Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича)
Saved in:
| Date: | 2006 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2006
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10081 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) / Т. Стадницька // Слово і Час. — 2006. — № 7. — С. 16-22. — Бібліогр.: 28 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859627289710428160 |
|---|---|
| author | Стадницька, Т. |
| author_facet | Стадницька, Т. |
| citation_txt | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) / Т. Стадницька // Слово і Час. — 2006. — № 7. — С. 16-22. — Бібліогр.: 28 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-11-29T11:49:01Z |
| format | Article |
| fulltext |
16 Слово і Час. 2006 • №7
Тетяна Стадницька
АВТОКРЕАЦІЯ: ВІД ПОШУКУ АВТЕНТИЧНОСТІ
ДО “СМЕРТІ АВТОРА”
(на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту.
Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича)
Найоригінальнішою й водночас найзагадковішою постаттю польської літератури
ХХ ст. можна вважати романіста, драматурга та есеїста Вітольда Ґомбровича
(1904—1969), творчість якого добре відома у світі та, на жаль, досить мало
досліджена на українському літературознавчому терені. Його любов до епатажу
у площині літератури хіба що можна порівняти з екстравагантними формами
самовираження іспанського сюрреаліста С.Далі, до яких останній вдавався у
житті.
Вихід у світ прозових і драматургічних творів, а особливо “Щоденника 1953—
1969” В. Ґомбровича сформували стереотипне уявлення про самого письменника
як про актора та сценариста власного літературного буття — такого собі блазня.
Свідома настанова на автокреацію як письменника, неодноразово підкреслювана
митцем у “Щоденнику”, завжди перебувала в центрі уваги читачів і дослідників.
Водночас залишалося поза увагою первісне завдання, що його ставив перед собою
письменник, починаючи власне творити.
З цього погляду досить важливо дослідити вихідну інтенційність
ґомбровичівського тексту, механізм реконструкції зовнішнього світу в ньому й
отриманий результат. Тобто нас насамперед цікавитиме креативний рівень
відчуження: як вихідна життєва ситуація перепливає у літературний медіум твору.
Об’єктом дослідження стали “Щоденник” та “Заповіт. Розмови з Домініком де Ру”
(твір В. Ґомбровича, позначений, на думку одного з провідних дослідників його
творчості Є.Яженбського1, найбільшою автентичністю мислення). Слід зауважити,
що В.Ґомбрович наприкінці свого життя зажадав, аби його творчість була
інтерпретована правильно. Він не любив критиків, вважаючи, що саме вони сприяють
певному відчуженню художнього тексту (чи твору будь0якого іншого виду
мистецтва) від сприймача, множачи різноманітні відчитування, дезорієнтуючи тим
самим реципієнта і часто накидаючи йому інтерпретацію, яка суперечить
безпосередньому, первинному сприйняттю твору2.
Головним постулатом творчості В.Ґомбровича була боротьба за людину та її
автентичність. Він хотів позбавити її екзистенційного дискомфорту —
підвішеності в порожнечі після смерті Бога, допомогти віднайти онтологічний
фундамент. “Щоденник” він почав створювати, щоб самому позбутися
різноманітних комплексів і стереотипів, щоб бути “очищеним на папері” (тут і
далі у тексті переклад наш — Т.С.). Приступаючи до написання свого першого
роману “Фердидурке”, письменник мав намір, як він сам зазначає, “захищати
1 Див.: Jarzębski J. Dziwna historia “Testamentu” // Gombrowicz W. Testament. Rozmowy z Dominique de
Roux. — Kraków, 2004. — S.152— 163.
2 Див.: Gombrowicz W. Testament. Rozmowy z Dominique de Roux. — Kraków, 2004. — С. 89. Посилаючись
далі на це видання, сторінку вказуємо в тексті.
Слово і Час. 2006 • №7 17
себе самого”, “боротися за себе” (20). Пріоритетом Ґомбрович вважав
віднайдення тієї “правдивої реальності — власної, приватної” (27), оскільки
впродовж життя його гнітило відчуття “нереальності”, існування “завжди “між”,
ніколи у чомусь”: “був я як тінь, як химера” (74—75), тож природно хотів
позбутися “розпорошення на тисячу елементів! Моєї туманності! Мого туману!
Паніки, якою я є”3. Те “буття “між” відображало ситуацію людини, було
віддзеркаленням дії механізму відчуження, який призвів до того, що люди
“створюються тим, що самі створили” (63). Такі думки були цілком суголосними
думкам Ґ. Зиммеля, котрий вважав характерною рисою сучасного йому розвитку
культури боротьбу проти принципів форми взагалі, тобто проти культури як
такої4.
Присутність автентичного в Ґомбровича корелюється із проявами людської
поведінки, що виходять за межі усталених поведінкових норм, визначених певною
культурою, з раціоналістичного погляду сприймаються як недосконалі, зухвалі,
“несформовані”, “незрілі” у значенні розвитку особистості. Звідси така посилена
увага письменника до людей нижчих верств суспільства (максимально наближених
до природи і віддалених від цивілізації), до того ж неодмінно молодих, ще не повністю
спотворених формою та здатних чинити спротив її гнітючому впливові. Зокрема, на
фабулярному рівні це відобразилось у бажанні Ментуса до “братання”5 з парубком
у “Фердидурке”, на біографічному рівні — посилена увага самого письменника до
студентства, аргентинського юнацтва6. Ґомбрович зазначає, що “те, що автентичне,
завжди нижче нашої культури”, вказуючи на приховану, приватну реальність
людини, яка перетворювалася на міф “гіршої якості” (44). Тому визначальними в
його творчості є відношення “нижчість — вищість”, “молодість — старість”,
“незрілість — зрілість”.
Письменник поставив за мету заново “створити себе через твір”: “...Спочатку
вдарю, а потім дізнаюсь, який я є” (56). Найвищим моральним обов’язком він вважав
збереження автентичності: “бути собою, боронитися перед деформацією,
дистанціюватися від найбільш “власних” почуттів, думок настільки, наскільки вони
мене не виражають” (55). До речі, саме у цьому займенникові “мене” вбачалась ота
присутність автентичного: не “я думаю”, а “мені подумалось”, тобто мене охопила
думка, у якій є відблиск стереотипного, традиційного, а отже, того, що чуже мені.
Йдеться про стереотипні мисленнєві формули, які існують в обігу, та залежність
людини від них7. “Ні, то зовсім не я!.. Кожна думка, кожен імпульс, кожен вчинок,
слово — все видавалося мені не моїм, але немовби визначеним десь поза мною,
створеним для мене, а я, власне, інший!”8. Тож “Щоденник” у такому разі постає як
“експеримент наближення до прихованої реальності, якою може бути
самосвідомість письменника [...], і водночас є викладанням методики її
здобування”9.
3 Gombrowicz W. Dziennik. — Т. ІІ. — Kraków, 2004. — S.196. Також див.: Ґомбрович В. Щоденник:
У 3 т. / Пер. Р.Харчук. — К., 1999.
4 Див.: Зиммель Г. Понятие и трагедия культуры // Зиммель Г. Избранное. — Т.1. Философия культуры.
— М., 1996; http://lib.ru/FILOSOF/ZIMMEL/445_74.txt
5 Те “братання” відображало схильність Ментуса до гомосексуалізму (слово “брататися” в оригіналі
(польською мовою) у В. Ґомбровича написано як bra...tać się, тож воно є досить неоднозначним у
залежності від того, як читається і як пишеться).
6 Можливо та схильність письменника до гомосексуалізму теж була своєрідною спробою пошуку
автентичності, а через стосунки такого типу В. Ґомбрович хотів позбавитися від впливу жіночого начала,
що воно в нього ототожнювалося з матір’ю, яка й була втіленням Форми: “то вона штовхнула мене в
абсурд, який перетворився пізніше на найважливіший елемент мого мистецтва” (8).
7 Nycz R. Gombrowicz: bio�grafia struktury // Nycz R. Sylwy współczesne. — Kraków, 1996. – S. 91.
8 Gombrowicz W. Dzieła. — T. 2. — Ferdydurke. — Kraków, 1986. — C. 16.
9 Dobrzański D. Witold Gombrowicz i Harold Garfinkel, czyli O próbie ujawnienia pewnej mistyfikacji //
Meandry podmiotowości. — T.2. — Poznań; 2001. — S. 355—363; http://www.staff.amu.edu.pl/~insfil/
problemy�dyskusje/tom2/mean11.pdf
18 Слово і Час. 2006 • №7
У “Щоденнику” Ґомбрович свідомо обирає стратегію дослідника, суть якої
полягає в абсолютній об’єктивізації предмета дослідження, зокрема власної особи:
“мушу відрізатися від самого себе, відособитися, відмежуватись” (36). Свідомо
обрана “дистанція” стає провідною категорією його стратегії. Д.Добжанський,
посилаючись на М. Шеллера, стверджує, що позиція дистанціювання — це духовний
горизонт трьох елементів духовної структури (зосередженість, здатність до
опредмечення первісного імпульсу опору, що постає, та самосвідомість), властивої
лише людині, і внаслідок їхньої дії самосвідомість постає як результат
самоопредмечування10.
Власна життєва ситуація письменника — аутсайдерство, “буття нічим” —
стимулювали бажання хоч якось визначитися, посісти певне місце в соціумі. Єдиною
можливістю для Ґомбровича здійснити це була літературна творчість. Тож
визначальною для нього стає “боротьба за винятковість”, якій він і підпорядковує
все текстуальне буття. “Приступити до створення себе і зробити з Ґомбровича
постать — як Гамлет, або дон Кіхот” (1, 179). У “Заповіті” він відверто зазначає:
“Щоденник” купується тому, що автор відомий, а я щоденник писав, щоб стати
відомим” (88). Тож узявши автобіографічну матрицю, застосувавши різноманітні
автокреаційні прийоми, Ґомбрович створив неперевершений віртуальний вимір у
тексті, куди помістив і свого текстуального двійника — своєрідний автовізерунок.
Це його текстуальне “я” прибрало позу провокатора, залучаючи читачів до
своєрідного діалогу0полеміки.
Свідомо обрана стратегія текстуального блазнювання автоматично знімає питання
відповідальності за обігрування соціокультурних, політичних і літературних
дискурсів і водночас виправдовує здійснювану імпровізацію. Її супроводжує
пародія як “характерний інструмент їх [блазнів] роботи” та зв’язана з ними
“антропологічна топіка: люди — як мимовільні актори, митець — як явний і свідомий
актор”11. Будучи “діалогом з іншими текстами”, ця пародія також “визначає правило
будування власного світу, стає одним із чинників, що уможливлюють вираження
власної проблематики, тієї, яка у взірцях, що пародіюються, не тільки не з’явилась,
а й взагалі з’явитися не могла, бо полягає на будуванні через заперечення”12. Тож
перегляд і переоцінку цінностей текстуальне “я” перетворює на своєрідний
маскарад, а самому авторові відводить роль сценариста та водночас актора в цьому
“театрі” дискурсів.
Однак Ґомбрович іде ще далі: це текстуальне “я” у нього розпадається,
“розпорошується” на численні “я” — такі собі маски. Їхню кількість неможливо
визначити, бо дослідники щоразу віднаходять все нові й нові. Так, Д. Пендрак вказує
на маску критика власних творів (Ґомбрович автокоментарем знімає маску
автогероїзму), маску поляка (“найпроникливішого критика національних вад”),
маску аргентинця (“супроти Європи”), маску європейця (“супроти Америки”),
маску “філософа існування, великого митця”13; Д. Добжанський вказує на маску
невігластва (коли Ґомбрович удає, буцімто він не обізнаний із поезією), маску
обізнаності (коли вдає, буцімто знає, що таке наука), маску снобізму (коли вранці
п’є шампанське)14; П. Хмелєвський — на маску письменника, маску філософа, маску
соціолога, маску емігранта, маску теоретика15 тощо. Така стратегія дезорієнтує
читача й активно залучає його до співтворення. Читач, ухопившись за одну із
запропонованих іпостасей, будує образ Ґомбровича на свій смак — “такого, якого
б він собі бажав, про якого хотів би писати”16.
10 Там само.
11 Nycz R. Gombrowicz: bio�grafia struktury ... — S. 86.
12 Gіowiński M. Parodia konstruktywna (O “Pornografii” Gombrowicza) // Głowiсski M. Gry powieściowe.
Szkice z teorii i historii form narracijnych. — Warszawa, 1973. — C.282.
13 Див.: Pędrak D. Taniec klowna [рецензія] // http://www.biblionetka.pl/odpowiedz.asp?oid=&aid=679
14 Див.: Dobrzaсski D. Witold Gombrowicz i Harold Garfinkel, czyli O prуbie ujawnienia pewnej mistyfikacji
— S. 355—363.
15 Див.: Chmielewski P. GOMBROWICZ — autofikcja // http://www.pawech2.republika.pl/art/gomb.htm
16 Див.: Pędrak D. Taniec klowna...
Слово і Час. 2006 • №7 19
Таке текстуальне “розпорошення” — своєрідна проекція внутрішньої
множинності особи письменника, розпаду його особистості, як результату “хаосу
екзистенції”, що зазначає сам Ґомбрович. У творі подібне розпорошення “я”
підпорядковане невпинному витворенню позатекстуального “я”, його віднайденню
й “очищенню” за допомогою інсценізації діалогу, інтеракції, різноманітних
комунікативних ігор. Тобто текстуальне “я” набуває ознак функціональності,
оскільки воно наче виведене назовні й таке, що набуває певного кшталту лише
вступаючи в численні відношення з іншими об’єктами віртуального буття. Тобто
маємо справу з “я” динамічним, як зазначає К. Уніловський, “я” митця17 (“митець
— “то форма у русі” (13, 73)). У такому разі твір виступає чистою фікцією,
наявність якої — обов’язковий атрибут мистецької текстуальної автокреації. Та
дедалі більше захоплюючись літературною грою, літературним позерством,
письменник повсякчас підпорядковується правилам гри, які сам колись визначив.
Те текстуальне “я”, зазнаючи певної детермінації (мало не в кожному творі
Ґомбровича йдеться про манію підглядання за кимось і водночас деформацію
того, за ким підглядають, від усвідомлення факту спостерігання) через
“підглядання” читачів, показує лише одне з безлічі облич, постає щоразу кимось
або чимось іншим, утікає в одну з ролей18. Так наратор “Щоденника” створює
себе — залежно від обігруваного дискурсу — то письменником, то коментатором
творчості реального Ґомбровича — автора “Фердидурке”, “Шлюбу”, “Транс0
Атлантика” тощо. Я. Блонський зазначає з цього приводу, що ”особистість
письменника, як і кожна особистість, створюється через вплив на ближнього,
зокрема тут [у творчості В. Ґомбровича — Т.С.] — на читача”19. І далеко не кожна
людина зможе ось так змінюватися на очах в інших. Лише талант як “жага
вирізнятися настільки потужна, що робить людину здатною до постійної
автотрансформації”20.
Водночас можна з певністю говорити про тенденцію міфологізації власної
біографії у Ґомбровича через свідоме суб’єктивне відбирання реалій власного
життя, відчуттів та подій зовнішньої реальності з метою їх мистецького
знеоформлення. Свідченням цього буде повторюваність розміщення подій
(співвіднесення героїв у романах і “Щоденнику” з автором та реаліями його
життя), нав’язливість мотивів (боротьба з формою у різноманітних її проявах)
тощо. Виводячи в “Щоденнику” та в інших творах цілу низку своїх текстуальних
двійників, автор створює щоразу нові міфи. Сукупність цих міфів формує
загальний образ автора — видатного, непересічного, оригінального письменника0
інтелектуала й водночас такого собі блазня, хоча й не ідентичного реальному
В. Ґомбровичу.
Автор, створюючи літературний твір, жанр (назва “Щоденник” корелюється з
жанровим різновидом документальної прози) якого традиційно претендує на
визначення “автентик”21, час від часу “вказує”, посилаючи численні сигнали —
прийоми фікційності, на жанрову “неавтентичність” даного твору, отже,
проектує обережне ставлення читача до висловлених у ньому думок та описаних
подій чи явищ. Зокрема, назвавши свій твір “щоденником”, В. Ґомбрович
передбачає особливості сприйняття читачів твору згідно з жанровим очікуванням,
які висуває назва, проте в ході написання “Щоденника” він перериває нарацію
несподіваними прийомами (наприклад, заміна назв днів тижня конкретними датами
(“6.Х.62 (у тижні — сім днів; ці дні я нудьгував)” (3, 61) чи доповнення цих назв
чимось на зразок: “Середа (яку нудьгу вже навіюють на мене ці дні тижня!)” (3,
51), упровадженням автотематичних зауважень, поєднанням патетичних
17 Uniłowski K. “Dziennik” Witolda Gombrowicza. Rozporoszenie “Ja”// Uniłowski K. Polska proza innowacyjna
w perspektywie postmodernizmu: od Gombrowicza po utwory najnowsze. — Katowice, 1999. — S. 54.
18 Див.: Chmielewski P. GOMBROWICZ — autofikcja...
19 Błoński J. Forma, śmiech i rzeczy ostateczne. Studia o Gombrowiczu. — Kraków, 1994. — S.159.
20 Там само.
20 Слово і Час. 2006 • №7
висловлювань і філософських розмірковувань із тривіальним звітом денних справ
(наприклад, “Я встав, як звичайно, близько 100ої і поснідав: чай із бісквітами,
потім quaker. Листи: один — від Літки з Нью0Йорка, інший — від Єленського, Париж
[...]” — 1, 128). Нарація модифікується також безпосередніми вказівками на
фікційність самої постаті наратора та її незбіг з реальним Ґомбровичем (“Я
публікую вище написане, щоб ви знали, який я у щоденному житті” — 1, 129)
тощо, що змушує читача замислитися над жанром твору й піддати сумніву все,
про що йдеться. Однак письменник водночас зауважує: “Намагайтеся повірити
мені, і ви побачите, як ці мої дивацтва й ігри поєднаються у вас в органічну цілісність,
здатну до життя” (3, 220), — чим також спрямовує читача. “Спробуйте сприйняти
мене якомога глибше”, бо “для мене штучність спрощує щирість, жарт веде до
серйозності, впертість — до правди” (3, 220—221). Вказівкою на фікційність твору
стають також стилістичні прийоми нарації В. Ґомбровича, зокрема метафори
підвішеності в порожнечі та “туманності” на позначення власної екзистенції, які в
інших частинах тексту набувають глобального значення, коли ними ж взагалі
позначається буття сучасної людини (“людина сама для себе є туманністю, а
туманності все можна” — 2, 161).
В. Ґомбрович використовує різноманітні прийоми очуження, які дозволяють
поглянути на добре знані явища чи речі з нової точки зору, цілком відмінної від
усталеної, традиційної (відтворення звичного в насторожливе незвичному
ракурсі). Така стратегія покликана стимулювати в читача процеси пізнання
реальності, модель якої пропонує автор. Мета письменника полягає насамперед
у перебудові свідомості читача. Демаскування культури та формалізації відносин
(цього найбільшого зла, що огортає інтерактивний рівень буття) на сторінках
Ґомбровичевого “Щоденника” підпорядковується не лише бажанню позбавитися
власних комплексів та стереотипів, а й стимулювати процес переоцінки цінностей
у сучасному йому суспільстві (як у польському, так і загалом європейському).
Я.Блонський вказує на особливу стратегію В.Ґомбровича: відкидання
(заперечення) традиційної форми (цінностей, ідей тощо) з її наступним
присвоєнням (визнанням) у вже оновленому вигляді. “Заперечена тією мірою,
якою дана форма прийшла ззовні [...] буде зрештою вшанована за умови, що
буде внутрішньо визнана. Визнана — в даному випадку означає: наново
змодельована, видозмінена настільки, щоб бути визнаною як власна”22.
Ще одна стратегія, застосована Ґомбровичем у своєму “Щоденнику”, —
стратегія “чужого” (“другий голос”), що дозволяє говорити про себе з дистанції,
автоіронізувати23. Ця іронія, на думку Д. Добжанського, “як осередок пізнання0
самопізнання, досить ризикована, оскільки не відомо, який ефект принесе, бо
останній однаковою мірою залежить як від адресата, так і від адресанта”24.
Автоіронія сягає свого апогею у третьому томі “Щоденника” (розділи XVII—XVIII),
коли відбувається своєрідна інсценізована “зустріч” Ґомбровича із самим собою.
Тут автоіронія обертається своєрідним оголенням з метою позбавлення
стереотипів та комплексів і водночас способом переживання власного буття,
адже, як зазначає Р. Семків, саме іронія для усякого модерніста — “це останній
шанс катапультуватися поза межі приреченого світу”, вона стає “черговим
рятівником закинутого в некомфортне “тут0і0тепер” людства”25. Іронія й автоіронія
В. Ґомбровича була підпорядкована тій0таки боротьбі за автентичність — як
особисту, так і людини взагалі; була спробою подолання глобального відчуження
21 Див.: Jarzębski J. Kariera “autentyku”// Jarzębski J. Powieść jako autokreacja. — Kraków, 1984 //
http://www.olijp.p9.pl/lit/Jarzębski.doc
22 Błoński J. Forma, śmiech i rzeczy ostateczne... — С. 163.
23 Див.: Dobrzański D. Witold Gombrowicz i Harold Garfinkel...
24 Dobrzański D. Dyskusja: Ironia, sztuka cytowania, etnometodologia // Meandry podmiotowości. —
S. 364—370 // http://www.staff.amu.edu.pl/~insfil/problemy�dyskusje/tom2/mean11.pdf
25 Семків Р. Парадокси постмодерної іронії та стильова параноя сучасної української літератури //
http://www.cfh.lviv.ua/Semkiv.doc
Слово і Час. 2006 • №7 21
(“дух Європи поглинула машина” (3, 221)), бо іронія завжди передбачає
перевернення усталених понять про цінності, зміну світу за допомогою
розхитування традиційних текстів, творення численних парадоксів.
Щодо парадоксів, то твори В. Ґомбровича просто рясніють ними, починаючи
від фабулярного рівня (семантичних парадоксів), від створення парадоксальних
ситуацій (наприклад, коли наратор у салоні запитує одного з аристократів, чи
досить він (Ґомбрович) елегантний, чи йому ще слід попрацювати над собою,
епатуючи тим присутніх, котрі дотримуються думки, що елегантність — вроджена
риса аристократії і їй неможливо навчитись; або ж під час відвідин “Museo Nacional
de Bellas Artes” в Буено0Айресі, коли наратор розмірковує про різницю
сприйняття глядачами картини0шедевра знаного художника та її копії26; або ж
коли доходить думки про певний паралелізм між католицизмом та комунізмом у
справі віри тощо) і закінчуючи лексичним (вислови0парадокси типу “Чим мудріше,
тим дурніше” — 3, 241) та стилістичним рівнями. Така насиченість текстів
парадоксами наближає прозу В. Ґомбровича до літератури парадоксографічної27,
яка за своєю інтенцією близька до літератури філософської. Дідро свого часу
писав: “Те, що для нас сьогодні парадокс, буде для нащадків безперечною
істиною”. Та найбільший парадокс створюється на креативному рівні, коли
автокреація письменника у площині тексту призводить до несподіваного
результату.
Наприкінці свого “Щоденника” В. Ґомбрович інсценізує “зустріч” із самим
собою через роки (том ІІІ, розділи XVII—XVIII). Такий прийом “підкреслює [...]
літературність конструкції, що злютувала в одне ціле біографію та мистецтво”28
і водночас остаточну втечу автора в літературну видимість (позірність).
“Що ж мені робити?...
Адже я загруз у цьому!.. [...] (3, 244).
Може, через кілька віків я буду вже не таким смішним, бо написав те, що
написав? Святий Боже! Але це тільки натяк, навіювання, начерк, щось на зразок
вступу, ох, адже у цьому щоденнику я пишу лише десять відсотків того, що
думаю, не більше... (3, 245).
Зрештою, хто це пише?.. Хто?
Алло, алло! Хто говорить?
Не знаю” (3, 240).
Останнім запитанням акцентується те, що постструктуралісти назвали “смерть
автора”. Реальний Ґомбрович0автор зредукувався до функції скриптора, а тим,
хто “промовляє”, виявилося створене ним текстуальне буття.
Пошуки власної автентичності, того стрижня, який приховує “туманність”
особи Ґомбровича, ні до чого не привели. Певне первинне “я”, пратекстове,
виявилося невловимим. Воно перебуває десь на рівні несвідомого. Його не
можна артикулювати, натомість можна лише розпізнавати його присутність.
Тобто можна вести мову не про віднайдення, а лише про наближення до відкриття
істини про автентичність. Однак трагізм екзистенції людини полягає в тому, що
з віком вона дедалі більше потрапляє під вплив форми, якого не уникнути, дедалі
більше віддаляється від автентичності. “Коли доросла людина переходить межу
юнацького віку, вона невпинно стає дедалі більш штучною” (3, 129). Акт же
писання містить у собі небезпеку втрати себе, поглиблює невідповідність між
“я” того, хто пише, і “я”, вписаним у текст. Автора знищує текст, автор
перетворюється на функцію.
“До чого ж привели мої замахи на форму? Власне до форми. Я так довго
розбивав її, що став письменником, темою якого є форма — то мій кшталт і моє
26 В. Ґомбрович піднімає досить важливе питання комерсалізації мистецтва в умовах панування товарного
фетишизму, яке призвело до того, що в товарно�грошовій формі починає вимірюватись те, що абсолютно
не може бути вимірюваним — шедеври мистецтва.
27 Див.: Łapiński K. Parádoxon zoon. Specyfika stoickiego dyskursu o mędrcu // Przegląd filozoficzno�
literacki. — 2004. — Nr. 4 (10). — C. 265—281.
28 Uniłowski K. Dziennik Witolda Gombrowicza. Rozporoszenie “Ja”... — С. 76.
22 Слово і Час. 2006 • №7
Ірина Заярна
РИТОРИЧНИЙ ДИСКУРС РОСІЙСЬКОГО АВАНГАРДУ:
АКТУАЛІЗАЦІЯ БАРОКОВОЇ ЕСТЕТИКИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Цікавий і незаперечний факт літературної теорії та практики ХХ ст. — глобальний
процес реабілітації риторики, повернення її дисциплінарного статусу, що був утрачений
упродовж попереднього століття водночас із завершенням доби “рефлективного
традиціоналізму” (С.Аверинцев) та панування культури “готового слова” (О.Михайлов).
Дослідники пов’язують початок “ренесансу” риторики з пошуками російського
формалізму, з ґрунтовними працями В.Шкловського, Р.Якобсона, присвяченими
вивченню літературної мови1. Р.Лахманн стверджує, що “російський формалізм
реформував засадничу теорему риторичного розуміння мови — дихотомію. У
формалістів вона наявна в опозиції практична мова vs. поетична мова й набуває
значення відправного пункту теорії літературності”2. Важливу роль у процесі нового
відкриття риторики відіграли також праці В.Виноградова щодо історії цієї дисципліни,
аналізу відображення риторики в російській літературі3.
Подальший сплеск уваги до риторики, відродження її як окремої дисципліни
спостерігався в 600800х роках у Європі та США, що відображено у працях Р.Барта4,
Ц.Тодорова5, Ж.Женетта6, У.Еко7. Ці дослідники не без підстав зближують теорії
структуралізму з традиціями риторичного раціоналізму, середньовічної
схоластики. Скажімо, Ц.Тодоров наголошує, що “праці з риторики не містять
власне семіотичних теорій. Тим не менше, вони підготували появу семіотики, адже
в них багато уваги приділено феномену непрямого змісту”8.
1 Див.: Лузина Л.Г. Аспекты риторической поэтики // Неориторика: генезис, проблемы, перспективы. —
М., 1987.
2 Лахманн Р. Демонтаж красноречия. Риторическая традиция и понятие поэтического. — СПб, 2001. —
С.19.
3 Виноградов В.В. Поэтика и риторика // Виноградов В.В. О языке художественной прозы. — М., 1980.
— С. 98 — 175.
4 Barthes R. L’ancienne rhétorique. Aide�mémoire // Communications. — 1970. — № 16. — Р. 172 — 229.
5 Todorov T. Littérature et signification. — Paris, 1967; Todorov T. Synecdoques // Communications. —
1970. — № 16. — Р. 26 — 35.
6 Женетт Ж. Фигуры: В 2�х т. — Т.1. — М., 1998. — 472 с.
7 Eco U. Semiotics and the Philosophy of Language. — Bloomington, 1984.
8 Тодоров Ц. Теории символа. — М., 1998. — С.20.
визначення. І сьогодні я, приватний, живий, — слуга того, офіційного, Ґомбровича,
того, якого створив [...], я маю вже своє місце, функцію, я — слуга. Чий?
Ґомбровича [...]. Чи зможу я збунтуватися ще раз, у старості, цього разу проти
нього [...]? Взагалі не впевнений у цьому [...]. Відкинути геть Ґомбровича,
скомпрометувати його, знищити [...], але найважче боротися із власною
оболонкою.
Повернутися до прапочатку, сховатися знову в гущавині отієї попередньої
Незрілості (яка, поряд із Формою, була і залишається головним моїм гаслом; але
про яку мало в тих діалогах ішлося, бо про те важко говорити, бо те слід вже шукати
в живому організмі — якщо він живий — моїх художніх творів).
Збунтуватися? Але як? Я? Слуга?” (136).
Автокреація людини — це завжди балансування між свободою та поневоленням,
щоправда, вектор її дії спрямований радше на останнє. У випадку Ґомбровича ми
якраз стали свідками “поневолення” реального автора фікційною реальністю та
текстуальним двійником, яких він сам і створив.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-10081 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-29T11:49:01Z |
| publishDate | 2006 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Стадницька, Т. 2010-07-23T10:07:16Z 2010-07-23T10:07:16Z 2006 Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) / Т. Стадницька // Слово і Час. — 2006. — № 7. — С. 16-22. — Бібліогр.: 28 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10081 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Питання теоретичні Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) Article published earlier |
| spellingShingle | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) Стадницька, Т. Питання теоретичні |
| title | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) |
| title_full | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) |
| title_fullStr | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) |
| title_full_unstemmed | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) |
| title_short | Автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “Щоденника 1953—1969” і “Заповіту. Розмов з Домініком де Ру” В. Ґомбровича) |
| title_sort | автокреація: від пошуку автентичності до “смерті автора” (на матеріалі “щоденника 1953—1969” і “заповіту. розмов з домініком де ру” в. ґомбровича) |
| topic | Питання теоретичні |
| topic_facet | Питання теоретичні |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10081 |
| work_keys_str_mv | AT stadnicʹkat avtokreacíâvídpošukuavtentičnostídosmertíavtoranamateríalíŝodennika19531969ízapovíturozmovzdomíníkomderuvgombroviča |