Фресковий образ святого Онуфрія Великого в Софії Київській: історико-іконографічний вимір

• Main Author: Забашта, Р.
• Format: Article
• Language: Ukrainian
• Published: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2014
• Series: Княжа доба: історія і культура
• Online Access: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94004

Аналізується фреска (першої половини/ середини 40-х років ХІ ст.) прп. Онуфрія Великого (Єгипетського), що міститься на одному зі стовпів зовнішньої південної галереї Софійського собору Києва. Композиційно-іконографічний лад зображення відповідає образотворчому канону, яким візантійські художники послуговувалися упродовж ХІ–ХІІ/початку ХІІІ ст. для відтворення подоби як названого святого, так і деяких інших ранньохристиянських пустельників. Найхарактернішими ознаками цього канону є фітоморфний мотив: невелике деревце, яке своєю кроною частково прикриває наготу анахорета, властиво його сороміцьке місце (уди), і деякі прикмети зовнішності святого, а саме: відносно помірна довжина бороди й волосся голови. (Показово, що такі прикмети демонструє зображення ще одного безіменного преподобного, розміщене на стовпі центрального середохрестя київського собору). Упродовж означеного періоду названий канон мав поширення на значній території візантійського культурного кола. Щодо певних іконографічних видозмін у межах загальної схеми, то вони віддзеркалювали, або – у випадку різних положень рук – існуючу в церковній літературі, зокрема агіографічних текстах, Середньовіччя варіативність самого змістового виміру образу пустельника, або – у випадку другорядних прикмет зовнішності – прояви місцевих традицій формотворення. У ХІІІ ст. на зміну обговорюваному канону постає нова іконографічна схема, найхарактернішим прикметами якої стає надзвичайно видовжена (нижче паху чи нижче колін) борода і/чи пишне волосся, яке подеколи вкриває майже все тіло анахорета, а також листяна опаска на череслах. Цей канон у мистецтві візантійської традиції лишається панівним і до сьогодні. Стосовно попередніх канонів: Х ст. (що бере свій початок, імовірно, від канону VII/VIII ст., представленого коптським церковним стінописом) та ХІ – початку ХІІІ ст., то вони не зникли цілковито. Іконописці зверталися до них і в наступні століття, одначе зрідка, спорадично.