Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.)
У статті розглядається роль української інтелігенції в культурному розвитку в період, який отримав назву «національне відродження» — друга половина ХIХ — початок ХХ ст. В статье рассматривается роль украинской интеллигенции в культурном развитии в период, который получил название «национальное возр...
Saved in:
| Published in: | Український історичний збірник |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/101477 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) / С. Даниленко // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 119-130. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859684046556102656 |
|---|---|
| author | Даниленко, С. |
| author_facet | Даниленко, С. |
| citation_txt | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) / С. Даниленко // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 119-130. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний збірник |
| description | У статті розглядається роль української інтелігенції в культурному розвитку в період, який отримав назву «національне відродження» — друга половина ХIХ — початок ХХ ст.
В статье рассматривается роль украинской интеллигенции в культурном
развитии в период, который получил название «национальное возрождение» —
вторая половина ХIХ — начало ХХ вв.
The article examines the role of the Ukrainian intellectuals in the process of
cultural building in Ukraine during the second half of the 19th and the early 20th
century. This period is called «national revival».
|
| first_indexed | 2025-11-30T20:40:41Z |
| format | Article |
| fulltext |
119
Український історичний збірник, Вип. 16, 2013
УДК: 94(477)008:-058.237
Святослав Даниленко*
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В РУСІ
ЗА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
(др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.)
В статті розглядається роль української інтелігенції в культурному роз-
витку в період, який отримав назву «національне відродження» — друга поло-
вина ХIХ — початок ХХ ст.
Ключові слова: українська культура, національне відродження, інтеліген-
ція, імперська політика.
Характерною особливістю українського історичного процесу була перерв-
ність державної традиції. Тому носіями української культури впродовж століть,
як зазначають дослідники, виступали не тільки державні інституції — націо-
нальна школа, університети, наукові товариства, релігійні організації, громад-
ські об’єднання, а й дворянські, старшинсько-шляхетські і інтелігентські ро-
дини1. Українська культурна та соціальна історія представлена низкою видатних
дворянсько-інтелігентських та козацько-старшинських родин, таких як Кап-
ністи, Полетики, Гудовичі, Забіли, Білозерські-Куліші, Антоновичі, Лазаревські,
Грушевські, Дорошенки, Ревуцькі, тощо.
В контексті сказаного значний науковий інтерес становить життя і творчість
відомої у свій час в Україні родини Дурдуківських, передусім педагога, ос-
вітнього і громадського діяча, одного з засновників видавництва «Вік», київ-
ської «Просвіти», Українського наукового товариства, представника соціоло-
гічного напряму культурно-історичної школи у літературознавстві Володимира
Федоровича Дурдуківського, його брата — оперного співака, педагога і про-
пагандиста української вокальної творчості Сергія Дурдуківського, а також
їхньої сестри — Онисії.
Діяльність родини Дурдуківських розгорталась в період нового націо-
нально-культурного піднесення українського народу, яке відбувалось в складних
соціально-економічних і політичних умовах. В ХІХ ст. підросійська Україна
залишалась одним із найбільш визискуваних економічних районів імперії. Тут
зосереджувалося 20% всієї гірничодобувної та обробної промисловості, добу-
———————
* Святослав Даниленко — аспірант кафедри Історії та етнополітики інституту Укра-
їнської філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова,
swdan@ua.fm.
1 Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII–XX ст.). — К., 2000, С. 34–45.
120
валось 65% усього вугілля, виплавлявся 51% чавуну і сталі. Розширювалася
мережа залізниць, ускладнювалась інфраструктура виробництва. У 1904 р.
Україна давала близько половини загальноросійського збору озимої та ярої
пшениці2. В той же час українці залишались на 90% селянською нацією з
деформованою колоніальними впливами внутрішньою структурою. В ній мало
було економічно міцних і, відповідно, політично активних соціальних верств. Ті
ж, які могли б забезпечити політичне керівництво були здегенеровані або
недорозвинені. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося близько 100 тис.
україномовних осіб, які жили за рахунок «прибутків від капіталу, нерухомого
майна, займалися торгівлею»3. Це становило близько півсотка усього населення
України, і 0,7% україномовного населення. «В цьому соціально-політичному
вакуумі, — пише відомий історик Г. Касьянов, — політичний провід судилось
перебрати вкрай нечисленній національній інтелігенції, зокрема тій її профе-
сійній частині, яка історично традиційно перебувала в тій чи іншій формі
опозиції царському режиму, вважала своїм покликанням плекати і розвивати
національну культуру і свідомість»4.
Становлення капіталізму сприяло формуванню інтелігенції з різночинних
верств, які стали провісниками національного відродження. Центрами підго-
товки інтелігенції стали міста, в яких діяли університети, — Львів, Харків, Київ,
Одеса, Чернівці.
Українські землі перебували у ХІХ ст., як відомо, у складі двох імперій. Між
розвитком двох частин України існували відмінності. Реформи австрійських
цісарів, які діяли в умовах конституції 1848 р. і 1867 р., відкрили шлях капі-
талізму у Східній Галичині, Закарпатті і Буковині раніше, ніж російських
самодержавців у Наддніпрянщині. В Австро-Угорщині існували певні політичні
свободи, рівність громадян, загальнодержавний парламент і крайові сейми, в т.ч.
в Галичині і Буковині, вибори до яких здійснювались за участю всього насе-
лення. Українська мова і культура формально не заборонялися. Все це сприяло
зростанню активності українського населення і його організованості. Саме цей
регіон став у першій половині XIX ст. осередком українського руху. Зокрема, у
Східній Галичині з’являється низка організацій, як, Товариство греко-католиць-
ких священиків, які ставили за мету сприяти культурному розвиткові народу.
Іван Могильницький, український освітній і культурний діяч, вчений-філолог
створив першу в Галичині граматику української мови «Граматика язика
словено-руського» (1823 р.). Він першим серед західноукраїнських мовознавців
обґрунтував положення про самостійність і самобутність української мови. Цим
спростовував поширені у той час помилкові уявлення і твердження про укра-
———————
2 Історія Української РСР: В 10 т. — Т. 4. — К., 1978. — С. 13.
3 Сарбей В.Г. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на
Україні в другій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. — 1991. — № 5. —
С. 5.
4 Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть: соціально-
політичний портрет. — К.: Либідь, 1993. — С. 41.
121
їнську мову, як діалект польської або російської мови, і визначив українську
мову як одну з реально існуючих осібних східнослов’янських мов.
Однією з найбільш відомих організацій Галичини в 30-х рр. ХІХ ст. був
культурно-освітній гурток «Руська Трійця», до якого входили М. Шашкевич,
Я. Головацький та І. Вагилевич. Головною їхньою метою була боротьба проти
національного гноблення, поширення знань про українську історію, культуру,
традиції, перетворення української мови на літературну. Той, хто вступав до
гуртка, давав клятву утверджувати права рідної мови, робити все для воскре-
сіння народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка став альманах
«Русалка Дністрова». У «Передмові» до нього М. Шашкевич закликав до від-
родження української літератури у Галичині. Альманах містив добірку народних
пісень і переказів. Перший його наклад було надруковано у Будапешті, але
конфісковано у Львові. Загалом реакція австрійської влади щодо українських
видань була жорсткою. Для них вводилася спеціальна цензура. Основою для
заборони могло стати навіть те, що книга була надрукована не церковним
шрифтом, а «гражданкою». У цих умовах «Руська трійця» існувати не могла.
У 1837 р. вона припинила свою діяльність. Однак започаткована нею ідея
нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у
складі Австрійської чи Російської імперій, набувала все більшої популярності.
Одним з наслідків діяльності національної інтелігенції слід вважати «весну
народів» — революцію 1848 р. В Україні її очолили представники української
інтелігенції. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був
Львів. Саме тут у травні 1848 року українська інтелігенція та уніатське духо-
венство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію —
Головну Руську Раду, до складу якої входило 30 членів. Її очолив єпископ
Григорій Якимович. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Рада заявила про єдність
усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні права всіх
поневолених народів Австрійської імперії. Для українців вона вимагала авто-
номії. Для сприяння розвитку української культури Головна Руська Рада утво-
рила культурно-освітнє товариство Галицько-Руську матицю, відкрила Народ-
ний Дім у Львові, видавала першу в Галичині українську газету «Зоря Га-
лицька». У жовтні 1848 року нею був скликаний Собор руських учених.
Таким чином, уже в середині ХІХ ст. західноукраїнська інтелігенція у своїй
боротьбі за національне відродження, поєднувала як суто національні, так і
політичні вимоги. Створюючи нові організації, вона спрямовувала їхню діяль-
ність на задоволення національно-політичних потреб українського народу.
Певною мірою і завдяки їй в Австрійській імперії було ліквідовано кріпосне
право, проголошено конституційне правління та громадянські права.
У Наддніпрянщині розвиток національного руху стримувався феодалізмом і
самодержавством. Старшина, отримавши дворянські привілеї, зросійщилась.
Православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обсто-
ювати інтереси національної культури.
І все ж культурний рух пробивався крізь пута абсолютизму. У ті часи в
різних містах відкривалися університети, інші навчальні заклади. Початок
XIX ст. став періодом народження української літературної мови, українського
романтизму, перших організацій, які стали провісниками національного відрод-
122
ження. Насамперед ідеться про Кирило-мефодіївське товариство, яке задекла-
рувало ідеї слов’янського братства, федералізму тощо. великого резонансу
набула діяльність Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського.
Ідейним натхненником українського відродження був Т.Г. Шевченко. Діяльність
Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелі-
генції перейти від культурницької до політичної стадії боротьби за національне
визволення України. Водночас інтелектуальні зусилля української інтелігенції
нерідко розбивались об масову неписьменність населення.
Нову сторінку у культурному розвиткові обох частин України відкрила
друга половина XIX ст. На Наддніпрянщині поштовхом до цього стали реформи
1860–1870-х рр. На Правобережжі серед дворянства та інтелігенції все більше
з’являється молоді, яка співчуває народу, захищає його культуру. Одним з
лідерів цього руху став В. Антонович. Прихильників таких поглядів називали
«хлопоманами» («любителями народу»). У 1859 р. виникає напівлегальна орга-
нізація Громада, мета якої полягала у просвіті мас, для яких організовувалися
безкоштовні недільні школи з українською мовою навчання, бібліотеки, чи-
тальні. З київською Громадою співпрацювали М. Драгоманов, П. Чубинський —
етнограф, автор слів «Ще не вмерла Україна» та ін. Громади розгорнули
діяльність і в інших містах — Чернігові, Полтаві, Катеринославі. Найчисель-
нішими були Громади у Харкові та Одесі. Серед найактивніших учасників
громадівського руху були М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, В. Самій-
ленко, Панас Мирний, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Русов, П. Чубин-
ський. Ідейний центр руху було створено навіть у Петербурзі, де у 1861 р. почав
видаватися регулярний український журнал «Основа», у якому розміщували свої
праці М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов та ін. Це був перший укра-
їнський журнал у Російській імперії. Активізації українського руху сприяв
заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського геогра-
фічного товариства. В його роботі брали участь понад 200 представників інте-
лігенції. Відділ зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури
рідного краю.
Національне відродження в Україні, як і в інших країнах, пройшло за
визначенням вчених (М. Грох та ін.), три стадії: етнографічну або фольклорну;
культурницьку або мовну; самостійницьку або політичну. Відповідно відбувався
процес оновлення старої та становлення нової інтелігенції. На першій стадії
невелика група вчених збирає історичні документи, фольклор, доводячи само-
бутність народу. На другій, на основі народної мови і традицій, формується
національна література, розвивається мистецтво. Нарешті, на третьому етапі з
ініціативи нової інтелігенції виникають організації, які домагаються національ-
ної політичної суб’єктності. Отже, культурницький етап передує політичному,
створює фундамент для останнього. В Україні ця послідовність була спотворена.
Ще у 1863 р. з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва, який
обмежував вживання української мови. Внаслідок цього Полтавська і Черн-
ігівська громади були повністю розгромлені, а журнал «Основа» — закрито.
Проте, якщо цей циркуляр пов’язувався з польським рухом та самим його
ініціатором визнавався як тимчасовий, то пізніші заходи царату були спрямовані
безпосередньо проти української культури.
123
У 1870 р. освітні заклади імперії отримали роз’яснення міністра освіти Росії
Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно
повинно бути зросійщення». Через кілька років в Росії було запроваджено статут
про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має про-
вадитись лише російською мовою. А в 1876 р. імператор Олександр ІІ видав
сумнозвісний Емський указ про заборону ввозити до імперії будь-які книги і
брошури, написані «малороссийским наречием», друкувати оригінальні твори та
переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати укра-
їнські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ зобов’язував
«прийняти як загальне правило», щоб у школи України призначалися учителі-
росіяни, а українців направляли на учительську роботу в Петербурзький,
Казанський й Оренбурзький учбові округи.
З України змушені були виїжджати не лише учителі, але й представники
інших верств інтелігенції. Українська інтелігенція зазнавала тотального тиску,
переслідувань і репресій. Діяльність Громад була заборонена, закрився Пів-
денно-Західний відділ Російського географічного товариства. Протягом 1876–
1880 рр. відомих вчених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та бага-
тьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства. М. Драго-
манова і П. Чубинського було прийнято рішення негайно вислати з краю «как
неисправных и положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещением
вьезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение». Емігрантами
стало немало інших громадівців. Для України і для них М. Драгоманов впро-
довж 1878–1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за межами
Російської імперії — «Громада».
Українська мова відповідними розпорядженнями імператора і урядових
установ була заборонена не тільки в державних, але й у народних школах,
церквах, театрах, в усіх офіційних установах. У 1895 р. навіть дитячі книжки
було заборонено видавати українською мовою. Цензура вилучала з українських
текстів такі слова як «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя», «козак». У
1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів зазначав: «Українські національні
згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії
вкраїнської скрізь історія московська викладається так, ніби вона нашому
чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь історія хвали та
гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим,
Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги»
рабської вірности».
Царським указом відхилялись будь-які прохання, петиції щодо зміни ста-
новища в культурно-духовній сфері України. В 1905 р. Кабінет міністрів Росії
відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборону
щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студен-
там у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викла-
дання. При цьому він заявив, що університет — це «загальнодержавна інсти-
туція», і в його стінах не може бути іншої мови, крім російської.
Cамодержавство постійно політизувало питання української культури і
мови. Провідникам українського руху довелося розв’язувати завдання усіх трьох
124
етапів водночас. Це призвело до зміни поколінь культурних діячів українського
руху. Фактично відходить від активної діяльності колишнє керівництво «гро-
мад», яке не сприйняло політичного радикалізму та прагнуло пристосуватись до
антиукраїнських заходів. На перший план виходить нова генерація української
інтелігенції (Леся Українка, Д. Антонович, С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Вин-
ниченко та ін.) і ті представники середнього покоління (зокрема, М. Драго-
манов), які виявили готовність поєднувати професійну та культурницьку роботу
з політичною. Аполітичне культурництво починає занепадати. Молоде поко-
ління інтелігенції, було виховане українофілами, під загальноросійським та
галицьким впливом прагне політизації українського руху.
В середовищі інтелігенції Західної України теж не було єдності. В ній чітко
виділялися три течії — москофіли, народовці і радикали. Якщо перші не ви-
знавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної
російської народності від Карпат до Камчатки», то другі спрямовували свої
зусилля на служіння інтересам українського народу, на розвиток української
мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідо-
мості українського населення. Радикали ж, очолювані І. Франком, М. Павликом,
О. Терлецьким, виступали за утворення незалежної України, пропагували рево-
люційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні
маси.
«З 1890-х років особливо, — писав М. Грушевський, — Галиція стає гор-
нилом української політичної й суспільної думки для всієї України, так би
мовити — зразковою школою політичної і культурної роботи, в котрій при-
ймають найактивнішу участь політично настроєні елементи українського гро-
мадянства Росії»5.
Попри антиукраїнську політику уряду Австрійської (з 1868 р. — Австро-
Угорської) імперії на західноукраїнських землях в цілому існували відносно
демократичні порядки, які давали змогу здійснювати культурницьку роботу.
У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Про-
світа», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Това-
риство займалось виданням книг, журналів українською мовою. Крім культур-
но-просвітницької, проводило й економічну діяльність — засновувало коопера-
тиви, крамниці, позичкові каси. «Просвіта» мала свої філії у всіх містах Західної
України і на кінець ХІХ ст. за популярністю серед населення могла зрівнятись з
церквою.
На рубежі 70–80-х рр. ХІХ ст. народовці все більше і більше втягуються в
політичне життя. У 1885 р. вони заснували свій політичний орган — Народну
раду, яку очолив Ю. Романчук. Вона мала продовжити традиції Головної
Руської Ради. Організація висунула вимогу надати українським землям авто-
номію в межах Австро-Угорщини.
———————
5 Грушевский М.С. Движение политической и общественной украинской мысли в
ХІХ ст. // Освобождение России и украинский вопрос: статьи и заметки. — СПБ,
1907. — С. 51.
125
З ініціативи Ю. Романчука протягом 1879–1896 рр. народовці видавали
тижневик «Батьківщина». 14 січня 1880 р. вийшов перший номер газети «Діло» —
найстаріший і впродовж багатьох років єдиний український щоденник. Через
свою пресу народовці пропагували ідеї просвіти народу, гасла прогресу, лібе-
ралізму, демократії і федералізму. У 1894 р. із Києва до Львова приїхав М. Гру-
шевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Він же очолив
створене «Просвітою» Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Це справило пози-
тивний вплив на розвиток національного руху, на зміцнення зв’язків між захід-
ними та східними українцями.
В 60–70-і рр. ХІХ ст. інтелігенція Буковини розгорнула діяльність україн-
ських товариств «Руська Бесіда», «Руська Рада», «Союз» та ін. Активну участь в
них брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович та ін. На
Закарпатті народовські ідеї відстоювали В. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович,
Г. Стрипський та ін.
Поява громадсько-культурних організацій на західноукраїнських землях
сприяла консолідації українства, передусім інтелігенції, у боротьбі за розши-
рення національних прав. Однак з точки зору перспектив української культури
потенціал Галичини, Буковини і Закарпаття був недостатній. Причинами цього
були ресурсна слабкість руху, зумовлена економічною відсталістю цих земель,
шовіністична політика щодо українців як австрійської влади, так і представників
визвольних рухів інших народів. Особливо потужними були польські впливи.
Вони посилювались тим, що навіть на українських землях чисельність укра-
їнського населення у містах поступалася полякам та представникам інших
національностей. Слабкість українського руху виявилась і в тому, що необхід-
ність протистояння експансії польської культури змусила багатьох представ-
ників місцевої інтелігенції бачити порятунок в тісному союзі з Росією.
Натомість такий потенціал для українського руху існував на Наддніпрян-
щині. Хоча сільське населення тут сягало 90%, міста були осередками пере-
дового розвитку. Тут будувалися потужні індустріальні підприємства, функці-
онували університети, наукові центри тощо. Саме тут концентрувався потенціал
культурного розвитку нації. Водночас, на відміну від Австрійської України, на
Наддніпрянщині до 1905 р. не існувало цивілізованих умов для розвитку укра-
їнської культури, а самі питання цього розвитку були політизовані. Наприкінці
ХІХ ст. в усій Україні і Московщині нарахували 74 свідомих українців, які були
розсіяні і не мали зв’язку один з одним6. Згодом цей список збільшився на
20 осіб. Водночас, частка інтелігенції Російської імперії, зосереджена в Україні,
була досить високою: тут працювало 22,7% усіх учителів, 19% медичних пра-
цівників, 22,5% адвокатів, 13,6% діячів науки, літератури, мистецтва7. Українці
серед них становили приблизно 30%, тоді як серед населення України вони
складали майже 73%8.
———————
6 Кононенко М. Спогади / Упоряд. П. Ротача. — Полтава, 1998. — С. 122.
7 Чиговська Л.Г. Діяльність більшовиків України серед інтелігенції в січні–серпні
1905 р. // Український історичний журнал. — 1972. — № 10. — С. 103.
8 Див.: Ярошевич А. Малороссы по переписи 1897 г. — К., 1905. — С. 2.
126
Зміцнення національно-культурних основ, створених і збережених попе-
редніми поколіннями, було наслідком і джерелом зростання національної сві-
домості інтелігенції, демократизації її складу, розширення соціальної бази укра-
їнського руху. До складу української інтелігенції все активніше вливались
представники заможних верств села і середніх верств міста. Відповідно поси-
лювався соціальний чи соціально-генетичний зв’язок і з селянством, носієм
національних звичаїв і традицій, а також з тими верствами населення, які були
тісно пов’язані з селом, — сільськими вчителями, священиками, земськими
діячами тощо. Під впливом об’єктивних і суб’єктиних обставин внутрішнього і
зовнішнього характеру етнічна самосвідомість інтелігентного вихідця із селян-
ських верств трансформувалась у національну свідомість. Українська інтелі-
генція на той час уже досягла такого рівня розвитку, що в її середовищі склалися
соціально-історичні передумови для відтворення і передачі національно-куль-
турних традицій від одного покоління до іншого. Спадкове володіння духов-
ними національно-культурними цінностями збільшувало потенціал і посилю-
вало вплив окремих родин га культурне життя України і посилювало процес
його відродження. Родини Єфремових, Грушевських, Матушевських, Рильських,
Чикаленків, Дорошенків, Дурдуківських, Антоновичів, Кониських, Симиренків,
Яхненків, Терещенків, Драгоманових, Косачів та багатьох інших стали сут-
тєвими факторами впливу.
Нове покоління української інтелігенції все більше все більше тяжіло до
масштабніших форм об’єднання, радикальних дій, і фактично, політизації
культурницького руху, утворення політичних організацій. Суттєвим кроком у
цьому напрямі стало створення у 1897 р. в Києві таємної організації, яка стала
основою майбутньої Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації
(ЗУБДО). Ініціативу її створення підтримали і молоді і старі громадівці. Серед
засновників організації разом з С. Єфремовим був і В. Дурдуківський.
На кінець 1898 р. Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала
вже 22 громади в різних містах України чисельністю понад 400 осіб. Керів-
ництво організацією здійснювала Рада, яку очолювали в різні роки композитор
М. Лисенко, історик В. Антонович.
При Раді організації діяв видавничий гурток, до якого входили С. Єфремов,
Ф. Матушевський, В. Дурдуківський, О. Лотоцький, В. Доманицький, В. Страш-
кевич, В. Прокопович. У 1898 р. з нагоди століття виходу у світ «Енеїди»
І. Котляревського гурток взявся за видання збірки творів українських пись-
менників рідною мовою. Того ж року видавничий гурток ЗУБДО був пере-
творений у видавництво, яке дістало назву «Вік». Це було перше видавництво в
Україні, яке легально займалось друком і розповсюдженням української літе-
ратури. Воно згуртувало навколо себе значні творчі сили, активізувало у своїй
діяльності різноманітні функції книгодрукування — від суто інформативної до
популяризаторської і культурно-просвітницької. Друковане слово сприяло роз-
ширенню масштабів національно-культурного руху. «Українська книжка, —
згадував С. Єфремов, — починає топтати стежку і під сільську стріху, і в гос-
поду інтелігентних людей»9.
———————
9 Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Київ; Лейпціг, 1919. — Т. 2. —
С. 282.
127
Робітничі страйки, селянські виступи 1901-1903рр., утворення партій молод-
шою, радикальною частиною української інтелігенції підштовхнуло ЗУБДО до
більш активніших дій і висунення політичних гасел. У 1903 р. організацією був
розроблений проект програми, головними ідеями якої було проголошення авто-
номії України та інших національних частин Росії і широке запровадження
української мови у всіх школах, у судочинстві, адміністративних справах тощо.
Восени 1904 р. на базі ЗУБДО була утворена Українська демократична партія,
яка об’єднала переважно «культурників» — помірковану частину інтелігенції.
Однак на той час українське питання вже вийшло за межі національного-
культурного. Воно не могло бути розв’язане без розв’язання політичних та
соціально-економічних проблем. Радикалізація ліберального руху в Україні
призвела до розколу Української демократичної партії і утворення Української
радикальної партії.
В подальшому українська інтелігенція перебувала в зоні впливу різних пар-
тій, політичних течій і рухів, але завжди продовжувала боротьбу за українське
слово, українську культуру, українське книгодрукування.
Революція 1905–1907 рр. зняла значну кількість обмежень з української
культури. У цей час виникає українська преса — газети «Хлібороб» і «Гро-
мадська думка». На початку 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі,
Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило
18 українських газет та журналів, а до середини року — 35. Розгортається дру-
кування українських книжок, з’являються видавництва «Час», «Ранок», «Дзвін».
Російська академія наук визнала українську мову «мовою, а не наречием».
Св. Синод видав Євангеліє українською мовою. Навіть ставилося питання про
українську мову як мову богослужіння, проте воно не було вирішене.
На новий рівень підняла українська інтелігенція культурництво, заснував-
ши, за прикладом Львова, культурно-освітні товариства — «Просвіти». Перші з
них в Наддніпрянській Україні було засновано в Одесі і Катеринославі у 1905 р.
У 1906 р. розпочала діяльність «Просвіта» у Кам’янець-Подільському, в 1907 р. —
у Житомирі, Чернігові, Миколаєві та Києві. На початок 1908 р. в Україні діяло
вже дев’ять «Просвіт» у великих містах і 30 філіалів у селах та містечках.
Вони об’єднували найбільш діяльну, активну частину української інтелігенції.
Зокрема, чернігівська «Просвіта», яку очолювали М. Коцюбинський та І. Шраг,
налічувала в своїх рядах майже 300 членів10.
Просвітянською інтелігенцією створювались освітні гуртки і курси, біб-
ліотеки, видавалась українською мовою науково-популярна література, художні
книги, календарі, довідники. Одна з найбільших просвіт — Київська — за
чотири роки свого існування організувала 25 літературно-музичних вечорів і
концертів з української тематики, 80 популярних лекцій, 30 читань, видала
36 популярних брошур тиражем 164 тис. примірників та «Каталог книжок для
українського читання». Тут розгорнули свою діяльність такі відомі діячі
українського руху, як Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Лисенко, Л. Старицька-
Черняхівська, В. Дурдуківський та ін.
———————
10 Лисенко О.В. «Проствіти» Наддніпрянської України у дожовтневий період.
Препринт. № 6 (18). — К., 1990. — С. 21.
128
Певну роль в національно-культурному відродженні України відігравало і
українське духовенство. Воно не було однорідним. З одного боку посилювалась
частина українського духовенства, яка, пройшовши російську школу і відір-
вавшись від народної маси, ставала дуже подібною до російського духовенства ,
все більше віддалялася від народу, вірно служила царю, а з іншого — зростала
та частина українського духовенста, яка не втратила своїх національних коренів,
ознак національно-релігійного менталітету, виявляла інтерес до народного жит-
тя, прагнення сприяти національно-культурному відродженню.
Духовенство загалом становило в Україні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.
велику силу. На українських землях в цей час діяло 10333 церкви та 105 мо-
настирських осель. Чорне духовенство налічувало в цей час 4,5 тис осіб, а біле —
понад 21 тис. На початку ХХ ст. в Україні діяло 31 духовне училище,
9 семінарій та духовна академія. 85% слухачів духовних семінарій становили
вихідці зі священицьких родин. Водночас загальний рівень освіти священиків не
був високий. У 1908 р. вищу освіту мали лише 21% протоієреїв та 1,6% свя-
щеників. Більш доступною була середня духовна освіта. Її мали 94% священ-
нослужителів, 60% дияконів та 46% псаломщиків. Однією з причин такого
становища було падіння авторитету залежної від самодержавства церкви, її не
демократизм. 60% випускників семінарій ставали на шлях світської кар’єри, а
значить ще під час навчання цікавились і жили проблемами світського життя.
В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. дух оновлення все активніше охоплює
середовище духовенства. В духовні навчальні заклади проникають ідеї свободи,
демократії, національно-релігійних і мовно-культурних устремлінь. В семіна-
ріях, академії організовуються українофільські гуртки. Національний рух укра-
їнського духовенства був спрямований на відродження української школи,
православних культурних традицій. Про його національно-культурницький по-
тенціал свідчить той факт, що немало відомих в ті і пізніші часи політиків, діячів
освіти, науки і культури були або вихідцями із священицьких родин, або самі
пройшли етап духовної освіти. Серед них: В. Доманицький, П. Филипович,
Є. Борисов, С. Петлюра, В. Блакитний, В. Голубович, В. Садовський, Е. Тер-
лецький, О. Саліковський, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Дурдуківський та
багато інших. Дітям духовенства через можливості батьків був більш відкритий
шлях до освіти, а українська стихія сільського життя сприяла формуванню
національної самосвідомості, власного національного «я».
На відміну від народників 1870-х років покоління С. Єфремова і В. Дур-
дуківського тісно пов’язувало ідеали демократії та соціальної справедливості з
боротьбою за національну волю.
У національному відродженні царизм вбачав основну загрозу «російській
православній цивілізації». Розпочалась реакція в ході якої значну кількість
здобутків революції було втрачено. Вже у 1908 р. Сенат Росії оголосив укра-
їномовну культуру і освітню діяльність шкідливою для імперії, такою, «що може
викликати наслідки, які загрожують громадському спокою»11. Нависла загроза
над «Просвітами», українськими бібліотеками, друкарнями, Російський прем’єр-
———————
11 Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепа-
ратизма. — К., 1912. — С. 276.
129
міністр П. Столипін виступив ініціатором істотного обмеженням автономії Фін-
ляндії. В 1910 р. за наказом його уряду були закриті українські культурні
товариства, видавництва, заборонено читати лекції українською мовою, прода-
вати українські книги, створювати будь-які неросійські клуби, проводити кон-
церти та вечори українською мовою12. Згодом цар Микола ІІ прийняв указ про
заборону всієї української преси. У березні 1911 р. уряд П. Столипіна не
дозволив відзначення 50-річчя від дня смерті Т.Г. Шевченка. А в Києві
П. Столипін заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст
руських» не буде13.
Протягом 1905–1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило в
Україні 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів,
822 учителів направило в інші школи за намагання запровадити у викладанні
українознавчу тематику. VII дворянський з’їзд у Москві прийняв постанову про
неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. Всім чинов-
никам в Україні аж до 1917 р. платили 50% надбавки до заробітної плати за
«обрусение края».
Попри це українське національне відродження набирало сили. Зростав про-
шарок національно свідомої інтелігенції, зростали масштаби її діяльності, вплив
на соціально-культурне й економічне життя суспільства. Українська національна
інтелігенція стала основною рушійною силою національного відродження.
Активізувалися зв’язки між західними і східними українцями, їх національна
інтеграція. Серед широких мас населення зростав інтерес до української мови,
історії, культури, формувалася національна самосвідомість українців. Націо-
нально-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні еволю-
ціонував від культурно-просвітницького до політичного етапу, появи гасла про
політичну самостійність України.
Новий етап у розвитку національно-культурного відродження відкрила
Українська революція. Центральною радою було намічено широку програму
розвитку національної культури, освіти та науки. У березні 1917 р. у Києві
відкрито Першу українську гімназію та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію,
започатковано Українську педагогічну академію, намічено заходи для переве-
дення шкіл на українську мову навчання. Українська інтелігенція, родини діячів
культури залишались рушійною силою культуро творчих процесів.
———————
12 Украинский вопрос. — Спб., 1914. — С. 61–62.
13 Див.: Грабовський Сергій. Міф Столипіна: химерний і небезпечний // Тиждень. —
2011. — 18 вересня.
130
УКРАИНСКАЯ ИНТЕЛЛИГЕНЦИЯ В ДВИЖЕНИИ
ЗА НАЦИОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЕ ВОЗРОЖДЕНИЕ
(вторая пол. ХIХ — нач. ХХ вв.)
Святослав Даниленко (аспирант кафедры Истории и етнополитики институту
Украинской филологии Национального педагогического университета
имени М.П. Драгоманова, swdan@ua.fm)
В статье рассматривается роль украинской интеллигенции в культурном
развитии в период, который получил название «национальное возрождение» —
вторая половина ХIХ — начало ХХ вв.
Ключевые слова: украинская культура, национальное возрождение, интел-
лигенция, имперская политика.
UKRAINIAN INTELLECTUALS IN THE MOVEMENT
FOR NATIONAL AND CULTURAL REVIVAL
(the second half of the 19th — the early 20th century)
Sviatoslav Danylenko (Postgraduate of the Department of History, Ethnic and Political
Studies, the Institute of Ukrainian Philology, Mykhailo Dragomanov National
Pedagogical University, swdan@ua.fm)
The article examines the role of the Ukrainian intellectuals in the process of
cultural building in Ukraine during the second half of the 19th and the early 20th
century. This period is called «national revival».
Keywords: Ukrainian culture, «national revival», intellectuals, imperial policy.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-101477 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2307-5848 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T20:40:41Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Даниленко, С. 2016-06-03T17:33:53Z 2016-06-03T17:33:53Z 2013 Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) / С. Даниленко // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 119-130. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/101477 94(477)008:-058.237 У статті розглядається роль української інтелігенції в культурному розвитку в період, який отримав назву «національне відродження» — друга половина ХIХ — початок ХХ ст. В статье рассматривается роль украинской интеллигенции в культурном развитии в период, который получил название «национальное возрождение» — вторая половина ХIХ — начало ХХ вв. The article examines the role of the Ukrainian intellectuals in the process of cultural building in Ukraine during the second half of the 19th and the early 20th century. This period is called «national revival». uk Інститут історії України НАН України Український історичний збірник Проблеми історії XIX–XXI ст. Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) Украинская интеллигенция в движении за национально-культурное возрождение (вторая пол. ХIХ — нач. ХХ вв.) Ukrainian intellectuals in the movement for national and cultural revival (the second half of the 19th — the early 20th century) Article published earlier |
| spellingShingle | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) Даниленко, С. Проблеми історії XIX–XXI ст. |
| title | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) |
| title_alt | Украинская интеллигенция в движении за национально-культурное возрождение (вторая пол. ХIХ — нач. ХХ вв.) Ukrainian intellectuals in the movement for national and cultural revival (the second half of the 19th — the early 20th century) |
| title_full | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) |
| title_fullStr | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) |
| title_full_unstemmed | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) |
| title_short | Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) |
| title_sort | українська інтелігенція в русі за національно-культурне відродження (др. пол. хiх — поч. хх ст.) |
| topic | Проблеми історії XIX–XXI ст. |
| topic_facet | Проблеми історії XIX–XXI ст. |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/101477 |
| work_keys_str_mv | AT danilenkos ukraínsʹkaíntelígencíâvrusízanacíonalʹnokulʹturnevídrodžennâdrpolhihpočhhst AT danilenkos ukrainskaâintelligenciâvdviženiizanacionalʹnokulʹturnoevozroždenievtoraâpolhihnačhhvv AT danilenkos ukrainianintellectualsinthemovementfornationalandculturalrevivalthesecondhalfofthe19ththeearly20thcentury |