З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Спроби запровадження порто-франко (режиму безмитної торгівлі) у Криму в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. були помітними явищами економічної історії півострова. У статті аналізується зміст численних проектів запровадження порто-франко, які пропонувалися представниками різних прошарків населення...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Гончарук, Т.Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2005
Теми:	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10317
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст / Т.Г. Гончарук // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 68. — С. 7-13. — Бібліогр.: 56 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859472506717470720
author	Гончарук, Т.Г.
author_facet	Гончарук, Т.Г.
citation_txt	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст / Т.Г. Гончарук // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 68. — С. 7-13. — Бібліогр.: 56 назв. — укp.
collection	DSpace DC
description	Спроби запровадження порто-франко (режиму безмитної торгівлі) у Криму в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. були помітними явищами економічної історії півострова. У статті аналізується зміст численних проектів запровадження порто-франко, які пропонувалися представниками різних прошарків населення. Розглядаються також спроби керівництва Російської імперії запровадити порто-франко в Криму. Вказано на причини, через які реалізація цих урядових заходів не була успішною. Попытки ведения порто-франко (режима беспошлинной торговли) в Крыму в конце ХVIII - первой половине ХIХ в. Были заметными явлениями в экономической истории полуострова. В статье анализируется содержание многочисленных проектов введения порто-франко, которые предлагались представителями различных слоев населения. Рассматриваются также попытки руководства Российской империи ввести порто-франко в Крыму. Указываются причины, из-за которых реализация подобных правительственных мер не имела успеха. Attempts of conducting porto-franco (a mode of duty-free trade) in Crimea at the end of XVIII - first half XIX century were the appreciable phenomena of peninsula's economic history. In article the maintenance of numerous projects of introduction porto-franco which were offered by representatives of various layers of peninsula is analyzed. Attempts of a management of Russian empire to enter porto-franco in Crimea are also considered. The reasons because of which realization of similar governmental measures had no success are specified.
first_indexed	2025-11-24T10:11:14Z
format	Article
fulltext	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 7 Гончарук Т.Г. З ІСТОРІЇ СПРОБ СТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО НА КРИМСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ В КІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. Політика митного протекціонізму була традиційно притаманна для Російської імперії ХVІІІ – ХІХ ст. Тому історія спроб створення зон безмитної торгівлі – порто-франко на теренах Південної України й, зок- рема, Криму в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. є особливо цікавою. Цим питанням приділялася пев- на увага в працях дореволюційних істориків (А.Скальковський) та радянських років (О.Оглоблин) [1]. Ни- зка проектів створення порто-франко у Криму розглянута сучасним вченим А.Євсєєвим [2]. Проте спеціа- льних досліджень, присвячених історії створення порто-франко на Кримському півострові кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., ще не було здійснено. Перша спроба російського уряду влаштувати порто-франко в Криму відбулася вже після славнозвіс- ного Кучюк-Кайнаржийського договору 1774 р., коли Російської імперії відійшло м. Керч (разом з Єніка- лє). Бажання заохотити переселення до Керчі греків з островів Архіпелагу (в тому числі і купців) змусило уряд надати місту низку важливих пільг. „Щедрою рукою посипалися на цих переселенців милості імпе- ратриці: 20 тисяч десятин зручної землі, соляні озера, 30-річна пільга та інші численні права та привілеї чекали на них на новій батьківщині.” – писав з цього приводу Х. Зінкевич[3]. Першим пунктом указу Ка- терини ІІ графу Орлову від 28 березня 1775 р. зазначалося: “Якщо забажають вони (грецькі матроси –Т.Г.) започаткувати своє поселення у містах Керчі та Єнікалє, то Ми, Милостиво на це погоджуючись, створи- мо свобідний та вільний порт у тих місцях”[4]. Створення “вільного порту” у Керчі тоді не могло завдати значних втрат російській промисловості або митниці через те, що весь Крим, окрім Керченського півост- рова, Російській імперії ще не належав. На думку Х. Зінкевича, згаданий указ цариці вельми сприяв розви- ткові міста: “завдяки цьому, населення Керчі і Єнікалє за короткий термін зросло до 16 тисяч душ, і на ру- їнах стародавнього Пантікапея завирувало діяльне життя.” Керівництво краю у той час надавало важливо- го значення як торгівельному, так і стратегічному розташуванню “цього місця, пануючого завдяки з’єднанню двох морів” (слова генерал-майора П.Потьомкіна з листа до його дядька Г.Потьомкіна від 27 березня 1778 р.)[5]. Однак після приєднання у 1783 р. усієї території Кримського ханства до Російської ім- перії Керч та Єнікалє вже не були відокремлені від решти території півострова державним кордоном і створення в них порто-франко могло завдати певних втрат російським виробникам та скарбниці. Тому ідею “вільного порту” у Керчі відклали, а саме місто, втративши своє виключне становище та значну час- тину грецького населення, занепало[6]. Після приєднання Криму та відкриття його портів для зовнішньої торгівлі (маніфест від 22 лютого 1784 р. „Про вільну торгівлю у містах Херсоні, Севастополі та Феодосії” [7]) ідеї створення зони „вільної торгівлі” на всьому півострові знайшли підтримку всесильного генерал-губернатора краю Г. Потьомкіна- Таврійського. Так, у доповіді цариці від 10 серпня 1785 р. він зазначав: “Митний збір у самому півострові настільки малий із привізних товарів, що його ледве вистачить на утримання сторожи. Якщо б було дозво- лено Вашою імператорською величністю цей збір на Таврійському півострові зовсім скасувати, то завдяки тому скоротилася б варта і було б залучено в край багато мешканців з інших країн”[8]. Отже, Потьомкін, пропонуючи створити режим порто-франко на всьому Кримському півострові, пояснював необхідність цього рішення двома причинами: 1) зменшенням витрат на утримання митної сторожі та 2) залученням з- за кордону переселенців. Не тільки Потьомкіну, але й багатьом іншим російським урядовцям Крим здава- вся ідеальним місцем для влаштування режиму порто-франко. Адже на перекопському перешийку було вельми зручно влаштувати митний контроль та захист від проникнення за межі півострова контрабанди. Дослідник економічної політики Потьомкіна Є.Загоровський з цього приводу відзначав, що доповідь „кня- зя Тавриди” вже „через декілька днів отримала силу закону, причому порто-франко було встановлено на п’ять років, вважаючи від 1 січня 1786 року. Захід цей робив непотрібними ті „митні установи, які були заведені в Криму (на півострові) після його приєднання, хоча, з іншого боку, викликав влаштування мит- ниці у Перекопі, при виході з Криму”[9]. Показово, що у зазначеному царському указі Потьомкіну ство- рення порто-франко в Криму розглядалося не тільки як захід тимчасовий (терміном на п’ять років), але й такий, що покладав на Потьомкіна особливу відповідальність щодо захисту фіскальних інтересів держави та російської торгівлі (у десятому пункті зазначеного указу йшлося: „Пристані, що на півострові Таврійсь- кому розташовані, ...звільняємо від сплати мит на 5 років на умовах: 1. що це звільнення буде мати свій початок від 1 січня наступного 1786 року; 2. що воно не інакше в силу вступить, як після справжнього влаштування сторожі між півостровом та іншими місцями, особливо після влаштування зв’язку між Херсоном, Перекопом і далі, задля запобігання контрабандного та безмитного тогу; 3. що Ми не забудемо вам у якнайскоріший термін надати потрібні щодо того зауваги, будучи впевнені, що ви докладете усе старання ваше, щоб розпорядження ці, що Нами робляться задля вигоди того краю, не спричинили ані втрат Нашим митним доходам, ані перешкод торгу”)[10]. Нажаль, на заваді влаштуванню кримського по- рто-франко тоді встала чергова російсько-турецька війна[11]. За часів Потьомкіна вочевидь вже з’являлися плани щодо створення порто-франко в окремих містах регіону. Ініціаторами тут могли виступати негоціанти середземноморських портів. Так, купці Генуї, міста, яке вже досить давно володіло правами порто-франко, особливо зацікавились майбутнім своєї колишньої колонії Феодосії (Кафи). Феодосії надавали особливого значення і деякі російські чиновники. Як відзначав один з прихильників відродження Федосії австрійський консул Фелікс Лагоріо, після завоювання Криму “Кафа своїм минулим природно мала була привернути його (російського уряду –Т.Г.) увагу”[12]. За сло- вами історика Ф. Лашкова: “Потьомкін зі значним співчуттям поставився до проекту савойського дворя- нина Галери – відновити морську торгівлю Кафи ХІV та ХV ст., і довго цікавився цією щасливою думкою, яку, нажаль, було важко втілити у життя”[13]. Нажаль, більшість проектів Галери щодо Феодосії та Криму взагалі, не зважаючи на підтримку Г. Потьомкіна, В. Каховського і навіть самої цариці, залишилися не- Гончарук Т.Г. З ІСТОРІЇ СПРОБ СТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО НА КРИМСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ В КІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 8 здійсненими[14] (Б.Галера помер у жовтні 1801 р., а його син і спадкоємець майна в Криму Анжело Гале- ра у квітні 1827 р.)[15]. Пізніше і інші керівники Криму мріяли про залучення на півострів міжнародних транзитних потоків, зокрема “про спрямування азійської торгівлі через Феодосію”[16]. Стурбований недостатнім економічним розвитком та темпами заселення Криму (“Воістину, – писав пізніше Павло Сумароков, – Крим є частинкою раю; однак після вигнання з нього Адама”)[17], наступник Катерини ІІ Павло І наважився реалізувати проект ненависного йому Потьомкіна щодо проголошення по- рто-франко на усьому півострові. За словами А. Скальковського, цим своїм заходом Павло І подав “пер- ший приклад” “створення порто-франко на берегах Чорного моря”[18]. На засіданні Державної ради від 5 лютого 1797 р., де обговорювалося це питання, доцільність влаштування “вільної торгівлі” у “таврійсь- ких портах” пояснювалася досить дивно: “щоб таким чином область ця набула скоріше необхідне насе- лення, яке б не тільки з одних татар, але й з різних порядних жителів складалося”[19]. 3 лютого 1798 р. було підписано царський маніфест про створення в Криму на 30 років порто-франко. “Дивлячись із серде- чною радістю на успіх торгівлі, – говорилося, зокрема, в цьому документі, – яка у портах наших на морях Балтійському та Білому поширюється, і бажаючи те ж саме здобути і на моря, що оточує півострів Таврій- ський... визнали Ми корисним для особливого торгівлі нашої піднесення і для надійнішого населення і об- лаштування міст та земель на цьому півострові, встановити там для всіх націй та народів на 30 років по- рто-франко, даруючи двом пануючим там купецьким гаваням Феодосійській та Євпаторійській повну сво- боду для приходу туди суден усіх націй..., з тим, що протягом вищезгаданого строку, дозволяється будь- якому природному російському підданому та іноземцю не тільки у зазначені гавані привозити усі товари безмитно, але й доставляти їх по всіх інших місцях півострова на тому ж праві”. Окрім того “півострів Та- врійський” отримував згідно з указом інші важливі пільги: дозвіл іноземцям вільно селитися у всіх пунк- тах окрім Севастополя; безкоштовну роздачу їм місць під будівлі та право засновувати свої храми; звіль- нення переселенців від багатьох податків; особливі заходи задля допомоги Євпаторії та Федосії (поста- чання будівельних матеріалів; дозвіл усім мешканцям займатися зовнішньою торгівлею, засновувати фаб- рики, торгові та страхові компанії; створення у майбутньому спеціальних посад “комендантів або градо- начальників” з широкими повноваженнями тощо). Вельми важливим було те, що цар, заохочуючи мешка- нців Криму заводити фабрики та мануфактури, дозволив їм вивозити свою продукцію вглиб імперії без- митно. Притому мануфактурні та фабричні вироби повинні були мати спеціальні документи та клейма, а сільські та інші непромислові місцеві товари ніяких таких документів могли не мати. “...Сирі вироби цього півострова пропускаються [вглиб країни] без документів і безмитно”, – проголошував цар. Показово, що, надаючи ці широкі права Криму, цар не відзначав якихось успіхів тамтешньої торгівлі. Більш того, вказу- вав на недостатній її розвиток та жалюгідний стан головних кримських торговельних портів Феодосії та Євпаторії, “які до повного занепаду прийшли”[20]. Одночасно з маніфестом Павло І підписав указ сенату про влаштування митного контролю на кордоні порто-франко. Цим указом існуючи митниці та митні за- стави в Криму ліквідовувалися. “Замість них” засновувалися “митниця у Перекопі та застава на кінці Ара- батської стрілки, перша для привезення й вивезення всіх тарифом у тамтешнім місцях дозволених [това- рів], а остання тільки для вивезення товарів, які привозяться на ...півострів”. Окрім того, “задля запобіган- ня таємному провезенню товарів, як із Таврійського півострова вглиб Росії, так і з неї на півострів”, Ко- мерц-колегії було наказано “створити у потрібних місцях по Перекопській лінії й по берегах Гнилого моря на материковій землі форпости з потрібним числом наглядачів та об’їждчиків”. Митні установи на кордоні кримського порто-франко мали розпочати свою роботу 1 травня 1798 р. Товари, які до того часу вже були ввезені на півострів з-за кордону, можна було ввезти вглиб країни безмитно за наявності документів та клейм портових митниць[21]. Призначаючи початок дії кримського порто-франко на 1 травня 1798 р., цар вочевидь розраховував на вельми оперативні дії своїх підлеглих, які мали протягом двох з половиною мі- сяців організувати митний контроль за виїздом з півострова, влаштувати необхідні споруди, а з часом і будівлі для митників, наглядачів та ін. „Вже скоро після встановлення порто-франко його неефективність стала очевидною. – відзначає А. Євсєєв, – …Недивно, що проголошене на тридцять років порто-франко в Криму існувало менше двох років і було скасоване 12.12.1799 р.”[22]. Існування кримського порто-франко виявилося таким нетрива- лим, що дозволяло деяким дореволюційним авторам твердити: маніфест про “вільну торгівлю” на півост- рові 1798 р., “який мав на меті залучення до Криму іноземних капіталів та створення численних галузей господарства та промисловості, через невідомі причини не був оприлюднений, хоча і увійшов до повного зібрання законів”[23]. В указі від 12 грудня 1799 р. “Про відкладення до певного часу проголошення по- рто-франко на Таврійському півострові...”, не заперечувалася доцільність існування “вільної торгівлі” в Криму взагалі. Більше того, цар твердив, що лише зовнішньополітична ситуація (велика війна в Європі) завадила “побачити той квітучий стан, якого б цей півострів мав досягти” внаслідок маніфесту 13 лютого 1798 р. “Проте, – говорилося в указі, – у той самий час заворушення, що посилилися в Європі, стали пе- решкодою цього нашого влаштованого для блага підданих заходу, й передбачене у маніфесті нашому не могло вже було бути в дію запроваджено. А оскільки ті самі події й дотепер в Європі продовжуються, то змушені ми відкласти влаштування цього порто-франко до певного часу....” Зазначеним указом Павло І поновив на півострові губернське правління, колишні “митниці та застави з потрібним влаштуванням ми- тного нагляду” та ліквідував, “тепер існуючи, Перекопську митницю та Арабатську заставу”[24]. Як від- значає Ю. Головко, після скасування кримського порто-франко “не була закрита одна нова митниця, поява якої була пов’язана із запровадженням режиму вільної торгівлі в Криму – Маріупольська”[25]. Сучасники та історики по-різному оцінювали наслідки нетривалого існування кримського порто- франко. А. Євсєєв наводить свідчення Сумарокова про надзвичайне піднесення у зазначений період торгі- влі Феодосії[26], В. Гурєв вважав проголошення кримського порто-франко „великою думкою та милістю Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 9 для всього краю” з боку Павла І, яка могла б сприяти залученню іноземних капіталів та захисту від епіде- мій, але не була реалізована через причини суб’єктивні (зловживання чиновників, зокрема, директора Пе- рекопської митниці)[27]. Високо оцінювати проголошення Криму порто-франко архієпископ Гавріїл[28] та А.Скальковський. Проте останній зазначав: “Були три головні причини, що сприяли перекрученню цього важливого заходу: 1) непевні обставини торговельних справ у Європі, з приводу бід Французької револю- ції; 2) надто великий простір місця, якому надано переваги порто-франко, отже неможливість точного ми- тного нагляду; 3) обрання Євпаторійського порту, занадто відкритого та мілководного”[29]. С. Палас вва- жав порто-франко на Кримському півострові недоречним, бо „створена у Перекопі митниця обмежила б довіз фуражу, худоби і створила б великі перешкоди довозу хліба з Малоросії та Великоросії, а без цього Крим, через часті на ньому неврожаї від того часу, як його зайняли росіяни, не міг би сам існувати і тим більше відвантажувати зерно [за кордон]”, проте водночас вважав можливим надання митних пільг тран- зитній торгівлі через кримські порти[30]. Сучасний історик А. Третьяк відносить проголошення кримсько- го порто-франко до тих заходів уряду Павла І, які “були такими ж непродуманими, як і недовговічни- ми”[31]. Олександр І у 1801 р. наказав створити спеціальний “особливий комітет для приведення Криму до кращого стану”. Під час роботи останнього М. Мордвинов ставив запровадження порто-франко у залеж- ність із перерозподілом землі на півострові (повернення татарам їхніх колишніх земель на рівнині та за- прошення в гірську частину іноземців-християн). “Загальне благо вимагає, – зокрема писав він, – щоб в гірську частину Криму ...були залучені іноземці, які зрозуміють ціну такої благодатної країни. Корисні на- слідки від проголошення порто-франко найсильніше залежать від такого розпорядження”[32]. Однак до ідеї порто-франко на усьому Кримському півострові російський уряд тоді вирішив більше не повертатися. Невдача загальнокримського порто-франко не знищила надії на влаштування „вільного порту” в од- ному з міст півострова. Так, вищезгаданий П. Сумароков у своїй книзі 1803 р. пропонував у майбутньому (після переселення до прибережної частини півострова греків та вірмен) проголосити порто-франко у Ах- тіарі (Севастополі) та Керчі, а всі інші порти Криму закрити для зовнішньої торгівлі[33]. Інші кримські ді- ячі особливу увагу звертали на Феодосію. А. Скальковський згадував “проект порто-франко в Феодосії строком на п’ятдесят років”, складений у 1802 р. “Комітетом для облаштування Новоросійської губернії” за пропозицією К. Га бліца[34]. У Петербурзі створення “вільного порту” у Феодосії тоді вирішили “від- класти”, натомість надавши місту деякі інші пільги (в указі 1803 р. щодо призначення губернатором краю Беклєшева третім пунктом відзначалося: “Відкладаючи на майбутнє вирішення питання про влаштування порто-франко, Кєфа тим не менш може через своє становище являти собою важливе торговельне міс- це…”)[35]. Проте місцеві діячі продовжували пропонувати різні проекти щодо відродження торгівлі ста- родавньої Кафи (записка „Потреби Феодосії” феодосійського військового губернатора О. Клокачова 1810 р. та ін.) [36]. Чума 1813 р. (“цей страшний час назавжди залишиться у літописах Федосії. Нещасні люди гинули не стільки від пошесті, скільки від хижацтва поліцейських чиновників, які прагнули смерті заможних купців та поміщиків,” – згадував про неї однин з очевидців)[37] породила пропозиції створення порто-франко для захисту від епідемій. Цьому, зокрема, були присвячені “Нотатки про порто-франко”, подані 10 листопада 1814 р. феодосійським градоначальником Семеном Михайловичем Броневським (1763 – 1830 рр.)[38] пе- тербурзькому військовому губернатору М. Милорадовичу. У супроводжувальному листі С.Броневський відзначав: зусилля карантинних чиновників Криму не можуть дати “абсолютної впевненості”, що пошесть не буде принесено разом із контрабандними товарами завдяки усіляким “купецьким хитрощам”. “Оскіль- ки досвідом доведено, – писав градоначальник, – що контрабанда ніколи не знищиться, поки буде існувати заборона, то потрібно пошукати... засобів... щоб зменшити, а якщо можна знищити приводи до зловживань і тим самим надати державі надійного забезпечення від внесення чуми через контрабанду. Задля досяг- нення цієї мети є один засіб, що давно в Європі використовується і визнаний надійнішим супроти контра- банди та чуми – подарувати переваги порто-франко тим портам, в яких створені головні карантини”[39]. В своїх “Нотатках” Семен Михайлович, по-перше, звернув увагу на корисність режимів порто-франко взага- лі (“Скрізь, де були відкриті порто-франко, відзначалося швидке зростання торгівлі, постійне збільшення народної промисловості й внаслідок цього добробут мешканців. Генуя, Марсель, Анкона, Ліворно і Трієст служать підтвердженням цієї істини”), по-друге, пояснював, що “в Росії першій досвід [порто-франко] був невдалим”, бо Кримський півострів мав надто велику площу для влаштування такого режиму (“Люди, в торговельних справах обізнані, тоді вже передбачали, що благотворні плани уряду щодо створення цієї системи залишаться безуспішними для Криму і для всієї держави, бо поширення прав порто-франко на ве- ликий простір землі суперечить справжнім поняттям про порто-франко”). “Існуючі у Європі порто-франко обмежуються мурами міста або однієї з частин міста...” – наголошував Броневський і вважав, що „для Фе- одосії достатнім визначити одну частину міста для порто-франко, для того, щоб інша частина слугувала для складування товарів”. У своїй записці Семен Михайлович навів 13 головних положень (“оснований”), за якими мало б функціонувати майбутнє порто-франко, в першому з них детально визначивши кордон майбутнього “вільного порту” (“Частина міста Феодосії, найближча до карантину, проголошується порто- франко, з тим щоб межа, призначена для порто-франко, оточувала карантин звідусіль – від одного берегу моря до іншого, наприклад: від Лагорієвого дому, що на набережній, через базарний майдан, мимо като- лицької церкви, потім через караїмський форштадт продовжувати лінією по горам до батареї”). Планува- лося, що феодосійський порто-франко “буде мати …один вхід для сполучення з містом”[40]. Загалом слід сказати, що записка С.Броневського відрізнялася ґрунтовністю, продуманістю та детальністю. Чимало її положень, із відповідними змінами, були пізніше реалізовані відносно Одеси. Проте усі старання заповзя- тливого феодосійського градоначальника (у 1817 р. Броневський звертався і до адмірала М.Мордвінова, надіславши йому копію своєї записки, бо оригінал на той час вже загубився у кабінетах петербурзьких де- партаментів)[41] були марними. Гончарук Т.Г. З ІСТОРІЇ СПРОБ СТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО НА КРИМСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ В КІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 10 Створити порто-франко у Федосії пропонував і колишній генерал-губернатор Е. Рішельє в своєму ли- сті до імператора Олександра І від 1814 р., а також тодішній чинний генерал-губернатор О. Ланжерон в поданні царю від 1816 р. (у цьому поданні Ланжерон частково просто переписав цілі речення та абзаци із згаданого вище листа Рішельє). Проте пропозиції Рішельє та Ланжерона стосувалися в першу чергу “віль- ного порту” в Одесі[42]. Феодосійські мешканці і пізніше неодноразово підіймали питання про надання місту деяких митних пільг (9 вересня 1827 р. купецтво міста подало градоначальнику Богдановському клопотання про надання Феодосії деяких “особливих переваг” щодо проходження митного контролю, пи- тання про порто-франко в ній не підіймалося, однак розглядалися можливості влаштування у місті „місця складування” транзитних товарів)[43]. Однак такі пропозиції не знаходили підтримки влади. Феодосія не тільки не отримала порто-франко, але пізніше втратила і інші пільги, що спричинило її занепад (деякі ав- тори вважали, що .на початку ХІХ ст. це місто мало статус „вільного порту”, „у 1827 році 30-річний тер- мін „порто-франко” для Феодосії закінчився і торгівля її разом з цим занепала.” Важко пояснити, на яких джерелах базувалися такі твердження)[44] У ХІХ ст. відродилася ідея створення порто-франко у Керчі – як захисту міста від епідемій (В. Гур’єв у вищезгаданій записці 1817 р. наголошував: “Тільки порто-франко у Керчі та Одесі й створення каранти- нів, зручних для швидкого та вигідного вивантаження та завантаження товарів, можуть захистити [край] від зовнішньої пошесті”)[45] та засобу покращення його торгівлі, яка, „не зважаючи на численні для того засоби”, не мала „бажаної самостійності”[46]. Чи не найбільше зусиль в цьому напрямку доклав нащадок знатного грузинського роду князь Захар Семенович Херхеулідзе (Херхеулідзев) – керченський градонача- льник від 1830 до 1850 р., який був чи не найкращим керівником цього міста у першій половині ХІХ ст.[47] (не зважаючи на попередні наміри видавців „Російського біографічного словника”[48], біогра- фія З. Херхеулідзе, нажаль, до цього видання не потрапила). Невдовзі після свого призначення Херхеулі- дзе звернувся із докладною “Доповідною запискою” до міністра внутрішніх справ імперії. Свою пропози- цію, що була складена у досить ліберальному дусі (з постійним зверненням до досвіду європейських країн та критикою існуючого в імперії становища), градоначальник присвятив захисту краю та країни загалом від епідемій. “Триразова поява пошесті в Одесі, чума у Севастополі, бунт з усіма його шаленствами, до- статньо доводить, що наші карантинні заходи недієві, слабкі та недостатні”. – відзначав Херхеулідзе[49]. Серед заходів, необхідних для покращення ситуації, він зазначав не тільки зміни у практиці карантинного обстеження, перетворення Азовського моря на каботажне тощо, але й влаштування в Керчі порто-франко. “У разі якщо для цього утворення (порто-франко –Т.Г.) не існувало в державах інших причин, то його вар- то було б створити для карантинів.” – наголошував Херхеулідзе[50]. Керченський градоначальник зазда- легідь передбачив головні аргументи супротивників порто-франко: „а) порто-франко зменшить споживан- ня наших виробів; в) припущення про збільшення контрабанди; с) витрати, в які буде втягнуто уряд при влаштування лінії [порто-франко]”. На ці можливі заперечення Херхеулідзе відповідав: по-перше, росій- ська промисловість не зазнає великих збитків від втрати керченського ринку збуту (“7 тисяч мешканців Керч-Єнікальського градоначальства, не можуть мати великого впливу на внутрішню нашу торгівлю”); по-друге, проблема контрабанди є менш небезпечною ніж загроза епідемій („“контрабанда насправді може посилитися, однак краще впустити на 100 тис. контрабанди ніж річ за 5 крб., яка заразить весь край”); по- третє, захист краю від нових пошестей вартий „витрат на влаштування межі порто-франко з її застава- ми”[51]. Хоча зазначена записка знайшла відгук з боку міністра внутрішніх справ (11 листопада 1838 р. він своїм листом просив виконуючого обов’язки новоросійського генерал-губернатора надати свої “висновки” щодо “проекту” керч-єнікальского градоначальника), проте керівництво краю вважало пропозиції З. Херхеулідзе недоречними. Виконуючий обов’язки генерал-губернатора П. Федоров на прикладі Одеси доводив, що порто-франко не може бути надійним захистом від епідемій (“Друга чума 1829 року спочатку відкрилася на Усатівських хуторах, що знаходилися поза межею порто-франко... Якщо втретє чума не перетнула межу порто-франко, то ми після милості Божої зобов’язані цим невтомним трудам та піклуванню графа Михайла Семеновича Воронцова....”) і взагалі не є карантинним засобом (“Якщо порто- франко визнати засобом карантинним, тоді неможливо застосовувати його тільки для однієї Керчі. Сумнівні судна відвідують Феодосію, Євпаторію і, особливо, Дунайські порти; при цьому за ступенем небезпеки найбільшу увагу заслуговують Ізмаїл та Рені. Тоді і тут варто було б проголосити порто- франко”)[52]. До ідеї керченського порто-франко за ініціативи Херхеулідзе уряд повертався неодноразово. Так, пе- ребуваючи у Петербурзі 26 липня 1840 р., керченський градоначальник подав на розгляд управляючому міністерством внутрішніх справ новий, досить сміливий, проект, в якому, зокрема, пропонував запровади- ти зміни усієї зовнішньоторговельної політики держави: зменшити суворість митних правил, одночасно посиливши карантинні заходи. “Ми, ті, хто живуть на кордонах держави, – зокрема писав Захар Семено- вич, – у краї, який знов відроджується, часто бачимо, що теоретики наші, не знаючи і десятої частини гео- графічного та статистичного становища нашої держави, вперто дотримуються правил, які прийнятні десь у Німеччині (явний натяк на походження міністра фінансів імперії, відомого супротивника ідей „вільної торгівлі” Єгора Францевича Канкріна –Т.Г.) і шкодять [нам]. Наприклад, якщо б за митними нашими по- становами було б менше дріб’язкових вимог й суворостей, проте більше свободи та полегшень, то це за- лучило б капітали, й торгівля наших портів отримала б більше розвитку; навпаки послаблення, що припу- скаються у наших карантинних постановах, спричиняють нещастя.” Тільки порто-франко, на думку Захара Семеновича, могло бути гарантією від таємного провезення заражених речей, бо лише в цьому випадку “бідний солдат або матрос, бажаючи для свого сімейства пронести яку-небудь дрібничку, не буде страши- тися, що при виході з карантину ця дрібничку в нього буде відібрана митними наглядачами”[53]. У 1844 р., стурбований небезпечними інцидентами з контрабандними та „сумнівними” щодо хвороби това- Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 11 рами на суднах на керченському рейді, уряд повернувся до ідеї створення порто-франко (російське керів- ництво не знало, яким чином водночас і захистити край від епідемій, і не “зашкодити розвиткові стосунків з горцями”, тому навіть цар Микола І поставив запитання “чи не буде визнано можливим влаштувати ка- рантинну лінію поза межами Керчі, з проголошенням цього міста порто-франко?”). З цього приводу Хер- хеулідзе 18 березня 1844 р. склав черговий проект, в якому запропонував генерал-губернатору М.С. Воронову три можливих варіанта кордону “вільного порту” на Керченському півострові: перший – найближчий до міста довжиною 16 верст по суходолу з 10-ма караульнями та чотирма митними заставами, із приблизної вартістю спорудження мало 26600 крб. сріблом; другий – довжиною по суходолу та морсь- кому берегу в 61 версту з 40 караульнями та двома митними заставами вартістю 47750 крб. сріблом; третій – довжиною у 67 верст з 47 караульнями та двома заставами вартістю 53200 крб. сріблом. Херхеулідзе яв- но схилявся до третього з запропонованих ним варіантів межі керченського порто-франко. Адже в цьому разі “вільний порт”, за його власними словами “охоплює всю землю градоначальства і простір, який може надати місту всі зручності, коли його людність, а також і торгівля, досягнуть можливого ступеня розкві- ту”. Що стосується двох перших варіантів, то керченський градоначальник запропонував їх на той випа- док, якщо держава буде неспроможна виділити на цей проект достатню кількість коштів. Окрім порто- франко на Керченському півострові Херхеулідзе пропонував встановити митну лінію і на Таманському півострові напроти Керчі, “від Фанагорії... до Бугазського обмінного двору з однією заставою на дорозі, що прямує до Катеринодару”. “Таким чином, – підсумовував Херхеулідзе, – Керч, з’єднавшись ще тісніше зі Східним берегом, й приймаючи на себе весь ризик у випадку появи пошесті, буде постачати укріплення (кавказькі – Т.Г.) предметами, необхідними для життя”. Отже, Херхеулідзе фактично пропонував створити не “Керченське”, а “Керченсько-таманське” порто-франко, яке мало б знаходитись під його керівництвом (“відокремлення Керчі від Тамані так само неможливо, як відокремлення Керчі від її карантину”, – відзна- чав градоначальник). Херхеулідзе вказував на економічні вигоди від реалізації свого проекту як для Керчі, так і для всієї „Південної Росії”: на перспективи розвитку транзитної торгівлі (“Південно-східні прилеглі губернії відкриють нові шляхи для збуту через Керченський порт своїх виробів і навіть вироби самого Си- біру будуть спускатися по Волзі до Керчі, й Керч при існуванні порто-франко за короткий термін перетво- риться у центральне складське місце”), залучення іноземних капіталів тощо. “За умов встановлення порто- франко, – писав Херхеулідзе, – Керч залучить капітали та людей підприємливих, які, виходячи з власної вигоди, знайдуть засоби більш успішні, ніж всі зусилля градоначальства, задля зближення своїх торгове- льних справ з горцями. Промисловці влаштують в укріпленнях крамниці та магазини. Берег буде населя- тися, і горці, познайомившись с вигодами життя, будуть поступово ставати освіченими та зближатися з нами”[54]. Не зважаючи на ґрунтовні аргументи Херхеулідзе, його проект знов не знайшов підтримки у керівни- цтва імперії та краю. Супротивники вільної торгівлі навіть пропонували зовсім відокремити Керч від реш- ти півострова митним кордоном без дозволу будь-якого сполучення через нього. В разі здійснення такого проекту, на думку Херхеулідзе (з цим погоджувався і генерал-губернатор М. Воронцов у своєму поданні до міністра внутрішніх справ від 16 травня 1844 р.)[55], Керчі загрожував цілковитий занепад. Врешті за- мість влаштування порто-франко Микола І 6 серпня 1844 р. видав розпорядження про посилення в Криму карантинного контролю. Отже, ідея створення порто-франко на Кримському півострові була достатньо популярною в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. Однак з усіх проектів порто-франко в Криму лише три знайшли втілення у царських указах (1775, 1786 та 1798 рр.) які, фактично, не були реалізовані. Причини невдачі зазначених проектів були пов’язані з політичною кон’юнктурою у правлячих колах імперії. Для отримання порто- франко потрібні були не тільки аргументовані пропозиції, але й підтримка з боку столичних посадовців. Саме тому не надто аргументована записка О. Ланжерона щодо влаштування порто-франко в Одесі 1816 р. спричинила отримання цим містом порто-франко терміном на 30 років (пізніше його було продовжено ще на 10 років), а ґрунтовні проекти С. Броневського та З. Херхеулідзе щодо влаштування „вільних портів” у Феодосії та Керчі залишилися нереалізованими. Одеська торгівля вже на початку ХІХ ст. вражала зрос- танням своїх оборотів, вона мала значні фінансові ресурси й могла легко знаходити „союзників” серед урядовців високого рангу. Можливості кримських портів в цьому плані були набагато скромнішими та й надзвичайними комерційними успіхами вони похвалитися не могли (Показово, що відповідаючи на один з вищезгаданих проектів З. Херхеулідзе, П. Федоров наголошував: „...порто-франко – це розкіш торгівлі; і тому воно може існувати в одній тільки Одесі. Думати ж про порто-франко у Керчі, в якій сам градонача- льник нараховує не більше 7 тисяч [мешканців], де немає власних виробів і торгівлі... поки ще зара- но”)[56]. Документи, що були розглянуті в цій статті, звичайно, не вичерпують всіє кількості проектів, що їх пропонували прибічники „вільної торгівлі” на Кримському півострові у зазначений період. Ці цікаві пам’ятки економічної думки ще потребують подальшого вивчення. Так само, як і спроби запровадження порто-франко у Керчі 1775 р. та на Кримському півострові у 1786 та 1798 р., які ще не набули належного вивчення у історичній літературі. Джерела та література 1. Оглоблін О. Одеське порто-франко // Наукові записки київського інституту народного господарства. – 1928. –Т. 9. – С. 2, 37. 2. Евсеев А.А. Город Феодосия и проекты порто-франко в конце ХVIII – начале ХIХ века // Пилигримы Крыма осень’ 2000: путешествия по Крыму, путешественники о Крыме: Материалы ІV крымской ме- ждународной научно-теоретической конференции в 2 ч. – Симферополь, 2001. – Ч. 2. – С. 42. Гончарук Т.Г. З ІСТОРІЇ СПРОБ СТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО НА КРИМСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ В КІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 12 3. Зенкевич Х.Х. Керчь в прошлом и настоящем. Историко-археологический и географический очерк с приложением описания достопримечательностей, хронологического указателя и исторических сведе- ний с рисунками. – Керчь, 1894. – С. 39. 4. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗРИ). – Собр. 1. – Т.20. – №14284. – С. 102. 5. Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции и донесения. – СПб., 1885. –Т.2. – С. 376. 6. Зенкевич Х.Х. Керчь в прошлом и настоящем. – С. 39, 40. 7. ПСЗРИ. – Собр 1. – Т. 22. – №15.935. – С.50, 51. 8. Сборник военно-исторических материалов. – СПб., 1893. –Вып.6. – C. 120; Ея Величеству доклады князя Потемкина // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1872. – Т.8. – С.212, 213. 9. Загоровский Е. Экономическая политика Потемкина в Новороссии (1774 – 1791) // Журнал Науково- Дослідчих катедр м. Одеси. – 1926. – Т.2. – №2. – С. 8, 9. 10. ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т.22. – № 16.239. – С.439, 440. 11. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775 – 1800 гг. – М., 1956. – С.145. 12. Лагорио Ф. Четыре эпохи в жизни города Феодосии. – Б.г. – С. 31. 13. Лашков Ф. Князь Г.А. Потемкин-Таврический, как деятель Крыма. Краткий очерк по архивным дан- ным. – Симферополь, 1890. – С. 14. 14. Писмы правителя Таврической области Василия Васильевича Коховского правителю канцелярии В.С. Попову, для доклада его светлости князю Григорию Александровичу Потемкину-Таврическому // Записки Одесского общества истории и древностей (далі ЗООИД). – Одеса, 1877. – Т.10. – С.306-308; Ордера князя Потемкина правителю Таврической области // Известия Таврической ученой архивной комиссии (далі ИТУАК). – 1891. – №12. – С.63; Ордера князя Платона Александровича Зубова прави- телю Таврической области // ИТУАК. –1892. – №15. – С.50, 51. – 1893. – №18. –С.70. – 1895. –№23. – С.15; Сборник документов по истории крымско-татарского землевладения // ИТУАК. – 1896. –№25. – С.31, 101, 145, 158; Архив графов Мордвиновых (далі АГМ). – СПб., 1901. – Т.1. – С.570. Історія Ха- джибея (Одеси) 1415 – 1795 рр. в документах /За ред. канд. іст. наук Т.Г. Гончарука. – Одеса, 2000. –С. 287–292. Gallera B. Apercu sur les quarantaines // АГМ. –Т.2. – С. 302–313. Из дел Николаевского порто- вого архива // ИТУАК. – 1895. – №22. – С. 26. Gallera B. Note presentee au prince Kourakin // АГМ. – Т.2. –С. 544, 545. 15. Державний архів Одеської області (далі ДАОО). – Ф.1. –Оп.190 (1827 р.). – Спр.33. – Арк. 1, 2, 146. 16. Первые годы нашего господства в Крыму // Кондораки В.Х. В память столетия Крыма. – М., 1883. – С. 119. 17. Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду Павла Сумарокова. – СПб., 1803. – Ч.1. – С. 158. 18. Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730-1823. – Ч. 2. – С.266. 19. Об учреждении в Одессе по проекту надворного советника Фродинга порто-франко // Архив Государ- ственного совета. – СПб., 1888. – Т. 2. – С. 121. 20. ПСЗРИ. – Собр.1. – Т.25. – №18.373. – С. 64–67. 21. ПСЗРИ. – Собр.1 . – Т.25. – №18.374. – С. 68. 22. Евсеев А.А. Вказана праця. – С. 42. 23. Краткое историко-статистическое обозрение Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. – Симферополь, 1867. – В.1. –С.5. 24. ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т. 25. – №19.226. – С. 919. 25. Головко Ю.І. Становлення митної мережі на Півдні України (1776 – 1819 рр.) // Студії з історії Степо- вої України. –В.1. – Запоріжжя , 2003. – С. 45. 26. Евсеев А.А. Вказана праця. – С. 41, 42. 27. Торговля Черного моря // АГМ. –СПб, 1902. –Т.6. –С. 229; Взгляд на торговлю Черного моря. Записка статского советника Василия Гурьева, представленная императору Александру Павловичу в 1817 году // Сборник исторических материалов извлеченных из архива первого отделения собственной Его Им- ператорского величества канцелярии. – СПб., 1876. – В.1. – С. 287. 28. Гавриил. Продолжение очерка о Новороссийском крае. Период с 1787 по 1837 год // ЗООИД. – 1863. – Т. 5. – С. 459, 460. 29. Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730-1823. – Ч. 2. – С.18, 19. 30. Палас П.С. Наблюдения сделанные во время путешествия по южным наместничествам русского госу- дарства в 1793–1794 годах. – М., 1999. – С. 206 – 208. 31. Третьяк А.И. Южная Украина в системе политических отношений Европы концы ХVIII в. Диссерта- ция на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – Одесса, 1996. – С. 114. 32. Мнение Мордвинова относительно Крыма // АГМ. – СПб., 1902. –Т.3. –С.211. 33. Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду Павла Сумарокова. – СПб., 1803. –Ч.1. – С. 135–137; – СПб., 1805. – Ч.2. – С. 93. 34. Евсеев А.А. Вказана праця. – С. 42. 35. ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т .27. – №20.643. – С. 483 36. Клокачев Мордвинову // АГМ. – СПб., 1902. – Т.4. – С. 241, 242; Клокачев А. Нужды Феодосии // АГМ. – СПб, 1902. – Т. 6. – С.12, 16, 17. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 13 37. Первые годы нашего господства в Крыму // Кондораки В.Х. В память столетия Крыма. – М., 1883. – С. 135. 38. Русский биографический словарь. – СПб, 1908. – [Т.3]. – С.362, 363. 39. Броневский Милорадовичу // АГМ. – СПб., 1902. – Т.4. – С. 296, 297. 40. Броневский. Замечания о порто-франко // АГМ. – СПб., 1902. – Т.6. – С. 183 – 185, 189, 190. 41. Броневский Мордвинову // АГМ. – СПб., 1902. – Т.4. – С. 319, 320. 42. Le duc Richelieu a l’Empereur Alexandre, sur la Nouvelle Russie // Сборник Русского исторического об- щества. – СПб., 1886. –Т.54. –С. 412–417; Граф Ланжерон императору Александру // АГМ. – Т.2. –С. 555, 558; 43. ДАОО. – Ф.1. – Оп. 190 (1827 р.) –Спр. № 35. –Арк. 1, 3, 4, 7. 44. Российская Родословная книга, издаваемая князем Петром Долгоруким. – СПб., 1856. – Ч.3. – С.483, 484; Виноградов В.К. Феодосия (исторический очерк). –Екатеринодар, 1902. –С. 102. 45. Торговля Черного моря // АГМ. – СПб, 1902. –Т.6. –С. 228, 229. 46. Смоленский А. Статистическое описание Керч-Еникальского градоначальства // Новороссийский ка- лендарь на 1841-й год. – О., 1840. – С. 294. 47. Зенкевич Х.Х. Керчь в прошлом и настоящем. – Керчь, 1894. – С.42, 49, 50, 53, 55, 56. 48. Азбучный указатель имен русских деятелей, имеющих быть помещенными в „Биографический сло- варь”, издаваемый Императорским Русским Историческим Обществом. Часть ІІ // Записки Русского исторического общества. – СПб., 1888. – Т.62. – С.401. 49. ДАОО. – Ф.1. –Оп.191 (1838 р.). – Спр.70. – Арк. 2. 50. Там само. – Арк. 12. 51. Там само. – Арк. 13. 52. Там само. – Арк. 25. 53. Там само. – Арк. 28, 29. 54. Там само. – Акр. 45-49 55. Там само. – Арк. 50. 56. Там само. – Арк. 25. Доценко В. ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ПО ЗЕМЛЕОБЛАШТУВАННЮ ЄВРЕЙСЬКИХ ТРУДЯЩИХ У ПЕРЕСЕЛЕННІ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ НА ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ ТА КРИМ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ Серед усієї багатоманітності проблем історії розвитку радянського національного будівництва слід виділити тематику досліджень пов’язану з історією діяльності громадсько-політичних інститутів створе- них національними групами та радянською системою для вирішення складних етнонаціональних проблем. Показовим прикладом слугують відносини між компартійним режимом та єврейською меншиною. Вив- чення, історичного коріння процесів, пов’язаних з вирішенням партійними органами проблеми єврейських містечок Правобережної України за допомогою залучення єврейства до сільськогосподарської праці в ба- гатьох аспектах, дозволяє застосувати досягнення більшовицької влади до сучасних проблем кримсько- татарського народу. Процес переселення та облаштування єврейства України співпав з процесом ко- ренізації що проходив в СРСР в 20-ті-30-ті роки ХХ століття. В цей час започатковують свою діяльність єврейські добровільні громадські організації по допомозі єврейству. Цим скористались органи ком- партійної системи. Побудована ними модель вирішення питання єврейського містечка Правобережної Ук- раїни ґрунтувалась на монолітній основі “співпраці” компартійної системи та добровільного громадського начала. Досягнення радянської держави в здійснені етнонаціональної політики відносно єврейства, могли б бути використані і при розробці програми державної політики незалежної України, відносно національних меншин. Досвід у вирішенні міжетнічних проблем, у тому числі і проблем пов’язаних з єврейським землевлаштуванням, у зазначені вище десятиріччя, допоміг би розв’язати деякі проблеми об- лаштування депортованих народів України, причому досвід, як позитивного, так і негативного характеру. Перші праці що висвітлювали проблему громадської ініціативи національних меншин в період раннь- ого тоталітаризму в СРСР почали з’являтися в кінці 80-х років ХХ століття. Це були статті, виступи та розвідки учасників перших конференцій з питань дослідження проблем життя національних меншин Ук- раїнської РСР. В статтях автори прагнули поставити проблеми та зробити перші кроки у зборі фактичного матеріалу. Перші великі дослідження з’являються в середині 1990-х років. Зокрема, це праці В.С. Ор- лянського, Б.В. Чирка, В. Гусєва, Я. Хонігсмана [1]. Стаття Я. Хонігсмана поклала початок дослідженню процесів пов’язаних з аграризацією українського єврейства. В праці вперше згадується ТЗЕТ. Автор ви- значив основні стадії переселенської компанії, спробував дати характеристики відносин між єврейством та радянськими органами влади. Питання переселення та діяльності Товариства висвітлював в своїх роботах О. Козерод [2]. Але жодному дослідженні не простежуються зміна в стосунках між Товариством та більшовицьким режимом, не висвітлено еволюцію пріоритетів, які визначались для ТЗЕТу партійними ор- ганами. Тому метою дослідження є визначення характерних, специфічних проявів взаємодії компартійного радянського режиму і єврейських громадських добровільних організацій як вітчизняних так і закордонних на прикладі Товариства по землеоблаштуванню єврейських трудящих в Україні під реалізації програми переселення єврейства Правобережної України в 20-х роках ХХ століття. Одним із шляхів вирішення проблеми єврейського містечка Півночі, Лівобережжя та Правобережної Ук- раїни стало переселення частини єврейського населення на землю з метою залучення їх до продуктивної зем- леробської праці. Переселення мало свою специфіку, яка полягала в тому, що переходили на землю в абсо-
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-10317
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1562-0808
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-24T10:11:14Z
publishDate	2005
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
record_format	dspace
spelling	Гончарук, Т.Г. 2010-07-30T10:51:03Z 2010-07-30T10:51:03Z 2005 З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст / Т.Г. Гончарук // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 68. — С. 7-13. — Бібліогр.: 56 назв. — укp. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10317 Спроби запровадження порто-франко (режиму безмитної торгівлі) у Криму в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. були помітними явищами економічної історії півострова. У статті аналізується зміст численних проектів запровадження порто-франко, які пропонувалися представниками різних прошарків населення. Розглядаються також спроби керівництва Російської імперії запровадити порто-франко в Криму. Вказано на причини, через які реалізація цих урядових заходів не була успішною. Попытки ведения порто-франко (режима беспошлинной торговли) в Крыму в конце ХVIII - первой половине ХIХ в. Были заметными явлениями в экономической истории полуострова. В статье анализируется содержание многочисленных проектов введения порто-франко, которые предлагались представителями различных слоев населения. Рассматриваются также попытки руководства Российской империи ввести порто-франко в Крыму. Указываются причины, из-за которых реализация подобных правительственных мер не имела успеха. Attempts of conducting porto-franco (a mode of duty-free trade) in Crimea at the end of XVIII - first half XIX century were the appreciable phenomena of peninsula's economic history. In article the maintenance of numerous projects of introduction porto-franco which were offered by representatives of various layers of peninsula is analyzed. Attempts of a management of Russian empire to enter porto-franco in Crimea are also considered. The reasons because of which realization of similar governmental measures had no success are specified. uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. Article published earlier
spellingShingle	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. Гончарук, Т.Г. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
title	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.
title_full	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.
title_fullStr	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.
title_full_unstemmed	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.
title_short	З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.
title_sort	з історії спроб створення порто-франко на кримському півострові в кінці хvііі - першій половині хіх ст.
topic	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10317
work_keys_str_mv	AT gončaruktg zístoríísprobstvorennâportofrankonakrimsʹkomupívostrovívkíncíhvíííperšíipoloviníhíhst

З історії спроб створення порто-франко на Кримському півострові в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси