Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича
У статті розглянуто цивілізаційну ідентичність Михайла Максимовича. Проаналізовано специфіку цивілізаційних поглядів вченого крізь призму двоєдиної категорії «свій-чужий», окреслено основні цивілізаційні образи на його ментальній карті, простежено їхнє змістове наповнення та аксіологічне навантаж...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2016 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104847 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 6-32. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104847 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Куций, І. 2016-07-23T14:52:07Z 2016-07-23T14:52:07Z 2016 Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 6-32. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104847 930(477.83/.86) У статті розглянуто цивілізаційну ідентичність Михайла Максимовича. Проаналізовано специфіку цивілізаційних поглядів вченого крізь призму двоєдиної категорії «свій-чужий», окреслено основні цивілізаційні образи на його ментальній карті, простежено їхнє змістове наповнення та аксіологічне навантаження. Узагальнено роль М. Максимовича у процесі ґенези української цивілізаційної ідентичності. The article investigates the civilization identity of Mykhailo Maksymovych. The specificity of civilization views through the prism of the author’s notions of “Own – Another’s” is analyzed, the major civilization images on his mental map are found. Their semantic content and axiological value are characterized. The role of Mykhailo Maksymovych in the process of Ukrainian civilization identity genesis is defined. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Історія історичної науки Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича |
| spellingShingle |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича Куций, І. Історія історичної науки |
| title_short |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича |
| title_full |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича |
| title_fullStr |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича |
| title_full_unstemmed |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича |
| title_sort |
між руським світом та слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині михайла максимовича |
| author |
Куций, І. |
| author_facet |
Куций, І. |
| topic |
Історія історичної науки |
| topic_facet |
Історія історичної науки |
| publishDate |
2016 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті розглянуто цивілізаційну ідентичність Михайла
Максимовича. Проаналізовано специфіку цивілізаційних поглядів
вченого крізь призму двоєдиної категорії «свій-чужий», окреслено основні цивілізаційні образи на його ментальній карті,
простежено їхнє змістове наповнення та аксіологічне навантаження. Узагальнено роль М. Максимовича у процесі ґенези
української цивілізаційної ідентичності.
The article investigates the civilization identity of Mykhailo Maksymovych.
The specificity of civilization views through the prism of the
author’s notions of “Own – Another’s” is analyzed, the major civilization
images on his mental map are found. Their semantic content and
axiological value are characterized. The role of Mykhailo Maksymovych in
the process of Ukrainian civilization identity genesis is defined.
|
| issn |
2415-8003 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104847 |
| citation_txt |
Між Руським світом та Слов’янщиною: цивілізаційні образи у науковій спадщині Михайла Максимовича / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 6-32. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kuciií mížrusʹkimsvítomtaslovânŝinoûcivílízacíiníobraziunaukovíispadŝinímihailamaksimoviča |
| first_indexed |
2025-11-26T01:42:40Z |
| last_indexed |
2025-11-26T01:42:40Z |
| _version_ |
1850604672327352320 |
| fulltext |
5
ІСТОРІЯ
ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
6
УДК 930(477.83/.86)
Іван Куций*
МІЖ РУСЬКИМ СВІТОМ
ТА СЛОВ’ЯНЩИНОЮ: ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ
ОБРАЗИ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ
МИХАЙЛА МАКСИМОВИЧА
У статті розглянуто цивілізаційну ідентичність Михайла
Максимовича. Проаналізовано специфіку цивілізаційних поглядів
вченого крізь призму двоєдиної категорії «свій-чужий», окрес-
лено основні цивілізаційні образи на його ментальній карті,
простежено їхнє змістове наповнення та аксіологічне наван-
таження. Узагальнено роль М. Максимовича у процесі ґенези
української цивілізаційної ідентичності.
Ключові слова: М. Максимович, цивілізація, образ, ідентич-
ність, слов’яни, Слов’янщина, Захід, Азія.
У сучасному інтелектуальному просторі України побутує
часто безапеляційна теза-ідеологема про суто європейську куль-
турно-цивілізаційну приналежність України. При такій конста-
тації не враховано цивілізаційних поглядів тих персоналій, а то
й інтелектуальних течій українського минулого, які свого часу
дотримувались альтернативної стосовно європеїзму орієнтації.
Саме до таких належить Михайло Максимович. Хоча спадщина
ученого – як знакової постаті в українському та російському
історіографічних традиціях ХІХ ст. – належить до належно
вивчених, однак проблема його цивілізаційних орієнтацій в
українській науці не з’ясована. Достатньо промовистим є факт:
при наявності значної кількості досліджень, присвячених вив-
————————
* Куций Іван Петрович – кандидат історичних наук, доцент, док-
торант кафедри історії та етнології України Черкаського національ-
ного університету імені Богдана Хмельницького.
7
ченню різноаспектної діяльності М. Максимовича, не знаходимо
жодного, у якому простежувалися б його цивілізаційні уявлення.
Власне окреслення цієї проблеми є метою пропонованої статті.
М. Максимович, як і зрештою більшість його сучасників в
українському та російському інтелектуальному середовищі, ото-
тожнював себе із Слов’янським світом або Слов’янщиною як
окремою і самобутньою культурно-цивілізаційною спільнотою.
«Своя» цивілізація термінологічно позначена у його текстах як
Слов’янський світ, слов’яни, слов’янське плем’я, слов’янський
круг, слов’янська стихія, а найчастіше – Слов’янщина. Побутує у
них і поняття слов’янсько-християнський світ. В межах Сло-
в’янського світу М. Максимович та його сучасники виокрем-
лювали дещо вужчу культурно-цивілізаційну спільноту, дефіні-
ціюючи її як Руський світ. До нього включали увесь схід-
нослов’янський православний простір. Слов’янський світ у їхній
свідомості поставав цивілізацією-антагоністом стосовно Заходу,
Європи чи так званого Германського світу. Історію слов’янських
народів вони мислили таким чином, як споконвічне проти-
стояння агресивному й ворожому натиску з боку германських
народів. Становлення М. Максимовича як ученого відбувалося в
епоху, коли, за словами А. Валіцького, «ставлення до цінностей,
символізованих словом «Захід», зробилося головним критерієм
ідеологічних розмежувань»1. Власне М. Максимовича можемо
вважати одним із перших репрезентантів українського слов’я-
нофільства, для якого характерна «ксенофобія чи принаймні
підозріливість до всього чужого-неслов’янського»2. Вже у своїх
ранніх студіях він зримо окреслив «свою» цивілізаційну іден-
тичність. Представників руського племені учений чітко й одно-
значно вписував у ширший, надетнічний контекст – слов’ян-
ський. Все, що пов’язане із слов’янськістю, для нього є «своїм»;
все, що виходить поза її межі (тобто є «неслов’янським», «чужо-
племінним»), – вважалося, зрозуміло, «чужим» або навіть «воро-
жим». Хоча у працях М. Максимовича не простежуємо чіткої
дефініції стосовно змістового наповнення слов’янської цивілі-
заційної ідентичності, все-таки віднаходимо у них чимало
непрямих вказівок на основоположні засади, за якими він здійс-
нював власну цивілізаційну ідентифікацію.
8
У своїй ранній праці «Звідки походить Руська земля» (1837)
М. Максимович стверджував про наявність «глибокого почуття
й усвідомлення своєї особистості у племені Слов’янського»3.
Думка про глибинну близькість слов’янських племен вислов-
лена ним у студії «Волинь до Х віку» (1841): «Словени, які хоча
деякий час і знаходились у взаємному поділі на різні вітки, що
інколи не мирилися одна з одною, /…/ але тим не менше були
ближчі один до одного за ступінню спорідненості й місцепе-
ребуванням»4. В етнографічній студії «Дні і місяці українського
селянина» (1856) вчений чітко відокремлював «нашу рідну
Слов’янщину», «наше Слов’янське плем’я» від «інших Індо-
європейських племен»5. У цій же праці, крім «нашої» (тобто
руської) Слов’янщини, він згадував також Західну, Полабську,
язичеську Слов’янщину6. У праці «Нарис Києва» (1847) М. Мак-
симович виразно розмежовував давнє населення цього міста на
слов’янський та «іноплемінний» народи7. У студії «Сказання
про Коліївщину» (1839) він розглядав гайдамацький рух як
«судорожне зіткнення двох ворожих стихій» – тобто слов’ян-
ської та західної8.
Найвиразніше слов’янська ідентичність М. Максимовича про-
глядається у його мовознавчих працях, оскільки у них він
розробив власну систему класифікації слов’янських мов і наро-
дів та увиразнив їх різнорідні співвідношення із мовами і наро-
дами неслов’янськими. Так, у студії «Критико-історичне до-
слідження про руську мову» (1838) вчений окреслював місце
народу і мови руської «в загальному колі співплеміних йому
народів і мов слов’янських»9. У праці «Початки руської філо-
логії» (1845–1846) він простежував, що у східних слов’ян
«природа слов’янська більше зберігає повноту буття свого, і
слов’янська мова є більш єдиною і цілою, ніж в половині
західній»10. Вчений неодноразово вів мову про спільну для всіх
племен «первинну слов’янську мову», яка існувала за часів
«первобитної Слов’янщини»11. Далі М. Максимович зазначав,
що «однієї слов’янської мови давно вже немає, як немає одного
народу слов’янського. Вони давно розійшлись на декілька мов і
народів»12. Причину цього він вбачав у тому, що «слов’янське
коло розділилося на дві половини: руську чи східну і західну»13.
9
У зазначеній полемічній праці М. Максимович виправдовував
М. Ломоносова від звинувачень з боку «журнальних перодря-
пів» у «надмірному Слов’янстві»14.
При послідовному декларуванні власної слов’янськості
М. Максимович все-таки визнавав присутність на українських
землях представників неслов’янських «стихій». Так, у передмові
до фольклорної збірки пісень (1827) він підкреслював, що на-
селення Малоросії «складали не одні племена слов’янські, але й
інші європейці, а ще більше, здається, азіатці»15.
В цілому погляди М. Максимовича на історію слов’ян зво-
дяться до думки про їхню «первобитну» єдність та «однопле-
мінність» – «загальнослов’янське коло», яке внаслідок германо-
латинських, візантійських та азіатських впливів згодом поді-
лилося на дві половини: Західну Слов’янщину та Східну.
Останню він частіше називав Руським світом. Зміст слов’ян-
ської ідентичності здебільшого розкривався вченим саме за до-
помогою поняття Руський світ, яке, як простежуємо у його
текстах, є частіше вживаним, ніж Слов’янський світ. Руський
світ М. Максимович поінтерпретував як частину Слов’янського
світу; ці два поняття сприймались як часткове і загальне.
Зрозуміло, що змістові ознаки Руського світу потрактовані як
атрибути усієї Слов’янщини; якщо якісь атрибутивні ознаки
руськості і не були характерними для інших частин слов’янства,
то такі поставали як «втрачені», «забуті» західними чи півден-
ними слов’янами. Часто означення руський та слов’янський
поєднувалися в одній лексемі; їхній зміст сприймався вченим як
нероздільний та взаємодоповнюючий. Так, М. Максимович пи-
сав, що древній Новгород «впроваджував між Чуддю і Німцями
свою Слов’яно-Руську народність»16. Власне Руський світ декла-
ровано ним як найбільш «чисте» та «незіпсоване» Заходом
втілення Слов’янщини, як своєрідну квінтесенцію Слов’ян-
ського світу.
Руським світом М.Максимович вважав увесь східнослов’ян-
ський православний простір. В одних випадках Руський світ міг
вживатись як поняття з розряду етнічних означень, а в інших –
цивілізаційних. Так, коли вчений вів мову про епоху давньо-
руської державності, то руськість ще могла означати цілісну
10
етнонаціональну єдність. Проте коли мова йшла про епоху
литовської, польської та московської держав, то про державно-
політичну єдність, чи навіть етнографічно-культурну тотожність
різних частин Руського світу вже не йшлося. У будь-якому
випадку для М. Максимовича, як і більшості українських істо-
риків ХІХ ст., Руський світ був реальністю у ранньомодерній
епосі і в сучасний їм період. Отже, Руський світ сприймався
радше як культурно-цивілізаційний чи духовний, а не етно-
національний простір. І слов’янське населення Московської дер-
жави, і східнослов’янсько-православне суспільство Литовської
та Польської держав М. Максимович включав до змісту цього
поняття.
Слід відзначити, що в історичних текстах носіїв слов’янської
ідентичності синонімом Руського світу побутувало поняття
Свята Русь. Наприклад, у праці «Бубнівська сотня» (1848)
М. Максимович писав, що після закордонного походу проти
Наполеона «наші переможні війська повертались уже у Святу
Русь»17. Загалом термін Руський світ не мав у його працях
конкретного, чітко визначеного змістового наповнення, а був
радше стилістично забарвленою абстракцією. Так, у статті
«Святі врата Печерської лаври» (1848) учений застосував сто-
совно святих Києво-Печерської Лаври вислів Симона Суз-
дальського – «небесні громадяни Руського світу»18.
Все-таки у науковій спадщині М. Максимовича Руський світ
вживано як одну із головних робочих категорій. Додамо, що
вчений вживав ще поняття Руське життя і Руський дух19, що
слугувало аргументом на користь того, що Руський світ мис-
лився більше як духовно-культурна і цивілізаційна категорія,
ніж етнічна. Так, у праці «Листи про Богдана Хмельницького»
(1859–1860) він стверджував, що «Московська і Київська Русь –
дві сторони одного Руського світу»20. В іншій праці читаємо:
«Якщо ці дві половини Руського світу нерідко навіть ворогували
одна з одною, докінчуючи древню удільну боротьбу, /…/ все-
таки і тоді вони заодно берегли своє древнє православіє, на-
саджене в них св. Володимиром, і однаково дорожили святинею
рідного Києва, із якого розвинулась їхнє єдине Руське життя»21.
Малоросію він інтерпретував «заслуженою у Руському світі
11
землею»22. Зосередження східнослов’янського простору у двох
державах – Московській та Литовській – вчений називав як
«нові і важливі переміни в Руському світі»23. Обидві держави
він характеризував як рівноцінні складові Руського світу. Проте
Польща, на його думку, не належала до цього життєпростору.
Про це, зокрема, може свідчити вислів ученого про те, що Київ
був «повернений Руському світові Богданом Хмельницьким»24.
У листі до М. Погодіна М. Максимович вів мову про «Свято-
руську землю і рідну з нею Слов’янщину»25. Найчіткіше він
окреслив зміст Руського світу у праці «Історія древньої руської
словесності» (1839). У ній він стверджував, що з другої поло-
вини ІХ ст. «наша Вітчизна являє собою особливий – Руський
світ, в якому десятистолітній розвиток життя закарбований
стремлінням до повної єдності, стрункої цілості і загальної
самобутності народної. Тут природа Слов’янська досягає пов-
ноти буття свого»26. У названій праці вчений виклав також
ґенезу самого поняття Руський світ. За його твердженням, ця
назва вперше була вжита ще на початку ХІІІ ст. у спадщині
єпископа Симона Суздальського27. Вважаючи Руський світ за
найвиразніше втілення «слов’янської природи», М. Максимович
водночас протиставляв йому «західну половину Слов’янського
племені», у якій «через відокремлення одне від одного, одно-
сторонню освіту свою багато із них не тільки не могли втримати
за собою своїх давніх земель (наприклад, в Угорщині, Німеч-
чині) і державної самостійності, але навіть і зовсім втратили
свою Слов’янську народність (наприклад, Поморяни і Словени
Заодерські)»28. Як бачимо, східні/руські та західні слов’яни ди-
ференціювалися М. Максимовичем за принципом збереження
своєї «слов’янської природи». Все-таки західних слов’ян у ци-
вілізаційному сенсі М. Максимович вважав представниками
«своєї» спільноти. У статті «Книжна старовина південноруська»
(1849) він писав про них як про «нашу Західнослов’янську
братію»29. А у листі до О. Бодянського М. Максимович називав
західну Слов’янщину «нашим двоюрідним світом»30. У студії
про давньоруську історичну поезію вчений висловився, що на
підставі «живого чуття Слов’янина» західнослов’янська поезія
становить із давньоруською «одну сім’ю»31. Він водночас не
12
заперечував впливу чужих – неслов’янських – стихій на Руський
світ: «древнє життя Русі полягало в злитті двох нових стихій,
тобто Варяго-Руської і Греко-Слов’янської, з природною Східно-
Слов’янською в одну цілість Руського духу»32. Ієрархічне
співвідношення руськості та слов’янськості в ідентичності
М. Максимовича виразно проглядається у статті «Пісня о полку
Ігоревім» (1836), де «співець Ігоря» ідентифікований «як
Слов’янин загалом, як Південний Русин зокрема»33.
Узагальнюючи цивілізаційний автостереотип в історичних
текстах М. Максимовича, варто не опускати з уваги нечіткість
та незавершеність образу «свого». У його працях спостерігаємо
чіткіше окреслення образу «чужого», ніж «свого» цивіліза-
ційного середовища. Перефразовуючи тезу І.-П. П. Химки про
негативну дефініцію русинства34, можемо констатувати, що
М. Максимович та його послідовники виробили більшою мірою
негативну дефініцію Слов’янського світу/Слов’янщини, ніж по-
зитивну. Іншими словами, вчений значно чіткіше формулював
відповідь на питання «Що не є Слов’янщиною?», ніж «Що таке
Слов’янщина?». На нашу думку, відсутність чітких відповідей
на ці запитання була зумовлена як науковою недослідженістю
окресленої проблематики, так і суперечливістю між змістом
цивілізаційного автостереотипу та об’єктивними історичними
фактами. Так, стереотипне сприйняття православ’я як основного
атрибута Слов’янщини суперечило католицькому віросповідан-
ню західнослов’янських та деяких південнослов’янських наро-
дів. Тому, за винятком польської тематики, М. Максимович
обрав стратегію «незауважування» проблем, пов’язаних із сло-
в’янами-католиками. Звідси образ Слов’янського світу/Слов’ян-
щини у працях М. Максимовича та його послідовників зали-
шався розмитим, іноді напівабстрактним. Дослідницька стра-
тегія ученого не передбачала концептуального обґрунтування й
фактуального наповннення тези про слов’янську приналежність
Русі-України. В більшості випадків він відштовхувався від цієї
тези як очевидного й самозрозумілого факту, що не потребував
додаткових доказів. Такий дослідницький підхід, зрозуміло,
ґрунтувався на домінуючих в епоху романтизму духовно-
культурних та ідейно-політичних переконаннях. Хоча слов’ян-
13
ськість опиралася в багатьох випадках на мовні чи етнографічні
характеристики споріднених народів, однак в більшості випад-
ків вона все-таки мала набагато ширший зміст – стосувалася
релігійно-духовної сфери, соціального та політичного устрою,
вищої культури тощо. У зміст поняття слов’янськість вчений
включав таким чином усі складові, що формують зміст циві-
лізаційної ідентичності. Це є головним аргументом для виснов-
ків про те, що слов’янськість у текстах М. Максимовича була
категорією не тільки мовно-етнографічною, а насамперед циві-
лізаційною класифікацією. Їх аналіз підтверджує, що слов’ян-
ськість будь-яких історичних явищ була для нього головним
критерієм оцінки та мірилом вартості. Феномени минулого, які
за своїм походженням чи змістовими ознаками не вписувались в
стереотип слов’янськості (тобто були «чужими»), зазвичай
інтерпретувалися негативно. Цивілізаційна ідентичність для
М. Максимовича полягала у визнанні «своїм» слов’янсько-
православного світу. При цьому акценти робилися не на кон-
цептуалізації «свого» життєпростору, а більшою мірою на про-
тиставленні його з «чужими» цивілізаційними образами. Як
відомо, механізм формування будь-якої ідентичності базується
також і на конструюванні образу «іншого», «чужого», які висту-
пають своєрідною антитезою до «свого». У процесі становлення
слов’янської цивілізаційної ідентичності роль такого «іншого»/
«чужого» відводилась насамперед Європі або католицькому
світові.
М. Максимович немало уваги приділяв образу Європи/
Заходу. Помітним є термінологічне розмаїття в окресленні цього
життєпростору. Найчастіше він позначав його як Захід. Термін
Європа артикулював здебільшого в географічно-просторовому
значенні. Простежуємо у нього поняття чужоземний захід35,
Латино-Захід36, німецьке коло37. Загалом усе європейське
М. Максимович часто ототожнював із німецькістю чи герма-
нізмом. Він писав, зокрема, що у поглядах М. Ломоносова
злились «і древня Слов’янщина, і Латинь, і Германізм»38; шве-
дів, норвежців, англійців і готів учений називав «народами
німецького племені»39. Сприйняття Європи/Заходу саме як «чу-
жого» життєпростору увиразнює його вислів «на нашому сході
14
і Європейському заході»40. Уявлення М. Максимовича про Захід
як ворога Русі/Слов’янщини проглядаються у висловах на зра-
зок: «Південна Русь, натерпівшись стільки від ворогів східних,
страждала так багато від ворогів західних»41.
Наполеонівське вторгнення 1812 р. в Росію вчений розці-
нював як конкретний прояв західної військової агресії. У праці
«Бубнівська сотня» він про ці події метафорично писав: «Кипіла
і хвилювалась Руська земля, як море, збираючись скинути із
себе надмірного кумира заходу з його полчищами»42. Свідчен-
ням того, що наполеонівську імперію вчений сприймав як
уособлення всього Заходу, може слугувати його вислів: «на
Бородінському полі Руська сила помірялася з силами заходу»43.
Загрозливу небезпеку для цілісності й самобутності Слов’ян-
ського світу з боку Заходу М. Максимович вбачав не стільки у
військово-політичний експансії, як у культурних впливах. Тому
він негативно оцінював європейські культурно-освітні тенденції
в українському історичному процесі. Так, латиномовні вірші
Ф.Прокоповича учений іронічно оцінив як «академічні ігри»44.
Як читаємо у праці «Про лаврську могилянську школу» (1847), в
XVII столітті у древню русько-слов’янську традицію «привне-
сена тодішня вченість західноєвропейська, значно прикрашена
язичництвом чи поганством класичної Елінолатинської древ-
ності. Ця вченість була прийнята як зовнішня умова, необхідна
для зросту нашого просвітництва». Отже, процес західноєвро-
пейських культурно-освітніх впливів М. Максимович розціню-
вав як загрозливе вторгнення «чужого» у сферу «свого», не-
зважаючи навіть на його зовнішній характер. Далі він акцен-
тував на негативній реакції руської культури щодо цього
західного вторгнення: «Але Руський розум тоді вже бачив і
необхідність, і можливість усунути від нього все, що належало
їй як вимисел розуму, непросвітленого божественною істиною, і
обернути її в своє, християнське просвітництво»45. Як бачимо з
наведеного фрагменту, в європейській культурній традиції вче-
ний вбачав відступ від засад істинного християнства.
У фундаментальній студії «Історія древньої руської словес-
ності» (1839) М. Максимович в доволі завуальованій формі
критично оцінював тенденцію «стремління до Європейства» в
15
культурно-освітньому розвитку Російської імперії в період прав-
ління від Петра І до Олександра І. Тут він підкреслював, що
навіть не зважаючи на панування західно-європейського про-
світництва все ж таки «самобутні стихії життя не переставали в
цьому періоді яскраво виражатися»46. Вчений звернув увагу на
антагоністичний характер взаємодії європейства та слов’ян-
ськості в культурно-інтелектуальних процесах: «Дві різні стихії
ці немирно поєднувались між собою в Руському розумі»47.
У цілком схвальному тоні він характеризував сучасну йому
культурну тенденцію Росії, яка «накінець в наш просвітлений
час /…/ повернулась знову до свого Східного Руського світу».
М. Максимович накреслив періодизаційну схему історичного
розвитку руської культури. Головним критерієм періодизації у
ній стали саме культурно-цивілізаційні впливи на різних істо-
ричних етапах. «І так по відношенню до головних впливів на
Руське просвітництво, – стверджував вчений, – древній період
можна назвати Греко-східним або точніше Греко-Слов’янським,
середній Греко-Латино-Слов’янським, новий – Ново-Європей-
ським, а сучасний період становить початок самобутньо-Русь-
кого»48. Тут же М. Максимович резюмував, що «Росія поступово
і своєчасно обійшла увесь небосхил просвітленого Християн-
ського світу, і тепер вступила свідомо в той період великого
життя свого, в якому належить їй розкрити всю глибину й
повноту свого духу й виразити вповні свою Руську народність».
Як бачимо, вчений тут загалом у нейтрально-толерантному тоні
констатував «чужі» (в тому числі і західні) впливи на куль-
турний розвиток Руського світу. Однак саме у поверненні від
«чужих» до самобутніх «своїх» засад він вбачав головну суть та
позитивний кінцевий результат історичного розвитку Руського/
Слов’янського світу. Слід зауважити, що у названій праці про-
глядаються між рядками дещо завуальовані думки автора про
негативний вплив європеїзму на Російську імперію. Відверте їх
висловлювання спонукало б його більш критично оцінити діяль-
ність імператорів-«європеїзаторів» Росії: Петра І, Катерини ІІ,
Олександра І. А такі висловлювання, зрозуміло, спричинили б
підозри в політичній неблагонадійності. Водночас М. Макси-
мович констатував, що «Слов’яни південноруські піддавались
16
більше різноманітним впливам іноплемінних народів, частково
Азіатських, частково Європейських»49.
Вагомий інтерес для нас становлять також і непублічні ви-
словлювання М.Максимовича про Захід, що позбавлені само-
цензурного й науково-етичного чинників. Так, у листі до О. Бо-
дянського він назвав латинську мову «варваро-латинською»50.
Ведучи мову у 1862 р. про засилля «новообраних німців-
просвітителів» в інтелектуальному житті Російської імперії, він
пафосно резюмував: «Очевидно, слов’янському племені не суд-
жено вибитися з-під полону німецького навіть і на просторі
руського світу»51. Отже, М. Максимович найбільш послідовно з-
поміж українських істориків дотримувався погляду на Європу/
Захід як «чуже» і «вороже» слов’янству середовище.
Визначальною змістовою ознакою «західності» М. Макси-
мович вважав католицизм. Цей феномен він мислив значно
ширше, ніж домінуючу на Заході церкву чи її віровчення. Образ
католицизму, який був майже тотожним образу західності чи
європеїзму, вчений сприймав як політичну і культурну спіль-
ноту західноєвропейських народів, як цілісну мегаструктуру.
Саму внутрішню диференціацію, неоднорідну етнонаціональну,
династичну та політичну побудову католицького простору у
Західній Європі вчений рідко коли брав до уваги. Звідси като-
лицький світ поставав у його цивілізаційних уявленнях радше
структурно цілісним й гомогенним середовищем, а не мозаїкою
конкуруючих і ворогуючих між собою народів, країн і монархій.
Про сприйняття католицизму як атрибута Заходу свідчить на-
самперед вислів М. Максимовича про нього як про «віру
західну»52. Промовистим є твердження про «багаточисельні
посягання Риму, що не покидав своїх намірів притягнути Росію
під владу папську»53. Феодосій Печерський, за словами вченого,
«охороняв великого князя Ізяслава від спокус могутнього вла-
дики Заходу», тобто папи Григорія VII-го54. Про пізніші часи
М. Максимович писав як про «тяжку годину для західної Русі,
коли над нею зашуміла на кінець західна буря вірогоніння»55.
У розвідці про П. Сагайдачного вчений пафосно інтерпретував
похід цього гетьмана на Москву: «Його козацьке серце могло
смутитися від тієї думки, що він почав крушити єдиновірну
17
йому Руську столицю для того, щоб віддати її в руки іновірця»56.
Як засвідчує наведена цитата, М. Максимович опирався насам-
перед на релігійно-конфесійний чинник в аналізі військово-
політичних подій епохи московської смути. Стосовно подій
козацької революції середини XVII ст., то вчений трактував
католицизм як «ненависний папізм»57.
Окремо наголосимо, що в рамках збірного образу католи-
цизму М. Максимович (як і його сучасники) увиразнював голов-
ного винуватця «західної загрози» – орден єзуїтів. Як читаємо,
«дух ворожості устами єзуїтів безустанно шептав у вуха поляків
вірогоніння й нерозумну гординю»58. В іншій праці вчений
зауважив, що єзуїти відновлювали в Польщі католицизм, «пра-
цюючи не для віри Христової, а тільки для влади папської,
помишляючи тільки про Римську тіару і не думаючи про корону
Польську»59. Найвиразніше М. Максимович оцінив єзуїтів як
носіїв західних цивілізаційних засад у студії «Бубнівська сот-
ня»: «А реформаторське новомисліє /…/ відкрило дорогу єзуї-
там вловити в свої сіті нові покоління західно-руських князів,
які, захоплюючись хитролукавим вченням цих західних мудре-
ців, /…/ відпали від благочестя своїх предків і відділялись від
православної Русі, як піднімається порох від землі, нанесений на
неї вихором»60. У студії «Книжна старина Південноруська»
М. Максимович повторив тезу про діяльність єзуїтів як прояв
«розливу західного новомислія». За його висловом, це дало
можливість єзуїтам «ловити західноруську молодь, як рибу в
мутній воді; і вони швидко розкинули свої сіті»61. У цій праці
вчений також зазначав, що князь А. Курбський у діях єзуїтів
передбачав «біду, яка готовилась його родичам від поширю-
ваних між ними західників» й «голосом древньоруської людини
застерігав своїх собратів від мислячих звірів і їх хитролукавих
силогізмів»62. Отже, саме орден єзуїтів М. Максимович зобра-
жав головним інструментом впровадження західних культурно-
релігійних цінностей на Русі та й загалом у Слов’янському світі.
Якщо образ католицизму з усіма його складовими або похід-
ними явищами поставав духовно-релігійним компонентом обра-
зу Європи/Заходу, то іншими, не менш вагомими компонентами
цього цивілізаційного образу були уявлення про окремі «захід-
18
ні» (насамперед германські) народи. Одним із таких народів,
назва якого незмінно присутня у дискусіях про цивілізаційну
ідентичність, поставали літописні варяги. Власне дискусії над
варязьким або норманським питанням були чи не найвагомішою
проблемою як української, так і російської історичної науки
ХІХ ст.
М. Максимович ще у своїй ранній праці «Звідки пішла
Руська земля» інтерпретував скандинавських варягів не просто
«іншим» плем’ям/народом, а представниками цілком відмінного
від слов’ян культурно-цивілізаційного середовища: «Варяги бу-
ли іноязичники, іноплемінники словенів»63. Він чітко вказав
саме на «західну» цивілізаційну приналежність варягів: «В по-
ловині ХI віку словом Варязький позначали у нас усе про-
тилежне Греко-східному і Словено-Руському – західне»64. Далі у
тексті названої праці читаємо аналогічне твердження: «Варязь-
кою вірою називається західна чи латинська віра, в проти-
лежність Руському православію. Варяг и латинник у нього
[Феодосія Печерського. – І.К.] одне /…/. Ще до Нестора на
варяга дивились Руси саме як на іновірця західного»65.
В «Історії древньої руської словесності» М. Максимович
найчіткіше окреслив образ варяга як «чужого», що був уособ-
ленням всього західного: «З іменем варяга поєднувалось завжди
поняття заморянина, чужого, іноземця і, насамкінець, – іновірця:
так що в ХІ і ХІІ століттях західну чи латинську віру називали
варязькою; латинник і варяг були однаковими словами». І далі
учений вказував на спадкоємну тотожність понять варяги та
німці в позначенні «західної» приналежності: «З ХІІІ століття у
нас почало і на скандинавців поширюватись ім’я німця, яким в
середні часи заміняли ім’я варяга: латинську віру називали вже
німецькою, і цим ім’ям стали позначати неозначено не тільки
все іноземне, західне, але все чуже, іномовне»66. Вчений на-
голошував на тому, що давньоруська літописна традиція чітко
розрізняла зайшлих у східнослов’янське середовище варягів та
русів. Якщо перших М. Максимович визнавав за германців-
скандидавів, то останніх він трактував як поморсько-прибал-
тійських слов’ян, тобто «одноплемінників», «своїх». Просте-
жуючи в цих двох племен багато спільних рис, він все-таки
19
відносив їх до різних – «чужої», «західної» та «своєї», тобто
«слов’янської», – цивілізаційних спільнот: «Але в племінному
відношенні – щодо мови і всієї народності – вони були різні:
тому і вплив Русів на Східних Слов’ян – в нашому розумінні –
був іншим, при цьому більш близьким і успішним, ніж вплив
іноплемінних їм варягів»67. Вчений відзначив також асиміля-
ційний вплив слов’ян на германців-варягів: «Варяги ж сканди-
навські, щоб не бути чужими в нашій вітчизні, повинні були
прийняти її слов’яно-руську народність і втратити свою німець-
ку – ще більше, ніж втрачали її нормани у народів західно-
європейських»68. Отже, М. Максимович певною мірою визнавав
західний цивілізаційний вплив («варязької стихії») на розвиток
давньоруського життя. Проте не надавав цьому чиннику визна-
чального значення. У ролі своєрідної противаги цьому впливу
він виділив також і візантійський («Греко-Християнська сти-
хія») культурно-цивілізаційний вплив. Вчений звернув увагу,
що західний/німецький вплив у Руському світі мав вагому роль
для древнього Новгорода, який «завдяки своїм відносинам з
німцями перейняв від них західного життя більше, ніж інші
області Руські»69.
Не можна стверджувати, що образи Європи/Заходу в по-
глядах М. Максимовича мають суцільне негативне забарвлення.
Вчений не вийшов цілком за межі усталеної в епоху Про-
світництва ментальної карти, на якій «цивілізована» Європа
протиставлялася «варварському» Сходу. У його текстах ми
віднаходимо опосередковані факти, які засвідчують авторські
погляди на Європу як «просвічений», «культурний» та «цивілі-
зований» світ, який позитивно контрастує на фоні «східного
варварства».
Якщо Європі/Заходу М. Максимович відвів роль цивіліза-
ційного «іншого» з доволі суперечливим ціннісним наповнен-
ням (переважно негативним, тільки інколи – позитивним), то
цивілізаційному образу Азії відведено роль вже не просто
«іншого» чи «чужого», а відверто «ворожого» світу. До Азії у
нього включено практично все, що не вписувалося в образи
Слов’янського світу та Заходу. Азіатськими народами постають
половці, а головними репрезентантами Азії як цивілізаційного
20
образу представлені насамперед кримські татари, а також турки.
Головною ідентифікуючою ознакою «азіатчини» історик вважав
мусульманське віросповідання. Помітним є і той факт, що в
сюжетах із зображенням боротьби із азіатськими народами
представників двох інших цивілізаційних образів (Слов’ян-
ського світу та Європи) автор означував християнами. Оче-
видно, що різниці між «слов’янськістю» та «європейськістю»
він надавав меншого значення у порівнянні із «ворожістю» та
«дикістю» Азії. Як синонім терміна Азія вчений інколи вживав
Схід. Проте останній термін міг мати у його текстах різне зміс-
тове й ціннісне наповнення. Так, зустрічаємо такі словосполуки,
як «греко-східне» (візантійське)70 й водночас «східні вороги»
(азіати в цілому)71. Як бачимо, вчений по-різному розумів Схід.
Загалом образ Азії в М. Максимовича колоритно змальо-
ваний як «чуже» й «вороже» щодо Слов’янщини цивілізаційне
середовище, яке постійно здійснює агресію і натиск. Автор
наділяє тюркські народи стандартним набором стереотипних
азіатських рис, насамперед таких, як «дикість», «хижість»,
войовничість тощо. Однак не в усіх текстах М. Максимовича
образ Азії постає вмістилищем абсолютного зла. Зокрема, коли
автор намагався підкреслити «варварство» європейців-поляків,
то образ «жорстокого азіата» в такому випадку подано у більш
привабливих тонах.
Образ Азії на ментальній карті М. Максимовича був менш
сконцептуалізованим, ніж образи Слов’янщини чи Заходу. Ця
розмитість й напівабстрактність стосувалася як географічно-
просторових контурів, так і змістового наповнення. У своїх
працях він неодноразово вів мову про «азіатську стихію» –
поняття, що мало саме цивілізаційний зміст72. Вчений артику-
лював такими словосполуками, як «азіатське плем’я», «азіат-
ський світ» тощо. В рамках азіатського світу М. Максимович
розрізняв менші етнокультурні спільноти – кавказькі, турецькі
(тюркські), монгольські та чудські племена73. Проте Азія для
нього була все-таки цілісним цивілізаційним простором.
Зауважимо, що М. Максимович був першим українським
істориком, який інколи цілком нейтрально трактував образ Азії.
Так, як георафічний континент він бачив її «спільною колискою
21
народів Європейських»74. Крім цього, учений без негативної
конотації визнав вплив «азіатської стихії» на українську народ-
ність. Про князя Святослава Ігоровича він неодноразово вів
мову як діяча, що був позначений азіатським впливом75.
Азіатські сліди він вбачав у психоментальних та етнографічних
рисах української народності76. Саме з азіатським впливом він
пов’язував войовничу вдачу запорізьких козаків77. Власне в
регулярних військових зіткненнях із азіатськими народами
М. Максимович вбачав не лише негативний, але й позитивний
вплив на українців: «Ратний дух виховувався у руських від-
давна, особливо набігами азіатів, безперервними із ними бит-
вами»78. Також вчений визнавав «азіатський вплив на південо-
руську мову»79. Зрештою, він в цілком нейтральних тонах
констатував присутність на українських землях «азіатських»
племен та їхній вплив на українські етнонаціональні риси:
«Відвага в набігах, буйне забуття у веселощах і безпечна лінь в
мирні часи: злі риси диких азіатів – жителів Кавказу, яких
поневолі згадаєте тепер, дивлячись на малоросіянина в його
костюмі з його звичками»80.
Серед найвиразніших ознак-характеристик цього образу він
виділяв «азіатську наїздницьку завзятість»81 та «азіатсько-
наїзницький побут»82. Хоча у текстах М. Максимовича перева-
жали нейтрально-стримані оцінки образу Азії, проте знаходимо
чимало традиційних для української історичної думки негати-
вістсько-стереотипних згадок про її «дикість». Зокрема, про
кримських татар він писав як про «азіатських дикунів»83. Азію
загалом він зображував як джерело перманентної військової
загрози; азіатські народи вчений наділяв означенням «ворожі».
«Південна Русь, – читаємо у його праці, – у древній період була
ще в безперервних зіткненнях із різними азіатськими народами,
частково турецького племені, – такими, як печеніги і половці
або кумани, частково же кавказькими племенами – як осетини
або яси і черкеси або косоги. Сюди належать товпи торків і
берендеїв, поширених у Південій Русі» 84.
Отже, у поглядах М. Максимовича образ Азії був синтезом
стереотипно-орієнталістських та нейтрально-неупереджених оці-
нок цього феномена. Азія для нього була «чужим» і навіть
22
«ворожим» світом, але водночас джерелом культурно-етно-
графічних впливів на давню Русь-Україну. Іншими словами, у
цивілізаційних уявленнях вченого між «своїм» та «чужим»
світом не було непроникного бар’єра – погляди вченого перед-
бачали визнання впливу «азіатчини» на Слов’янщину. Під-
креслимо, що цей азіатський вплив М. Максимович не схильний
був інтерпретувати як негативний. В цілому, Максимовичева
рецепція Азії як цивілізаційної спільноти була не стільки
негативною, як нейтральною.
Головним атрибутом Азії М. Максимович мислив мусуль-
манство. Вчений у порівнянні із своїм сучасниками описував
мусульманський світ в досить нейтральних тонах. Не помічаємо
у його текстах типових для історіографічної традиції таких
упереджено-зневажливих назв, як бусурмани, невірні; він зде-
більшого використовував нейтральну назву мусульмани. Проте
всі ісламські народи вчений сприймав як «чужі» та «ворожі».
Про це, зокрема, може свідчити його оцінка мусульман як
«спільного ворога христианства»85. Військові походи запо-
різьких козаків в османські володіння вчений в дусі релігійної
риторики окреслив як «хрестові походи»86. Проте подібні анти-
ісламські випади у текстах М. Максимовача були радше ви-
нятком, а не тенденцією. Як і у випадку із образом Азії в цілому,
М. Макссимович започаткував в українській історіографічній
традиції тенденцію нейтрального потрактування ісламського
світу.
Етнічним репрезентантом Азії М. Максимович вважав насам-
перед степових тюркських кочівників87. Його ставлення до пе-
ченігів виражає зневажливий вислів про «якого-небуть ще
печенізького князька»88. Половці у текстах цього вченого наді-
лені епітетами ненависні89, дикарі азіатські90, а половецький хан
Кончак – лютий91. Найчіткіше передає переконання М. Мак-
симовича про цивілізаційну «чужість/ворожість» тюркських
кочівників вислів «іноплемінні вороги руської землі половці,
споріднені з попередніми ворогами печенігами»92. Військову
конфронтацію з половцями вчений пафосно окреслив як «кри-
ваву драму, що її сценою була тоді Південна Русь»93. У працях
М. Максимовича зустрічаємо доволі обширний набір колорит-
23
них назв-характеристик монголо-татар: погані, невірні, злі, на-
сильники, степові хижаки, наїзники, «беззаконні агаряни» тощо.
Вчений акцентував увагу на азіатській приналежності ново-
прибулих кочівників: «У нас ім’ям татарина називалися нові
вороги наші – наїзники азіатські, з вогнем і мечем нахлинули і
із-за Уралу в ХІІІ віці; але між ними зовсім різні племена – і
монгольські, і турецькі, яких лики по цю пору можна розріз-
нити, напр. між татарами кримськими»94. Достатньо багато в
текстах М. Максимовича яскравих метафоричних образів в опи-
сі цих азіатів: «чорні хмари Батиєві»95, «тяжкая імла татарського
іга»96, «хиже полонення»97. Нападу Батия М. Максимович нада-
вав апокаліптичного значення в національній історії: «Кінчилось
древнє життя Русі, і державна самобутність її покрилась імлою
татарського іга»98.
У текстах М. Максимовича прочитуємо і деякі висловлю-
вання про азіатську приналежність кримських татар. Він їх
називав азіатськими дикарями99, а їхні походи за ясирем –
нишпоренням100. Про занепадаюче Кримське ханство вчений у
зневажливому тоні писав: «Шевелилась ще татарська орда»; про
її підкорення Росією він образно зазначив: «Хижа вовчиця
присмирніла, як вівця»101.
У фокусі наукової уваги М. Максимовича перебувала і Поль-
ща, яка в системі його цивілізаційних уявлень займала особливе
місце. У його в історичних текстах досить виразно прочиту-
валась думка про «західне» відступництво Польщі. Фактично
вчений одним із перших в українській історіографії засвоїв
слов’янофільську тезу про «зраду» Польщею Слов’янщини й пе-
рехід її на сторону католицького Заходу. Польщу він окрес-
лював «первинною “Західницею” у кругу “Слов’янському”»102.
В історичній концепції ученого Польща трактувалася первинно
слов’янсько-православною країною і тільки згодом – головним
репрезентантом західного католицизму у Слов’янському світі:
«Спочатку вона прийняла східне православ’я від спільних пер-
шовчителів слов’янських; але згодом запанувало в ній като-
лицтво західне»103. Ситуацію, «коли Польща так по-насиль-
ницьки і безжально відривала від православної церкви вірних
досі чад її», вчений інтерпретував як вияв «західної бурі
24
вірогоніння». При цьому він вважав Польщу і жертвою, і інс-
трументом цієї самої «західної бурі». Польща, твердив учений,
«залучала західну Русь в ту сіть, в яку вона сама уловлена була
єзуїтами»104. Короля Сигізмунда ІІІ вчений оцінював як «вихо-
ваного єзуїтами і одержимого їх духом»105. Натяк на засвоєння
Польщею аморальних цінностей Заходу простежується у ви-
словлюванні про двір «корисливої і аморальної королеви Бо-
ни»106. У «Листах про князів Острозьких» М. Максимович не без
іронії відгукнувся про вибір на польського короля представника
західноєвропейської династії: «Вільна у виборі королів Річ Пос-
полита, хвилювавшись першим вибором більше півтора року,
вибрала собі в королі учасника Варфоломіївської ночі, 22-річ-
ного Генріха Валуа, який через чотири місяці втікав із Кракова
тайком, як тат нічний, забравши з собою в Париж Польську
корону /…/ Вночі вибраний, вночі приїхав і вночі поїхав»107.
Говорячи про «західний вибір» Польщі, М. Максимович нага-
дував про її слов’янське коріння та первинну мовно-культурну
спорідненість із Руссю. Так, про польську мову він твердив, що
це «мова одноплемінна руській, ще не втративша тоді молодої
свіжості своєї під важкою схоластикою єзуїтської латині»108.
Найчіткіше у М. Максимовича думка про Польщу як інструмент
експансії Заходу на Схід прочитується у фрагменті: «Польща,
заволодівши Західною Руссю і піддавшись єзуїтам, відновила
своє католицтво і пригнічувала інші християнські віросповідан-
ня. За допомогою цих засобів вона не тільки у своєму корінному
Польському народі відновила католицизм, сильно підірваний у
ній реформацією, але і здійснила нещасливий переворот і в
приєднаних до неї областях Руських»109. У студії «Бубнівська
сотня» М. Максимович «нелюбов Київського народу до Поль-
щі» відшукував ще у давньоруських часах: за його твердженням,
«ще древнім киянам уявлявся біс «у вигляді ляха»: така дивна
мрія виникла, ймовірно, з появою у Києві Болеслава Хороб-
рого»110. Як бачимо, у конструюванні негативного образу Поль-
щі вчений великою мірою використовував елементи релігійно-
богословської полеміки. Польську та латиномовну руську куль-
турну традицію часів Речі Посполитої М. Максимович розці-
нював як «зіпсовану» впливами західної/латинської бездухов-
25
ності: «Не духовні предмети любила оспівувати латино-поль-
ська муза у малоросіян: вона переважно трудилась над пане-
гіриками різних сановитих людей, світських і духовних: і
скільки Руського таланту витрачено в них попусту!»111. Всю
руську латиномовну спадщину часів Речі Посполитої він від-
носив до сфери «чужої» традиції: «Але можна порадіти по
крайній мірі тому, що всі ці безмірні лестощі, увесь цей хо-
лодний, риторичний, скляний блиск розуму і слова виражався
по-польськи і по-латині, а не мовою південноруською»112.
Для підсилення негативного образу «цивілізаційної зрад-
ниці» М. Максимович вдався до порівняльного зіставлення з
іншим – «азіатським» – цивілізаційним впливом: «Україна по-
терпла від Польщі таке горе, якого не знала Московська Русь під
ігом татарським: вона потерпіла гоніння і образу свого право-
слав’я»113. Як бачимо, азіатський вплив тут зображений як більш
толерантний, ніж західний у польському варіанті. Про подібну
рецепцію «польщизни» свідчать також матеріали особистого
походження, у яких М. Максимович відверто висловлювався
без оглядки на публічно-академічну етику. Так, у листі до
П. В’яземського «польський дух» вчений протиставляв «святій,
древній, первозванній Русі Київській»114. Отже, для М. Макси-
мовича Польща стала уособленням «цивілізаційної зради» Сло-
в’янщини й переходу до «ворожої» цивілізації – католицького
Заходу.
Таким чином, науково-історичну спадщину М. Максимовича
треба розглядати як вагоме джерело вивчення цивілізаційної
ідентичності представників української інтелігенції ХІХ ст.
Його історичні погляди та переконання найбільш послідовно
відображали світоглядні засади прихильників слов’янської іден-
тичності й зримо окреслювали їхнє ставлення до Європи/Заходу.
М. Максимович став одним із перших вчених в українському
історіографічному процесі, у працях якого проглядалася цілісна
концепція цивілізаційної структури світу й виразна спроба ви-
значення місця Русі у цьому цивілізаційному поділі. Історіо-
графічні спроби попередників цивілізаційної ідентифікації мали
доволі нечіткий, фрагментарно-епізодичний характер. Попри
деякі суперечливі положення, М. Максимович фактично окрес-
26
лив парадигму подальшого розвитку української цивілізаційної
ідентичності майже на ціле ХІХ століття. Його погляди на
Слов’янщину як «свій» цивілізаційний життєпростір стали під-
ґрунтям тих цивілізаційних концепцій та уявлень, які згодом
функціонували в середовищі української інтелігенції протягом
цілого століття. Фактично М. Максимович започаткував в укра-
їнській історіографічній традиції тенденцію до ототожнення
Русі-України із Слов’янським світом як самобутнім цивіліза-
ційним середовищем. Йому належить одне із провідних місць у
процесі ґенези української цивілізаційної ідентичності. З одного
боку, в історичній спадщині М. Максимовича найбільш послі-
довно з-поміж українських істориків увиразнена концептуалі-
зація слов’янської цивілізаційної ідентичності; з іншого – кон-
кретизовані погляди на Європу/Захід як «чужий» чи навіть
«ворожий» життєпростір. М. Максимович своїми працями спри-
чинився як до концептуального увиразнення цивілізаційного
образу Слов’янщини, так і до його поширення серед читацької
аудиторії.
————————
1 Валіцький А. В полоні консервативної утопії: Структура і видо-
зміни російського слов’янофільства. – Київ: Основи, 1998. – С. 69.
2 Рябчук М. Західники мимоволі: парадокси українського нативізму //
Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націє-
творення. – Київ: Критика, 2000. – С. 78.
3 Максимович М. Откуда идеть Русская земля, по сказанію Несто-
ровой повѣсти и по другимъ стариннымъ писаніямъ русскимъ // Мак-
симович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. –
К.: Вища школа, 2004. – С. 48.
4 Максимович М. Волынь до ХІ вѣка // Максимович М. Вибрані
твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища школа, 2004. –
С. 126.
5 Максимович М. Дни и мѣсяцы украинскаго селянина // Макси-
мович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.:
Вища школа, 2004. – С. 449.
6 Там само. – С. 450; 435.
27
7 Максимович М. Очеркъ Кіева // Максимович М. Вибрані твори з
історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища школа, 2004. –
С. 160.
8 Максимович М. Сказаніе о Коліивщинѣ // Максимович М. Вибрані
твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища школа, 2004. –
С. 375.
9 Максимовичъ М. Критико-истоическое изслѣдованіе о русскомъ
языкѣ // Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языко-
знание. История словесности. – Кіевъ, 1880. – С. 5.
10 Максимовичъ М. Начатки руской филологіи // Собраніе сочи-
неній М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История словес-
ности. – Кіевъ, 1880. – С. 47.
11 Там само. – С. 58; 67–71.
12 Там само. – С. 56.
13 Там само. – С. 57.
14 Там само.
15 Максимович М. О малороссійскихъ народныхъ пѣсняхъ // Макси-
мович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.:
Вища школа, 2004. – С. 455.
16 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности // Собра-
ніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История сло-
весности. – Кіевъ, 1880. – С. 383.
17 Максимовичъ М. Бубновская сотня // Собраніе сочиненій
М.А. Максимовича. Томъ І. Отдѣлъ историческій. – Кіевъ, 1876. –
С. 828.
18 Максимовичъ М. Святыя врата Печерской лавры // Собраніе
сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-топогра-
фическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. – С. 205.
19 Максимовичъ М. Воспоминаніе о городахъ Пересопницѣ и Дуб-
ровицахъ // Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы:
историко-топографическій, археологическій и этнографическій. –
Кіевъ, 1877. – С. 391.
20 Максимович М. Письма о Богданѣ Хмельницкомъ // Максимович
М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища
школа, 2004. – С. 282.
21 Максимовичъ М. О надгробияхъ в Печерскомъ монастырѣ // Соб-
раніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-топо-
графическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. – С. 222.
28
22 Максимовичъ М. Нѣчто о землѣ Кіевской // Собраніе сочиненій
М.А. Максимовича. Томъ І. Отдѣлъ историческій. – Кіевъ, 1876. –
С. 149.
23 Максимовичъ М. Воспоминаніе о городахъ Пересопницѣ и Дуб-
ровицахъ. – С. 394.
24 Максимовичъ М. Сказаніе о Межигорскомъ монастырѣ // Собра-
ніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-топо-
графическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. –
С. 270.
25 Максимович М. Листи / Упор. і вст. ст. В. Короткого. – К.:
Либідь, 2004. – С. 243.
26 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности // Соб-
раніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История
словесности. – Кіевъ, 1880. – С. 363.
27 Там само.
28 Там само. – С. 363–364.
29 Максимовичъ М. Книжная старина южнорусская // Собраніе со-
чиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История словес-
ности. – Кіевъ, 1880. – С. 663.
30 Максимович М. Листи. – С. 32.
31 Максимовичъ М. О народной исторической поэзіи въ Древней
Руси (Письма къ М.П. Погодину) // Собраніе сочиненій М.А. Макси-
мовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История словесности. – Кіевъ, 1880. –
С. 483.
32 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 374.
33 Максимовичъ М. Пѣснь о полку Игоревѣ // Собраніе сочиненій
М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История словесности. –
Кіевъ, 1880. – С. 528.
34 Химка І. «Апологія» Михайла Малиновського: до історії кризи у
греко-католицькій церкві 1882 року і характеристики поглядів «свято-
юрців» // Записки НТШ. – Т. CCXXV. Праці історично-філософської
секції. – Львів, 1993. – С. 370.
35 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 794.
36 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 47.
37 Максимовичъ М. Критико-истоическое изслѣдованіе о русскомъ
языкѣ. – С. 106.
38 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 51.
39 Там само. – С. 58.
29
40 Там само. – С. 61.
41 Максимовичъ М. О лаврской могилинской школѣ // Собраніе
сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-топогра-
фическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. – С. 210.
42 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 825.
43 Там само. – С. 824.
44 Максимовичъ М. Топографическія замѣтки кіевлянина // Собраніе
сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-топогра-
фическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. – С. 47.
45 Максимовичъ М. О лаврской могилинской школѣ. – С. 213.
46 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 353.
47 Там само. – С. 354.
48 Там само.
49 Там само. – С. 454.
50 Максимович М. Листи. – С. 40.
51 Там само. – С. 59.
52 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 67.
53 Максимович М. О мнимомъ запустѣнии Украины въ нашествіе
Батыево и населеніи ея новопришлымъ народом (Письмо М.П. По-
годину) // Максимович М. Вибрані твори з історії Київської Русі,
Києва і України. – К.: Вища школа, 2004. – С. 153.
54 Максимовичъ М. О надгробияхъ в Печерскомъ монастырѣ. –
С. 220.
55 Там само. – С. 235.
56 Максимович М. Сказаніе о гетманѣ Петрѣ Сагайдачномъ // Мак-
симович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. –
К.: Вища школа, 2004. – С. 259.
57 Максимович М. Письма о Богданѣ Хмельницкомъ. – С. 299.
58 Максимович М. Сказаніе о гетманѣ Петрѣ Сагайдачномъ. –
С. 261.
59 Максимович М. Сказаніе о Коліивщинѣ. – С. 376.
60 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 750.
61 Максимовичъ М. Книжная старина южнорусская. – С. 663.
62 Там само. – С. 666.
63 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 81.
64 Там само.
65 Там само. – С. 82.
30
66 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 369.
67 Там само. – С. 371.
68 Там само.
69 Там само. – С. 383.
70 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 81.
71 Максимовичъ М. О лаврской могилинской школѣ. – С. 210.
72 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 69.
73 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 69; 75; 81;
Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 454; 459.
74 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 450.
75 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 69; 78.
76 Там само. – С. 69.
77 Максимович М. О происхожденіи варяго-руссовъ // Максимович М.
Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища
школа, 2004. – С. 120.
78 Максимовичъ М. Пѣснь о полку Игоревѣ. – С. 517.
79 Максимовичъ М. Филологическія письма къ М.П. Погодину //
Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. Исто-
рия словесности. – Кіевъ, 1880. – С. 187.
80 Максимович М. О малороссійскихъ народныхъ пѣсняхъ. – С. 455.
81 Максимович М. О происхожденіи варяго-руссовъ. – С. 120.
82 Там само. – С. 121.
83 Максимович М. О причинахъ взаимнаго ожесточенія поляковъ и
малороссіянъ, бывшаго въ XVII вѣкѣ (Письмо к М.А. Грабовскому) //
Максимович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і
України. – К.: Вища школа, 2004. – С. 206; Максимовичъ М. Великій
князь кіевскій Святославъ Ярославичъ // Собраніе сочиненій М.А. Мак-
симовича. Томъ І. Отдѣлъ историческій. – Кіевъ, 1876. – С. 120.
84 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 459.
85 Максимович М. Сказаніе о гетманѣ Петрѣ Сагайдачномъ. –
С. 261.
86 Максимовичъ М. О надгробияхъ в Печерскомъ монастырѣ //
Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы: историко-
топографическій, археологическій и этнографическій. – Кіевъ, 1877. –
С. 236.
87 Максимовичъ М. Замѣчанія на Пѣснь о полку Игоревѣ въ сти-
хотворномъ переводѣ г. Гербеля / Михайло Максимович // Собраніе
31
сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІІ. Языкознание. История сло-
весности. – Кіевъ, 1880. – С. 570.
88 Максимовичъ М. О древнемъ валѣ, бывшемъ еще при Владимірѣ
св. южнѣе Кіева, на границѣ земли печенѣговъ (Письмо графу А.С. Ува-
рову) // Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ ІІ. Отдѣлы:
историко-топографическій, археологическій и этнографическій. –
Кіевъ, 1877. – С. 342.
89 Максимовичъ М. Пѣснь о полку Игоревѣ. – С. 521.
90 Максимовичъ М. Великій князь кіевскій Святославъ Ярославичъ. –
С. 120.
91 Максимовичъ М. Пѣснь о полку Игоревѣ. – С. 507.
92 Максимовичъ М. Великій князь кіевскій Святославъ Ярославичъ. –
С. 120.
93 Максимовичъ М. Пѣснь о полку Игоревѣ. – С. 506.
94 Максимович М. Откуда идеть Русская земля. – С. 81.
95 Максимович М. О мнимомъ запустѣнии Украины. – С. 149.
96 Там само. – С. 150.
97 Там само. – С. 134.
98 Максимовичъ М. Исторія древней русской словесности. – С. 375.
99 Максимович М. О причинахъ взаимнаго ожесточенія поляковъ и
малороссіянъ, бывшаго въ XVII вѣкѣ. – С. 206.
100 Максимовичъ М. Сказаніе о Межигорскомъ монастырѣ. – С. 259.
101 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 794.
102 Там само. – С. 750.
103 Там само.
104 Максимовичъ М. О надгробияхъ в Печерскомъ монастырѣ. –
С. 235.
105 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 750.
106 Максимовичъ М. Письма о князьяхъ Острожскихъ (Къ графинѣ
А.Д. Блудовой) // Собраніе сочиненій М.А. Максимовича. Томъ І.
Отдѣлъ историческій. – Кіевъ, 1876. – С. 175.
107 Там само. – С. 177.
108 Максимовичъ М. Родословныя записки кіевлянина // Собраніе
сочиненій М.А. Максимовича. Томъ І. Отдѣлъ историческій. – Кіевъ,
1876. – С. 208.
109 Там само.
110 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 750.
32
111 Максимовичъ М. Книжная старина южнорусская. – С. 708.
112 Там само.
113 Максимовичъ М. Бубновская сотня. – С. 750.
114 Максимович М. Листи. – С. 94.
The article investigates the civilization identity of Mykhailo Maksy-
movych. The specificity of civilization views through the prism of the
author’s notions of “Own – Another’s” is analyzed, the major civilization
images on his mental map are found. Their semantic content and
axiological value are characterized. The role of Mykhailo Maksymovych in
the process of Ukrainian civilization identity genesis is defined.
Keywords: M. Maksymovych, civilization, image, identity, the Slavs,
“Slоviаnshchyna”, West, Asia.
|