Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст.
Saved in:
| Published in: | Соціум. Альманах соціальної історії |
|---|---|
| Date: | 2007 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інституту історії України НАН України
2007
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104155 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. / М. Капраль // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2007. — Вип. 7. — С. 223-230. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104155 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Капраль, М. 2016-07-02T16:30:31Z 2016-07-02T16:30:31Z 2007 Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. / М. Капраль // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2007. — Вип. 7. — С. 223-230. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 1995-0322 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104155 uk Інституту історії України НАН України Соціум. Альманах соціальної історії Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. |
| spellingShingle |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. Капраль, М. |
| title_short |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. |
| title_full |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. |
| title_fullStr |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. |
| title_full_unstemmed |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. |
| title_sort |
історико-правова суперечка української і польської громад львова в першій половині xviii ст. |
| author |
Капраль, М. |
| author_facet |
Капраль, М. |
| publishDate |
2007 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Соціум. Альманах соціальної історії |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
1995-0322 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104155 |
| citation_txt |
Історико-правова суперечка української і польської громад Львова в першій половині XVIII ст. / М. Капраль // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2007. — Вип. 7. — С. 223-230. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kapralʹm ístorikopravovasuperečkaukraínsʹkoíípolʹsʹkoígromadlʹvovavperšíipoloviníxviiist |
| first_indexed |
2025-11-27T04:14:45Z |
| last_indexed |
2025-11-27T04:14:45Z |
| _version_ |
1850799448888705024 |
| fulltext |
Історико-правова суперечка української і польської громад... 223 ÑÎÖ²ÓÌ. Àëüìàíàõ ñîö³àëüíî¿ ³ñòîð³¿. Âèïóñê 7. – Ñ. 223–230. Ìèðîí Êàïðàëü, 2007
Ìèðîí Êàïðàëü
²ÑÒÎÐÈÊÎ-ÏÐÀÂÎÂÀ ÑÓÏÅÐÅ×ÊÀ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊί ²
ÏÎËÜÑÜÊί ÃÐÎÌÀÄ ËÜÂÎÂÀ  ÏÅÐØ²É ÏÎËÎÂÈͲ XVIII ñò.
На початку XVIII cт. релігійно-культурна та правова ситуація руської (україн-
ської) громади у Львові різко змінилася. У 1700 р. львівський єпископ офі-
ційно визнав унію у Львівській єпархії, а через дев’ять років на унію перей-
шло і Львівське Успенське братство, отримавши у 1709 р. від папи Климента
ХІ затвердження свого ставропігіального статусу1 . А поміж цих подій у 1704
р. Львів захопили і пограбували шведські війська короля Карла ХІІ. До їхніх
рук потрапила й значна кількість церковних цінностей2 . На додачу до цього
населення Львова впродовж кількох років після шведського погрому страж-
дало від спустошливої пошесті, що суттєво позначилося на кількості його
мешканців.
У таких важких для всіх жителів Львова умовах еліта руської (українсь-
кої) громади вирішила, врешті, розв’язати на свою користь багатолітню су-
дову суперечку, яка велася з метою зрівнятися в економічних та соціальних
правах з панівною католицькою (польською) громадою міста3 . Початок бо-
ротьбі був покладений ще у 1572 р., коли українська громада отримала при-
вілей на однакові права з польською громадою, який, проте, не був зреалізо-
ваний через спротив поляків. Це призвело до тривалого судового процесу,
який вівся з перервами близько 170 років.
1713 р. братство вислало своїх уповноважених до Варшави, які домогли-
ся початку судового процесу з маґістратом у надвірному суді. У відповідь
маґістрат наклав здебільшого на українців новий податок, коштом якого райці
1 Детальніше про це писав: Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. Львів, 2002. С. 402–403,
415; його ж. Летопись Львовского ставропигиального братства. Львов, 1926.
1 Нещодавно польський дослідник Пьотр Борек видав відомий меморіал Яна Томаша Юзе-
фовича про облогу Львова 1704 р.: Józefowicz J.T. Lwów utrapiony in anno 1704 albo Dyariusz
wziętego Lwowa przez króla szwieckiego Karola XII, die 6 Septembris anno 1704 Opr.
P. Borek. Kraków, 2003.
3 Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини).
Львів, 2003. С. 102–157.
224 Мирон Капраль
мали вести судову справу з тією ж таки українською громадою4. Король Ав-
ґуст ІІ втрутився у суперечку і 25 березня 1713 р. на прохання Стефана Ляс-
ковського та Петра Семеновича, старших української громади й водночас
керівників Ставропігійського братства, звільнив львівських українців (міщан
та передміщан), від несправедливо накладених на них податків та контри-
буцій5.
За королівським декретом від 16 вересня 1713 р. українська громада
урівнювалася в політичних та економічних правах з польською громадою
Львова6: українці, які «приступили до унії зі святою римською церквою, були
зрівняні у правах, прерогативах, вольностях та імунітетах з львівськими
польськими міщанами»7. Королівським декретом також наказувалося, «щоб
шляхетний і знаменитий маґістрат та стани і вся громада міста Львова пози-
вачів, славетних старших та будь-яких інших маєтних осіб з руської нації,
жителів, що є тепер і перебуватимуть у майбутньому у Львові, приймали,
вибирали і вводили до міського права, потім до обов’язків та урядів як в
[колегії] «40-а мужів», так і в [колегії] лавників, а також [колегії] львівських
райців, відповідно до здатності маєтних осіб, при [появі] перших вакантних
[посад] після оголошення даного декрету; […] не заважайте у виконанні
(їхньої) торгівлі та ремесла, приймайте їх до будь-яких цехів і ремісничих
братств, як-от, купців – до купецького [цеху], а інших, що володіють ремес-
лом – до інших ремесел, як-от – до аптекарського, хірургів, золотарського,
пекарського, [цеху] броварників пива і меду та інших напоїв, римарів, пека-
рів, кравців, різників, мулярів та в будь-які інші цехи, що у Львові існують»8.
Українці недовго раділи здобутій правовій перемозі. Вже 25 січня 1714 р.
вони були позвані до королівського суду з метою перегляду й уточнення дек-
рету від 16 вересня 1713 р. Міська рада ґрунтовно підготувалася до нових
судових баталій з українською громадою. 1714 р. датується друкована бро-
шура під назвою «Informatio in causa cum Rutheni ratione admissionis ad
immunitates et officia civitati Leopoliensi in judiciis S. R. M. per eosdem intentata,
anno 1714 (Інформація у справі з русинами щодо допуску до вольностей та
урядів міста Львова, що була розпочата ними у судах Його Королівського
Маєстату, року 1714)»9 . Цей документ, зрозуміло, мав пропагандистський
4 Подібну нехитру тактику застосували райці і під час судової тяганини з вірменами в
першій половині 80-х рр. XVII ст., також накладаючи на вірмен, з якими вели судовий
процес, податок на ведення судових акцій: Привілеї національних громад міста Львова
XІV–ХVІІI ст.: Зб. док. / Упор. М. Капраль. Львів, 2000 (= Львівські історичні пам’ятки.
Т. 2) (далі – Привілеї. Т. 2). С. 375.
5 Юбилейный сборник в память 350–летия Львовского Ставропигиона / Изд. А. Копыс-
тянский (далі – ЮС). Львов, 1936. Ч. І. № 27; Привілеї. Т. 2. № 26.
6 Архив Юго-Западной России (далі – АЮЗР). К., 1904. Ч. І. Т. XII. С. 626–627; Привілеї.
Т. 2. С. 94–98.
7 Привілеї. Т. 2. С. 93.
8 Там само.
9 Передрук з: АЮЗР. К., 1904. Ч. І. Т. X. С. 408–418.
Історико-правова суперечка української і польської громад... 225
характер, однак у ньому були чітко сформульовані позиції маґістрату, що
дозволяє краще зрозуміти логіку або «антилогіку» маґістрату, який вважав:
українці придатні до виконання міських урядів, «як осел до ліри»10 .
На переконання анонімного автора чи авторів «Інформації»11 тільки като-
лики користувалися маґдебурзьким правом з 1356 р., а українці (русини) не
«мали влади та маґдебурзької юрисдикції»; виданий 1572 р. привілей для
українців суперечив давнім правам міста, тому й не виконувався. Згадувало-
ся, що в 1678 р. Петро Афендик12, хоча й був нобілітований за конституцій-
ною ухвалою, втім, так і не зміг набути права торгувати «на лікті та поста-
ви». У 1685 р. приватний процес з маґістратом програв український купець
Михайло Скалка. Цим самим заперечувалася участь українців в управлінні
містом, зрівнянні їх у торгових правах з польською громадою тощо.
Насправді, як показують збережені судові джерела, Петро Афендик зумів
таки виграти судовий процес у львівського маґістрату дещо пізніше, у 1686 р.,
і вільно займався торгівельною діяльністю13.
Привілейована позиція польської громади аргументувалася на такий
спосіб: місто завойоване польською зброєю; у Руському воєводстві при владі
є тільки польські шляхтичі, тож подібним чином має формуватися і влада
Львова; права торгівлі та шинкування, право презенти, тобто представлення
кандидатів на посади священиків належать місту, українці ж обмежені в пра-
вах з власної вини, оскільки допускають втручання у ці справи Ставропігії,
що має відати тільки церковними проблемами, а також залучають українців
з передмість, які судяться іншими правами, ніж міщани; «чужоземні східні
греки та ті ж особи шляхетського стану» через українську громаду намага-
ються «прокрастися» до міських прав; українці залишили вали під час обло-
ги міста військами Б. Хмельницького; будинки представників «руської нації»
поступово перейшли до людей інших станів – шляхетського, духовного і
«навіть до євреїв», як видно з реєстрів лонгерії; з огляду на те, що українські
землі були захоплені Казимиром ІІІ, частина українців стала підданими шлях-
тичів, інша частина – ремісниками та передміщанами, і ця «маса грубих та
неосвічених» нездатна посідати міські уряди14.
10 Порівн.: Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI–XVII wieku. Lwów, 1892.
S. 350–351.
11 Найімовірніше, автором цієї брошури був львівський синдик, до обов’язків якого входив
правовий захист інтересів міста та його урядів. Збережена чернетка з правками, можли-
во, свідчить про залучення до редакції «Інформації» також ширшого кола міського пат-
риціату (Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАЛ Ук-
раїни). Ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 163–166 зв.).
12 Петро Афендик та Стефан Лавришович кілька років були заручниками у турків від «русь-
кої нації» в числі інших міських добровільних бранців через неповністю сплачений ви-
куп містом Львовом під час облоги 1672 р. (Шараневич И. Николай Красовский (Мико-
лай Красувский). Львов, 1895. С. 6).
13 ЦДІАЛ України. Ф. 52, оп. 2, спр. 619, арк. 339–341 зв., 343–345.
14 Там само. Ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 81.
226 Мирон Капраль
В «Інформації» містився випад проти найенергійнішого речника украї-
нської спільноти того часу – Стефана Лясковського, який, «користуючись
імунітетом міста, разом з чужоземними грецькими купцями приносить ве-
лику руїну для міста». С. Лясковський, за твердженням маґістрату, не платив
податків та закликав до цього інших членів української громади15. Унія з
Римською Апостольською столицею, на думку авторів «Інформації», не мог-
ла бути підставою для зрівняння українців у правах з католиками, прикла-
дом чого є львівські вірмени, що були уніатами, однак не претендували на
управління містом. Більш того, висловлювався сумнів щодо правдивості прий-
няття унії львівськими українцями – мовляв, старші громади забороняли
приймати своїм членам Євхаристію в латинських храмах. Згадано було і
конфлікт братства з єпископом Йосифом (Шумлянським), котрого братчики
не допускали до Успенської церкви після прийняття ним унії у 1700 р. Навіть
В. Лозинський, який поставився до багатьох тверджень «Інструкції» як до
правдивих фактів, зауважував, що серед аргументів маґістрату «є далеко
більше опору, упередження і старої нехоті, ніж суспільного глузду та полі-
тичного розуму»16.
У судовому процесі, що розпочався 1714 р., маґістрат аргументував свою
позицію посиланнями на локаційний привілей 1356 р., а українська громада –
на зрівняльний привілей 1572 р., підтвердження нобілітаційного привілею
від 1676 р. та конституцію 1699 р. «Unia Fidei Graeca (Унія грецької віри)», за
якою уніати здобували в містах повні політичні права. За декретом від 20
грудня 1714 р. справа передавалася на опрацювання та остаточне вирішення
до реляційного королівського суду, на якому мав засідати особисто король17.
На кілька десятиліть українсько-польське судове протистояння затихло.
* * *
Пропагандистська війна, що супроводжувалася написанням «Суплік»,
«Побажань», адресованих найвищим достойникам Речі Посполитої, продов-
жилася у середині XVIII ст. Було, зокрема, видано друком так звані «Стани
справи (Status causae)», де розлого викладалися найрізноманітніші аргумен-
ти сторін18. У 1745 р. маґістрат опублікував брошуру «Status causae ex parte
15 Там само. Арк. 82.
16 Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI–XVII wieku. S. 351. Порівн. з інши-
ми цитатами В. Лозинського: «Русь у другій половині XVII ст. ніби працювала, щоб
заробити собі на глибоку, ніби непереборну нехіть міста» (Ibid.); «А русини після унії з
подвійною ненавистю (sic!) виступають проти поляків, так у Велику П’ятницю заборо-
няють полякам йти до Божого гробу в міській церкві, хоч раніше це дозволяли робити і
т. д.» (Ibid.).
17 ЦДІАЛ України. Ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 75–78 зв. Порівн.: Зубрицький Д. Хроніка
міста Львова. Львів, 2002. C. 418–420.
18 Так звані «стани справ» або «status causae» мали подаватися судовому уряднику – рефе-
рендарю уповноваженими захисниками сторін перед остаточним розглядом справи у
реляційному суді для кращого з’ясування попереднього ходу справи та аргументів сторін
Історико-правова суперечка української і польської громад... 227
magistratus, quadragintaviros [...] ratione praetensae ad omnes praerogativas,
libertates [...], ad iudicia sacrae regiae maiestatis institutae, demum ad iudicia rela-
tionum propriarum remisae, rationibus iuris, privilegiis, statutis et constitutionibus
atque status Regni Poloniae intentionem Ruthenorum [...]»19. У 36 пунктах цієї
брошури з’ясовувалося, чому українці не могли бути рівноправними міща-
нами та урядниками в місті Львові. Автори меморіалу розпочали з «історич-
них» підстав, частина яких була спекулятивно сформульована, а частина –
взагалі фальшива: львівські русичі нібито ще в часи Мєшка (Мечислава),
Лешка Чорного, Болеслава, Казимира ІІІ були примушені до капітуляції (ad
deditionem), тому зберегли свої права і привілеї лише в релігійній сфері; при-
вілеєм Казимира ІІІ 1460 р. (sic!), підтвердженим наступними королями, а
також декретами 1525, 1578 і 1585 рр. їх усунуто від усіх прав, прерогатив,
вольностей; через близькість українців за обрядом, мовою, звичаями до мос-
ковитів, козаків та молдаван місто Львів, що розташовується на кордоні цих
народів, перебуває у постійній небезпеці, католики ж завжди залишалися
вірними королю та Речі Посполитій; українці претендують на місця в міській
раді, на право адмініструвати арсеналом, утримувати ключі від брам міста
«без виявлення мужності в небезпеці» і т. д.20 А нещодавно, у тому ж 1745 р.,
за участю двох львівських українців Якова Русяновича та Павла Яновича
через грецьких купців було продано 15 тис. рушниць до Молдавії (Волощи-
ни), що, на думку авторів меморіалу, зроблено на користь ворогів держави.
Так само непереконливим та заплутаним виглядав блок економічних
обґрунтувань. На переконання авторів брошури, ще декретом Сиґізмунда І
українцям дозволялася приватна торгівля тільки під час ярмарків уроздріб
(«на лікоть та штуки»), тоді як насправді таке обмеження було введене дек-
ретом Стефана Баторія 1578 р.21 Права ремісничих цехів начебто виключали
участь у них українців. Прибутки з раєцьких маєтків належали тільки римо-
католикам, тож було б несправедливо, якби вони задарма, без сплати їхньої
вартості, перейшли до рук нових членів маґістрату – українців. Католики й
так достатньо потерпали від торгових негараздів, що існували в Речі Поспо-
литій XVIII ст., а з прийняттям до торгових вольностей українців польське
населення буде покривдженим ще більше. До того ж українська громада у
середмісті фактично відсутня; українці втратили контроль над своєю Русь-
(порівн.: Woźniakowa M. Sąd asesorski Koronny (1537–1795). Jego organizacja, funkcjonowanie
i rola w dziejach prawa chełmińskiego i magdeburgskiego w Polsce. – Warszawa, 1990. S. 75).
19 Переклад з лат.: «Стан справи, представлений з боку маґістрату, «40-а мужів» […] щодо
претензій на рівний доступ до всіх прерогатив, вільностей […], котра (справа) до судів
священного королівського маєстату потрапила, потім віднесена до судів власних реляцій
з приводу претензій русинів-українців про права, привілеї, статути та конституції, а та-
кож стану Польського королівства […]». (ЦДІАЛ України. Ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк.
118–122 зв.)
20 Там само. Арк. 118–119 зв.
21 Порівн. з текстом декрету Стефана Баторія від 1578 р.: Привілеї. Т. 2. С. 54–56.
228 Мирон Капраль
кою вулицею, де їм належать лише три будинки. Решту ж кам’яниць захопи-
ли особи духовного стану, шляхта та євреї.
Найбільше заперечень у польських патриціїв викликало розширення прав
української громади, як це не дивно, через їхню церковну юрисдикцію. Як
твердили автори тексту, українці, отримавши доступ в міські органи влади,
неминуче заявлять свої претензії на право патронату та подання настоятеля,
каноніків, вікаріїв та інших духівників на латинські катедри та до інших римо-
католицьких храмів. Вони «дістануться» навіть до латинського капітулу, пре-
тендуватимуть на участь в адмініструванні шпиталями, заволодіють костель-
ними ключами, інвентарем; на них покладатиметься обов’язок привітання
капітулу в храмі на кожне свято, як це завжди робили райці тощо. І навпаки,
як тільки українці будуть допущені до вольностей латинників, останнім
відкриється шлях до «узурпації» прерогатив грецької віри – права вибору
єпископа, розпорядження прибутками друкарні та братства і т. д. – за прин-
ципом «якщо дозволено Павлові, чому не дозволено Петрові». Дотримання
свят за старим календарем загрожує тим, що суди в ці дні муситимуть призу-
пиняти свою роботу, та й загалом введення руського обряду в урядових і
судових установах міста призведе до порушення приписів Римської церкви
щодо літургійного календаря.
На підставі всіх цих міркувань польський маґістрат просив короля під час
нового розгляду справи у реляційному суді відмовити українській громаді у
зрівнянні в політичних правах з поляками через «відмінність статусу та
релігії», щоб українці не захопили «маґістратського уряду та інших міських
обов’язків, особливо щодо львівської катедри»22. Польський дослідник місько-
го життя Ян Пташник достатньо об’єктивно характеризував цей меморіал як
«повний помилок та історичних фальшувань […], можна вважати за приклад
розумової темноти, що запанувала у Львові в XVIII ст. Забракло людей, які
змогли б скласти розумні меморіали, хоч би на захист неслушної справи […]
Бездарний, злостивий та переповнений фальшем меморіал мав скласти вра-
ження абсолютно відмінне від того, чого собі бажали автори»23.
У 1745 р. українці виступили з невеликим друкованим меморіалом під
назвою «Status causae ex parte seniorum totiusque communitatis ritus Graeci
Romano Uniti civitatis S. R. M. Leopoliensis actorum contra nobiles spectabiles
proconsulem, consules, scabinos, regentem, quadraginta viros totamque commu-
nitatem eiusdem civitatis Leopoliensis citatos»24 . Аргументи української сторо-
22 ЦДІАЛ України. Ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 122 зв.
23 Ptaśnik J. Walki o demokratyzację Lwowa od XVI do XVIII wieku // Kwartalnik Historyczny.
Lwów, 1925. R. XXXIX. Z. 2. S. 252. Цю статтю він передрукував як розділ у своїй книзі
про міста та міщанство у Польщі, див.: Ptaśnik J. Miasta i mieszczaństwo w dawnej Polsce.
Kraków, 1934.
24 Переклад з лат.: «Стан справи, викладений з боку старших та всієї громади грецького
обряду, з’єднаної з Римською церквою, королівського міста Львова, позивачів, проти відпо-
відачів, шляхетних і знаменитих бурмистра, райців, лавників, регента, колегії «40-а мужів»
та всієї громади того міста Львова». (ЮС. Львов, 1936. Ч. І. С. 196–198.)
Історико-правова суперечка української і польської громад... 229
ни були чіткими, конкретними і посутніми. У меморіалі зауважено, що ще в
1572 р. Сиґізмунд Авґуст видав привілей про рівноправність української та
польської громад у Львові. Наступні польські монархи, включно з останнім
королем Авґустом ІІІ, підтвердили цей привілей. Права української громади
гарантувалися й іншими королівськими дипломами, а особливо коронними
конституціями з 1667, 1678 та 1699 рр.25 Усупереч цьому, «руській нації» в
місті чиниться протидія з боку маґістрату. Зовсім на марґінес, щоправда, у
вимогах української громади зійшло домагання вільного доступу до реміс-
ничих цехів – ймовірно, представники урядового шляхетства та багатого
купецтва, які очолювали в той час Ставропігію та українську спільноту, мен-
ше цікавилися проблемами ремісників; окрім цього, у XVIII ст. цехові орга-
нізації втратили привабливість не лише для українських ремісників26. Закін-
чуючи меморіал, українська громада прохала підтвердити в королівському
реляційному суді надані їй права, а порушників королівських привілеїв, дипло-
мів, грамот, охоронних листів покарати за законами королівства та стягнути
з відповідача всі судові витрати.
Суперечка між українцями та поляками закінчилася правовим компромі-
сом, який був швидше на користь пануючій громаді. Після королівського
декрету 1753 р. кілька українців справді потрапили до правлячої міської вер-
хівки, двоє з них – Юрій Коцій та Василь Ілляшевич – навіть стали райцями.
Проте бажаної рівноправності у всіх економічних та політичних правах ук-
раїнська громада так і не домоглася.
Висновки. «Капітал» взаємної довіри у Львові в стосунках між українця-
ми та поляками впродовж XVI–XVIII ст. був плинним. З прийняттям унії
українською громадою на початку XVIII ст. соціальна та релігійна стабільність
у місті мала б посилюватися, однак часті соціально-правові суперечки та
конфлікти швидко вичерпували кредит взаємної довіри.
Показовими у цьому відношенні були судові конфлікти між українською
та руською громадами першої половини XVIII ст., що велися при королівсь-
кому дворі. Завдяки друкованим брошурам, які випустили обидві сторони,
ми можемо детально прослідкувати їхню правову та історичну аргумента-
цію. Польська сторона як домінуюча в місті висувала на перший план істо-
ричні позиції, що обґрунтовували панування їхньої громади у Львові та краї.
Часто в їхніх меморіалах фігурують згадки про фіктивні та реальні захоп-
лення руських (українських) земель польськими князями та королями,
«невірність» українців під час облог Львова козацькими військами у середи-
ні XVII ст. тощо. Як це не дивно, але польські патриції боялися, що українці,
отримавши рівні з ними права, розпочнуть втручатися у діяльність львівських
інституцій Римо-католицької церкви (капітул, патронат тощо).
25 Див.: Volumina Legum. Petersburg, 1859. T. IV. S. 437 (1667 р.); 1860. T. V. S. 306 (1678 р.);
1860. T. VІ. S. 35 (1699 р.).
26 Яценко Г. Розклад цехів у Львові в 1740–1770 рр. // З історії західноукраїнських земель.
К., 1957. Вип. 2. С. 76.
230 Мирон Капраль
У виданих брошурах з українського боку наголошувалося на суто раціо-
нальних правових та політичних аргументах. Львівська Русь прагнула поз-
бутися вторинного та дискримінованого статусу в місті, отримавши доступ
до владних посад. На мою думку, процес культурної та етнічної асиміляції
українців протікав би набагато швидше, якби українська міська громада от-
римала рівність політичних прав з поляками, наприклад, з прийняттям цер-
ковної унії на початку XVIII ст. Утім, українці зустріли з боку польської сто-
рони відмову з покликанням на міфічні історичні причини. Очевидно,
польська громада, незважаючи на політичне домінування в місті, все ж відчу-
вала загрозу з боку хоч і слабкої економічно, але чисельної як у місті, так і в
краї, української громади.
З поглибленням економічної та політичної кризи Речі Посполитої у другій
половині XVII–XVIII ст. розбіжність інтересів більшості національних гро-
мад стала ще помітнішою. Аналіз виданих польською та українською сторо-
нами брошур вказує на роздрібненість та незгуртованість міської громади в
цілому, яка фактично складалася з кількох національних спільнот (ураїнців,
поляків, вірменів, євреїв) з відмінними політичними та культурними інтен-
ціями та суперечливими економічними інтересами.
|