Номенклатура повоєнної України в історіографії
У статті розглядаються окремі аспекти історіографії номенклатури як кадрової політики та соціопрофесійного прошарку України післявоєнного періоду. В статье рассматриваются отдельные аспекты современной историографии номенклатуры как кадровой политики и социопрофессиональной прослойки Украины послево...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний збірник |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100501 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Номенклатура повоєнної України в історіографії / В. Крупина // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 129-136. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860239052178980864 |
|---|---|
| author | Крупина, В. |
| author_facet | Крупина, В. |
| citation_txt | Номенклатура повоєнної України в історіографії / В. Крупина // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 129-136. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний збірник |
| description | У статті розглядаються окремі аспекти історіографії номенклатури як кадрової політики та соціопрофесійного прошарку України післявоєнного періоду.
В статье рассматриваются отдельные аспекты современной историографии номенклатуры как кадровой политики и социопрофессиональной прослойки Украины послевоенного периода.
The article deals with some sides of contemporary historiography of nomenklatura as staff policy
also as social and professional class of post-war Ukraine.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:28:09Z |
| format | Article |
| fulltext |
129
Український історичний збірник, Вип. 13, 2010
УДК 930.1 [323.29] (477) “1945/1953”
Віктор Крупина∗∗∗∗
НОМЕНКЛАТУРА ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ
В СУЧАСНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
У статті розглядаються окремі аспекти історіографії номенклатури як кадрової полі-
тики та соціопрофесійного прошарку України післявоєнного періоду.
Ключові слова: номенклатура, сталінізм, повоєнна Україна
В статье рассматриваются отдельные аспекты современной историографии номен-
клатуры как кадровой политики и социопрофессиональной прослойки Украины послевоенного
периода.
Ключевые слова: номенклатура, сталинизм, послевоенная Украина
The article deals with some sides of contemporary historiography of nomenklatura as staff policy
also as social and professional class of post-war Ukraine.
Key words: nomenklatura, stalinizm, post-war Ukraine
Історія повоєнної України сьогодні набуває нової актуальності. Кінець 1940-х
– середина 1950-х років став періодом закладення основ нового СРСР – держави
світового рівня. Відкриття спецхранів, введення до наукового обігу величезної
кількості нових документів і матеріалів підштовхує до переосмислення цієї
сторінки нашого минулого. Застосування методології історії повсякденності та
соціальної історії до періоду пізнього сталінізму робить ці спроби надзвичайно
продуктивним. Соціальна палітра збагачується маргінальними групами, а громад-
ська думка поповнюється багатоголоссям поглядів. Корисним у цьому плані є та-
кож застосування напрацювань суміжних гуманітарних наук.
Однією з малорозроблених тем періоду пізнього сталінізму є історія партійної
верхівки Радянської України, яку прийнято називати номенклатурою. У радян-
ському офіційному дискурсі власне суспільство було поділене на три класи –
робітників, селян і трудову інтелігенцію. Остання включала усіх, хто не належав
до перших двох – службовців, правоохоронців, лікарів, учителів. До категорії
«трудова інтелігенція» включався і керівний прошарок – партійно-державна
номенклатура. Така примітивна схема і невідповідність назви її змістові дала
підстави відомому радянологу Моше Левіну назвати радянську інтелігенцію
«лукавою» категорією державної статистики і пропаганди1. Жодна держава не
∗ Крупина Віктор – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу
історії України ІІ пол. ХХ століття Інституту історії України НАН України.
130
може існувати без еліти, керівництва, і навіть в Радянському Союзі, попри гучні
декларації про побудову безкласового суспільства, рівності не існувало.
Така збіднена стратифікація залишала поза увагою суспільствознавців чимало
професійних і соціальних груп, однією з яких була керівна ланка КП(б)У – КПУ.
З огляду на сучасні тенденції розвитку історичної науки її історія належить до
недостатньо розроблених тем. Як зазначає російський дослідник Рудольф Піхоя,
у повоєнний період реально складався статус номенклатури як управлінсько-
бюрократичного прошарку, який до кінця 1940-х – середини 1950-х років володів
спеціальною кваліфікацією, досвідом організаційно-управлінської діяльності
в умовах ускладнення самої системи управління промисловістю, сільським
господарством, багатьма сферами економічного, соціального і культурного життя
суспільства2. Спробуємо окреслити окремі напрацювання з історії повоєнної
номенклатури УРСР у руслі загальносоюзних тенденцій в сучасній історіографії,
що дозволить рухатися уперед.
Одразу зазначимо, що термін «номенклатура» застосовують як для позначення
кадрової політики, тобто призначення чиновника згори до низу, що відкидав
принцип обрання чи відбору кандидатів на конкурсних засадах, так і для
позначення самих кадрів, тобто чиновників, які обіймали номенклатурні посади.
Говорячи про керівний прошарок КП(б)У необхідно зазначити, що Кому-
ністична партія, її діяльність, ідеологія, члени партії мають свою доволі чисельну
радянську історіографію. Однак ця література доволі специфічна і має усі ознаки
політико-пропагандистського характеру: апологетика ролі КПРС, однобічний
аналіз її діяльності, програмних положень тощо. Номенклатура як категорія
управлінців та кадрова політика позначалися, але не розкривалися3.
Загальновідомо, що найважливішим елементом для історичного дослідження є
наявність джерельної бази. У випадку з номенклатурою це показово, адже фактич-
на відсутність номенклатури як окремого соціально-професійного прошарку
в радянській історіографії була спричинена закритістю інформації про неї. Як
зазначають російські дослідники Татьяна Коржихіна і Юрій Фігатнер, «секрет-
ність, таїнство, дезінформація» були стрижневими принципами існування номен-
клатури: «З 1932 р. списки номенклатури стають гранично секретними і пере-
водяться на зберігання у «свята святих» – поточний архів ЦК». На всіх етапах
входження в номенклатуру секретність посилювалась4. Ця обставина й обумовила
на довгий час «табу» на наукове дослідження номенклатури.
Розмірковуючи про причини відсутності досліджень соціопрофесійного ста-
тусу номенклатури слід наголосити на природі тоталітарного режиму, що фун-
кціонував у СРСР. Суворо контрольована інформаційна сфера та потужний
ідеологічно-пропагандистський апарат міцно вкарбував у масову свідомість
стереотип про суспільство загального благодіяння, де існує соціальна справед-
ливість і всі мають рівні можливості. Попри деякі винятки та спрощення,
громадяни не надто цікавилися владною верхівкою. Відтак, мовчав і офіційний
дискурс про особливе становище партійно-державної номенклатури. Праці
іншомовних дослідників, що викривали «буржуазні наклепи» про керівні кадри
131
Радянського Союзу, суттєвого впливу на громадську думку не справляли, зали-
шаючись малодоступним науковим баластом. Усе це призвело до суворого
фільтрування інформації про владу в СРСР і номенклатуру зокрема. Як зазначає
українська дослідниця Наталія Лаас, не маючи достатньо емпіричних даних для
вироблення оригінальних концепцій соціальної стратифікації, англомовна радя-
нологія аж до початку 1990-х років мусила покладатися на офіційну радянську
систему з її поділом на робітничий клас, селянство та інтелігенцію5.
Проаналізувавши регіональну номенклатуру СРСР другої половини ХХ ст. на
прикладі Пермського краю, російський дослідник Віктор Мохов стверджує, що
чутки про особливу секретність номенклатури досить перебільшені. «Питання про
переліки посад номенклатури, про їх зміни, про звітність по кадрам номенклатури
були стандартними питаннями у порядках денних для засідань бюро райкомів,
міськкомів, обкомів КПРС і т.д.»6. Дійсно, обговорення питань про включення /
виключення тих чи інших посад у номенклатуру відповідного органу в документах
1950-х років трапляється доволі часто, хоча й містить гриф «таємно».
Безумовно, інформація про номенклатуру як таку не прирівнювалась до
державної таємниці, розголошення якої каралося б втратою партквитка. Тим не
менше, гриф таємності на документах суттєво обмежував доступ до них як
тогочасників, так довгий час і дослідників. Згадуваний В. Мохов також визнає
наявність дослідницьких проблем у вивченні номенклатури, пов’язаних з відсут-
ністю даних про чисельність та склад номенклатури7. Фактична відсутність
опублікованих джерел з історії владної верхівки і без заповнення цієї лакуни
історіографія не зможе просунутися далі пізнавальних конструкцій і критики
ідеологізованої радянської партійної літератури. Це позбавляє істориків можли-
вості скласти чітку піраміду партійної і радянської влади. Номенклатура зали-
шається «річчю в собі».
Історія Радянського Союзу пізньосталінського періоду характеризується від-
новленням довоєнних стратегій суспільно-політичного розвитку та консервацією
тоталітарних тенденцій. Екстенсивний характер відбудови, форсоване відновлення
індустрії за рахунок сільського господарства, фактичне закріпачення селян – все
це було механічно екстрапольовано з 1930-х років. Новим імпульсом ідеоло-
гічного тиску стала «ждановщина», суди честі, які профілактично дисциплінували
інтелігенцію та службовців. Відбулося посилення цензури, особливо спрямованої
проти закордонних впливів. Як підмічено в історіографії, попри деякі винятки,
Й.Сталін не пішов на відновлення щодо номенклатури репресій довоєнного рівня8.
Серед причин називається зміна ставлення вищого кремлівського керівництва до
проявів регіоналізації, неефективності і зловживань місцевих чиновників. Сталін
не сприймав це як загрозу режиму, адже більшість повоєнної номенклатури
зробили кар’єру саме при ньому і були лояльними виконавцями. Водночас
перманентні перестановки тривали, і цьому були певні пояснення9.
Російські автори звертають увагу на нові тенденції у кадровій політиці Сталіна
після Другої світової війни. По-перше, значна частина керівників переміщалися
з регіону в регіон, з регіону в Москву і навпаки. По-друге, стала широко
132
застосовуватись відправка номенклатури на навчання та підвищення кваліфікації
у спеціалізовані партійні навчальні заклади. По-третє, навіть звільнення номен-
клатури з посади за неефективну роботу і зловживання не ліквідовували кар’єрних
перспектив10. Отже для виховання і перевиховання керівного чиновництва було
обрано доволі м’які способи, якщо порівнювати їх з масштабними репресіями
1930-х років. Усі вони були пов’язані з посадовою вертикальною і географічною
мобільністю.
На думку запорізького дослідника Олексія Штейнле, превентивні перекидання
з посади на посаду, з регіону в регіон не давали складатися міцним угрупованням
на місцях, були способом утримання під контролем регіональних еліт11. На
користь твердження про загрозу місництва може також свідчити «ленінградська
справа» 1949 року, щоправда для відновлення лояльності решти ленінградців та
в якості профілактичних заходів Й. Сталін обрав репресії проти вихідців з Ленін-
граду М. Вознесенського, О. Кузнецова та інших, а не перекиданство з понижен-
ням соціального статусу.
На нашу думку, треба глибше підходити до явища перекиданства, виявлення
причин, що спричиняли переміщення конкретного управлінця високого рангу.
Перекиданство було доволі поширеним явищем у пізньосталінську добу, проте
навряд чи загроза місництва була основною і єдиною причиною частих звільнень.
Якщо звернутися до причин ротацій, то виявиться, що чимало осіб номенклатури
ЦК і обласного рівня елементарно дискредитували себе, порушували директиви
вищих органів тощо, що змушувало центральне керівництво змінювати такого
управлінця заради порятунку іміджу влади. Мобілізація більшості управлінців до
лав збройних сил на початку війни мала наслідком заповнення відповідальних
посад комісованими. Депрофесіоналізація управлінської сфери стала очевидною
після визволення України: наявні кадри були не спроможні забезпечити відбудову
і повернення до нормального ритму життя в умовах розгортання «холодної війни».
За офіційними даними близько третини функціонерів щороку змінювали посаду,
причому ротація з негативним формулюванням («звільнені як такі, що не
справилися з роботою»; «відсторонені від роботи за порушення директив вищих
органів» або «відсторонені від роботи як такі, що скомпрометували себе»)
переважали позитивні причини («висунуті на більшу роботу»; «направлені для
укріплення відстаючих ділянок роботи»; «направлені на навчання»)12. Проте
звільнення з посади навіть з негативним формулюванням не означало випадання
з номенклатури – таку особу могли перемістити горизонтально або (і) вертикаль-
но, даючи їй змогу реабілітуватися. Та і сам О.Штейнле зазначає, що перший
секретар Запорізького обкому КП(б)У Ілля Іванов позбувся посади через те, що не
справився. Йому закидалося «безвідповідальне відношення до завершення
прибирання та зачистки площ, допущення великих втрат бавовни та неправдиву
інформацію ЦК КП(б)У про закінчення прибирання бавовни урожаю 1951 р.
в колгоспах області»13. Звільнення за господарську неспроможність для керівника
була надто суворим формулюванням для партноменклатури, адже погіршувала
його кар’єрні перспективи.
133
Чільну увагу перестановкам у середовищі номенклатури в їх географічному
аспекті присвятив Джон Міллер. Розглянувши кількість та напрями перестановок
у другій половині ХХ ст., учений дійшов висновку про домінацію перестановок
українських кадрів у межах сусідніх областей. Дослідник підмітив відокрем-
леність західноукраїнського регіону в тасуванні номенклатурних кадрів, а також
значну кількість призначень у Дніпро-Донецький економічний регіон з інших
індустріалізованих районів Радянського Союзу14. Це свідчить про зміну тактики
радянської влади щодо західноукраїнського регіону, коли на зміну масовому
напливу кадрів зі сходу у повоєнний час влада робила ставку на виховання
місцевих лояльних функціонерів.
Повоєнна відбудова в Радянському Союзі проходила у складних умовах.
Її ефективність залежала від людського фактору – управлінських кадрів,
становище з якими було досить напруженим. В радянській історіографії історія
ВКП(б) в її кадровому аспекті зображувалась як постійна турбота партії і уряду
про членів партії та неухильне зростання кількісного і покращення якісного
складу15. Наявність окремих проблем у повоєнний період пояснювалося об’єктив-
ними і суб’єктивними причинами16.
У міру вигнання нацистів і відновлення партійних органів останні запов-
нювалися наспіх, без належної перевірки людьми без досвіду та освіти. Доволі
часто на відповідальних посадах опинялися випадкові люди, які не мали від-
повідної кваліфікації та моральних якостей керівника. Останні взагалі поступалися
іншим критеріям, їх ігнорування серйозно відображалося на сприйнятті керівника,
а відповідно, і на самовіддачі трудящих. Загальним принципом кадрової політики
в сталінському СРСР був примат політичних якостей над діловими. Таку ало-
гічність російський дослідник Борис Дементьєв пояснює тим, що це підкрес-
лювало залежність чиновника від керівництва, адже управлінець розумів, що
перебуває на посаді не за правом, а з милості керівництва17. Тож не дивно, що на
кінець війни партійний апарат змінив свій статус у державі. Як зазначають Р.Піхоя
та М.Левін, партійний апарат втратив домінуючу роль у системі влади і став
залежним від економічних міністерств18.
Чи існували критерії відбору до номенклатури, привілейованого прошарку?
Зазвичай у Радянському Союзі до кадрової політики підходили також із класових
позицій. Насадження номенклатурної системи в СРСР на поч. 1920-х р. супро-
воджувалося витісненням чужих «експлуататорських» класів з управлінської
сфери і надалі кадрові служби суворо фільтрували доступ до керівних посад
вихідців з ворожих класових елементів. Окрім соціального походження інші якісні
параметри не були сталими. Якщо кількісні показники не несли такого ідеоло-
гічного навантаження, то якісні параметри, дані про які черпалися з анкетних
даних та автобіографії, грали суттєву роль. Існували негласні кон’юнктурні
пріоритети. Як указує російський дослідник Віктор Нефьодов, у 1920-х роках при
включенні в номенклатуру перевага віддавалась «підпільникам», тобто більшо-
викам з дореволюційним партстажем, вихідцям з робітників і селян; у діяльності –
революційному розмаху і «американській діловитості». В 1930-х роках пріори-
134
тетними критеріями стали особиста відданість вождю і системі, відсутність
компромату, «хороший» родовід і безумовна виконавча дисциплінованість19. За
нашими спостереженнями у пізньосталінський період актуальними критеріями для
кооптації в номенклатуру та успішної службової мобільності стали місцепере-
бування та рід занять кандидата у роки війни, а також його найближчих родичів;
у діловому відношенні – здатність виконувати і перевиконувати плани. Чинник
соціального походження свою актуальність втратив. Штучність соціальних крите-
ріїв селекції, обмеження та нерівні можливості доступу до вертикальної соціальної
мобільності у сукупності з недосконалою радянською політичною системою
обумовили наростання кризових, застійних явищ у владному середовищі.
Згідно з нашим дослідженням, кількісний склад номенклатури ЦК і обласних
комітетів КП(б)У залишався приблизно стабільним – бл. 15 і 48 тисяч осіб
відповідно. Якісні зміни мали позитивну спрямованість на рівні ЦК – збільшення
числа тих, хто отримав вищу та партійно-політичну освіту, збільшення строків
перебування на посаді тощо. Водночас номенклатура обласного списку, яка
виступала донором для попередньої категорії, погрішила якісні параметри – рівень
осіб з вищою освітою не зростав, було складніше підібрати заміну: призначенці
мали здебільшого середню або незакінчену середню освіту20. Якісний склад
номенклатури дійсно покращувався, проте значно повільніше і нерівномірно по
різних списках.
Говорячи про номенклатурну природу влади в СРСР, важливо розуміти її
складний ієрархічний характер. Найважливіші посади регіонального та місцевого
рівня входили до номенклатури ЦК КПРС, ЦК КПУ або ж обласного комітету
Комуністичної партії. Саме належність до певного списку і визначала політичну
вагу, статус того чи іншого управлінця. Як справедливо зазначає пермський
дослідник Віктор Мохов, «чим нижче був рівень регіонального парткому, в чию
номенклатуру за посадою входив працівник номенклатури ЦК, тим вищою ставала
вага працівника в середині відповідної номенклатури». Вища кількість таких
співробітників збільшувала політичну вагу даного парткому21.
Цікавою і перспективною темою дослідження є образ влади у сприйнятті
населення. Населення оперувало іншими категоріями, в яких не знаходимо поділу
на номенклатуру та інше начальство. Український дослідник Валентин Іваненко
слушно звертає увагу на сприйняття влади в СРСР у двох площинах – верховна
і місцева, остання з яких була головним об’єктом критики з боку населення22.
Причому, самі керівники давали об’єктивні підстави для таких міфів. Спираючись
на листи та звернення громадян до партійних і радянських органів можемо
стверджувати, що після війни міф «про доброго царя і поганих бояр» продовжував
побутувати як у СРСР, так і УРСР, тобто директори підприємств, очільники
радянських і партійних органів були винними в усіх негараздах, що їх зазнавало
населення, тоді як центральна влада залишалася сакралізованою23.
Таким чином, сучасна історіографія динамічно освоює повоєнну історію
радянської номенклатури як кадрової політики, так і корпусу управлінців. Серед
досліджуваних проблем виділимо секретність та закритість номенклатури, ротації
135
в її середовищі, якісний склад кадрів, аналіз яких можливий завдяки наявності
джерел. Перед дослідниками стоїть проблема наявності та доступу до архівних
матеріалів. Напівсекретний характер номенклатури як окремої верстви, тричленна
суспільна стратифікація обумовили мовчання громадської думки про керівництво,
відсутність дискусії суспільствознавців про стан і перспективи власної еліти.
Сучасні наукові розвідки є, по-суті, лише початковим етапом вивчення державно-
партійної номенклатури в руслі новітньої соціальної історії.
_______________________________
1 Моше Левин. Советский век / Пер. с англ. В. Новикова, С. Копелянской. – М.: Издательство
«Европа», 2008. – С. 107.
2 Пихоя Р. Г. Эволюция номенклатуры. Как власть обменяли на собственность // Российская
государственность: история и современность. – М.: РАЕН, 2007. – С. 570.
3 Слепов Л. О стиле в партийной работе. – М.: Госполитиздат, 1953. – С. 67; Пронин И. И.
Руководящие кадры: подбор, расстановка и воспитание. – 2-е изд., перераб и доп. – М.:
Мысль, 1981. – С. 71–72; Партийное строительство. Учебное пособие. – Изд. 6-е. – М., 1981.
– С. 300.
4 Коржихина Т. П., Фигатнер Ю. Ю. Советская номенклатура: становление, механизмы
действия // Вопросы истории. – 1993. – № 7. – С. 30, 31.
5 Лаас Н. О. Проблеми соціальної історії України другої половинии 40-х – середини 60-х рр.
ХХ ст. в англомовній історіографії. Автореферат. дис. ... к.і.н.. Спеціальність: 07.00.06. – К.:
Інститут історії України НАН України, 2009. – С. 11.
6 Мохов В. П. Эволюция региональной политической элиты России (1950–1990 гг.) / Пермский
государственный технический университет. – Пермь, 1998. – С. 19.
7 Там же.
8 Хлевнюк О. В. Советские региональные руководители: политизация номенклатуры // Куда
идет Россия?.. Кризис институциональных систем: Век, десятилетие, год. 1999 / Под общ.
ред. Т. И. Заславской. – М.: Логос, 1999. – С.98; ЦК ВКП(б) и региональные партийные
комитеты. 1945–1953 / Составители В. В. Денисов, А. В. Квашонкин, Л. Н. Малашенко,
А. И. Минюк, М. Ю. Прозуменщиков, О. В. Хлевнюк. – М.: «Российская политическая
энциклопедия (РОССПЭН), 2004. – С. 8, 10.
9 ЦК ВКП(б) и региональные партийные комитеты. 1945–1953. – С. 8.
10 ЦК ВКП(б) и региональные партийные комитеты. 1945–1953. – С. 10.
11 Штейнле О. Ф. Керівники Запорізької області в номенклатурній еліті УРСР (1943–1953 рр.)
// Наукові праці історичного факультеті Запорізького національного університету. –
Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXV. – С.108.
12 Детальніше див.: Крупина В. Номенклатура повоєнної України: кількісна та якісна
характеристика // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – Вип. 15:
На пошану доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України
Віктора Михайловича Даниленка з нагоди 60-річчя від дня народження та 35-річчя наукової
праці / Гол. ред. В. А. Смолій: У 2-х ч. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. –
Ч. І. – С. 273.
13 Штейнле О. Ф. Вказ. праця – С. 107.
14 Miller J. Nomenklatura: Check on Lokalizm ? // Leadership Selection and Patron-Client Relations
in the USSR and Yugoslavia / Ed. by T. H. Rigby and Bogdan Harasymiw. – London, 1983. –
P. 85–86.
15 Партийное строительство. Учебное пособие. – М.: Политиздат, 1970. – С. 54, 189, 270.
136
16 Горбул А. Д. Научные основы кадровой политики КПСС. – К.: Выща шк., 1989. – С. 74.
17 Дементьев Б. П. Номенклатура советского общества: история и современность // Номен-
клатура и номенклатурная организация власти в России ХХ века. Материалы интернет-
конференции «Номенклатура в истории советского общества» (ноябрь 2003 – март 2004 гг.).
– Пермь, 2004. – С. 53.
18 Пихоя Р. Г. Указ. соч. – С.568; Левин М. Номенклатура – arcanum imperii // Свободная мысль.
– 1997. – №4. – С. 77.
19 Нефедов В. Н. Номенклатура империи: исследование кризиса. – Нижний Новгород:
издательство Волго-Вятского кадрового центра, 1994. – С. 50.
20 Детальніше див.: Крупина В. Номенклатура повоєнної України: кількісна та якісна
характеристика. – С. 274–275.
21 Мохов В. П. Номенклатура как политический институт в истории советского общества
второй половины ХХ века // Номенклатура и номенклатурная организация власти в России
ХХ века. Материалы интернет-конференции «Номенклатура в истории советского
общества» (ноябрь 2003 – март 2004 гг.). – Пермь, 2004. – С. 47.
22 Іваненко В. В. Політико-адміністративна система управління у повоєнний час (1946–1955
рр.) // Нариси історії державної служби в Україні / [О. Г. Аркуша, Є. І. Бородін,
С. В. Віднянський та ін.; редкол. С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ.
служби України, Інститут історії НАН України. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 438.
23 Детальніше див.: Крупина В. Політичні міфи доби пізнього сталінізму (друга половина 40-х
– початок 50-х рр. ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей /
Відп. ред. В. М. Даниленко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – Вип. 14. –
С. 18–30.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-100501 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2307-5848 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:28:09Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Крупина, В. 2016-05-22T14:41:36Z 2016-05-22T14:41:36Z 2010 Номенклатура повоєнної України в історіографії / В. Крупина // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 129-136. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100501 930.1 [323.29] (477) “1945/1953” У статті розглядаються окремі аспекти історіографії номенклатури як кадрової політики та соціопрофесійного прошарку України післявоєнного періоду. В статье рассматриваются отдельные аспекты современной историографии номенклатуры как кадровой политики и социопрофессиональной прослойки Украины послевоенного периода. The article deals with some sides of contemporary historiography of nomenklatura as staff policy
 also as social and professional class of post-war Ukraine. uk Інститут історії України НАН України Український історичний збірник Джерелознавство та історіографія Номенклатура повоєнної України в історіографії Article published earlier |
| spellingShingle | Номенклатура повоєнної України в історіографії Крупина, В. Джерелознавство та історіографія |
| title | Номенклатура повоєнної України в історіографії |
| title_full | Номенклатура повоєнної України в історіографії |
| title_fullStr | Номенклатура повоєнної України в історіографії |
| title_full_unstemmed | Номенклатура повоєнної України в історіографії |
| title_short | Номенклатура повоєнної України в історіографії |
| title_sort | номенклатура повоєнної україни в історіографії |
| topic | Джерелознавство та історіографія |
| topic_facet | Джерелознавство та історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/100501 |
| work_keys_str_mv | AT krupinav nomenklaturapovoênnoíukraínivístoríografíí |