Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.

На підставі архівних документів і спогадів сучасників проаналізовано еволюцію ставлення радянського керівництва до українського повстанства після вигнання з України білогвардійців, досліджено розгортання повстансько-партизанського руху проти більшовицького режиму в Україні наприкінці 1919 – на почат...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Ковальчук, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2010
Назва видання:	Сiверянський лiтопис
Теми:	Розвідки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24673
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. / М. Ковальчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 166-173. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-24673
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-246732013-02-13T02:56:51Z Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. Ковальчук, М. Розвідки На підставі архівних документів і спогадів сучасників проаналізовано еволюцію ставлення радянського керівництва до українського повстанства після вигнання з України білогвардійців, досліджено розгортання повстансько-партизанського руху проти більшовицького режиму в Україні наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. На основе архивных документов и воспоминаний современников автор проанализировал эволюцию отношения советского руководства к украинскому повстанчеству после изгнания из Украины белогвардейцев, исследовал повстанческое движение против большевистского режима в Украине в конце 1919 – в начале 1920 гг. On the base of the archival documents and memoirs of contemporaries the author analyses the evolution of attitude of soviet leadership for the rebels in Ukraine after the banishment the white troops from country, investigates the expanding of insurrectional movement against bolshevik“s regime in Ukraine at the end 1919 – on the beginning 1920. 2010 Article Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. / М. Ковальчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 166-173. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24673 94(477) 323.22 323.269.6 355.426 uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Ковальчук, М. Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. Сiверянський лiтопис
description	На підставі архівних документів і спогадів сучасників проаналізовано еволюцію ставлення радянського керівництва до українського повстанства після вигнання з України білогвардійців, досліджено розгортання повстансько-партизанського руху проти більшовицького режиму в Україні наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
format	Article
author	Ковальчук, М.
author_facet	Ковальчук, М.
author_sort	Ковальчук, М.
title	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
title_short	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
title_full	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
title_fullStr	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
title_full_unstemmed	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
title_sort	комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24673
citation_txt	Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. / М. Ковальчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 166-173. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.
series	Сiверянський лiтопис
work_keys_str_mv	AT kovalʹčukm komunístičnijrežimtaukraínsʹkepovstanstvonaprikíncí1919napočatku1920rr
first_indexed	2025-07-03T04:00:33Z
last_indexed	2025-07-03T04:00:33Z
_version_	1836596838218596352
fulltext	166 Сіверянський літопис Михайло Ковальчук � КОМУНІСТИЧНИЙ РЕЖИМ ТА УКРАЇНСЬКЕ ПОВСТАНСТВО НАПРИКІНЦІ 1919 – НА ПОЧАТКУ 1920 РР. На підставі архівних документів і спогадів сучасників проаналізовано еволю� цію ставлення радянського керівництва до українського повстанства після ви� гнання з України білогвардійців, досліджено розгортання повстансько�партизансь� кого руху проти більшовицького режиму в Україні наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. Ключові слова: повстансько�партизанський рух, Збройні сили Півдня Росії, Чер� вона армія, радянська влада. В історії повстансько�партизанського руху в Україні в 1918�1921 рр. до сьо� годні залишається чимало «білих плям» і маловивчених сторінок. Зокрема, в істо� ріографії практично не досліджено розгортання повстанського руху наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. Радянські дослідники традиційно стверджували, що повстанський рух в Україні проти білогвардійців восени 1919 р. відбувався під керівництвом більшовиків, а отже, українське селянство вітало прихід до країни Червоної армії наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. [1]. На жаль, у сучасній українській історіографії немає досліджень, присвячених історії повстанського руху після вигнання з країни білогвардійців. Тож, спираючись на опубліковані документи радянського й партійного комуністичного керівництва, виявлені в ар� хівах України й Росії матеріали і спогади сучасників, ми спробували дослідити маловивчену сторінку в історії доби національно�визвольних змагань, пов’язану зі ставленням більшовицької влади до повстанців наприкінці 1919 – на початку 1920 рр., в умовах остаточного зайняття країни Червоною армією. У жовтні 1919 р. більшовицьким арміям вдалося зупинити наступ білогвар� дійських військ генерала А. Денікіна на Москву. Боєздатність Добровольчої армії виявилася підірваною внаслідок безперевних виснажливих боїв і вже невдовзі білогвардійці були змушені перейти до оборони, а згодом і до відступу. 6 листопа� да з’єднання 12�ої Червоної армії захопили Чернігів. „Під ударами 13�й, 14�й ра� дянських армій і групи Будьонного Добровольча армія, несучи тяжкі втрати, особ� ливо на своєму правому крилі, з впертістю відстоюючи кожний рубіж, повільно відходила на південь, – згадував генерал А. Денікін. – На середину листопада ми втратили Курськ, і фронт Добровольчої армії проходив через Суми – Лебедин – Білгород – Новий Оскол, дійшовши приблизно до паралелі Донського фронту (Лиски). В найближчому її запіллі, в губерніях Харківській, Полтавській поши� рювалися повстання; банди повстанців усе дужче нахабніли, і для приборкання їх вимагалося виділення все нових і нових сил” [2]. Повстансько�партизанський рух став головним чинником дестабілізації запі� лля білогвардійських армій в Україні. За відсутності в білих повноцінного адмі� ністративного апарату повстанці, кількість яких з кожним днем збільшувалась, © Ковальчук Михайло Анатолійович – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерело� знавства ім. М.С. Грушевського НАН України. УДК 94(477) 323.22 323.269.6 355.426 Сіверянський літопис 167 безперешкодно опанували українську провінцію. Найбільш масштабнішим і орган� ізованим повстансько�партизанський рух виявився в Південній Україні, де опе� рувала ціла селянська армія під проводом Н. Махна. Махновські повстанці цілко� вито дезорганізували білогвардійські комунікації в Південній Україні, знищили значні запаси військового майна й навіть загрожували ставці генерала А. Денікіна. В інших регіонах України повстанські загони також завдали величезної шкоди білогвардійському запіллю. З донесень комуністичного підпілля, яке діяло в Україні, більшовицьке керів� ництво було поінформоване про масштаби повстансько�партизанського руху в країні. В жовтні 1919 р. окремі радянські часописи охоче друкували повідомлен� ня про військові успіхи партизанів Лівобережної України і повстанської армії Н. Махна [3]. Щоправда, повстанський рух не згасав і на зайнятих більшовиками теренах Волині. Так, ще наприкінці жовтня 58�а більшовицька дивізія отримала наказ ліквідувати повстансько�партизанські загони в районі Брусилів – Радо� мишль [4]. У середині листопада спалахнуло антибільшовицьке повстання в ра� йоні Димера; сили повсталих налічували близько 1 000 чоловік, що мали на оз� броєнні гармати. 15 листопада повстанці вибили частини 58�ої більшовицької дивізії з Гостомеля. Підтягнувши резерви, червоні 17 листопада повернули Госто� мель, а до кінця листопада придушили повстання. 10 грудня в районі Овруча спа� лахнуло повстання мобілізованих більшовиками селян, яке радянським військам також вдалося невдовзі придушити [5]. В районі Коростишів – Бердичів діяли невеличкі повстанські відділи Ю. Мордалевича, Ковальчука. Завдавши нових поразок білогвардійцям, більшовицькі війська розпочали просування вглиб України. Втім, масштаби українського повстанства змушували більшовицьких лідерів до обережності в питанні запровадження комуністичних порядків на зайнятих українських землях. „Судячи з усього, наше просування вперед буде достатньо швидким, – писав 19 листопада член Реввійськради 14�ї червоної армії Г. Орджонікідзе�Серго голові Раднаркому Радянської Росії В. Ле� ніну. – Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському селянинові (україн� ський селянин зламав шию не лише Денікіну)... Тут нам потрібно триматися у вищій мірі гнучкої політики: треба маси партизанів влити, розчинити їх в армії, за будь�яку ціну переварити їх, всіляких „батьок” висмикувати і одних відправ� ляти на той світ, інших взяти і підкорити собі. Хрестовий похід в тій незграбній формі, яка здійснювалася в минулому, безумовно, неприйнятний. В районі нашої армії, без будь�яких хвастощів, я Вам обіцяю скрутити їх без всіляких особливих скандалів. Але все це дрібниці порівняно з величезної ваги питанням про нашу політику відносин з українським селянином. Тут, на моє глибоке переконання, політика втягування його до комуни – безглузда і згубна. За будь�яку ціну ми повинні знайти цього разу з українським селянином спільну мову” [6]. З тактичних міркувань вождь більшовицької партії В. Ленін був готовий вда� тися до стриманішої політики щодо українського селянства, аніж це мало місце навесні�влітку 1919 р. Зовсім не відмовляючись від намірів загнати українських селян до колективних комун і ліквідувати приватновласницьке сільське госпо� дарство, більшовицький вождь вважав за краще відкласти реалізацію цих планів до остаточного зміцнення комуністичного режиму в Україні. Важливого значення більшовицький вождь надавав також створенню видимості державного суверені� тету „радянської України”, що мало приспати пильність національно свідомої час� тини населення. 21 листопада Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило тези про націо� нальне питання: “Обговоривши питання про ставлення до звільненого від тимча� сового загарбання денікінськими бандами трудового народу України, ЦК РКП, неухильно проводячи принцип самовизначення націй, вважає необхідним ще раз підтвердити, що РКП стоїть неухильно на точці зору визнання самостійності УСРР...” [7] Зрозуміло, що оскільки йшлося про УСРР, про жодну самостійність насправді не могло бути й мови. Невипадково голова Реввійськради Радянської Республіки Л. Троцький вказував у наказі військам Південного фронту: “Коли 168 Сіверянський літопис денікінські банди будуть розбиті остаточно, тоді трудове населення звільненої України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією. Ми всі віримо і знаємо (виділено нами. – прим. М.К.), що трудовий український народ висло� виться за найтісніший братський союз з нами” [8]. Цікаво, що навіть деякі з чільних діячів більшовицької партії критикували московське керівництво за великодержавний шовінізм і намір „завоювати Украї� ну”. 21 листопада член української організації при московському комітеті РКП(б) П. Попов направив до ЦК РКП(б) листа, в якому піддав гострій критиці таку стратегію і в зв’язку з цим вказував на неприпустимість роззброєння українських повстанців: „Роззброєння повстанців – це самий крайній захід, до якого не можна вдаватися без крайньої потреби. Зараз повстанці – це не професійні бандити, а найбільш революційний, найбільш активний елемент українського села. Все живе пішло до повстанців. І якщо ми негайно приступимо до їх роззброєння – ми тим самим зараз же позбавимо себе нашої природної опори на Україні – підтримки і симпатій сільської бідноти, яка зараз зі зброєю в руках б’ється за радянську вла� ду” [9]. Резюмуючи, автор листа пропонував створити з політично надійних по� встанських загонів ядро Української Червоної армії. Однак більш втаємничений у деталі партійної стратегії Л. Троцький категорично відкинув цю пропозицію. „Щоб підтримувати в червоних полках, які вступають до України, необхідний лад, по� трібно завжди протиставляти їх партизанам і зробити в їхніх очах українське четництво ненависним і нікчемним з військової точки зору... – писав він у листі до П. Попова. – „Українською” армією буде та армія, що вступає до України. Всілякі формування на українському грунті можуть вестися лише в зв’язку з потребами тих регулярних частин, які вступають на Україну. Жодних самочинних українсь� ких формувань, як з повстанських загонів, так і зі щойно мобілізованих, не повин� но бути допущено” [10]. Будь�які українські повстанські формування Л. Троць� кий взагалі вважав потенційно ворожими радянській владі: „Червоній армії не займати тієї чи іншої області України, допоки немає впевненості у здатності чер� воної армії привести до покори наявні там банди. Не повинно бути допущене ототожнення радянської влади з махновщиною і з григор’євщиною ні на один день... На одному�двох прикладах безжального розгрому партизанських банд та їх гнізд в разі, якщо ці банди не захочуть визнати регулярних військових властей, показати, що в цій царині радянська влада не жартуватиме”[11]. Здебільшого відповідальні більшовицькі функціонери поділяли войовничий настрій свого керівництва, вважаючи ліквідацію повстанства необхідною переду� мовою для приборкання українського селянства. Так, член Реввійськради 12�ої більшовицької армії В. Затонський віддав категоричне розпорядження заарешто� вувати або й знищувати всіх повстанських отаманів у зайнятих червоними війська� ми районах. 23 листопада він повідомляв до штабу Південного фронту: „Зараз підтримка партизанщини – в тій чи іншій формі – неприпустима помилка – якщо не злочин. Вербувальне бюро партизанів при дивізіях, а також влиття партизанів в діючі на Україні полки – за сучасних умов абсолютно неприпустиме. Знайте, що зараз підтримувати повстання в запіллі Денікіна немає сенсу. І без того все палах� котить. Посилати ж для повстанської роботи можна лише найбільш надійних і цілком стійких партійних товаришів” [12]. Зафронтове бюро при ЦК КП(б)У також наголошувало на необхідності знеш� кодження і ліквідації українських повстанських загонів: “...Доведеться мати спра� ву з різними загонами батьків, ангелів тощо. Основне завдання по відношенню до них, це вливання наших стійких товаришів у великій кількості, які повинні заво� лодіти цими загонами, підкоривши нашим впливам; оскільки це не вдається, усі� ляко намагатись їх використовувати для спільних воєнних операцій, але при жод� них умовах не входячи з ними в яку б то не було домовленість, а провадячи з ними усіляку боротьбу в залежності від місцевих умов, намагаючись їх розкладовий вплив знищити або хоча б звести нанівець”[13]. 7 грудня член Реввійськради 14�ї більшовицької армії Г. Орджонікідзе зажадав від редакцій центральних ра� Сіверянський літопис 169 дянських часописів „Правда”, „Вісті”, „Біднота” припинити популяризацію в пресі імені Н. Махна, „який, як і раніше, вороже налаштований проти Радянської вла� ди”[14]. Відтак більшовицькі часописи почали звично зображати загони махновсь� ких повстанців збіговиськом „бандитів” і „контрреволюціонерів”. У грудні 1919 р. 14�а більшовицька армія просувалася вглиб Лівобережної України, а 12�а розгорнула наступ на Правобережжі [15]. 11 грудня більшовицькі війська зайняли Харків і Полтаву, а 16 грудня здобули Київ [16]. „Київ знову став червоною столицею українських робітників і селян. Звільнені від іга капіталістів, поміщиків і царських генералів українські робітники і селяни знову з’єднаються з нами, щоб раз і назавжди покінчити із золотопогонною зграєю царських собак і катів,” – йшлося у виданій з цієї нагоди більшовицькій відозві [17]. 30 грудня червоні війська захопили Катеринослав, а до початку січня 1920 р. зайняли Дон� бас. Виступаючи 11 грудня 1919 р. на VII Всеросійському з’їзді Рад, Л. Троцький проголосив одним з найважливіших завдань Червоної армії в Україні ліквідацію місцевого повстанства. „Ми будемо за допомогою організованої збройної сили здійснювати тверду і непохитну політику відносно повстанства,” – підкреслив Троцький [18]. Того ж самого дня за його підписом з’явився наказ Реввійськради про заходи боротьби з “партизанщиною” в Червоній армії. “Армії Півдфронту все більше входять у сферу українського партизанства. Практична політика відносно партизанства і добровольчості набуває величезного значення: від неї залежить не лише наша перемога над Денікіним, але й уся подальша доля радянського режиму на Україні,” – йшлося в наказі []. До району дій повстансько�партизанських за� гонів мали направлятися спеціальні агенти для ведення серед повстанців агітації за влиття до Червоної армії. Існування повстанських формувань на терені, зайня� тому більшовицькими військами, не допускалося; влиття ж повстанців до лав Червоної армії мало супроводжуватися “очищенням” їх від антикомуністичного елемента [20]. 26 грудня в більшовицьких арміях та дивізіях, що діяли в Україні, було запроваджено посаду начальника запілля, що мав відповідати за “роззброєн� ня і знищення всіх банд і партизанських загонів, як і окремих осіб, що діють в запіллі наших армій і дивізій” [21]. Відверто цинічно звучали вказівки Л. Троцького більшовицьким агітаторам, що направлялися в цей час до України: „Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона за� дихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами... Оскільки нам потрібно роз� зброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повернулися проти нас, а роззброєння викличе невдоволення серед селянських мас – необхідно переконувати, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв і куркулів... Якщо будуть випадки гра� бунків у Червоній армії, то їх потрібно звалювати на повстанців і петлюрівців, які влилися до Червоної армії. Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що вони шкідливий елемент, і це буде явним дока� зом не лише суворої революційної дисципліни, але й суворим покаранням за гра� бунок” [22]. Цікаво, що більшовицькі війська, які займали Україну після відступу біло� гвардійців, були не надто чисельними. Так, станом на 14 січня 1920 р., 12�а Черво� на армія налічувала 28 000 багнетів і шабель, 13�та армія – понад 9 000, 14�а армія – понад 16 000 [23]. Разом чисельність цієї групи червоних військ ледь перевищу� вала 53 000 бійців (в резерві Південного фронту перебували ще близько 15 000 багнетів і шабель). У масштабах України це була не надто значна військова сила, але і їй нічого було протиставити. Рештки білогвардійських військ, практично втративши боєздатність, стрімко відступали на південь. Розбита білими армія УНР після ліквідації свого регулярного фронту на Правобережжі перейшла до партизанської боротьби, а знекровлена епідемією тифу Українська Галицька ар� мія взагалі не вдавалася до бойових дій. 170 Сіверянський літопис Щоправда, в країні не бракувало різноманітних повстанських загонів, кількість яких викликала небезпідставні побоювання в деяких більшовицьких діячів. Один з провідних комуністичних функціонерів А. Іванов указував у листі до партійно� го керівництва на небезпеку „поглинання” регулярних червоноармійських частин повстанською стихією: „Небезпека велика, і я наполегливо прохаю звернути увагу на цю небезпеку, особливо маючи на увазі наше швидке просування, хисткість запілля, безкарність партизанів при Денікінові, а тепер при нас, все це створює атмосферу цілковитого ігнорування будь�якої влади і дає можливість озброєно� му селянству з наплювательської точки зору дивитися на оклики і погрози нових органів радянської влади, а також дає реальну впевненість при бажанні скинути яку завгодно владу... Прошу пам’ятати одне: скинувши Денікіна в партизанське море, ми самі змушені йти по ньому і легко можемо захлинутися” [24]. Однак переважна частина українського селянства, хоча й не відчувала особли� вих симпатій до нової влади, після досвіду кривавого денікінського владарюван� ня не надто поспішала вступати у збройну конфронтацію з режимом�антагоніс� том. Наприкінці листопада 1919 р. один з більшовицьких функціонерів відзначав: „Цікаве явище: в сучасний наш прихід особливо гарний прийом ми зустрічаємо з боку селян і майже байдужий з боку робітників” [25]. Інший більшовицький ме� муарист так описував просування радянських військ Полтавщиною: „Червоно� армійці лякають селян „комуною”, але ніхто вже не боїться комуни. Надивилися білогвардійських жахіть. Наш батальйон китайців викликає цікавість, страху немає” [26]. В радянських донесеннях з повітів Полтавщини за середину грудня 1919 р. також констатувалося співчуття селян до нової влади: „Настрій селян на користь радянської влади. Всілякі розпорядження виконуються справно... Став� лення селян до Червоної армії співчутливе... Настрій селян хороший... Селяни охоче йдуть назустріч радянській владі” [27]. Оскільки зима в будь�якому разі була не найкращим часом для повстанства, більшість повстанців з приходом більшовиків розійшлися по домівках. Чимало партизанських відділів було роззброєно й розпущено більшовицькими війська� ми. Втім, усе це зовсім не означало готовності селянства покірливо прийняти „комуну”, проти якої йому вже доводилося боротися зі зброєю в руках. Уже на початку просування радянських військ углиб України в окремих місцевостях спа� лахували антибільшовицькі виступи. На Поділлі повстансько�партизанські з’єднання А. Волинця, І. Семесенка й Я. Шепеля розгорнули боротьбу з червоними відразу ж після появи у регіоні більшовицьких військ. 5 січня 1920 р. частини 47�ї більшовицької дивізії розбили під Літином загін отамана Шепеля, а в середині січня один з полків 44�ої дивізії знищив поблизу Немирова відділ отамана Семесенка [28]. Загін отамана А. Во� линця фактично припинив існування внаслідок епідемії тифу. На Київщині більшовикам довелося мати справу з чисельними й добре орга� нізованими повстанськими формуваннями. Командир Наддніпрянської повстансь� кої дивізії С. Коцур відразу після появи в регіоні більшовицьких військ заявив про цілковиту лояльність до радянської влади [29]. Як йшлося в одному з більшо� вицьких донесень, у січні 1920 р. отаман розпочав з червоними переговори про військову співпрацю: „В даний момент, за заявою начальника дивізії Коцура, він і його люди ставляться до радянської влади з цілковитим співчуттям і навіть про� понують свої послуги для боротьби з денікінською армією, але з умовою визнання права за партизанами�українцями формувати свою армію. Деякі з ватажків парти� зан ще далі заходять у своїх шовіністичних прагненнях, так, агітують серед насе� лення про незалежну українську радянську республіку, з українською армією, кор� донами між Україною і Росією, також з обмеженням в правах єврейського насе� лення” [30]. Незважаючи на готовність С. Коцура підтримати радянську владу, більшовики невдовзі розстріляли його як організатора „селянського бандитизму” [31]. Та найбільшою загрозою для більшовицької влади на Київщині була Холод� Сіверянський літопис 171 ноярська повстанська республіка під проводом отамана В. Чучупаки. Начальник 60�ої більшовицької дивізії відзначав у середині січня 1920 р.: „Район розташу� вання дивізії, а особливо Черкаський, Чигиринський і Олександрівський повіти, затоплені повстанськими партизанськими загонами і просто грабіжницькими бан� дами. Ставлення деяких з них до радянської влади і Червоної армії явно вороже [і] переходить [у] випадки озброєного нападу, вбивства і роззброєння як окремих червоноармійців, так і невеличких команд” [32]. Співробітник інспекції 12�ої ра� дянської армії констатував: „Більша частина партизан живе по домівках, але зброя завжди при них і таким чином села являють собою озброєну залогу, готову будь� якої хвилини стати для боротьби з ким завгодно на поклик отаманів�батьків... Гайдамаччина тримає себе спокійно, населення не чіпає, внаслідок чого з боку населення зустрічає не лише гостинний прийом, але й підтримку людьми і про� віантом”[33]. На терені Черкаського, Чигиринського й Таращанського повітів дія� ли холодноярські повстанські загони, на Звенигородщині проти більшовиків опе� рував загін Туза [34]. На Лівобережній Україні більшовикам також довелося вести боротьбу з по� встанцями. В більшовицьких зведеннях за грудень 1919 – січень 1920 рр. неодно� разово згадувалося про „бандитизм” в Зіньківському, Гадяцькому, Констянтино� градському, Ізюмському повітах [35]. На Чернігівщині боротьбу з червоними роз� горнув загін Ромашка, а на Полтавщині – повстанський відділ Каліберди [36]. На початку січня 1920 р. повстанці штурмували Кролевець, причому висланий з Києва експедиційний загін 12�ої радянської армії по дорозі вв’язався в бої з повстанця� ми в Бобровиці [37]. Наприкінці січня масштабне антибільшовицьке повстання спалахнуло у Кролевецькому, Глухівському і Путивльському повітах на Чернігів� щині. На придушення цього виступу було кинуто 7�у радянську дивізію [38]. Лише після кривавої розправи над чернігівськими селянами більшовикам вдалося при� душити повстання. У Південній Україні повстанський рух послаблювався епідемією тифу, що на� була значного поширення в цьому регіоні. „Відчай, що охопив населення з огляду на жахливе поширення тифу, тимчасово послаблює інтерес населення до політич� ної роботи, – йшлося у повідомленні інформаційного відділу ЦК КП(б)У від 11 лютого 1920 р. про становище в Південній Україні. – Але в цілій низці волостей відчувається дуже загострена критика кожного нашого кроку, напружена готовність захищати себе зі зброєю в руках” [39]. Без особливих зусиль червоним вдалося роззброїти „петлюрівський” загін Гладченка на Катеринославщині. Отаман М. Мелашко з тактичних міркувань підпорядковувався більшовицькій владі, а його загін навіть став називатися „радянським”. Утім, уже в середині лютого 1920 р. Мелашко підняв прапор УНР і розгорнув боротьбу з більшовиками [40]. Проте головною проблемою для червоних в цьому регіоні залишалися рештки розбитої білогвардійцями і поріділої внаслідок епідемії тифу повстанської армії Н. Махна. Нечисельні, але рухливі махновські загони роззброювали червоноармійців і зни� щували органи радянської адміністрації. „Незважаючи на вжиті заходи до зни� щення банд Махна і цілковитого роззброєння населення в районі дій цих банд, донесення з місць показують, що махновщина не ліквідована навіть в районі Гу� ляй�Поля, де махновці роззброюють тилові частини 42 дивізії й захопили важку батарею названої дивізії,” – констатував командувач більшовицького Південно� Західного фронту А. Єгоров на початку лютого 1920 р. [41] Відкинувши білогвардійців на південь, більшовики розраховували остаточно утвердити в Україні свою владу. На початку 1920 р. червоні вже розгорнули „про� довольчу кампанію” в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. За даними народного комісаріату продовольчих справ УСРР, на поча� ток березня 1920 р. планувалося відібрати в українських селян 50 млн. пудів хліба [42]. Однак варто було більшовицькій владі перейти до політики стягування „прод� розверстки”, як селянські повстання почали спалахувати в найрізноманітніших куточках країни. Як і в 1919 р., перманентна повстанська активність поставила під 172 Сіверянський літопис загрозу плани більшовиків безперешкодно заволодіти українським хлібом. Таким чином, попри всі декларативні заяви комуністичного керівництва після перемоги над Денікіним про визнання державного суверенітету України, політика більшовиків залишалася великодержавною і спрямованою на продовольче погра� бування українських земель. Відповідно повстанські загони, що діяли в Україні під час вигнання з країни білогвардійців, звично трактувалися більшовиками як „контрреволюційні” сили. Більшовицьке керівництво розраховувало, що після репресій денікінської реакції українське селянство не виявлятиме схильності до збройної боротьби проти радянської влади. Та водночас тактика більшовиків щодо українського селянства стала більш гнучкою. Більшовицьке керівництво розрахо� вувало, що тимчасовою відмовою від примусового створення колективних гос� подарств та переходом до більшої вибірковості при стягненні „продовольчої роз� верстки” вдасться заспокоїти українське селянство і схилити його до співпраці з радянською владою. Однак продовження знайомства з практикою „військового комунізму” швидко змінило вичікувальний настрій селянства на відверто воро� жий до більшовицької влади. А тому усі спроби запровадити в Україні комуніс� тичний устрій неминуче означали продовження затяжної селянської війни. 1. Див.: Бурджалов Э. Советская страна в период иностранной военной интервенции и гражданской войны (1918 – 1920). – М., 1952. – 160 с.; Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. – Ужгород, 1963. – 76 с.; Балковий П. Війна без флангів. Партизансько�повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та інтервентів у 1918 – 1920 рр. – К.: “Наукова думка”, 1966. – 303 с.; Алексашенко А. Крах деникинщины. – М., 1966. – 292 с.; Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918 – 1920). – М.: «Наука», 1966. – 456 с.; Його ж. Боротьба трудящих України проти денікінщини. – К.: «Наукова думка», 1979. – 288 с., та ін. 2. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. Вооруженные Силы Юга России. – М.: «Айрис�пресс», 2005. – С. 650. 3. Центральний Державний Архів Громадських Об’єднань (ЦДАГО) України. – Ф. 1. – Оп. 18. – Спр. 6. – Арк. 3. 4. Российский Государственный Военный Архив (РГВА). – Ф. 197. – Оп. 3. – Д. 514. – Л. 57об. 5. Там же. – Л. 77 об., 79, 80 об., 84, 100; Там же. – Ф. 197. – Оп. 1. – Д. 6. – Л. 4. 6. Дубинский�Мухадзе И. Орджоникидзе. – М., 1963. – С. 272 – 273. 7. Ленин В. Полное собрание сочинений. – Т. 39. Июнь – декабрь 1919 г. – М.: Политиздат, 1963. – С. 334 – 337. 8. Гражданская война на Украине 1918 – 1920. Сборник документов и материалов: в 3�х т., 4�х кн. – Т. 1. – Кн. 2. – К.: „Наукова думка”, 1967. – С. 517. 9. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 129. – Арк. 51. 10. Там само. – Арк. 54 – 55. 11. Там само. – Арк. 55. 12. Там само. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 23. – Арк. 8. 13. Там само. – Ф. 1. – Оп. 18. – Спр. 5. – Арк. 65 зв. 14. Верстюк В. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К.: “Наукова думка”, 1991. – С. 213. 15. Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918 – 1921. – СПб.: «Полигон», 2002. – С. 336; Егоров А. Разгром Деникина 1919. – М.: Госиздат, 1931. – С. 212 – 213. 16. Гражданская война на Украине 1918 – 1920. – Т. 2. – С. 542 – 545. 17. Центральный Музей Вооруженных Сил России. – Фотофонд. – № 57401. 18. Верстюк В. Махновщина. – С. 214. 19. Гражданская война на Украине 1918 – 1920. – Т. 2. – С. 538. 20. Там само. – С. 538 – 540. 21. Там само. – С. 583. 22. Праці Українського Наукового Інституту. – Варшава, 1932. – С. 150. 23. Див.: Гражданская война на Украине 1918 – 1920. – Т. 2. – С. 658 – 659. 24. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 18. – Спр. 5. – Арк. 71, 71 зв. 25. Там само. – Арк. 71 – 71 зв. 26. Алексеев А. Партизаны (эпизод) // История 45�й Волынской Краснознаменной стрелковой дивизии. – К., 1929. – С. 131 – 132. 27. Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади та Управління (ЦДАВО) України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 50, 51. 28. РГВА. – Ф. 197. – Оп. 3. – Д. 514. – Л. 115; Сорок четвертая Киевская дивизия. История Сіверянський літопис 173 походов и боевых действий 44�й Киевской стрелковой дивизии 1918 – 1920 гг. – К., 1923. – С. 32. 29. ЦДАГО України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 9; ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 114зв., 115. 30. ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 56. 31. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 246. – Арк. 8. 32. РГВА. – Ф. 1499. – Оп. 2. – Д. 10. – Л. 28. 33. ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 56, 56зв. 34. Там само. – Арк. 13, 19, 87. 35. Там само. – Арк. 40, 48, 49. 36. РГВА. – Ф. 39666. – Оп. 1. – Д. 43. – Л. 188 – 189, 224; Там же. – Ф. 39668. – Оп. 1. – Д. 12. – Л. 1; Там само. – Ф. 39666. – Оп. 1. – Д. 41. – Л. 153 – 153 об.; ЦДАГО України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 73. – Арк. 18; ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 34. 37. ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 1зв. 38. РГВА. – Ф. 197. – Оп. 3. – Д. 514. – Л. 122 – 122 об., 124 об. 39. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 261. – Арк. 180. 40. ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 131. – Арк. 5. 41. Директивы командования фронтов Красной армии (1917 – 1922). Сб. документов в 4�х т. – Т. ІІ. – М.: Воениздат, 1972. – С. 403. 42. Российский Государственный Архив Социально�Политической Истории (РГАСПИ). – Ф. 17. – Оп. 1. – Д. 218. – Л. 169. На основе архивных документов и воспоминаний современников автор проана� лизировал эволюцию отношения советского руководства к украинскому повстанче� ству после изгнания из Украины белогвардейцев, исследовал повстанческое движе� ние против большевистского режима в Украине в конце 1919 – в начале 1920 гг. On the base of the archival documents and memoirs of contemporaries the author analyses the evolution of attitude of soviet leadership for the rebels in Ukraine after the banishment the white troops from country, investigates the expanding of insurrectional movement against bolshevik“s regime in Ukraine at the end 1919 – on the beginning 1920.

Комуністичний режим та українське повстанство наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.

Репозитарії

Схожі ресурси