Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р.
Аналізуються співпраця урядів Української Народної Республіки і Західної області Української Народної Республіки після укладання Акту злуки 22 січня 1919 року в політичній, військовій і економічній сферах. Визначено основні труднощі, які завадили повному об’єднанню українських земель. Анализируются...
Saved in:
| Published in: | Український історичний збірник |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100246 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. / Р. Тимченко // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 202-215. — Бібліогр.: 101 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-100246 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Тимченко, Р. 2016-05-19T13:25:31Z 2016-05-19T13:25:31Z 2010 Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. / Р. Тимченко // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 202-215. — Бібліогр.: 101 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100246 394,912:(477):(477,8)«1919» Аналізуються співпраця урядів Української Народної Республіки і Західної області Української Народної Республіки після укладання Акту злуки 22 січня 1919 року в політичній, військовій і економічній сферах. Визначено основні труднощі, які завадили повному об’єднанню українських земель. Анализируются сотрудничество правительств Украинской Народной Республики и Западной области Украинской Народной Республики после заключения Акта соединения 22 января 1919 года в политической, военной и экономической сферах. Определено основные трудности, которые помешали полному объединению украинских земель. The collaboration of governments of Ukrainian People’s Republic and Western region of Ukrainian People’s Republic after the conclusion of Act of connection on January, 22, 1919 in political, military and economic spheres is analyzed. Basic difficulties which prevented the complete association of Ukrainian earths have are studies. uk Інститут історії України НАН України Український історичний збірник Проблеми історії XIX – початку XX ст. Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. |
| spellingShingle |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. Тимченко, Р. Проблеми історії XIX – початку XX ст. |
| title_short |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. |
| title_full |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. |
| title_fullStr |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. |
| title_full_unstemmed |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. |
| title_sort |
воєнно-політичне й економічне співробітництво унр і зоунр в першій половині 1919 р. |
| author |
Тимченко, Р. |
| author_facet |
Тимченко, Р. |
| topic |
Проблеми історії XIX – початку XX ст. |
| topic_facet |
Проблеми історії XIX – початку XX ст. |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний збірник |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
Аналізуються співпраця урядів Української Народної Республіки і Західної області Української
Народної Республіки після укладання Акту злуки 22 січня 1919 року в політичній, військовій і економічній сферах. Визначено основні труднощі, які завадили повному об’єднанню українських земель.
Анализируются сотрудничество правительств Украинской Народной Республики и
Западной области Украинской Народной Республики после заключения Акта соединения
22 января 1919 года в политической, военной и экономической сферах. Определено основные
трудности, которые помешали полному объединению украинских земель.
The collaboration of governments of Ukrainian People’s Republic and Western region of
Ukrainian People’s Republic after the conclusion of Act of connection on January, 22, 1919 in
political, military and economic spheres is analyzed. Basic difficulties which prevented the complete
association of Ukrainian earths have are studies.
|
| issn |
2307-5848 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100246 |
| citation_txt |
Воєнно-політичне й економічне співробітництво УНР і ЗОУНР в першій половині 1919 р. / Р. Тимченко // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 202-215. — Бібліогр.: 101 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT timčenkor voênnopolítičneiekonomíčnespívrobítnictvounrízounrvperšíipoloviní1919r |
| first_indexed |
2025-11-25T22:33:13Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:33:13Z |
| _version_ |
1850566423475126272 |
| fulltext |
202
Український історичний збірник, Вип. 13, 2010
УДК 394,912:(477):(477,8)«1919»
Роман Тимченко∗∗∗∗
ВОЄННО-ПОЛІТИЧНЕ Й ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
УНР І ЗОУНР В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1919 р.
Аналізуються співпраця урядів Української Народної Республіки і Західної області Української
Народної Республіки після укладання Акту злуки 22 січня 1919 року в політичній, військовій і еконо-
мічній сферах. Визначено основні труднощі, які завадили повному об’єднанню українських земель.
Ключові слова: Українська Народна Республіка, Західна область Української Народної
Республіки, Головний Отаман, Директорія, Галицька армія.
Анализируются сотрудничество правительств Украинской Народной Республики и
Западной области Украинской Народной Республики после заключения Акта соединения
22 января 1919 года в политической, военной и экономическо сферах. Определено основные
трудности, которые помешали полному объединению украинских земель.
Ключевые слова: Украинская Народная Республика, Западная область Украинской
Народной Республики, Главный Атаман, Директория, Галицкая армия.
The collaboration of governments of Ukrainian People’s Republic and Western region of
Ukrainian People’s Republic after the conclusion of Act of connection on January, 22, 1919 in
political, military and economic spheres is analyzed. Basic difficulties which prevented the complete
association of Ukrainian earths have are studies.
Key words: Ukrainian People’s Republic, Western region of Ukrainian People’s Republic, Main
Ataman, Directory, Galician army.
Утворення Західноукраїнської Народної Республіки в Галичині і відновлення
незалежності Української Народної Республіки в Наддніпрянщині дали поштовх до
посилення віковічних прагнень українців – жити в соборній Україні. 22 січня 1919 р.
Наддністрянська й Наддніпрянська Україна об’єдналися в одну незалежну державу –
Українську Народну Республіку. Але становлення молодого державного утворення і
реалізація завдань Акту злуки ускладнювалося низкою факторів: зовнішньою експан-
сією – більшовики, денікінці, поляки, румуни, внутрішніми протиріччями між прово-
дами обох республік, особистісним протистоянням С. Петлюри й Є. Петрушевича.
У сучасній українській історіографії проблема воєнно-політичного й еконо-
мічного співробітництва частково знайшла своє відображення в монографіях
М. Литвина й К. Науменка, І. Кураса й В. Солдатенка, М. Сеньківа, а також у
∗ Тимченко Роман– молодший науковий співробітник відділу історії Української
революції (1917–1921 рр.) Інституту історії України НАН України.
Науковий керівник – доктор історичних наук, професор Пиріг Р.Я.
203
спеціальних наукових працях О. Карпенка, С. Литвина, О. Павлишина, І. Дацківа,
О. Павлюка та інших. Однак ґрунтовного дослідження бракує1.
Для розкриття цієї теми, автор ставить наступні дослідницькі завдання:
- проаналізувати характер міждержавних відносин між УНР і ЗУНР у січні–
червні 1919 року;
- показати проблеми втілення в життя Акту злуки.
Об’єднання українських земель 22 січня 1919 р. повинно було сприяти більш
тісній співпраці урядів УНР і ЗОУНР. Однак на заваді стала низка чинників. Київ був
захоплений більшовиками й наддніпрянська армія змушена була відступати. Галичани
ж усі зусилля зосередили на боротьбі з поляками, а миротворчі місії Антанти не
давали бажаних результатів. З формального боку відносини між обома урядами були
повні порозуміння, хоч насправді прогресувала тенденція до їх ускладнення.
У кінці лютого С. Петлюра відвідав Галичину, де просив уряд ЗОУНР надати
військової допомоги для боротьби з більшовиками. 23 лютого його вітали в Терно-
полі полковник Г. Стефанів, почесна варта у складі Гуцульської сотні УСС та
ударної чети Тернопільського полку ім. С. Петлюри. Наступного дня його зустрів
голова уряду С. Голубович. 26 лютого він відвідав Бережани, де побував на виставі
у Народному домі, а наступного дня зустрівся у Ходорові з Є. Петрушевичем2.
Однак у зв’язку з вирішальними боями проти поляків уряд ЗОУНР погодився
направити лише тисячу новобранців-стрільців3. Незважаючи на невтішні результати
переговорів з європейськими послами місії Ю. Бартелемі, Головний Отаман у
листах висловлював вдячність за теплий прийом президенту Є. Петрушевичу й
командувачу УГА М. Омеляновичу-Павленку. А також підкреслював мужність
галичан, які в такий складний час знаходили сили для захисту батьківщини, дякував
за відвагу воїнам галицької армії й обіцяв, що Директорія допоможе населенню
ЗОУНР хлібом й продуктами харчування4. До того ж він висловлював сподівання,
що спільними зусиллями здобудуть незалежність України й захистять «право
нашому народові на волю й землю, а Республіці її тверде світове становище»5.
4 березня 1919 р. Є. Петрушевич подякував Головному Отаману за теплі слова
й наголосив, що воїни Української Галицької Армії (УГА) братимуть з нього
приклад і підуть у бій за будь-яким його наказом6. Але це були тільки декларації,
насправді ж Галицька армія ніколи не виконувала наказів С. Петлюри. Навіть
після переходу до Наддніпрянщини в липні 1919 р. вона мала своє окреме
командування, оскільки Є. Петрушевич був проти повного об’єднання армій.
Через тиждень, 11 березня 1919 р., до УНР виїхала делегація на чолі із Є. Петру-
шевичем з метою ознайомлення з політичним і міжнародним становищем та для
налагодження адміністративних та фінансових справ7. У Проскурові відбулося
перше й останнє засідання Директорії в повному п’ятичленному складі. Адже
В. Винниченко залишив її під тиском Антанти, а 12 березня 1919 р. Є. Петрушевич
увійшов до Директорії, як представник Галичини8. Пізніше Директорія вже ніколи
не збиралася в повному представництві9, бо частина її членів на чолі з С. Петлюрою
опинилася в Рівному, а Є. Петрушевич і О. Андрієвський самостійно займалися
державними справами у Станіславові.
204
На початковому етапі після Акту злуки між обома державами ще підтримувалися
тісні відносини, незважаючи на розбіжності цільових завдань. С. Петлюра наддніп-
рянську армію направив проти більшовицьких військ і виступав за порозуміння з
поляками, у той час як для наддністрянців це було абсолютно неприйнятим. До того ж
вони не отримували від Великої України необхідної допомоги, яка передбачалася
умовами Злуки. Про це, зокрема, свідчить С. Голубович: «Коли Українська Держав-
ність находиться в незвичайно скрутнім положеню, а з трьох боків наступає ворог,
придніпрянські братя відмовляють єственної помочи грошової, до якої первісно
зобов’язалися без дальших застережень та умов»10.
Із цим твердженням не можна погодитися повністю. Адже ще взимку для
налагодження товарообміну між Галичиною й Надніпрянщиною, було призначено
«головноуповноваженого для постачання», якого вимагав Державний Секретаріат11.
Ним став Р. Трохименко12. Крім того 16 січня на «перешивку вузькоколійних рей-
кових шляхів Галичини» виділено 5 мільйонів гривень13, а постановою Ради Міністрів
22 лютого ще 10 мільйонів14. Цього ж місяця для галичан через УНРаду було
передано 7 млн. карбованців на продовольчі справи15. 18 січня на організацію свята
злуки – 100 тисяч карбованців16. А 13 лютого уряд УНР прийняв постанову про
асигнування 22 мільйонів гривень для видачі допомоги українським культурним
організаціям Галичини17. У кінці лютого для держсекретаріату шляхів Галичини
асигновано 17 млн. гривень на експлуатацію залізниць, заготівлю палива й металу18.
13 березня 1919 р. Рада Народних Міністрів прийняла постанову про асигнування в
розпорядження Ради державних секретарів ЗУНР 80 млн. гривень на видачу кате-
горіям державних службовців одноразової допомоги на дорожнечу19.
15 березня ухвалена низка законів, які також передбачали фінансову допомогу
ЗОУНР. Зокрема, про асигнування 500 млн. гривень на відновлення помешкань і
будівель, зруйнованих попередньою війною, про асигнування в розпорядження
Ради Секретарів одноразово 130 млн. гривень і, починаючи з 1 квітня 1919 року,
по 30 млн. гривень щомісяця на видачу пайків родинам мобілізованих стрільців20.
За повідомленням газети «Нове життя» станом на 1 березня 1919 р. до Галичини
прибуло 123 вагони борошна, 14 збіжжя, 123 цукру і 10 з іншими продуктами21. Лише
за тиждень від 1 по 8 березня надійшло 262 вагони збіжжя, муки та цукру, з них 76
вагонів частково розділені між повітовими управами, а 168 ще стояли на залізницях22.
Наступного тижня з Наддніпрянщини передано ще 193 вагони харчів23.
З 16 по 23 березня 1919 р. урядом УНР передано «збіжа, муки і цукру 114
вагонів; в магазинах зложено – 84 ваг., спеціальних військових транспортів пройшло
по 23 марта – 181 вагонів. Позаяк до 16 березня населенню передано – 490 ваг., то
загальна кількість ввезених до Галичини харчів ріжного рода досягне – 1168 вагонів
або – 11.685.000 клг.»24, – повідомляло «Нове життя» від 3 квітня 1919 р. Газета
«Република» зазначила, що до Галичини з Наддніпрянщини на початок квітня
надійшло 1243 вагони продукції. Серед них 730 цукру, 213 борошна, 223 збіжжя й
127 інших харчів25. До того ж щомісячно уряд УНР надавав грошову допомогу в
розмірі одного мільйона гривень.
205
Крім того було асигновано низку цільових розпоряджень – відродження
товариства «Сільський господар» (2 млн. гривень), для українського шкільництва і
Національного музею у Львові (1 млн. гривень) та відкрито кредит у розмірі 40 млн.
гривень для продовольчих операцій в Галичині, Буковині й Холмщині26. Проте
весною митний кордон між республіками так і не був ліквідований27.
З наказу Головного Отамана морському міністру М. Білінському виділено 11 млн.
гривень для формування в Коломиї з галичан окремого морського полку28. Для потреб
Галицької армії Управлінням Начальника Постачання впродовж першої половини
1919 р. видано 274 млн. 68 тис. гривень29. 25 березня була прийнята постанова про
асигнування 200 тис. гривень Державному Секретаріату ЗОУНР на інформаційну
просвітню роботу армії Західного фронту30.
По згоді урядів УНР і ЗОУНР до Ставніславова й Тернополя було евакуйовано
Експедицію Заготовок Державних паперів і Відділ Державного Банку зі скарбовими
цінностями31. Галичина також направляла економічну допомогу Наддніпрянщині:
станом на 1 березня 1919 р. було вивезено 115 цистерн оливи, сматри та нафти32.
ЗОУНР потребувала насамперед військової допомоги. Та наддніпрянці не
поспішали цього робити. С. Шухевич відзначав, що війська вагаються і «вони вже
доволі навоювалися і натерпілися у війні з австріяками, а коли буде проголошена
злука, коли козак буде знати, що це все одна й та сама Україна, один край і одна
держава, тоді він охоче піде боронити її границь»33. А М. Омельянович-Павленко
зазначав, що наддніпрянців хвилювало: чого вони повинні воювати за чужу
землю, адже в них своєї вистачає та й поляки їм як брати34.
Та все ж таки ще напередодні об’єднання до Галичини з Наддніпрянщини за
дозволом С. Петлюри прибув М. Омельянович-Павленко, який став головноко-
мандувачем Галицької армії. А на посаду начальника штабу він призначив
полковника Є. Мишківського35. На початку листопада 1918 р. на допомогу гали-
чанам прибула дивізія отамана А. Долуда36. До галицької групи «Самбір» приєд-
нався I-ий Правобережний республіканський полк на чолі з полковником
Кравчуком. Але вже 8 грудня 1918 р. під Перемишлем він відмовився воювати.
Щоб не деморалізувати галицьке військо, полк був розформований37.
У грудні галичани отримали-таки довгоочікуване військове підкріплення від
Наддніпрянщини у вигляді окремої Козятинської піхотної бригади. Її зарахували
до складу групи «Наварія» полковника І. Омеляновича-Павленка. 27–28 грудня
1918 р. бригада взяла участь у наступі на місто в напрямку Ставчани – Скнилів,
але наразилися на впертий опір поляків і зазнала великих втрат. До того ж багато
бійців піддалися на масштабну польську агітацію й відмовлялися воювати38. Ця
бригада деморалізуюче впливала на хід боротьби за Львів, а перед Різдвяними
святами взагалі розійшлася по домівках. Наприкінці 1918 р. був створений Волин-
ський фронт, який займав ділянку між Бугом і Припяттю.
Пізніше, у січні 1919 р., до Галичини прибула І-а Дніпровська дивізія, яка в
лютому-березні 1919 р. брала участь у Вовчухівській операції й підтримувала
частини 3-го галицького корпусу в наступі на Городок. За словами С. Шухевича,
вона була ще гірше підготовлена ніж попередні. Це невелике військове форму-
206
вання не бажало йти в невідомий край на боротьбу, тому й не дивно, що по дорозі
більшість воїнів залишила свої підрозділи39. Кращим був загін імені Гонти, ство-
рений у Києві. Хоча й невеликий, але самовіддано бився спочатку під Львовом, а
потім на фронті І Корпусу Галицької армії.
Однією з найбільш боєздатних частин, що прибули з Наддніпрянщини на
допомогу галичанам у лютому, була артилерія київських Січових Стрільців, орга-
нізована полковником Р. Дашкевичем і поділена на два полки, у результаті чого
перший увійшов до складу четвертої бригади, а другий залишився при Начальній
Команді Галицької Армії (НКГА). Ці артилерійські частини призводили до значної
дезорганізації польських військ і завдавали їм відчутних утрат40. Також Дирек-
торія надала близько 60 бойових літаків, з яких утворили Літунський полк
Галицької армії41. У січні Володимиро-Волинська й Ковельська групи Армії УНР
розпочали бої з поляками. Та й авіація УГА була фактично повністю наддніп-
рянською. Загалом же, за свідченням історика Л. Шанковського, воєнна допомога
Наддніпрянської України була замала для перемоги над Польщею42. До того ж у
грудні 1918 р. уряд ЗУНР на допомогу Директорії вислав тисячу новобранців під
командуванням поручика Д. Тихого. Вони були приєднані до Північно-західної
групи військ під командою отамана В. Оскілка43.
Галичина також відчувала брак фахівців залізничного сполучення. Оскільки
серед місцевого населення не вистачало кваліфікованих робітників, то часто поряд
із українцями в цій сфері працювали й поляки. Вони робили все можливе аби
зривати поставки необхідних українських товарів, ускладнити пересування
військових частин. Тому на допомогу галицьким залізничникам поїхали наддніп-
рянські. Для них надійшли телеграфні апарати й дріт. Це значно підвищило рівень
обслуговування залізниць. Водночас стала помітною взаємна недовіра між
галичанами й наддніпрянцями, оскільки останні отримували в декілька разів вищу
заробітну платню. І це не могло не викликати незадоволення в місцевих робіт-
ників44. Проте незважаючи на економічне й військове співробітництво, кожна
республіка жила своїм власним життям.
Весною 1919 р. УНР переживала політичну кризу й потребувала зміни уряду.
Представники партії самостійників на нарадах у Здолбунові й Рівному в кінці
березня вирішили проголосити С. Петлюру диктатором, скасувати Раду Народних
Міністрів, а замість неї створити посади керуючих відділами адміністрації, підлег-
лих диктатурі. Диктаторові додати дорадчий орган – Військову Раду, щоб до неї
належали командири обох армій. Цей проект ухвалили без порозуміння з
Є. Петрушевичем, бо він був проти військової диктатури45. С. Петлюра, не бажаючи
перевороту згори й, можливо, загострення взаємовідносин з Президентом УНРади, у
результаті гострих дебатів 9 квітня відмовився від посади диктатора. Шукаючи
виходу з кризи, він направив соціал-демократу Б. Мартосу телеграму з пропозицією
сформувати новий уряд46. Слід зазначити, що до складу нового уряду ввійшло й
декілька представників від ЗОУНР: В. Темницький (міністр закордонних справ),
О. Безпалко (міністр праці), Л. Шрамченко (міністр народного господарства),
А. Крушельницький (міністр освіти) і М. Шадлун (міністр шляхів). А також кілька
207
нових осіб: І. Лизанівський як керуючий справами преси й пропаганди, І. Паливода
– міністерством пошти й телеграфів47. Є. Петрушевич не приховував свого невдо-
волення зміною кабінету. Це зумовлено тим, що новий уряд був призначений без
узгодження з ним48. У своїй відповіді С. Петлюрі він вимагав дотримання принципу
консолідації національних партій49.
Отримавши найголовнішу прем’єрську посаду, Б. Мартос видав декларацію до
українського народу з викладом майбутньої політики нового уряду щодо ЗОУНР:
«Внаслідок війни ще й досі людність Волині, Поділля, Галичини і Холмщини не
змогли відновити свого господарства. Народне правительство України, щоб полег-
шити долю пострадавших від війни, вживатиме всіх заходів для того, щоб
допомогти збудуванню хат, дати живий і мертвий інвентар зруйнованим війною
жителям прифронтових місцевостей»50. Отже, за декларацією Галичині передба-
чалася допомога, а про Буковину й Закарпаття зовсім не йшлося. Б. Мартос,
будучи прихильником централізації економічного життя УНР, хотів повністю
поставити під контроль фінансову політику ЗОУНР. З цією метою направив
ревізійну комісію на чолі з Г. Нянчуром із Рівного, яка повинна прослідкувати за
діяльністю агентів уряду Директорії в Галичині, зібрати відомості про дезертирів,
отаманів, які вкрали гроші й втекли і змусити їх повернутися до виконання своїх
обов’язків, адже на території Галичини було дійсно чимало наддніпрянців51.
За свідченням В. Андрієвського, представника УНР у Галичині їх можна було
поділити на три групи: отамани, екс-міністри та люди, що знаходилися на
державній чи військовій службі. Перші їздили по містах, робили ревізії й витра-
чали величезні кошти, не дивлячись на те, що армія весь час потребувала
фінансування52. Міністр внутрішніх справ І. Макух зазначав, що ці військові жили
«на широку стопу». Вони мали «багато грошей і кидали ними по каварнях і по-
ресторанах дуже щедро». Крім того ці «емігранти» були джерелом анархістичних
настроїв, які завдали великої шкоди галицьким військовим частинам53. Незадо-
волені галицьким дрібнобуржуазним укладом екс-міністри УНР створювали
різноманітні організації, які підривали політику ЗОУНР54. До таких належали такі
авторитетні діячі, як М. Шаповал та М. Ковалевський. «Отамани» й «службовці»
не хотіли повертатися до праці на Придніпрянщині, бо дуже втомилися й хотіли
відпочити55. Але вони весь час намагалися підірвати стабільність галицького
уряду й поставити його під контроль наддніпрянського. Тільки особи, які знахо-
дилися на державній чи військовій службі, поводилися більш пристойно.
17 березня 1919 р. для кращого кордонного режиму було вирішено утворити
контрольно-пропускні пункти у Радзивилові, Волочиську й Гусятині. Військові
перепустки мали право підписувати Військовий Міністр, Головний Отаман,
Начальник Штабу Дієвої армії і Начальник штабу Правобережного фронту і
підлеглих йому військових частин. Цивільні особи, яким необхідно виїхати до
Галичини повинні звертатися до міністрів, канцелярії Військового Міністерства,
Штабів Дієвої армії та Правобережного фронту56.
13 квітня 1919 р. Державний Секретаріат військових справ ЗОУНР оголосив
наказ, де зазначалося, що серед представників Наддніпрянщини, які відвідують
208
Галичину, зустрічається чимало осіб, які своєю поведінкою негативно впливають
на місцеве населення. Усіх місцевих комендантів закликали вислати протягом 48
годин наддніпрянців, що незаконно перебували на території ЗОУНР57. На
засіданні Ради Народних Міністрів 16 квітня 1919 р., у свою чергу, було прийнято
постанову, в якій зазначалося, що кожен, хто не повернеться до Наддніпрянщини
без поважної причини, буде вважатися дезертиром58.
Варто відзначити, що голова Державного Секретаріату С. Голубович крити-
кував діяльність «головноуповноважено» Р. Трохименка через численні ревізії в
повітах й був проти рішення вислати ревізійну комісію до Галичини, вважаючи це
прямим втручанням у внутрішні справи Західної області УНР59. Г. Нянчур же
наголошував, що Директорія – законна влада для обох частин України, й галичани
повинні не чинити опору60. А на засіданнях Державного Секретаріату 30 квітня,
2 травня та 3 травня у присутності Г. Нянчура й М. Шадлуна розгорілася дискусія
про фінансування Директорією уряду ЗОУНР. М. Шадлун вимагав подання звіту
всіх витрат та допомоги розвідки Державного Секретаріату в арешті політичних
втікачів до Наддністрянщини. Проте секретар судових справ О. Бурачинський ще
раз наголосив, що лише УНРада вважається законною владою в Східній Галичині
й відповідно до Акту злуки тільки закордонні й військові справи перебувають у
віданні спільного керівництва61. На думку П. Бубели, комісія навела паніку на тих,
кого мала арештувати, й тим ослабила себе. Він радив, аби ревізійна комісія
передала свої функції Державному Секретаріату62. Тому вона не могла виконати
всі свої завдання через відмову Державного Секретаріату в допомозі.63 А
незважаючи на повноваження ревізійної комісії В. Андрієвський звільнив з-під
арешту наддніпрянських військових діячів В. Хому-Дмовського і М. Ковенка64.
Одним із найсуттєвіших випадів протистояння став виступ 29 квітня 1919 р. у
Рівному командувача Північної групи армії УНР отамана В. Оскілка. Він
заарештував всіх міністрів на чолі з прем’єром і проголосив себе Головним
Отаманом. Метою виступу було припинення міжпартійної боротьби й усунення
соціалістів від влади. У результаті С. Петлюру й А. Макаренка В. Оскілко «виклю-
чив» зі складу Директорії, а Є. Петрушевичу запропонував стати президентом
республіки і прибути до Рівного65. Чи була між ними попередня домовленість, не
з’ясовано. Український дослідник М. Стахів виключає зв’язок В. Оскілка з
Є. Петрушевичем66. Проте отамана не підтримало військо, а виступ був нейтралі-
зований контррозвідкою С. Петлюри. В. Оскілку були висунуті звинувачення в
державній зраді і він утік до Польщі. Після згаданих подій голові ревізійної комісії
Г. Нян-чуру надали надзвичайних повноважень. Він мав право заарештовувати й
притягувати до відповідальності усіх осіб причетних до подій 29 квітня67.
Разом із тим у Галичині діяв опозиційний до УНРади центр – Селянсько-
Робітничий Союз (СРС) на чолі з Д. Демянчуком та О. Устіяновичем, який
видавав газету «Республіканець». Союз виступав за організацію робітників і селян
у Ради, переобрання уряду й введення до УНРади представників СРС. УНРада
змушена був прийняти низку вимог опозиції: проголошення земельного закону,
встановлення 8-годинного робочого дня, вибори до сейму. Лише після органі-
209
зованого СРС Дрогобицького повстання УНРада повела рішучий наступ проти
опозиції. Соціалістичні наддніпрянські партії всіляко підтримували діяльність
союзу, оскільки він виступав проти політики УНРади.
Складна політична й економічна ситуація викликали занепокоєння в
Головного Отамана. Тому він 25 квітня направив телеграму із Здолбунова до
уряду ЗОУНР: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах та серед
населення на ґрунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в
соціальних питаннях і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою і
розвитком більшовизму»68. Зауваження були слушними, бо саме зібрання СРС й
його невдоволення політикою існуючого уряду вплинули на Антанту. Хоча велика
заслуга належить і полякам, адже вони представили дії союзу, як початок
поширення більшовизму в Східній Галичині й добилися направлення в цей регіон
армії Ю. Галлера69. Неврегульованість стосунків між владними структурами УНР і
ЗОУНР негативно позначалася на інтересах Української революції. М. Шаповал
наголошував: «Які могли бути добрі відносини, коли уряд УНР вважався в колах
галицької дрібної буржуазії і її уряду за большевицький навіть с-деків і Петлюру
націонал-демократи вважали за «большевиків». Що хоч трохи лівіше од буржу-
азної реакції, то вже отим «революціонерам» з Галичини здавалось большевизмом.
На Великій Україні Петрушевич і його прихильники зайняли становище «держави
в державі», залишаючи собі у всім «вільну руку»70.
Відрізнялися й закони, які були прийняті на теренах українських республік.
Зокрема, земельний закон на Галичині, який обговорювався ще 30 січня на
засіданні в Державному Секретаріаті земельних справ71, був прийнятий лише
14 квітня72. Отже, був утрачений дорогоцінний час у такий відповідальний мо-
мент. За законом панська земля мала бути перерозподілена між малоземельним і
безземельним селянством. Ціна викупу встановлювалася за допомогою капіта-
лізації кадастрального прибутку. Малоземельнимим вважалися ті селяни, які не
могли прогодувати своєї сім’ ї, але, на відміну від закону Директорії, четверту
частину свого наділу дозволялося продавати. Ліси й копальні переходили у
власність повітів, а вода – спілок73.
У той же час Закон про землю прийнятий Директорією 8 січня визначав, що вона
була у власності держави74. Селяни наділялися землею в розмірі до 15 десятин. Була
встановлена також мінімальна норма – 5 десятин. Наділ надавався у вічне користу-
вання. Закон передбачав і хліборобські добровільні спілки у вигляді кооперативів75.
Отже, закон Директорії УНР ліквідував приватну власність на землю, у той
час як галицький уряд її охороняв. До того ж останні прийняли закон надто пізно,
й селяни не встигли скористатися ним, адже Галицька армія весь час відступала.
Окрім того, урядом ЗОУНР був прийнятий «Закон про скликання Сейму Захід-
но-Української Народної Республіки» (15 квітня 1919 р.) та про вибори76. Вони
стосувалися лише Галицьких земель і не враховували загальні інтереси України.
Хоча громадяни Наддніпрянської України мали виборче право на підставі
урядового засвідчення їх громадянства й мешкання в певній громаді77. Проте ці
закони не вдалося втілити в життя, бо невдовзі майже вся територія Наддніст-
210
рянщини стала підконтрольною полякам. Законами, які відповідали ідеям собор-
ності, був закон від 4 квітня 1919 р. закон про запровадження в обіг гривень та від
8 квітня про громадянство78. Відповідно до нього кожен громадянин УНР вва-
жався і громадянином ЗОУНР. Проте перепустку для поїздки в Наддніпрянщину
можна було отримати лише за гроші, сплачені в державне повітове управління79.
Газета «Република» від 11 травня 1919 р. писала про кризу у взаємовідносинах
між державними утвореннями, наголошуючи на окремому становищі ЗОУНР:
«Галицьке громадянство не сміє забувати ні на хвилю, що держава його – се
тільки Західна Область УНР і що УНР як цілісність переживає дуже важку крізу –
внутрішну і зовнішну, крізу, від розв’язки якої залежить така чи інша доля також
нашої Західньої Области»80.
Видання УГА «Стрілець» 13 квітня в статті «Злука всіх земель України та
українське військо» закликало державних мужів «знищити сліди ворожих культур,
які роз’єднають нас, щоби всіх горожан Укр. Нар. Республіки лучило слово: Украї-
нець і праця для добра соборної України і його народніх мас»81.
Підривала сили українців й боротьба із зовнішніми ворогами. Адже наприкінці
квітня до Львова прибув генерал Ю. Галлер на чолі підготовленої й озброєної
Антантою польської армії. Вона мала використовуватися проти більшовиків, а її
кинуто на боротьбу з українцями. Поляки розпочали наступ як проти галичан, так і
проти наддніпрянців, здобули Луцьк й захопили великі склади військового майна.
Цей успіх поляків завдав нових труднощів для українців, адже тепер армія повинна
готуватися до нових боїв в умовах дефіциту зброї й амуніції82.
9 червня 1919 р. сталася ще одна важлива подія, яка вплинула на подальший
розвиток взаємовідносин УНР і ЗУНР. Перебуваючи в Заліщиках, Є. Петрушевич
отримав важливий документ, у якому зазначалося: «З огляду на вагу хвилі й на небез-
пеку, яка грозить Вітчизні, для скріплення й одностайності державної влади Президія
Виділу Укр. Національної Ради Західної Области Української Народної Республіки і
Державний Секретаріат постановляють отсим надати право виконувати всю військову
і цивільну владу, яку доси на основі конституції виконував Виділ Української
Національної Ради і Державний Секретаріат д-рови Евгенови Петрушевичу як
уповновласненому диктаторові»83. Є. Петрушевич створив уряд Головноуповно-
важеного Диктатора, який фактично виконував функції міністрів. С. Голубович став
головноуповноваженим внутрішніх справ, І. Мирон – шляхів, С. Витвицький – закор-
донних справ, директором військової канцелярії – отаман К. Долежаль.
10 червня 1919 р. Диктатор Є. Петрушевич провів зміни в Начальній Команді
армії. Генерал М. Омелянович-Павленко був звільнений, а головнокомандувачем
призначено генерала О. Грекова.
Наддніпрянці звинувачували щойно утворену Диктатуру в нелігативності
прийняття цього рішення. Адже для нього мали проголосувати вісім державних
секретарів ЗОУНР84. А соціал-демократ С. Вітик цікавився складом Президії УНРади
й тим, хто може її відкликати85.
У відповідь на лист С. Вітика Є. Петрушевич констатував, що, приймаючи
Диктатуру, була складена заява й вона буде ліквідована в разі покращення
211
становища Західної області УНР. Виділ і Державний Секретаріат продовжують
існувати, але їх діяльність «завішена» та «після дотичного закону веде і заступає
Президію Виділу У.Н.Ради лише сам президент У.Н.Ради»86.
Проголошення Диктатури населенням України було сприйняте неоднозначно.
Галичани захищали Є. Петрушевича й вважали законним цей політичний акт. Зокрема
М. Лозинський, аналізуючи постанову від 9 червня, відзначив, що «наука державного
права признає стан найвисшої державної конечности, в якім той, хто має владу, має
моральне право вийти поза межі закона, коли сього вимагає оборона держави»87. Тому
цілком зрозуміло, чому Є. Петрушевич став диктатором.
Друковане видання УГА «Стрілець» також захищало Є. Петрушевича, ствер-
джуючи, що президент УНРади не присвоїв собі владу насильним шляхом і не
ліквідував уряд, а саме останній надав йому таких надзвичайних повноважень
відповідно до складного міжнародного становища. «Наш диктатор, – писала
газета, – отже є законним повно власником правительства, його повновласть є
відклична»88. Селяни, робітники, інтелігенція й армія вважали призначення
Є. Петрушевича диктатором єдиним виходом із скрутного становища89.
Наддніпрянці, навпаки, звинувачували Є. Петрушевича в антиукраїнській діяль-
ності й узурпації влади, а також наголошували на негативному ставленні населення до
диктатури. Фронтова газета армії «Український козак» писала, що галичани сприй-
няли акт проголошення диктатури неохоче і лише успішний наступ на польському
фронті стали на перешкоді «правдоподібним ексцесам селянських і робітничих мас»90.
І. Мазепа був незадоволений таким ходом подій і констатував, що ніхто з
членів Виділу Національної Ради не брав участі в проголошенні диктатури
Є. Петрушевича і тому акт 9 червня був незаконний. За його словами, через
утворення диктатури УНРада перестала виконувати владні функції, а тому вони
повинні були перейти до Директорії91.
Видання галицької соціал-демократії «Боротьба» 22 жовтня подало критичну
статтю «Ми судимо і стамо самі під суд», у якій гостро критикувалася диктатура.
Адже її прийняли без ухвалення жодного закону галицької влади й вона не
уособлювала інтересів всього населення ЗОУНР92. «Вже ні поляки, ні большевики,
ні денікінці не були в очах противників Диктатури таким «варягом України» як –
галицька Диктатура»93, – так оцінювали диктаторство Є. Петрушевича лідери
соціал-демократів С. Вітик і О. Безпалко.
Отже, наддніпрянські діячі та органи масової інформації негативно оцінили
щойно утворену диктатуру Є. Петрушевича. У той же час 7 травня майже непо-
мітно вступив у дію «Закон про зміни в персональному складі Директорії», коли
С. Петлюра фактично перебрав на себе диктаторські повноваження. Адже жодна
постанова Директорії УНР не ставала чинною без підпису Головного Отамана, що
суперечило принципу рівноправності її членів94. А 13 травня постановою Дирек-
торії було з її складу усунуто О. Андрієського.
15 червня 1919 р. від проводу ЗОУНР до уряду УНР надійшло повідомлення
про призначення Є. Петрушевича диктатором95. Через день на засіданні Ради
Міністрів було вирішено вимагати від Директорії виклику Є. Петрушевича для
212
пояснень у цій справі96. Оскільки наддніпрянське керівництво вважало, що з
припиненням існування УНРади й Державного Секретаріату влада формально
перейшла до уряду УНР, то кабінет міністрів 25 червня прийняв постанову про
призначення представників урядових органів у Галичині й переведення грошового
асигнування через Головне командування Армії УНР97. 27 червня 1919 р. С. Пет-
люра направив телеграму Є. Петрушевичу, щоб той прибув на засідання
Директорії до Кам’янця-Подільського98.
Диктатор відповів, що через становище на фронті й приїзд місії Антанти не
може прибути до Кам’янця. «Якщо лиш мій виїзд стане можливим радо приїду,
щоби положити конець без основним і для обох сторін шкідним непорозумін-
ням»99. Можливо, він не хотів йти на компроміс із С. Петлюрою або ж не
виключав свого арешту.
У відповідь на проголошення Є. Петрушевича Диктатором, 4 липня 1919 р. в
складі уряду УНР був утворений керівний орган у справах Галичини. «Відповідно
до актів 3 і 22 січня 1919 року про злуку Української Народної Республики з
Галичиною, в складі Міністерства Української Народньої Республіки утворити
Міністерство Західної Области (Галичини), через яке відбуваються всі урядові
зносини з Галичиною». На чолі міністерства став галичанин С. Вітик. Воно мало
складатися з міністра та його помічника й чотирьох департаментів: фінансового,
товарообміну, комунікацій та військового постачання100.
У той же час Є. Петрушевича було позбавлено членства в Директорії. Колиш-
ній старшина УСС І. Сіяк хотів заарештувати диктатора за допомогою залізнич-
ного куреня101. Однак проти нього вислали одну з військових частин ЗОУНР, і він
був змушений повернутися до Кам’янця.
Отже, укладання Акту злуки вимагало від керівників українських республік
тісної й плідної співпраці. Перші зрушення відбулися в економічній і військовій
сферах. Уряд УНР надавав грошову й продовольчу допомогу Східній Галичині, а у
відповідь отримував паливно-мастильні матеріали. Протягом грудня 1918–лютого
1919 рр. ЗУНР одержав і певну військову допомогу. Її основу становили невеликі
військові формування, здебільшого здеморалізовані, стомлені Світовою війною,
які не могли реально підтримати УГА в боротьбі з польською армією. Поряд з цим
на поміч ЗОУНР були направлені артилерійські й літунський полки, які значно
посилили бойову міць Галицької армії, а окремі групи армії УНР відкрили фронт
проти поляків. Тому не варто звинувачувати наддніпрянський уряд у ігноруванні
інтересів Галичини. Перелічені факти свідчать про існування військово-еконо-
мічної співпраці між УНР і ЗОУНР у першій половині 1919 р. Політичної ж
єдності досягти так і не вдалося. Виховане за умов конституційної монархії
національно-демократичне керівництво ЗУНР було незадоволене соціалістичними
перетвореннями наддніпрянських політиків. Є. Петрушевич, хоча й був членом
Директорії, відвідав лише одне її засідання. У Західній області УНР залишилися
окремі армія й уряд, який проводив власну внутрішню й зовнішню політика.
Наддніпрянські лідери неприхильно ставилися до автономного існування ЗОУНР і
весь час намагався його обмежити. У той же час окремі галицькі політики
213
вдавалися до спроб усунення С. Петлюри від влади. Не відповідали ідеям собор-
ності й законодавчі акти, прийняті на теренах УНР і ЗОУНР, що тільки
поглиблювали прірву між і без того різними політичними укладами українських
республік. Невдачі українських армій у протиборстві з ворогами не вплинули на
подолання внутрішньої політичної кризи у керівництві соборної України. Були
прийняті постанови, які зовсім не відповідали ідеалам соборності – надання
диктаторських повноважень лідерові ЗОУНР і утворення міністерства у справах
Галичини в уряді УНР.
_______________________________
1 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – 368 с.; Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф.
Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917–1920 рр.) – К., 2001. – 246 с.;
Сеньків М. З історії соборності українських земель 1917–1945 рр. – Дрогобич, 1999. – 163 с.;
Карпенко О.Ю. Злука УНР і ЗУНР – видатна подія в історії українського народу // Карпенко
Олександр. З історії Західно-Української Народної Республіки. – Івано-Франківськ, 2006 – С. 89–
101.; Литвин С. Симон Петлюра і Західна область УНР (нові джерела про допомогу Директорії
Українській Галицькій Армії) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2000. – № 4. – С. 102–109.;
Дацків І.Б. Військово-політична й дипломатична підтримка Директорією УНР визвольних
змагань ЗУНР // Соборність як чинник українського державотворення. – К., 2009. – С. 159–171.;
Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 – перша половина
1919) // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37, Ч. 1. –
С. 327–349.; Павлюк О. Від злуки до розриву (Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 році) // Наука і
суспільство. – 1994. – № 7–8. – С. 6–10.
2 Литвин М. ЗУНР на геополітичній карті Центрально-Східної Європи / М. Литвин //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Національна
академія наук України, Інститут українознавства ім. І.М. Крип’якевича. – 2000. – Вип. 6.
– С. 215.
3 Стахів М. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в
1918–1923. – Т. 4. – Скрентон, 1959. – С. 19–20.
4 Петлюра С. Статті, листи, документи. – К., 2006. – Т. 4. – С. 241.
5 Там само. – С. 242.
6 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО
України). – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 52зв.
7 Там само. – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 64.
8 Там само. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 3.
9 Мазепа І. Україна в огні і бурі революцій. – К., 2003. – С. 120.
10 ЦДАВО України. – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 260.
11 Державний архів Львівської області ( далі – ДАЛО). – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 36. –Арк. 9 зв, 10.
12 Андрієвський В. З минулого: в 2 т. – Т. 2., Ч. 2. :Директорія. – Берлін, 1923. – С. 129.
13 Вістник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –
25 липня. – Вип. 26. – С. 191.
14 ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 282. – Арк. 1–4.
15 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки... – Т. 1. – С. 220.
16 Литвин М. Україно-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 303.
17 ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 87зв.
18 Там само. –Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 281. – Арк. 1.
19 Там само. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 267. – Арк. 1.
214
20 ЦДАВО. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 1–3.
21 Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали: в 5 т. – Івано-Франківськ,
2005. – Т. 3., Кн. 1. – С. 79.
22 Там само. – С. 81.
23 Нове життя. – 1919. – 21 березня.
24 Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали … – Т. 3., Кн. 1. – С. 89.
25 ЦДАВО. – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 113.
26 Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –
20 серпня. – Вип. 32. – С. 243; Там само. – 27 лютого. – Вип. 11. – С. 83.
27 Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали: в 5 т. – Т. 3., Кн. 2. – С. 73.
28 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 158. – Арк. 10.
29 ЦДАВО України. –Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 3.
30 Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –
26 серпня. – Вип. 33. – С. 251.
31 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. –Спр. 1385. – Арк. 5.
32 Нове життя. – 1919. – 5 березня.
33 Шухевич С. Спомини з української-галицької армії (1918–1920). – Ч. 1. – Львів, 1929. – С. 62.
34 Омельянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). – К., 2007. – С. 123.
35 Там само. – С. 111–112.
36 Шухевич С. Вказ. праця. – С. 10.
37 Солдатенко В., Савчук Б. Галицька армія у наддніпрянській Україні. – К., 2004. – С. 38.
38 Шухевич С. Вказ. праця. – С. 78–79.
39 Там само. – С. 101.
40 Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918–1919. – Нью-Йорк, 1966. – С. 113.
41 Верига В. Визвольна боротьба в Україні 1914–1923 рр.: У 2 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 53.
42 Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. – Львів, 1999. – С. 248.
43 Верига В. Вказ. праця. – С. 81–82.
44 Шухевич С. Вказ. праця. – С. 47.
45 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.– Т. 7. – Скрентон, 1966. – С. 15.
46 ЦДАВО України. – Ф. 3933. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2, 2зв.
47 Мазепа І. Вказ. праця. – С. 150.
48 Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 309. – Оп. 1. –
Спр. 2626. – Арк. 1.
49 Стахів М. Вказ. праця. – Т. 7. – С. 35.
50 Директорія, Рада Народних міністрів Української Народної Республіки... – С. 520.
51 ДАЛО. – Ф. 287. – Оп. 1. – Спр. 181. – Арк. 11–13.
52 Андрієвський В. Вказ. праця. – С. 194 – 196.
53 Стахів М. Вказ. праця. – Т. 6. – Скрентон, 1965. – С. 198.
54 Андрієвський В. Вказ. праця. – С. 198.
55 Стахів М. Вказ. праця. – Т. 6. – С. 199.
56 ЦДАВО України. –Ф. 3172. – Оп. 5. – Спр. 2. – Арк. 22.
57 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 146. – Арк. 70.
58 ЦДАВО України. – Ф. 3305. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 19.
59 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 12–13.
60 ЦДАВО України. – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 265.
61 Там само. – Арк. 159, 259 зв., 260, 260 зв., 261.
62 Там само. – Арк. 262 зв.
63 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 1394. – Арк. 2, 3, 7.
64 Там само. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 1386. – Арк. 11 зв.
215
65 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського
державника: Наукове видання. – К., 2009. – С. 86.
66 Стахів М. Вказ. праця. – Т. 7. – С. 81.
67 ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 125.
68 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 2зв.
69 Там само. – Ф. 271. – Оп. 1. – Спр. 299 . –Арк. 202.
70 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927. – С. 150.
71 Нове життя. 1919. – 3 лютого.
72 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 42–44 зв.
73 Стрілець. – 1919. – 20 квітня.
74 ЦДАВО України. –Ф. 1065. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 34, 34 зв., 35, 35 зв., 36, 36 зв.
75 Нова рада. – 1919. – 12 січня.; Нова рада. – 1919. – 14 січня.
76 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 15, 16–19.
77 ЦДАВО України. –Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 182–192.
78 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 48; ЦДАВО України. – Ф. 3505. – Оп. 1. –
Спр. 35. – Арк. 99, 99 зв.
79 Там само. – Ф. 2192. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 11 зв.
80 Там само. – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 36. – Арк. 158.
81 Стрілець . – 1919. – 13 квітня.
82 Мазепа І. Вказ. праця. – С. 160.
83 ЦДАВО України. – Ф. 2192. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 13.
84 Український козак. – 1919. – 25 червня.
85 ЦДАВО України. – Ф. 3933. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 5.
86 Український козак. – 1919. – 27 червня.
87 Лозинський М. Галичина в роках 1918–1920. – Нью-Йорк, 1970. – С. 107.
88 Стрілець. – 1919. – 9 липня.
89 Там само.
90 Український козак. – 1919. – 25 червня.
91 Мазепа І. Вказ. праця. – С. 225–226.
92 Боротьба. – 1919. – 22 жовтня
93 Назарук О. Рік на Великій Україні – Нью-Йорк,1978. – С. 238.
94 Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –
11 липня. – Вип. 22. – С. 153.
95 ЦДАВО України. – Ф. 1065. –Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 25.
96 Там само. – Ф. 3305. –Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 52.
97 Там само. – Спр. 8. – Арк. 14 зв.
98 Там само. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 27.
99 Там само. – Ф. 2192. –Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 132.
100 Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –
1 серпня. – Вип. 28. – С. 202.
101 Ярославин В. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918–1923 роках. –
Філадельфія, 1956. – С. 41–43.
|