Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.

У статті розглянуто становлення та трансформацію суспільних ідеалів української інтелігенції протягом 70–80-х рр. ХІХ ст., проаналізовано напрямки її суспільно-політичної і націокультурної діяльності....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Коляда, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Український історичний збірник
Schlagworte:	Проблеми історії XIX – початку XX ст.
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100253
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст. / І. Коляда // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 132-143. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-100253
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1002532025-02-09T12:06:41Z Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст. Коляда, І. Проблеми історії XIX – початку XX ст. У статті розглянуто становлення та трансформацію суспільних ідеалів української інтелігенції протягом 70–80-х рр. ХІХ ст., проаналізовано напрямки її суспільно-політичної і націокультурної діяльності. В статье рассматриваются становление и трансформация общественных идеалов украинской интеллигенции на протяжении 70–80-х гг. ХІХ в., проанализированы направления ее социально-политической и нациокультурной деятельности. In the article the formation and transformation of the social ideals of the Ukrainian intelligentsia during 1870–80 th of the nineteenth century have been shown, the trends of socio-political, nationality and cultural activity have been analyzed. 2010 Article Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст. / І. Коляда // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 132-143. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100253 316.343.652 (477)(09) uk Український історичний збірник application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблеми історії XIX – початку XX ст. Проблеми історії XIX – початку XX ст.
spellingShingle	Проблеми історії XIX – початку XX ст. Проблеми історії XIX – початку XX ст. Коляда, І. Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст. Український історичний збірник
description	У статті розглянуто становлення та трансформацію суспільних ідеалів української інтелігенції протягом 70–80-х рр. ХІХ ст., проаналізовано напрямки її суспільно-політичної і націокультурної діяльності.
format	Article
author	Коляда, І.
author_facet	Коляда, І.
author_sort	Коляда, І.
title	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.
title_short	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.
title_full	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.
title_fullStr	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.
title_full_unstemmed	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.
title_sort	українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. xix ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Проблеми історії XIX – початку XX ст.
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100253
citation_txt	Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст. / І. Коляда // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 132-143. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT kolâdaí ukraínsʹkaíntelígencíâsuspílʹnopolítičnaínacíokulʹturnadíâlʹnístʹu7080hrrxixst
first_indexed	2025-11-25T22:53:45Z
last_indexed	2025-11-25T22:53:45Z
_version_	1849804692770521088
fulltext	132 Український історичний збірник, Вип. 13, 2010 УДК 316.343.652 (477)(09) Ігор Коляда∗∗∗∗ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА І НАЦІОКУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ У 70–80-х рр. XIX ст. У статті розглянуто становлення та трансформацію суспільних ідеалів української інтелігенції протягом 70–80-х рр. ХІХ ст., проаналізовано напрямки її суспільно-політичної і націокультурної діяльності. В статье рассматриваются становление и трансформация общественных идеалов украинской интеллигенции на протяжении 70–80-х гг. ХІХ в., проанализированы направления ее социально-политической и нациокультурной деятельности. In the article the formation and transformation of the social ideals of the Ukrainian intelligentsia during 1870–80 th of the nineteenth century have been shown, the trends of socio-political, nationality and cultural activity have been analyzed. Процес руйнації суспільних ідеалів та ідей радянської ідентичності розпочався ще в умовах Горбачовської перебудови в СРСР. Ідеї та смисли радянської ідеократичної держави не відповідали потребам незалежної Української держави, що обумовило необхідність становлення в колективній свідомості українців таких суспільних ідеалів, які б не вступали в протиріччя з діалектикою самоорганізації українського соціуму та Української держави наприкінці ХХ – на початку ХХI століття. Багато в чому нові суспільні ідеали є трансформованими чи відродженими ідеями, витвореними культурною та політичною роботою діячів українського націо- нального руху 70–80-х рр. XIX ст. Упродовж 70–80-х рр. XIX ст. відбувався подальший процес суспільних транс- формацій, започаткований «добою великих реформ» 60-х рр. XIX ст. Цей період відзначений загальноімперським суспільним пожвавленням. Водночас оголилися численні суспільні проблеми і класова обмеженість, поміркованість, непослідов- ність реформаторів, які робили поступки консервативним колам. Жорстоке приборкання Польського повстання 1863 р., урядова реакція другої половини 1860-х рр., гучні політичні процеси 1870-х рр. – все це сприяло переходу значної частини демократичної інтелігенції на революційні позиції. При цьому особливу роль відіграла прогресивна російська та українська література, твори ідеологів революційного народництва. Наростаюча політична напруга у російському ∗ Коляда Ігор – кандидат історичних наук, доцент кафедри методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова, докторант Інституту історії України НАН України (відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.). 133 суспільстві, спричинена непослідовністю реформаторського курсу Олександра II, обумовлювала те, що революційна тенденція впродовж 70–80-х рр. XIX ст. була домінуючою у суспільно-політичному житті Російської імперії1. Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. XIX ст. на арену суспільно-політичного життя вийшло народництво, в якому з самого початку формування намітилося два напрями: радикальний (революційний) та поміркований (ліберальний). Розвиток нових капіталістичних виробничих відносин у пореформеній Росії неминуче приводив до значних зрушень у світогляді всього суспільства, у суспіль- ній думці. Теоретик російського марксизму В. Ленін писав, що «... економічний процес відбився в соціальній сфері «загальним піднесенням почуття особи», витісненням з «громадянства» поміщицького класу різночинцями, гарячою війною літератури проти безглуздих середньовічних обмежень особи і т. ін.». Народ- ництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією передової інтелігенції на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків2. Народництво – ідеологія селянської демократії (основою якої була віра в соціалістичний потенціал селянства, сільську громаду та артіль як основні форми соціальних відносин) – передовий панівний напрям суспільної думки 70-х років XIX ст. Його поява зумовлена глибокими соціально-економічними явищами пореформеної Росії3. Дослідження історії російського народництва показують, що надзвичайно велику роль у його розвитку відіграли нащадки колишньої козацької старшини з Лівобережної України. Участь нащадків козацької старшини у російському революційному русі була однією із наслідків русифікації старої української еліти. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему, їхні ж нащадки, перейшовши через характерний для росій- ського суспільства у 1860-х роках конфлікт «батьків» і «синів», масово поповню- вали лави російського революційного руху. У другій половині XIX ст. україн- ський рух також пережив перехід до (вживаючи термінологію Івана Лисяка- Рудницького) «народницького» етапу4. Послідовне посилення політичного тиску царату на українство протягом 60– 70-х рр. XIX ст. призводило до того, що частина його прихильників переймалася соціально-революційними ідеями російського народництва. Як помітив М. Косто- маров, більшість з них назавжди зрікалися своїх українських ідеалів, інші ж не зовсім розлучалися з колишніми «українофільськими тенденціями», сподіваючись залучити їх «на служіння соціал-революційній справі, з котрою тенденції ці за своєю сутністю ніяк не в’язались»5. Соціальне коріння українського «народництва» й російського «народни- чества» багато у чому були подібними. Головними організаторами й ідеологами обох рухів стали «різночинці» − студенти університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (адвокати і лікарі), що походили з середовища інтелігенції й селянства6. Народництво стало головною ідеологією українського руху даного періоду, проте, це не означає, що український рух не перебував під впливом інших ідеологій7. 134 У пореформену добу радикальне загальноросійське народництво знаходилось в авангарді революційно-визвольного руху, що розгортався поряд з національно- визвольними змаганнями українства8. Друга половина XIX ст. стала періодом поширення в Європі соціалістичних ідей. Це пояснюється тим, що промисловий переворот та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства – пролетаріату зі специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, він міг покладатися лише на свою працю. Таке становище робило пролетаря, з одного боку, незахищеним перед економічними кризами та іншими життєвими негараздами (хворобами, сваволею власника підприємства та ін.), а з іншого – сприйнятим до всіляких революційних доктрин, що обіцяли «світле майбутнє». Однією із таких революційних доктрин, найбільш поширеної у другій половині XIX ст., виявився марксизм, який пов'язував соціалістичну перебудову суспільства саме з пролетаріатом. Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму і в Росії, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. Марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну тактику народників. Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль пролетаріату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукувалася з широковідомою слов’яно- фільською ідеєю про месіанську богообраність Росії. Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в основі марксистського ідеалу, а й були базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й форми та мето- ди досягнення поставленої мети – народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво – на селянство9. Марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу со- ціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуа- тованих і експлуататорів, доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу. Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов’язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, К. Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марк- сизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям10. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Так, відзначає англійський вчений Е. Гобсбоум, що в той час коли на Заході лише діячі міжна- родного робітничого руху сприймали Маркса серйозно, особливо він був популяр- ний серед соціалістів на своїй батьківщині, хоча й тут не можна без застережень говорити про його абсолютний вплив. В Російській імперії революційна інтелі- генція з величезним ентузіазмом перейнялась вченням К. Маркса11. З загальноімперським пожвавленням суспільно-політичного життя пов’язана й активізація українського руху, яка припадає, за оцінкою А. Міллера, на першу 135 половину 70-х рр. XIX ст.12. Активізація українського руху була обумовлена не тільки загальноєвропейськими суспільними тенденціями та загальноімперськими чинниками, а ще й визначалась особливостями соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України у пореформену добу. Протягом 60–80-х рр. XIX ст. в Украї- ні завершився промисловий переворот, тобто, перехід від мануфактури до машинної індустрії (її найхарактернішими ознаками є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів)13. Розвиток капіталізму в Україні супроводжу- вався зростанням міст, де, відповідно, зосереджувалися промисловість і торгівля, концентрувалося населення, зайняте торговельно-промисловою діяльністю. Велику роль у виникненні міст і зростанні чисельності міського населення відігравало залізничне будівництво. Залізниці сприяли небаченій раніше рухомості населення і прискорювали приплив його в міста. Залізничні вузли і станції в результаті розвитку в них промисловості й торгівлі, в свою чергу, перетворювалися в міста14. Поряд з економічними чинниками, що сприяли розвитку українського руху у 70–80-х рр. XIX ст. нам необхідно звернути увагу на зміни в соціальній структурі українського суспільства, а саме, на збільшення загальної чисельності української інтелігенції. Якщо її демократична частина, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга консервативна части- на, значно чисельніша, слугувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно свідомої української інтелігенції жила і працю- вала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення національної свідомості15. Зростання чисельності інтелігенції у 70–80-х років XIX ст. сприяло пожвавленню культурно- політичної діяльності українства, так як, керівництво українським національним рухом у Наддніпрянській Україні у зазначений період було представлено головним чином інтелігенцією середнього та нижчого статусу16. Українська інтелігенція в середині 70-х років XIX ст. змогла зосередити свою творчу потугу в легальній імперській інституції, що розширила ресурсні та пропагандистські можливості освіченого українства. Тому важливе значення у процесі активізації українського руху мала ініціатива, як громадівців (П. Чубинсь- кого, П. Єфименко, М. Драгоманова), так і деяких громадських діячів Києва (члена Державної думи П. Галагана, М. Юзефович, та ін.), підтримана київським генерал- губернатором О. Донауковим-Корсаковим, про відкриття у Києві 1873 р. Півден- но-Західної Відділу Імператорського Російського географічного товариства. Розроблена відділом програма досліджень об'єднала величезну кількість добро- вільних учасників етнографічної та фольклористичної роботи, які зібрали безцін- ний науковий матеріал. До роботи було залучено не тільки етнографів, філологів, археологів, але й юристів та економістів. У Києві склався сильний науковий центр, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Імпера- торська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Исторические песни малороссийского народа»17. Можливість легальної діяльності громадівців, на що вказує А. Міллер, у зазначений період пояснюється відсутністю єдності у політиці російської влади 136 щодо українського питання. Так, вчений зазначає, що спроба співпраці київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова з українськими діячами були викли- кана прагненням імперського чільника, зберігаючи легальність у діяльності гро- мадівців, перешкодити їхній радикалізації. При цьому, вказує російський дослід- ник, генерал-губернатор не сподівався на підтримку з боку центральної влади своєї тонкої гри з українофілами18. На відміну від центральної імперської влади тактика київського генерал-губернатора передбачала відмову від французького варіанту тотальної асиміляції, на яку в уряду не було ні сил, ні коштів, ні уміння, ні наполегливості, ні історичного часу. У своїй тактиці він надавав перевагу не фран- цузькому підходу до вирішення національного питання, а англо-шотландському варіанту, за яким особлива ідентичність українства не заперечувалась, як це було у попередні часи, а українська мова та культура могли б отримати певні права, але в межах загальноросійської спільноти при збережені за російською мовою такої ж провідної ролі, яку мала англійська у Великій Британії19. Деяке послаблення цензури на початку 1870-х років відкрило перед громадів- цями можливості розпочати публікацію цілої серії українських популярних книжок. Ці книжки тисячами примірників поширювалися серед селян. У 1874– 1875 рр. Київська громада перебрала у свої руки редагування російськомовної газети «Киевский телеграф» і розвинула амбітну програму – збільшити її наклад до розміру, що зміг би покрити потреби читаючої публіки всіх українських губерній. Подібні громади існували у Полтаві, Чернігові, Харкові, Єлисаветграді та Одесі. Київська громада координувала їхню діяльність20. Таким чином Київський відділ Південно-Західного Імператорського Російсь- кого географічного товариства став першою легальною організацією в галузі українознавства, розширив можливості напівлегальних українських громад21. Український рух 70–80-х рр. XIX ст., продовжуючи традиції попередніх десяти- літь, мав і ряд характерних рис. Так, він розширив географію своєї діяльності, поширившись і на південні регіони сучасної України: громади виникають у Єлисаветграді та Одесі. Як відмічає А. Катренко, нове українське національне від- родження захопило частину інтелігенції Одеси аж у 70-х роках ХІХ ст., тобто тоді, коли в Києві та деяких містах Лівобережної України воно вже пройшло складний шлях організаційного й ідейного розвитку ще на початку століття. Тому, природно, згуртування національно пробуджених освічених кіл міста у цей час відбулося у вигляді вже виробленої форми українськими національними діячами – громади22. Таким чином, ми можемо констатувати, що розширюється географія поширен- ня української ідеї та українського руху у зазначений період. Важливої рисою українського руху 70–80-х рр. XIX ст. є те, що він був ідейно пов'язаний з загальноімперським опозиційним рухом, уособленим в зазначений період ідеологією народництва. На середину 70-х років XIX ст. намітилось піднесення революційного народницького руху в Росії, відбувалось масове «ходіння в народ» революціонерів-семидесятників, була створена централізована народницька організація «Земля і воля», стали частішими опозиційні виступи студентства. Рух революційно демократії, яка виступала за здійснення демократич- 137 них перетворень у країні – ліквідацію залишків кріпосництва, повалення само- державства, завоювання демократичних свобод – все це звичайно впливало на діяль- ність українських громад, яка дещо пожвавилась, стала ширшою, змістовнішою23. Об’єднуючим фактором для представників українського руху та російських народників було те, що їхнім головним об’єктом ідейного осмислення та соціаль- ної практики стали багатомільйонні маси селянства, які ототожнювались з понят- тям «народу» і вважалися основною соціальною базою в боротьбі за оновлення суспільства24. Піднесення загальноросійського революційного руху 70–80-х рр. XIX ст., спільна соціальна основа народництва та українського руху зумовили те, що демократична молодь, яка групувалась в українських громадах, почала захоплюватись боротьбою революційних народників, частина молоді поступово залучалась до її лав, порівняно з якими український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим25. Така ситуація дозволила А. Желябову зазначити, що «Два революційні промені – загальноросійський і український … повільно, але безперервно зливалися … в одне русло… Не федерація, а єдність була недалекою»26. Поряд з спорідненістю українського руху 70–80-х рр. XIX ст. з ідеологією народництва необхідно відзначити неоднозначний вплив цієї ідеології на розвиток українства. Народницька ідеологія сформувала, як сильну так і слабку сторону українського руху. Як зазначає Я. Грицак, сильною стороною в народництві було сплетіння національних і соціальних мотивів. За умов коли дворянство відійшло від керівництва національним рухом, ототожнення національних інтересів з соціальними інтересами селян було єдиною й дуже ефективною розв’язкою. Але народництво було відповідальне за деякі слабкі сторони українського руху, що збереглися аж до революції 1917 р. Насамперед воно мало сильне популістське забарвлення й узаконювало соціальну неповноту української нації. Народницькі ідеологи не розуміли, що нормальне функціонування будь-якої нації неможливе без існування власних «експлуататорських класів». Вихваляючи соціальні бунти низів і тавруючи національну зраду козацької старшини, українські історики-народники недобачали у національному минулому тих його сторінок, коли саме ці бунти руйнували загальнонаціональні добутки еліти. У практичній площині народницька ідеологія відштовхувала від українського руху українських поміщиків і чиновників, які хоч часто і розмовляли російською або польською мовами, але виявляли почуття територіального «малоросійського» патріотизму і могли стати в пригоді українському рухові завдяки своїм економічним впливам, політичним зв'язкам і адміністративному досвіду. Слабкою стороною народництва було також його нехтування тими важливими процесами, що відбувалися на Сході і Півдні України: розвитком промисловості, будівництвом фабрик і заводів, формуванням нових класів – буржуазії і промислового пролетаріату. Українські лідери вбиралися у вишивані сорочки і шаровари, говорили про велич і благородство української народної душі, героїзм українського народу в минулому і не розуміли, що на великій частині української території вирішується питання, чи українці ввійдуть у модерний зіндустріалізований і зурбанізований світ, зберігши власну ідентичність27. 138 Український рух 70-х рр. XIX ст. характеризувався подальшим розвитком його політико-ідеологічного змісту та поступовою радикалізацією поглядів молодого покоління громадівців, поділу на «правих» та «лівих». Так, описуючи ідейні позиції одеських громадівців С. Єгунова-Щербина відмічала: «Усіх об’єднала любов до України, її мови, її пісні, її страдницької історії […] У декого це було виявленням безпосереднього, кревного національного почуття, так би мовити фізіологічного, споетизованого історичним романтизмом; у інших – справою більш розумовою, продуктом суспільно-політичної думки, що знайшла національ- ну форму виразу. Сепаратистична течія серед українців тоді ледве помічалась і в Одеській громаді не виявлялася. Тут були свої «праві» й «ліві», але різниця в поглядах тих і тих базувалася на культурних основах і на більшій чи меншій широкості суспільно-політичних поглядів. У «правих» помічалась значна націо- нальна нетолерантність, тоді як «ліві» були більш інтернаціональні у своїх симпа- тіях і антипатіях. До революційного руху, що того часу почав дуже розвиватися, «праві» ставилися або дуже стримано, або негативно, «ліві» співчували пасивно або активно»28. Така особливість зумовлена поширенням в Україні, як і у всій імперії ідеї соціальної справедливості. Підтвердженням чого є популярність в українському інтелектуальному середовищі ідеї дрібнобуржуазних соціалістів Західної Європи Л. Блана, П-Ж. Прудона та особливо Ф. Лассаля, які також мали успіх серед російських народників. Про «колосальне враження» від творів Ф. Ласаля згадував П. Аксельрод. На впливовість і поширеність ідей цього німець- кого соціаліста в народницькому середовищі вказували також В. Дебогорій- Мокрієвич, Л. Дейч, О. Лукашєвич, С. Ястремський та ін.29 Показовим в процесі висвітлення впливу соціалістичних ідей на громадське життя імперії та українського руху зокрема є той факт, що саме у 1870-х рр., а точніше у 1872 р. легально був виданий російською мовою перший том «Капіталу» К. Маркса. У цей період, зазначає В. Сарбей, активізується соціал-демократична інтелігенція в Україні, яка, засвоївши соціалістичне вчення Карла Маркса, докладала зусиль, щоб донести його основні ідеї до свідомості якомога більшого числа робітників. Протягом другої половини XIX ст. відбувався процес прищеплення соціалістичних поглядів робітничим масам. Займалися цим переважно загальноросійські робітничі організації30. Загалом, політико-ідеологічного полівіння стало особливістю суспільного розвит- ку всієї Європи, включно з індустріально слабкою Російською імперією. Спільність суспільно-політичних ритмів в Наддніпрянській Україні та Російський імперії можна простежити на прикладі радикалізації молодих представників українського руху. Політичний напрям в українському національному русі репрезентований М. Драгомановим. Він став творцем першої систематизованої політичної доктрини. Справедливо визнається, що до М. Драгоманова українська політична думка перебувала, образно кажучи, в зародковій стадії розвитку і мала фраг- ментарний характер. У порівнянні зі своїми попередниками «Переднє слово» до «Громади» М. Драгоманова становило новий, вищий щабель суспільно-політичної теорії. Щодо змісту воно свідомо намагалося охопити цілісність української 139 проблеми в усіх її істотних аспектах: політичному, соціальному і культурному. Будучи надрукованим, «Переднє слово» відразу увійшло в інтелектуальний обіг. З огляду на ці обставини і моменти його можна вважати першою новітньою українською політичною програмою в повному значенні цього слова31. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення (хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові параметри цього самоусвідомлення – секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному32. Ідеї М. Драгоманова стали популярними серед молоді, яка гуртувалась навко- ло нього. З ініціативи студента К. Юр’єва почали організовувати малі гуртки у Києві та у провінції під назвою кошів та куренів (зокрема, кіш Миргородський, кіш Чорноморський та ін.). У їх діяльності активну участь брали Богаєвський, Шеболдаїв, О. Михалевич. Коші провадили широку просвітню роботу, Розповсю- джували літературу, яку отримували від Ф. Вовка («Дещо про світ Божий», «Про хвороби», «Про хліборобство», «Хитрая механика» та ін.). Від цього часу за організаціями студентської молоді закріпилася назва «Молодої громади», а Київську громаду почали називати «Старою». Слід зазначити, що, поступово поз- буваючись впливу Старої громади, частина радикально настроєної молоді приста- ла до угрупувань революційних народників. їх не задовольняла культурницька, поміркована позиція Громади, вони прагнули поринути у вир рішучих соціальних перетворень33. Окремі члени молодої громади були водночас і учасниками революційних народницьких гуртків. Ці молодо-громадівці в цілому співчутливо ставилися до народницького рух Представники лівого крила, не задовольнялись лише культурницькою діяльністю, намагались діяти більш рішуче, виступали за спільну з народниками боротьбу проти царського самодержавства, за соціальне і національне визволення, ставали активними учасниками революційних народницьких гуртків34. Причина спорідненості молодих представників українського руху з народництвом пояснюється тим, що народництво 70-х років XIX ст. було загальноросійською течією котра боролась за соціальне звільнення народу всієї імперії опираючись на універсальні гуманістичні та морально-етичні цінності. Сприяло процесу переходу українців до загальноімперської течії народництва відсутність національного політичного простору та слабкість української національної самоіндефікації. Українське національний рух, до того ж мав спільну соціальну базу з загальноросійським народництвом, що зумовлювало їхню типологічну спорідненість. Як зазначає С. Світленко до особливостей українського руху слід віднести домінування ліберально-демократичного культурництва, що сприяло консервації організаційної аморфності, програмної неоформленості та слабкості цього руху35. 140 Важливою рисою українського руху 70-х рр. XIX ст. було те, що не маючи можливості витворити легальні інституції для своєї діяльності, громадівці використовували імперські інституції, для своєї суспільної діяльності. Так, пред- ставники українського руху взяли активну участь у діяльності Південно-Західного Відділу Імператорського Російського географічного товариства. Проте, така активізація київської інтелігенції, була сприйнята царським урядом, як прояв сепаратизму, і тому вже з середини 70-х рр. XIX ст. російський уряд з пропозиції українця М. Юзефовича починає виробляти заходи проти «українофільства». Цього ревного захисника царського самодержавства запросили до Петербурга і там увели до складу новоствореної таємної комісії, що мала виробити заходи боротьби проти «українофільства». Майже рік працювала комісія і дійшла виснов- ку, що «допустити окрему літературу на простонародному українському наріччі означало б закласти тривку основу для переконання в можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії»36. Рішуча боротьба проти українства видалася членам таємної комісії настільки важливою і терміновою, що вони наважилися потурбувати царя під час його відпочинку та лікування у німецькому курортному містечку Емс. Олександр II, переляканий тривожними повідомленнями про український національний рух, прихильно зустрів посланців комісії і негайно, 18 травня 1876 р., підписав складе- ний М. Юзефовичем проект законодавчого документа про повну заборону українського письменства37. Тому ми можемо констатувати, що і в 70–80-х рр. XIX ст. з боку імперської влади продовжувалась практика адміністративно-політичного перешкоджання українському рухові, політика репресій щодо нього наростала. Попри ворожу політику з боку імперського уряду український рух в 70–80-х рр. XIX ст. мав певні здобутки. Дослідники справедливо відзначають, що український рух 70–80-х рр. XIX ст. характеризувався подальшою політизацію та формуванням програмних принципів, що чітко встановлювали мету та засоби його діяльності. Слід відзна- чити, що багато в чому політизація українського руху спричинена цілеспрямо- ваною діяльністю його провідних діячів, а особливо М. Драгоманова. Тому більшістю істориків справедливо визнається, що до М. Драгоманова українська політична думка перебувала, образно кажучи, в зародковій стадії розвитку і мала фрагментарний характер. У порівнянні зі своїми попередниками «Переднє слово» до «Громади» М. Драгоманова становило новий, вищий щабель суспільно- політичної теорії. Щодо змісту воно свідомо намагалося охопити цілісність української проблеми в усіх її істотних аспектах: політичному, соціальному і культурному. Стосовно форми воно було її систематичним і раціональним викла- дом, вільним від літературних нашарувань. Будучи надрукованим у 1878 р., «Переднє слово» відразу стало інтелектуальним здобутком всього українського руху. З огляду на ці обставини і моменти можна вважати, що в 70–80-х рр. XIX ст. було витворено першу новітню українську політичну програму в повному значенні цього слова38. 141 Політизація українського руху в 70–80-х рр. XIX ст. не була б дієвою без становлення та розширення його комунікативно-пропагандиських можливостей, які виникли з виходом таких періодичних видань як «Киевский телеграф» (1859– 1876 рр.) і «Киевская старина» (1882–1906 рр.) та ін., які об’єднали навколо себе кращі наукові й культурні сили того часу й стали легальною трибуною української національно-демократичної інтелігенції. На сторінках цих неофіційних україн- ських видань громадівці отримали можливість публікувати праці з історії, архео- логії, етнографії України, історичні джерела, твори української художньої літера- тури, фольклорні матеріали, а у статтях розглядати найболючіші питання розвитку української нації та українського руху. Поява таких видань, створюючи єдиний комунікативний простір, сприяла формуванню самоідентичності українців. У цей період громадівці більш широко використовували можливості для легальної діяльності у наукових товариствах та об’єднаннях (Київському Південно- Західному Відділі Імператорського Російського географічного товариства (1873 р.), Історичному товаристві Нестора Літописця (Київ, 1873 р.), Юридичному товаристві (Київ, 1877 р.) Історико-філологічному товаристві при Новоросійському університеті (Одеса), Історико-філологічному товаристві при Ніжинському інституті, товариствах і комісії істориків у Житомирі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові), яка спрямовувалась у русло українського національного відродження, хоча зовні й мала національний науково-культурницький характер. Проте по суті своїй це була опозиційна націо- нальна, політична й соціальна боротьба української інтелектуальної еліти, спрямована на утвердження національної самоіндефікації народних мас. Вона була продовженням справи українолюбців-шестидесятників і водночас новим, вищим щаблем в україн- ському національно-визвольному русі другої половини XIX ст. Результатами розгорнутої великої науково-дослідницької, науково-культурної та видавничої роботи в галузі історії, мовознавства, фольклору, етнографії стали видання семитомних «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» за редакцією П. Чубинського, 2-х збірників «Народных южно-русских сказок», «Чумацких народных песен» (з доданими до них нотами, підготовлених М. Лисенком), упорядкованих І. Рудченком, «Исторических песен малорусского народа. С примечаниями В. Антоновича и М. Драгоманова», поча- ток видання творів Т. Шевченка, укладення словника української мови з викорис- танням матеріалів, зібраних громадівцями 60-х рр. XIX ст., проведення одноден- ного перепису населення в Києві, організація III- го археологічного з’ їзду у Києві, видання науково-популярних і популярних українських художніх книжок для народу таких авторів, як Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Во- вчок, О. Левицький. Окрім вищенаведеного громадівці утримували книжковий магазин у Києві, щорічно відзначали Шевченківські дні, піклувалися про збереження і впорядкування могили кобзаря39. Самоорганізація українського руху в 70–80-х рр. XIX ст. була неможливою без активної діяльності таких представників української інтелігенції як М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, С. Подолин- 142 ський, М. Ковалевський, Ю. Цвітківський, І. Нечуй-Левицький, О. Русов, І. Руд- ченко, Я. Шульгин, О. Кістяківський, К. Михальчук, Ф. Міщенко та ін. Отже, репресивна політика царизму щодо українського руху 70–80-х рр. XIX ст. сприяла усвідомленню національно свідомою українською інтелігенцією свого морально-психологічного відчуження від загальноімперської дійсності, що і обумовило перехід від етнографічного культурництва до формування національно- політичних цілей. Полишена можливостей для своєї легальної діяльності в межах імперії, українська інтелігенція підросійської України змушена була перемістити свою суспільну, наукову та видавничу діяльність за кордон, насамперед до Галичини, де за умов конституційного режиму в Австро-Угорщині український рух здобув у наступний період значних успіхів, перетворивши її в «Український П’ємонт». _______________________________ 1 Світланко С. Народництво в Україні 60–80 років ХІХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Дніпропетровськ,1999. – С. 6–7. 2 Там само. – С. 7. 3 Волощенко А. Нарис з історії суспільно-політичного руху в Україні:в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К.,1974. – С. 23. 4 Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996. – С. 67. 5 Світланко С. Вказ. праця. – С. 7. 6 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 67. 7 Світланко С. Вказ. праця. – С. 181. 8 Там само. – С. 14–15. 9 Бойко О. Історія України. – К., 2003. – С. 259. 10 Субтельний О. Історія України. – К.,1992. – С. 258–259. 11 Хобсбаум Э. Век капитала.1848–1875. – Ростов н/Д.,1999. – С. 368. 12 Миллер А. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 153. 13 Сарбей В. Національне відродження України. – К.,1999. – С. 165. 14 Історія Української РСР. – К., 1978. – С. 307. 15 Сарбей В. Вказ. праця. – С. 178. 16 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 63. 17 Попович М. Нарис історії культури України. – К.,1998. – С. 435. 18 Миллер А. Указ. соч. – С. 160–161. 19 Там само. – С. 195. 20 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 70. 21 Шип Н. Український національно-культурний рух в умовах антиукраїнської політики російського царизму // Нариси з історії українського національного руху. – К.,1994. – С. 64. 22 Катренко А. Український національний рух ХІХ століття. Частина ІІ. 60–90-і роки ХІХ ст. – К.,1999. – С. 88. 23 Волощенко А. Вказ. праця. – С. 124. 24 Світланко С. Вказ. праця. – С. 182. 25 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 67. 26 Там само. – С. 67–68. 27 Там само. – С. 69. 143 28 Катренко А. Вказ. праця. – С. 89–90. 29 Світланко С. Вказ. праця. – С. 131. 30 Сарбей В. Вказ. праця. – С. 220. 31 Політична історія України. ХХ століття.: у 6-ти тт. – Т. 1. – К., 2002–2003. – С. 41. 32 Грабович Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці ХІХ століття: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Сучасність. – 1996. – № 12. – С. 90–94. 33 Палієнко М. Київська стара громада у суспільному та науковому житті України. (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст..) // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 61–62. 34 Волощенко А. Вказ. праця. – С. 127. 35 Світланко С. Вказ. праця. – С. 183–184. 36 Сарбей В. Вказ. праця. – С. 189. 37 Там само. – С. 189. 38 Політична історія України. ХХ століття.: у 6-ти тт.. – Т. 1. – К., 2002–2003. – С. 41. 39 Шип Н. Суспільно-політичне і духовне життя українців у складі російської імперії.(ХІХ ст.). – К., 2004. – С. 59–60.

Українська інтелігенція: суспільно-політична і націокультурна діяльність у 70–80-х рр. XIX ст.

Institution

Ähnliche Einträge