Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка

Редакція журналу публікує спогади доньки видатного українського мистетвознавця Миколи Олексійовича Грінченка і текст листа, в якому були надані офіційні аргументи зняття його з посади ректора Київского музично-драматичного інституту....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Грінченко, А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Назва видання:	Студії мистецтвознавчі
Теми:	Постаті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27609
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка / А. Грінченко // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 77-84. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-27609
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-276092011-10-10T12:04:54Z Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка Грінченко, А. Постаті Редакція журналу публікує спогади доньки видатного українського мистетвознавця Миколи Олексійовича Грінченка і текст листа, в якому були надані офіційні аргументи зняття його з посади ректора Київского музично-драматичного інституту. Редакция журнала публикует воспоминания дочки выдающегося украинского искусствоведа Николая Алексеевича Гринченко и текст письма, в котором были поданы официальные аргументы его снятия с должности ректора Киевского музыкально-драматического института. The periodical’s editorial staff publishes the memoirs of the outstanding Ukrainian critic M. Grinchenko’s daughter; attached is the text of the letter, in which the official arguments about his removal from the post of the rector of Kyiv Musical-Dramatic Institute were presented. 2009 Article Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка / А. Грінченко // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 77-84. — укр. 1728–6875 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27609 7.072.2 + 82-94 uk Студії мистецтвознавчі Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Постаті Постаті
spellingShingle	Постаті Постаті Грінченко, А. Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка Студії мистецтвознавчі
description	Редакція журналу публікує спогади доньки видатного українського мистетвознавця Миколи Олексійовича Грінченка і текст листа, в якому були надані офіційні аргументи зняття його з посади ректора Київского музично-драматичного інституту.
format	Article
author	Грінченко, А.
author_facet	Грінченко, А.
author_sort	Грінченко, А.
title	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка
title_short	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка
title_full	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка
title_fullStr	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка
title_full_unstemmed	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка
title_sort	спогади про батька миколу олексійовича грінченка
publisher	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Постаті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27609
citation_txt	Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка / А. Грінченко // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 77-84. — укр.
series	Студії мистецтвознавчі
work_keys_str_mv	AT grínčenkoa spogadiprobatʹkamikoluoleksíjovičagrínčenka
first_indexed	2025-07-03T07:20:29Z
last_indexed	2025-07-03T07:20:29Z
_version_	1836609417105113088
fulltext	77 Постаті Prominent Figures Народився Микола Олексійович Грінченко 4 травня 1888 року в м. Києві в родині робіт- ника заводу «Арсенал». Мати не працювала, займалася домашнім господарством, догляда- ла дітей, а їх у сім’ї було аж шестеро. Мій дід Олексій Андрійович був обдарованою, музи- кальною людиною, мав музичну освіту, знав безліч народних пісень, мав хороший голос і дуже любив співати. Музичні здібності батька перейшли до ді- тей. П’ятеро із шести з них так чи інакше були пов’язані з музикою. Старша сестра батька Олена (удома її зва- ли Льоля) співала в хорі. Спочатку в Київській опері, а останні роки – в опері м. Баку. Друга се- стра Ніна була провідною балериною (сценічне її прізвище Георгієва), а пізніше викладала хо- реографію в інституті. Молодший брат Олексій, незважаючи на те, що закінчив Політехнічний ін- ститут і викладав математику у військовій шко- лі зв’язку, закінчив Інститут ім. М. В. Лисенка по класу вокалу, мав хороший бас. Деякий час за сумісництвом працював у Філармонії. А наймо- лодший – Дмитро – був військовим, працював у військовому оркестрі капельмейстером. І, на- решті, п’ятий – мій батько. Тільки одна сестра Ольга була вчителькою, викладала німецьку мову в школі. Але й вона добре грала на фор- тепіано. Працюючи на заводі, мій дід підробляв суф- лером в оперному театрі. У театрі він перейняв досвід роботи з хором і на заводі організував хор Київської опери, дід сам співав у цьому хорі, а згодом став його хормейстером. СПОГАДи ПРО БАТьКА МиКОЛУ ОЛеКСІйОВиЧА ГРІнЧенКА Алла Грінченко УДК 7.072.2 + 82-94 Редакція журналу публікує спогади доньки видатного українського мистетво- знавця Миколи Олексійовича Грінченка і текст листа, в якому були надані офіцій ні аргументи зняття його з посади ректора Київского музично-драматичного інституту. Ключові слова: дослідник, мистецтвознавець, Київський музично-драматичний інститут, спогади. The periodical’s editorial staff publishes the memoirs of the outstanding Ukrainian critic M. Grinchenko’s daughter; attached is the text of the letter, in which the official arguments about his removal from the post of the rector of Kyiv Musical-Dramatic Institute were presented. Key words: researcher, critic, Kuiv Musical-Dramatic Institute, recollections. 78 постАтІ У цей час на заводі фельдшером працював Михайло Іванович Донець. Дід залучив його до хору. Звернувши увагу на неабиякі голосові дані Донця, Олексій Андрійович багато працю- вав з ним окремо в себе вдома. Там М. Донець познайомився з моєю тьотею Льолею. Вони по- любили один одного і згодом побралися. Таким чином, саме мій дідусь «відкрив» талановитого співака Михайла Івановича Донця, який розпо- чав свою співочу діяльність в арсенальському хорі, а згодом став відомим оперним співаком. Я трохи відволіклась від основної теми, але може когось зацікавлять родинні зв’язки батька з Донцем. Правда, згодом тьотя Льоля розлучи- лася з Михайлом Івановичем і вийшла заміж за диригента Григорія Макаровича Богдасарова, а Донець одружився з Марією Едуардівною Тессеєр. Але розлучились вони друзями. Наша родина чудово ставилася до нової дружини М. І. Донця. Добрі взаємини збереглись і в піс- лявоєнний період. Родина батька жила небагато, все-таки вось- меро членів сім’ї і лише один – працюючий. Тому дід намагався підробляти, де міг. Працюючи в оперному театрі суфлером, Олексій Андрійович залучав мого батька, маленького Колю, до пра- ці. Батько виступав у ролі маленької русалонь- ки в опері «Русалка», де мав казати лише одну фразу: «Откуда ты, прелестный дядя?», а також співав у хорі хлопчиків в опері «Кармен» Бізе, і за це отримував певну суму грошей, які йшли в сімейну скарбничку. Таким чином, свою трудову діяльність мій батько почав із 6–7-літнього віку. Як розповідала сестра батька Ольга, мати – Марія Григорівна дуже хотіла, щоб її діти зайня- ли достойне місце в суспільстві. Дізнавшись, що йде набір хлопчиків у Придворну капелу, вона відправила чоловіка з малим Колею, в якого був дуже хороший голос і слух, на конкурс. Мій бать- ко пройшов конкурс і був прийнятий у співочу Придворну капелу. Таким чином, дев’ятирічного Колю відправили до Петербургу. У Петербурзькій Придворній капелі батько здобув першу музичну освіту. Засвоїв музично- теоретичні дисципліни, навчився грати на фор- тепіано, співати в хорі, а також диригувати. У капелі він був солістом. Учився в Аренського, Римського-Корсакова, зустрічався зі Степовим. Бурхливе музичне життя тодішньої столиці Російської імперії не могло не позначитися на формуванні світогляду мого батька, його ху- дожніх смаків та вподобань. Придворна капела була центром хорового виконавчого мистецтва з багатими й давніми традиціями. Рівень її май- стерності дозволяв виконувати складні твори російської та зарубіжної класики. Батько дуже багато розказував про своє життя в капелі. Розповідав про тяжку працю та про дозвілля. Наприклад, таке: взимку учні капели жили в Петербурзі, а на літо виїжджали до Царського Села. У капелі була традиція роз- бивати скло у вікнах приміщення, з якого вони виїздили із зимової квартири на літню та навпа- ки. Вихователі, знаючи цю традицію, чатували майже біля кожного вікна, але шибки все ж були розбиті. Батько розказував, що однією з улю- блених розваг для хлопчиків було спускатися з гілок величезних ялин. Хлопці видирались на ялину якомога вище, сідали верхи на одну із гі- лок і спускались, як на перилах, у кінці гілки тре- ба було встигнути переплигнути на нижчу гілку, яка була трохи осторонь, і так щоразу, доки не спустишся. Але найбільше задоволення батько отримував, коли царевич катав його на велоси- педі, чи дозволяв самому поїздити на ньому. Батько дуже сумував за домівкою, його сво- долюбивій натурі було тяжко пристосуватись до суворого режиму капели, та й навантажен- ня було досить велике. Як солісту йому дово- дилось дуже багато працювати. Він робив усе, щоб його відрахували з капели, навіть прики- дався лунатиком, ходив уночі в нижній сорочці по приміщенню, вилазив на дах чи наводив жах на своїх наставників. Та навіть це йому не допо- магало. Чи то ностальгія за домом, чи надмірна праця, чи клімат Петербурга, чи всі ці фактори разом узяті призвели до того, що за п’ять ро- ків перебування в капелі здоров’я мого батька різко погіршилося, і чотирнадцятирічного Колю батьки змушені були забрати додому до Києва. Повернувшись до Києва, батько вступив до Реального училища. Удома він із залученням братів і сестер ор- ганізував дитячий театр. З цією маленькою трупою вони влаштовували сімейні вечори, на які часто збирались «на вогник» театральні працівники. Жили Грінченки тоді на Звіринці у власному будинку, що знаходився поблизу те- перішнього Печерського мосту. На превеликий жаль, цей будинок згорів під час пожежі на ар- тилерійському складі. Спочатку діти ставили дитячі опери такі, як 79 АллА ГрІнченКо. споГАди про БАтьКА МиКолУ олеКсІйоВичА ГрІнченКА «Коза-Дереза» Лисенка, «Зима-Весна», а по- тім складніші. У цей час батько захоплював- ся українською музикою. Це були приблизно 1902–1904 роки. До цього періоду відноситься і його захоплення українською літературою, яку він, потихеньку від класних керівників, по- читував дома. Батько пробував писати власні музичні твори. Так він написав музику до дитя- чої опери «Кащей бессмертный», яку ставили домашнім театром. У цьому театрі батько був і режисером, і суфлером, і навіть декоратором. Він досить гарно малював, тому власноруч ро- бив декорації до своїх постановок, здебільшого змальовуючи ілюстрації до казок із малюнками Білібіна. У нас збереглася фотографія однієї із завіс, намальованої моїм батьком, коли він пра- цював у Дехтярівському притулку. Після реального училища Микола Олексійович продовжував учитися в Київському музичному училищі в класі професора Є. Риби, що був учнем Римського-Корсакова і вів клас спеціальної теорії та композиції. Це був висо- коосвічений музикант, композитор і музикозна- вець. Звичайно, це був дуже хороший вчитель, який багато дав моєму батькові. У роки навчан- ня в училищі Микола Олексійович вирішив при- святити себе служінню українській музичній культурі. В училищі батько сформувався і як громадянин. Микола Олексійович ввійшов у мистецьке життя як свідомий представник про- гресивної демократичної інтелігенції, виступав у процесі з різних питань розвитку національ- ного мистецтва. В умовах жорсткого гноблення царизмом українського народу, ця книга не мо- гла бути опублікованою в Україні, але була над- рукована в далекому Тамбові. З 1913 року батько працював вихователем у притулку ім. Дехтярова в м. Києві. Він і тут дуже серйозно ставився до своїх обов’язків, са- моудосконалювався в педагогічній діяльності. У мене зберігся зошит, в якому татко виписував цитати відомих філософів і класиків літератури відносно виховання людини. Десь у 1911–1912 роках Микола Олексійович одружився. Від цього шлюбу в нього був син Ігор. Шлюб виявився невдалим, і батько із дру- жиною розлучились. Ігор залишився з батьком. У 1918 році батька запросили до Кам’янець- Подільського університету на посаду секретаря студсправ. Працюючи в університеті, батько вчився на історико-філологічному факультеті. У Кам’янці Микола Олексійович брав ак- тивну участь у громадсько-культурному житті міста. У 1920 році був призначений комісаром Шевченківського театру в Кам’янці, був чле- ном філологічної секції Наукового товариства при Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. З 1920 року член профспілки працівників мистецтва (РОБМИС). Працюючи в Кам’янець-Подільському уні- верситеті, батько зустрічався з відомим ученим В. Петром, що вивчав античну музичну культуру та займався проблемами зародження музичного мистецтва. Діяльність В. Петра мала серйозний вплив на Миколу Олексійовича, який також зай- мався розробкою питань первісної музики, обря- дової творчості, проблем історії музичної куль- тури, передусім – української. Дипломну роботу батько писав під керівництвом В. Петра на тему «Українська народна пісня як база художньої творчості». У лютому 1921 року рішенням Ради Кам’янець-Подільського університету батько на конкурсній основі був обраний на посаду викла- дача історії української музики. У цей час в Університеті викладав літе- ратурознавство український поет Михайло Опанасович Драй-Хмара. Він із дружиною жив у тому ж будинку для викладачів, що й мій бать- ко. Разом з ними жили дві сестри Ніни Петрівни, дружини Михайла Опанасовича, Лідія і Вікторія, які були студентками Університету. Михайло Опанасович і Микола Олексій ович приятелюва- ли. Так, через Михайла Опанасовича батько по- знайомився з Лідією Петрівною. Лідія Петрівна дуже жаліла маленького Ігора, він був чудовим, але дуже хворим хлопчиком. У нього була сар- кома ліктя. Через свою хворобу він не міг спіл- куватися з дітьми і почувався дуже самотнім. Батько приділяв йому багато уваги й часу, дуже любив його, мабуть, і за маму, і за батька. Він з ним читав, малював, грався. Увесь свій віль- ний час віддавав Ігореві. Ігор був розумним, ви- хованим, добрим хлопчиком. Дуже багато читав, займався колекціонуванням монет. Час від часу Ігору потрібно було робити операції, зрізати, як тоді казали, «дике м’ясо». За своє чотирнадця- тирічне життя хлопець переніс одинадцять опе- рацій. Після операцій труба було доглядати за Ігорем. Коли батько йшов в Університет, з Ігорем залишались Вікторія чи Лідія. Так, поступово, Микола Олексійович і Лідія Петрівна зблизились, між ними виникли почуття й у 1921 році вони 80 постАтІ одружились. Шлюб був щасливим, вони любили й поважали один одного. За двадцять один рік їх спільного життя у них не було жодної сварки, ніхто ніколи не підвищив голосу. Якось мені тра- пився щоденник, а точніше – розмова татка з ма- мою на папері. Батько писав, сумуючи без мами, під час перебування в Ялті в санаторії, де ніс, як він казав, «музичну культуру в маси». Думаю, що небагато знайдеться чоловіків, які б такою мірою зберегли свої почуття до дружини. Узагалі, батько був дуже уважною, чуйною, доброю та доброзичливою людиною. У 1922 році Микола Олексійович був за- прошений керівництвом Київського музично- драматичного інституту ім. Ли сенка на посаду професора історії української музики. Микола Олексійович із дружиною й Ігорем приїздять до Києва. Це були дуже тяжкі голодні роки. Хоча батько й працював в інституті, але грошей не вистачало. Треба було харчуватися, потрібні були гроші на лікування Ігора та якось потроху влаштовувати своє життя на новому місці. Мама розповідала, що в той час із речей у нас був лише один килим, на якому вони вдень розстеляли скатертину й він служив столом, а вночі килим складали, і він служив за постіль. Мама в цей час уже була вагітною, але щоб якось допомогти сім’ї, вона раненько вранці ходила на базар, купувала один чи два бідони молока й розносила по квартирах, таким чином заробляючи на два літри молока в день. Ліфтів не було, і вона, вагітна, пішки розносила по чис- ленних поверхах молоко. У батька були золоті руки, усе, за що він брався, у нього виходило. У ці голодні роки він підробляв, шиючи модельні туфлі, і мав вели- кий успіх. З мамою вони купували тютюн і гіль- зи, набивали цигарки й цим заробляли собі на куриво, бо обоє палили. Батько вмів дуже добре переплітати книжки, у його бібліотеці були книги з палітуркою, зробле- ною його руками, навіть із золотим тисненням. Забігаючи вперед, хочу навести ще один приклад. Мама була дуже доброю господинею, смачно готувала й пекла, любила пригощати, але зовсім не вміла шити. І коли в Будинку вче- них відкрились курси крою та шиття, мама з ен- тузіазмом й охоче почала освоювати нову для неї галузь. Акуратно ходила на заняття, нама- галась ретельно виконувати домашні завдання. А завдання ставали все складнішими й склад- нішими, і, зрештою, дійшло до того, що мама виконати завдання не змогла. Перепсувала ба- гато тканини і все даремно. Вона аж заплакала з досади. Тут зайшов батько й запитав, у чому справа. Батько взяв мамині конспекти й розкро- їв сукню. На заняттях «мамину» роботу похва- лили й визнали кращою. Але на цьому мамина кар’єра швачки закінчилась. Микола Олексійович був дуже ніжним, лю- блячим та уважним батьком. Як би він не був зайнятий, якщо я зверталась до нього з якимось запитанням чи своєю проблемою, він завжди приділяв мені стільки уваги й часу, скільки було необхідно. Таку ж виняткову увагу він виявляв не тільки до рідних, але й до своїх учнів і колег. Він любив повторювати, що кожен спеціаліст повинен мати учнів, щоб передати їм свої знання. Він говорив, що час, який пішов на виховання молодого спе- ціаліста, дає більшу віддачу, ніж іще одна напи- сана стаття чи монографія. Батько дуже любив молодь, ставився до неї з повагою, ніколи не давав відчути свою перевагу над ними. Він умів знаходити таку ледь помітну межу, що визначає тональність взаємин між молодим і старшим по- колінням. Це була справді інтелігентна тональ- ність, якої тепер, на жаль, часто бракує в нашо- му житті. Талановитих і здібних підтримував матері- ально. Причому робив це настільки тактовно, що вони навіть не знали про це. Наприклад, двом талановитим студентам виплачував сти- пендії зі своєї зарплатні. У Києві батькові ніяк не вдавалося знайти пристойну квартиру. Можливо, він не приділяв цьому належної уваги, тому що був зайнятий на роботі. Та й узагалі, мені здається, що побутом він не дуже переймався. За короткий час батьки змінили багато квартир. Я знаю, що коли наро- дилась, ми мешкали на Бульварі Шевченка, а потім батьки жили на Кругло-Університетській. Десь у 1925–26 роках, коли ми жили на Кругло-Університетській, Ігореві зробили черго- ву операцію на лікті. Операцію робив відомий хірург, який щойно приїхав з-за кордону й привіз новий метод закриття ран шкіряним фрагмен- том. Під час операції застосували саме цей ме- тод, бо не було чим прикрити велику рану. Чи то через операцію, чи просто шляхом метастазу- вання саркома перейшла на легені й невдовзі Ігор помер. 81 АллА ГрІнченКо. споГАди про БАтьКА МиКолУ олеКсІйоВичА ГрІнченКА Батько дуже тяжко переносив смерть сина й зовсім не міг знаходитись у приміщенні, де помер Ігор. Тоді таткові запропонували тимча- сово, доки він не знайде квартиру, переїхати вприміщення Інституту, де нам відгородили три кімнати без зручностей, без води, без туалету, без кухні. У цей час у країні проходили гучні процеси, такі, як СВУ (Союзу Визволення України) й інші, де судили українську інтелігенцію, у тому числі сім’ю дочки відомого українського письменника Михайла Петровича Старицького – теж відому письменницю Людмилу Михайлівну Старицьку- Черняхівську. Старша дочка М. П. Старицького Марія Михайлівна працювала в Інституті ім. М. Лисенка, якщо не помиляюсь, завідува- чем кафедри театрального мистецтва. Знаючи про скрутне становище батька з квартирою, а також боячись ущільнення і підселення якогось, як вона казала, «сексота», Марія Михайлівна запропонувала батькові дві кімнати, які займала сім’я Черняхівських. Таким чином ми опинились у квартирі по нинішній вулиці Олеся Гончара в будинку №31 і прожили із сім’єю Старицьких у злагоді, повазі до самого початку війни. Де б ми не жили і в якому матеріальному стані ми не знаходились, у нашому домі завжди було багато народу – родичі, друзі, знайомі. Усім знаходився прихисток. Роки були тяжкі, та все ж хороший, навіть веселий настрій не по- лишав нас. І в цій метушні батько міг зосередитись, знай- ти можливість працювати. Працював він багато, азартно. Жодна хвилина не пропадала марно. Батько дуже багато читав, мав унікальну пам’ять. Коло його інтересів було надзвичайно широким. З ним було цікаво. Родичі називали його «ходя- чою енциклопедією». У роки праці в інституті ім. М. Лисенка Микола Олексійович багато зробив для реор- ганізації учбового процесу. Як свідчать фахів- ці, під керівництвом М. О. Грінченка інститут ім. М. Лисенка став справжнім вогнищем укра- їнської радянської культури і зробив великий внесок у виховання національних кадрів музи- кантів та театральних працівників. Робота батька розгорталася в різних напрям- ках: наукового музикознавства, фольклористи- ки, педагогіки, критики музично-громадської праці. У двадцяті роки перебудови Музично- драматичний інститут ім. М. Лисенка продовжу- вав зберігати значення провідного центру про- фесійної музичної освіти, визначного осередку національної музичної культури в цілому. Це не я кажу, так пишуть фахівці музико- знавці. Великий досвід Миколи Олексійовича Грінченка – науковця й педагога – органічно доповнювався його організаторським талан- том. Протягом життя йому довелось керува- ти двома визначними осередками української культури – Музично-драматичним інститутом ім. М. Лисенка з 1925 по 1928 рік і новостворе- ним Інститутом народної творчості і мистецтв АН УРСР на початку сорокових років. Надзвичайно активною була праця Миколи Олексійовича як музично-культурного діяча в напрямках наукового музикознавства, фолькло- ристики, педагогіки. Він був активним членом Музичного товариства ім. Леонтовича, редакто- ром журналу «Музика», «Української музичної газети», був її першим головним редактором. Батько був членом Художньої ради Київського оперного театру. Він дуже засмучувався, спо- стерігаючи, як деякі вокалісти недостатньо во- лодіють культурою і вважають, що досить мати хороший голос, щоб виступати на оперній сце- ні. Він тактовно, ненав’язливо намагався під час засідань ради розширити їхній світогляд, загально-культурно поповнити знання історії, літератури, щоб мати відповідну платформу та бути спроможним створити певний образ на сцені. Він перший ввів на радіомовленні рубрику музичної освіти. Працював завідувачем від- ділу музичної освіти, а потім – консультантом музично-художньої частини Українського радіо. Радіомовлення щойно було введено в Україні й батько відчув його силу, великі можливості як засобу масової інформації. І в цьому він теж ви- явився новатором. Повз увагу Миколи Олексійовича не прохо- дила жодна серйозна музично-творча подія. Батько дуже багато працював. Але були го- дини й вечори відпочинку. Усією сім’єю ми хо- дили в театри, музеї. Увечері взимку наймали візника, сідали у фаетон, ноги вкривали хутря- ною ковдрою й допізна катались по Києву. До мого батька дуже полюбляли приходити студенти, молоді виконавці й тоді в нас удома виникали імпровізовані домашні концерти: гра- ли квартети, співали, грали на роялі й усе це 82 постАтІ супроводжувалось цікавими змістовними роз- мовами. Дуже весело проходили в нас сімейні ювілей- ні вечори. Мій дядько Олексій співав. Особливо він любив пісню варязького гостя, арію Кончака, арію Греміна. Тітка Ніна Олексіївна (балерина) за мить вигадувала собі якийсь костюм і тан- цювала під акомпанемент мого батька. Батько з тіткою Вікторією Петрівною любили грати на ро- ялі в чотири руки, часто вони грали незакінчену симфонію Шуберта. Найулюбленішим компози- тором мого батька був Римський-Корсаков. Микола Олексійович дуже любив природу. Улітку ми завжди відпочивали серед чудової природи. Батько любив рибалити. Останні роки перед війною ми відпочива- ли на хуторі Киричанка під Коростишевим. Природа там чарівна: ріка Тетерів, один берег із гранітними скелями, на яких ростуть сосни, а другий – пологий, укритий кущами лози й пі- щаними пляжами. Їздили відпочивати великими компаніями: родичі, друзі. Знімали кімнати в 5–6 хатах, брали два човни на все літо. Привозили із собою цікаві гостросюжетні книги й різні ігри. Грали в кеглі, масло, волейбол і навіть у чехар- ду. Була в нас ще така гра: протягом усього літа ми писали твір. Кожен співучасник (і дорослі, і діти) писав одну главу, а познайомитись зі зміс- том міг лише однієї – попередньої. У кінці літа читався весь твір. Було дуже весело, цікаво, бувало чимало несподіванок. Ініціатором усіх ігор був батько. Хоча за ві- ком він був найстаршим, але був найвеселі- шим, найенергійнішим і душею наймолодшим. Він іноді навіть дорікав нам за нашу деяку інертність. Кінець двадцятих і перша половина трид- цятих років – це був період найбільш негатив- ного ставлення з боку уряду до національно- культурних надбань і це не могло не позначи- тись на долі Миколи Олексійовича Грінченка. У лютому 1933 року його було заарештовано. Через три місяці його звільнили через відсут- ність злочину. Минулого разу я досить детально описувала цей період життя. Був ще 1937 рік. Проти батька було сфа- бриковано нову справу. Увесь ритуал пішов за виробленим порядком. Батька ганьбили в цен- тральній і міській пресі, віддаючи на це вели- чезні газетні площі. В одній статті одночасно його обізвали і націоналістом, і космополітом. У Консерваторії влаштовували конференції, на яких колеги батька, ті, що вчора з пошаною ві- талися, сьогодні від нього відвертались, тавру- вали його як ворога народу, клеїли йому страш- ні ярлики, знищували морально. Утім, моральну підтримку батько мав з боку студентів, які готові були заступитися за нього. Вони збирались йти до начальства, хотіли ви- ступити на зборах. Але батько просив їх не ро- бити цього, щоб не зашкодити молоді, та щоб йому не додали ще одне звинувачення – підбу- рення молоді. Це були дуже важкі часи в житті нашої сім’ї. Уночі ми прислухалися, чи не зупиниться «чор- ний вагон» біля нашого будинку. Батька так і не було заарештовано. Першого липня його звіль- нили з роботи в Консерваторії за виявлену кла- сову ворожу вихватку. У часи безробіття розпо- рядок дня для батька мало чим змінився. Лише замість того, щоб зранку йти до Консерваторії, він після сніданку сідав за письмовий стіл і по- чинав працювати. Після обіду трохи відпочивав і знову брався за роботу до двадцятої години, а то й пізніше. Лише в роботі він знаходив забуття від негараздів. Через деякий час його викликали до ЦК Компартії України й секретар запитав, як він живе, як себе почуває, де працює, чи не потре- бує чогось. Батько відповів, що його дивує таке запитання, тому що він уже кілька місяців не працює й відомо як почувається людина в такій ситуації. Йому сказали, що це якесь непорозу- міння, що зараз же подзвонять у Консерваторію і він буде поновлений на роботі. Батько твер- до зауважив, що в Консерваторію він не по- вернеться. Він вважав це не педагогічним і не естетичним. Тоді йому запропонували роботу в Інституті Фольклору АН УРСР. Так з березня 1938 року батько працював у системі Академії Наук УРСР. Треба сказати, що поряд із постійною основ- ною роботою в музично-драматичному інсти- туті ім. М. Лисенка, у Консерваторії, Інституті фольклору Академії Наук УРСР, у Філармонії, на радіо, батько завжди мав ряд громадських обов’язків. Неодноразово його обирали до Міської Ради. Особливу увагу, наскільки я можу судити, він приділяв просвітительській діяльності: читав лекції перед спеціалістами й звичайними людь- ми – робітниками, службовцями, трудящою 83 АллА ГрІнченКо. споГАди про БАтьКА МиКолУ олеКсІйоВичА ГрІнченКА молоддю. І, як усе, робив це дуже сумлінно, із вигадкою. Мені щастило бувати присутньою на таких його лекціях. Вони проходили дуже ціка- во при переповнених аудиторіях. Батько вмів знай ти довірливий тон. Він не читав – він роз- мовляв, наче звертався до серця кожної люди- ни. Це завжди викликало відповідну реакцію. Кілька штрихів з останніх років життя Миколи Олексійовича. Коли розпочалась війна, наша сім’я зібралась у дворі Академії Наук для ева- куації. Причому батько дозволив узяти з собою два невеличких чемодани, у одному із них була друкарська машинка, найнеобхідніші книжки, а в другому – білизна на трьох. Ото й усе. Не описуватиму подробиць важкого, небез- печного шляху. Пароплавом і поїздом ми діс- тались до головного евакопункту в Сталінграді. А звідти вирушили до Куйбишева, де мала зна- ходитись Українська Академія Наук. Але на той час там уже розмістилися московські за- клади. Сказали, що наша Академія, можливо, у Казані, але й там її не було. Так ми й рухали- ся вгору та вниз по Волзі, доки не опинились у Вольську Саратовської області. Там батькові запропонували роботу на кафедрі літератури в Педінституті, на що він погодився. Саме цього року була ювілейна дата М. Лисенка і, звичай- но, батько не міг бути осторонь цієї події. Він написав велику статтю в газету «Правда», яка надрукувала цей матеріал. Тепер уже Академія знайшла батька, завдяки цьому виступу в «Правді» ми одержали офіційний виклик і по- їхали до Уфи. Туди батько приїхав зовсім хворим. Але ро- боту він не припиняв. Майже вся творча інтелігенція України пере- бувала в той час в Уфі. Виникла необхідність зберегти кадри. О. О. Богомолець запропону- вав моєму батькові продумати модель нового науково-дослідного інституту, із широким творчим діапазоном. Микола Олексійович склав доповід- ну записку, у якій було сформовано рекомендації щодо створення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Доповідав батько у президії так пристрасно, палко, з піднесенням, що О. О. Богомолець після засідання вигукнув: «У такому кволому тілі – така сильна енергія, стільки емоційності». Проект був затверджений, і мій батько був призначений директором ново- створеного закладу. В останні дні свого життя батько був прику- тий до ліжка, але роботу не полишав. Свої роз- думи, нотатки він диктував мені, щоб якомога більше встигнути зробити. 27 листопада 1942 року батько помер. Ми жили в готелі «Башкирія», у фойє якого було дозволено поставити труну з тілом батька. Прийшло попрощатися з ним дуже багато людей. Ми з мамою у великому горі не бачили, що дієть- ся навколо. І тут раптом зазвучали слова й ме- лодія такого рідного, особливо хвилюючого тут, у Башкирії, Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте…» і пізніше – «Реве та стогне…» Це хор під керівництвом О. З. Міньківського ви- конав знаменитий твір у пам’ять про Миколу Олексійовича Грінченка. Згодом, у 1953 році труну з прахом батька ми, з дозволу Уряду, перевезли на Україну й по- ховали на Байковому кладовищі. У березні 1946 року першим ешелоном зі співробітниками Академії Наук ми з мамою по- вернулись до Києва. Наша квартира була вже в цей час під охороною держави. Та, на жаль, як розповіли сусіди, люди, не чисті на руку й на сумління, протоптали стежку до батькової біблі- отеки. Крадькома вони вивозили книги й інші цінні матеріали з унікальної бібліотеки. Батько збирав її усе своє життя. Бібліотека була досить широкого профілю. У ній були всі енциклопе- дії, що вийшли на той час: Блокгауза, Гратана, літературна, технічна, медична, Большая со- ветская… Там були окремі видання по театру, живопису, літературні твори й інше. Також були окремі видання 15–16 століття, що могли б зба- гатити найбільші державні книгосховища. Дуже багато сил і, звичайно, коштів віддавав батько на придбання рукописів, листів й інших матеріалів видатних діячів культури. Особливо багато було рукописів і листів М. В. Лисенка. У нього були зібрані унікальні матеріали. Крім того, у бать- ка була унікальна картотека. У бібліографічних картках батько писав не лише назву, автора, де, коли й ким видана робота, але й анотації. Іноді анотації виявлялися досить об’ємні, тоді кілька карток кріпились до основної. Але, на жаль, і вони не збереглися. А могли б зберегтись. Під час німецької окупації ключі від квартири були в Остапа Миколайовича Лисенка, а пізніше, коли наші війська звільнили Київ, уся квартира була заброньована за мамою, опечатана й за нею на- глядав директор музею, що знаходився в Лаврі. Сусіди розповідали, що і під час окупації, і після 84 постАтІ звільнення Києва на саночках вивозили книги, інші матеріали, а також речі. Крім того, зникли підготовлені до друку монографії «Музичний словник», «Музика народів СРСР», «Історія му- зики», не пам’ятаю що ще. Видавництво проси- ло зберегти їх у себе у зв’язку з евакуацією ре- дакції. Усе цінне з бібліотеки та творчого архіву батька, що залишилося, ми передали інституту з надією, що наступні покоління дослідників про- довжуватимуть його роботу, матеріали будуть опубліковані й це допоможе подальшому роз- витку рідної культури. Та не все так сталося, як бажалося. Я дуже вдячна Інституту мистецтвознав- ства, Спілці композиторів і Консерваторії за пам’ять про мого батька і вшанування з нагоди 100-річчя від дня народження. Але мене дуже засмутило, що так і не видані праці конферен- ції. Мені доводилось бути на багатьох конфе- ренціях, але я не пам’ятаю випадку, коли б не друкувались праці конференції. Якщо не всти- гали, то друкували тези доповідей, а пізніше надсилали праці. Ще більше мене засмутило, що жодного пункту із прийнятої резолюції не було виконано. Правда, на наступний рік мене запросили до Львівської Консерваторії на так звані «Грінченківські читання». Оце й усе. Сьогодні я вам дуже вдячна за вшанування мого батька. Спасибі за увагу. нар. Ком. Освіти 23/Х-1928 №5105 Шановний Микола Олексійович! Згідно Вашого бажання віддати більше сил і часу роботі в галузі музики НКО звільнив Вас від обов’язків ректора Київського Музично- Драматичного Інституту. Але зважаючи на те, що участь Ваша, як людини, що переви- ла велику організаційну роботу для зміцнення Інституту є конче потрібна для Вуза, НКО про- хає Вас залишитися на керівничій роботі на по- саді Проректора навчальної частини. Заст. Наркома Освіти: Приходько Заст. Укрпрофосвіти: Нефороний Редакция журнала публикует воспоминания дочки выдающегося украинского ис кусствоведа Николая Алексеевича Гринченко и текст письма, в котором были поданы официальные аргументы его снятия с должности ректора Киевского музыкально-драматического института. Ключевые слова: исследователь, искусствовед, Киевский музыкально- драматический институт, воспоминания.

Спогади про батька Миколу Олексійовича Грінченка

Репозитарії

Схожі ресурси