Наука в Україні: небезпечне забуття

Аналізуючи проект нового Закону про наукову і науково-технічну діяльність, що готувався Верховною Радою України до першого читання, тижневик «Дзеркало тижня» (№ 35, 2014) дотепно порівняв його із законом Паркінсона — письменника-гумориста на ім’я Сиріл. Однак, мені здається, потрібно ставити питан...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Локтєв, В.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2014
Schriftenreihe:	Вісник НАН України
Schlagworte:	Наука і суспільство
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73270
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Наука в Україні: небезпечне забуття / В.М. Локтєв // Вісн. НАН України. — 2014. — № 11. — С. 32-41. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73270
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-732702015-01-09T03:01:46Z Наука в Україні: небезпечне забуття Локтєв, В.М. Наука і суспільство Аналізуючи проект нового Закону про наукову і науково-технічну діяльність, що готувався Верховною Радою України до першого читання, тижневик «Дзеркало тижня» (№ 35, 2014) дотепно порівняв його із законом Паркінсона — письменника-гумориста на ім’я Сиріл. Однак, мені здається, потрібно ставити питання ширше — не про Закон та деякі його недолугі декларації, а про незавидний науковий стан нашої незалежної держави, яку б я діагностував як хвору на синдром Паркінсона — іншої людини, лікаря на ім’я Джеймс. Паркінсонізм, як відомо, є тяжким і невиліковним ураженням головного мозку. Таке віднесення мені видається закономірним, оскільки лише нездоровий організм, який втратив пам’ять і здатність до адекватного сприйняття навколишнього світу, може так жорстоко ставитися до своєї інтелектуальної еліти. 2014 Article Наука в Україні: небезпечне забуття / В.М. Локтєв // Вісн. НАН України. — 2014. — № 11. — С. 32-41. — укр. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73270 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Наука і суспільство Наука і суспільство
spellingShingle	Наука і суспільство Наука і суспільство Локтєв, В.М. Наука в Україні: небезпечне забуття Вісник НАН України
description	Аналізуючи проект нового Закону про наукову і науково-технічну діяльність, що готувався Верховною Радою України до першого читання, тижневик «Дзеркало тижня» (№ 35, 2014) дотепно порівняв його із законом Паркінсона — письменника-гумориста на ім’я Сиріл. Однак, мені здається, потрібно ставити питання ширше — не про Закон та деякі його недолугі декларації, а про незавидний науковий стан нашої незалежної держави, яку б я діагностував як хвору на синдром Паркінсона — іншої людини, лікаря на ім’я Джеймс. Паркінсонізм, як відомо, є тяжким і невиліковним ураженням головного мозку. Таке віднесення мені видається закономірним, оскільки лише нездоровий організм, який втратив пам’ять і здатність до адекватного сприйняття навколишнього світу, може так жорстоко ставитися до своєї інтелектуальної еліти.
format	Article
author	Локтєв, В.М.
author_facet	Локтєв, В.М.
author_sort	Локтєв, В.М.
title	Наука в Україні: небезпечне забуття
title_short	Наука в Україні: небезпечне забуття
title_full	Наука в Україні: небезпечне забуття
title_fullStr	Наука в Україні: небезпечне забуття
title_full_unstemmed	Наука в Україні: небезпечне забуття
title_sort	наука в україні: небезпечне забуття
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Наука і суспільство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73270
citation_txt	Наука в Україні: небезпечне забуття / В.М. Локтєв // Вісн. НАН України. — 2014. — № 11. — С. 32-41. — укр.
series	Вісник НАН України
work_keys_str_mv	AT loktêvvm naukavukraínínebezpečnezabuttâ
first_indexed	2025-07-05T21:56:37Z
last_indexed	2025-07-05T21:56:37Z
_version_	1836845732552769536
fulltext	32 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 НАУКА НАУКА І СУСПІЛЬСТВО І СУСПІЛЬСТВО ЛОКТЄВ Вадим Михайлович — академік НАН України, академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України НАУКА В УКРАЇНІ: НЕБЕЗПЕЧНЕ ЗАБУТТЯ Аналізуючи проект нового Закону про наукову і науково-технічну діяль- ність, що готувався Верховною Радою України до першого читання, тиж- невик «Дзеркало тижня» (№ 35, 2014) дотепно порівняв його із законом Паркінсона — письменника-гумориста на ім’я Сиріл. Однак, мені здається, потрібно ставити питання ширше — не про Закон та деякі його недолу- гі декларації, а про незавидний науковий стан нашої незалежної держави, яку б я діагностував як хвору на синдром Паркінсона — іншої людини, лі- каря на ім’я Джеймс. Паркінсонізм, як відомо, є тяжким і невиліковним ураженням головного мозку. Таке віднесення мені видається закономірним, оскільки лише нездоровий організм, який втратив пам’ять і здатність до адекватного сприйняття навколишнього світу, може так жорстоко ста- витися до своєї інтелектуальної еліти. Я дозволяю собі подібні безсторонні слова, за які можу бути як прощеним, так і покараним, бо Україна вже близько року пе- ребуває у стані війни, підло та віроломно розв’язаної Росією. За цей період у країні відбулися дві повномасштабні виборчі кампанії, під час яких, намагаючись сподобатися виборцям, кандидати на пост Президента та у Парламент представляли широкому загалу свої міркування щодо шляхів розвитку Укра- їни, які всі вони дружно бачать у відродженні знищеної попере- днім режимом армії та економічному зміцненні держави. При цьому вистачало навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що жодна — підкреслюю, жодна — оприлюднена виборча про- грама не містила скільки-небудь виразних, бодай для галочки, слів про науку та її місце в суспільстві, хоча зрозуміло: немає науки — немає сучасного сильного війська, немає розвиненої економіки. Більше того, Президент України Петро Порошенко у своїх виступах та у «Стратегії реформ — 2020» серед 60 ого- лошених нагальних реформ науку навіть не згадує, тоді як це чи не єдиний засіб їх успішного здійснення. Жодна партія, що рвалася до вищого представницького органу влади, не боролася Даремні закони послаблюють закони корисні. Шарль Луї Монтеск’є, XVIII ст. ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 33 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО за присутність у своїх списках брендових імен українських учених, не кажучи вже про внесен- ня їх до чільних п’ятірок або хоча б прохідних номерів. Як результат, інтелектуальна громада у Верховній Раді не представлена взагалі, що непрямо, але яскраво демонструє істинне став- лення нинішньої держави до науки і не може не вражати нормальну освічену людину. Як на мене, «оновлений» склад головно- го законодавчого органу країни незаперечно свідчить про те, що вона перебуває у летаргіч- ному сні, а це вже страшно, бо руйнує надії на виправлення ситуації. Можна навести багато прикладів, коли у скрутні роки далекоглядні політики для вирішення тих чи інших про- блем зверталися до «яйцеголових». У різних країнах, у різні часи високопосадовці в разі необхідності радилися з вченими щодо від- будови економіки чи зміцнення боєздатності армії. Так, англійці завдяки передвоєнному ресурсному підсиленню радіолокації набагато зменшили збитки від нальотів німецьких ракет ФАУ, а використання суто математичних, на перший погляд, робіт А. Тьюринга допомогло розкрити безліч шифрів і кодів супротивника, чим врятувало тисячі життів. У СРСР учені теж користувалися заслуженою повагою, від- повідаючи вагомими справами, якими можна пишатися й дотепер. Колективи під керуван- ням академіка І.П. Бардіна за завданням уря- ду створили високоміцну броню, а академік Є.О. Патон винайшов і впровадив у виробни- цтво нові технології зварювання, що наблизи- ло перемогу. Про роль математиків, фізиків, хіміків, професійного інженерно-технічного персоналу спецпідприємств у створенні ядер- ної і термоядерної зброї, атомної енергетики, в освоєнні космічного простору годі й говорити. А що ми маємо в Україні? Безчасся, коли складається враження, що країна втратила орієнтири для руху вперед. Науку майже ви- ключено із суспільного життя, про її викорис- тання навіть не йдеться, перед науковцями не ставлять великих державних завдань. Освічені й талановиті люди стали тягарем для влади, яка неприкрито переймається тільки власним благополуччям. На перший план, приписую- чи себе до еліти, вийшли політики, бізнесме- ни, економісти, юристи та «ефективні мене- джери», які не хочуть і не вміють втілювати результати наукових досліджень, тому що не уявляють провідної — експертної, освітньої, світоглядної — ролі науки в державі, її дійсно неосяжного всесилля. Слідом за ними в питан- нях науково-технічної грамотності пасуть за- дніх і широкі верстви населення. А в цей час у світовій науці постійно відбуваються гучні від- криття, що продукують прискорений розвиток важливих для кожної окремої людини галузей, насамперед медицини, нано- та інформаційних технологій, екологічної безпеки. Ми ж завмер- ли, змирилися з ситуацією і почали звикати до ролі аутсайдерів. І ось на такому несприятливому суспільно- му ґрунті держава робить спробу розв’язати проблеми науки за допомогою нового закону. Цей законопроект, підготовлений до першого читання у Верховній Раді, нині широко обгово- рюють у пресі, зокрема у згаданій вище публі- кації в газеті «Дзеркало тижня». З деякими по- ложеннями, викладеними в цій статті, в прин- ципі можна погодитися, але я хотів би запита- ти розробників закону про інше: які справжні проблеми наукової галузі він розв’язує, чим цей закон у разі схвалення допоможе пересіч- ним дослідникам? Хіба управління науковим потенціалом, питання злиття академій чи тер- мін перебування на посаді директорів — це те, що усуне причину невпинного зниження на- укового рівня нашої країни? * * * Завдяки засобам масової інформації ми до- бре, майже як родичів, знаємо понад чотириста народних обранців. Більшість із них є Заслу- женими діячами в тій чи іншій сфері суспіль- ної діяльності і мають учені звання кандидатів або навіть докторів наук (іноді, нікуди правду діти, звання ці фальсифіковані). Однак прак- тично всі вони є гуманітаріями, що само по собі зовсім не погано, але беру на себе відпові- дальність стверджувати: про те, що становить зміст сучасного природознавства, вони, на жаль, не знають навіть на популярному рівні 34 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО і, що найгірше, цим не цікавляться. Навряд чи будь-хто з них спроможний толком пояснити, чому світ вважає Григорія Перельмана генієм; за що харківського математика Володимира Дрінфельда відзначили найвищою матема- тичною нагородою — медаллю Філдса; чому у своїх нобелівських лекціях Андрій Гейм і Кос- тянтин Новосьолов цитували київських колег, без яких вони не могли зрозуміти ними ж здій- сненого відкриття; що за канали в мембранах живих клітин відкрив наш видатний фізіолог Платон Костюк; навіщо шукають екзопланети; чому так високо оцінили творців блакитних світлодіодних випромінювачів, удостоївши їх Нобелівської премії 2014 року. Позаминуло- річне опитування в Україні продемонструвало, що близько 88 % наших громадян не можуть сказати, чому змінюються пори року, і при цьо- му лише 2 % (вдумайтесь у цю цифру!) дові- ряють науковцям та їх діяльності. Як кажуть, дожили… Між тим, у США та Європі рівень довіри до вчених набагато більший: 52 % і 69 % відповід- но. Проте навіть у цій, здавалося б, благопо- лучній ситуації Європейське фізичне товари- ство восени цього року прийняло Звернення до президентів, урядів і парламентарів країн ЄС «Про важливість фінансування фунда- ментальних природничих наук», гаряче під- тримане Українським фізичним товариством. У цьому зверненні міститься заклик не шко- дувати грошей на розвиток фундаментальних природничих наук, збільшувати дослідниць- кі бюджети і більше уваги приділяти фізико- математичній підготовці школярів, оскільки ця складова загальнолюдської культури завжди знадобиться їм у житті, незалежно від обраної згодом професії. Ми ж за ініціативою попере- днього міністра МОН України, навпаки, роби- ли дурні, проте наполегливі спроби вилучити точні науки з навчального стандарту старшої школи. Завдяки опору багатьох фахівців і за допомогою нового керівництва МОН поки що вдається протистояти цим намірам, але назва- ти питання остаточно закритим я б не ризик- нув, бо знаю нинішню позицію Національної академії педагогічних наук України. Тому, на- віть припустивши повернення цих дисциплін до шкільного стандарту, важко сподіватися на те, що вони посядуть у ньому належне місце. Саме в цій катастрофічній втраті інтересу до природничих знань, неймовірному падінні престижу професії вченого, незатребуваності ані суспільством, ані олігархічною монопо- лістичною економікою результатів наукової діяльності, на мою думку, і полягає основна проблема вітчизняної науки. А як подолати вирослі за роки незалежності негаразди1, зсу- нутися з мертвої точки, повернутися хоча б на втрачені рубежі, зазначений закон відповіді не дає. Може, це не його парафія, не знаю, од- нак без розв’язання цих першорядних проблем жоден закон про науку нічого принципово не змінить. * * * Хотілося б, щоб пересічні громадяни Укра- їни, а разом з ними й можновладці різних рангів і різного ступеня відповідальності при- йшли, нарешті, до тями і зрозуміли, що для буття самодостатньої країни важлива не лише економічна, соціальна, міжнародна чи обо- ронна політика. Наукова політика теж є, хоч і дещо специфічним, але одним із найсуттє- віших елементів державного управління. Не- хтування нею має лише один, проте плачевний наслідок — швидку втрату нашої присутності в бурхливому розвитку світової цивілізації. Натомість, найпрогресивніші керманичі ба- гатьох країн уже давно усвідомили, що фунда- ментальна наука — це найважливіша інвести- ція людства. Фізика, хімія, біологія, матеріало- знавство, як би пафосно це не звучало, відігра- ли першорядну роль у зростанні благополуччя людей у ХІХ—ХХ ст., заклали основи сучасно- го добробуту цілих народів. Фахівці, розробля- ючи нові побутові пристрої, гаджети, ліки, но- 1 Не можу наполягати на своїй правоті, але відчуваю велику спокусу віднести до них і трагічний провал оперативних дій української армії влітку під Іловай- ськом, що, на мою думку, відображує загальний стан (або невикористання) нашої воєнної науки, яка є лише окремим, нехай і своєрідним, розділом науки в цілому. ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 35 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО вітні технології, не лише спрощують і різнома- нітять наше життя, а й створюють підґрунтя наукового світогляду, яке, у свою чергу, дає ім- пульс до подальшого прогресу. Важко уявити, що було б, якби ми не розкрили закони кванто- вої механіки, генетики, дискретної математи- ки, не винайшли б нові засоби зв’язку або не навчилися створювати не відомі в природі ма- теріали. Запитання, звісно, риторичне, але від- повідь на нього тривіальна: людство перебува- ло б у суцільній пітьмі. І потрібно визнати, що всі нинішні блага цивілізації відкрили, дослі- дили і поставили на службу людям учені-при- родознавці різного фахового спрямування — і теоретики, і прикладники. Прогресивний світ це усвідомлює, а ми, якщо спостерігати за про- стодушними діями (скоріше, бездіяльністю) наших урядовців і законодавців, відповідні турботи викреслили з числа доленосних. При цьому ніхто не бере на себе провину за тривале утримання науки в забутті, за протиставлення нас усьому світу, де прийнято за будь-якої еко- номічної або політичної кризи робити все мож- ливе для зростання саме наукової сфери, за об- рання власного «позанаукового» шляху ево- люції. Очевидно, подібний «спокій» виявиться вкрай небезпечним, оскільки, не розвиваючи високотехнологічні наукомісткі виробництва, ми ризикуємо назавжди залишитися сировин- ним придатком розвинених країн або, що по суті те ж саме, територією з найродючішим у світі чорноземом. Реформа науки не може спиратися лише на організаційні заходи, які не є панацеєю і не за- безпечать бажаного результату. Хотілося б на- гадати вічні слова байкаря І.А. Крилова: «А вы, друзья, как ни садитесь....». З іншого боку, чи можна розпочинати революційні зміни, не встановивши причини занепаду і мету пере- будови? Головні претензії державних мужів, які, на їх думку, щиро піклуються про держа- ву, зводяться до того, що наука (читай: НАН України) не сприяє економічному розвитку держави, і вони наче мантру повторюють сло- ва: пропозиції вчених та їх розробки не дають прямого прибутку. Між іншим, у вже згаданій статті у «Дзеркалі тижня» на догоду погля- дам влади зроблено недвозначний наголос на економіко-прибутковому призначенні науки, прирівнюючи її тим самим до рядових бізнес- проектів. Сьогодні така ідеологія виглядає до- сить дивно, оскільки у світі вже давно дійшли висновку, що на першому пошуковому етапі здобуття знань отримання прибутку не може бути визначальним чинником. Отже, такі претензії влади до науки, м’яко кажучи, правди не містять, бо наукові органі- зації країни, зокрема академічні інститути, ма- ють вагомі заділи, і цьому є безліч прикладів (досить хоча б відвідати виставки розробок НАН України). Те, що цими результатами не цікавляться ті, кому це належало б робити, то вже інша справа. Заяви ж чиновників просто віддзеркалюють їх повне нерозуміння того, як функціонує наукова галузь, і свідчать про те, що представники держапарату не дуже відріз- няються від середньовічних царюючих осіб, які чекали від учених лише одного — пере- творення лайна на золото. Проте обговорення проблем та захист розробників конкретних ви- робів не є моїм завданням, набагато важливі- ше, мені здається, ще раз наголосити, що таке «комерційне» ставлення до фундаментальної науки є для неї згубним. * * * Не секрет, що природнича наука не дає швид- кого прибутку, однак в усі часи вчені змушені виправдовуватися за те, що кошти вони ви- трачають фактично на задоволення особистої цікавості. Мушу визнати, що це так, оскільки жодного іншого способу рухати вперед науку немає. Було б чудово, якби цю аксіому твердо засвоїли і вищі керівники держави, і, що най- головніше, платники податків. Наукові досяг- нення, які підносять знання на новий щабель, зазвичай є не чим іншим, як побічним продук- том незгасної цікавості вченого, який форму- лює завдання, виходячи з власного розуміння природи об’єкта вивчення та інформації про те, що вже зробили інші. Усі спроби замінити цікавість іншими стимулами виявилися мар- ними, а самі такі дослідження — свідомою чи несвідомою оманою. 36 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО Сьогодні у світі пропонують різні форми фінансової підтримки наукових пошуків: бю- джетні виплати, державні або відомчі наукові програми, гранти різноманітних фондів, спіль- ні проекти наукових інституцій різних країн 2. У всіх них неодмінно і нерідко безпідставно, але впевнено, пишуть про великі перспективи запланованих досліджень та їх неабияку корис- ність. І хоча і замовники (ті, хто дає кошти), і підрядники (ті, хто їх витрачає) в курсі, що не можна оцінити ймовірні перспективи там, де наперед нічого не відомо, вони беззастережно приймають ці правила гри. Державні діячі, які думають про майбутнє, на відміну від політи- ків, зацікавлених лише у наступних виборах, також давно дійшли думки, що підтримува- ти високий рівень культури, науки і техноло- гій в країні, а отже, її належний статус у світі, по-іншому не вдається, і тому свідомо йдуть (точніше, вимушені йти) на вельми витратне централізоване фінансування фундаменталь- них досліджень, добре розуміючи, що частина очікувань не виправдається. Тим самим дилема «давати чи не давати» знімається, але водночас постає інше, не менш серйозне, питання — скільки. Розумні держав- ники беруть до уваги, що наука має ринкову ціну подібно до нафти чи газу. Нікому не вда- лося досягнути чогось суттєвого без приладів, матеріалів, технологій і, найголовніше, квалі- фікованого персоналу, який потребує відповід- ної винагороди. Є навіть вираз: «Якщо вченим платять мало, вони країні не потрібні». І тоді, завдяки інтернаціональному характеру на- укової діяльності, вони починають прикладати свій інтелект у будь-якому іншому куточку сві- ту, де їх цінують і достойно винагороджують. Україна в цій загальносвітовій динаміці «запа- 2 Є ще приватні спонсори, які з альтруїстичних моти- вів, або з бажання бути причетними до розв’язання якоїсь конкретної важкодосяжної наукової пробле- ми, або з поваги до окремих відомих учених утриму- ють приватні інститути і лабораторії, оголошують персональні професорські позиції, засновують іменні премії. Науковці радо ставляться до таких модних те- пер починів і не відмовляються від них. В Україні по- дібні приклади стосуються лише естради та спорту. тентувала» власний know how: за поодиноки- ми винятками тренований «автохтонний» мо- зок пливе з неї плавом винятково в один бік — їдуть «туди» і практично назавжди. А коли, не маючи мотивації у вигляді хоч якихось при- йнятних перспектив, батьківщину масово за- лишають відмічені Богом — найздібніші, най- освіченіші, найспроможніші, одним словом, найкращі, інакше, ніж трагедією, це явище не назвеш, і критику його слід спрямувати на себе. Не треба мати премудру голову, щоб збагнути очевидне: чи не єдиною причиною різкого па- діння престижу професії науковця, якою ціка- виться критично мала для майбутнього нашої країни кількість випускників середніх шкіл, у принизливому матеріальному, а за ним і мо- ральному становищі фахівців. Середній рівень фізмат освіти нинішніх школярів надзвичайно низький, що теж загрозливо для вітчизняної науки. Навіть за умови відновлення в Україні авторитету дослідницької роботи має пройти певний час, поки підростуть ті, хто за рівнем знань зможе свідомо і виправдано обрати для себе наукове поприще. * * * Ефективний розподіл коштів на науку є вкрай серйозною проблемою. Здебільшого представники фінансових органів чи фондів не можуть глибоко вникнути в сутність дослі- джень і поставлених для розв’язання проблем, тому гроші виділяються, виходячи переважно з формальних наукометричних параметрів, прийнятих у світі: значущості публікацій, яка вимірюється за імпакт-факторами журналів, індексів цитування і Хірша самих аплікантів, їх участі у міжнародних конференціях, викла- дання у вишах тощо. Проте добре відомо про методики штучного підвищення цих показни- ків. Тому остаточне рішення все ж виносять експерти. При цьому вміння писати заявки та наявність гарних стосунків з колегами стали невід’ємною частиною безбідного існування в науці. Ніхто не визнає цю систему ідеальною, і сотні тисяч науковців миряться з нею лише тому, що нічого іншого не запропоновано. Го- ловне — прозорість процедури як запобігання ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 37 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО від корупції, оскільки треба враховувати, що чим вона вища, тим важче отримати грантові кошти справжнім ученим. Закритість розподі- лу завжди грає проти них. Мені як автору можна легко закинути: він знову безпідставно просить гроші, заробля- ти не хоче і проти будь-яких новацій у науці. Звичайно, це не відповідає дійсності, проте, як літня людина, волію бути обережним, щоб ненароком не нашкодити, бо з дитинства за- своїв, що «ломать — не строить». Будь-яка перебудова має бути ретельно прорахована і наскільки можливо прогнозована. Інакше мо- жемо легко отримати результат, протилежний бажаному. До того ж, багаторазове перебуван- ня за кордоном дозволило мені переконатися, що загалом тамтешні науковці (принаймні, природознавці) працюють за такими ж прави- лами, як і ми, причому переважна частина тих, хто має перманентні позиції і в університетах, і в інститутах, отримують цілком достатнє для роботи і пристойного життя фіксоване бю- джетне фінансування. Додатково є ще безліч усіляких державних і приватних фондів, які на конкурсних засадах розподіляють позабю- джетні кошти, хоча за них і ведеться жорстка боротьба. Наша специфіка полягає в багато- річному недостатньому базовому фінансуванні від уряду, нестачі фондів (приклад хоча б одно- го приватного навести не можу) та згадувана вище вкрай низька загальна підтримка вчених як прошарку, який de facto держава не визнає для себе конче потрібним. Отже, повторю, но- вовведення, що спираються винятково на ор- ганізаційні заходи, без відповідних рішучих змін у поглядах не лише владних структур, а й громадськості, зокрема бізнесових кіл, на фі- нансові проблеми науки і освіти ніяк не впли- нуть. Починати з них, на мій погляд, безглуздо, якщо ми прагнемо досягти паритету із серед- ньостатистичною наукометрією країн ЄС. Часом чутно думку, що труд українського вченого є ефективним, оскільки кожна його публікація є формально дешевшою, ніж захід- ного колеги. Сприймати їх серйозно не можна, бо в науці подібно до спорту важливим є лише абсолютний результат — рекорд чи відкриття. А якщо розглянути кількість міжнародних на- город, статей у найпрестижніших журналах, публікаційну активність, цитування і т.і., то інтегрально, попри окремі завидні випадки, ми помітно відстаємо. Втім, не хотів би солідаризуватися з неспра- ведливими докорами деяких дбайливців за на- уку, які пишуть про недостатню ефективність українських дослідників. А чи може бути інак- ше у суспільстві, де науковець знаходиться у недружній атмосфері наукофобії і «верхів», і «низів», що аж ніяк не сприяє нормальній твор- чій роботі? І нехай будь-хто з них назве успіш- ну країну, де наукова галузь два десятиліття поспіль перебуває в умовах безпросвітного фі- нансового голодомору, коли бюджет академіч- них установ ледь покриває комунальні послу- ги і тільки частину вкрай низької зарплатні. Які конкурентні дослідження можна здійсни- ти, коли ніхто навіть не мріє про хоча б неве- личкі асигнування на обладнання? Теоретичні напрями поки що залишаються на висоті, за деякими іншими позиції вдається утримувати лише за рахунок минулого передового рівня, традицій і відданості, проте загалом ситуація викликає тривогу. І знову не треба довго шука- ти причину «негативної похідної» — повна від- сутність державної уваги до критичного секто- ру розвитку економіки. Як влучно висловився російський нобелівський лауреат Ж.І. Алфьо- ров, коли наука потрібна владі, гроші на неї не- гайно знаходяться 3. Висновок очевидний: це не про нашу владу. «Не наша» такого собі не дозволяє і повсюдно намагається демонстру- вати шанобливу повагу до науки та її носіїв. 3 Добре усвідомлюю, що історичні приклади набридли і нікого нічому не вчать, але наведені слова мають підґрунтя: після Другої світової війни в умовах роз- рухи і голоду радянський уряд, впевнений, що коли з глибокої прірви країну не витягнуть учені, то її не ви- тягне ніхто, втричі підняв зарплату всім науковцям. І хоча аналогія дещо шкутильгає – інший режим, інші історичні умови, інші запити, таке мало місце! У підсумку – конкурси на науково-інженерні спеціаль- ності зашкалювали, а країна зробила технологічний ривок, ставши другою у світі наддержавою. На жаль, лише у воєнному плані… 38 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО Не думаю, що сильно помилюся, якщо заяв- лю: за роки незалежності бюджетна підтримка наукової сфери порівняно з радянським пері- одом зменшилася приблизно в 20 разів, що не могло не позначитися на загальному стані на- уки, і якщо не вжити негайних і надзвичайних заходів, виникає велика ймовірність того, що вона опиниться на узбіччі світового науково- технічного прогресу. Уряд не квапиться. Так, створено Державний фонд фундаментальних досліджень, завдяки якому з’явилася можли- вість отримувати гранти, але навіть ті мізерні кошти, що виділяються на конкурсній основі, традиційно надходять наприкінці року, коли витратити їх вже неможливо, а на наступний рік вони не переносяться, причому звіт не від- міняється. Хіба це прийнятно? Така практи- ка має суто пострадянську прописку і від неї давно відмовилися, скажімо, у країнах Балтії. Чому б це «правило» не скасувати і нам? Я вже не згадую, чого варте придбання для дослі- джень наукового обладнання чи витратних ма- теріалів. На Заході це забирає години, а у нас через безглузду для науки систему тендерів і бюрократичних перешкод — місяці. Можливо, це «дрібні» питання для глобального законо- давства про наукове господарство країни, але так чи інакше вони потребують розв’язання. Підозрюю, що писані нашими чиновниками закони стосуються таких людей, як вони самі, за імітаційним правилом: «ми НІБИТО вас фінансуємо, а ви НІБИТО робите науку», але справжні вчені жити і працювати за такими нормами не бажають. * * * На що ж сподіваються науковці? Колеги, з якими я постійно обговорюю питання ака- демічного життя, вітали б, наприклад, такі зустрічні кроки з боку верховної влади. По- перше, стаття попереднього закону щодо ви- датків на науку в розмірі 1,7 % ВНП мала б у Державному бюджеті набути чинності захище- ної, причому за НАН України як найпродук- тивнішим на сьогодні науковим виробником у країні бажано законодавчо закріпити статус го- ловного розпорядника коштів. По-друге, слуш- ною була б і відміна або хоча б пом’якшення за- надто прискіпливого регламентування витрат самостійно зароблених науковими установами коштів спецфонду, що перебуває під незрозу- міло пильною опікою Держказначейства, яке переважно забороняє, фактично втілюючи у життя наукової спільноти потенційно коруп- ційну і виключно дозвільну політику фіскаль- них органів. Також зайвим є і надмірно суво- рий, з погляду здорового глузду, фінансовий контроль конкурсної тематики, а от у цивілі- зованих країнах керівникові наукового про- екту довіряють, і він несе персональну відпові- дальність лише за заявлені результати проек- ту — досягнуто їх чи ні. Нарешті, всі перелічені заходи вимагають незаангажованої (а краще, міжнародної) експертизи, яка теж залишається проблемним питанням. Однак про такі аспек- ти реформування, які б, упевнений, із задово- ленням були сприйняті не лише керівництвом академій і вищих навчальних закладів, а й ря- довими дослідниками, ані пари з вуст. А коли б хоч хто-небудь із розробників обговорювано- го Закону відвідав будь-яку наукову установу і спитав, чого конкретно там не вистачає, то передусім почув би приблизно таке: приладів і реагентів, прямого доступу до найвідоміших баз даних, передплати на електронні журнали, можливості хоча б пару разів на рік виїжджати на конференції. Не виключаю також, що для підтримки най- кращих виконавців варто було б на стадії роз- поділу коштів дещо змінити акценти і через експеримент в одному-двох наукових секторах здійснити перевірку досить популярних серед частини науковців середньої ланки висловлю- вань, що дієвою одиницею організації творчої праці є не інститут, а відділ або лабораторія. Тоді саме такі успішні структури, отримуючи додаткове фінансування, мали б більші можли- вості для досліджень, що, за прогнозами, може підняти науковий рівень не лише у відповід- них напрямах, а й навіть у цілому в Україні. Якщо говорити про всеосяжні реформи всього і вся в науці, то дозволю собі застерегти: експериментувати з нею небезпечно — травми, завдані нацистською владою провідній на той ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 39 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО час довоєнній науці Німеччини або радян- ським режимом кібернетиці та генетиці, незва- жаючи на величезні зусилля, не заліковано й дотепер. Реформування не можна започатко- вувати, не порадившись з науковою громад- ськістю, оскільки для пересічного науковця, на відміну від чиновника або адміністратора, важ- ливо не те, хто володіє нерухомістю чи має гро- шові відносини з орендарями, а всі перелічені вище чинники гальмування дослідницької ро- боти та зрозумілі правила кар’єрного зростан- ня — за що і коли він отримуватиме підвищен- ня в посаді та в окладі, його обов’язки і права, чітко прописані умови винагороди за створену інтелектуальну продукцію, тобто його індиві- дуальне право на інтелектуальну власність. Часто Академію критикують і за надмірно похилий вік її членів 4, які, начебто, винні у нерозв’язанні проблем молодих учених. Можу лише нагадати, що старіння є природним про- цесом, до якого мудрі люди ставляться з пова- гою і… очікуванням. Тим більше, що спромож- ність до творчої роботи деградує набагато по- вільніше 5, ніж фізичні можливості, тому «ру- бати з плеча» всіх підряд за нашого загального дефіциту молодих і навіть середнього віку ка- дрів навряд чи розумно. Мабуть, у цьому делі- катному і, що гріха таїти, дражливому питанні було б доцільніше офіційно запровадити щось на кшталт нашої пенсійної реформи, коли об- меження віку директорів або інших адміні- страторів вводилося б не одночасно, а плавно, впродовж, скажімо, 5 чи 10 років. Крім того, будь-яким — і різким, і розтягнутим у часі — штучним омолодженням наукових керівників, 4 Щоб вип’ясти проблеми науки в усій, образно кажу- чи, красі, я б додав до звітності наукових установ ще один показник: середній вік обладнання, на якому отримано підзвітні результати. Навряд чи він когось обрадує. 5 Між іншим, нещодавні дослідження американських психологів свідчать, що швидкість мозкової реакції 70-літніх така сама, як і у 25-літніх. Щодо начебто ви- димого неозброєним оком зниження цієї швидкості, то воно пояснюється тим, що старші люди, як більш досвідчені, жертвують швидкістю прийняття рішень заради їх точності, і стратегія «не помилятися» стає для них звичкою. на жаль, молодь в Україну не повернеш і в на- уку не заманиш. Річ у тому, що молоді науковці хотіли б мати не лише достойну зарплатню, а й можливість придбати житло, хоча б на засадах іпотеки, але проект Закону щодо цього дуже болючого питання теж мовчить. І будьмо від- верті: жоден з тих, хто влаштувався і успішно працює у світовій науці, не захоче повернути- ся й опинитися у несприятливих для роботи умовах: за відсутності сучасного обладнання і грошей на відрядження, за незрозумілих бю- рократичних перешкод. А так вже багато років змушені «тягти свого воза» на рідній землі їхні старші товариші. На мою думку, досконалий закон про науку має пропонувати конструк- тивні відповіді й на такі, здавалося б, ненаукові питання. * * * Чим же забезпечується ефективність науки? Це добре відомо: наявністю освічених мізків, досвідом і особистою ініціативою, породженою цікавістю, у вільних від тиску «зверху» дослі- дженнях; забезпеченням сучасним обладнан- ням та окремо передбаченим фінансуванням мобільності вчених; тісною кооперацією із за- рубіжними партнерами; дебюрократизацією звітності та планування, яке в науці більше фікція, ніж необхідність; наявністю мережі ін- новаційних науково-технологічних структур і малих фірм, спроможних зрозуміти лабора- торний результат і оцінити перспективи його втілення у практику. До речі, не так давно по- мітну і не другорядну роль у процесі зближен- ня науки і реальної економіки відігравали тех- нопарки. Однак влада раптово позбавила їх пільгових переваг, таких необхідних для ста- новлення будь-якого високотехнологічного ви- робництва, що негативно позначилося на мож- ливостях вигідного для держави впроваджен- ня здобутків наукових пошуків. Більшість сформульованих факторів ані- скільки не залежать від самих дослідників, а тому відносно низька на сьогодні продук- тивність вітчизняної науки скоріше на сові- сті чиновницького апарату та нардепівського корпусу, ніж власне академічного керівництва. 40 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО Водночас, намагаючись бути об’єктивним, не можу все «списувати» лише на високе началь- ство і спробую поставити слушне запитання: «А чи можливе самореформування академії?». Суто теоретично відповідь «так» не виглядає нещирою 6, хоча мені важко уявити директора, який легко погодиться визнати очолюваний ним інститут неефективним. З іншого боку, не слід зводити реформування лише до скоро- чення персоналу чи ліквідації цілих установ, як це, зокрема, пропонується у РАН задля під- няття зарплат співробітникам та вивільнення приміщень, оскільки додаткові кошти не були передбачені. Проте самовдосконалення через, скажімо, системну демократизацію деяких процедур, безперечно, можливе і навіть необ- хідне. Не можна лише допустити, щоби будь- які зміни в Національній або галузевих акаде- міях наук визначалися «зверху», оскільки сама ідея, що наукою можна керувати з чиновниць- ких крісел, порочна в корені. Завдання науки — пізнання природи речей, і лише професіонали усвідомлюють, що і як треба робити. Можна багато говорити з цього приводу, проте фінансове питання, як на мене, є осно- воположним, а його розв’язання — найголо- внішим. Усе інше — кооперативне зближення між НАН України і МОН України, науковий аудит, структура вчених рад, персональний склад Президії НАН України, засади пред- ставництва і права учасників Загальних збо- рів НАН України, визначення пріоритетних 6 Інформація до роздумів: щойно влітку 2013 р. уряд Ро- сії започаткував реформу РАН, буквально через два тижні АН Китаю, створена за образом і подобою АН СРСР, зібрала Загальні збори, на яких, щоб запобігти небажаному втручанню «ззовні», на випередження при- йняла ухвалу щодо самореформування. Отже, вже пів- тора року в китайській академії проводять реформи, передбачливо розраховані на 5 років. За затвердженим планом усі інститути мають бути розподілені на чотири групи: 1) провідні наукові центри; 2) інститути, спрямо- вані на фундаментальні дослідження; 3) установи, орі- єнтовані на впровадження інновацій та виконання важ- ливих практичних завдань; 4) інститути з особливою специфікою, важливою саме для Китаю. Остаточні ви- сновки щодо кожної установи прийматимуться не рані- ше 2020 р. наукових напрямів і правила розподілу гро- шей між ними, принципи обрання директорів установ, скасування чи збереження звання члена-кореспондента і стипендій дійсних чле- нів академій тощо — за великим рахунком є другорядними питаннями, і їх порівняно легко вирішити за наявності людей, які хочуть добра рідній країні, а таких серед вітчизняних на- уковців «кваліфікована більшість». Водночас, прекрасно розумію, що багато хто з читачів сприйме зроблений висновок про не- обхідність значного збільшення матеріального забезпечення науки як банальний і піддасть його нищівній критиці, до якої мені вже не звикати. Однак від того цей висновок не стає менш принциповим, якщо, звісно, ми наперед не погодимося із статусом наукової периферії з усіма відповідними наслідками. Тоді, пере- прошую, «верхам» не треба брехати, згадуючи про свою палку любов і повагу до науки, і на- дувати щоки, демонструючи наявність заро- блених власною сумлінною працею численних дипломів за наукові ступені та звання. Не варто також закидати мені, що я буцімто закликаю до повернення у радянські часи, тобто мислю по-старому. Один мудрець якось заува- жив, що новизна мислення не є і не може бути достоїнством. Потрібно мислити не по-новому, а правильно. Те, що теза «наука потрібна сус- пільству» правильна, доводити не треба; вплив науки на розвиток і поліпшення життя людства має історичне коріння і є глибоким переконан- ням кожної освіченої людини. Проте щоразу, коли країна перебуває на крутому суспільному зламі, постає сакраментальне запитання «Бути чи не бути?», або, інакше, «Чи виживемо?». Впевнений, знайти вірний дороговказ можна лише спираючись на власну високорозвинену фундаментальну науку, яка живить і забезпечує всі наступні цивілізаційні прориви, але повто- рюю, зробити її такою неможливо без стратегіч- ної, розрахованої на роки, цілеспрямованої до- помоги, яка має прийти від держави через нове мислення нещодавно обраного Президента, но- вого Уряду, нових народних депутатів, а також нові, потрібні для відродження української на- уки укази, постанови, закони. ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 11 41 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО Проте перші сигнали нової влади, на мій по- гляд, невтішні: 29 жовтня, ще до оголошення офіційних результатів виборів до Верховної Ради, було оприлюднено проект Коаліційної угоди, в якій науці присвячено три(!) рядки в останньому розділі. І що ж на неї чекає? Ци- тую: «13.2. Реорганізація Національної та га- лузевих академій наук, перехід на фінансування наукових розробок за важливими для держави напрямами виключно на конкурсній системі замовлення». Чия це, цікаво, ідея про реорга- нізацію? З якою метою, на яких принципах? Чи не тих докторів і кандидатів наук, хто зу- мів продертися до ВР, щоб керувати наукою? Тоді нехай наведуть приклад країни в Європі, де наука фінансується виключно на конкурсній основі. І що, базове фінансування припиня- ється взагалі? Про який обсяг фінансування на конкурсній основі йдеться? У нас уже не раз проводили конкурси, але ті кошти, що ви- діляли на них, поважним словом фінансуван- ня називати важко. Однак найголовніше, що в цьому варіанті Угоди немає жодного слова про роль фундаментальної і прикладної науки в інноваційному розвитку країни, зміцненні її обороноздатності, підвищенні рівня медичного обслуговування. Пункт 13.2 не можна оцінити інакше, як вияв неприкритого непрофесіона- лізму авторів, принаймні в науковій сфері, що відразу знижує рейтинг коаліції в очах десятків тисяч її щирих прихильників, а саме: представ- ників наукової та освітянської інтелігенції. Втім, спробую висловити з приводу мож- ливого прийняття необхідних законодавчих актів стриманий оптимізм. Не в останню чер- гу він пов’язаний з тим, що ці рядки пишуться на початку листопада, а стаття вийде друком пізніше, коли ухвалять уже остаточний текст Коаліційної угоди, де всі необхідні слова про науку і освіту будуть прописані так, як нале- жить. Тим більше, що до переможців виборчих перегонів звернувся Борис Євгенович Патон з низкою корисних пропозицій. Однак, навіть припустивши можливість перетворення цієї казки на дійсність, постає ще одне питання: чи матиме казна необхідний обсяг фінансів для відновлення науки. Гадати про це не берусь, але знаю напевне, якщо не здійснити відповід- не вливання коштів, наша наука ніколи не ви- береться з глухого кута, а отже, не виправдає жодних сподівань і не виконає своєї священної місії — забезпечувати добробут народу. Рано чи пізно треба буде піти на витрати, і чим ра- ніше це станеться, тим швидше відбудуться в нашій країні зміни на краще. Лише за умо- ви формування в Україні достатньої кількості «наукофілів» з активною позицією щодо вико- ристання плодів науки (насамперед вітчизня- ної) її реформування має шанс стати доречним, виправданим і результативним. В іншому разі виправдається сумне пророцтво французького фізика, нобелівського лауреата Ж. Кюрі: кра- їна, яка не підтримує науку, неминуче пере- творюється на колонію. Такого фіналу наші нащадки нам не пробачать... ніколи. Що стосується проекту Закону про наукову і науково-технічну діяльність, то він аргумен- тованих приводів для оптимістичних надій на одужання нашої держави від наукофобії та кардинальну зміну її ставлення до науки і на- уковців, на мій погляд, не дає. Вважаю, слушно було б провести його всебічне обговорення в науково-дослідних інститутах і вишах, оскіль- ки цей законопроект зачіпає інтереси великого загону відданих своїй справі високоосвічених патріотичних громадян, від яких залежить по- ступ України у майбутнє. Їхня думка має бути як мінімум почута, а як максимум — врахована. Скорочений варіант опубліковано в газеті "Дзеркало тижня" № 41, 2014.

Наука в Україні: небезпечне забуття

Institution

Ähnliche Einträge