Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Розглянуто основи класифікування гризунів та межі й обсяг групи немишовидних гризунів. Група представлена у фауні України п’ятьма надродинами, у тому числі Cavioidea (2 роди і 2 види), Castoroidea (1 рід і 1 вид), Sciuroidea (4 роди і 8 видів), Gliroidea (4 роди і 4 види), Dipodoidea (4 роди і 7 вид...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Національний Науково-природничий музей НАН України
2009
|
| Series: | Збірник праць Зоологічного музею |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/30371 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України / І.В. Загороднюк // Збірник праць Зоологічного музею. — 2008-2009. — Вип. 40. — С. 147-185. — Бібліогр.: 121 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-30371 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-303712012-02-01T12:09:18Z Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України Загороднюк, І.В. Розглянуто основи класифікування гризунів та межі й обсяг групи немишовидних гризунів. Група представлена у фауні України п’ятьма надродинами, у тому числі Cavioidea (2 роди і 2 види), Castoroidea (1 рід і 1 вид), Sciuroidea (4 роди і 8 видів), Gliroidea (4 роди і 4 види), Dipodoidea (4 роди і 7 видів). Разом обсяг групи у фауні України складає 9 родин, 15 родів, 23 види (у т. ч. два види двох родів — адвентивні; а три види трьох родів — вимерли протягом останнього тисячоліття). Для кожної родини, кожного роду і кожного виду складено переліки назв, під якими ця група згадувалася протягом останніх 100 років в українській науковій літературі, уточнено їхні актуальні наукові (латинські) і українські назви, складено анотації щодо колишніх, поточних і можливих подальших змін таксономії та номенклатури кожного таксону. Аналіз номенклатури показав відсутність зв’язку між змінами систематики (включаючи зміни придатних латинських назв) і змінами українських назв ссавців, проте наявність зв’язку між обсягом синонімічних рядів та рівнем популярності систематичних груп. Рассмотрены основы классифицирования грызунов и границы и объём группы немышевидных грызунов. Группа представлена в фауне Украины пятью надсемействами, в том числе Cavioidea (2 рода и 2 вида), Castoroidea (1 род и 1 вид), Sciuroidea (4 рода и 8 видов), Gliroidea (4 рода и 4 вида), Dipodoidea (4 рода и 7 видов). Всего объём группы в фауне Украины составляет 9 семейств, 15 родов, 23 вида (в т. ч. два вида двух родов двух семейств — адвентивные; а три вида трёх родов — вымерли на протяжении последнего тысячелетия). Для каждого семейства, каждого рода и каждого вида составлены перечни названий, под которыми они упоминались на протяжении последних 100 лет в украинской научной литературе, уточнены их актуальные научные (латинские) и украинские названия, составлены аннотации относительно бывших, текущих и возможных дальнейших изменений таксономии и номенклатуры каждого таксона. Анализ номенклатуры показал отсутствие связи между изменениями систематики (включительно с изменениями пригодных латинских названий) и изменениями украинских названий млекопитающих, но в то же время наличие связи между объёмом синонимических рядов и уровнем популярности систематических групп. Principles of rodent classification as well as limits and composition of group non-Muroidea are considered. The group is presented in the fauna of Ukraine by 5 superfamilies, including Cavioidea (2 genera and 2 species), Castoroidea (1 genus and 1 species), Sciuroidea (4 genera and 8 species), Gliroidea (4 genera and 4 species), Dipodoidea (4 genera and 7 species). In total, volume of the group in the fauna of Ukraine consists of 9 families, 15 genera and 23 species (incl. 2 species from 2 genera of 2 families are aliens; and 3 species from 3 different genera are extinct during few last centuries). For each family, each genus and each species, lists of names used during last 100 years in Ukrainian literature are compiled; all actual scientific (Latin) as well as vernacular (Ukrainian) names are specified, and annotations of former, current and possible subsequent changes in taxonomy and nomenclature of each taxa are composed. Analysis of nomenclature has shown the absence of relation between changes in systematics (incl. changes of valid Latin names) and changes of Ukrainian names of mammals, but existence of correlation between volume of synonymic rows and popularity level of some systematic groups. Щиро дякую усім колегам, які залучилися до обговорення окремих положень цього дослідження або теми загалом, у тому числі Г. Фесенку за активну співпрацю, І. Дзеверіну за постійну критику, а також А. Бокотею, І. Дикому, Ю. Зізда, М. Коробченко, В. Корнєєву за цінні коментарі щодо окремих положень, О. Годлевській та Н. Новиченко за допомогу у бібліографічному пошуку. Дякую проф. І. Ємельянову і проф. Є. Писанцю за підтримку роботи і зауваження щодо її змісту. Моя особлива подяка і пошана редактору видання Ю. Некрутенкові за докладний перегляд рукопису та виправлення помилок, і важливі зауваження щодо змісту тексту. 2009 Article Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України / І.В. Загороднюк // Збірник праць Зоологічного музею. — 2008-2009. — Вип. 40. — С. 147-185. — Бібліогр.: 121 назв. — укр. 0132-1102 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/30371 599.323:002.4 uk Збірник праць Зоологічного музею Національний Науково-природничий музей НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
Розглянуто основи класифікування гризунів та межі й обсяг групи немишовидних гризунів. Група представлена у фауні України п’ятьма надродинами, у тому числі Cavioidea (2 роди і 2 види), Castoroidea (1 рід і 1 вид), Sciuroidea (4 роди і 8 видів), Gliroidea (4 роди і 4 види), Dipodoidea (4 роди і 7 видів). Разом обсяг групи у фауні України складає 9 родин, 15 родів, 23 види (у т. ч. два види двох родів — адвентивні; а три види трьох родів — вимерли протягом останнього тисячоліття). Для кожної родини, кожного роду і кожного виду складено переліки назв, під якими ця група згадувалася протягом останніх 100 років в українській науковій літературі, уточнено їхні актуальні наукові (латинські) і українські назви, складено анотації щодо колишніх, поточних і можливих подальших змін таксономії та номенклатури кожного таксону. Аналіз номенклатури показав відсутність зв’язку між змінами систематики (включаючи зміни придатних латинських назв) і змінами українських назв ссавців, проте наявність зв’язку між обсягом синонімічних рядів та рівнем популярності систематичних груп. |
| format |
Article |
| author |
Загороднюк, І.В. |
| spellingShingle |
Загороднюк, І.В. Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України Збірник праць Зоологічного музею |
| author_facet |
Загороднюк, І.В. |
| author_sort |
Загороднюк, І.В. |
| title |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України |
| title_short |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України |
| title_full |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України |
| title_fullStr |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України |
| title_full_unstemmed |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України |
| title_sort |
таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни україни |
| publisher |
Національний Науково-природничий музей НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/30371 |
| citation_txt |
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України / І.В. Загороднюк // Збірник праць Зоологічного музею. — 2008-2009. — Вип. 40. — С. 147-185. — Бібліогр.: 121 назв. — укр. |
| series |
Збірник праць Зоологічного музею |
| work_keys_str_mv |
AT zagorodnûkív taksonomíâínomenklaturanemišovidnihgrizunívfauniukraíni |
| first_indexed |
2025-07-03T10:40:24Z |
| last_indexed |
2025-07-03T10:40:24Z |
| _version_ |
1836621994552983552 |
| fulltext |
УДК 599.323:002.4
І.В. Загороднюк
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,
вул. Оборонна, 2, Луганськ, 91011, Україна,
E-mail: zoozag@ukr.net
ТАКСОНОМІЯ І НОМЕНКЛАТУРА
НЕМИШОВИДНИХ ГРИЗУНІВ ФАУНИ УКРАЇНИ
Пам’яті Миколи Васильовича ШАРЛЕМАНЯ
(6.02.1887–29.04.1970), упорядника першого
визначника ссавців України (1920) та першо-
го академічного зведення назв ссавців (1927)*
Розглянуто основи класифікування гризунів та межі й обсяг групи немишовидних гризунів. Група пред-
ставлена у фауні України п’ятьма надродинами, у тому числі Cavioidea (2 роди і 2 види), Castoroidea (1 рід
і 1 вид), Sciuroidea (4 роди і 8 видів), Gliroidea (4 роди і 4 види), Dipodoidea (4 роди і 7 видів). Разом
обсяг групи у фауні України складає 9 родин, 15 родів, 23 види (у т. ч. два види двох родів — адвентивні;
а три види трьох родів — вимерли протягом останнього тисячоліття). Для кожної родини, кожного роду
і кожного виду складено переліки назв, під якими ця група згадувалася протягом останніх 100 років
в українській науковій літературі, уточнено їхні актуальні наукові (латинські) і українські назви, складено
анотації щодо колишніх, поточних і можливих подальших змін таксономії та номенклатури кожного
таксону. Аналіз номенклатури показав відсутність зв’язку між змінами систематики (включаючи зміни
придатних латинських назв) і змінами українських назв ссавців, проте наявність зв’язку між обсягом
синонімічних рядів та рівнем популярності систематичних груп.
Ключові слова: гризуни, non-Muroidea, таксономія, номенклатура, українські назви, Україна.
Вступ
Історія класифікації немишовидних гризунів (група родин non-Muroidea)
фауни України і суміжних країн є доволі складною. З одного боку, ця
група ссавців завжди привертала велику увагу дослідників, природо-
охоронців і краєзнавців завдяки великим розмірам, яскравому забарвлен-
ню та загалом неприхованому способу життя цих тварин. З іншого боку,
ця група дала дослідникам чимало наукових загадок і відкриттів, у тому
числі виявлення нових видів, як рідкісних і мало відомих загалóм, так
і видів, що формують криптичне (приховане) різноманіття фауни: видів-
двійників, аловидів, квазівидів (Павлинов та ін., 1995; Загороднюк,
* Докладно 100 років тому, 1909 року було надруковано першу наукову роботу
М.В. Шарлеманя (Хохлова, 1998).
© І.В. ЗАГОРОДНЮК, 2008–2009
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 147
І.В. Загороднюк
148 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
1998б, 2005). Відповідно до цих змін сформувалася низка схем класифікації цієї гру-
пи ссавців і відповідна доволі значна низка назв, уживаних на позначення родин,
родів і видів (Шарлемань, 1927; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965; Загороднюк, 2004).
Усе це вимагає узагальнення й стабілізації поглядів на номенклатуру відповідно
до сучасного рівня знань про систематику групи. Після праць О. Мигуліна (1938)
і К. Татаринова (1956) та двох теріологічних випусків «Фауни України» (Абелєнцев
та ін., 1956; Абелєнцев, 1968) * подібних узагальнень щодо теріофауни України не
робили, і в сучасний період досліджень складено лише огляди ссавців групи Archon-
ta — Insectivora — Ferae (Загороднюк, 2001) та окремих груп мишовидних гризунів
(напр., Загороднюк, 1992, 2004, 2006а).
Мета цієї праці — узагальнення даних і переоцінка поглядів на таксономію,
видовий склад і номенклатуру немишовидних гризунів. Окремою задачею дослід-
ження є узагальнення поглядів на наукові та українські вернакулярні назви non-Mu-
roidea і стабілізація їхніх національних назв. В огляд включено усіх представників
аборигенної фауни та ті види адвентивної частини фауни, які введено в культуру або
яких інтродуковано до природних угруповань (Загороднюк, 2006б).
Загальні зауваження. За основу таксономічних схем, на яку накладалися всі
інші таксономічні побудови, взято огляд І. Павлінова зі співавт. «Ссавці Євразії»
(Павлинов та ін., 1995), більшість положень якого є найближчими до поглядів
автора і які адаптовано у класифікаційні схеми, використані автором для описів
фауни України (Загороднюк, 1998в, 1999, 2003 та ін.). Зміни у ці схеми на рівні
родин внесено відповідно до інших праць (McKenna, Bell, 1997; Landry, 1999 та
ін.), а насамперед відповідно до останнього огляду (3-є видання) «Види ссавців
світу» (Wilson, Reeder, 2005). Для всіх надвидових груп подано коментарі щодо
альтернативних таксономічних схем. В основу схеми національної номенклатури
покладено праці М. Шарлеманя (1920, 1927) з доповненнями згідно з монографіями
О. Мигуліна (1938) і К. Татаринова (1956), а також оглядами автора (Загороднюк,
1999, 2004, 2006а, 2008). При доборі титульних українських назв гризунів автор
керувався викладеними раніше засадами утворення і використання національних
назв (Загороднюк, 2001).
Поділ гризунів на дві групи — «немишовидних» і «мишовидних», запропонований
автором (Загороднюк, 2003, 2004, 2006а), є зручним з огляду на опис складу фауни, оскіль-
ки розбиває цей ряд на дві приблизно рівні за видовим обсягом групи і певною мірою
відповідає поділу гризунів на відносно великих і відносно дрібних, а також на філогенетич-
но давні і відносно молоді групи. Певний виняток у фауні України складають мишівки
(Sicista), які представляють «граничну» групу між мишовидними («мишовидні» за
морфологією) і «немишовидними» (представляють надродину стрибакових). Тут
за межі групи non-Muroidea прийнято схему «non-Muroidea = Rodentia – Muroidea»,
тобто у цей огляд включено всі родини гризунів, крім власне Muroidea (докладніше
* У серії «Фауна СССР» вийшло також кілька теріологічних зведень, які «щільно» охоплюють фауну
України, проте стосуються переважно Muroidea (Громов, Поляков, 1977; Топачевский, 1969; Воронцов,
1982), і лише одне — non-Muroidea (Громов та ін., 1965). Щодо немуроїдних гризунів існує також
кілька напівпопулярних російськомовних видань, мало корисних для цього огляду (Фокин, 1978;
Лозан та ін., 2000), оскільки таксономія і номенклатура гризунів у них практично не обговорюються,
як, природно, і українські назви таксонів.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 149
див. далі на рис. 2). Такий поділ аналогічний поширеному в орнітології поділові
птахів на горобиних і негоробиних (Passeriformes та non-Passeriformes), хребет-
них — на амніот (надклас Amniota) та анамній (група класів Anamnia) а також
загальноприйнятому в зоології поділу тварин на хребетних (тип Vertebrata) та
безхребетних (група типів Invertebrata).
Обсяг групи і вищі таксони
Розглянемо докладніше погляди на таксономію, номенклатуру і класифікацію неми-
шовидних гризунів фауни України загалом, а вже потому — огляд наявних таксонів
та їхніх назв.
Таксономія
Обсяг ряду і підряди. Класифікація гризунів постійно переглядається й інтенсивно
змінюється. В основі всіх класичних схем таксономії лежить поділ гризунів на
кілька морфологічних груп, що відрізняються зигомасетерним комплексом ознак
(особливостями вилично-жуйної системи) і деталями морфології зубів. Пов’язано
це з ранньою диференціацією ряду на кілька принципово відмінних морфологічних
типів, які відрізняються типом прикріплення жуйних м’язів до вилиць і до нижніх
щелеп. На цій підставі розрізняють такі три основні групи гризунів: сциуро-
морфи («вивірковидні», Sciuromorpha) міоморфи («мишовидні», Myomorpha) та
гістрікоморфи («їжатцевидні», Hystricomorpha). Такий поділ гризунів запропоновано
ще у 1839–1848 рр. Вотергаузом (Waterhouse) і розвинуто Й. Брандтом (Brandt, 1855).
У подальшому ця система лише уточнювалася (Кэрролл, 1993).
У розвиток цієї схеми запропоновано розрізняти групи за двома системами ознак:
за особливостями будови черепа (сціуроморфність, міоморфність, гістрікоморфність)
і будови нижніх щелеп (сціурогнати, гістрікогнати). Зокрема, поширена схема
Тульберга (Tullberg, 1899) враховує морфологію мандибули (сциурогнатність або гіст-
рікогнатність) і згаданий «зигомасетерний» критерій Брандта і включає поділ
гризунів на дві основні групи — Sciurognathi (Sciuromorphi та Myomorphi) і Hys-
tricognathi (Bathyergomorphi та Hystricomorphi). У подальшому до цих основних
планів будови додалися нові (напр., гліроморфність — «як у вовчків»), і на сьогодні
описано щонайменше 6–8 таких типів будови *. При цьому з’ясовано, що такі типи
могли формуватися незалежно в різних філетичних лініях, а отже схожість за ними
не завжди свідчить про родинність, і навіть припускався ранг незалежних рядів для
гістрікогнат (Li et al., 1992; Frye, Hedges, 1995). Показано, зокрема, що сціурогнат-
ність — це плезіоморфний стан гризунів, позаяк гістрікогнатність — просунута
ознака (Landry, 1999), і підстав для визнання гістрікогнат за окремий від власне
гризунів ряд немає (Luckett, Hartenberger, 1993; Wilson, Reeder, 2005).
Згідно із системою, представленою Мак-Кенною і Белл (McKenna, Bell, 1997), ряд
поділяють на 5 підрядів різного обсягу та різного рівня відповідності традиційним над-
родинним групам (рис. 1). Традиційні схеми класифікації визнають поділ гризунів, представ-
лених у фауні Європи, на чотири основні групи родин (або інфраряди) (Chaline, Mein, 1979;
* Остаточно система морфологічних типів сформувалася до середини ХХ ст., і основою подальших
досліджень (для огляду див. Landry, 1999, Wilson, Reeder, 2005) стали фундаментальні праці А. Вуда
(Wood, 1955, 1965).
І.В. Загороднюк
150 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Рис. 1. Надродинні групи гризунів світової фауни і структура їхніх таксономічних взаємин. Основу
схемb складає система, представлена у зведенні Мак-Кенни і Белл (McKenna, Bell, 1997). Літерами «S»
і «H» відмічено обсяги двох основних морфологічних типів гризунів: Sciuromorpha (s. l.) і Hystricomor-
pha (s. l.). Праворуч вказано обсяги підрядів за працею Лендрі (Landry, 1999): ENT — Entodacrya,
STE — Stegaulata, PHA — Phaneraulata (стрілки вказують можливі перестановки для сціуроморфних,
але при тому гістрікогнатних Anomaluromorpha = Anomaluridae + Pedetidae, які припускає С. Лендрі).
Кружечками позначено групи, наявні у фауні України. Переважна більшість назв є неуніфікованими
і наведена згідно з цитованими працями. За зведенням Вільсона і Рідера (Wilson, Reeder, 2005)
головними змінами є підвищення до рівня підрядів рангів Castorimorpha та Gliromorpha і зниження
рангу Sciuravida до сестринської групи Hystricoidea (з можливістю подальшого визнання інфрарядової
групи Ctenohystricha); такі зміни показано пунктиром
Fig. 1. Superfamily groups of the World rodent fauna and structure of their taxonomic relations
Павлинов та ін., 1995 та ін.):
Sciuromorpha (Castoridae + Sciuridae s. l.) — вивірковидні,
Gliromorpha (Gliridae, syn. Myoxidae) — вовчковидні,
Myomorpha (Dipodidae s. l. та Muridae s. l.) — мишовидні,
Caviomorpha (Caviidae + Myocastoridae) — кавієвидні.
На сьогодні взаємини цих груп переглядаються. Так, група Sciuromorpha, ймовір-
но, є збірною, і боброві (Castoridae) можуть бути визнані за окремий від Sciuromor-
pha підряд Castorimorpha (Wilson, Reeder, 2005). Систематичне положення вовчків
(Gliridae) також трактують суперечливо (Luckett, Hartenberger, 1985) і їх зближують
то з Muroidea (Chaline, Mein, 1979; Павлинов, Яхонтов, 1992), то з Sciuroidea (Landry,
1999; Maier et al., 2002; Adkins et al., 2003), і останнім часом переважає саме друга
точка зору (Wilson, Reeder, 2005). Наразі групу Caviomorpha дослідники схильні
розглядати у складі Hystricomorpha (Wilson, Reeder, 2005) і поділяти останній на
два-три інфраряди — Hystricognathi (вкл. Caviidae & Myocastoridae), Bathyergomor-
phi (= Hystricognathi?) та Ctenodactylomorphi, що загалом підтверджують і молеку-
лярні дані (Huchon, Douzery, 2001; Adkins et al., 2003).
Обсяги родин. Загалом кількість визнаних родин є стабільною (30–35), а ос-
новні відмінності різних класифікацій полягають у змінах рангів окремих груп (від
підродин до надродин), практично без ревізії поглядів на їхню монофілію (Wilson,
Reeder, 2005). Зокрема, таксономічні ранги Dipodoidea та Muroidea дослідники
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 151
змінюють від їхнього заниження до рівня родин (Dipodidae та Muridae) до визнання
їх групами родин, Dipodoidea (Dipodidae + Allactagidae + Sminthidae) та Muroidea
(Spalacidae + Cricetidae + Arvicolidae + Muridae). Останнім часом спостерігається
тенденція до заниження рангів груп, представлених у Старому світі (Musser, Carleton,
1993; Громов, Ербаева, 1995; McKenna, Bell, 1997). Особливо частим є зниження
до рівня підродин рангів тушканових (як підродина Allactaginae родини Dipodidae)
і норицевих (підродина Arvicolinae родини Cricetidae) (Holden, 1993; Musser, Carleton,
1993; McKenna, Bell, 1997; Wilson, Reeder, 2005). Окрім того, існує значне різнома-
ніття поглядів на структуру родинних стосунків Sminthidae, які фігурують принаймні
у трьох версіях: як Sminthidae, як підродина Dipodidae, як підродина Zapodidae
(варіанти і цитування див. далі у спеціальній частині). Те саме можна сказати про
взаємини в межах Sciuromorpha: для бобрових (Castoridae) — від визнання лише
в ранзі родини в межах підряду вивірковидних до визнання окремим підрядом
Castorimorpha (див. вище), для політухових (Pteromyidae) — від визнання за окрему
родину до зведення у ранг триби підродини вивірок (Sciurinae) родини вивіркових
(Sciuridae) (Wilson, Reeder, 2005).
Обсяг non-Muroidea у фауні України. Викладені вище погляди можна адапту-
вати до регіональної схеми таксономії гризунів так, як це показано на рис. 2. Відпо-
відно до цієї схеми, гризуни нашої фауни представляють два підряди, три інфраря-
ди, 6 надродин і 13 родин. У числі останніх — три групи родин, ранг яких нерідко
занижують до рівня підродин: Pteromyidae + Sciuridae = Sciuridae s. l., Dipodidae +
+ Allactagidae = Dipodidae s. l., Cricetidae + Arvicolidae = Cricetidae s. l. (а часом на-
віть об’єднують Muridae + Cricetidae + Arvicolidae = Muridae s. l.). У цьому огляді
проаналізовано всі надродини, окрім останньої (тобто крім Muroidea), і разом обсяг
Рис. 2. Систематичні взаємини груп підрядів: підрядів, надродин і родин гризунів, представлених у су-
часній фауні України (за Загороднюк, 1998в, зі змінами). Через усталеність понять Sciurognathi, Hys-
tricognathi, Sciuromorpha та Hystricomorpha вкрай складно узгодити ці назви з таксономічними рангами,
оскільки первинне смислове навантаження цих назв було і залишається типологічним
Fig. 2. Systematic relations of the suborder groups, suborders, superfamilies and families of the rodents rep-
resented in the recent fauna of Ukraine
І.В. Загороднюк
152 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
non-Muroidea у фауні України складає 23 види 15 родів та 9 родин (плюс 23 види
Muroidea). Межі групи немуроїдних гризунів (non-Muroidea) показано на рис. 2 охват-
ною лінією праворуч.
Українська номенклатура
Особливістю назв вищих таксонів є віддзеркалення у них обсягу цих груп. Для цьо-
го можуть бути застосовані кілька різних підходів, з яких варто згадати два основні
(в обох випадках назви надродових груп завжди подають у множині):
● позначення груп власними назвами, які часто не повторюють назви родів чи
видів, що входять до їх складу, прикладом чого є «землерийки», «хижі», «кажани»,
«ластоногі», «гризуни», «земляні зайці» *;
● визначення певних типових груп (як правило, родів) з використанням або влас-
ної назви роду у множині (напр., «бобри»), або позначення подібності (напр., «ми-
шовидні») чи родинності (належності) до певної типової групи (напр., «вовчкові» та
«сліпакові»).
Перший підхід є описовим, і у низці випадків він є зручним, оскільки позначає
групу загалом (напр., вовчки + тушкани + миші + ... + вивірки = гризуни). Водночас
при описових назвах неможливо говорити про ранг таксону, у т. ч. про обсяг груп.
Наприклад, гризунів можна розуміти в обсязі Simplicidentata + Duplicidentata (напр.,
Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952). Останні дві назви також описові і позначають одно-
парнорізцевих і двопарнорізцевих, тобто мишоподібних і зайцеподібних, яких тепер
визнають за різні ряди надряду Glires (Павлинов, Яхонтов, 1992). Описова назва
«земляні зайці» при визнанні окремими родинами Dipodidae і Allactagidae стає невиз-
наченою, оскільки вживається як спільна для обох (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965).
Очевидно, що будь-які поділи і об’єднання таксонів породжують проблеми
з подальшим використанням описових назв після таксономічних перебудов. Окрім
того, вкрай дивною і (неприпустимою за визначенням) є уніфікація описових назв
у стилі «гризуноподібні», «кажаноподібні», «землерийкоподібні», як пропонує
К. Татаринов, щоправда обговорюючи цю проблему виключно російською мовою
(праці 1980, 1988, 2000, 2001 рр.) і називаючи її «упорядочение русско-украин-
ских (!!!) и латинских названий» (Татаринов, 2001).
Автор у всіх попередніх оглядах спирався (і опирається тут) на другий підхід
(напр., Загороднюк, 2004, 2008), за яким необхідно розрізняти дві його складові:
1) типіфікація назв (визначення типових родів) і 2) уніфікація назв (визначен-
ня «кінцівок» (endings), тобто морфем, які вказують на ранг таксону (Загороднюк,
Покиньчереда, 1997 б). При типіфікації важливо дотримуватися пев-них правил,
з яких автор послідовно використовував наступні три: а) формування назв
надродових груп на основі дійсних назв родів, б) вибір для назв родин давніх
і добре відомих назв родів, в) надання переваги назвам тих родів, які є типо-
вими для родин (напр., для Mustelidae — «тхореві», а не «кунові», для Gliridae —
* Частина цих назв збереглася з часів, коли назва була відповідником роду. Напр., назва «землерий-
ка» 150 і більше років тому (зокрема, в часи П. Палласа) була відповідником тогочасного роду Sorex,
який наразі ліг в основу утворення родинної назви Soricidae, що включає роди Sorex, Crocidura, Neomys
тощо, а «земляних зайців» розуміли виключно як Allactaga major, проте після розширення знань
і назву поширили на всіх Dipodoidea, що призвело до розростання означень і неологізмів на кшталт
«земляний заєць малий», «трипалий земляний заєць», «земляний зайчик» (Шарлемань, 1927).
«вовчкові», а не «соневі»). У більшості випадків такими назвами є назви ліннеївських
родів (Загороднюк, Покиньчереда, 1997б).
Окрему проблему становить добір морфем (суфікс + закінчення) для уніфікації
назв надродових груп, що пов’язано з меншим різноманіттям таких морфем порівня-
но з кількістю рангів таксонів, які розглядають при описі фауни. Напр., при описах
регіональних фаун найчастіше згадують сім таксономічних рангів від ряду до ро-
ду — ряд, підряд, надродина, родина, підродина, триба, рід. Проте, серед поширених
морфем є лише п’ять: «-подібні», «-видні», «-уваті», «-еві», «-ачі», при тому останні
дві звичайно розглядають як синонімічні (напр., «бикові» і «бичачі», «мишині» та
«мишачі»). Зупинимося на цьому докладніше.
Для назв родин пропонувалося кілька альтернативних схем, від використання
родових назв у множині (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965) та вживання морфем типу
«-ові» («-еві», «-ачі», «-ині»). Прикладами є (у порядку згаданих морфем): «лиликові»,
«тхореві», «бичачі», «мишині». Найбільш послідовно (уніфіковано) морфеми вживав
М. Шарлемань, який спирався на ухвалу номенклатурної комісії УАН від 1927 року
(Шарлемань, 1927), обравши для всіх родин єдину морфему «-уваті»: «бикуваті»,
«котуваті», «вивіркуваті», «мишуваті» тощо. Така морфема в Україні наразі мало
вживана, хоча на ній наполягає частина зоологів (зокрема, при класифікуванні риб:
(А. Щербуха, особ. повід.). Така форма закріпилася у польській науковій літературі
(напр., Pucek, 1984), а в Україні частіше використовують першу групу морфем —
«-ові/еві» (напр., Царик та ін., 2003; Булахов, Пахомов, 2005), у тому числі й автор
(Загороднюк, 1998в, 2001, 2003).
Для подолання цього протиріччя і врахування доробку попередників пропону-
ється одну з цих морфем («-ові») вживати для позначення родин, як це і прийнято
сьогодні, а другу («-уваті») вживати для назв надродин, тим паче, що з часів активного
використання останньої (Шарлемань, 1920, 1927 та ін.) більшість колишніх родин
піднесено до рангу надродин (Павлинов та ін., 1995; Загороднюк, 1998в, 2001) (про
ці морфеми див. також розділ «обговорення»).
На рівні рядів і підрядів українські назви таксонів, як і латинські, часто не уні-
фіковані (напр., автори частіше пишуть «гризуни», а не «мишоподібні»), проте про-
позиції автора щодо уніфікації назв вищих таксонів, зокрема рядів (Загороднюк, 1998в,
2004, 2008), помалу набувають визнання (напр., Царик та ін., 2003; Делеган та ін.,
2005; Булахов, Пахомов, 2006; Скільський та ін., 2008). Для розрізнення назв рядів
і підрядів у латині є виразна тенденція щодо уніфікації назв рядів морфемою «-formes»,
а підрядів — «-morpha». Їхніми відповідниками в українській мові можуть бути «-по-
дібні» і «-видні». У частини колеґ є неприйняття морфеми «-видні» як невластивої
українській мові*, проте маємо достатню кількість прикладів її вживання для позна-
чення схожості (напр., «зубовидний», «миловидний»,«мишовидний», «серпо-
видний»). Врешті, в «запасі» для інших рангів таксонів, напр., для інфрарядів або
підродин, маємо також варіант «-асті» («горбастий», «мишастий», «смугастий»).
Варіанти морфем і приклади формування назв надродових груп наведено в табл. 1.
* Через таку критику автор в огляді 2004 р. (Загороднюк, 2004) зробив необачну редакцію тексту,
замінивши морфему «-видні» на «-подібні», через що вийшло так, що ряд «мишоподібних» (Murifor-
mes) включає в себе дві групи родин — «немишоподібні» (non-Muroidea) і «мишоподібні» (Muroidea).
Тут цю помилку виправлено.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 153
Таблиця 1. Уніфіковані кінцівки (морфеми) назв таксонів від ряду до підродини. У дужках
подано назви типових родів, на основі яких сформовано уніфіковані назви надродових груп
Table 1. Standard endings (morphems) of the taxa names from order to subfamily. In brackets
the type genera names are given to form standard supergeneric names
Ранг таксону Морфема (лат.) Приклад Морфема (укр.) Приклад
Ряд * -formes Muriformes (Mus) -подібні мишоподібні (миша)
Підряд* -morpha (-oidei) Caviomorpha (Cavia) -видні кавієвидні (кавія)
Надродина -oidea Sciuroidea (Sciurus) -уваті вивіркуваті (вивірка)
Родина -idae Castoridae (Castor) -ові [-еві] боброві (бобер)
Підродина -inae Glirinae (Glis) ? -и (-і) ** ? [вовчки] (вовчок)
* Уніфікація назв рядів і підрядів подається за працею І. Загороднюка і В. Покиньчереди (1997б).
В іхтіології морфему «-morpha» використовують для позначення надрядів, натомість у класифікації
ссавців цю морфему часто вживають для підрядів, про що свідчить статистика (Загороднюк, По-
киньчереда, 1997б). ** Питання щодо формування українських назви підродин залишається відкритим,
і наразі для цього можна використовувати назви родів у множині, як це запропоновано автором для назв
триб (Загороднюк, 2001).
Класифікація та номенклатура
З урахуванням сучасних поглядів на таксономію гризунів і викладених рекоменда-
цій щодо формування українських назв таксонів система може бути представлена
у формі ієрархічного переліку, що включає у себе 4 підряди, 6 надродин і 12 родин
з відповідними науковими та українськими назвами. Цей перелік є певним спро-
щенням графічного викладу структури таксономічних взаємин гризунів нашої фау-
ни (див. рис. 2), проте має розширену «хвостову» частину з українськими назвами
таксонів та обсягами родин (кількість родів і видів).
Отже, класифікація гризунів фауни України на рівні від родин до підрядів може
бути представлена так, як подано нижче (у квадратних дужках наведено назви,
запропоновані у «Словнику зоологічної номенклатури» 1927 р. (Шарлемань, 1927),
після назв родин у круглих дужках вказано їхній обсяг у сучасній фауні України).
Підряд Sciuromorpha — вивірковидні [вивірківці]
надродина Sciuroidea — вивіркуваті
родина Sciuridae — вивіркові [вивіркуваті] (4 роди і 8 видів, 2 вимерли)
надродина Gliroidea — вовчкуваті
родина Gliridae — вовчкові [вовчкуваті] (4 роди і 4 види)
Підряд Castorimorpha — бобровидні [назви не було]
надродина Castoroidea — бобруваті
родина Castoridae — боброві [бобруваті] (1 рід і 1 вид)
Підряд Myomorpha — мишовидні [мишаки]
надродина Dipodoidea — стрибакуваті
родина Sminthidae — мишівкові [мишівкуваті] (в Україні 1 рід і 4 види)
родина Allactagidae — тушканові [стрибакуваті] (2 роди і 2 види, 1 вимер)
родина Dipodidae — стрибакові [стрибакуваті] (1 рід і 1 вид)
надродина Muroidea — мишуваті
родина Spalacidae — сліпакові [сліпцюваті] (2 роди і 5 видів)
родина Cricetidae — хом’якові [мишуваті] (2 роди і 2 види)
родина Arvicolidae — норицеві [мишуваті] (7 родів і 15 видів)
родина Muridae — мишові [мишуваті] (5 родів і 10 видів)
І.В. Загороднюк
154 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Підряд Hystricomorpha — кавієвидні [їжатці (pro Hystricomorpha)]
надродина Cavioidea — кавіюваті
родина Caviidae — кавієві [мурчакуваті] (1 рід і 1 вид)
родина Myocastoridae — нутрієві [назви не було] (1 рід і 1 вид)
Варто зробити кілька коментарів щодо назв деяких гризунів. Синонімія наці-
ональних назв гризунів, як і ссавців загалом, є розвиненою, і для частини видів
існують великі синонімічні ряди. Наприклад, для «кавій» відомою є назва «мурчак»
(Шарлемань, 1927), яка вдало заміщує українізовану латину від «Cavia» (у побуті
нерідко як «морська свинка»). «Вивірка» як одна з найдавніших назв гризунів у всіх
слов’ян (з варіантами «вевериця», «вивюрка» тощо), відома також як «білка», що
відображає історію використання шкірок тварин у формі одиниць податі (Підоплічко,
1967а). Вовчків нерідко називають «сонями», що відображає одну з їхніх біологічних
особливостей — здатность залягати у сплячку, у стані якої їх нерідко знаходять.
Враховуючи політипізм цієї групи (2 підродини і 4 монотипні роди), маємо можли-
вість стабілізувати назви «вовчок» і «соня» для різних родів Gliridae (докладніше
далі). Те саме стосується «нориць» і «полівок» (Загороднюк, 2001), «стрибаків»
і «тушканів» тощо (назви тут розведено за схемою «стрибаки» = Dipodidae (з типом
Dipus), «тушкани» = Allactagidae (Allactaga)).
У кожному разі, дотримуючись сформульованих раніше засад щодо вживан-
ня родових назв (Загороднюк, 2001), варто виходити з пріоритету власних уніно-
мінальних назв перед описовими і, відповідно, уникати асоціативних назв типу
«морська свинка» (мурчак, або кавія), «болотяний бобер» (нутрія), «земляний заєць»
(стрибун, або тушкан), тим паче, що утворені від них назви родин виглядатимуть
занадто громіздкими (скажімо, «морськосвинкові» = кавієві, або мурчакові, «боло-
тянобоброві» = нутрієві, «землянозайцеві» = стрибунцеві, або тушканові) *. У цій
праці автор використовує власні (не асоціативні) уніномінальні назви родів.
Систематичний огляд родів і видів
Нижче наведено систематичний огляд родів і видів кожної з родин non-Muroidea.
Розглянуто і узагальнено дані щодо таксономії, наукових і українських назв та обсягів
(кількість родів для родин, кількість видів — для родів) систематичних груп на трьох
таксономічних рівнях — родин, родів і видів. Для кожної родини та роду вказано типові
роди і види; для видів (перед синонімією) вказано оригінальне написання видової
назви. Для кожного надвидового таксону (родина, рід) подано інформацію про його
обсяг у межах фауни світу (за Павлинов та ін., 1995) і України (дані автора) та назви,
поширені у вітчизняних зведеннях. Для кожного виду наведено стислу інформацію
про його статус, таксономічну історію і поширені наукові та українські назви.
В усіх випадках добірки синонімів обмежені фауністичними зведеннями, серед
яких головними є «Звірі України» М. Шарлеманя (1920), «Назви хребетних тварин.
* Ще гіршу ситуацію створює штучна біномінізація українських родових назв. Напр., у пропозиціях
до Комісії з національної номенклатури від В. Крижанівського (особ. повід.) та І. Дзеверіна (особ.
повід.) є велика кількість таких родових біноменів, як звичайний вовчок (pro Glis versus Dryomys etc.),
звичайний хом’як (pro Cricetus versus Mesocricetus etc.), звичайна миша (Mus versus Apodemus etc.),
звичайний їжак (pro Erinaceus versus Hemiechinus), звичайний кріт (pro Talpa versus ?), звичайні кажани
(pro Vespertilionidae versus Rhinolophidae), звичайні ведмеді (pro Ursus versus ?). Чому вони «зви-
чайні» — пояснень немає, як немає логіки у формуванні назв родин (всі згадані роди є типовими для
родин) на кшталт «звичайнововчкові» замість «вовчкових» тощо.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 155
І.В. Загороднюк
156 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Ссавці» М. Шарлеманя (1927), «Звірі УРСР» О. Мигуліна (1938), «Звірі західних
областей України» К. Татаринова (1956), «Визначник звірів УРСР» О. Корнєєва
(1952, 1965), «Зоологічний словник» О. Маркевича і К. Татарка (1982), «Ссавці
України під охороною Бернської конвенції» (Загороднюк, 1999), «Біологія лісових
птахів і звірів» І. Делегана та ін. (2005). Додаткову інформацію взято зі зведень
про фауну окремих регіонів України — Криму (Дулицкий, 2001) *, західних облас-
тей України (Царик та ін., 2003), Дніпропетровщини (Булахов, Пахомов, 2005),
сходу України (Загороднюк, 2006а). Для оцінки поглядів на таксономію ссавців
у давніх працях використано огляд К. Кесслера (1951), а на називництво — «Словарь»
Б. Грінченка (1907/1997).
В огляд включено види, відомі з території України в дикому стані в наш час,
а також види, що відомі лише за літописними джерелами чи давніми публікаціями
(напр., летяга, бабак гірський, жолудниця європейська відома також як «вовчок са-
довий». Також в огляд включено види, які утримуються в культурі, проте відомі
з природи за поодинокими знахідками (напр. нутрія і кавія). Натомість, до огляду не
включено види, які відомі виключно в культурі (напр. шиншила), помилково вказані
(напр. «Allactaga saliens») або щодо яких відомі лише факти невдалих інтродукцій
(напр. бобер канадський), про що згадано в описах відповідних родин чи родів.
Назви підродин згадуються в описах родин, назви підвидів лише в тих випадках,
якщо у подальшому підвиди було визнано за види. У круглих дужках (після основної
назви) наведено інші згадані цитованими авторами українські назви таксонів (як
правило, лише видів). У випадках, коли автор не наводив окремо назву роду, а пода-
вав її у біномені виду, такі назви наведено лише у квадратних дужках. Для всіх родів
вказано типовий вид, а для видів — вихідний (згідно з описом) біномен або триномен
із зазначенням авторства. При доборі синонімів зі зведення М. Шарлеманя (1927),
який наводив великі синонімічні ряди, вибрано лише назви, рекомендовані Комісією
з номенклатури (виділені в оригіналі розрядкою). При створенні переліку синонімів
відтворені назви, у тому числі назви родин і (особливо) родів, подано у квад-
ратних дужках, оскільки в оригіналах вони наводяться не явним способом, а лише
у біноменах видових назв. У всіх випадках збережено авторську форму подачі назв
(рід, однина/множина, порядок слів).
Родина Sciuridae Fischer, 1817 — вивіркові
Типовий рід: Sciurus Linnaeus, 1758 (вивірка).
Sciuridae (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Татаринов, 1956;
Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк,
1998а, 1999, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
вивіркуваті (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925), білки і ховрахи (Мигулін, 1938), біличі
(перша невдала калька з російської «беличьи») (Корнєєв, 1952), білячі (Татаринов, 1956; Корнєєв,
1965; Маркевич, Татарко, 1983; Царик та ін., 2003), вивіркові (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а;
Загороднюк, 2006а), [вивіркові] (Загороднюк, 1999, 2004), вивіркові (білячі) (Делеган та ін., 2005);
білкові (білячі) (Булахов, Пахомов, 2006).
В родині 34 роди, у фауні України — 4 роди (вивірка, ховрах, бабак, летяга) та
8 їхніх видів, у тому числі чотири види ховраха (Spermophilus). Усі види аборигенні,
* У цьому огляді, як зазначено у вступній частині, українські назви наведено переважно за зведенням
«Ссавці України під охороною Бернської конвенції» (Загороднюк, 1999), проте лише для родів і видів.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 157
один з них (вивірка звичайна) має домішку адвентивної генетичної форми (телеутки),
ще три види (ховрах великий, бабак альпійський, летяга звичайна) вимерли в Україні
в історичні часи (Сокур, 1961).
Рід Sciurus Linnaeus, 1758 — вивірка
Типовий вид: Sciurus vulgaris Linnaeus, 1758.
Sciurus (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Татаринов, 1956;
Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк,
1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Булахов, Пахомов, 2006).
[вивірка, білка] (Шарлемань, 1920, 1927), білки (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965), [білка, вивірка]
(Татаринов, 1956), білка, вивірка (Маркевич, Татарко, 1983), вивірка (Загороднюк, Покиньчереда,
1997а), [вивірка] (Храневич, 1925; Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001), [білка] (Царик
та ін., 2003), [вивірка (білка)] (Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
У складі роду до 30 видів, в Україні — один вид. Підстав до визнання видо-
вого рангу карпатської (чорної) форми вивірок (Sciurus carpathicus Pietruski, 1853)
немає. У зведеннях усіх часів конкуруючими українськими назвами роду є «вивірка»
і «білка» з невиразним домінуванням першої з них. Дискусію з приводу назви
«білка» подає І. Підоплічко (1967а), за основною версією якого назва походить від
давньої одиниці податі «бљла», яка є модифікацією слова «біри» (шкіри) (відповідно,
частина від «бљла» буде «бљлка»). При цьому назва «бљла (бљлка)» могла означати
будь-яку малу пухнасту тварину (вивірка, горностай), а за іншою версією — білу
шкірку (напр. зимове хутро ласки або горностая) *. Натомість, назва «вивірка» не
пов’язана з податтю чи забарвленням, і вона вживана у всіх слов’ян, крім московітів.
Спільні корені цієї назви можна шукати з назвою «вівера» (Viverra L.).
Sciurus vulgaris Linnaeus, 1758 — вивірка звичайна
Описано як Sciurus vulgaris Linnaeus, 1758.
Sciurus vulgaris (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938;
Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004,
2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
вивірка, білка (Шарлемань, 1920, 1927), вивірка (Храневич, 1925; Жарський, 1938), білка (Мигулін,
1938; Корнєєв, 1952, 1965), білка (вивірка, білиця, вивюрка) (Татаринов, 1956), білка звичайна
(Маркевич, Татарко, 1983; Царик та ін., 2003), вивірка звичайна, білка (Загороднюк, Покиньчереда,
1997а), вивірка звичайна (Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001), вивірка лісова (білка
звичайна) (Делеган та ін., 2005), вивірка (білка) звичайна (Булахов, Пахомов, 2006).
В Україні поширено кілька форм, з яких основними є дві — руді рівнинні (vulgaris
s. str. та kessleri) і чорна карпатська (carpathicus). Чорні та руді форми поширені за-
галом алопатрично (Zawidzka, 1958; Зізда, 2005), проте в місцях їхньої симпатрії
спостерігається висока мінливість забарвлення, що свідчить про їхнє змішування
(Зізда, 2006). Інтродукований у Криму (1940 р.) і Кремінських лісах (1948–1949 рр.)
башкирський підвид «телеутка» (S. v. exaldibus Pallas, 1778), очевидно, «розчинився»
в аборигенних формах на материку (Сокур, 1961; Загороднюк, 2006б), проте у Криму
сформував стабільну популяцію (Дулицький, Дулицька, 2006).
Рід Spermophilus Cuvier, 1825 — ховрах
Типовий вид: Mus citellus Linnaeus, 1766.
* Дотепер у багатьох місцях існує поняття здирання шкіри з забитої тварини — білування (білувати
кроля, барана тощо).
І.В. Загороднюк
158 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Citellus Oken (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Підоплічка, 1937; Мигулін,
1938; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983), Spermophilus (Загороднюк,
Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003;
Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
[ховрашок] (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Жарський, 1938), ховрахи (Мигулін, 1938;
Корнєєв, 1952, 1965), [ховрах] (Підоплічка, 1937 (в тексті як «суслик»: с. 148); Решетник, 1948;
Татаринов, 1956; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1999, 2004; Дулицкий, 2001;
Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006), ховрах (Маркевич, Татарко, 1983;
Загороднюк, 2006а).
У роді до 40 видів, в Україні — чотири види (всі аборигенні), проте поділ крапчас-
того ховраха на два види — власне крапчастого (S. suslicus) та подільського (S. odes-
sanus), припущено ще 1984 р. (В. Гайченко, особ. повід.), а обґрунтовано лише 1995 р.
(Загороднюк, Федорченко, 1995). Ще один вид (S. major) відомий за викопними реш-
тками (Сокур, 1961). Найдавніші назви ховрахів мали форму зменшеної назви («хов-
рашок»: Шарлемань, 1927; Жарський, 1938), проте вона нічому не протиставлялася
(як у випадку з назвами «хом’як» і «хом’ячок»), її можна пов’язувати зі слобожансь-
кою назвою ховрахів — «овражок» *.
Spermophilus major (Pallas, 1779) — ховрах великий
Описано як Mus citellus major Pallas, 1779.
Citellus major (Гептнер та ін., 1950; Сокур, 1961; Маркевич, Татарко, 1983),
Spermophilus major (Citellus rufescens Keys. & Blas.) (Дулицкий, 2001).
ховрах рудуватий (Сокур, 1961; Маркевич, Татарко, 1983), ховрах великий (Дулицкий, 2001).
Відомий за викопними рештками (час палеоліту) з північного сходу України
(Київ, Канів, Новгород-Сіверський, Мезин), у т. ч. з поселень XIII ст. на Чернігівщині
(Сокур, 1961), а також у Криму від середнього плейстоцену до пізнього палеоліту
(Громов, 1961; Дулицкий, 2001). У давній літературі щодо Криму згадувався також
як «Citellus rufescens Keys. & Blas.» (Дулицкий, 2001). Припускається, що вид трап-
лявся в Україні до XIX ст. включно (Підоплічко в: Сокур, 1961). Сучасний ареал
простягається на схід від Волги. Раніше вид часто об’єднували з S. erythrogenys
Brandt, 1841, проте наразі ці види розділяють беззаперечно (Никольский, 1984).
Spermophilus citellus (Linnaeus, 1766) — ховрах європейський
Описано як Mus citellus Linnaeus, 1766.
Citellus citellus (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938;
Підоплічка, 1937; Решетник, 1948; Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983),
Spermophilus citellus (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004; Дулицкий,
2001; Делеган та ін., 2005).
ховрашок європейський (західноєвропейський) (Шарлемань, 1920), ховрашок західньо-евро-
пейський (Храневич, 1925; Шарлемань, 1927), ховрах західноевропейський (Підоплічка, 1937),
ховрах европейський (Мигулін, 1938), ховрах західноєвропейський (Решетник, 1948), ховрах
* У бібліографії до книги О. Мигуліна (1938) згадано працю «Тарачков. Суслик пятнистый или овра-
жек. 1851», проте у Ф. Брокгауза та І. Ефрона (1996) назва «овражек» подається як синонім «ховраха сі-
рого» («Spermophilus musicus»), а у В. Даля (1998) ця назва віднесена до помилкових видозмін сло-
ва «єврах» (= ховрах). За Б. Грінченком (1907/1997), «оврах» з варіантами «овражок» і «оврашок» є сино
німами слова «ховрах» зі зменшувальним варіантом «ховрашок». Назва «ховрах» правдоподібно є но-
вою, в суміжних слов’янських мовах кажуть «suseł» (пол.), «суслик» (рос.) тощо, як і у давніх підручни-
ках І. Верхратського і М. Полянського (див. Шарлемань, 1927).
європейський (шушлик) (Татаринов, 1956), ховрах європейський (Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич,
Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1999, 2004; Дулицкий, 2001; Царик
та ін., 2003; Делеган та ін., 2005).
Загалом таксономічно однорідний вид. Колишня широка трактовка виду, що
включав у себе малоазійських і закавказьких S. xanthoprymnus Bennett, 1835, та
зближення з ними забайкальського S. dauricus Brandt, 1843 (Громов, 1963; Громов та
ін., 1965; Corber, 1978), наразі змінена на визнання «малих» видів. Цей вид є найбільш
анцестральним з наявних у фауні Європи ховрахів (Загороднюк, 2002б). Існує кілька
різних українських назв, з яких найусталенішою є вживана тут. Назва «сірий» для
цього виду (Полушина, 1965) перекривається з назвою виду S. pygmaeus.
Spermophilus odessanus Nordmann, 1842 — ховрах подільський
Описано як Spermophilus citellus odessana Nordmann, 1842.
Spermophilus guttatus Temm. (part.) (Кесслер, 1851), Citellus guttatus (part.) (Шарлемань, 1920;
Храневич, 1925), Citellus suslicus (part.) (Шарлемань, 1927; Підоплічка, 1937; Маркевич, Татарко,
1983), Citellus suslica (part.) (Мигулін, 1938; Решетник, 1948; Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов, 1956),
Spermophilus odessanus (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004; Царик
та ін., 2003; Делеган та ін., 2005), Spermophilus suslicus (Citellus suslicus) (Булахов, Пахомов, 2006).
ховрашок крапчастий (краплистий) (part.) (Шарлемань, 1920), ховрашок плямистий (Храневич,
1925; Жарський, 1938), ховрашок краплистий (part.) (Шарлемань, 1927; Підоплічка, 1937),
ховрах рябий (part.) (Мигулін, 1938), ховрах крапчастий (part.) (Решетник, 1948; Корнєєв, 1952,
1965; Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983; Булахов, Пахомов, 2006), ховрах подільський
(Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1999, 2004; Царик та ін., 2003; Делеган та ін.,
2005).
Аловид ховраха крапчастого, поширений в Україні на захід від Дніпра. На
Поділлі та Буковині формує вузьку гібридну зону з S. citellus. Високий рівень
відмінностей подільського ховраха від типових (лівобережних) крапчастих ховрахів
вперше відмітила Є. Решетник (1948). Видовий статус приймається у працях автора
(Загороднюк, Федорченко, 1995 та ін.), проте визнається лише в окремих працях
(напр., Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005) *.
Spermophilus suslicus (Güldenstaedt, 1770) — ховрах крапчастий
Описано як Mus suslica Güldenstaedt, 1770.
Spermophilus guttatus Temm. (Кесслер, 1851), Citellus guttatus Pallas (Шарлемань, 1920), Citellus
suslicus (Шарлемань, 1927; Мигулин, 1928; Підоплічка, 1937; Маркевич, Татарко, 1983), Citellus
suslica (Мигулін, 1929, 1938; Решетник, 1948; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965), Spermophilus
suslicus (Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005).
ховрашок крапчастий (краплистий) (Шарлемань, 1920), ховрашок краплистий (Шарлемань, 1927;
Підоплічка, 1937), ховрашок плямистий (Жарський, 1938), ховрах рябий (Мигулін, 1938), хов-
рах крапчастий (ховрах рябий) (Татаринов, 1956), ховрах крапчастий (Решетник, 1948; Корнєєв,
1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган
та ін., 2005).
Аловид ховраха подільського, поширений на схід від Дніпра (до Волги). Мор-
фологічно близький як до Spermophilus odessanus, так і до ховраха сірого (S. pyg-
maeus), з яким формує гібридні зони (Горбенко, 1974 та ін.). Форма «Mus citellus gut-
tatus Pallas, 1770», описана з Поволжя (Чувашія), належить саме до цього виду.
* Такий поділ підтримують і результати дослідження алозимної диференціації 34/36-хромосомних
форм Spermophilus suslicus s. l. (Фрисман та ін., 1999), які тут розглядаються як окремі види.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 159
І.В. Загороднюк
160 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Spermophilus pygmaeus (Pallas, 1779) — ховрах сірий
Описано як Mus citellus pygmaeus Pallas, 1779.
Spermophilus musicus Menetries (Кесслер, 1851), Citellus musicus (Шарлемань, 1920), Colobotis
musicus (Шарлемань, 1927), Citellus pygmaeus (Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка,
1937; Решетник, 1948; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983), Spermophilus pygmaeus
(Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005), Spermophilus pyg-
maeus (Citellus pygmaeus) (Булахов, Пахомов, 2006).
ховрашок сірий (Шарлемань, 1920), ховрах сірий (Шарлемань, 1927; Підоплічка, 1937; Мигулін,
1938; Корнєєв, 1952; Загороднюк, 2004, 2006а; Делеган та ін., 2005), ховрах малий (Корнєєв, 1965),
ховрах малий, ховрах сірий (Решетник, 1948; Маркевич, Татарко, 1983), ховрах сірий (малий)
(Загороднюк, 1999; Дулицкий, 2001; Булахов, Пахомов, 2006).
Вид тривалий час розглядали у складі S. musicus (напр., Кесслер, 1851; Шарлемань,
1920, 1927), і відокремленість S. pygmaeus від S. musicus визнана лише після праці
П. Свириденка (1937) щодо ховрахів Підкавказзя. Назва виду «малий» (Корнєєв, 1965
та ін.) є калькою з російської і відображає відмінності цього виду від великорозмірних
ховрахів східніших країв, проте в Україні розмірні відмінності цього виду від інших
ховрахів не суттєві.
Рід Marmota Blumenbach, 1779 — бабак
Типовий вид: Mus marmota Linnaeus, 1758.
Arctomys (Кесслер, 1851), Marmota (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938;
Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий,
2001; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
[байбак, бабак] (Шарлемань, 1920, 1927), байбаки (Жарський, 1938), бабаки (Мигулін, 1938;
Корнєєв, 1952, 1965), бабак (Маркевич, Татарко, 1983), [сурок] (Загороднюк, 1999, 2004, 2006а;
Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Булахов, Пахомов, 2006), [бабак] (Делеган та ін., 2005).
У роді до 11 видів, у фауні України (як і Європи) — два аборигенні види, з яких
один (Marmota marmota) зник в Україні в історичні часи. Назва «бабак», імовірно,
первинно стосувалася лише одного виду (єдиного на час стабілізації української
назви) — Marmota bobak, і, очевидно, саме вона повторена у назвах історичних
пам’яток степу — «кам’яних баб» (Підоплічко, 1967а).
Marmota marmota (Linnaeus, 1758) — бабак гірський
Описано як Mus marmota Linnaeus, 1758.
Marmota marmota (Шарлемань, 1920, 1927; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1999, 2004;
Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005).
свистун (Шарлемань, 1920), свистун альпійський (Шарлемань, 1927), бабак альпійський (Марке-
вич, Татарко, 1983), сурок гірський (Загороднюк, 1999, 2004; Царик та ін., 2003); бабак гірський
(Делеган та ін., 2005).
Поширений у Європі, у тому числі й в Карпатах, проте в Україні сучасні знахідки
чи викопні зразки не відомі. Припускається, що зник в Україні в історичні часи,
а траплявся у минулому в Чорногорі та Горганах (Делеган та ін., 2005). Спроби
реакліматизації татринських особин M. marmota на Чорногорі були невдалими
(Загороднюк та ін., 1997; Делеган та ін., 2005).
Marmota bobak (Müller, 1776) — бабак степовий
Описано як Mus bobak Muller, 1776.
Arctomys bobak (Кесслер, 1851), Marmota bobac (Шарлемань, 1920, 1927; Маркевич, Татарко, 1983;
Загороднюк, 1998в, 1999, 2004; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005), Marmota bobak (Мигулин,
1928; Мигулін, 1929, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Загороднюк, 2006а; Булахов, Пахомов, 2006).
[байбак, бабак] (Шарлемань, 1920), бабак, байбак (Шарлемань, 1927), байбак (Жарський, 1938),
бабак (сурок) (Мигулін, 1938), бабак (Корнєєв, 1952, 1965), бабак степовий, байбак (Маркевич,
Татарко, 1983), сурок степовий (байбак) (Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Булахов,
Пахомов, 2006), бабак степовий (Делеган та ін., 2005).
В історичні часи дуже поширений вид, сліди рийної діяльності якого (бабако-
вини) є по більшій частині сучасних степової і лісостепової зон. На початок ХХ ст.
став дуже рідкісним (Мигулін, 1938), але чисельність відновилася за останні кілька
десятиліть (Токарський, 2004). В Україні поширені генетично однорідні форми цього
виду, сформовані як внаслідок природного, так і штучного розселення стрільцівської
і великобурлуцької популяцій Marmota bobak.
Рід Pteromys Cuvier, 1800 — летяга
Типовий вид: Sciurus volans Linnaeus, 1758.
Sciuropterus L. (Шарлемань, 1927), Pteromys (Сокур, 1961; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк,
1998а, 1999, 2004; Царик та ін., 2003).
[політуха] (Шарлемань, 1927), летюча білка (Сокур, 1961), летяга (Маркевич, Татарко, 1983), [летя-
га] (Загороднюк, 1999, 2004; Царик та ін., 2003).
Рід високого рівня відокремленості (триба Pteromyini), і його часто розглядають
як представника родини Pteromyidae Brandt, 1855 (Маркевич, Татарко, 1983; Заго-
роднюк, 1998а, 1999, 2004; Царик та ін., 2003), проте останнім часом — лише як трибу
Pteromyini в межах підродини Pteromyinae (Павлинов та ін., 1995) або підродини
Sciurinae (Wilson, Reeder, 2005). Рід включає в себе два види, з яких в Україні відо-
мий один вид, що зник в історичні часи (Сокур, 1961). У викопному стані з місце-
знаходжень в Україні рід невідомий (Рековец, 1994).
Pteromys volans (Linnaeus, 1758) — летяга звичайна
Описано як Sciurus volans Linnaeus, 1758.
Sciuropterus russicus Tiedem. (Шарлемань, 1927), Pteromys volans (Сокур, 1961; Маркевич, Татарко,
1983; Загороднюк, 1998а, 1999, 2004; Царик та ін., 2003).
політуха (Шарлемань, 1927; Жарський, 1938), летюча білка (Сокур, 1961), летяга звичайна, полету-(Шарлемань, 1927; Жарський, 1938), летюча білка (Сокур, 1961), летяга звичайна, полету-
ха (Маркевич, Татарко, 1983), летяга звичайна (Загороднюк, 1999, 2004; Царик та ін., 2003).
Вид відомий для Сумщини за літописними джерелами другої половини XVIII ст.
(Сокур, 1961), а на початку XX ст. — лише за межами України, на Брянщині та
Орловщині (Огнев, 1940). Найближчі сучасні знахідки походять з півночі Білорусі
(Савицкий та ін., 2005).
Родина Gliridae Muirhead, 1819 — вовчкові
Типовий рід: Glis Brisson, 1762 (вовчок).
Muscardinidae (Мигулин, 1928; Мигулін, 1938), Gliridae (Шарлемань, 1920; Храневич, 1925;
Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 2006а), Glyridae (Шарлемань, 1927), Myoxidae (Татаринов,
1956; Корнєєв, 1952, 1965; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998а, 1999, 2002а,
2004; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005), Myoxidae (syn. Gliridae) (Булахов, Пахомов, 2006).
вовчкуваті (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925), вовчки (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965),
соневі (Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983), вовчкові (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а;
Загороднюк, 2002а, 2006а; Царик та ін., 2003), [вовчкові] (Загороднюк, 1999, 2004), вовчкові, соні
(Делеган та ін., 2005), вовчкові (соні, вовчкоподібні) (Булахов, Пахомов, 2006).
У родині 8 родів, в Україні — чотири роди (і чотири види), всі аборигенні, один
з них (Eliomys quercinus) має статус зникаючого (Червона книга України, 1994).
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 161
Представлених у фауні України вовчкових розділяють на дві підродини — Glirinae
(Glis + Muscardinus) та Leithiinae (Dryomys + Eliomys). Нерідко усі види позначають
однією спільною назвою («вовчок» або «соня»), що можна прийняти з огляду на мале
різноманіття вовчкових (Загороднюк, 2001). Пізніше автор запропонував фіксувати
назви «соня» і «вовчок» за названими підродинами (Загороднюк, 2004). Проте, з огля-
ду на наявність власних назв вовчкових у формі іменників (вовчок, соня, ліскулька),
можна «розвести» усі роди під різні назви: Glis — вовчок, Muscardinus — ліскулька,
Dryomys — соня, Eliomys — еліоміс, або жолудниця (пропонується тут).
Рід Glis Brisson, 1762 — вовчок
Типовий вид: Sciurus glis Linnaeus, 1766.
Glis (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка,
1937; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 2006а), Myoxus
(Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 2002а, 2004; Царик та ін., 2003), Myoxus
[Glis] (Загороднюк, 1999; Делеган та ін., 2005).
[вовчок] (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк,
1999, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003), соня-вовчок (Підоплічка, 1937), вовчки сірі (Мигулін, 1938;
Корнєєв, 1952, 1965), [соня, вовчок] (Татаринов, 1956), соня, повчок (Маркевич, Татарко, 1983),
сірий вовчок (Загороднюк, 2002а), вовчок сірий (Делеган та ін., 2005).
Монотипний рід, морфологічно добре відокремлений від інших вовчкових. По-
ширена назва Myoxus не є валідною (International, 1998), хоча й часто вживана (див.
синонімію). Назву «вовчок» запропоновано закріпити за цим родом, а поширений
синонім «соня» закріпити за родом Dryomys (Загороднюк, 2004). Варіанти родової
назви українською у формі біномена (рід «лісовий вовчок») є невиправданим пере-
несенням видової назви на рівень роду.
Glis glis (Linnaeus, 1766) — вовчок сірий
Описано як Sciurus glis Linnaeus, 1766.
Glis glis (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка,
1937; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 2006а), Myoxus
[Glis] glis (Загороднюк, 1999; Делеган та ін., 2005), Myoxus glis (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а;
Загороднюк, 1998в, 2002а, 2004; Царик та ін., 2003).
вовчок великий (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925), соня-вовчок (Підоплічка, 1937), вовчок
сірий (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Загороднюк, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003;
Делеган та ін., 2005), соня-вовчок (вовчок сірий) (Татаринов, 1956), соня велика, вовчок (Маркевич,
Татарко, 1983), вовчок сірий (звичайний) (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а).
Монотипний вид, поширений по усій лісовій та лісостеповій смугах України,
схильний до синантропії. Загалом номенклатура виду є стабільною, і з відомих
означень (великий, сірий, звичайний) домінує слово «сірий». Часті зміни біномена
у частині родової назви (Glis чи Myoxus) не позначилися на вживанні української
назви виду.
Рід Muscardinus Kaup, 1829 — ліскулька
Типовий вид: Mus avellanarius L., 1758 (як Myoxus muscardinus Schreber).
Myoxus (Кесслер, 1851; Грінченко, 1907/1997), Muscardinus (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич,
1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка, 1937; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965;
Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004,
2006а; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005).
[ліскогриз, ліскуля, ліскулька] (Грінченко, 1907/1997), ліскулька, лускгорішок (Шарлемань, 1920),
ліскулька, лускорішок (Шарлемань, 1927), ліскулька (Храневич, 1925; Підоплічка, 1937), вовчки
І.В. Загороднюк
162 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
горішкові (Мигулін, 1938), [соня, вовчок, ліскулька] (Татаринов, 1956), вовчки горішникові
(Корнєєв, 1952, 1965), ліщинова соня (Маркевич, Татарко, 1983), вовчок, ліскулька (Загороднюк,
Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 2006а), [вовчок] (Загороднюк, 1999, 2004; Дулицкий, 2001),
вовчок-ліскулька (Загороднюк, 2002а; Делеган та ін., 2005).
В Україні (і світі) представлений одним видом. Добре вирізняється серед інших
видів родини малими розмірами і рудим забарвленням. Українська видова назва
є уніномінальною у формі іменника («ліскулька»). Назва «лускгорішок» невдала
(три приголосні поспіль), назва «ліскулька» є похідною від давньої назви «ліска» для
ліщини (слово «ліска» дотепер вживають у карпатському регіоні).
Muscardinus avellanarius (Linnaeus, 1758) — ліскулька руда
Описано як Mus avellanarius Linnaeus, 1758.
Myoxus avellanarius (Кесслер, 1851; Грінченко, 1907/1997), Muscardinus avellanarius (Шарлемань,
1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка, 1937; Татаринов,
1956; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк,
1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005).
ліскогриз, ліскуля, ліскулька (Грінченко, 1907/1997), ліскулька, лускгорішок (Шарлемань, 1920),
ліскулька, лускорішок (Шарлемань, 1927), вовчок горішковий (Мигулін, 1938; Загороднюк, 1999;
Дулицкий, 2001), ліскулька (Храневич, 1925; Підоплічка, 1937), соня горішкова, вовчок горішковий,
ліскулька (Татаринов, 1956), вовчок горішниковий (Корнєєв, 1952, 1965; Царик та ін., 2003),
ліщинова соня рудохвоста (Маркевич, Татарко, 1983), вовчок горішковий, ліскулька (Загороднюк,
Покиньчереда, 1997а), вовчок-ліскулька (Загороднюк, 2002а; Делеган та ін., 2005), вовчок ліскулька
(Загороднюк, 2004, 2006а).
Вид внесено до ряду регіональних червоних переліків. Що таке «вовчок
горішниковий» (Корнєєв, 1952, 1965) — невідомо (Загороднюк, 2001), і, найімо-
вірніше, така назва є одним з прикладів штучного зросійщення мови («горішник» —
це «русско-украинская» (за Татаринов, 2001) назва, яка, ймовірно, означає «ліщину»
(Corylus avellana). Означення «руда» пропонується тут взамін «рудохвоста»
(Маркевич, Татарко, 1983), оскільки більше відповідає морфології, проте у кожному
разі означення є формальним, оскільки рід є монотипним *.
Рід Dryomys Thomas, 1906 — соня
Типовий вид: Mus nitedula Pallas, 1779.
Myoxus (Кесслер, 1851), Dyromys (Шарлемань, 1920; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Тата-
ринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965), Diromys (Храневич, 1925; Шарлемань, 1927; Підоплічка, 1937),
Dryomys (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001;
Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
[вовчок] (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Загороднюк, 1999; Дулицкий, 2001; Булахов,
Пахомов, 2006), [соня, вовчок] (Татаринов, 1956), вовчки лісові (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952,
1965), лісова соня (Підоплічка, 1937; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 2002а), [вовчок,
соня] (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а), [соня] (Загороднюк, 2004, 2006а), соня лісова (Делеган
та ін., 2005).
У роді два види, в Україні — один вид. Морфологічно близький до роду Eliomys,
з яким його нерідко плутають. Українська назва роду неусталена і часто ототожню-
ється з назвою виду (яка теж неусталена). Назву «соня» раніше запропоновано
фіксувати за підродиною Leithiinae, яка обіймає цей і наступний роди (Dryomys +
+Eliomys) (Загороднюк, 2004).
* Стандартне для таких випадків (коли маємо єдиний вид роду) означення «звичайний» не відповідає
сьогоденню, оскільки несе відтінок звичайності у сенсі чисельності виду.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 163
І.В. Загороднюк
164 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Dryomys nitedula (Pallas, 1779) — соня лісова
Описано як Mus nitedula Pallas, 1779.
Myoxus dryas Schreb. (Кесслер, 1851), Dyromys nitedula (Шарлемань, 1920; Мигулин, 1928; Мигулін,
1929, 1938; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965), Diromys nitedula (Храневич, 1925; Шарлемань,
1927; Підоплічка, 1937), Dryomys nitedula (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999,
2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
вовчок лісовий (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965;
Загороднюк, 1999; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006), лісова соня
(Підоплічка, 1937), соня лісова (вовчок лісовий) (Татаринов, 1956), лісова соня світлочерева
(Маркевич, Татарко, 1983), вовчок лісовий, соня (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а), соня лісова
(Загороднюк, 2002а, 2004, 2006а).
Монотиповий вид однорідний у межах фауни України. Є одним з найпошире-
ніших видів своєї родини, властивий не лише лісовій, але й степовій смузі. За типом
забарвлення подібний до Eliomys quercinus, з яким його нерідко плутають.
Рід Eliomys Wagner, 1843 — жолудниця
Типовий вид: Eliomys melanurus Wagner, 1839.
Eliomys (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Татаринов, 1956;
Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003; Делеган
та ін., 2005).
[вовчок] (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Царик та ін., 2003), вовчки садові (Мигулін,
1938), [соня, вовчок] (Татаринов, 1956), садова соня (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 2002а;
Делеган та ін., 2005), [вовчок, еліоміс] (Загороднюк, 1999), [соня] (Загороднюк, 2004, 2006а).
У роді два види, в Україні рід представлений одним рідкісним видом (у виз-
начнику О. Корнєєва (1952, 1965) не згаданий). Після 1976 р. достовірні знахідки
в Україні не відомі. Власна назва роду неусталена. Польською його називають «жо-
лудниця» («żołędnica») (Pucek, 1984), що перспективно для використання і у нас
замість українізованої латини — «еліоміс» (Загороднюк, 1999).
Eliomys quercinus (Linnaeus, 1766) — жолудниця європейська
Описано як Mus quercinus Linnaeus, 1766.
Eliomys quercinus (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938;
Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Царик та
ін., 2003); Eliomis quercinus (Делеган та ін., 2005).
вовчок садовий (Шарлемань, 1920, 1927; Храневич, 1925; Мигулін, 1938; Царик та ін., 2003; Деле-
ган та ін., 2005), соня садова (вовчок садовий) (Татаринов, 1956), садова соня руда (Маркевич, Та-
тарко, 1983), вовчок садовий (вовчок-еліоміс) (Загороднюк, 1999), соня садова (Загороднюк, 2002а,
2004, 2006а).
В Україні відомо лише кілька знахідок (Zagorodniuk, 1998; Дикий, Загороднюк,
2005). Вид настільки рідкісний, що наводиться для фауни України не завжди (напр.,
Корнєєв, 1952, 1965). Назва виду «руда» (Маркевич, Татарко, 1983) невдала так само,
як і «садовий», тим паче, що і в садках вид не трапляється, і навіть латиною вид
«quercinus» (дубовий) *. Тут пропонується назва на основі запозичення з польської,
в якій вид має власну назву («жолудниця») — «жолудниця європейська» (на відміну
від афро-азійського E. melanurus Wagner, 1839).
* До речі, автору за три роки роботи на Луганщині двічі приносили «садових сонь». Обидві виявилися зловлени-
ми у присадибних садках сонями лісовими. Уникнення означення «садовий» може застерегти від нових
«знахідок», тим паче, що більшість знахідок раритетів приходить від аматорів або фахівців із суміжних
груп, проте на роки породжує проблему «фантомних видів» (Загороднюк, 2006а).
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 165
Родина Castoridae Hemprich, 1820 — боброві
Типовий рід: Castor Linnaeus, 1758 (бобер).
Castoridae (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952,
1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998а, 1999, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003; Делеган
та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
[бобруваті] (Шарлемань, 1920), бобруваті (Шарлемань, 1927), бобри (Мигулін, 1938; Корнєєв,
1952, 1965), боброві (Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983; Царик та ін., 2003; Делеган та
ін., 2005; Загороднюк, 2006а), боброві (бобри) (Булахов, Пахомов, 2006), [боброві] (Загороднюк,
1999, 2004).
В Україні і фауні світу загалом — один рід. Одна з найдавніших груп гризунів,
у складі якої відомий 21 викопний рід. Близькі до родини вивіркових (Sciuridae).
Рід Castor Linnaeus, 1758 — бобер
Типовий вид: Castor fiber Linnaeus, 1758.
Castor (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов,
1956; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та
ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
бобер (Шарлемань, 1920, 1927; Маркевич, Татарко, 1983; Делеган та ін., 2005), бобри (Жарський,
1938; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965), [бобер] (Татаринов, 1956; Загороднюк, 1999, 2004,
2006а; Царик та ін., 2003; Дулицкий, 2001; Булахов, Пахомов, 2006).
У складі роду — два сучасних види, в Україні — один вид. В Україні у середині
XX ст. були невдалі спроби акліматизації бобра канадського, Castor canadensis Kuhl,
1820 (Сокур, 1961; Делеган та ін., 2005). Розповіді мисливців про «чорних бобрів»,
які можуть належати до інтродукованого в Європі (поза Україною) бобра канадського
(C. canadensis), не підтверджуються фактичними даними. Зокрема, «чорні бобри» на
Дінці (О. Рєзнік, особ. повід.) є нащадками інтродукованих тут у 1971 р. бобрів із
Житомирщини (Владимиров, 1987) * і за морфологією (вкл. форму хвоста) вони не
відрізняються від типових C. fiber.
Castor fiber Linnaeus, 1758 — бобер європейський
Описано як Castor fiber Linnaeus, 1758.
Castor fiber (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Татаринов, 1956; Корнєєв,
1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик
та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
бобер (Шарлемань, 1920), бобер европейський (Шарлемань, 1927; Царик та ін., 2003), бібр
(Жарський, 1938), бобер річковий (Мигулін, 1938; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952, 1965), бобер
європейський (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган
та ін., 2005), бобер річковий (європейський) (Булахов, Пахомов, 2006).
Найбільший гризун Європи, відомий в Україні з часів Русі завдяки «бобровим
гонам» (Сокур, 1961). На початку ХХ ст. вид в Україні майже зник (було лише кілька
десятків особин: Мигулін, 1938), і відновлений лише завдяки охороні та переселен-
ням. Наразі поширений повсюдно, навіть на річках степової смуги. Надання переваги
видовій назві «європейський» (проти «річковий») пов’язана з інтродукцією в Європу
бобра канадського, C. canadensis.
* Автор зазначає, що у Кремінну «1971 року з мисливського господарства «Ушомир», що на Житомир-
щині, було завезено 20 особин бобра чорного (курсив мій — І. З.), які добре прижилися, дають приплід
і розселяються» (с. 144).
І.В. Загороднюк
166 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Родина Sminthidae Brandt, 1855 — мишівкові
Типовий рід: Sminthus Nordmann, 1840.
Zapodidae Coues, 1875 (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938; Маркевич, Татарко,
1983), Sicistinae (у складі Jaculidae Brandt) (Корнєєв, 1952), Jaculidae (Татаринов, 1956), Sicistinae
Allen (як підродина родини Dipodidae) (Корнєєв, 1965; Делеган та ін., 2005), Sminthidae (Загороднюк,
Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998а, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Царик та ін., 2003), Zapodidae
(Sminthidae) (Булахов, Пахомов, 2006).
[мишівкуваті] (Шарлемань, 1920), мишівкуваті (Шарлемань, 1927), мишівки (як підродина
родини тушканчикових) (Корнєєв, 1952), тушканчикові (Татаринов, 1956), мишівки (як підродина
тушканчикових) (Корнєєв, 1965; Делеган та ін., 2005), мишівкові, напівтушканчикові (Маркевич,
Татарко, 1983), мишівкові (Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 2002а, 2006а; Царик та
ін., 2003), [мишівкові] (Загороднюк, 2004).
У родині і фауні України — один рід. Родину Sminthidae нерідко розглядають
у складі Zapodidae (s. l.), що є неправильним, оскільки мишівкові рівновіддалені як
від Zapodidae, так і від пари Dipodidae + Allactagidae (Павлинов, Россолимо, 1987;
Шенброт, 1992), при тому помітно віддаленішими від обох цих родин, ніж ті між
собою, у т. ч. за генетичними маркерами (Jansa, Weksler, 2004). У кожному разі назва
Zapodidae є молодшим синонімом Sminthidae, і при об’єднанні мишівок і стрибунців
актуальною є назва Sminthidae (s. l.) (Павлинов, Россолимо, 1987). В останньому
огляді світової фауни (Wilson, Reeder, 2005) ранги всіх Dipodoidea (Sminthidae,
Allactagidae, Dipodidae) знижено до рівня підродин родини Dipodidae (s. l.).
Рід Sicista Gray, 1827 — мишівка
Типовий вид: Mus subtilis Pallas, 1773.
Sicista (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Підоплічка, 1937; Корнєєв,
1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999,
2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
[мишівка] (Шарлемань, 1920, 1927; Підоплічка, 1937; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а;
Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов,
Пахомов, 2006), мишівка (Маркевич, Татарко, 1983), мишівки (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965),
мишівка, смужка (Загороднюк, 2002а).
У складі роду 13 видів (Wilson, Reeder, 2005), в Україні 4 види (всі аборигенні)
з групи «смугастих» мишівок («смужок»), відмінних від інших (кавказьких і азійських)
видів цього роду за смугою темної шерсті уздовж хребта. Довгий час групу вважали
представленою в Україні лише одним видом, і принаймні до праці Б. Попова (1936)
всіх їх називали «мишівка (S. nordmanni)» (напр., Підоплічко, 1937) *. Визнання
двох видів — мишівок «лісової» і «степової» — тривало близько 40–50 років, і вже
у 1982–1989 рр. кожний з них розділили на два види на підставі цитогенетичних
ознак (для огляду див. Загороднюк, 2005). Наразі ця група (в мірилі європейської
фауни) може бути представлена складеною з двох підгруп — довгохвостих мишівок
(betulina + strandi) і короткохвостих мишівок (loriger + severtzovi). Називати їх
«лісовими» і «степовими» (тим паче «північними» і «південними») мало підстав,
оскільки обидва нові види характерні для чагарникового степу і байрачних лісів
сходу України (Загороднюк, 2007).
* Описаних з Київщини ще 1915 р. «Sicista subtilis» (Шарлеман, 1915) згодом на основі цих самих описів
перевизначено Б. Поповим (1936) та О. Мигуліним (1938: с. 231) як інший вид, S. betulina, проте
загальне визнання наявності двох видів фактично почалося після виходу монографії О. Мигуліна.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 167
Sicista betulina (Pallas, 1779) — мишівка лісова
Описано як Mus betulinus Pallas, 1779.
Mus betulinus (Кесслер, 1851), Sicista montana Mehely, 1913 (Шарлемань, 1927; Попов, 1936;
Емельянов, Загороднюк, 1993), Sicista betulina (Мигулін, 1938; Татаринов, 1956; Корнєєв, 1952,
1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а,
2004, 2006а; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
мишівка гірська (Шарлемань, 1927), мишівка лісова (Попов, 1936; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952,
1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, Покиньчереда, 1997а; Загороднюк, 1999, 2002а, 2004,
2006а; Царик та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006), мишівка північна (мишівка
лісова) (Татаринов, 1956).
Політипний вид. Після вказівки для «Київського учбового округу» * К. Кесслером
(1851) цей вид залишався забутим. Відомий з 1936 р. як «Sicista montana» (Попов,
1936) і включений в огляди фауни 1938 р. під назвою «S. betulina» (Мигулін, 1938).
В Україні поширена 32-хромосомна форма цього виду — S. b. montana (Загороднюк,
Кондратенко, 2000), яку інколи розглядають як самостійний від S. betulina вид —
S. montana (Емельянов, Загороднюк, 1993). Зі складу цього виду 1982 р. виокремлено
S. strandi (наступний вид).
Sicista strandi (Formosov, 1931) — мишівка донська
Описано як Sicista montana strandi Formosov, 1931.
Sicista betulina (Модін, 1951), Sicista strandi (Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а).
мишівка Штранда (Загороднюк, 1999), мишівка донська (Загороднюк, 2002а, 2004, 2006а).
В Україні вперше описаний 1951 р. як степова популяція іншого довгохвосто-
го виду — мишівки лісової, Sicista betulina (Модін, 1951). Видову самостійність
Sicista strandi з’ясовано лише 1982 р. (Соколов та ін., 1982). Його наявність
в Україні припущено лише у 1998–2000 рр. (Загороднюк, 1998в, 1999; Загороднюк,
Кондратенко, 2000), але обґрунтовано з використанням цитогенетичних ознак лише
2007 р. (Загороднюк, 2007).
Sicista loriger (Nathusius, 1840) — мишівка південна
Описано як Sminthus loriger Nathusius in Nordmann, 1840.
Sicista nordmanni Keys. et Blas., 1840 (Шарлемань, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929; Підоплічко,
1937), Sicista subtilis (Pallas, 1773) (Шарлемань, 1927; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965; Маркевич,
Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик та ін., 2003;
Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
мишівка нордманова (pro nordmanni) (Шарлемань, 1927), мишівка звичайна (pro subtilis) (Шарлемань,
1927), мишівка (Підоплічко, 1937), мишівка південна (Мигулін, 1938), мишівка степова (Корнєєв,
1952, 1965; Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Царик
та ін., 2003; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
В Україні поширені мишівки, яких часто позначають як «Sicista subtilis nordman-
ni» (Мигулін, 1938; Дулицкий, 2001), Вони належать до 26-хромосомної раси надви-
ду S. subtilis (Sokolov et al., 1987; Загороднюк, Кондратенко, 2000), і пріоритетною
назвою для цієї форми, очевидно, є «Sminthus loriger Nathusius», а не «Sminthus
* Пов’язувати цю знахідку з Київщиною, що часто роблять при згадках огляду К. Кесслера, немає під-
став. Як показав Б. Попов (1939), інформація про лісову мишівку у праці К. Кесслера (1851) базувалася
на матеріалах із сучасної території Орловщини (кол. «Стародубський повіт Чернігівської губернії»).
Частина знахідок цього виду на Київщині і Житомирщині фігурує в літературі як «Sicista nordmanni»
(напр., Мигулин, 1928), тобто має бути віднесена до Sicista loriger.
nordmanni Keys. & Blas.» (Miller, 1912; Загороднюк, 1996; Загороднюк, Кондратенко,
2000). У зведенні М. Шарлеманя (1927) Sicista nordmanni (= loriger, тип з Одеси)
і власне S. subtilis (тип з Притоболля, Сибір) наведено як різні види, що підтверджу-
ють і сучасні дані (Загороднюк, 2005), і популяції степових мишівок з України оче-
видно, відносяться до окремого від S. subtilis (s. str.) виду. Не включає наступний вид
(S. severtzovi).
Sicista severtzovi Ognev, 1935 — мишівка темна
Описано як Sicista subtilis severtzovi Ognev, 1935.
Sicista subtilis severtzovi (Мигулін, 1938; Булахов, Пахомов, 2006), Sicista subtilis (s. l.) (Корнєєв, 1965),
Sicista severtsovi (Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004), Sicista severtzovi (Загороднюк, 2006а).
мишівка степова (Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965; Булахов, Пахомов, 2006), мишівка темна
(Загороднюк, 1999, 2002а, 2004, 2006а).
Видова самостійність з’ясована лише 1986 р. (Соколов та ін., 1986). Вид вперше
припущений для України 1998 р. (Загороднюк, 1998б–в) і достовірно виявлений тут
лише 2000 р. (Загороднюк, Кондратенко, 2000), хоча очевидно, що його ареал є шир-
шим і охоплює, щонайменше, всю розташовану на північ від Сіверського Дінця части-
ну «колишнього» ареалу Sicista subtilis (Загороднюк, Коробченко, 2008). Віднесення
до severtzovi мишівок Придніпров’я і зниження рангу цієї форми до підвиду Sicista
subtilis (Булахов, Пахомов, 2006) не обґрунтоване.
Родина Allactagidae Vinogradov, 1925 — тушканові
Типовий рід: Allactaga Cuvier, 1837 (тушкан).
Jaculidae Brandt (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938), Dipodidae (part.) (Корнєєв,
1965; Загороднюк, 2004), Dipodidae (= Jaculidae) (Маркевич, Татарко, 1983), Allactaginae (у складі
Jaculidae) (Корнєєв, 1952), Allactaginae (у складі Dipodidae) (Загороднюк, 2004; Делеган та ін.,
2005), Allactagidae (Загороднюк, 1998а, 1999, 2006а).
стрибакуваті (Шарлемань, 1920, 1927), земляні зайці (тушканчики) (Мигулін, 1938), земляні зайці
(як підродина «тушканчикових») (Корнєєв, 1952; Делеган та ін., 2005), тушканчики (part.) (Корнєєв,
1965), тушканчикові (Маркевич, Татарко, 1983), [тушканові] (Загороднюк, 1999, 2004), тушканові
(Загороднюк, 2006а).
Родину нерідко розглядають у складі Dipodidae s. l. (Мигулін, 1938; Загороднюк,
2002а), проте за усією сумою ознак група добре відокремлена від них (Jansa, Weksler,
2004), а за морфологією навіть дещо ближча до родини мишівкових (Павлинов,
Россолимо, 1987). У родині три роди, у фауні України — два роди: Allactaga та
Pygeretmus (в Україні вимер наприкінці XIX ст.).
Рід Allactaga Cuvier, 1837 — тушкан
Типовий вид: Mus jaculus Pallas, 1779 (як Dipus jaculus).
Dipus (Кесслер, 1851), Allactaga (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулін, 1929, 1938; Корнєєв, 1952, 1965;
Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган та
ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006), Alactaga (Мигулин, 1928).
[земляний заєць] (Шарлемань, 1920), земляний заєць, стрибак (Шарлемань, 1927), скакунці, земляні
зайці (Жарський, 1938), земляні зайці великі (Мигулін, 1938), земляні зайці (Корнєєв, 1952, 1965),
земляний заєць, тушканчик (Маркевич, Татарко, 1983), [тушкан] (Загороднюк, 1999, 2004, 2006а;
Дулицкий, 2001), тушкан (Загороднюк, 2002а), земляний заєць (Делеган та ін., 2005), [тушкан
(тушканчик), земляний заєць] (Булахов, Пахомов, 2006).
І.В. Загороднюк
168 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 169
У роді 10 видів, у фауні України — один аборигенний вид. У палеоліті в Україні
був поширений також A. elater (тушкан малий), відомий, зокрема, з палеоліту Криму
(Дулицкий, 2001). Назви «стрибак» і «земляний заєць» (Шарлемань, 1927; Мигулін,
1938) є дуже характеристичними, проте в сучасній науковій літературі і у місцевого
населення закріпилася назва «тушкан», що прийнято і тут, позаяк назву «стрибак»
тут переадресовано до роду Dipus (родина Dipodidae).
Allactaga major (Kerr, 1792) — тушкан великий
Описано як Dipus sibiricus major Kerr, 1792.
Dipus jaculus Pall. (Кесслер, 1851), Allactaga saliens (Шарлемань, 1920, 1927), Alactaga jaculus
(Мигулин, 1928), Allactaga jaculus (Мигулін, 1929, 1938; Корнєєв, 1952, 1965), Allactaga major
(Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001; Делеган
та ін., 2005), Allactaga jakulus (Allactaga major) (Булахов, Пахомов, 2006).
земляний заєць великий (Шарлемань, 1920; Жарський, 1938; Мигулін, 1938; Корнєєв, 1952, 1965;
Маркевич, Татарко, 1983), земляний заєць великий, стрибак великий (Шарлемань, 1927), тушкан
великий (Загороднюк, 1999, 2002а, 2004, 2006а; Дулицкий, 2001), тушкан (тушканчик) великий,
заєць земляний (Делеган та ін., 2005), тушкан (тушканчик) великий, земляний заєць великий
(Булахов, Пахомов, 2006).
Упродовж багатьох десятиліть був відомий як «Allactaga jaculus», проте ця наз-
ва є непридатною (Павлинов, Россолимо, 1987). Згадувана назва Allactaga saliens
(Шарлемань, 1927) наразі розглядається в синонімії іншого виду, Allactaga sibirica
(Павлинов, Россолимо, 1987). В Україні вид має охоронний статус з часів першого
видання Червоної книги України (1980, 1994). Більшість варіантів застосування наз-
ви «земляний заєць» відноситься саме до цього виду Dipodoidea (у той же час біномі-
нізація видової назви у формі «заєць земляний» (Делеган та ін., 2005) є неприпусти-
мою, оскільки породжує штучну омонімію з іншим родом надряду гризунів — Lepus) *.
Рід Pygeretmus Gloger, 1841 — тушканчик
Типовий вид: Dipus platyurus Lichtenstein, 1823.
Alactagulus (Мигулин, 1928), Allactagulus Cuvier, 1836 (Громов, 1961; Маркевич, Татарко, 1983;
Дулицкий, 2001).
тарбаганчик (Маркевич, Татарко, 1983), [тарбаганчик, земляний зайчик] (Дулицкий, 2001).
У роді 3 види. В Україні рід (як «Alactagulus») відомий у викопному стані з плей-
стоцену (Топачевский, Скорик, 1977; Рековец, 1994) і на підставі згадок дослідників
із середини і кінця XIX ст. для Криму і Слобожанщини (Дулицкий, 2001).
Pygeretmus pumilio Kerr, 1792 — тушканчик малий
Описано як Dipus sibiricus pumilio Kerr, 1792.
Alactagulus acontion Pall. (Шарлемань, 1920, 1927), Alactagulus acontion (Мигулин, 1938), Alactagu-
lus pygmaeus Pall. (Громов, 1961; Маркевич, Татарко, 1983; Дулицкий, 2001).
* Як підкреслено в іншій праці (Загороднюк, 2001), такі варіанти застосування асоціативних назв по-
роджують низку непорозумінь, і зокрема, морська свинка (Cavia) не є молодою морською свинею
(Phocoena), навіть якщо у плавання беруть порося свійської свині (Sus), яка, своєю чергою, менш
свійська, ніж морська свинка (Cavia). Збігів чи подібності номенів можна уникнути через застосування
власних назв: кавія (або мурчак) для Cavia, фоцена (або пихтун) для Phocoena, свиня (або кабан) для
Sus. Врешті, непослідовним і тому небажаним є використання рядів назв на кшталт «свиня свійська»
виду «кабан дикий» родини «свині дикі» (див. Корнєєв, 1965: с. 212). Про «білокрилих свиней» та інші
багатослівні асоціативні назви див. також у І. Підоплічка (1967б).
земляний заєць малий (Шарлемань, 1927), тарбаганчик пустельний (Маркевич, Татарко, 1983), тар-
баганчик, земляний зайчик (Дулицкий, 2001).
Для Криму вид наводять (як «Alactagulus pygmaeus») з посиланням на описи
О. Нордмана (Громов, 1961; Дулицкий, 2001), на основі чого припускають, що вид
траплявся тут до середини XIX ст. (Дулицкий, 2001). Звідси ж він відомий за ви- ст. (Дулицкий, 2001). Звідси ж він відомий за ви-
копними матеріалами (Громов, 1961). Вказівки для Харківщини і Полтавщини (як
«Alactagulus acontion») у М. Шарлеманя (1920) поставлені під сумнів ним самим.
Помилковість сучасних вказівок на знахідки цього виду (як «Alactagulus acontion»)
відмічав ще О. Мигулін (1938). Сучасний ареал простягається на схід від Дону
(Гептнер та ін., 1950).
Родина Dipodidae Fischer, 1817 — стрибакові
Типовий рід: Dipus Zimmermann, 1780 (стрибак).
Jaculidae Brandt (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1938), Allactaginae (у складі
Jaculidae) (Корнєєв, 1952), Dipodidae (Корнєєв, 1965; Загороднюк, 1998а, 1999, 2002а, 2004; Делеган
та ін., 2005), Dipodidae (= Jaculidae) (Маркевич, Татарко, 1983).
стрибакуваті (Шарлемань, 1920, 1927), земляні зайці (тушканчики) (Мигулін, 1938), земляні зайці
(Жарський, 1938), земляні зайці (як підродина «тушканчикових») (Корнєєв, 1952), тушканчики
(Корнєєв, 1965), тушканчикові (Маркевич, Татарко, 1983; Делеган та ін., 2005), [тушканові]
(Загороднюк, 1999, 2004), тушканові (Загороднюк, 2002а).
Нерідко родину Dipodidae розглядають у широкому обсязі, разом з Allactagidae
(напр., Мигулін, 1938; Корнєєв, 1965, Загороднюк, 2002а). У прийнятому тут обсязі
(без Allactagidae) родина включає в себе 7 родів. Поширені назви «земляні зайці» та
«тушканчики» є спільними назвами для обох згаданих родин (тобто Dipodidae s. l.),
і тут поняття «тушкан» обмежено попередньої родиною, а для Dipodidae використано
назву, запропоновану М. Шарлеманєм (1927). В Україні — один аборигенний вид, що
має статус «рідкісного» за категоріями Червоної книги України (1994).
Рід Stylodipus Allen, 1925 — кандибка
Типовий вид: Dipus halticus Illiger sensu Brandt.
Scirtopoda Brandt (Шарлемань, 1920, 1927; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Корнєєв, 1952,
1965), Stylodipus (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2002а, 2004; Дулицкий, 2001),
Stylodipus (syn. Scirtopoda) (Делеган та ін., 2005).
стрибак (Шарлемань, 1920, 1927), земляні зайці трипалі (Мигулін, 1938), трипалі земляні зайці
(Корнєєв, 1952, 1965), ємуранчик (Маркевич, Татарко, 1983), [тушкан, кандибка] (Загороднюк,
1999; Дулицкий, 2001), кандибка (Загороднюк, 2002а), [кандибка] (Загороднюк, 2004), трипалий
земляний заєць (Делеган та ін., 2005).
У роді три близьких (вікарних) види, в Україні — один вид. Родова назва «земляні
зайці» незручна загалом (біномінальна і асоціативна) і для цього роду недоречна,
оскільки вуха у кандибок не по-заячому короткі — 10–18 мм проти 55–80 у Allactaga
major (виміри за: Мигулін, 1938).
Stylodipus telum (Lichtenstein, 1823) — кандибка пустельний
Описано як Dipus telum Lichtenstein, 1823.
Scirtopoda telum (Шарлемань, 1920; Мигулин, 1928; Мигулін, 1929, 1938; Корнєєв, 1952, 1965),
Scirtopoda tellum (Шарлемань, 1927), Stylodipus telum (Маркевич, Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в,
1999, 2002а, 2004; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005).
І.В. Загороднюк
170 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
стрибак трипалий (Шарлемань, 1920, 1927), тушкан трипалий (Жарський, 1938), трипалий земляний
заєць (кандибка) (Мигулін, 1938), земляний заєць трипалий (Корнєєв, 1952, 1965), ємуранчик
трипалий, кандибка (Маркевич, Татарко, 1983), тушкан трипалий, кандибка (Загороднюк, 1999;
Дулицкий, 2001), кандибка звичайний (Загороднюк, 2002а, 2004), тушкан трипалий (кандибка),
заєць земляний трипалий (Делеган та ін., 2005).
В Україні поширений підвид, відомий як дрібна нижньодніпровська форма
S. t. falzfeini Brauner, 1913. В Україні вид має охоронний статус з часів першого
видання Червоної книги України (1980, 1994). Видова назва «трипалий» (напр.
Шарлемань, 1927) є невдалою, оскільки стосується цього роду загалом і ще кількох
суміжних родів стрибакових. Назва виду «звичайний» є невдалою з трьох причин:
в Україні поширений незвичайний малорозмірний підвид, наразі визнають три види
кандибок, вид є доволі рідкісним, а не звичайним в сенсі чисельності.
Родина Myocastoridae Ameghino, 1904 — нутрієві
Типовий рід: Myocastor Kerr, 1792 (нутрія).
Capromyidae (Корнєєв, 1952; Татаринов, 1956), Myocastoridae (Корнєєв, 1965; Маркевич, Татарко,
1983; Загороднюк, 1998а, 1999, 2004, 2006а; Делеган та ін., 2005).
нутрійові (Корнєєв, 1952), нутрієві (Татаринов, 1956; Корнєєв, 1965; Маркевич, Татарко, 1983;
Загороднюк, 1999, 2004, 2006а; Делеган та ін., 2005).
Сестринська група до Caviidae, з якою формує надродину Cavioidea, що пред-
ставляє інфраряд Hystricognathi підряду Hystricomorpha (= Caviomorpha) (Wilson,
Reeder, 2005). Монотипова в межах світової фауни родина, природний ареал якої
обмежений Південною Америкою. У фауні України представлена одним адвентив- У фауні України представлена одним адвентив-
ним видом.
Рід Myocastor Kerr, 1792 — нутрія
Типовий вид: Mus coypus Molina, 1782.
Myopotamus Commerson (Корнєєв, 1952; Татаринов, 1956), Myocastor (Корнєєв, 1965; Маркевич,
Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 2004, 2006а–б; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005).
болотяні бобри (Корнєєв, 1952, 1965), [нутрія] (Татаринов, 1956; Загороднюк, 1999; Делеган та ін.,
2005), нутрія (Маркевич, Татарко, 1983; Дулицкий, 2001; Загороднюк, 2004, 2006а–б).
У роді один вид, успішно акліматизований в Україні 1949 р. (Татаринов, 1956).
Назва «болотяні бобри» не є власною (асоціативна і біномінальна), і вже тому невда-
ла; означення «болотяний» перенесено у видовий біномен (Загороднюк, 2001).
Myocastor coypus (Molina, 1782) — нутрія болотяна
Описано як Mus coypus Molina, 1782.
Myopotamus coypus (Корнєєв, 1952; Татаринов, 1956), Myocastor coypus (Корнєєв, 1965; Маркевич,
Татарко, 1983; Загороднюк, 1998в, 1999, 2004, 2006а-б; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005).
нутрія (Корнєєв, 1952, 1965; Татаринов, 1956; Дулицкий, 2001), нутрія напівводяна (Маркевич,
Татарко, 1983), нутрія (нутрія болотяна) (Загороднюк, 1999, 2004; Делеган та ін., 2005), нутрія бо-
лотяна (Загороднюк, 2006а–б).
Вид акліматизований у багатьох країнах Європи (інтродуковано форму M. c. bo-
naricus Geoffroy, 1805). В Україні нутрій як цінних хутрових звірів і на м’ясо утри-
мують у напіввільних умовах з другої половини ХХ ст. (Корнєєв, 1952; Татаринов,
1956, Сокур, 1961; Делеган та ін., 2005). Є факти формування місцевої популяції на
території Сивашів (Дулицький, 2001).
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 171
І.В. Загороднюк
172 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Родина Caviidae Waterhouse, 1839 — кавієві
Типовий рід: Cavia Pallas, 1766 (кавія).
Caviidae (Шарлемань, 1927; Маркевич, Татарко, 1983; Делеган та ін., 2005).
мурчакуваті (Шарлемань, 1927), кавієві, морські (заморські) свинки (Маркевич, Татарко, 1983),
морські свинки (Делеган та ін., 2005).
У родині 5 родів, в межах фауни України — один адвентивний вид. У фауністичних
зведеннях згадується рідко, і в природних умовах в Україні майже не відомий (Делеган
та ін., 2005; Загороднюк, 2006б). Сестринська група до Myocastoridae (див. вище). До
кавієвих близька родина шиншилових (Chinchillidae Bennett, 1833), відома в Україні
за одним видом, якого утримують у зоопарках і домашніх умовах, — шиншилою
малою (Chinchilla lanigera Molina, 1782).
Рід Cavia Pallas, 1766 — кавія
Типовий вид: Mus porcellus Linnaeus, 1758.
Cavia (Шарлемань, 1927; Маркевич, Татарко, 1983; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005;
Загороднюк, 2006б).
[морська свинка, мурчак] (Шарлемань, 1927), кавія, морська (заморська) свинка (Маркевич, Татарко,
1983), [свинка] (Дулицкий, 2001; Загороднюк, 2006б), морські свинки (Делеган та ін., 2005).
У роді три види, в Україні — один вид (Загороднюк, 2006б). За українську вико-
ристано кальку з англійської назви роду, запропоновану О. Маркевичем і К. Татарком
(1983). Можна припустити, що назва «кавія» є місцевою, оскільки П. Паллас (автор
назви Cavia) працював в Україні, а в деяких районах старі люди дотепер кажуть, що
свині «кавікають», або «кувікають» *.
Cavia porcellus (Linnaeus, 1758) — кавія звичайна
Описано як Mus porcellus Linnaeus, 1758.
Cavia porcellus (Шарлемань, 1927; Маркевич, Татарко, 1983; Дулицкий, 2001; Делеган та ін., 2005;
Загороднюк, 2006б).
морська свинка, мурчак (Шарлемань, 1927), кавія звичайна (Маркевич, Татарко, 1983), свинка за-
морська (Дулицкий, 2001; Загороднюк, 2006б), морська свинка (Делеган та ін., 2005).
Широко відома домашня тварина. У зведеннях щодо фауни України згадується
рідко (напр., Делеган та ін., 2005; Загороднюк, 2006б), природних популяцій в Укра-
їні не формує, і знахідки в природі обмежені однією давньою реєстрацією у пелет-
ках сов.
Обговорення
Зміни таксономії і «еволюція» назв. Одним з найхарактерніших наслідків роз-
витку таксономії тварин є еволюція назв. Якщо формування та зміна латинсь-
ких назв таксонів відбувається одночасно або з невеликим запізненням відносно
часу встановлення нових таксонів то національні назви, окрім історично устале-
них, формуються з помітним (іноді на півстоліття) запізненням. Пов’язано це
з багатьма факторами, у тому числі і нерідко — із незнанням або неприйняттям нових
* Нагадаю, що дослідники нерідко складали наукові назви на основі місцевих назв тварин: напр., Vorme-
la peregusna (Güldenstaedt, 1770) для перегузні, Marmota bobak (Müller, 1776) для бабака, Spalax zemni
(Erxleben, 1777) для сліпака, Spermophilus suslicus (Güldenstaedt, 1770) для ховраха тощо.
таксономічних рішень, які викладені у спеціальній малодоступній загалові літературі,
а також браком фахівців.Окрім того, формування українських назв не може бути
самоціллю і почасти не цікавить вузьких фахівців, які задовольняються, як правило,
латиною і доволі часто уникають публікацій українською мовою. Затримка розвитку
номенклатури відносно таксономічних рішень пов’язана також з добором валідних
(в латині, відповідно до Міжнародного кодексу зоологічної номенклатури) та зруч-
них і «готових» стати загальноприйнятими назв (у національній мові).
Проілюструвати це можна двома прикладами з таксономії розглянутих у цьо-
му огляді систематичних груп: ховрахів (рід Spermophilus) і мишівок (рід Sicista).
В обох групах йшла поступова зміна поглядів на видовий склад і виникала потреба
у формуванні відповідних назв для «нових» видів і видових груп. Основні етапи
такої історії (спрощено) можна представити у вигляді схеми (табл. 2).
Стабільні та нестабільні назви
Для аналізу використано наведені вище переліки синонімів, без урахування праць
XIX ст., зокрема праці К. Кесслера (1851). Мова йде лише про «активні» синоніми,
тобто назви, які використовують у поточній літературі для позначення основних
таксонів (родин, родів та видів), а не присутні в повних каталогах назв, які є значно
ширшими. Під синонімами (і їхньою кількістю) тут розуміли всі «активні» назви, не
враховуючи основну назву, наведену в таблицях 3, 4.
Наукові (латинські) назви. Для аналізу стабільності номенклатури всі дані (див.
текст вище) розділено на три групи, відповідно до кількості «активних» синонімів
(табл. 3). Має місце виразна асиметрія розподілу таксонів за кількістю синонімів:
25 — без «активних» синонімів, 14 — з одним синонімом, 6 — з двома, 1 — з трьо-
ма синонімами. Відповідно, більшість назв (54%) є стабільними. Особливо виразна
стабільність родових (60%) і частини видових назв (48%). Найменшою є стабільність
у назвах родин (в середньому 1,89 синонімів на родину).
Таблиця 2. Трансформація назв родів і видів упродовж історії їх вивчення
на прикладі ховрахів і мишівок *
Table 2. Transformation of the generic and specific names during history of study
examplified on ground squirrels and birch mice
Наукові назви родів і видів Українські назви родів і видів
Citellus → Spermophilus: ховрах:
citellus → xanthoprymnus + citellus
gutattus → suslicus → suslicus + podolicus
musicus → pygmaeus
західноєвропейський → малоазійський + європейський
краплистий → рябий → крапчастий + подільський
малий → сірий
Mus → Sminthus → Sicista: мишівка:
montana → betulina → betulina + strandi
nordmanni → subtilis → loriger + severtzovi
гірська → північна → лісова → лісова + донська
нордманова → степова → південна + темна
* Актуальні латинські та українські назви наразі визнаних в Україні родів і видів виділено жирним.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 173
І.В. Загороднюк
174 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Таблиця 3. Розподіл назв таксонів (латина) non-Muroidea фауни України за кількістю
синонімів, під якими їх згадують у базових зведеннях (таксони наведено за абеткою) *
Table 3. Distribution of the taxa names (Latin) of the Ukrainian non-Muroidea based on
synonyms number as they are mentioned in the basic manuals (the taxa are given in alphabetical order)
Ранг Стабільні назви Нестабільні назви (1 син.) Нестабільні назви (2–3 син.)
родина
(n = 9)
Castoridae, Caviidae, Myocas-
toridae, Sciuridae
Dipodidae (1) Allactagidae (2), Gliridae (2),
Sminthidae (3)
рід
(n = 15)
Allactaga, Castor, Cavia, Elio-
mys, Marmota, Muscardinus,
Pteromys, Sciurus, Sicista
Dryomys (1), Glis (1), Myocas-
tor (1), Pygeretmus (1), Sper-
mophilus (1), Stylodipus (1)
вид
(n = 23)
Castor fiber, Cavia porcellus,
Dryomys nitedula, Eliomys qu-
ercinus, Glis glis, Marmota ma-
rmota, Muscardinus avellana-
rius, Myocastor coypus, Ptero-
mys volans, Sciurus vulgaris,
Stylodipus telum
Marmota bobak (1), Sicista be-
tulina (1), Sicista strandi (1),
Sicista severtzovi (1), Spermo-
philus citellus (1), Spermophi-
lus major (1), Spermophilus py-
gmaeus (1)
Allactaga major (2), Pygeretmus
pumilio (2), Sicista loriger (2),
Spermophilus odessanus (2), Sper-
mophilus suslicus (2)
* Кількість синонімів для видів оцінена без урахування варіантів біноменів.
Таблиця 4. Розподіл українських назв ссавців фауни України за рівнем їх стабільності
(наведено прийняті у цьому огляді назви та кількість їх синонімів) *
Table 4. Distribution of the Ukrainian mammal names on the level of their stability
(only the names accepted in this article are given along with number of their synonyms)
Ранг Відносно стабільні (0–2 син.) Нестабільні (3–4 син.) Дуже нестабільні (5–9 син.)
родина
n = 9
нутрієві (1),
боброві (2)
кавієві (3),
мишівкові (4),
вивіркові (4)
вовчкові (5),
тушканові (5),
стрибакові (5)
рід
n = 15
мишівка (1),
бобер (1),
нутрія (1),
вивірка (2),
летяга (2),
тушканчик (2)
бабак (3),
ховрах (3),
соня (3)
вовчок (5),
жолудниця (5),
кавія (5),
тушкан (6),
кандибка (6),
ліскулька (9)
вид
n = 23
мишівка темна (1),
мишівка донська (1),
ховрах великий(1),
мишівка лісова (2),
ховрах сірий (2),
нутрія болотяна (2)
кавія звичайна (3),
летяга звичайна (3),
соня лісова (3),
бобер європейський (4),
ховрах крапчастий (4),
тушканчик малий (4),
мишівка південна (4),
ховрах подільський (4),
тушкан великий (4),
бабак гірський (4),
бабак степовий (4)
ховрах європейський (5),
вовчок сірий (5),
жолудниця європейська (6),
вивірка звичайна (6),
кандибка пустельний (6),
ліскулька руда (9) **
* Враховуючи варіанти подання однієї і тієї ж назви у множині та однині (для родин і родів), варіанти
морфем (для родин) та комбінацій видових і родових назв (для видів). ** З урахуванням варіантів
назв у «Словарі» Б. Грінченка у цього виду є 11 (!) назв.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 175
Рис. 3. Співвідношення між кількістю активних синонімів в латинських і українських назвах немишо-
видних гризунів фауни України за сумою всіх даних: ліворуч — для родин і родів, праворуч — для видів
Fig. 3. Relation between active synonym numbers in Latin and Ukrainian non-Muroid rodents of the Ukrainian
faunа on the all data summarized: left for families and genera, right — for species
Українські назви. На відміну від латинських (наукових) назв, українські назви
ссавців, вжиті у тих самих працях, що проаналізовані вище для добору синонімів,
є значно менш стабільними (табл. 4). По суті, в цьому переліку незмінних назв немає
(була родина летягових, тепер включена у склад вивіркових), і всі вони мають доволі
значні синонімічні ряди. Для більшості назв існує близько 2–5 синонімів з піковим
значенням «3» (таких 11 таксонів, у тому числі 1 родина, 3 роди і 7 видів). Якщо
в латинських назвах максимум синонімів — 3 (родина Sminthidae), то в українських
назвах більше двох синонімів мають 67% родин, 60% родів та 73% видів з максиму-
мом (9) у роду і виду Muscardinus avellanarius (ліскулька руда).
Виявити будь-яку закономірність у розподілі назв за кількістю синонімів важко.
Загалом можна сказати про те, що найменші синонімічні ряди мають маловідомі або
давно відомі види і роди (напр., мишівки і бобри). Групу таксонів, яка має найбільші
синонімічні ряди, можна відзначити як «пухнасту» і «рябу» або «строкату» (напр.
кавії, вивірки, вовчки, тушкани). Понадто, всі вони є таксонами високого рівня відок-
ремленості (часто в статусі «єдиний вид роду»). Тобто можна говорити про те, що
формування великих синонімічних рядів відбувалося за рахунок нефахового (тобто
незоологічного, побутового) інтересу до груп. Можна також припустити, що саме
ці групи були вигідним об’єктом для нав’язування нових назв, як «внутрішнього»
(пошук відповідників в українській мові), так і «зовнішнього» походження, зокрема
творення прямих відповідностей російським термінам.
Проте останнім часом спостерігається певна стабілізація назв. Наприклад, у 6 із
7 оглядів фауни останніх 10 років для роду Sciurus за основну назву вжито «вивірка»,
а для виду Allactaga major — в 7 із 7 оглядів — «тушкан великий» (див. синонімію).
З назвою «ліскулька» (для Muscardinus) ситуація дещо гірша, і за 10 останніх років вид
згадували під п’ятьма різними назвами, проте в чотирьох працях назва «ліскулька»
фігурує якщо не як основна, то принаймні як прикладка («вовчок-ліскулька») або
синонім («вовчок горішковий, ліскулька»).
Хоча однією із задач дослідників, що подають описи регіональних фаун (у т. ч.
і фауни України), є встановлення певного рівня відповідності між латинськими
і українськими назвами родин, родів і видів, явного зв’язку між стабільністю (чи
нестабільністю) українських і латинських назв таксонів не виявлено (рис. 3). Як вид- (рис. 3). Як вид-
но з наведених на рисунку даних, у таксонів з усталеними науковими назвами мо-
жуть бути як стабільні українські назви, так і великі синонімічні ряди. Тенденція до
зростання синонімічних рядів у групах зі стабільною науковою номенклатурою існує
на рівні видових назв, проте кореляція незначна: r = –0,25 (рис. 3, праворуч).
Штучні «еволюції» назв та їхні наслідки
«Можна було-б спокійно знести деяке збагачення укр.
лексики „досягненнями“ росийського мовотворчого
процесу, замкнувши очі на нехтування закономірностя-
ми української етимології. Якби… Якби рідна мовна
криниця не виказувала такого багатства, при якому
всяке побутове запозичення є зайвим...»
(Мацюк, 2002: с. 57)
Розвиток таксономії вимагав і відповідного розвитку номенклатури. Проте упро-
довж довгого часу номенклатура не розвивалася, а трансформувалася відповідно до
поточної мовної політики, і частина назв додалася штучно, при тому не в розвиток
номенклатури, а задля заміщення не схожих на російські назв, частину з яких почали
називати «місцевими» (Татаринов, 1956; Маркевич, Татарко, 1983). Розуміючи, що
будь-яка назва формується спочатку як «місцева», кожний користувач «Зоологічного
словника» О.П. Маркевича і К.І. Татарка (1983) має задуматися над тим, чому
«українські» назви «волк» (саме так: «волк», а не українське «вовк»), «повчок»
і «білка» наводяться авторами як загальновживані, а «вивірка», «ліскулька» і «сар-
на» — як «місцеві» назви або як другорядні синоніми? *
Дещо прояснюють проблему дві статті І. Підоплічка (1967а–б), надруковані
у перших числах заснованого 1967 р. журналу «Вестник зоологии», який швидко
замістив собою обидва основні україномовні зоологічні видання — «Праці Інституту
зоології» та «Збірник праць Зоологічного музею» (Загороднюк, Годлевська, 2008).
Обидві ці статті невипадково присвячені зоологічній номенклатурі і обговоренню
виключно російських назв тварин, при тому таких, що мають власні українські назви
(«белка», «сурок», а також «хорошее отечественное название лахтак»), і містять чи-
мало критики використання українських назв, у тому числі «перегузні», «кажана» та
ін., які названо побутовими і «не вполне литературными» **.
Насправді, процес цей почався значно раніше і, на жаль, триває дотепер (Мацюк,
2002; Некрутенко, 2003). Важко збагнути або хоча б припустити мовознавчі мотиви
і мовотворчу доцільність створених у період 1930–1980 рр. зоологічних неологізмів,
які жодним чином не відповідали поточним таксономічним ревізіям і торкалися доб-
* Врешті, у «Словнику» чомусь не названо «місцевими» інші численні назви тварин, які не тільки важкі
для вимови і мало схожі на українські, але й були відомі лише кільком наразі покійним фахівцям
і є ще більш «місцевими», з колишнім ареалом в одну кімнату Зоологічного музею АН.
** Важко повірити у те, що ідея цих двох статей була авторською, оскільки обидві статті були явною
ознакою започаткування нового російськомовного видання і оскільки на тому процес дискутування,
до чого закликав автор статті, не отримав продовження (того ж 1967 р. професора обрали академіком
АН УРСР).
І.В. Загороднюк
176 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
ре відомих науковцям видів, а тим паче родів і родин. За оглядом стану цієї проб-
лематики, поданим Ю. Некрутенком (2003) у передмові до українського видання
«Міжнародного кодексу зоологічної номенклатури», процес зросійщення наукової
мови влучно названо творенням «термінологічного суржика», а вилучені питомо
українські назви — «репресованими термінами» *. Процес цей був довготривалим
і розвивався з винятковою послідовністю.
Якщо у монографії О. Мигуліна (1938) знаходимо лише перші прямі викривлен-
ня українських морфем (напр. «польовка» **) і часткові підміни назв (напр. «земляні
зайці (тушканчики)» на «тушканчики»), то надалі процес викорінення українських
назв став потужнішим. Наприклад, у повоєнних працях з’явилася нова назва ліс-
кульки — «вовчок горішниковий» (Корнєєв, 1952, 1965), надалі відкоригована
у «ліщинову соню», ще й родичку «повчка» (від рос. «полчок»?), у якого перейме-
нували вовчка (див. Маркевич, Татарко, 1983). Так само з’явилася нова назва ховраха
сірого — «ховрах малий» (Корнєєв, 1965), яка, як зазначено вище, є прямим каль-
куванням з російської «малый», при тому невдалим, оскільки стосовно інших наяв-
них у фауні України видів цей ховрах зовсім не «малий», хоча латина «pygmaeus» до
цього й зобов’язує.
Починаючи з праці К. Татаринова (1956), слово «вивірка» перебралося на друге
місце після «білка» (так само у Маркевича і Татарка, 1983), а у О. Корнєєва (1952)
навіть утворилася назва «біличі» (від рос. «беличьи»), і слово «вивірка» зрештою
вилучили з обігу. З 1956 р. для вовчків з’явилися безальтернативні (без «вовчок»
і «ліскулька» навіть у синонімії) назви «соневі» і «соня» (Татаринов, 1956; Маркевич,
Татарко, 1983), які до того не були задіяні навіть у О. Корнєєва (1952, 1965), хоча
перед тим вже згадувалися в одній із праць І. Підоплічка (1937). Термін «соня»
врешті настільки щільно увійшов у наукову літературу, що його стало можливим
використати не для заміщення назви «вовчок», як це задумано режисерами нашої
історії, а для фіксації як назви одного з родів Gliridae — Dryomys, що й зроблено
у цій праці.
На ті самі роки (1950–1970) припадає зникнення з наукової літератури назв
«стрибаки» і «земляні зайці» і повне їх заміщення новим для нашої мови поняттям
«тушканчики», вперше вжитим у формі синоніма О. Мигуліним (1938), і повністю
освоєним у формі єдино вірного у книжках О. Корнєєва (1952, 1965) і подальших
зоологічних оглядах (напр., Маркевич, Татарко, 1983). Автором запропоновано
зафіксувати термін «тушкан» за родом Allactaga, а назву «стрибаки» повернути
в обіг, закріпивши її за «справжніми» стрибаками (Dipus etc.). Інтродукція понят-.). Інтродукція понят-
тя «тушкан(чик)» в українську мову врешті стала корисною, як з огляду на потребу
відходу від описових асоціативних назв з невідомим типовим родом, так і у зв’язку
* Зокрема, у цій неперевершеній за глибиною аналізу проблематики праці Ю. Некрутенка (2003) у частині,
що торкається наслідків упорядкування «Російсько-українсько-латинського зоологічного словника»
О. Маркевича і К. Татарка (1982), зазначено: «Замість наведення питомих українських ідіоматичних
відповідників російським термінам (також ідіоматичним), російські терміни-ідіоми у цьому словни-
ку здебільшого відтворюються їх українськими словниковими (слово в слово) еквівалентами. Тоб-
то ідіома перекладається не ідіомою (її ж бо треба мати, або шукати, або робити), а семантично
підхожими до слів ідіоми-джерела українськими словами. Наслідком є породження термінологічного
суржика. Таким самим шляхом найменшого опору йшли й упорядники якдотепер найновшого
«Російсько-українського словника наукової термінології» 1996 р.» (с. XIII).
** Після цього слово «полівка» сприймається не менш українським, ніж «нориця», що і закріпилося надалі.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 177
із визнанням високого рівня відокремленості двох наявних в Україні груп «земля-
них зайців», за якими тепер можна закріпити власні назви — «стрибакові» для ро-
дини Allactagidae (назва від часів М. Шарлеманя) і «тушканові» — для Dipodidae
(«інвазійна» назва), що й зроблено тут.
Те саме стосується і назв суміжних до розглянутих тут груп. Зокрема, назви
«нориця» (укр.) і «полівка» (у Мигуліна, 1938 навіть «польовка»!) залучено для
позначення різних груп норицевих, і термін «полівка» вдало підійшов до роду
Microtus (Загороднюк, 2002а), типовий вид якого пройшов складну таксономічну
еволюцію від виду Mus arvalis («миша польова») до роду Microtus s. l. (8 видів у фауні
України) (Загороднюк, 2001). Для «диких кіз» в Україні широко вживався термін «сар-
на» *, який у суміжній мові спочатку звучав як «козуля» (переклад латини), в останні
десятиліття заміщений у російській і частково українській літературі на дивне
«косуля» із сумнівною етимологією. Зауважу, що в українській мові «козуля» означає
виключно «маленьку корову із загнутими назад рогами» (Грінченко, 1997: с. 266),
а ніяк не «дику козу», проте протягом кількох десятиліть редактори «закозулили»
всю зоологічну літературу, і тепер відновлення йде повільно, проте йде, і не лише
у працях автора, але й у монографічних виданнях колеґ (Дулицкий, 2001; Делеган та
ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
Те саме можна сказати про морфему «-уваті» для назв родин (напр., «стрибакува-
ті»), яка «зникла» з літератури радянської доби доволі швидко, оскільки суперечила
нормам російської мови, в якій вона означала не спорідненість чи подібність (напр.,
належність до родини з певним типовим родом), а лише варіант, відтінок певної оз-
наки. Проте в українській мові ця морфема є нормальною, і у Б. Грінченка (1997)
знаходимо як приклад: «той віл був козлуватий (з коротким хвостом)» (с. 266). Так
само мало вживаною стала морфема «-ачі» (напр., «мишачі»). Врешті нормою стало
називання родин з використанням ідентичної російській морфеми «-ові» (напр.,«боб-
рові»), що не суперечило нормам української мови («родичі гарбузові») і задовольня-
ло всіх. Тут, як зазначено вище, морфема «-уваті» відновлена, проте для надродин.
Як наслідок, усі ці процеси, попри задуми їхніх авторів, призвели не до зникнення,
а до збагачення української наукової мови новими термінами, які виявилися корис-
ними з огляду на збільшення кількості визнаних за цей самий час таксонів (видів, ро-
дів, родин) **. Поняття «стрибаки» і «тушкани», «соні» і «вовчки», «вивіркові» і «ви-
віркуваті» можуть бути використанні (що і вже зроблено у цій праці) для позначен-
ня різних пар споріднених або підпорядкованих таксонів. Врешті варто нагадати од-
ну з раніше викладених тез (Загороднюк, 2001) про те, що нові власні назви
при певному рівні благозвучності асимілюються у мову простіше порівняно з не-
ологізмами, створеними на основі наявних назв. Наприклад, назви «нутрія»,
«ондатра» і «єнот» увійшли в мову простіше, ніж їхні «наукові» варіанти у формі
асоціативних назв «болотяний бобер», «мускусний пацюк» і «єнотовий собака».
І, на жаль, значно швидше, ніж назви, запропоновані на основі «місцевих» назв, як,
наприклад, «мишак» для роду лісових мишей (Sylvaemus).
* Приклади з різних джерел: «В бору плодились кабани, ведмідь і сарна прудконога» (Я. Щоголів);
«Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, помайнують» (Т. Шевченко); ця ж назва рекомендова-
на Термінологічною колегією Українського наукового товариства (Шарлемань, 1920) та Інститутом
української наукової мови (Шарлемань, 1927) і часто вживана тепер (Загороднюк, 1999, 2004; Деле-
ган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).
** Подібне зазначає Г. Фесенко (2007) при аналізі українських назв птахів.
І.В. Загороднюк
178 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 179
Післямова
Кількість визнаних на певний час розвитку зоології таксонів постійно зростає, так
само зростає з часом кількість назв тварин у побутовій мові. Якщо у часи Давньої Русі
в руській мові (у літописних джерелах) існувало лише 9 назв ссавців (Шарлемань,
1997), то наразі обсяг «названої» теріофауни України складає майже 130 видів, і ли-
ше у цьому огляді тільки немишовидних гризунів розглянуто удвічі більше видів, ніж
у переліку всіх «літописних» видів ссавців (разом маємо 23 види non-Muroidea,
включаючи три вимерлі і два адвентивні). Якщо ж відштовхуватися від відомих
«літописних» non-Muroidea (таких два: бобер і вивірка), то зростання кількості
відомих таксонів і відповідних їм назв склало майже десять крат. Лише за останні
два роки до переліку фауни додалося два види мишівки (Sicista) і один вид ховраха
(Spermophilus) плюс 4 доповнення, які складають «забуті» у більшості зведень три
зниклі за останні одне-два століття види (летяга звичайна, ховрах великий, тушканчик
малий) і один адвентивний вид (кавія звичайна).
Тобто маємо поповнення реєстру фауни на 7 видів (майже третина повного
переліку), що вимагає формування та/або стабілізації їхніх українських назв. Отже,
процес визнання таксонів і формування їхніх українських назв триває, а часом навіть
випереджає темпи визнання таксонів, оскільки кількість синонімів в українській
мові часто-густо значно перевищує кількість уживаних назв на той самий період
і в межах тих самих добірок літературних джерел.
Процеси виявлення нових видів у складі регіональної фауни і розширення меж
використання вернакулярних назв тварин (довідники, колекції, каталоги, музеї,
підручники тощо) тривають, і це вимагає подальшого розвитку наукової термінології
і номенклатури, яка поступово стає частиною нашої мови. Ця праця є спробою
впорядкувати погляди на таксономію та номенклатуру однієї з найрізноманітніших
груп ссавців фауни України і привести українську наукову термінологію у цій царині
до певного рівня стандартизації та відповідно до сучасного рівня знань про ранги та
ієрархію систематичних груп ссавців. Сподіваюся, ця мета досягнута.
Щиро дякую усім колегам, які залучилися до обговорення окремих положень цьо-
го дослідження або теми загалом, у тому числі Г. Фесенку за активну співпрацю,
І. Дзеверіну за постійну критику, а також А. Бокотею, І. Дикому, Ю. Зізда, М. Ко-
робченко, В. Корнєєву за цінні коментарі щодо окремих положень, О. Годлевській
та Н. Новиченко за допомогу у бібліографічному пошуку. Дякую проф. І. Ємельяно-
ву і проф. Є. Писанцю за підтримку роботи і зауваження щодо її змісту. Моя особ-
лива подяка і пошана редактору видання Ю. Некрутенкові за докладний перегляд
рукопису та виправлення помилок, і важливі зауваження щодо змісту тексту.
Абелєнцев В.I . Куницеві // Фауна України. — Київ: Наукова думка, 1968. — Т. 1, вип. 2. — 280 с.
Абелєнцев В.I . , Підоплічко I .Г. , Попов Б.М. Загальна характеристика ссавців. Комахоїдні,
кажани. — Київ: Наукова думка, 1956. — 448 с. — (Фауна України. Т. 1, вип. 1).
Брокгауз Ф.А. , Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. — Изд-во «Русское слово», 1996. —
(Електронне видання).
Булахов В.Л. , Пахомов О.Є. Біологічне різноманіття України. Дніпропетровська область. Ссавці
(Mammalia). — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2006. — 356 с.
Владимиров В.И. Кременские леса // Заповедная природа Донбасса / Сост. А. З. Дидова. — 2-е изд.,
доп. — Донецк: Донбасс, 1987. — С. 139–147.
Воронцов Н.Н. Низшие хомякообразные (Cricetidae) мировой фауны (Часть 1: Морфология и эко-
логия). — Л.: Наука, 1982. — 451 с. — (Фауна СССР. сер. нов., № 125. Млекопитающие. Т. 3,
вып. 6).
Гептнер В.Г. Морозова-Турова Л.Г. , Цалкин В.И. Вредные и полезные звери районов поле-
защитных насаждений. — М.: Изд-во МГУ, 1950. — 452 с.
Горбенко А.С. Некоторые особенности экологии сусликов Citellus suslicus Guld., Citellus pygmaeus
Pall. (Rodentia) на стыке их ареалов в условиях Среднего Приднепровья // Первый Междунар. конгр.
по млекопит. (Москва, 6–12 июня 1974 г.). — М.: ВИНИТИ, 1974. — Т. 1. — С. 156.
Грінченко Б.Словарь української мови: в 4 т.. — Київ: Довіра — Рідна мова, 1997. — Том А–Н. —
578 с.; Том О–Я. — 564 с. — (Репринтне видання 1907 р.).
Громов И.М. Ископаемые верхнечетвертичные грызуны предгорного Крыма. — М., 1961. — 190 с. —
(Труды Комиссии по изучению четвертичного периода. Вып. 17).
Громов И.М. Отряд Rodentia — Грызуны // Млекопитающие фауны СССР / И.М. Громов, А.А. Гу-
реев, Г.А. Новиков и др. Под ред. И.И. Соколова. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1963. — Часть 1. —
С. 244–638.
Громов И.М., Бибиков Д.И. , Калабухов Н.И. , Мейер М.Н. Род Citellus // Наземные беличьи
(Marmotinae). — М.; Л.: Наука, 1965. — С. 160–325. — (Фауна СССР. Т. 3: Млекопитающие.
Вып. 2).
Громов И.М., Ербаева М.А. Млекопитающие фауны России и сопредельных территорий. Зайце-
образные и грызуны. — СПб., 1995. — 468 с.
Громов И.М., Поляков И.Я. Полевки (Microtinae). — Л.: Наука, 1977. — 504 с. — (Фауна СССР.
Т. 3: Млекопитающие. Вып. 8).
Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. Современное написание слов. — М.: Изд-во
Цитадель, 1998. — (Толковый словарь В. Даля. On-line).
Делеган І .В. , Делеган І . І . , Делеган І . І . Біологія лісових птахів і звірів. — Львів: Поллі, 2005. —
600 с.
Дикий І . , Загороднюк І . Вовчок садовий (Eliomys quercinus) із Закарпаття у фондах Зоологічного
музею імені Бенедикта Дибовського (Львів) // Вестник зоологии. — 2005. — 39, № 3. — С. 84.
Дулицкий А.И. Биоразнообразие Крыма. Млекопитающие: история, состояние, охрана, перспекти-
вы. — Симферополь: СОНАТ, 2001. — 208 с.
Дулицький А. , Дулицька О. Білка-телеутка та її теперішній статус у Криму // Фауна в антропоген-
ному середовищі. — Луганськ, 2006. — С. 71–74. — (Праці Теріологічної школи. Вип. 8).
Емельянов И.Г. , Загороднюк И.В. Таксономическая структура сообществ грызунов Восточных
Карпат: видовое богатство и таксономическое разнообразие // Фауна Східних Карпат: Сучасний
стан i охорона: Матеріали Міжнародної конференції. — Ужгород, 1993. — С. 57–60.
Жарський Е. Тварини // Географія українських і сумежних земель / За ред. В. Кубійовича. — Львів,
1938. — С. 239–250. — (Факсимільне перевидання. Київ: Обереги, 2005).
Загороднюк И.В. Обзор рецентных таксонов Muroidea (Mammalia), описанных с территории Укра-
ины (1777–1990) // Вестник зоологии. — 1992. — 26, № 2. — С. 39–48.
Загороднюк И.В. Таксономическая ревизия и диагностика грызунов рода Mus из Восточной Европы.
Сообщение 1 // Вестник зоологии. — 1996. — 30, № 1–2. — С. 28–45.
Загороднюк І .В. Вищі таксони ссавців у сучасній фауні України: склад, номенклатура та видове
багатство // Доповіді НАН України. — 1998а. — № 4. — С. 180–186.
Загороднюк І .В. Політипні види: концепція та представленість у теріофауні Східної Європи //
Доповіді НАН України. — 1998б. — № 7. — С. 171–178.
Загороднюк І .В. Ключі до визначення вищих таксонів звірів фауни України і сусідніх регіонів та
принципи їх побудови // Вестник зоологии. — 1998в. — 32, № 1–2. — С. 126–150.
Загороднюк І . Контрольний список теріофауни України // Ссавці України під охороною Бернської
конвенції. — Київ, 1999. — С. 202–210. — (Праці Теріологічної школи. Вип. 2).
Загороднюк І .В. Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви // Вісник Національ-
ного науково-природничого музею НАН України. — 2001. — 1. — С. 113–131.
Загороднюк І .В. Польовий визначник дрібних ссавців України. — Київ, 2002а. — 60 с. — (Праці
Теріологічної школи. Вип. 5).
Загороднюк И.В. Транзитивные таксономические системы и их структура у сусликов (Spermophi-
lus) // Доповіді НАН України. — 2002б. — № 9. — С. 185–191.
Загороднюк І . Дика теріофауна Києва та його околиць і тенденції її урбанізації // Вестн. зооло-
гии. — 2003. — 37, № 6. — С. 30–38.
І.В. Загороднюк
180 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Загороднюк І . Наземні хребетні України та їх охоронні категорії (довідник для семінарів з зоології,
екології та охорони природи). — Ужгород: Ліра, 2004. — 48 с.
Загороднюк І . Біогеографія криптичних видів ссавців Східної Європи // Науковий вісник Ужго-
родського університету. Серія Біологія. — 2005. — Вип. 17. — С. 5–27.
Загороднюк І . Ссавці східних областей України: склад та історичні зміни фауни // Теріофауна сходу
України. — Луганськ, 2006а. — С. 216–259. — (Праці Теріологічної школи. Вип. 7).
Загороднюк І . Адвентивна теріофауна України і значення інвазій в історичних змінах фауни та
угруповань // Фауна в антропогенному середовищі. — Луганськ, 2006б. — С. 18–47. — (Праці
Теріологічної школи. Вип. 8).
Загороднюк І . Аловиди гризунів групи Sicista «betulina»: просторові взаємини з огляду на концепцію
лімітувальної схожості // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Біологія. Екологія. —
2007. — 1, вип. 15. — С. 45–53.
Загороднюк І . Наукові назви рядів ссавців: від описових до уніфікованих // Вісник Львівського уні-
верситету. Серія Біологічна. — 2008. — Вип. 48. — С. 33–43.
Загороднюк І . , Годлевська О. Давні видання зоологічного профілю в Україні та теріологія на
сторінках «Збірника праць Зоологічного музею» // Раритетна теріофауна та її охорона. — Луганськ,
2008. — С. 299–307. — (Праці Теріологічної школи. Вип. 9).
Загороднюк І.В., Кондратенко О.В. Sicista severtzovi та близькі до неї форми гризунів в Україні:
цитогенетичний та біогеографічний аналіз // Вестник зоологии. — 2000. — отд. вып. 15. — С. 101–107.
Загороднюк І . , Коробченко М. Раритетна теріофауна східної України: її склад і поширення
рідкісних видів // Раритетна теріофауна та її охорона. — Луганськ, 2008. — С. 107–155. — (Праці
Теріологічної школи. Вип. 9).
Загороднюк І . , Покиньчереда В . Таксономія ссавців східнокарпатського регіону // Вестник
зоологии № 51. Теріофауна Карпатського біосферного заповідника. — 1997а.— отд. вып. —
С. 16–23.
Загороднюк И.В. , Покиньчереда В.В. Унификация научных названий хордовых животных
(Chordozoa, Animalia) // Доповіді НАН України. — 1997б. — № 11. — C. 160–166.
Загороднюк И.В. , Федорченко А.А. Аллопатрические виды грызунов группы Spermophilus
suslicus (Mammalia) // Вестник зоологии. — 1995. — 29, № 5–6. — С. 49–58.
Зізда Ю. Поширення кольорових форм вивірки (Sciurus vulgaris) у Закарпатті та в суміжних областях
України // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Біол. — 2005. — Вип. 17. —
С. 147–154.
Зізда Ю.Е. Оцінки різноманіття кольорових форм вивірки (Sciurus vulgaris) у синантропних і при-
родних місцезнаходженнях Закарпаття // Фауна в антропогенному середовищі. — Луганськ, 2006. —
С. 126–132. — (Праці Теріологічної школи. Вип. 8).
Кэрролл Р. Радиация плацентарных млекопитающих // Кэрролл Р. Палеонтология и эволюция поз-
воночных: Перевод с англ. — Москва: Мир, 1993. — Т. 3. — С. 5–69.
Кесслер К.Ф. Животные млекопитающiя // Труды Коммисiи... для описанiя губернiй Кiевского
учебнаго округа — Кiевской, Волынской, Подольской, Полтавской, Черниговской. — Кiевъ,
1851. — 88 с. — (Естественная история губерний Киевского учебного округа. Т. 1: Зоология. Часть
систематическая).
Корнєєв О.П. Визначник звірів УРСР. — Київ: Радянська школа, 1952. — 216 с.
Корнєєв О.П. Визначник звірів УРСР. — 2-е вид. — Київ: Радянська школа, 1965. — 236 с.
Лобков В.А. Крапчатый суслик Северо-Западного Причерноморья: биология, функционирование
популяций. — Одесса: Астропринт, 1999. — 272 с.
Лозан М.Н. , Белик Л.И. , Самарский С.Л. Сони (Gliridae) юго-запада СССР. — Кишинев,
1990. — 144 с.
Маркевич О.П. , Татарко К.I . Російсько-українсько-латинський зоологічний словник: термінологія
i номенклатура. — Київ: Наукова думка, 1983. — 412 с.
Мацюк Р. Хто має творити (але не хоче) українські терміни. Алгоритм термінологічного пошуку //
Суржик для інтелігенції. — Львів, 2002. — С. 110–115.
Мигулин А.А. Обзор грызунов Украины. Conspectus glirium Ucrainae // Захист рослин. — Харьков:
Вид-во Центр. СТАЗРА, 1928. — С. 72–87.
Мигулін О.О. Визначник звірів України. — Харків: Держ. вид-во України, 1929. — 96 с.
Мигулін О.О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1938. — 426 с.
Модін Г.В. Замітки про вухатого їжака і лісову мишівку в Стрілецькому степу // Зб. праць Зоол. му-
зею. — 1956. — № 27. — С. 154–159.
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 181
Некрутенко Ю. Передмова до українського перекладу // Міжнародний кодекс зоологічної номен-
клатури. — 4-е вид. — Київ: Бібліотека офіційних видань, 2003. — С. IX–ХXV.
Никольский А.А. К вопросу о границах ареалов большого (Citellus major) и краснощекого (C. ery-
throgenys) сусликов в северном Казахстане // Зоол. журн. — 1984. — 63, вып. 2. — С. 256–262.
Огнев С.И. Звери СССР и прилежащих стран. — М., Л.: Изд-во АН СССР, 1940. — Т. 4. —
615 с.
Павлинов И.Я., Россолимо О.Л. Систематика млекопитающих СССР. — М.: Изд-во Москов. ун-та,
1987. — 85 с. — (Сборник трудов Зоологического музея МГУ. Т. 25).
Павлинов И.Я. , Яхонтов Е.Л. Кладистические идеи в филогенетике млекопитающих // Филоге-
нетика млекопитающих. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1992. — С. 5–43. — (Сборник трудов Зооло-
гического музея МГУ. Т. 29).
Павлинов И.Я. , Яхонтов Е.Л. , Агаджанян А.К. Млекопитающие Евразии: систематико-геогра-
фический справочник. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1995. — Ч. I: Rodentia. — 240 с. — (Сборник
трудов Зоологического музея МГУ. Т. 32).
Підоплічка І .Г. Аналізи погадок за 1925–1929 р. // Матеріали до порайонового вивчення дрібних
звірів та птахів, що ними живляться. — Київ: Вид-во Комісії природничо-геогр. краєзнавства,
1932. — Вип. 1. — С. 5–75.
Підоплічка І .Г. Підсумки дослідження погадок за 1924–1935 p.p. // Збірник праць Зоологічного му-
зею. — 1937. — № 19. — С. 101–170.
Пидопличко И.Г. О происхождении названий некоторых животных нашей фауны // Вестн. зоологии. —
1967а. — № 1. — С. 80–83.
Пидопличко И.Г. О недостатках в разработке отечественной зоологической терминологии и номен-
клатуры // Вестник зоологии. — 1967б. — № 4. — С. 8–15.
Полушина Н.А. Про поширення крапчастого (Citellus suslica Guld.) та сірого (Citellus citellus L.) хов-
рахів на південному заході України: Тези доповідей Міжвузівської ювілейної наук. конф., присвя-
ченої 25-річчю возз’єднання Північної Буковини з Українською РСР (21–25 вересня 1965 року). —
Чернівці, 1965. — С. 224–226.
Попов Б.М. Мамаліологічні нотатки. Поширення Лейслерової вечерниці (Nyctalus leisleri Kuhl, Chi-
roptera) в УСРР. Знахідка лісової мишівки (Sicista montana Mehely) в межах УСРР // Зб. праць
Зоологічного музею. — 1936. — № 18. — С. 191–196.
Попов Б .М. К вопросу о географическом распространении некоторых млекопитающих в УССР //
Зоол. журн. — 1939. — 18, вып. 2. — С. 331–335.
Рековец Л.И. Мелкие млекопитающие антропогена юга Восточной Европы. — Київ: Наукова думка,
1994. — 372 с.
Решетник Є.Г. Систематика і географічне поширення ховрахів (Citellus) в УРСР // Труди Інституту
зоології АН УРСР. — Київ, 1948. — Том 1. — С. 84–113.
Савицкий Б.П. , Кучмель С.В. , Бурко Л.Д. Млекопитающие Беларуси. — Минск: Изд. центр БГУ,
2005. — 319 с.
Свириденко П .А. Суслики Большого Кавказа и происхождение горной степи // Зоол. журн. —
1937. — 16, вып. 3. — С. 448–452.
Скільський І .В. , Мелещук Л.І . , Тащук М.В. Ссавці південно-східної частини Буковинського
Передкарпаття: сучасний стан фауни, раритетні види, перспективи використання та заходи збе-
реження // Сучасний музей. Наукова й експозиційна діяльність: Матеріали наук. конф. — Чернівці:
ДрукАрт, 2008. — С. 52–67.
Соколов В .Е . , Баскевич М.И. , Кова льская Ю.М. О видовой самостоятельности мышовки
Штранда (Rodentia: Dipodidae) // Зоол. журн. — 1989. — 68, вып. 10. — С. 95–106.
Соколов В.Е. , Баскевич М.И. , Ковальская Ю.М. Изменчивость кариотипа степной мышовки
(Sicista subtilis Pallas) и обоснование видовой самостоятельности S. severtzovi // Зоол. журн. —
1986. — 65, вып. 11. — С. 1684–1692.
Сокур І .Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ: Вид-во АН УРСР,
1961. — 84 с.
Татаринов К.А. Звірі західних областей України (матеріали до вивчення фауни Української РСР). —
Київ: Вид-во АН УРСР, 1956. — 188 с.
Татаринов К.А. Упорядочение русско-украинских [sic!] и латинских названий отрядов млекопита-
ющих фауны СНГ // Материалы по изучению животного мира / Под ред. В.А. Лобкова. — Одесса:
Астропринт, 2001. — С. 3–7.
Токарский В.А. Историческое изменение ареала и численности степного сурка (Marmota bobak
І.В. Загороднюк
182 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40 183
Mull. 1776) в Украине // Ученые записки Таврического национального университета. Сер.: Биол.,
Химия. — Симферополь, 2004. — Т. 17 (56), № 2. — С. 173–185.
Топачевский В.А. Слепышовые (Spalacidae). — Л.: Наука, 1969. — 248 с. — (Фауна СССР. Т. 3:
Млекопитающие. Вып. 3).
Топачевский В.А. , Скорик А.Ф. Грызуны раннетаманской фауны тилигульского разреза. — Київ:
Наукова думка, 1977. — 250 с.
Фесенко Г. Форми українських назв родового рівня в класифікації птахів фауни України // Вісник
Львів. ун-ту. Серія біологічна. — 2007. — Вип. 43. — С. 3–12.
Фокин И.М. Тушканчики / Под ред. Г.А. Новикова. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1978. — 184 с. —
(Жизнь наших птиц и зверей. Вып. 2).
Фрисман Л.В. , Кораблев В.П. , Ляпунова Е.А. и др. Аллозимная дифференциация разнох-
ромосомных форм крапчатого суслика (Spermophilus suslicus Guld., 1770, Rodentia) // Генетика. —
1999. — 35, № 3. — С. 378–384.
Хохлова О.М. М.В. Шарлемань. Життєвий шлях. Наукова спадщина. — Полтава, 1998. — 160 с.
Храневич В. Ссавці Поділля. Огляд систематичний. — Вінниця: Віндерждрук ім. Леніна, 1925. —
31 с. — (Кабінет виучування Поділля. Вип. 4).
Царик Й.В. , Яворський І .П. , Шидловський І .В. та ін. Хребетні тварини західних областей
України: Навчальний посібник. — Львів: Видавничий центр ЛНУ, 2003. — 52 с.
Червона книга Української РСР / Під ред. К.М. Ситника. — Київ: Наукова думка, 1980. — 504 с.
Червона книга України. Тваринний світ / Під ред. М.М. Щербака. — Київ: «Українська енциклопедія»
ім. М.П. Бажана, 1994. — 464 с.
Шарлеман Э.В. Млекопитающие окрестностей г. Киева // Материалы к познанию фауны юго-за-
падной России / Ред. В.М. Артоболевский. — Киев: Орнитол. об-во им. К.Ф. Кесслера, 1915. —
Т. 1. — С. 26–92.
Шарлемань М. Звірі України. Короткий порадник до визначання, збірання і спостерігання ссавців
(Mammalia) України. — Київ: Всеукр. кооп. видавн. союз (Вукоопспiлка), 1920. — 83 с.
Шарлемань М. Ссавці. — Плазуни. — Земноводяні. Назви хребетних тварин / М. Шарлемань, К. Та-
тарко — Київ: Держ. вид-во України, 1927. — С. 9–67. — (Словник зоологічної номенклатури.
Ч. 2).
Шарлемань М.В. Зоогеографічні нотатки [1. Про сучасне та минуле поширення в УСРР трипало-[1. Про сучасне та минуле поширення в УСРР трипало-
го тушкана (Scirtopoda telum Licht.) та інших компонентів пустельно-степової фауни (с. 27–30)] //
Збірник праць Зоологічного музею. — 1935. — № 15. — С. 27–38.
Шарлемань Н.В. Природа и люди Киевской Руси. — Киев: Киевский эколого-культурный центр,
1997. — 166 с. — (Серия: Борейко В.Е. История охраны природы. Вып. 13).
Шенброт Г.И. Кладистический подход к анализу филогенетических отношений тушканчико-
образных (Rodentia: Dipodoidea) // Сборник трудов Зоологического музея МГУ. — 1992. — 29. —
С. 176–200.
Adkins R.M., Walton A.H. , Honeycut t R.L. High-level systematics of rodents and divergence time
estimates based on two congruent nuclear genes // Molecular Phylogenetics and Evolution. — 2003. —
26, N 3. — P. 409–420.
Brandt J .F. Beiträge zur nahern Kenntniss der Säugethiere Russland’s // Kaiserlichen Akademie der Wis-
senschaften (Ser. Mémoires Mathématiques, Physiques et Naturelles). — Saint Petersburg, 1855. —
T. 7. — P. 1–365.
Chal ine J . , Mein P. Les rongeurs et l’evolution. — Paris: DOIN, 1979. — 236 p.
Corbet G.B. The mammals of the Palaearctic region: a taxonomic review. — London, Ithaca: Cornell Uni-
versity Press, 1978. — 314 p.
Frye M.S. , Hedges S.B. Monophyly of the order Rodentia inferred from mitochondrial DNA sequences
of the genes for 12S rRNA, 16S rRNA, and tRNA-Valine // Molecular Biology and Evolution. — 1995. —
12. — P. 168–176.
Holden M.E. Family Dipodidae // Mammal species of the world. A taxonomic and geographic references /
D.E. Wilson, D.-A.М. Reeder — Second edition. — Washington; London: Smithsonian Institution Press,
1993. — P. 487–499.
Huchon D. , Douzery E.J .P. From the Old World to the New World: A molecular chronicle of the
phylogeny and biogeography of hystricognath rodents // Molecular Phylogenetic and Evolution. —
2001. — 20. — P. 238–251.
In t e rna t iona l Commission on Zoological Nomenclature. Opinion 1894. Regnum Animals ..., Ed. 2
(M. J. Brisson, 1762): rejected for nomenclatural purposes, with the conservation of the mammalian
generic names Philander (Marsupialia), Pteropus (Chiroptera), Glis, Cuniculus and Hydrochoerus (Ro-
dentia), Meles, Lutra and Hyaena (Carnivora), Tapirus (Perissodactyla), Tragulus and Giraffa (Artiodac-
tyla) // Bul. Zool. Nomencl. — 1998. — 55, N 1. — P. 64–71.
Jansa S.A. , Weksler M. Phylogeny of muroid rodents: relationships within and among major lineages
as determined by IRBP gene sequences // Molecular Phylogenetics and Evolution. — 2004. — 31. —
P. 256–276.
Landry S.O. (Jr. ) . A proposal for a new classification and nomenclature for the Glires (Lagomorpha and
Rodentia) // Mitt. Mus. Nat. kd. Berl. (Zool. Reihe). — 1999. — 75, N 2. — P. 283–316.
L i W. -H. , H ide W.A. , Grau r D . Origin of rodents and guinea-pigs // Nature. — 1992. — 359. —
P. 277–278.
Lucket t W.P. , Hartenberger J . -L. Evolutionary relationships among rodents: comments and conclu-
sions // Evolutionary relationships among rodents. A multidisciplinary analysis. — New York: Plenum
Press, 1985. — P. 685–712. — (NATO ASI Series. Series A: Life Sciences. Vol. 92).
Lucket t W.P. , Hartenberger J . -L. Monophyly or polyphyly of the Order Rodentia: possible conflict
between morphological and molecular interpretations // Journal of Mammalian Evolution. — 1993. —
1. — P. 127–147.
Maier W., Klingler P. , Ruf I . Ontogeny of the medial masseter muscle, pseudo-myomorphy, and the
systematic position of the Gliridae (Rodentia, Mammalia) // Journal of Mammalian Evolution. — 2002. —
9. — P. 253–269.
McKenna M.C. , Bel l S.K. Classification of mammals above species level. — New York: Columbia Uni-
versity Press, 1997. — P. I–XII + 1–631.
Mil ler G. Catalogue of the mammals of Western Europe (Europe exclusive of Russia) in the collections of
the British Museum. — London: Brit. Mus. (Nat. Hist.), 1912. — 1019 p.
Musser G.G. , Carleton M.D. Family Muridae // Wilson D.E., Reeder D.-A.M. (Eds.). Mammal species of
the world. A taxonomic and geographic references. — Second edition. — Washington; London: Smithso-
nian Institution Press, 1993. — P. 501–756.
Pucek Z. (red.). Klucz do oznaczania ssaków Polski. — Warszawa: Państw. Wyd-wo Nauk., 1984. — 388 p.
Tul lberg T. Ueber das System der Nagetiere // Nova Acta Reg. Soc. Sc. — Uppsala, 1899. — Ser. III. —
P. 1–514.
Wilson D.E. , Reeder D.M. (eds) . The Checklist of Mammal Names // Mammal Species of the World. —
Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2005. — http://www.bucknell.edu/msw3/.
Wood A.E. A revised classification of the rodents // Journal of Mammalogy. — 1955. — 36. —
P. 165–187.
Wood A.E. Grades and clades among rodents // Evolution. — 1965. — 11. — P. 417–425.
Zagorodniuk I . Specimens of Eliomys quercinus (Mammalia) collected in the Ukraine // Vestnik zoolo-
gii — 1998. — 32, N 5–6. — С. 32.
Zawidzka E. Geographical distribution of the dark phase of the squirrel (Sciurus vulgaris fuscoater Altum)
in Poland // Acta Theriologica. — 1958. — 2, N 8. — P. 160–174.
И.В. Загороднюк
ТАКСОНОМИЯ И НОМЕНКЛАТУРА НЕМЫШЕВИДНЫХ ГРЫЗУНОВ ФАУНЫ УКРАИНЫ
Рассмотрены основы классифицирования грызунов и границы и объём группы немышевидных грызу-
нов. Группа представлена в фауне Украины пятью надсемействами, в том числе Cavioidea (2 рода
и 2 вида), Castoroidea (1 род и 1 вид), Sciuroidea (4 рода и 8 видов), Gliroidea (4 рода и 4 вида), Dipodoidea
(4 рода и 7 видов). Всего объём группы в фауне Украины составляет 9 семейств, 15 родов, 23 вида
(в т. ч. два вида двух родов двух семейств — адвентивные; а три вида трёх родов — вымерли на про-
тяжении последнего тысячелетия). Для каждого семейства, каждого рода и каждого вида составлены
перечни названий, под которыми они упоминались на протяжении последних 100 лет в украинской
научной литературе, уточнены их актуальные научные (латинские) и украинские названия, составлены
аннотации относительно бывших, текущих и возможных дальнейших изменений таксономии и номен-
клатуры каждого таксона. Анализ номенклатуры показал отсутствие связи между изменениями систематики
(включительно с изменениями пригодных латинских названий) и изменениями украинских названий
млекопитающих, но в то же время наличие связи между объёмом синонимических рядов и уровнем по-
пулярности систематических групп.
Ключевые слова: грызуны, non-Muroidea, таксономия, номенклатура, украинские названия, Украина.
І.В. Загороднюк
184 Збірник праць Зоологічного музею, 2008–2009, № 40
Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України
I.V. Zagorodniuk
TAXONOMY AND NOMENCLATURE
OF THE NON-MUROIDEA RODENTS OF UKRAINE
Principles of rodent classification as well as limits and composition of group non-Muroidea are considered.
The group is presented in the fauna of Ukraine by 5 superfamilies, including Cavioidea (2 genera and 2 spe-
cies), Castoroidea (1 genus and 1 species), Sciuroidea (4 genera and 8 species), Gliroidea (4 genera and
4 species), Dipodoidea (4 genera and 7 species). In total, volume of the group in the fauna of Ukraine consists of
9 families, 15 genera and 23 species (incl. 2 species from 2 genera of 2 families are aliens; and 3 species from
3 different genera are extinct during few last centuries). For each family, each genus and each species, lists of
names used during last 100 years in Ukrainian literature are compiled; all actual scientific (Latin) as well as ver-
nacular (Ukrainian) names are specified, and annotations of former, current and possible subsequent changes
in taxonomy and nomenclature of each taxa are composed. Analysis of nomenclature has shown the absence of
relation between changes in systematics (incl. changes of valid Latin names) and changes of Ukrainian names
of mammals, but existence of correlation between volume of synonymic rows and popularity level of some
systematic groups.
Key words: Rodents, non-Muroidea, taxonomy, nomenclature, vernacular names, Ukraine.
|