Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції
Стаття присвячена дослідженню легендарного сюжету про Полоцьк у другому зводі білорусько-литовських літописів. Розглядаються причини виникнення «Повісті про Полоцьк», її ідейний зміст, джерела, що були використані літописцем. Здійснено спробу розкрити проблему авторства «Повісті про Полоцьк». Ста...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний збірник |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100261 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції / М. Філіпович // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 44-56. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-100261 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Філіпович, М. 2016-05-19T13:32:16Z 2016-05-19T13:32:16Z 2010 Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції / М. Філіпович // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 44-56. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100261 (309)[(476)/(474.5):222.6] Стаття присвячена дослідженню легендарного сюжету про Полоцьк у другому зводі білорусько-литовських літописів. Розглядаються причини виникнення «Повісті про Полоцьк», її ідейний зміст, джерела, що були використані літописцем. Здійснено спробу розкрити проблему авторства «Повісті про Полоцьк». Статья посвящена исследованию легендарного сюжета про Полоцк во втором своде белорусско-литовских летописей. В статье рассматриваются причини возникновения «Повести про Полоцк», ее идейное содержание, источники, которые были использованы летописцем. Сделано попытку раскрыть проблему авторства «Повести». The article is devoted to the research of legendary plot of Pollock in the second vault of Byelorussian-Lithuanian chronicles. There is an examination of the reasons of origin of «Stories about Pollock», its ideological maintenance, sources, which were used by a chronicler. There is an attempt to reveal the problem of authorship of «Stories about Pollock». uk Інститут історії України НАН України Український історичний збірник Історія середньовіччя і раннього часу Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| spellingShingle |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції Філіпович, М. Історія середньовіччя і раннього часу |
| title_short |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| title_full |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| title_fullStr |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| title_full_unstemmed |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| title_sort |
полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції |
| author |
Філіпович, М. |
| author_facet |
Філіпович, М. |
| topic |
Історія середньовіччя і раннього часу |
| topic_facet |
Історія середньовіччя і раннього часу |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний збірник |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
Стаття присвячена дослідженню легендарного сюжету про Полоцьк у другому зводі
білорусько-литовських літописів. Розглядаються причини виникнення «Повісті про Полоцьк»,
її ідейний зміст, джерела, що були використані літописцем. Здійснено спробу розкрити
проблему авторства «Повісті про Полоцьк».
Статья посвящена исследованию легендарного сюжета про Полоцк во втором своде
белорусско-литовских летописей. В статье рассматриваются причини возникновения
«Повести про Полоцк», ее идейное содержание, источники, которые были использованы
летописцем. Сделано попытку раскрыть проблему авторства «Повести».
The article is devoted to the research of legendary plot of Pollock in the second vault of
Byelorussian-Lithuanian chronicles. There is an examination of the reasons of origin of «Stories
about Pollock», its ideological maintenance, sources, which were used by a chronicler. There is an
attempt to reveal the problem of authorship of «Stories about Pollock».
|
| issn |
2307-5848 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100261 |
| citation_txt |
Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції / М. Філіпович // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 1. — С. 44-56. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT fílípovičm polocʹkazemlâubílorusʹkolitovsʹkíilítopisníitradicíí |
| first_indexed |
2025-11-24T18:16:11Z |
| last_indexed |
2025-11-24T18:16:11Z |
| _version_ |
1850492040907849728 |
| fulltext |
44
Український історичний збірник, Вип. 13, 2010
УДК (309)[(476)/(474.5):222.6]
Марина Філіпович
∗∗∗∗
ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ У БІЛОРУСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ
ЛІТОПИСНІЙ ТРАДИЦІІ
Стаття присвячена дослідженню легендарного сюжету про Полоцьк у другому зводі
білорусько-литовських літописів. Розглядаються причини виникнення «Повісті про Полоцьк»,
її ідейний зміст, джерела, що були використані літописцем. Здійснено спробу розкрити
проблему авторства «Повісті про Полоцьк».
Ключові слова: Полоцька земля, білорусько-литовські літописи, легендарна частина,
літописець, Велике князівство Литовське.
Статья посвящена исследованию легендарного сюжета про Полоцк во втором своде
белорусско-литовских летописей. В статье рассматриваются причини возникновения
«Повести про Полоцк», ее идейное содержание, источники, которые были использованы
летописцем. Сделано попытку раскрыть проблему авторства «Повести».
Ключевые слова: Полоцкая земля, Великое княжество Литовское, белорусско-литовские
летописи, легендарная часть, летописец.
The article is devoted to the research of legendary plot of Pollock in the second vault of
Byelorussian-Lithuanian chronicles. There is an examination of the reasons of origin of «Stories
about Pollock», its ideological maintenance, sources, which were used by a chronicler. There is an
attempt to reveal the problem of authorship of «Stories about Pollock».
Key words: Polockaya land, Great duchy Lithuanian, Byelorussian-Lithuanian chronicles,
legendary part, chronicler.
Напружена боротьба між Литовською та Московською державами наприкінці
XV–XVI ст. за землі колишньої Русі точилася не лише шляхом військових дій та
дипломатичних суперечок. Одним з її інструментів було створення та поширення
офіційних за своїм походженням творів публіцистичного характеру, що доводили
велич та давнє походження власної правлячої династії та принижували династію
свого супротивника. На теренах Московського князівства поширення легенди про
походження литовських князів від «раба» «Гегімініка» пов’язано з ім’ям право-
славного діяча Спиридона-Сави1. Пізніше родовід литовських князів у версії
Спиридона-Сави було відхилено урядом Івана IV. Виникла офіційна переробка
«Послання», відома під назвою «Сказання про князів володимирських». «Ска-
зання» дещо піднімало престиж литовських князів: Гедимін тут вже «муж храбр
∗ Філіпович Марина – аспірантка кафедри давньої та нової історії України Київського
Національного Університету імені Т. Г. Шевченка.
Науковий керівник – доктор історичних наук, професор Ульяновський В. І.
45
зело и велика разума»2. Тим не менш родовід литовських князів досить широко
розповсюджувався на території Московської держави як у редакції «Послан-
ня»Спиридона-Сави, так і у редакції «Сказання про князів володимирських».
Поряд з подібними генеалогіями на теренах Московського князівства існували
й інші генеалогії правлячої литовської династії, зокрема, рід литовських князів
виводився від князів полоцьких3. Такі вигадані родоводи, служили свого роду
ідеологічним обґрунтуванням та виправданням територіальних претензій Москов-
ської держави на землі колишньої Русі, що входили до складу ВКЛ. Вагомими
контраргументами таким версіям були «Хроніка Великого князівства Литовського
та Жмоїтського» і «Повість про Полоцьк»4 зокрема.
За легендою, син Ердивіла-Скирмонта Мингайло походом пішов на Полоцьк,
розбив полочан та став князем полоцьким5. Після його смерті полоцький стіл
зайняв його син Гінвіл. Одружившись на дочці тверського князя, він став «руси-
ном», тобто охрестився за православним обрядом, у зв’язку з чим прийняв ім’я
Борис. У Бориса були син Гліб та дочка Парасковія. Гліб помер молодим, не
залишивши після себе нащадків6. Згідно з літописами Рум’янцевським, Ольшев-
ським та Рачинського у Гінвіла був син Роволод-Василь, а у того – син Гліб та
дочка Парасковія7.
Сказання про Полоцьк є однією зі вставок до основного тексту легенди, про
що, зокрема свідчать наступні слова, якими завершується оповідання: «и
възвратимся воспак»8, але вставкою, що органічно увійшла до складу легендарної
частини. За своїм ідейним змістом легенда про Полоцьк абсолютно узгоджується з
текстом «Хроніки Великого князівства Литовського і Жмоїтського»: «Повість про
Полоцьк»9, як і «Хроніка», стверджує права Литовської держави на землі
колишньої Русі.
Сюжетом про Полоцьк у білорусько-литовських літописах зацікавилися історики,
що вивчали соціальний та політичний устрій середньовічного міста10. Дослідники
білорусько-литовського літописання в своїх роботах звертали увагу на цей літописний
сюжет, проте його ґрунтовний аналіз виходив поза рамки їх досліджень11.
Білоруський дослідник Ю. Заяць висловив думку про те, що автор «Повісті
про Полоцьк» використав в якості свого джерела втрачені полоцькі літописи12.
Основними аргументами історика на користь цього є – збіг імен міфічних
Гінвіловичів та реальних полоцьких князів Всеславичів; наявність оригінальних
свідчень про заснування князем Борисом міста Борисова на р. Березині та
Борисоглібського монастиря на Бельчицях. Безпосереднім джерелом під час опису
власне походу Мингайла на Полоцьк міг бути, на його думку, або Іпатіївський
літопис, або загублений полоцький.
Як окремий сюжет «Повісті» Ю. Заяць розглядає житіє св. Парасковії – сестри
останнього Гінвіловича Гліба. Перша його частина, як зазначає Заяць, увібрала
окремі елементи «житія» св. Євфросинії та її двоюрідної сестри Євпраксії.
Наявність цього «житія» у літописах, на думку дослідника, є свідченням фальси-
фікаторської діяльності осіб, що готували церковну унію13.
46
Думка, висловлена білоруським дослідником стосовно полоцьких літописів як
джерела «Повісті» є надзвичайно привабливою, проте, попри наведені ним дані, не
безсумнівною. Виходить, що оповідання про Полоцьк легендарної частини
другого літопису акумулювало в собі цілий ряд джерел, таких як Іпатіївський
літопис, гіпотетичний полоцький літопис та житіє св. Єфвросинії Полоцької.
Отже, невеличка «Повість про Полоцьк» є твором, складніший за саму «Хроніку
Великого князівства Литовського та Жмоїтського».
Як було зазначено, одним з основних аргументів історика на користь версії
про полоцький літопис є наявність в «Повісті про Полоцьк» оригінальної інфор-
мації про заснування князем Борисом Всеславичем міста Борисова. В давньо-
руських літописах м. Борисів згадується вперше під 1128 р. в якості невеликого
прикордонного пункту14. Інформація про діяльність легендарного князя Бориса
«Повісті» знаходить відповідність в «Історії Російській» Василя Татищева, де під
1102 р. повідомляється, що «Борисъ Всеславичь Полоцкій ходиль на Ятвягъ и
побhди ихъ, возвратясь поставилъ градъ Борисовъ во свое имя и людьми насе-
лилъ»15. Наводячи звістку про похід Бориса Всеславича на ятвягів та заснування
ним міста Борисова, В. Татищев не документує її посиланнями на своє джерело,16
що він зазвичай робить в своїй «Історії». На відміну від звістки Татищева, «По-
вість про Полоцьк» містить невеличку, але важливу деталь – місто побудовано
саме на річці Березині. В «Історії» зведення міста Борисова пов’язується без-
посередньо з походом полоцького князя на ятвягів.
До останнього часу в історичній науці панувала думка про те, що В. Татищев у
своєму розпорядженні мав втрачений полоцький літопис. Безперечним доказом
цього були ті унікальні свідчення стосовно Полоцька, які містяться в «Історії
Російській». О. Толочко ґрунтовно довів, що у розпорядженні В. Татищева не було
жодних джерел, невідомих сучасній науці, а вся інформація, що перевищує обсяг
відомих літописів, має бути віднесена на рахунок авторської активності самого
Татищева17. Порівнявши дві існуючі версії та численні списки «Історії Російської»,
дослідник помітив, що її автор весь час плутався у посиланнях на свої джерела.
Так, в розділі «О последовавших Нестору летописателях» Татищев стверджував,
що літописець Єропкіна був складений у Полоцьку, а Хрущова – в Смоленську18.
В іншому місці зазначено, що літопис Єропкіна виник на Волині, а Хрущова у
Полоцьку. Також, ці літописи не були детально описані в сьомому розділі «Історії
Російської» («О списках или манускриптах»). На думку О. Толочка, таке скромне
місце, що відводиться характеристиці цих літописів у сьомому розділі, відображає
їх вторинний характер в очах Татищева19. Остаточно не зрозуміло також, як саме
Татищев користувався обома літописами. Як зазначив історик, в його
розпорядженні були виписки з рукописів Єропкіна та Хрущова20. Але з іншого
місця «Історії» стає зрозумілим, ніби виписки зі свого рукопису Татищеву
запропонував сам Хрущов21.
Отже, згадка про заснування міста Борисова князем Борисом у «Повісті» та
«Історії Російській» не може сама по собі бути аргументом на користь того, що
літописець та автор «Історії» в якості свого джерела використали полоцький
47
літопис. Версія про зведення міста Борисова князем Борисом могла бути вигадана
як білоруським книжником, так і В. Татищевим. Подібних прикладів в легендарній
частині достатньо22.
У «Повісті про Полоцьк» відсутні будь-які текстологічні збіги із зазначеними
джерелами (з давньоруськими літописами, житієм преп. Євфросинії, «татищев-
ськими звістками»). Проте цього не достатньо, щоб стверджувати, що подібні
джерела не були відомі літописцю. Як відомо, автор легендарної частини другого
білорусько-литовського зводу так само довільно використав свідчення і Галицько-
Волинського літопису23.
Свідчення про Бориса Всеславича, його сина Рогволода Борисовича та онука
Гліба Рогволодовича є в давньоруських зводах. Але, звістки про Полоцьк у літо-
писах нечисленні, уривчасті та, як правило, відділені одна від одної масою інших
звісток24. Автору «Повісті про Полоцьк» було б надзвичайно складно зібрати їх в
одному невеличкому творі (якщо прийняти версію про те, що літописець в якості
свого джерела використав київський літопис).
Як було зазначено вище, «Історія» та «Повість», сходячись в тому що князь
Борис звів однойменне місто, по-різному подають цю інформацію. Таку важливу
деталь, що полоцький князь побудував місто на річці Березині можна було б прий-
няти за свідчення гіпотетичного полоцького літопису. Але така деталь (разом з
інформацією про полоцькі храми) може бути свідченням того, що автору «Повісті
про Полоцьк» були добре відоме саме місто та його околиці.
Друга редакція «Повісті» подовжує рід полоцько-литовських князів ще на одну
особу – на князя Рогволода-Василя Борисовича25 (така деталь, разом з рядом інших,
відрізняє в цілому першу редакцію «Хроніки» від другої). Саме другий варіант генеа-
логії прийшлих литовських князів, який, як кальку, можна накласти на реальну
генеалогію полоцьких князів Всеславичів, і є черговим аргументом на користь версії
про полоцький літопис як джерело «Повісті про Полоцьк». Залишається незрозу-
мілим, чому подібний варіант відразу не було включено до тексту «Повісті».
На нашу думку, джерелом цієї інформації необов’язково могло бути наративне
джерело. Пам'ять про князя Бориса Всеславича, якому полочани зобов’язані були
своїми вольностями, його сина Рогволода та їх нащадків століттями зберігалася на
теренах Полоччини. До того ж імена цих полоцьких князів (як світські, так і хресні)
були увічнені ще в XII ст. на великих валунах, що знаходились на теренах Полоч-
чини – шести так званих «Борисових каміннях» та одному «Рогволодовому».
В історичній науці по-різному вирішувалося питання стосовно призначення
цих валунів з великими урочистими написами. Їх розглядали як надгробок
полоцького князя (Д. Рішардот)26, як прикордонні знаки, князівства (Е. Канкрін)27,
як сакральні об’єкти (Е. Канкрін, А. Сапунов, Л. Алексєєв, Б. Рибаков)28.
А. Сапунов з’ясував, що каміння були пов’язані з давнім аграрним святом перших
ярових сходів, до якого ще в XII ст. віднесли день святих Бориса та Гліба
(2 травня)29. Цю думку розвинув Б. Рибаков, який прийшов до висновку, що на-
писи на камінні та хрести з Голгофою символізували перетворення язичницьких
олтарів на християнські й були зроблені під час страшного голоду, в дні борисо-
48
глібських аграрних свят30. Про безпосередній зв’язок імені полоцького князя
Бориса з аграрними обрядами та культом Бориса та Гліба також свідчить випинан-
ня імені цього князя на найвиднішому місці біля хреста на «Борисових каміннях».
А також те, що незважаючи на ім’я самого замовника напису на «Рогволдовому
камінні» – Рогволод-Василь – хрест мав назву Борисоглібський, і над ним було
збудовано часовню на честь Бориса та Гліба31.
«Борисове каміння» було відоме польському хроністу XVI ст. Мацею Стрий-
ковському. Він у своїй «Кроніці» використав інформацію про камінь та напис на
ньому в якості аргументу на користь князювання у Полоцьку Бориса Гінвіловича
(слідом за білорусько-литовськими літописами, Стрийковський вважав, що написи
належали не Борису Всеславичу, а Борису Гінвіловичу)32. Саме таким чином поль-
ський хроніст XVI ст. за допомогою давніх пам’яток намагався пояснити «темні»
моменти історії Полоцької землі.
Отже, пам’ять про полоцьких князів Бориса-Рогволода, Рогволода-Василя у
свідомості полочан зберігалася і завдяки існуванню на теренах Полоччини цих
матеріальних пам’яток.
З ім’я полоцького князя (Бориса Всеславича) історична традиція пов’язувала
створення першої полоцької «конституції» – «ряду» між князем та полочанами,
сліди якого дослідники виявляють в тексті привілею короля Сигізмунда I
Полоцькій землі 1511 року33. На думку Б. Флорі, легенда про Полоцьк не випад-
ково пов’язувала заснування полоцького Софійського собору та Спасо-Євфроси-
нівського монастиря з ім’ям князя Бориса. Св. Софія та жіночий монастир ще в
першій половині – середині XVI ст. перебували під колективним патронатом
Полоцької землі, що мала право призначати старост – «опікунів» для нагляду за
станом їх майна. Встановлення такого патронату, на думку дослідника, могло
пов’язуватися з відповідним пожалуванням полоцького князя Бориса34. Орієнта-
цією полоцької історичної традиції на особу князя Бориса Всеславича, наголошує
Б. Флоря, необхідно пояснювати і збереження в історичній пам’яті полочан
свідчень про його нащадків35.
Проте, як було нами зазначено, у першому варіант «Повісті про Полоцьк» не
згадується князь Рогволод-Василь. Відсутність імені цього князя у першій редакції
«Повісті», як і появу свідчень про нього у другій, важко пояснити, якщо прийняти
версію, що автор «Повісті» мав у своєму розпорядженні полоцький літопис.
Поява імені Рогволода у другій редакції «Повісті»36 могла бути відповіддю на
поширені на теренах Московії генеалогій литовських князів, рід яких виводився
саме від князів полоцьких. Існувало декілька версій подібних родоводів. В одній з
найбільш ранніх рід литовських князів виводився від сина Володимира Святого
Ізяслава37: «У великого князя Володимера Святославича другои сынъ Изяславъ, у
Изяслава сынъ Брячиславъ, у Брячислава сынъ Всеславъ, у Всеслава сынъ Борисъ,
у Бориса сынъ Рагволодъ, у Рагволода сынъ Ростиславъ, у Ростислава сынъ
Давилъ, у Давила сынъ Видъ… у Вида сынъ Троенъ, у Троена сынъ Виденъ, у
Витеня сынъ Гедиманъ… »38.
49
Інший варіант цієї легенди («Начало государем Литовскихъ») містить Воскре-
сенський літопис:
«Прииде на Полотцкие князи на Рогволодовичи князь велики Мстиславъ
Володімеровичь Манамашь и Полотецкъ взялъ, а Рогволодовичи забежали в
Царьградъ. Литва в ту пору дань дааше князем Полотцкимъ, а владома своіми
гедманы, а городы Літовские тогда, іже суть ныне за кралемъ, обладаны князями
Киевскими, іные Смоленскими, іные Полотцкими. І оттоле Вільна приложися дань
даяти королю Угорскому за страхованье великого князя Мстислава Володимиро-
вича, і Вильняне взяша собh іс Царяграда князя Полотцкого Ростислава Рогво-
лодовича детеи: Давила князя да брата его Мовколда князя […] А у Мовколда кня-
зя сынъ Миндовгъ. У Миндовга князя дhти: Вышлегъ да Домантъ […] И по вели-
кому князе Миндовге седе на великому княжениі Литовскомъ Давиловъ сынъ
Видъ […] А по немъ седh… Видовъ сынъ Проидень… А потомъ седh… Проиде-
невъ сынъ Вітень... А Витеневъ сынъ Гедіманъ князь великиі …»39.
Полоччина пов’язується з ім’ям князя Рогволода і у «Посланні» Спиридона-
Сави»:«Строи [великий князь тверський Олександр Михайлович. – М. Ф.] Луки
Велие, и Видбеск, и Ротвогодовщину… »40.
Таким чином, у генеалогіях литовських князів, що були поширені на території
Московії та широко застосовувалися у її політичній практиці, Полоцька земля
завжди була пов’язана з князем Рогволодом та його нащадками. Традиція ця сягає
давніх часів. Яскравим свідченням цього є фінальна частина легендарного
сказання про Володимира, Рогнеду та Ізяслава, що міститься в Лаврентіївському
літописі під 1128 р.: «И оттолh меч взивають Роговоложи внуки противу
Ярославли внуков»41. Сама «Повість» та продовження роду литовських князів
Гінвіловичів на князя Рогволода-Василя у її другому варіанті повинні були стати
важливим контраргументом подібним версіям стосовно походження литовської
великокнязівської династії42.
Генеалогія початкового варіанту «Повісті» має наступний вигляд: Борис
(Гінвіл) та його діти Гліб і Парасковія. Оповідання про княжну, що постриглася у
«черници у святого Спаса в монастыри над Полотою», де вона «мешкала… книги
пишучи на церков», безперечно, має на увазі полоцьку княжну Євфросинію, яка
померла у 1173 р. та була зарахована до ліку святих ще в домонгольські часи. В
«Повісті про Полоцьк» вона, проте, названа іншим ім’ям – Парасковія. Тут
повідомляється про її від’ їзд до Риму та поховання її у цьому місті. Тоді як преп.
Євфросинія Полоцька померла під час паломництва до Єрусалиму, а тіло її було
перенесено до Києво-Печерського монастиря43. А. Сапунов довів, що поява такої
легенди була наслідком того, що Євфросинія помилково була ототожнена зі своєю
двоюрідною сестрою Євпраксією. А остання, в свою чергу, з ранньохристиян-
ською мученицею Праксидою (ІІ ст.), яка дійсно була похована у Римі, де на її
честь і було побудовано храм44. Легенда ж про Параскеву виникла в XVI ст.,
ймовірно, в осередді католицької общини Полоцька, яка утворилася після засну-
вання у ньому у 1498 р. кляштору бернардинців45. А потрібна була вона католикам
50
та уніатам, зацікавленим у тому, щоб мати «свого», місцевого покровителя,
авторитетного одночасно і в очах католицького світу46.
Саме така, вже готова легенда про святу Параскеву і була використана католи-
ком за віровизнанням автором «Повісті».
Як вірно відзначали дослідники, весь текст легендарної частини в цілому
вирізняється байдужістю до релігійних питань. Така індиферентність вповні
узгоджується з ситуацією у ВКЛ першої половини XVI ст. З огляду на це, текст
«Повісті про Полоцьк» іде в розріз з текстом усієї «Хроніки». Серед всіх нащадків
Палемона лише Гінвіл, який осів у Полоцьку, став «русином». І цей факт особливо
підкреслюється автором «Повісті»: «И поиметь Кгинвил дочку у великого князя твер-
ського Бориса именем Марью, для которое жь окристился в руску вhру, и дали ему
имя тестя его, князя тверського, Борис... И будучи ему русином, был вельми набожен
и вчинил церков каменную в Полоцку святое Софии, другую святого Спаса, девич
монастырь уверх реки Полоты от града у полумили, третию церков на Бельници
святых Бориса и Глhба манастырь»47.
Про Гліба сказано, що він «в молодых лhтех своих, княживши немного лhт в
Полоцку, и умре, и положен бысть у святое Софии в Полоцьку со отцом своим во
одном гробе»48. Якщо за князем Гінвілом-Борисом стоїть реальний полоцький князь
Борис Всеславич, то за князем Глібом дослідники (беручи, до уваги насамперед другу
редакцію «Повісті») вбачають його онука, сина Рогволода Борисовича. Про Гліба є
згадки в давньоруських літописах: під 1180 р. він згадується в якості союзника Давида
Смоленського та називається князем друцьким49.
На нашу думку, автор «Повісті» за легендарними князями вбачав не лише
реальних персонажів полоцької історії, пам'ять про яких збереглася серед населення
Полоччини50. На вигаданих персонажів автор переніс і деякі риси святих Бориса і Глі-
ба, культ яких, як відомо, існував на теренах Полоччини (набожність Бориса, юність
Гліба, поховання останнього «у Полоцку у святое Софhи со отцем своим у-в одном
гробе»). Недаремно, в «Повісті про Повість» згадується Борисо-Глібську церкву Бєль-
чиського монастиря («церков на Белници святых Бориса и Глhба манастырь»).
Отже, автор «Повісті» акумулював в своєму творі інформацію про святих, що
вшановувалися на теренах Полоччини. А також відобразив історичну традицію
про князя Бориса, який «дал им, подданым своим, волности" и вhчо мhти и в звон
звонити, и по тому ся справовати, яко у Великом Новhгороде и Пъсковh…»51, та
за часів якого були зведені більшість полоцьких храмів.
Автор «Повісті» непогано знав Полоцьк та його околиці. В цілому він вірно
називає полоцькі храми і монастирі та зазначає місце їх розташування: «другую
святого Спаса, девич монастир уверх реки Полоты от града у полумили, третию
церков на Белници святых Бориса и Глhба манастырь» [курсив авт. – М. Ф.].
У «Повісті» знайшли своє відображення і особливості внутрішнього життя
Полоцької землі. Тема полоцького віча та полоцьких вольностей лейтмотивом
проходить через всю «Повість». Автор сказання міг бути особисто знайомий з
полоцькими порядками, зокрема, йому могли бути відомі й тексти велико-
51
князівських привілеїв Полоцькій землі52. У тексті «Повісті» тричі вживається
зворот «мужи полочане» (пор. «мужики дручане», «мужики латыгала» в «Хро-
ніці»). Такий термін є характерним саме для ранніх полоцьких грамот (початок –
середина XV ст.)53. Вперше він зустрічається в полоцькій підтверджувальній
грамоті Кописького торгового договору між Полоцьком та Ригою від 14 травня
1407 р.: «Мы мужи полочане даемъ вhдати, кто на сию грамоту оузрить или
оуслышить чстучи»54. Можливо, літописець мав доступ до полоцького міського
архіву або до канцелярій міста.
У «Повісті про Полоцьк» полоцькі порядки двічі порівнюються з новго-
родськими та псковськими. Такого роду паралелі сягають давніх часів. «Нов-
городци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне, и Полочане и вся власти, яко на думу,
на веча сходятся, на что старhишии сдумають, на томь же пригороди стануть»55 –
зазначено в Лаврентіївському літописі під 1176 р. Проте таке порівняння Полоць-
ка з Новгородом та Псковом, на нашу думку, було не лише даниною традиції. За
подібними паралелями необхідно вбачати насамперед намагання автора «Повісті»
продемонструвати рівнозначність цих міст стосовно давніх місцевих вічових
традицій та прав.
Аналіз документів з історії Полоччини засвідчив, що наприкінці XV ст.
стосунки між представниками місцевої влади Полоцька та Новгорода були далеко
неоднозначні. На жаль, у нашому розпорядженні дуже мало матеріалів стосовно
відносин між цими містами. Тому в жодному разі не можна казати про якісь уста-
лені схеми у полоцько-новгородських відносинах або визначати певні тенденції у
стосункам між ним. У нашому розпорядженні є лише листування полоцького
намісника Яна Юрійовича Заберезинського (1487–1496 рр.) з новгородським
намісником Яковом Захарійовичем. Заберезинський виступив ініціатором перего-
ворів з московським воєводою князем та намісником Новгорода з приводу укла-
дення миру між ВКЛ та Московською державою. У посланнях Заберезинського
новгородського наміснику звертають на себе увагу наступні моменти. У грамотах
до Новгорода, на відміну від його ж послань до Риги, на першому місці стоїть
інскрипціо, в посланнях до Риги – інтитуляціо. Також Заберезинський в своїх гра-
мотах до Москви та Новгорода ніколи не називає себе маршалком. У грамоті до
ризьких ратманів Ян Юрійович вживає традиційний термін, що свідчить про
рівноправ’я сторін, – «поклон». Тоді як у посланні до новгородського намісника
він вживає термін «челобитье»: «Сю грамоту прислалъ въ Новгородъ к Якову За-
харьичю панъ Янъ Заберезской. Господину и дяди моему милому, пану Якову
Захарьиничю, воеводh Великого Новагорода отъ Яна Юрьевича, пана троцкого,
намhстника полотского, челобитье»56. Певне, «челобитье» було якоюсь мірою
новиною у відносинах полоцького та новгородського намісників. Недаремне Яків
Захарійович запитував Івана ІІІ, що йому варто писати у своїй відповіді – «чело-
битье» чи «поклон»57. Слово «уклін» на теренах Московії сприймався з деяким
відтінком нерівноправності58. На думку А. Хорошкевич, все це свідчить про те, що
полоцький намісник вважав себе рангом нижче намісника Великого Новгорода та
намагався здобути його прихильність59.
52
Спробуємо тепер змалювати портрет автора «Повісті». Отже, літописець був
добре знайомий з Полоцьком та його передмістям. Йому були відомі особливості
внутрішнього життя Полоцької землі та її традиції. Можливо, автор «Повісті» мав
доступ, або якесь відношення до міської чи намісницької канцелярій, так як у
тексті «Повісті» відобразилася специфічна термінологія, характерна для полоць-
ких послань. Безсумнівно, літописець був литвином за походженням, католиком за
віровизнанням (з огляду на те, під яким кутом зору подається інформація про
життя та діяльність шанованих у Полоцькій землі святих).
За фінальними словами «Повісті» «а полочане потом почали за ся вечом справо-
ватися, как у Вhликом Новегороде и Пъсковh, а пана над собою не мели»60 [курсив
мій. – М. Ф.] можна побачити натяк на відносини між полочанами та полоцькими
намісниками. Великого князя в Полоцьку величали «осподарь», намісника називали
«паном» та «господином». Можливо, і сам автор «Повісті» мав відношення до
місцевої влади Полоцька.
Як вже було зазначено на початку, головна ідея «Повісті про Полоцьк – довести
давні права Литви на Полоцьк та Полоцьку землю. В цьому текст «Повісті»
абсолютно узгоджується з текстом «Хроніки. А отже, автори/замовники «Повісті»
були добре обізнані з ситуацією на литовсько-московському кордоні. Москву у
складі посольства ВКЛ часто навідували полоцькі намісники і тому були добре
обізнані з намірами Московії. З іншого боку, внутрішнє життя Полоччини, на відмі-
ну від життя «земель далеких» – Київської та Волинської, було більш відкритим для
столичного Вільна. Тому особливості полоцького життя, його своєрідні порядки
були добре відомі у колі литовських магнатів та аристократів (які й були ініціато-
рами створення «Хроніки»). Полоцькі намісники (а серед практично не було поло-
чан)61 були для Полоцька зв’язком зі столичним Вільно та навколишнім світом, так
як всі вони в різний час входили до складу великокнязівської ради, були членами
посольств до Московської держави та виконували дипломатичні доручення великих
князів литовських і королів польських.
Дослідники білорусько-литовського літописання розходяться у визначенні
ініціаторів створення «Хроніки». Серед них можна виділити тих, хто вважає, що
ініціаторами були литовські аристократи Гольшанські62, та тих, хто робить ставку
на литовських магнатів Гаштольдів63. Кожна група дослідників підкріплює свою
думку рядом зважених аргументів. Ми ж додамо ще один аргумент на користь
версії про авторство панів Гаштольдів.
Розвиваючи версію про Гаштольдів, як ініціаторів створення легенди64,
М. Улащик наголошує на зв’язку представників роду Гаштольдів з Новогрудком65.
Згідно з «Хронікою», у Новогрудку князювали прямі нащадки Палемона (князі
Литви та Жемайтії – нащадки другорядних діячів, васалів Палемона). У Полоцьку,
як відомо, також сиділи прямі нащадки Палемона: син засновника Новогрудка
Ердівіла Мингайло розбив полочан і став князем полоцьким, одночасно залиша-
ючись і князем новогрудським.
Проте Гаштольди на початку XVI ст. були пов’язані не лише з Новогрудком, а
також з Полоцьком. У 1513–1519 рр. полоцьким воєводою був один із визначних
53
представників роду Гаштольдів – Альбрехт Мартинович Гаштольд. Про його діяль-
ність на посаді полоцького воєводи збереглося небагато інформації. Так, у березні
1513 р. Альбрехт Гаштольд разом з маршалком Іваном Ходкевичем в якості послів
прибули до Познані, де тоді перебував Сигізмунд І, з повідомленням про напад
московського війська на Смоленськ та проханням, щоб поляки якнайшвидше
відпустили короля до великого князівства і були «радни и помоцни напротивко тому
неприятелеві королевского маестату»66. Навесні 1514 р. полоцький воєвода Гаштольд
отримав для Полоцька «пороху 20 каменей ваги» та «40 гаковницъ»67. В цьому ж році
Сигізмунд І наказав воєводі полоцькому, старості бельському пану Альбрехту
Гаштольду «мhсто нам новосадити на Нарви рhце»68.
Якщо припустити, що ініціаторами «Повісті про Полоцьк» та «Хроніки» були ті ж
самі особи, найбільш вірогідною кандидатурою на роль автора/ініціатора створення
легенди про Полоцьк представляється Альбрехт Гаштольд.
Насамкінець, зазначимо, що невелика за обсягом легенда про Полоцьк акуму-
лювала в собі всі особливості буття Полоцької землі початку XVI ст. з точки зору
людини (не полочанина, а литвина), що певний час жила її життям. «Повість про
Полоцьк» легендарної частини другого зводу білорусько-литовських літописів є
маловідомим, але надзвичайно цікавим джерелом з історії Полоччини. Запропонована
автором візія є лише вступом до подальших ґрунтовних розробок даного питання.
_______________________________
1 Дмитриева р. П. Сказание о князях владимирских. – М.-Л., 1955. С. 87–88.
2 Там само. С. 202.
3 Там само. С. 100.
4 Назву «Повість про Полоцьк» вперше застосував М. Улащик. Див. Улащик Н. Н. Введение в
изучение белорусско-литовского летописания. – М., 1985. – С. 163.
5 Згідно з літописами Красинського та Євреїнівським, князем полоцьким одразу після
захоплення Полоцька став син Мингайла Гінвіл. ПСРЛ. – Т. 35: Летописи белорусско-
литовские. – М., 1980. – С. 130, 216.
6 Там само.
7 Там само. – С. 130, 147, 175, 195, 216.
8 Там само. С. 147, 175, 195.
9 У 20-ті рр. XVI ст. було створено «Хроніку Великого князівства Литовського та Жмоїт-
ського», в якій викладалася історія ВКЛ від легендарного князя Палемона до Гедиміна. В її
основу покладено легенду про походження литовських князів та шляхти від римських
аристократів. Приблизно в цей же час «Хроніку» було об’єднано в одному зводі з «Літопис-
цем великих князів литовських» та частинами білорусько-литовського літопису 1446 р. Див.
Чамярыцкі В.А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. Узнікненне і літаратурная
гісторыя перших зводаў. – Мн., 1969. – С. 157–158.
10 Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI в.).
Основные политические черты социального и политического строя. Пашуто В.Т.
Образование литовского государства. – М., 1959. – С. 318.; Рукавишников А.В. Об
организации власти в Полоцке в конце XII – середине XIII века. // Вопросы истории. – № 3. –
C. 116–123.; Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – СПб., 2008. – С. 267–276.; Флоря Б.Н.
Историческая традиція об общественном строе средневекового Полоцка // Отечественная
54
история. – 1995. № 5. – С. 110–116.; Фроянов И.Я., Дворниченко А.Ю. Города-государства
Древней Руси. – Л., 1988. На основі цього невеличкого літописного сюжету дослідники
робили абсолютно різні висновки про організацію влади у Полоцьку в XII–XIII ст.
11 Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. – С. 163.;
Чамярыцкі В.А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. – С. 154. Улащик зазначив, що
«повесть о Полоцке стоит как-то в стороне от всего остального сказания».
12 Заяц Ю.А. История белорусских земель X – первой половины XIII в. В отображении
летописей и хроник Великого княжества Литовского // Гістарычна-археалагічны зборнiк. –
№ 12. – Мн., 1997. – С. 88–89.
13 Заяц Ю.А. Указ. соч. – С. 90.
14 Згадується побіжно для визначення напрямку руху Ольговичів на м. Стрежев. ПСРЛ. – Т. 2. –
С. 210.
15 Татищев В.Н. «История Российская». – Т. 2. – М., 1963. – С. 199. На думку Зайця Татищев та
укладач легенди про Гінвіла користувався аналогічними чи близькими літописами.
16 Татищев В.Н. Указ. соч. – Т. 1. – М.-Л., 1962. – С. 199.
17 Толочко А.П.«История Российская» Василия Татищева: источники и известия. – К., 2005. –
С. 21. Піддавши критиці «татищевські звістки», дослідник не ставив під сумнів репутацію
Татищева-історика, а намагався зруйнувати його репутацію «літописця».
18 Татищев В.Н. Указ. соч. – Т. 4. – М-Л., 1964. – С. 47.
19 Толочко А.П. Указ. соч. – С. 170.
20 Татищев В.Н. Указ. соч. – Т. 3. – С. 261.
21 Татищев В.Н. Указ. соч. – Т. 4. – С. 414.
22 «Тогда он (Кунос) там поселил сына свого Кернуса, и назвалося тое местцо по Кернусе
Керново…». ПСРЛ. – Т. 35. – С. 146.
23 Чамярыцкі В.А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. – С. 146.
24 ПСРЛ. – Т. ІІ. – С. 419–420.
25 Згідно з «Хронікою Биховця», «Хронікою» М. Стрийковського та «Хронікою Литовськой та
Жмоїтськой», християнське ім’ я Гінвіла було не Борис, а Георгій. ПСРЛ. – Т. 17. – С. 479.
26 Алексеев Л.В. Богданов В.П. Западные земли домонгольской Руси в историко-
археологическом осмыслении. – М., 2009. – С. 48.
27 Сапунов А.П. Двинские или Борисовы камни. – Витебск, 1890. Алексеев Л.В. Богданов В.П.
Западные земли домонгольской Руси. – С. 49–55.
28 Алексеев Л.В. Археологические памятники эпохи железа в среднем течении Западной Двины //
Труды Прибалтийской экспедиции. – Т. I. – М., 1959. – С. 300.; Рыбаков Б.А. Русские
датированные надписи XI–XIV вв. // Свод археологических источников. – Вып. Е1–44. – С. 26–
27.; Його ж. Календарь IV в. из земли полян // CA, 1962. – № 4. – С. 82.; Сапунов А.П. Вказ. пр.
29 Рыбаков Б.А. Календарь IV в. из земли Полян. – С. 82.; Сапунов А.П. Вказ. пр.
30 Ім’я Бориса, пов’ язане з весняним аграрним молінням про врожай, повинно було, на думку
полочан, спокутувати їх гріхи та забезпечити врожай. Див.: Рыбаков Б.А. Указ. соч. – С. 27.
31 Алексеев Л.В. Богданов В.П. Западные земли домонгольской Руси. – С. 50.; Рибаков Б.А. Указ. соч.
32 Один з цих каменів Стрийковський оглянув сам, але напис повідомив, так, як передав йому
«якийсь купець із Дісни». Stryikowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodska i wszystkiej Rusi. –
W-wa., 1766. – T. I. – S. 233.
33 Ясинский М.Н. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. – К., 1889.;
Якубовський И. Земские привилеи Великого княжества Литовского // ЖМНП. – 1903. – № 4, 6.;
Пичета В.И. Полоцкая земля в начале XVI в. Белоруссия и Литва XV–XVI вв. – М., 1961.;
Юхо Я. Кароткі нарыс гісторыі дзяржавы і права в Беларусі. – Мн., 1992.; Воронін В. Палітычны
лад Полацкага ваяводства ў першай палове XVI ст. // Бел. гіст. агляд. – 1998. – Сш. 1.
55
34 Флоря Б.Н. Историческая традиция об общественном строе средневекового Полоцка //
Отечественная история. – 1995. – № 5. – С. 110–116.
35 Там само. – С. 114.
36 Час появи поширеної редакції другого зводу дослідники відносять до 40-х рр. XVI ст.
Чамярыцкі В.С. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. – С. 159–160.
37 Син Володимира Святославича та полоцької князівни Рогнеди, Ізяслав був полоцьким
князем.
38 Далі слідував текст «Літописця великих князів литовських». ПСРЛ. – Т. 17. – С. 573.
39 ПСРЛ. – Т. 7: Летопись по Воскресенскому списку. – СПб., 1856. – С. 253–256.; Т. 17:
Западнорусские летописи. – СПб., 1907. – С. 593–600. – С. 211. Ця легендарна версія
спирається на цілком реальні події, що описуються в давньоруських зводах – заслання
полоцьких князів до Візантії у 1128 (1129) році. ПСРЛ. – Т. 1: Лаврентьевская летопись.
Изд. 2. – Л., 1926–1928. – C. 207.
40 Дмитриева Р.П. Сказание о князьях владимирских. – М.-Л., 1955. – С. 167.
41 ПСРЛ. – Т. 1. – С. 207.
42 Сам текст «Повісті» містить протиставлення поширеній на теренах Московії генеалогії
литовських князів. Пор., у версії Спиридона-Сави «Гегиминик» – «слободщик» великого
князя тверського, в «Повісті про Полоцьк» полоцько-литовський князь Гінвіл – зять
великого князя тверського Бориса.
43 Памятники старинной русской литературы, изд. Г. Кушелевым-Безбородько. – Т. 4. СПб.,
1862. – С. 172–179. (текст житія). Про долю рештків Євфросинії Див.: Дубровский М. Житие
преподобной Євфросинии Полоцкой. – Полоцк, 1877. – С. 10.
44 Сапунов А.П. Католическая легенда о Параскеве, княжне Полоцкой. – Витебск, 1888.
45 Kodeks Dyplomatyczny katetdry i diecezji Wilenskiej. – T. I. 138–1501. – Kraków, 1948. № 460.
Полоцкие грамоты (ПГ) XIII – начала XVI вв. Составитель А.Л. Хорошкевич. – Ч. ІІ. – М.,
1978. – № 248–249.
46 В цьому ж столітті було виготовлено і хрест-підробку, що нібито належав св. Параскеві.
Флоря Б.Н. Историческая традиция об общественном строе средневекового Полоцка. – С. 112.
47 ПСРЛ. – Т. 35. – С. 130.; Див.: С. 147, 175, 195, 216.
48 Там само.
49 ПСРЛ. – Т. 2. – С. 419.
50 ПСРЛ. – Т. 15: Рогожский летописец. Тверской сборник. – М., 2000. – С. 495. За тверським
князем Борисом «Повісті» також стоїть реальна особа – великий князь тверський Борис
Олександрович (помер у 1461 р.), його дочка Марія в дійсності була першою дружиною Івана ІІІ.
51 Там само.
52 Пор. у білорусько-литовських літописах: «и дал им , поддным своим, волности и вhчо мhти
и в звон звонити, и по тому ся справовати яко у Великом Новhгороде и Пъскове». ПСРЛ. –
Т. 35. – С. 130. Привілей Полоцькій землі 1511 р.: «Привилеи бояром, мешчаном и всеи
земли Полоцкои на права и вольности их вод луг привилеев великих князем Витовта,
Жигимонта и Скиригаила». // ПГ. – Ч. ІІІ. – М., 1980. – С. 85–92.
53 ПГ. – Ч. І. № 39–40. – М., 1977. – С. 114–118 (1409 р.).; № 49, 51, 52. – С. 130 (20–З0-ті рр.
XV ст.), 132–134.
54 Там само. – № 38. – С. 108–114.
55 ПСРЛ. – Т. 1. – С. 260.
56 Там само. – № 17. – С. 68. Пор. з його посланнями до Риги: «От пана Яна Юрьевича,
маршалка короля его милости, намhстника полоцкого, приятелем и сусідом нашим милым
паном бурмистром и ратманом и рядцам мhста Рижьского поклон с приетельством». ПГ. –
Ч. ІІ. – № 200. – С. 121. Див. також №№ 197–199. – С. 115–120.
57 Там само. – № 20. – С. 86.
56
58 На думку К. Базилевича, це була форма звернення васала до свого сюзерена. Базилевич К.В.
Внешняя политика Руского централизованого государства. Вторая половина XV века. – М.,
1952. – С. 275. – ПГ. – Ч. ІІІ. Коментар А.Л. Хорошкевич до № 197. – С. 112–114.
59 ПГ. – Ч. ІІІ. – М., 1980. Коментар до № 197. – С. 114.
60 Пор. трохи вище в цьому ж літописі читаємо «мужики мешкають без господаря а зовутся и
дручане». ПСРЛ. – Т. 35. – С. 146.
61 Полочанином був боярин Василь Корсак – полоцький намісник 30-х рр. XV ст. Див. ПГ. –
Ч. І. – № 52. – С. 133–134. Полочанином міг бути і князь Іван Семенович (намісник у
Полоцьку в 1409 р.). Див. ПГ. – Ч. І. – № 39–40. – С. 114–118.
62 Ochmański J. Nad Kroniką Bychowca. Studia żródłoznawcze. Commentationes. – T. XII. –
Warszawa, 1967. – S. 158.; Чамярыцки В.А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. – С. 156.
63 Jakubowski J. Studya nad stosunkami narodowościowemi na Litwe przed Unją Lubelską. – W-wa,
1912. – S. 34.; Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. –
С. 161–162.; Семянчук А.А. Беларуска-літоўвскія летапісы. – Гродно, 2000. – С. 38.
64 На думку М. Улащика, ініціатором створення легенди був Станіслав Альбрехтович
Гаштольд. Сама ж легенда, у тому вигляді в якому вона зафіксована в літописах, була
створена не пізніше 1542 р. (рік смерті С. Гаштольда). Улащик Н.Н. Введение в изучение
белорусско-литовского летописания. – С. 162. На думку ж В. Чемерицького, перша редакція
«Хроніки» виникла раніше, в 20-х рр. XVI ст. Чамярыцкі В. Беларускія летапісы. – С. 158.
65 Гаштольди чотири рази були намісниками та (з 1507 р.) та воєводами Новогрудка.
66 Acta Tomiciana. – Kn. II. 1852. – № CCIV. – S. 177–178.
67 Акты Литовско-Руссого государства. Изданные М. Довнаром-Запольским. – Вып. I. (1390–
1529). – М., 1900. – № 138. – С. 155–157 (29. 04. 1514 р.).
68 Акты Литовско-Русского государства. – № 140. – С. 158–159. (27. 06. 1514 р.).
|