[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст.
Рецензія на книгу: Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. – Харків: Акта, 2014. – 534 с.
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2015
|
| Назва видання: | Соціум. Альманах соціальної історії |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104590 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | [Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. / І. Тесленко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2015. — Вип. 11-12. — С. 398–406. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104590 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1045902025-02-09T10:13:12Z [Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. [Review:] Maksym Iaremenko. «Academicians» and the Academy. The social history of learning and education in XVIII century Ukraine. Kharkiv: Akta, 2014. – 534 p. Тесленко, І. Огляди, рецензії, полеміка Рецензія на книгу: Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. – Харків: Акта, 2014. – 534 с. 2015 Article [Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. / І. Тесленко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2015. — Вип. 11-12. — С. 398–406. — укр. 1995-0322 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104590 uk Соціум. Альманах соціальної історії application/pdf Інституту історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди, рецензії, полеміка Огляди, рецензії, полеміка |
| spellingShingle |
Огляди, рецензії, полеміка Огляди, рецензії, полеміка Тесленко, І. [Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. Соціум. Альманах соціальної історії |
| description |
Рецензія на книгу: Максим Яременко. «Академіки» та Академія.
Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. – Харків: Акта,
2014. – 534 с. |
| format |
Article |
| author |
Тесленко, І. |
| author_facet |
Тесленко, І. |
| author_sort |
Тесленко, І. |
| title |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. |
| title_short |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. |
| title_full |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. |
| title_fullStr |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. |
| title_full_unstemmed |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. |
| title_sort |
[рец.:] максим яременко. «академіки» та академія. соціальна історія освіти й освіченості в україні xviii ст. |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Огляди, рецензії, полеміка |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104590 |
| citation_txt |
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. / І. Тесленко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2015. — Вип. 11-12. — С. 398–406. — укр. |
| series |
Соціум. Альманах соціальної історії |
| work_keys_str_mv |
AT teslenkoí recmaksimâremenkoakademíkitaakademíâsocíalʹnaístoríâosvítijosvíčenostívukraíníxviiist AT teslenkoí reviewmaksymiaremenkoacademiciansandtheacademythesocialhistoryoflearningandeducationinxviiicenturyukrainekharkivakta2014534p |
| first_indexed |
2025-11-25T18:10:14Z |
| last_indexed |
2025-11-25T18:10:14Z |
| _version_ |
1849786857342107648 |
| fulltext |
Ігор Тесленко 398
Ігор Тесленко
[Рец.:] Максим Яременко. «Академіки» та Академія. Соціальна
історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. – Харків: Акта,
2014. – 534 с.
Києво-Могилянська академія – один із найстаріших і найавторитетніших вищих
навчальних закладів Східної Європи – ніколи не був обділений увагою істо-
риків. Величезний масив літератури, який нині нараховує не одну сотню біб-
ліографічних позицій, сформував навколо «латинських шкіл» усталений образ
освітнього осередку як своєрідного «ретранслятора» західних культурних зраз-
ків в Україну і, водночас, провідного центру формування української історично-
національної свідомості. Важливе (якщо не ключове) місце в дослідженнях
минулого цього навчального закладу в усі часи займали її вихованці, серед яких
вистачало відомих вчених і церковних сановників, політичних діячів, без пере-
більшення, європейського масштабу. Про них і загалом про студентський кон-
тингент Академії написано чимало, тож коли читач вперше візьме до рук книгу
Максима Яременка, у нього мимоволі може виникнути сумнів у тому, чи
вдасться авторові сказати з цього приводу щось нове. Однак після прочитання
роботи стає зрозуміло, що серйозні комплексні дослідження історії могилян-
ського студенства, Академії в цілому і, ширше, освіти й освіченості в ранньо-
модерній Україні лише починаються.
Монографія, яку відкриває коротка передмова з традиційними подяками та
поясненням особливостей оформлення цитат і посторінкових посилань, скла-
дається зі вступу, шести розділів, післямови, додатків у вигляді таблиць, бібліо-
графії, географічного та іменного покажчиків.
У вступі М. Яременко визначає своїм головним завданням «детально, інколи
«знайомлячись особисто», дослідити могилянських студентів кінця 1730-х рр., а
ширше – XVIII ст.» (с. 17). Завдяки встановленню широких хронологічних
рамок, залученню до роботи великого пласту різнопланових джерел, спеціаль-
ному вивченню російського і європейського шкільництва автор ставить завдання
відстежити тенденції в розвитку навчального закладу, виділити його характерні
риси і показати історію «латинського училища», «як живого і зовсім не ста-
тичного[...] організму» (с. 17). Врешті, дослідник декларує намір оцінити успіш-
ність православної й унійної програм дисциплінування вірян і духівництва, а
також визначити роль Київської академії у зв’язках українських земель обох
берегів Дніпра. Як випливає з усього сказаного вище і з детального огляду
напрацювань попередників Яременка, подібних робіт в українській історіографії
ще не було.
© ²ãîð Òåñëåíêî, 2015
ISSN1995-0322. ÑÎÖ²ÓÌ. Àëüìàíàõ ñîö³àëüíî¿ ³ñòîð³¿. Âèïóñê 11-12. – Ñ. 398–406
Яременко Максим. «Академіки» та Академія… 399
Джерельна база дослідження складається з опублікованих та рукописних
документів, зібраних в архівах і бібліотеках Києва, Львова та Санкт-Петербурга.
Їх основу становлять студентські відомості, найдавніші з яких датуються 1727 р.
(за припущенням автора, до цього часу практики реєстрації вихованців в
Академії не існувало, с. 31). З усіх джерел цього типу особливу увагу при-
вернули відомості 1737 і 1738 рр., які подають найбільш повну інформацію про
«студіозів», включаючи дані про їхній вік, станове і географічне походження та
успішність. Ґрунтовне вивчення обох документів дозволяє в загальних рисах
представити студентське середовище Академії і виділити тенденції в його роз-
витку наприкінці 30-х рр. XVIII ст. Водночас, відповідь на ряд ключових питань
слід шукати в інших джерелах, тим більше, що достовірність занотованої у
відомостях інформації в окремих випадках викликає застереження. Виходячи з
припущення про те, що наставник більш-менш об’єктивно оцінював здібності
своїх підопічних, М. Яременко з довірою ставиться лише до показників успіш-
ності студентів, тоді як занотована у відомостях інформація про їхні імена, вік і
походження могла різнитися від дійсного стану речей. З огляду на цю особ-
ливість джерел автор пропонує максимально перевіряти вказану інформацію за
іншими документами (с. 47). Серед них є матеріали, датовані і до, і після 1730-х,
як внутрішнього академічного характеру, так і міжвідомчого походження, опи-
сово-статистичні і нормативні документи, приватна кореспонденція, наративні
джерела тощо. Разом вони ілюструють персональну інформацію про вихованців
Академії різних років і, ширше, про середовище, з якого вони походили, про
розвиток їхньої кар’єри у майбутньому тощо.
У першому розділі монографії М. Яременко представляє колективну «фото-
графію» вихованців «латинських шкіл» 1737–1738 рр. Відкривають розділ два
параграфи, присвячені соціальному походженню студентів. У цілому підтверд-
жуючи стару тезу про всестановий характер тогочасної Академії, автор показує,
що співвідношення вихідців із різних прошарків у ній коливалося під впливом
багатьох обставин. У період укладання списків більше було «студіозів» з родин
духівництва і міщан (с. 52), тоді як від 1770-х ситуація виразно змінилася на
користь поповичів. Автор стверджує, що сталося це не через втрату інтересу до
Академії з боку світських станів, а через «успішність примусових зусиль цер-
ковної влади, спрямованих на освіту підопічних» (с. 56).
Вікові характеристики студентів, які у зазначений період перебували в різних
класах Академії, свідчать про відсутність плавного просування «сходинками
примудрості» (с. 60-62), що було типовим для тогочасних європейських нав-
чальних закладів. Те саме можна сказати і про початок студій, який припадав на
період між 7 і 15 роками (в поодиноких випадках починався з 5-6 років) і тривав
до 18-23, а то й до 30 років (с. 63-65).
Шкала оцінювання могилянських студентів в досліджуваний період була не
систематизована. Для оцінки успішності своїх вихованців викладачі вико-
ристовували десятки означень, об’єднаних Яременком для зручності в чотири
групи, відповідно до рівня засвоєних знань: слабке навчання, середнє, добре,
позначене вагомими успіхами (с. 67-68). Відомості вказують на те, що пере-
важали студенти з посередньою і доброю успішністю, з яких перші становили
Ігор Тесленко 400
майже половину, а другі – близько третини студентів. Далі йшли «безнадійні»
(15-17%). Найменше було відмінників – лише близько 10% (с. 68).
У 1737–1738 рр. у Могилянській академії навчалися майже виключно вихідці
з українських земель Російської імперії та Речі Посполитої. В роботі наведено
статистику, скільки осіб прибуло з якого полку чи воєводства, і виділено певні
закономірності, на яких автор зупиняється детальніше в наступних розділах.
Понад 80% студентів, які вчилися в Києві, до якого б соціального прошарку
вони не належали, походили з міських, переважно великих, поселень, де частка
письменних городян була значно вищою, ніж у селі (с. 78-79, 87). Чисельність
«академіків» у досліджуваний період, позначений економічною скрутою, ста-
новила 367 особи у 1737 р. і 494 в 1738-му. Обидві цифри є значно меншими,
ніж ті, що фіксуються у попередні роки (с. 90-91). В «латинських школах»
здобували освіту від однієї до шести тисяч спудеїв. Скільки саме? М. Яременко
вважає ближчим до реального перший з наведених показників (с. 120). Як ви-
пливає з документів, Академія не мала ресурсів, аби утримувати кількатисячну
армію студентів, та й звичайні посполиті не володіли достатніми коштами, аби
тут навчатися. Остання теза суперечить усталеному в історіографії твердженню
про безкоштовність здобування знань в Академії (с. 109). Автор показує, що
освіта була недоступною для широкого загалу, оскільки спудеї, а точніше їхні
батьки, мали витрачати чималі суми за винаймання житла для своїх синів,
забезпечували їх харчами й одягом, платили гроші інспектору. Враховуючи, що
в «добрі» роки в Академії перебувало близько тисячі «студіозів», вона залиша-
лася найбільшим навчальним закладом в тогочасній Росії і одним із найбільших
у цілій Європі (с. 121-123).
Після загальної характеристики студентського середовища кінця 1730-х в
наступних розділах автор послідовно досліджує окремі групи вихованців Києво-
Могилянської академії відповідно до їх станової приналежності. Структура всіх
цих розділів досить подібна: на початку автор аналізує зміну кількісного пред-
ставництва кожної групи, звертає увагу на географічне походження студентів,
їхні вікові показники і успішність, а далі додає важливу інформацію, якої бракує
у відомостях і яка стосується родинного походження «студіозів», колективних
стимулів до навчання, очікувань і перспектив побудови кар’єри.
Другий (найбільший) розділ монографії, що нараховує близько 100 сторінок,
присвячений «делегатам» козацького стану в Академії. У 30-х рр. XVIII ст. вони
не становили ані основи студентської корпорації, ані її найбільш старанної час-
тини (с. 138). Природно, козацькі сини «бавилися науками» до рівня класу
риторики, не маючи наміру присвятити своє життя служінню Богові (с. 128).
Найбільше вихованців привілейованого походження прибувало з Гетьманщини
(в першу чергу, з наближених до Києва полків), проте були і зі Слобожанщини, і
навіть з Речі Посполитої, хоча козацький устрій тут був ліквідований ще на
початку 1710-х (с. 136-137).
За допомогою збережених ревізій 30–40-х років XVIII ст. М. Яременко
спробував встановити, яких козаків діти навчалися в Могилянській академії. Із
цим завданням він мав певний клопіт, позаяк легко ідентифікувати вдалося лише
представників вищих прошарків старшини – їхня частка становила від третини
Яременко Максим. «Академіки» та Академія… 401
вихованців у 1737 р. до половини в 1738-му (с. 162, 166). Проблема виникла із
рештою студентів, прізвища яких могли відрізнятися від батьківських (с. 143).
Цей висновок підштовхнув автора до розв’язання цікавого питання про
антропонімію менш родовитих могилянських «алюмнів», яким у стінах Академії
давали нове прізвище із закінченням на -ський/-цький або -ич/-ович (с. 147). На
думку Яременка, подібна традиція свідчила не про бажання професорів ошля-
хетнити своїх студентів, а про їх намір «виокремити вихованців із-посеред
решти загалу, де широко практикувалась інша ідентифікація» (с. 153). Втім,
попри наведені автором докази (перелік родовитих козацьких сімейств із «пле-
бейським» прізвищем, згадка про використання топоантропонімійних іменувань
простолюдом, констатація факту, що гарне прізвище не гарантувало доброї
кар’єри) ця теза звучить не досить переконливо. Чомусь в Академії надавали
«прозвища» саме цих двох, а не будь-яких інших типів, і звучать вони виразно
по-шляхетськи.
Якими ж виглядають мотивації обох груп козацького загалу до навчання?
Яременко стверджує, що вони були різними у привілейованих і рядових козаків
(с. 222). Більше уваги в роботі приділено дітям старшини, для якої здобуття
освіти було тісно пов’язане з уявленнями про особисту і родову честь (с. 181).
Освіта потребувалася для вправнішого служіння своїй «вітчизні» Гетьманщині
(с. 183-184), а згодом і державі, громадянами якої вони були, – Російській ім-
перії (с. 186). Автор констатує, що від середини XVIII ст. «служба “отчеству” та
державі представниками старшинських кіл сприймались як цілком поєднувані
речі, що дозволяє припустити хіба початок ототожнення цих понять» (с. 187).
Перераховані мотиви, помножені на прагнення держави прищепити еліті
відчуття станової належності, штовхали козацьку старшину, з одного боку, до
відряджання дітей у світські навчальні заклади імперії, а з іншого, до постановки
питання про реформу «латинських шкіл» (с. 195-196). Ця остання ідея, як по-
казує автор, вперше озвучена у 1750-х роках, пізніше серйозно розглядалася на
імператорському дворі, де були незадоволені вихованням громадян «по раз-
вратным правилам римского духовенства» (с. 214-215). Під час обрання місця
навчання нащадків «козацька верхівка, все більше віддаючи перевагу новим
навчальним закладам, переймалася не лише їхніми курікулюмами, а й відпо-
відними “статусними” речами, яких усестанові Могилянські “школи” не забез-
печували вповні» (с. 205).
На прикладі реформування єзуїтських колегіумів сусідньої Речі Посполитої
добре показано, як аналогічні проблеми ефективно вирішувалися в закладах, що
знаходилися під патронатом Церкви. Модернізація передбачала впровадження у
викладання місцевої мови і додавання нових «практичніших» предметів, таких
як математика, військова архітектура чи фехтування, а головне – створення
мережі спеціальних колегій для дітей магнатів і багатої шляхти, які мали значну
автономію, а при тому формально залишались прив’язаними до старої школи
(с. 210). Києво-Могилянська академія реагувала на виклики часу із запізненням
через свій консерватизм і обмежені матеріальні ресурси. Під тиском обставин до
програми додали нові предмети, але їх вибір був невеликим і вони читалися
нерегулярно (с. 212). Ще один із аспектів реформування передбачав заміну
Ігор Тесленко 402
старих підручників новими, виданими Академією Наук та провідними освітніми
центрами держави (с. 212-213, 216).
Попри реформи, у другій половині XVIII ст. в Академії помітно поменшало
студентів зі старшинських родин, чого не можна сказати про вихованців із
середовища рядового козацтва. Автор вказує на меншу вибагливість останніх і,
загалом, їхнє нерозуміння потреби «заправлятися» науками (с. 222-223). Відіб-
рані Яременком факти підтверджують, що серед молодшої козацької братії
неписьменні переважали і на кінець 1770-х (с. 224). Водночас, автор не пояснює,
що ж спонукало цих людей таки вирушати на навчання до Академії.
Третій розділ монографії присвячений юнакам благородного стану з Речі
Посполитої. За кількісним (9 осіб у 1737 р. та 11 осіб у 1738 р.) та процентним
(відповідно, 2,5% і 2,2%) показниками вони становили зовсім невелику групу,
яка, проте, завжди була представлена в стінах Академії (с. 236). У порівнянні з
іншими вихованцями «латинських шкіл» студенти-шляхтичі були трохи старші
за віком, що може свідчити на користь здобуття ними якоїсь освіти ще до студій
у Києві. Водночас, закордонні нобелі не вирізнялася на тлі решти могилянців
якоюсь особливою успішністю (с. 231). Більшість із них прибула до Києва з
українських воєводств, і лише одиниці мали «білоруську прописку». В кінці
1730-х пальма першості належала Волині і Галичині, натомість вкрай мало
шляхтичів походило з правобережної Київщини і Східного Поділля (с. 229-230).
Як справедливо зазначив М. Яременко, теперішній стан досліджень україн-
ської шляхти XVIII ст. залишає примарними преспективи з’ясування родинної
приналежності вихованців Академії з цього кола (с. 232). За браком спеціальних
робіт, автор користується довідковою літературою, в першу чергу польським
серійним виданням «Урядники давньої Речі Посполитої». Не виявивши жодного
з колишніх могилянців в переліку титулованих осіб українських воєводств
Республіки, дослідник приходить до «цілком очікуваного» висновку про те, що
належали вони до прошарку шляхетської дрібноти, яка не відігравала суттєвої
ролі у себе в повіті і мала обмежені матеріальні ресурси (с. 232-234). Втім, уже з
огляду на вартість утримання студентів у Києві, про що йшлося у попередньому
розділі, цей висновок звучить надто категорично. Хоча могилянські вихованці
справді не походили ані з магнатських, ані з великопанських родин, все ж можна
підозрювати, що перебували вони і не на найнижчих щаблях шляхетського
соціуму. Залишається шкодувати, що в нашому розпорядженні досі немає довід-
ників, які фіксували би персональний склад ґродських канцелярій українських
воєводств Речі Посполитої у XVIII ст. Підстарости і бурґрабії, писарі і судді,
реґенти і адвокати, які оберталися в них, – люди в своєму колі відомі і небідні –
цілком могли би бути батьками деяких могилянських вихованців1.
———————
1 Саме з такого кола походив могилянський студент Олександр Сташкевич (с. 236), родичі
якого в другій половині XVIII ст. пробивали собі шлях в ґродських канцеляріях Київського
воєводства. Так, Ян Сташкевич у 1770-х згадується як адвокат і київський ґродський сусцептант,
див.: ЦДІАУК, ф. 2, оп. 1, спр. 93, арк., 192 зв.–193 зв., 193 зв.–194, 194 та ін.; ф. 11, оп. 1, спр. 72,
арк. 571.
Яременко Максим. «Академіки» та Академія… 403
Чому шляхта, маючи можливість навчатися у власній державі, мандрувала до
Києва? Офіційне пояснення мотивації – бажання «втекти від унії» (с. 239) –
автор цілком слушно відкидає і пропонує кілька можливих пояснень. Перше:
навчання в Академії (чи одному з колеґіумів Гетьманщини) могло стати і в
багатьох випадках таки ставало добрим стартом для початку кар’єри в Росій-
ській імперії (с. 243-244). Озвучена теза ілюструється переконливими прикла-
дами біографій могилянських вихованців-шляхтичів, що змогли влаштувати
своє життя в новій батьківщині (с. 256-258). Цікавим є й інше пояснення
постійного притоку до Академії шляхти «из Полской области»: можливо, цей
рух свідчив про збереження пам’яті про власне етнічне походження (с. 244-247).
До того ж в єзуїтських колеґіумах шляхтичі-уніати почувалися некомфортно
через зверхнє ставлення до них «римлян» (с. 249), тоді як василіанські школи
були зосереджені на вихованні душпастирів і не могли скласти конкуренцію
Могилянській академії за рівнем навчання (с. 251-252).
Студентам міщанського походження присвячений четвертий розділ моно-
графії. Почавши цю частину своєї роботи з окреслення станових меж, автор
змушений констатувати їх розмитість і загалом недостатню вивченість життя
городян в українських містах XVIII ст. Між тим за чисельним представництвом
у стінах Академії міщанські сини належали до однієї з двох найбільших груп
студентів (113 юнаків у 1737 р. і 129 – у 1738 р.). 60% з них походили із
Гетьманщини (с. 265), де першість тримали Київ (понад 40% студентів) і міста
Ніжинського полку включно зі столицею козацької автономії Глуховом (с. 267).
Друга за чисельністю група міщан прибула на навчання з Речі Посполитої,
причому вкотре бачимо серед них більше подолян, волинців і галичан, ніж
вихідців із Київського та Брацлавського воєводств (с. 269-270). Невелике число
слобожанців у відомостях пояснюється існуванням у Харкові свого освітнього
закладу (с. 271).
Порівняння списків за 1737 і 1738 рр. вказує на те, що помітна частка
студентів цієї групи залишила науку, не досягнувши рівня філософії і навіть
риторики (с. 264). За віковими показниками та рівнем успішності вони мало
виділялися на фоні інших вихованців Академії (с. 272-273).
Переходячи до питання про соціальну ґрадацію в межах міщанського про-
шарку, М. Яременко припускає, що в Києво-Могилянській академії навчалися
діти міської еліти, адже городяни, які не входили до складу маґістрату, не
займалися ремеслом чи торгівлею, в Гетьманщині іменувалися «посполитими»
(с. 273). Зібрані автором джерела дають підстави зробити попередній висновок
про те, що в 1737 р. не меше 15% вихованців належали до родин міської
верхівки, тоді як у 1738 р. цей показник дорівнював щонайменше 17% (с. 280).
Очевидно, ці показники були би значно вищими за умов кращого збереження
описово-статистичних документів. Принаймні мотивація до навчання в дітей
міської верхівки була значно вищою, ніж у решти городян. На думку автора, за
своєю природою вона була близькою до тих спонук, які мала козацька старшина
(с. 295-296).
П’ятий розділ монографії викликає особливий інтерес, позаяк присвячений
студентам із нижчих верств населення, про які наші знання і досі є вкрай
Ігор Тесленко 404
бідними. Між тим, у 1737 р. у Київській академії навчалося 74, а 1738 р. –
80 синів «посполитих» (с. 299) – небагато, якщо врахувати, скільки всього селян
проживало на українських землях у XVIII ст. Щоправда М. Яременко далекий
від ототожнення всіх «посполитих» із селянами. З відомостей випливає, що
значна їх частина проживала в містах і містечках. Попри цей нюанс і можливість
зарахувати посполитих-городян до прошарку міщан, яку автор зауважує (с. 308-
309), інформація про них все ж подається в окремому, а не четвертому, розділу.
За географією походження найменша кількість студентів цієї групи мала коріння
на Слобожанщині. Число вихованців із Гетьманщини та Речі Посполитої у 1737–
1738 рр. коливалося: в 1737 р. більше «студіозів» прибуло з Польсько-Литов-
ської держави, а в 1738 р. – порівну з обох регіонів (с. 299-301). Вікові харак-
теристики юнаків цієї групи не відрізнялися від інших, натомість їхня успіш-
ність була найнижчою (с. 302). Порівняння двох відомостей вказує на те, що
найбільший відтік з Академії «посполитих» спостерігався вже після першого
року навчання та по завершенню курсу риторики (с. 299).
Перш ніж перейти до питання про стимули до навчання, М. Яременко робить
розлогий відступ про рівень освіченості українських селян у XVIII ст., морально
готуючи читачів до несподіваних висновків. Окрім скептичного ставлення до
повідомлень подорожніх іноземців про тотальну грамотність місцевого насе-
лення, автор вказує і на маніпуляцію з цифрами, до якої вдавалися фахові істо-
рики: відому кількість закладів було зіставлено з числом жителів Гетьманщини і
виведено середій показник осіб на школу (с. 312-313). Яременко цілком слушно
зауважує, що важливою у підрахунках є не кількість шкіл, а число учнів у них,
яке було невеликим. Картина виглядатиме ще менш привабливо, коли враху-
вати, що під час проведення ревізії шкіл до групи «школьників» потрапляли не
лише учні-діти посполитих, але й сироти, убогі, члени кліросів, які мешкали при
школі, однак не навчалися. Останні були не вихованцями парафіяльної школи, а
представниками окремої соціальної мікрогрупи, що мешкали в ній, і, можливо,
навіть не здобували освіту (с. 328-329).
Мала кількість учнів у парафіяльних школах пояснювалася не лише браком
бажання батьків віддавати дітей у науку, а й тим, що навіть за елементарну
освіту потрібно було платити грошима, харчами і одягом, не кажучи вже про
ненормовані «трудові повинності», до яких дітей залучали місцеві вчителі-дяки
(с. 315). Матеріальне становище посполитих було таким, що «далеко не всі
жителі тогочасної Гетьманщини могли відправляти дітей до парафіяльної шко-
ли» (с. 323), а тим більше – на навчання до «латинських училищ». Наведена
автором статистика особистих підписів посполитих у ревізіях другої половини
XVIII ст. підтверджує його висновок – відсоток письменних серед «плебеїв» був
мізерний і дорівнював, зазвичай, всього кільком відсоткам (с. 336-337).
Скидається на те, що вагомих стимулів до навчання у посполитих не було,
«адже в той час “навчання заради навчання” навряд чи мало сенс» (с. 309). До
останніх автор зараховує прагнення здобути фах (наприклад, лікаря), опану-
вання якого передбачало шлях через «латинські школи» (с. 353). Інший мож-
ливий і розглянутий у роботі стимул – прагнення здолати станові перегородки
(с. 346) – не потребув широких знань і реалізовувався, як показує автор, за умов
елементарної грамотності (с. 352).
Яременко Максим. «Академіки» та Академія… 405
Останній шостий розділ присвячений представникам духівництва в Академії –
дітям священо- і церковнослужителів (з переважанням поповичів). Більшість із
них прибували до «латинських училищ» із території Київської православної
єпархії, інші лівобережні єпархії мали свої навчальні заклади у Чернігові,
Харкові та Переяславі (с. 359-360). За віковими характеристиками поповичі мало
чим відрізнялися від решти спудеїв, а за рівнем навчання слабкі і середні сту-
денти цієї групи чисельно переважали добрих та вельми успішних (с. 362-363).
До 1770-х показники успішності вихованців із родин духівництва суттєво поліп-
шаться, водночас в рази зросте їхня чисельність, дещо зміниться географія
походження (с. 364-365).
Завдяки добрій збереженості відомостей про «академіків», чиї батьки слу-
жили в церкві, М. Яременко зумів простежити біографії 17 студентів, згаданих у
списках 1737–1738 рр. Цікаво, що лише один із них дійшов до теологічних
студій (с. 367). Цей факт дозволяє замислитися над результативністю декларацій
керівництва Київської митрополії, яке ще з часів Петра Могили наголошувало
на важливості підготовки добре освічених пастирів. Подальші висновки автора
базуються на аналізі відомостей про стан 7 лівобережних протопопій у 1770-ті
роки (с. 379-380). Лише 37% присутніх тут ієреїв і дияконів були вихованцями
навчальних закладів, і тільки чверть із них бодай якийсь час відвідувала тео-
логічні студії, «приблизно по третині опанували філософію і риторику» (с. 381).
З семи протопопів, кожен із яких мав академічну освіту, тільки один завершив
повний курс теології, а серед їхніх десяти намісників були й такі, що взагалі не
відвідували «латинські школи» (с. 385-387). При цьому слід врахувати, що
згадані священослужителі проживали в містах. У сільських парафіях освітній
рівень членів причету був нижчим.
Якими були причини цієї ситуації? Навряд чи головна з них полягала у
недостаніх фінансових можливостях ієреїв, хоча і на цьому можливому факторі
зупиняється автор (с. 394). На його думку, ключову роль зіграло те, що ґрун-
товна освіта не була обов’язковою складовою успіху для розбудови церковної
кар’єри. Вона могла розвиватися і за умов мінімального освітнього цензу, якщо
претендент на парафію попередньо заручався підтримкою сильного заступника –
світського покровителя чи місцевої громади. Ситуація з освіченістю настоятелів
могла поліпшитися лише після реорганізації навчального процесу і, головне,
зміни способу номінування на парафії (с. 387, 396-400).
Останній параграф розділу присвячений практично недослідженій темі пере-
бування в стінах Академії синів унійного духівництва. В роботі наведений їхній
довгий перелік, який за 1736–1772 рр. нараховує понад 130 осіб (с. 402-407). Сам
цей факт суперечить тезі деяких сучасних дослідників про переживання Уній-
ною Церквою у XVIII ст. процесу «цілеспрямованого постійного конфесійного
дисциплінування й формування окремої унійної ідентичності» (с. 401). Автор
також ставить під сумнів твердження про те, що на Галичині «сформувалася
“чистіша”, ніж на Правобережжі, унійна ідентичність» – принаймні на кінець
1730-х найчисельніше земляцтво в Академії становили саме вихідці з Руського
воєводства (с. 402).
Ігор Тесленко 406
Чому закордонні поповичі їздили на навчання саме до Києва? Автор уважає,
що ґрунтовна освіта була не самоціллю, адже посісти парафію поповичі могли і
без неї (с. 416). Справжніми стимулами до переїзду в Російську імперію були
демографічні й економічні чинники, а також давня традиція навчання саме в
могилянській школі, яка передавалася з покоління в покоління (с. 411). Родинні
пов’язання жителів обох берегів Дніпра полегшували ці контакти і робили їх
«сталими впродовж усього XVIII ст.» (с. 429).
У Післямові автор підбиває підсумки дослідження, констатуючи, що Київ-
ська академія кінця 1730-х і за своєю моделлю, і за основними характерис-
тиками спудейської корпорації була типовим європейським навчальним закла-
дом (с. 437). Попри існуючі політичні і конфесійні бар’єри, які роздирали того-
часну Україну, Могилянські Афіни відігравали важливу «посередницьку» роль у
налагодженні зв’язку між обома берегами Дніпра (с. 439). «Латинські училища»
приваблювали вихідців практично з усіх українських земель і з усіх станів.
Якщо для нобелів і кліриків існували свої «універсальні» стимули до навчання,
велика частка городян у стінах Академії свідчить про успішну конфесіоналі-
зацію жителів міського середовища, «у якому легше було налагодити контроль
та втілювати принципи релігійної програми, ніж у селах» (с. 440).
Підбиваючи підсумки цього короткого огляду, слід зазначити, що перед нами
ґрунтовне дослідження, яке має високі шанси заслужити статус своєрідного
взірця для наступних студій з історії студентства в ранньомодерній Україні.
Цінність праці полягає ще й у тому, що підняті і висвітлені в ній питання
торкаються багатьох аспектів життя українського соціуму у XVIII ст. Зробивши
чудовий подарунок Києво-Могилянській академії до її 400-річного ювілею,
Максим Яременко, маємо надію, продовжить дослідження історії цього навчаль-
ного закладу, тим більше, що поле для майбутніх студій –– велике. З-поміж
інших перспективних тем на особливу увагу заслуговує корпорація могилян-
ських викладачів, про яких досі немає спеціального монографічного дослід-
ження. Поки що немає…
|