост-
ромі при єпископі Дамаскіні (Аскаронському), згодом захопився ідеєю
побудови першого літального апарата («крил для польоту небом») і ви-
рушив із цією метою до Гамбурга, де був схоплений росіськими «госу-
даревими людьми» і засланий до Сибіру65.
Серед архівних матеріалів у справі Анатолія Мелеся повідомляється,
що він у 1743 р. «своєвольно за кордон у Волоську землю пішовши, і в
Полській області колишній, чернецтво здобув, а потім звідти 1749-го року
в Афонську Гору в Павло-Георгіївський монастир пішов»66. Близько 1751 р.
цього мандрівного ченця на Афоні патріарх Константинопольський Ки-
рило V (Каракаллос) (цей самий патріарх на Афоні неодноразово надавав
різну допомогу і Паїсію Величковському) звів в сан архімандрита67, а
через чотири роки, 1755 р., тим же патріархом «без избрания протчиих
архиереев, во епископа с наименованием запустелой от древних лет
Мелетинской епархии двумя епископами в митру произведен»68. У 1750–
51 рр. він уперше в якості афонського архімандрита відвідав Російську
імперію задля збору пожертв на святогірський Павловський Георгіївський
монастир, де в той час перебували болгари і серби69. Успішно виконавши
цю місію, вже в сані єпископа Анатолій Мелесь сприяв православним
болгарам, сербам і грекам на Балканах, які зазнавали утисків з боку
турків, у їхньому переселенні в межі південної України70. У цій справі як
———————
64 ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.
65 ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.; Кравець, А., Шумило, С.,
Алфьоров, О. За волю і віру козацьку: Рід Мелесів із Золотоніщини прославився серед
козацтва й чернецтва // Козацький край, всеукраїнська газета. 2024, січень. № 1 (131).
С. 4-5.
66 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР
НБУВ). Ф. 301 (Лебедєв). Од. зб. 664 (Муз. 935). Арк. 42 зв.
67 ІР НБУВ. Ф. 301 (Лебедєв). Од. зб. 664 (Муз. 935). Арк. 42 зв.
68 Єременко, М., Лиман, І. Військове духовенство на Півдні України (1734–1853 рр.)
Мелітополь, 2014. Док. № 2. С. 204; Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший
афонский монах епископ Мелетинский Анатолий в 1758–1760 годах (архивные источ-
ники о неканонических архиереях ХVІІІ века) // Афонское наследие: научный альманах.
Вып. 1-2. Киев–Чернигов: Издание Международного института афонского наследия в
Украине, 2015. С. 131-140.
69 ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 1878. Арк. 1-32.
70 Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший афонский монах епископ Мелетин-
ский Анатолий... С. 131-140; Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне. Мало-
известный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев, 2015. С. 51-53.
Історична географія
215
уповноважений від «турецьких» слов’ян він успішно провів переговори в
Санкт-Петербурзі з російським урядом. Отримавши в 1756 р. дозвіл від
влади, він із цією метою з 1757 по 1759 рр. об’їздив українські землі й
зупинився на Запорозькій Січі71.
З квітня по грудень 1759 р. цей «афонський єпископ» майже цілий рік
проживав на Січі, де без дозволу російського Синоду і Київського мит-
рополита звершував богослужіння архієрейським чином72, і при цьому
відмовлявся поминати церковну владу73. На думку низки дослідників,
єпископ Анатолій Мелесь намагався створити на Запоріжжі окрему авто-
номну козацьку єпархію74. У 1760 р. рішенням Синоду він був позбав-
лений сану і як простий чернець засланий до Сибіру. Через дев’ять років,
під час Першої Турецької війни, його справу переглянули, і в 1769 р.
А. Мелесь був направлений як ієромонах морським капеланом на росій-
ський флот у Середземному морі. У 1770 р., після Чесменської битви,
«заради заслуг Анатолія у флоті», Синод таки визнав його в «єпископ-
ському чині й дозволив йому справляти священнослужіння архієрейське».
У 1772 р. єпископ Анатолій отримав у Чернігівській єпархії в управління
«козацький» Глухівський монастир, де став юродствувати та помер 2 лю-
того 1772 р.75
Тривалий час проживаючи на Афоні, у слов’янському Павлівському
монастирі, а також підтримуючи тісні стосунки із Запорозькою Січчю,
цей уродженець України, судячи з усього, й надалі підтримував на Афоні
зв’язки з колишнім своїм сподвижником Паїсієм Величковським і з
братією заснованого ним Іллінського скиту, де подвизалося чимало ко-
лишніх запорозьких козаків.
———————
71 Феодосий (Макаревский), еп. Материалы для историко-статистического описания
Екатеринославской епархии: церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. Екатери-
нослав, 1880. С. 75.
72 ЦДІАК України. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 78. Арк. 1-26.
73 Там само. Арк. 42.
74 Власовський, І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1956.
Т. 2. С. 233-234; Сухих, Л.А. Анатолій Мелес. Прагнення Запорозької Січі до церковної
автономії // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного універ-
ситету. Запоріжжя, 1999. Вип. VІІІ. С. 276; Єременко, М., Лиман, І. Згад. праця. С. 66-69;
Лыман, И.И. Запорожский иерей Анатолий Мелес // Культурная жизнь юга России. 2003.
№ 1. С. 36; Його ж. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734–1775). Запоріжжя,
1998. С. 69-70; Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший афонский монах епископ
Мелетинский Анатолий... С. 131-140; Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне.
Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев, 2015. С. 51-53.
75 Феодосий (Макаревский), еп. Згад. праця. С. 75-77; Голомбиовский, А. Греческие
епископы-самозванцы в России в XVIII в. // Киевская Старина. 1894. Т. 45. № 5. С. 341;
Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне... С. 51-53.
Шумило Сергій
216
Таким чином, як видно, у далекому й усамітненому посеред румун-
ських лісів Трейстенському скиту 1743 р. дивовижним випадком зійш-
лися долі двох неординарних і водночас таких різних особистостей –
майбутнього старця Паїсія Величковського та майбутнього єпископа
Анатолія Мелеся.
З автобіографії дізнаємося, що у жовтні 1743 р. Платон Велич-
ковський, Азарій Мелесь та ще кілька інших молодих українських ченців
із благословення старця Михаїла з Трейстена перейшли на проживання до
розташованого високо в горах скиту Кирнул, під духовне керівництво
тамтешнього старця-пустельника схимонаха Онуфрія76. І тут Величков-
ському і Мелесю було дано благословення жити в одній келії в лісі біля
скиту. Про що й повідомляє П. Величковський у своїй автобіографії77.
Згодом Платону довелося розлучитися з Мелесем, оскільки той разом зі
старцем Михаїлом і кількома іншими братіями перейшов у Поляно-
воронську пустинь. Як згадував згодом Паїсій, «я, сильно шкодуючи про
нашу розлуку, з багатьма сльозами прощався з ними /.../, як якийсь
сирота, що втратив духовну опіку»78. Однак на нову розраду Платону в
скит прийшов духовним керівником рідний брат старця Онуфрія ієро-
монах Варфоломій, який із самого дитинства був учнем старця Стефана,
що «багато років прожив у пустелі в Чернігівських межах»79.
Близько трьох із половиною років (з 1743 по 1746 рр.) пробув Платон
у молдавських пустельницьких скитах, набувши там багатого чернечого
досвіду і «розпалюючись ревністю до духовних подвигів і до крайньої
безмовності»80. Але не бажаючи зупинятися на досягнутому, він нава-
жується виконати свою заповітну мрію і знову вирушає в далеку манд-
рівку – на жадану для багатьох пустельників і відлюдників Святу Афон-
ську Гору.
«Перезимувавши в цьому скиту, я, коли настало літо, з благословення
отця начальника пішов…»81 На жаль, на цих словах рукопис автобіо-
———————
76 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 173-174.
77 Там само. С. 175.
78 Там само. С. 177.
79 Там само. С. 177-178.
80 [Cхимонах Митрофан]. Житие и подвиги блаженного отца нашего старца Паисия
// Преподобный Паисий Величковский. Житие и избранные творения. Серпухов:
Наследие Православного Востока, 2014. С. 206-207.
81 Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі
листи. С. 180.
Історична географія
217
графії обривається. Імовірно, автор помер, не встигнувши його продов-
жити далі.
Подальші життєві перипетії і мандри Величковського відомі лише
частково на основі його листів і кількох версій життєписів, складених
після його смерті його учнями. З них ми дізнаємося, що і на Афоні йому
довелося мандрувати різними обителями, а після 17 років він разом з
учнями залишає Святу Гору і знову вирушає в мандри до молдо-вла-
хійських земель, де йому довелося змінити кілька обителей. Таким чином,
Паїсій Величковський більшу частину свого свідомого життя провів у
странництвах та мандрах, що наклало особливий відбиток на його ду-
ховну спадщину.
* * *
«Повість про святий собор» як автобіографічний твір є пам’яткою
української духовної літератури XVIII ст. Він є цінним наративним дже-
релом, яке містить автентичну інформацію про походження, родинні сто-
сунки і побут, освіту, мандри, духовні пошуки, описи певних подій та
місць, завдяки чому ми з перших вуст можемо довідатися про стан
чернецтва в українських і молдо-валахійських землях зазначеного періо-
ду. Як і більшість автобіографічних творів, він є важливим джерелом
історико-біографічного та історико-географічного характеру, являючи со-
бою засіб текстової репрезентації особистості та пов’язаних із нею подій
у хронологічно послідовній формі. Твір відрізняється інформативністю,
достовірністю, унікальністю тощо. Зокрема, автор як очевидець докладно
описує своє життя у Полтаві, Києві та інших містах, навчання в Києво-
Могилянській академії, маршрути своїх мандрів, населені пункти й
монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про що
розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим хар-
чувалися тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та
інших монастирів, перебування у Любецькій обителі та Києво-Печерській
Лаврі, Мотронинському та Мошногірському монастирях, розорення в
1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає характеристики як відомим,
так і малознаним українським церковним та світським діячам того періо-
ду: Василю Кочубею, Тимофію Щербацькому, Сильвестру Кулябці, Іоану
Кміту, Пахомію Чернігівському, Василію Поляномерульському, Ники-
фору Кохановському, Герману Загоровському, Никифору Гуковському,
Анатолію Мелесю та багатьом іншим. Крім того, автобіографія є важ-
ливим наративним джерелом для історико-географічних студій, зокрема
щодо мандрівок українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і рр.
У цьому літературному творі поєднуються майстерність художнього
Шумило Сергій
218
слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та авто-
біографічні свідчення. Таким чином, перед нами – не тільки наративне
джерело, але й унікальна пам’ятка української літератури, залишена нам у
спадок видатним подвижником і просвітителем Паїсієм Величковським,
значення внеску якого в українську й румунську культуру ще належить
розкрити й оцінити. Також цей твір заслуговує на те, щоб бути більше
задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для сту-
діювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, най-
важливіше, твір є цінним джерелом до біографії самого автора.
References
Autobiografia Sfântului Cuvios Paisie de la Neamț. Ediție aniversară la 300 de ani
de ani de la naştere: 1722–2022. (2022). Traducere şi note de conf. Dr. Marina
Vrachiu. Iaşi: Doxologia. 517 p.
Bondar, O., Veremeichyk, O., Osadchyi, Ye. (2010). Onufriivskyi skyt bilia
Liubecha. Mohylianski chytannia. Zbirnyk naukovykh prats. P. 335-338.
Bondar, O., Veremeichyk, O., Kondratiev, I. (2016). Do istorii Liubetskoho
Antoniivskoho monastyria: rezultaty ta perspektyvy doslidzhen. Chernihivski staro-
zhytnosti : zb. naukovykh prats. Chernihiv. P. 14-21.
[Ckhimonah Mitrofan] (2014). Zhitie i podvigi blazhennogo otca nashego starca
Paisiya. Prepodobnyj Paisij Velichkovskij. Zhitie i izbrannye tvoreniya. Serpuhov:
Nasledie Pravoslavnogo Vostoka. P. 206-207.
Chuchko, M. (2012). Zhizn’ i deyatel’nost’ mitropolita Antoniya Putnyanu-
Chernovskogo († 1748) v severnyh volostyah zemli Moldavskoj i v provincii Buko-
vina. Rusin. № 3 (29). P. 91-105.
Fedir (Bubniuk), arkhiiep. (2019). Nevidomyi lyst prepodobnoho Paisiia Velych-
kovskoho do Viiska Zaporozkoho. Pravoslavia v Ukraini. Zbirnyk materialiv nauk.
konfer. Kyiv: KPBA. P. 370-379.
Feodosij (Makarevskij), ep. (1880). Materialy dlya istoriko-statisticheskogo
opisaniya Ekaterinoslavskoj eparhii: cerkvi i prihody proshedshego XVIII stoletiya.
Ekaterinoslav. P. 75.
Golombiovskij, A. (1894). Grecheskie episkopy-samozvancy v Rossii v XVIII v.
Kievskaya Starina. T. 45. № 5. P. 341.
Heida, O. (2015). Spadshchyna Ivana ta Paisiia Velychkovskykh ta poshyrennia
idei isykhazmu na Chernihivshchyni u druhii polovyni XVII – na pochatku XVIII st.
Afonskoe nasledie: nauchnyi almanakh. Vyp. 1-2. Kyiv–Chernihiv: Izdanie Mezhdu-
narodnoho instytita afonskogo naslediya v Ukraine. P. 380.
Kostomarov, N.I. (1990). Istoricheskie proizvedeniya. Avtobiografiya. Kyiv.
P. 624.
Kushpet, V. (2007). Startsivstvo: mandrivni startsi-muzykanty v Ukraini (XIX –
poch. XX st.). Kyiv: Tempora. 592 p.
Історична географія
219
Kuzmuk, O. (2006). «Kozatske blahochestia»: Viisko Zaporozke Nyzove i
kyivski cholovichi monastyri v XVII–XVIII st.: evoliutsiia vzaiemovidnosyn. Kyiv:
Vydavnychyi dim «Stylos». P. 133-134.
Lebedincev, F. (2012). Arhimandrit Melhisedek Znachko-Yavorskij. Cherkassy.
P. 8.
Lyman, I. (1998). Tserkovnyi ustrii Zaporozkykh Volnostei (1734–1775).
Zaporizhzhia. P. 69-70.
Majnardi, A. (2014). Zhitie i avtobiografiya v literaturnom nasledii starca Paisiya
Velichkovskogo. Trudy Otdela drevnerusskoj literatury. Otv. red. N. V. Ponyrko.
Sankt-Peterburg: Nauka. T. 63. P. 205-219.
Mytsyk, Yu. (1996). Vidnovlennia Antoniievykh pecher u Liubechi XVII st.
Kyivska starovyna. № 2-3. P. 78-82.
Pohilevich, L. (1864). Skazaniya o naselennyh mestnostyah Kievskoj gubernii.
Kyiv. P. 620.
Ponomarev, A. (2015). Zaporozhskaya Sech’ i byvshij afonskij monah episkop
Meletinskij Anatolij v 1758–1760 godah (arhivnye istochniki o nekanonicheskih
arhiereyah XVIII veka). Afonskoe nasledie: nauchnyj al’manah. Vyp. 1-2. Kyiv–Cher-
nihiv: Izdanie Mezhdunarodnogo instituta afonskogo naslediya v Ukraine. P. 131-140.
Prepodobnyi Paisii Velychkovskyi. (2016). “Povist pro sviatyi sobor” ta malo-
vidomi lysty. Uporiad. ta komentari S.V. Shumylo. Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC.
P. 65-180.
Shumilo, S.V. (2015). «Duhovnoe Zaporozh’e» na Afone. Maloizvestnyj kazachij
skit «Chernyj Vyr» na Svyatoj Gore. Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC. 116 p.
Shumilo, S.V. (2020). Maloizvestnye svidetel’stva o nachal’nom periode preby-
vaniya prp. Paisiya Velichkovskogo pri kalivah Pantokratorskogo monastyrya na
Afone. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho universytetu. Seriia: Istoriia. Uzhhorodskyi
natsionalnyi universytet. Uzhhorod: Vyd-vo UzhNU «Hoverla». Vyp. 1 (42). P. 137-
145.
Shumilo, S.V. (2017). Neizvestnoe pis’mo prp. Paisiya Velichkovskogo za 1763
g. i drugie dokumenty, kasayushchiesya ego igumenstva v monastyre Simonopetra.
Afonskoe nasledie: nauchnyj al’manah. Vyp. 5-6. Kyiv–Chernihiv: Izdanie Mezhdu-
narodnogo instituta afonskogo naslediya. P. 231-255.
Shumilo, S.V. (2015). Prp. Paisiy Velichkovskiy i Zaporozhskaya Sech. Malo-
izvestnyie pisma prp. Paisiya Velichkovskogo k Koshevomu atamanu Voyska Zapo-
rozhskogo Petru Kalnyishevskomu. Kyiv–Serpuhov: Mezhdunarodnyiy institut afons-
kogo naslediya v Ukraine; «Nasledie Pravoslavnogo Vostoka». 128 p.
Shumilo, S.V. (2016). Starec Ioann Vishenskij: afonskij podvizhnik i pravo-
slavnyj pisatel’-polemist. Materialy k zhizneopisaniyu «blazhennoj pamyati velikogo
starca Ioanna Vishenskogo Svyatogorca». Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC. 208 p.
Shumilo, S.V. (2014). Vliyanie Svyatoj Gory Afon na duhovnuyu, kul’turnuyu i
politicheskuyu zhizn’ Ukrainy XVIII v. Afon i slavyanskij mir. Sb. 1. Materialy mezh-
dunar. nauch. konf., posv. 1000-letiyu prisutstviya rus. monahov na Svyatoj Gore.
Belgrad, 16–18 maya 2013 g. Athos: Panteleimonov monastyr’ na Afone. P. 113-130.
Шумило Сергій
220
Shumilo, S.V. (2015). Prp. Paisij Velichkovskij i poslednij Koshevoj ataman
Zaporozhskoj Sechi P. Kalnyshevskij: maloizvestnye pis’ma. Orientalia Christiana
Cracoviensia: czasopismo naukowe, Uniwersytet Papieski Jana Pawła II w Krakowie.
№ 7. P. 27-57.
Shumylo, S.V. (2021). «Malorosiiskyi» Illinskyi skyt na Afoni ta yoho zviazky z
ukrainskym kozatstvom u druhii pol. XVIII st. Istoryko-heohrafichni doslidzhennia v
Ukraini: Zbirnyk naukovykh prats / Natsionalna akademiia nauk Ukrainy, Instytut
istorii Ukrainy. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy. Vyp. 15. P. 115-132.
Shumylo, S.V. (2019). «Siverskyi arkhiiepyskop» ta opalnyi mytropolyt Isaiia
(Kopynskyi) yak natkhnennyk kozatskykh povstan ta chernechoho vidrodzhennia v
Ukraini v XVII st. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi naukovyi zhurnal. № 1-2. P. 58-
69.
Shumylo, S.V. (2017). Do istorii ihumenstva prp. Paisiia Velychkovskoho v
monastyri Symonopetra na Afoni za nevidomymy ranishe arkhivnymy dokumentamy
XVIII st. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi naukovyi zhurnal. № 1-2 (133-134).
P. 79-93.
Shumylo, S.V. (2020). Do pytannia pro pokhodzhennia rodu prp. Paisiia Velych-
kovskoho i yoho zviazky z Chernihivshchynoiu. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi
naukovyi zhurnal. № 1 (151). P. 144-163.
Shumylo, S.V. (2022). Prp. Paisii Velychkovskyi ta ukrainskyi Illinskyi skyt na
Afoni. Pravoslavia v Ukraini. Do 300-richchia z dnia narodzhennia prp. Paisiia
Velychkovskoho ta Hryhoriia Skovorody: Zbirnyk statei. Kyiv; Kamianets-Podilskyi:
TOV Drukarnia «Ruta». P. 175-215.
Shumylo, S.V. (2013). Pravoslavna dukhovnist ta relihiini tradytsii Zaporozkoho
kozatstva. Pravoslavia v Ukraini: Zbirnyk materialiv naukovoi konferentsii. Ch. 2.
Kyiv. P. 350-385.
Sukhykh, L.A. (1999). Anatolii Meles. Prahnennia Zaporozkoi Sichi do tserkov-
noi avtonomii. Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho derzhavnoho
universytetu. Zaporizhzhia. Vyp. VIII. P. 276.
Tachiaos, A.-E.N. (1986). The Revival of Byzantine Mysticism Among Slavs and
Romanians in the XVIIIth Century. Texts Relating to the Life and Activity of Paisy
Velichkovsky (1722–1794). Thessaloniki. P. LV+296.
Tahiaos, A.-E.N. (2006). Predislovie k pervomu izdaniyu avtobiografii i prostran-
nogo zhitiya prepodobnogo Paisiya Velichkovskogo. Prepodobnyj Paisij Velichkovs-
kij. Avtobiografiya. Zhitie. Moskow. P. 14.
Tahiaos, A.-E. (1994). Predvaritel’nyj spisok polnoj bibliografii o sv. Paisii
Velichkovskom. Cyrillomethodianum, 1993–1994, 17-18. P. 212-227.
Vlasovskyi, I. (1956). Narys istorii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy. Niu-York.
T. 2. P. 233-234.
Yacimirskij, A.I. (1905). Slavyanskie i russkie rukopisi rumynskih bibliotek.
Sbornik otdeleniya russkogo yazyka i slovesnosti Imperatorskoj akademii nauk. Tom
LXXIX. Sankt-Peterburg: Tipografiya Imperatorskoj akademii nauk. P. 515-583.
Yeremenko, M., Lyman, I. (2014). Viiskove dukhovenstvo na Pivdni Ukrainy
(1734–1853 rr.). Melitopol. Dok. № 2. P. 204.
Історична географія
221
Serhii Shumylo
PAISIUS VELICHKOVSKY AUTOBIOGRAPHICAL MEMOIRS ABOUT
TRAVELLING IN UKRAINIAN AND MOLDOVAN-VLACHIAN LANDS IN THE
1740s AS A SOURCE FOR HISTORICAL AND GEOGRAPHICAL STUDIES
The purpose of the study. To consider the autobiographical work «The Tale of
the Holy Sobor» by the Ukrainian church and cultural figure, spiritual writer,
translator, elder and saint Paisius Velichkovsky (1722–1794) as a narrative source for
historical and geographical studies, to analyse his descriptions of travels in the
Ukrainian and Moldavian-Vlachian lands in the 1740s. The methodological foun-
dations of the study are based on the principles of historicism, scientific objectivity,
systematicity, and a dialectical approach to historical phenomena. In accordance with
the aim and objectives, a combination of general scientific, interdisciplinary, and
special research methods was used. Scientific novelty. The author analyses the
autobiographical work of Paisius Vielichkovsky as a narrative source for historical
and geographical studies, thanks to which we can learn firsthand about the life and
condition of monasticism in the Ukrainian and Moldavian-Valachian lands in the
1740s. In particular, Vielichkovsky describes in detail his life in Poltava, Kyiv, and
other cities, his studies at the Kyiv-Mohyla Academy, his travel routes, villages and
monasteries, the way of life of the local inhabitants and monks, how they lived, what
they thought about and what they were concerned about, what they grew in their
gardens, what they ate, and so on. He describes in detail visits to and the state of Kyiv
and other monasteries, his stay in the Lubetsky Monastery and the Kyiv-Pechersk
Lavra, the Motronynsky and Moshnohirsky monasteries, the destruction of the
Medvediv Monastery in 1741, and so on. He describes both well-known and little-
known Ukrainian church and secular figures of the period. The article for the first
time draws attention to and provides documents that prove that the friend of his youth
and companion in the Moldovan Skytes, Olexii Meles, mentioned by Paisius in his
autobiography, is the later well-known Bishop Anatolii Meles, who tried to create a
separate «Cossack» diocese in the Zaporozhian Sich. This evidence is an important
addition to both the biographies of Anatolii Meles and Paisii Velichkovsky. It is
emphasised that “The Tale of the Holy Sobor” is not only a unique narrative source,
but also a monument of Ukrainian spiritual literature of the eighteenth century, which
perfectly combines the skill of the artistic word, philosophical reflections, spiritual
guidance, as well as historical and autobiographical evidence. This work deserves to
be used more by Ukrainian historians as a narrative source for studying and
describing the life of XVIII century Ukrainian monasticism. But, most importantly, the
work is a valuable source for the author’s biography.
Key words: Paisius Velichkovsky, Tymofii Shcherbatsky, Anatolii Meles, Mel-
chysedek Znachko-Yavorsky, Kyiv-Mohyla Academy, Kyiv-Pechersk Lavra, Medve-
divsky Monastery, Motronynsky Monastery, Moshnohirsky Monastery, Kyiv, Cher-
nihiv, Lubech, Moldova, Wallachia, Athos.
|