Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)

У статті на основі аналізу публікацій журналу «Киевская старина» зроблено спробу окреслити візії вчених кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на питання автономістського руху та антикварної діяльності, що є важливим аспектом у дослідженні формування старого українського консерватизму....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Пазюра, Н.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Історія історичної науки
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104848
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму) / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 33-48. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104848
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1048482025-02-09T10:41:32Z Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму) Пазюра, Н. Історія історичної науки У статті на основі аналізу публікацій журналу «Киевская старина» зроблено спробу окреслити візії вчених кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на питання автономістського руху та антикварної діяльності, що є важливим аспектом у дослідженні формування старого українського консерватизму. In the article on the basis of an analysis of publications of the journal «Kievskaya starina» characterizes the scholars’ vision of the problem of the autonomist movement and antique activity, which is an important aspect of studies in the formation of old Ukrainian conservatism. 2016 Article Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму) / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 33-48. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104848 655.244(477)+65.011.76 uk Історіографічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія історичної науки Історія історичної науки
spellingShingle	Історія історичної науки Історія історичної науки Пазюра, Н. Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму) Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті на основі аналізу публікацій журналу «Киевская старина» зроблено спробу окреслити візії вчених кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на питання автономістського руху та антикварної діяльності, що є важливим аспектом у дослідженні формування старого українського консерватизму.
format	Article
author	Пазюра, Н.
author_facet	Пазюра, Н.
author_sort	Пазюра, Н.
title	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
title_short	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
title_full	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
title_fullStr	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
title_full_unstemmed	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
title_sort	антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Історія історичної науки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104848
citation_txt	Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму) / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 33-48. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT pazûran antikvarnaprogramakozacʹkogetʹmansʹkihstarožitnostejnastorínkahkievskojstarinydoproblemiformuvannâstarogoukraínsʹkogokonservatizmu
first_indexed	2025-11-25T20:40:00Z
last_indexed	2025-11-25T20:40:00Z
_version_	1849796278448291840
fulltext	33 УДК 655.244(477)+65.011.76 Наталка Пазюра* АНТИКВАРНА ПРОГРАМА КОЗАЦЬКО! ГЕТЬМАНСЬКИХ СТАРОЖИТНОСТЕЙ НА СТОРІНКАХ «КИЕВСКОЙ СТАРИНЫ» (ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СТАРОГО УКРАЇНСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ) У статті на основі аналізу публікацій журналу «Киевская старина» зроблено спробу окреслити візії вчених кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на питання автономістського руху та антикварної діяльності, що є важливим аспектом у дослідженні формування старого українського консерватизму. Ключові слова: «Киевская старина», історичні дослідження, старий український консерватизм, автономістський рух, анти- кварні практики. Питання зародження та розвитку українського консерватизму є досить студійованим у вітчизняній гуманітаристиці. Резуль- татом наукових пошуків істориків, політологів, філософів та правників стало з’ясування суті цього поняття, здійснено спроби прослідкувати його еволюцію та визначити вплив консерва- тивних ідей на державотворення в Україні1. Попри значні напрацювання науковців у цій сфері ряд питань досі лишаються малодослідженими. Зокрема це стосується від- сутності чіткої періодизації історії українського консерватизму, адже спроби окреслення хронологічних меж його генези ви- глядають наступним чином: ———————— * Пазюра Наталка Василівна – молодший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ. 34 – за Лисяком-Рудницьким І.: 1) до першої половини ХІХ ст.; 2) друга половина ХІХ ст. – 1917 р. з виділенням консерватизму на підавстрійській та підросійській Україні; 3) після 1917 р. – за Потульницьким В.: 1) до кінця XVIII ст.; 2) ХІХ – по- чаток ХХ ст. з виділенням консерватизму на землях Наддніп- рянської України та Галичини; 3) після 1917 р. – за Голобуцьким О. та Куликом В.: 1) до 40-х рр. ХІХ ст.; 2) 40-і рр. ХІХ ст. – 1917 р.; 3) 1917–1930-ті рр. ХХ ст.; 4) 1930– 1990 рр.; 5) сучасний український консерватизм після 1991 р. – за Козак Н.: 1) до кінця XVIII ст.; 2) ХІХ ст.; 3) ХХ ст., його трансформація у неоконсерватизм; 4) сучасний український кон- серватизм. Отже, як можна побачити, існують різні періодизаційні схе- ми, втім вони не дають чіткого уявлення про формування ста- рого українського консерватизму до його постання як ідеологіч- ної доктрини у 20-х рр. ХХ ст. За періодизаціями дослідників початковий період охоплює достатньо тривалий часовий про- міжок від автономістського руху другої половини XVIII ст. до початку ХХ ст. До цього слід додати, що досить поширеною є думка, згідно з якою ранні практики українською консерватизму були співзвучні з доктринами абсолютизму та монархізму країн Західної Європи та найбільш яскраво виразились у діяльності українських гетьманів, зокрема Б. Хмельницького та І. Мазепи, спрямованій та об’єднання українських територій, прагненні до встановлення спадкової гетьманської влади та посиленні цент- ралізму2. У контексті дослідження витоків українського консерватизму нам видається цікавою думка відомого історика О. Оглоблина, який на сторінках своєї автобіографії, підводячи підсумки влас- ної дослідницької роботи, виділяв два тогочасні пріоритетні напрямки своїх наукових інтересів: 1) український консерватизм ХІХ – початку ХХ ст. та 2) українська провідна верства другої половини ХІХ ст.3 Вчений вважав ці питання взаємопов’яза- ними і важливе місце у їх вирішенні відводив попередньому дослідженню української національно-політичної думки першої половини ХІХ ст. та проблемам тогочасної провідної верстви. Водночас відомо, що саме О. Оглоблин був серед тих, хто одним із перших започаткував дослідження автономістського 35 руху, висвітлення якого було здійснено ним через низку біо- графічних нарисів найбільш відомих його представників. Так вчений звернув увагу на постаті А. Гудовича, Т. Калинського, О. Лобисевича, М. Миклашевського, А. Рачинського, Ф. Туман- ського, В. Худорби, В. Шишацького та інших, об’єднавши їх життєписи у книзі «Люди Старої України». Серед них окремо слід виділити розвідку про В. Капніста, світогляду та громадян- ській позиції якого, на думку вченого, було притаманне кон- сервативне спрямування4. Ґрунтовне відтворення життєвого шляху діяча було здійснено на широкому тлі його соціокуль- турних та інтелектуальних зв’язків з особливим акцентом на його діяльності за національну самостійність України. Вчений досить детально відтворив передумови та перебіг відомої бер- лінської місії В. Капніста 1791 р., його участь у формуванні козацького ополчення у 1812–1813 рр. та проект відновлення козацьких полків. Це дало можливість автору прослідкувати розвиток автономістського руху та зробити висновок, що на його згортанні позначився вплив як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Своєю чергою це дає нам підстави зробити припущення, що О. Оглоблин відмежовував український консерватизм від авто- номістського руху, окреслюючи його розвиток ХІХ – початком ХХ ст., але при цьому вбачав витоки його формування саме в середовищі українських автономістів кінця XVIII – початку ХІХ ст., діяльністю та ідейною спрямованістю яких було запо- чатковане українське національне відродження. Прийнято вважати, що український консерватизм як тип мислення, поєднання ідеологічної та практичної діяльності про- явився як реакція на руйнування традиційних форм державного і суспільного життя, духовних та культурних цінностей. Зазви- чай, найбільший його вияв пов’язують із ліквідацією Гетьман- щини і подальшим наступом російської влади на залишки української автономії у другій половині XVIII ст. Це спричи- нило культурно-інтелектуальну реакцію представників козаць- ко-старшинських родів. Досить виразно вона відобразилась у діяльності Новгород-сіверського гуртка, який, за словами О. Оглоблина, «дивився не тільки назад, домагаючись реституції 36 української державної автономії, але також і вперед, висуваючи питання про відродження української національної культури»5. Цей осередок об’єднав патріотів-автономістів, серед яких були Г. Полетика, В. Капніст, М. Миклашевський, О. Безбородько, Т. Калинський, О. Лобисевич, Ф. Туманський, І. Халанський та ряд інших діячів, які пропагували проекти, спрямовані на від- новлення української державності6. У культурному полі консервативний світогляд знайшов від- ображення у так званому антикварному русі, який був розга- луженою діяльністю, спрямованою на виявлення, системати- зацію та дослідження історичних пам’яток. У цей час значного поширення набуває колекціонування книг, рукописів, доку- ментів, предметів минувшини та практика написання на основі їх опрацювання оглядів і розвідок з історії України. Найбільш знаковими представниками цього напрямку були Г. та В. По- летики, А. Чепа, Д. Трощинський, В. Ломиковський, Я. та О. Мар- ковичі, М. Маркевич, О. Мартос, М. Д. Бантиш-Каменський та ін. В основі антикварного руху були як станові інтереси та необхідність нобілітації в умовах процесу інкорпорації, так і духовні та світоглядні потреби, викликані суспільно-політич- ними перетвореннями перехідної доби кінця ХVIII – початку XIX ст.7 По своїй суті антикварний рух, на якому позначився і європейський інтелектуальний вплив, був своєрідною культур- ною рефлексією української еліти і становив важливий сегмент її свідомості. Попри строкатість та неоднорідність оцінок антикварного руху в українській історичній традиції («лицарі маєткового збагачення», «шляхетсько-старшинське пристосуванство для забезпечення власних вузькостанових інтересів», «напів-істо- ризм», «вияв патріотизму та національної свідомості»8), його значення важко переоцінити, адже в умовах бездержавного існування України це сприяло збереженню її духовної та куль- турної спадщини. Крім того широка евристична та едиційна діяльність відіграла значну роль у подальшій трансформації української історичної науки та стала підґрунтям для відрод- ження державності на початку ХХ ст. 37 У ході інтеграційної політики царського уряду щодо укра- їнських земель нащадки козацької старшини ввійшли до загаль- норосійського культурного та інтелектуального простору, пере- творившись на малоросійське дворянство. Цілеспрямована аси- міляторська політика в освітній та культурній сферах, зокрема через мовні заборони 1863 та 1876 рр., та широке заохочення у провадженні офіційного курсу спричинили суттєві зрушення у свідомості української еліти, яка поєднувала у собі лояльність до існуючого режиму та ознаки місцевого патріотизму. Остан- ній, зокрема, проявлявся у пошануванні рідної мови, культури та старовини, у яких збереглося коріння українців як окремої нації. Вказані суспільно-політичні зміни позначились і на ґенезі українського консерватизму. За нових соціокультурних умов малоросійське дворянство хоч і намагалось утримувати провідні позиції у суспільстві, однак у цілому відмовилось від політичної діяльності та проявляло свою активність переважно у науковій та культурній площинах. Досить показово перехід від автоно- містського до культурницького руху охарактеризував вже зга- даний О. Оглоблин. До причин, які сприяли цьому, вчений відносив зміну історичної доби та міжнародної ситуації, а також зміну поколінь, яке мало відмінне ставлення до проблем полі- тичної орієнтації України у порівнянні зі своїми попередниками, а відтак старше покоління не відповідало новим вимогам життя. «Відтоді (перша чверть ХІХ ст. – П.Н.), – пише О. Оглоблин, – увага старшого покоління українських автономістів …зверта- ється в бік громадянської праці і культурно-національного піднесення України в рамках Російської імперії, що неминуче призводило до політичного компромісу з російським урядом»9. Серед представників української консервативної думки дру- гої половини ХІХ ст. І. Лисяк-Рудницький, а згодом і ряд інших учених називають Г. Галагана, В. Тарновського, Г. Милорадо- вича, а дещо пізніше, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Ф. Уманця, В. Горленка, братів А. та М. Стороженків, П. До- рошенка та ін.10 Отже, складність часового виокремлення витоків україн- ського консерватизму певною мірою пояснюється нечіткістю 38 змістового наповнення концепту, латентністю його ознак та проявів (від відкритих політичних проектів до соціокультурної рефлексії), які варіювали у залежності від історичних обставин, що, своєю чергою, зумовлює ряд евристичних проблем. Таким чином, вивчення старого українського консерватизму як передумови його подальшої трансформації у ідейно-полі- тичний концепт на початку ХХ ст. є актуальною науковою проблематикою, яка має ще ряд малодосліджених аспектів. До таких, на нашу думку, відноситься дослідження зв’язку, впливів, еволюції поколінь представників консервативного напрямку. Зокрема, цікавим для з’ясування нам видається оцінка та ба- чення діяльності/прагнень патріотів-автономістів у рецепції ук- раїнських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст., оскільки це дає можливість прослідкувати ґенезу консервативних ідей. Оскільки в межах однієї статті неможливо охопити доробок всього періоду, ми обмежимося аналізом публікацій журналу «Киевская старина» і спробуємо визначити як вченим кінця ХІХ – початку ХХ вбачався світ українських патріотів кінця XVIII – середини ХІХ ст. та їх консервативне самовираження, репрезентоване через автономістський рух та антикварні прак- тики. Варто сказати, що «Киевская старина» взята нами для роз- гляду невипадково. Протягом всього часу свого видання (1882– 1906 рр.) вона відігравала роль потужного консолідуючого чинника у житті українського суспільства, ставши центром його наукового та культурного життя. Заснований у час мовної за- борони та жорсткої цензури, у час, коли українство перебувало під постійним тиском у напівлегальному становищі, журнал по своїй суті став виразником суспільно-політичних та ідеологіч- них настроїв українського суспільства, його консервативного світогляду, вираженого у аполітичному культурницькому русі. Проблематика журналу охоплювала різні питання соціальної, економічної та політичної історії України на різних етапах її розвитку, у тому числі значна їх частина стосується історії Гетьманщини. Цей напрямок представлений студіями таких вче- них, як В. Антонович, О. Лазаревський, Д. Багалій, О. Левиць- кий, А. Скальковський, А. та М. Стороженки, В. Модзалевський, І. Каманін, І. Лучицький та ін. 39 Публікації, які взяті нами для розгляду, не охоплюють весь масив розміщених у часописі статей, утім ми виділимо ті з них, які найбільш виразно відображають авторське бачення націо- нальної опозиції в умовах входження України до загальноро- сійського адміністративного та культурного простору. Чільне місце у дослідженні вказаного періоду посідає відо- мий історик та археограф, один із засновників «Киевской ста- рины» та найбільш активний її співробітник О. Лазаревський. За підрахунком сучасної дослідниці М. Палієнко на сторінках жур- налу опубліковано 315 статей та розвідок вченого з історії, генеалогії, іконографії та етнографії. Дослідження соціально-економічної та політичної історії Гетьманщини О. Лазаревський супроводжував пошуком та дру- ком нових джерельних матеріалів. Зусиллями вченого була опублікована низка документів з родинних архівів Г. та В. По- летик, А. Чепи, В. Ломиковського, Я. та О. Марковичів, О. Мар- тоса, М. Миклашевського, М. Рєпніна та інших діячів кінця XVIII – середини ХІХ ст. У такий спосіб О. Лазаревський долучився до популяризації цих знакових для української історії та культури постатей, ввівши до наукового обігу значний масив документів особового походження, зокрема епістолярію та що- денників. Знайомство з цими матеріалами дозволяє ширше пізнати внутрішній світ їх власників, виокремити коло акту- альних для них соціально-політичних та культурних питань, а також визначити мотивацію реалізованої ними антикварної діяльності. Що стосується оцінки О. Лазаревським діяльності анти- кваріїв, до яких вчений зарахував Г. та В. Полетик, А. Чепу, Ф. Туманського, Я. та О. Марковичів, В. Ломиковського, Д. Бан- тиша-Каменського, А. Мартоса та ін., то найбільш чітко вона відображена у серії статей під назвою «Прежние изыскатели малорусской старины»11. Передумови та розгортання діяльності цих постатей вчений напряму пов’язував з ліквідацією автономії України та її подальшою інтеграцією в загальноросійський про- стір. Це, на його думку, зумовило потребу у підготовці істо- ричних праць, які були б переосмисленою реконструкцією попе- реднього історичного досвіду відповідно до викликів нового 40 часу. У цьому контексті особливе місце вчений відводив «найосвіченішому сину Малої Росії» Г. Полетиці, з іменем якого він пов’язував авторство «Історії Русів» та зауважував, що твір був написаний з помітним патріотичним запалом (щоправда два останні слова подані автором у лапках). До безперечних заслуг останнього О. Лазаревський відносив широку архівну евристику та той факт, що саме він надихнув та пробудив у інших до- слідників інтерес до української минувшини, результатом якого стала їх подальша археографічна та видавнича діяльність. У жовтневому випуску «Киевской старины» за 1882 р. редак- цією була опублікована «Речь о поправлении состояния в Малороссии», яка була виголошена Г. Полетикою на Глухів- ському з’їзді шляхти 1763 р., на якому обговорювались питання розширення української автономії12. Рукопис документу був переданий до редакції О. Лазаревським та надрукований без підпису. У короткій передмові висловлено міркування, що при- чини появи цієї промови пов’язані з «примарним і випадковим відновленням гетьманства» та призначенням на цю посаду «бувшого придворного співака», що, своєю чергою «надихнуло його земляків надіями про відновлення старих порядків, коли козацькій старшині жилося вигідніше, ніж під протекцією російських правителів». Не вдаючись до глибокого аналізу змісту промови, видавець обмежився лише реплікою про те, що у ній «достатньо місцевої патріотичної сверблячки, ще більше красномовства, але небагато справжнього розуміння потреб батьківщини і ще менше чіткого уявлення про способи його поліпшення». У наступному 1883 р. редакцією теж без підпису було опуб- ліковано «Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в 1764 г.», рукопис якого був переданий відомим істориком права, проф. Київського уні- верситету О. Кістяківським з архівних паперів малороссійського губернатора М. Рєпніна13. На думку автора, це «Прохання» дуже близьке до «Речи о поправлении состояния в Малороссии» і є її доопрацьованим і розширеним варіантом. За своїм змістом подання містило у собі 41 не лише прохання до Катерини ІІ підтвердити належні права всім станам суспільства, але й ряд самостійницьких вимог, спрямованих на розширення української автономії, зокрема вільний вибір гетьмана, компетенції Генеральної ради, відкриття університетів у Батурині та Києві, гімназій та друкарень по всій Україні тощо. У вступній частині можна спостерігати досить критичне ставлення як до самого документу, так і мотивації її укладачів. На думку автора передмови, представники Гетьманщини, які підготували «Прохання», не можуть в силу своїх станових інте- ресів піднестися над загальним перебігом історичних подій своєї батьківщини і помилково шукають причини її лихоліть у інших обставинах. «Вони не додумались до якого-небудь нового ідеалу громадянського устрою в органічному зв’язку з їх новою Вітчизною (курсив наш – П.Н.), мріють про свою окремішність, про повернення колишнього, засудженого історією та руйнів- ного устрою… Про становище мас, про благо народу вони і не заїкаються, а якщо й турбуються про закони, суди, комерцію, просвіту та ін., то тільки в інтересах свого тісного кола»14. Ми навмисно навели таку розлогу цитату, адже вона якнайкраще відображає осудливе бачення автора передмови мотивів укла- дачів петиції. Досить виразно оцінки національної опозиції українського суспільства проглядаються крізь публікації авторів, присвя- чених дослідженню історії організації та роботи Законодавчої комісії 1767–1768 рр., яка була покликана провести кодифікацію всього законодавства країни та визначитись із планом її рефор- мування. Спротив українців виявився вже на підготовчому етапі під час вибору депутатів та підготовки наказів – записок про станові потреби і пропозиції змін у діючому законодавстві з метою подальшого розвитку. На противагу запропонованим владою для схвалення типовим наказам із планом поміркованих соціальних реформ, спрямованих на зміцнення самодержавства, українське шляхетство висунуло вимоги відновлення політичної автономії України, право вибору гетьмана, збереження чинності українського права та судочинства за Литовськими статутами, право на безмитну торгівлю, скасування податків на утримання 42 російських військ та ін. Попри тиск царської адміністрації, представники Гетьманщини, лідером яких під час роботи Ко- місії став депутат від лубенського шляхетства Г. Полетика, від- стоювали ці положення, аргументуючи їх історичним легіти- мізмом, однак позитивного результату досягнуто не було. Цій тематиці в «Киевской старине» присвячено ряд публі- кацій, утім найбільш грунтовною з них є робота дослідника правової історії Гетьманщини І. Теличенка «Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху екатерининской комиссии»15. Певною мірою її можна вважати продовженням студії Д. Багалія «К истории екатерининской комиссии для составления проекта нового Уложения», яка відображала перебіг виборчої кампанії на Слобожанщині та була написана автором на основі справ Харківського губернського правління16. Крім того, саме на сто- рінках «Киевской старины» у 1888–1889 р. вперше було опуб- ліковано значний комплекс раніше невідомих наказів та прохань різних станових груп Гетьманщини, які були використані у роботі І. Теличенком17. Не дивлячись на те, що автор анонсував свою статтю як «спробу стислого огляду потреб і прагнень, заявлених україн- цями як у наказах, так і на самих зібраннях, та надаючи май- бутнім, більш досвідченим дослідникам можливість дослідити народну свідомість у такий важливий для її історії період»18, проте, і до цього часу вона не втратила своєї актуальності19. Взявши за джерельну основу свого дослідження накази мало- російських депутатів до Законодавчої комісії, І. Теличенко роз- глядав їх не лише як матеріал для вивчення внутрішнього життя України вказаного періоду. Він вбачав у ньому віддзеркалення його політичних ідей, поштовхом для розвитку яких стала ліквідація Гетьманщини та її остаточне включення до загально- російського простору. Оскільки накази увібрали у себе реакцію народу проти імперських модернізаційних заходів, то це зумо- вило той факт, що вони відзначались дисиміляційним та де- централізаційним спрямуванням. На думку І. Теличенка, участь представників Гетьманщини у роботі Законодавчої комісії зводилась не лише до ревного відстоювання своїх станових прав та привілеїв. Своєю від- 43 вертою позицією українські делегати, на думку вченого, заявили про себе не лише як сукупність окремих станів, але і як окремий край, як особливу частину Російської імперії, що мала культурні та історичні відмінності. Відповідно до цього накази всіх станів мали політичний відтінок. «Ми згодні, – підсумовує вчений, – що нижчі стани у своїх прагненнях переслідували більше еко- номічні, ніж політичні завдання, але не можна сказати, щоб і шляхетство було перейнято лише жагою економічного зиску і деяких адміністративних пільг: воно бажало більшого – тери- торіальної окремішності і самоврядування України, інакше до чого були б прохання про підтвердження привілеїв, про вільне обрання старшин, про особливі права малоросійського шля- хетства? Якби погляди шляхетства були спрямовані тільки на економічні вигоди, то їх легше всього можна було б досягти, відрікшись від всяких договірних статей і особливостей мало- російського краю, але шляхетство цього не бажало»20. Варто зазначити, що, характеризуючи рішучу опозицію укра- їнського суспільства асиміляційним процесам, І. Теличенко пер- шим визначає її як «консервативний рух», вказує на такі поняття, як «завзятий консерватизм українського народу», «почуття консерватизму», визначаючи їх як мотивацію діяль- ності21. Якщо І. Теличенко дослідив станові потреби напередодні та під час роботи Законодавчої комісії, то його колега Д. Міллер (обидва навчались у Першій Харківській чоловічій гімназії та Харківському університеті; щоправда на різних факультетах: І. Теличенко – на юридичному, а Д. Міллер – на історико-філо- логічному) у своєму ґрунтовному дослідженні «Очерки из исто- рии и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство» прослідкував процес отри- мання українським шляхетством дворянських прав22. Крізь призму висвітлення питання правової інтеграції ко- зацької старшини до дворянства Російської імперії чітко про- стежуються оцінки Д. Міллером широкої дослідницької роботи, яка, на його думку, була зумовлена виключно нобілітаційними потребами. Саме у такий спосіб він пояснює появу у цей період «патріотів» (авторське написання) та ревних захисників дво- 44 рянських інтересів, зокрема А. Чепи, В. Чарниша, В. Полетики, М. Милорадовича, Т. Калинського та Я. Марковича, які звер- талися до пам’яток старовини, вивчали літописи, конституції та гетьманські статті, досліджували державні та фамільні архіви з метою виявлення документів, які підтверджували б службові та майнові права старшини. «Все це люди, – зауважує автор, – які виховали свій патріотизм на вивченні минулого життя Мало- росії, які старанно збирають літописи про Малоросію і різно- манітні документи, які стосуються історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться, як на подвиг, зроблений на славу Вітчизни. Маркович пише свою записку про мало- російське дворянство «от усердия к своим соотчичам», Калин- ський – від «беспристрастного к отечеству поревнования», Чепа – «по усердию и любви к нации»»23. Подібні міркування можна побачити і в статті М. Василенка «К истории малорусской историографии и малорусского об- щественного строя»24. У ній автор досить критично оцінює дослідницьку діяльність Г. Полетики, мотивацію якої пов’язує виключно із захистом шляхетських інтересів та української автономії, яку «намагався відстояти з історичної точки зору, розуміючи, однак, минуле Малоросії зовсім у спотвореному вигляді, а, може бути, і навмисно перекручуючи його з метою відстояти свої шляхетські жадання»25. М. Василенко звернув увагу і на підготовлені Г. Полетикою «Историческое известие, на каком основании Малая Россия была под республикою польскою и на каких договорах под- далась российским государям, и патриотические рассуждения, каким образом можно было оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть российскому государству без нарушения прав и вольностей» та «Записку, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управления». Характеризуючи їх, автор відзначив їх тенденційність, яка, на його думку, відповідала настроям малоросійського шляхетства напередодні роботи Законодавчої комісії. Підсумовуючи, до- слідник резюмував, що з точки зору науки ці праці не ви- тримують критики, але мають значення для самопізнання, яке було викликано інтересом до малоросійської минувшини, до 45 якого Г. Полетика звернувся першим та сприяв пробудженню таких настроїв і серед шляхетства. Це дало підстави М. Ва- силенку пов’язувати витоки української історіографії саме з цією постаттю26. Як можна побачити, у більшості випадків оцінки настроїв, мотивації суспільно-політичної опозиції українського суспіль- ства кінця XVIII – середини ХІХ ст. є, за невеликим винятком, досить гострими. Певною мірою причину цього можна пояснити пануванням народницької історіографії, яка відводила народу провідну роль у концептуальній репрезентації минулого. Відповідно до таких позицій питання вивчення консерватизму та аристократії/еліт як провідної верстви та носія консерва- тивних ідей, а також її суспільної орієнтації практично було піддано критиці. Зокрема, це стосується характеристики широ- кої антикварної діяльності, причини якої дослідники другої половини ХІХ – початку ХХ ст. пов’язували з потребою нобі- літації за нових соціально-політичних умов. Ототожнюючи по- няття «держава» з Російською імперією, вчені дивилися на автономістські настрої та пропаговані ними проекти віднов- лення та збереження самостійності України як на своєрідне відступництво, небажання усвідомленого сприйняття нової Віт- чизни на політичному та культурно-інтелектуальному рівні. Такі оцінки, попри їх негатив, мають велике значення для дослід- ження розвитку консервативних ідей на різних етапах його історії. Водночас саме дослідниками другої половини ХІХ – початку ХХ ст. було зроблено значний внесок у популяризацію доби шляхом введення до наукового обігу значного комплексу джерел, що дало можливість наступним поколінням істориків сформувати своє бачення на вказані питання. ———————— 1 Лисяк-Рудницький І. Консерватизм // Енциклопедія українознав- ства: словникова частина. – Париж–Нью-Йорк, 1959. – Т. 3. – С. 1108– 1110; Потульницький В. Історія української політології (концепції дер- жавності в українській зарубіжній історико-політичній думці). – К., 1992. – С. 108; Його ж. Нариси з української політології (1819–1991). – К., 1994. – С. 150; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 2. – 46 С. 125–129; Голобуцький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія по- рядку, стабільності і добробуту. – К., 1995; Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст. – Львів, 1996; Потульницький В. Український консерватизм як ідеологічна і соці- ально-політична передумова становлення другого українського гетьма- нату: основні напрямки і концепції» (1789–1914) // Український консерватизм і гетьманський рух / Відп. ред. Ю. Терещенко. – Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія. Історія, економіка, філософія. – К., 2000. – Вип. 4; Ситник О.І. Консерватизм: генеза ідей. – Луцьк, 2000; Козак Н.А. Український консерватизм: історія і сучасність. Дис. … канд. політ. наук. – Львів, 2001; Потульницький В. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII–ХХ ст. – К., 2002. – С. 337–383; Коршук Р.М. Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму. Дис. … канд. політ. наук. – К., 2005; Щокін Г. Український консерватизм як сутність національної ідеї. – К., 2005; Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К., 2006. – С. 39–42; Гордієнко М. Процес еволюції та політичні перспективи ідеології консерватизму // Політичний менеджмент. – 2007. – № 5. – С. 46–59; Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: навчальний посібник. 7-ме вид., перероб. і допов. – К., 2008. – С. 47–49; Артюх В.О. Тяглість історії й історія тяглості: українська філософсько-історична думка першої поло- вини ХХ ст. – Суми, 2010. – С. 36–42; Майданюк В. Консерватизм як ідеологія: критерії та основні принципи // Вісник Севастопольського національного технічного університету. Серія: Політологія. – Севасто- поль, 2010. – Вип. 112. – С. 132–136; Чупрій Л. Християнський кон- серватизм як основа консолідації української нації та зміцнення ук- раїнської державності // Вісник Київського лінгвістичного універси- тету. Серія: Історія, економіка, філософія. – К., 2012. – Вип. 17. – С. 168–173; Терещенко Ю. Потенціал українського консерватизму // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія. Історія, економіка, філософія. – К., 2012. – Вип. 17. – С. 3–13; Його ж. Дух державності. Нереалізований проект українського консерватизму [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу http://tyzhden.ua/History/30875; Його ж. Україна ХІХ століття: між кон- серватизмом, лібералізмом і соціалізмом [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу http://tyzhden.ua/History/ 114781/PrintView 2 Козак Н.А. Український консерватизм: історія і сучасність. – С. 60. 47 3 Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Оглоблин О. Студії з історії України. Статті та джерельні матеріяли. – Нью-Йорк, К., Торонто, 1995. – С. 21. 4 Оглоблин О. Василь Капніст // Оглоблин О. Люди Старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 105–107. 5 Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 20. 6 Потульницький В. Шляхта і консервативна державна ідея в Україні у ХІХ–ХХ ст.: проблеми історіографії та історіософії // Студії з архівної справи та документознавства. – 1999. – Т. 5. – С. 35; Його ж. Світогляд українського лівобережного панства у другій половині ХІХ століття // Київська старовина. – 2000. – № 4. – С. 33. 7 Колесник І.І. Українська історіографія XVIII–ХХ століття. – К., 2002. – С. 187–203; Москальов Д.В. «Антикварний рух» на Лівобе- режній Україні у другій половині XVIII – середині ХІХ ст. Автореф. дис. … к. і. н. – Дніпропетровськ, 2013. – С. 13. 8 Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 20; Москальов Д.В. «Антикварії» у суспільно-культурному житті України другої половини XVIII – середини ХІХ ст.: поняття, рух, спадщина. – Дніпропетровськ, 2012. – С. 8. 9 Оглоблин О. Василь Капніст. – С. 103. 10 Лисяк-Рудницький І. Між історією та політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 134; Його ж. Історичні есе. – С. 126; Потульницький В. А. Історія української політології (концепції державності в українській зарубіж- ній історико-політичній думці). – К., 1992. – С. 108; Його ж. Нариси з української політології (1819–1991). – С. 150; Голобуцький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту. – С. 10; Козак Н.А. Український консерватизм: історія і сучасність. – С. 67. 11 Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусской старины. I. Яков Михайлович Маркович (1776–1804) // Киевская старина. – 1894. – № 12. – С. 350–351; Його ж. Прежние изыскатели малорусской старины. II. Алексей Иванович Мартос (1790–1842) // Киевская ста- рина. – 1895. – № 2. – С. 181. 12 Речь «О поправлении состояния Малороссии» // Киевская ста- рина. – 1882. – № 10. – С. 119–125. 13 Прошение малороссийского шляхетства и старшины, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, по- данное Екатерине II в 1764 году // Киевская старина. – 1883. – № 6. – С. 317–345. 14 Там же. – С. 318. 48 15 Теличенко Ив. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1890. – № 8. – С. 161– 191; № 9. – С. 390–419; № 10. – С. 94–122; № 11. – С. 251–272; № 12. – С. 471–493; 1891. – № 1. – С. 73–97; № 2. – С. 232–254. 16 Багалей Д. К истории екатерининской комиссии для составления проекта нового Уложения // Киевская старина. – 1885. – № 9. – С. 1–30. 17 Наказы малороссийским депутатам 1767 г. и акты о выборах депутатов в Комиссию сочинения Уложения // Киевская старина. – 1888. – № 1–12; 1889. – № 1–3. 18 Теличенко Ив. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1890. – № 8. – С. 161. 19 Литвинова Т.Ф. «Сословные нужды и желания» дворянства Ліво- бережної України на початку ХІХ ст. // Український історичний жур- нал. – 2005. – № 2. – С. 68. 20 Теличенко Ив. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1891. – № 2. – С. 254. 21 Там же // Киевская старина. – 1890. – № 8. – С. 168, 170. 22 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Мало- россии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. – № 1. – С. 1–31; № 2. – С. 188–220; № 3. – С. 351–374; № 4. – С. 1–47. 23 Там же // Киевская старина. – 1897. – № 4. – С. 12–14. 24 Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорус- ского общественного строя (Заметки по поводу статей В.А. Мякотина «Прикрепление крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII ст.» в «Русском богатстве» 1894 г., № 2, 3 и 4) // Киевская старина. – 1894. – № 11. – С. 242–270; № 12. – С. 402–424. 25 Там же // Киевская старина. – 1894. – С. 247. 26 Там же. – С. 247–248. In the article on the basis of an analysis of publications of the journal «Kievskaya starina» characterizes the scholars’ vision of the problem of the autonomist movement and antique activity, which is an important aspect of studies in the formation of old Ukrainian conservatism. Keywords: «Kievskaya starina», historical researches, old Ukrainian conservatism, autonomist movement, antique practices.

Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках «Киевской старины» (до проблеми формування старого українського консерватизму)

Institution

Ähnliche Einträge