Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі
У статті досліджено погляди білоруських істориків, присвячені аналізу сучасної білоруської національної історіографії. Основна увага звертається на негативні явища, властиві білоруській національній історичній науці на сучасному етапі. Окреслено перспективи розвитку білоруської історичної науки. In...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Datum: | 2016 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104851 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі / К. Івангородський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 83-110. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104851 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Івангородський, К. 2016-07-23T14:54:03Z 2016-07-23T14:54:03Z 2016 Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі / К. Івангородський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 83-110. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104851 930(476) У статті досліджено погляди білоруських істориків, присвячені аналізу сучасної білоруської національної історіографії. Основна увага звертається на негативні явища, властиві білоруській національній історичній науці на сучасному етапі. Окреслено перспективи розвитку білоруської історичної науки. In the article are investigated the Belarusian historians’ views devoted to the modern Belarusian national historiography analysis. The main attention is paid to the negative phenomena that is immanent to the Belarusian national historiography on modern stage. Prospects of the Belarusian historical science development are outlined. Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій підтримці ДФФД за конкурсним проектом № Ф67/8-2015: «Спільна історія України та Білорусі в сучасній колективній пам’яті обох народів: компаративний аналіз». uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Історія історичної науки Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі |
| spellingShingle |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі Івангородський, К. Історія історичної науки |
| title_short |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі |
| title_full |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі |
| title_fullStr |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі |
| title_full_unstemmed |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі |
| title_sort |
сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з білорусі |
| author |
Івангородський, К. |
| author_facet |
Івангородський, К. |
| topic |
Історія історичної науки |
| topic_facet |
Історія історичної науки |
| publishDate |
2016 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті досліджено погляди білоруських істориків, присвячені аналізу сучасної білоруської національної історіографії.
Основна увага звертається на негативні явища, властиві білоруській національній історичній науці на сучасному етапі. Окреслено перспективи розвитку білоруської історичної науки.
In the article are investigated the Belarusian historians’ views devoted
to the modern Belarusian national historiography analysis. The main
attention is paid to the negative phenomena that is immanent to the
Belarusian national historiography on modern stage. Prospects of the
Belarusian historical science development are outlined.
|
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104851 |
| citation_txt |
Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі / К. Івангородський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 83-110. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ívangorodsʹkiik sučasnabílorusʹkanacíonalʹnaístoríografíâuspriinâttíístorikívzbílorusí |
| first_indexed |
2025-11-26T00:17:49Z |
| last_indexed |
2025-11-26T00:17:49Z |
| _version_ |
1850599477421801472 |
| fulltext |
83
УДК 930(476)
Костянтин Івангородський*
СУЧАСНА БІЛОРУСЬКА НАЦІОНАЛЬНА
ІСТОРІОГРАФІЯ У СПРИЙНЯТТІ
ІСТОРИКІВ З БІЛОРУСІ
**
У статті досліджено погляди білоруських істориків, при-
свячені аналізу сучасної білоруської національної історіографії.
Основна увага звертається на негативні явища, властиві біло-
руській національній історичній науці на сучасному етапі.
Окреслено перспективи розвитку білоруської історичної науки.
Ключові слова: білоруська національна історіографія, націо-
нальна історія, історіограф, історик, методологія
Сучасна українська історіографія цілком природно най-
більше уваги приділяє аналізу проблем, пов’язаних із власною
національною історією. Тим не менше, назагал дивним є те, що
за майже чверть століття свого незалежного існування вона так і
не спромоглася, бодай у загальному контексті, охарактеризувати
історіографічний процес, який відбувається не просто в гео-
графічно сусідній країні, а в «етногенетично спорідненій» із
українцями спільноті – білорусів. Саме це спонукало нас зо-
середитись на тому, якою ж є сьогодні білоруська національна
історіографія. Крім суто науково-пізнавального інтересу, пору-
шена проблематика, на наше переконання, може багато в чому
————————
* Івангородський Костянтин Васильович – кандидат історичних
наук, доцент, доцент кафедри історії та етнології України Черкаського
національного університету імені Богдана Хмельницького.
** Публікація містить результати досліджень, проведених при гран-
товій підтримці ДФФД за конкурсним проектом № Ф67/8-2015:
«Спільна історія України та Білорусі в сучасній колективній пам’яті
обох народів: компаративний аналіз».
84
як компаративна опція прислужитися й для самоаналізу власне
сучасної української історичної науки, оскільки дозволяє остан-
ній визначити в тому числі й динаміку особистого поступу, й
новітні больові точки, й причини «хвороби росту», й можливі
перспективи фахової трансформації, й, безсумнівно, багато
іншого. Відсутність же відповідної літератури в Україні, змушує
нас зосередитись передусім на самоаналізі білоруських нау-
ковців, думки яких щодо власної сучасної історіографії мають
поліфонічне звучання, а подекуди й доволі різке забарвлення.
Як би це не було прикро, але на всьому пострадянському
просторі «нові» національні історіографії практично припинили
звертати увагу на розвиток і проблеми історичної науки сусідніх
країн. Тому дотепер, скажімо в «позабілоруському» контексті,
мало хто з професійних істориків обізнаний зі становищем
сучасної білоруської історіографії, а відтак, має про неї доволі
приблизне уявлення. Позаяк саме в Білорусі на початковому
етапі її незалежного існування «національна» історіографія
зазнала чи не найдраматичніших трансформацій, пройшовши за
досить короткий проміжок часу (менше десяти років) шлях від
натхненної «націоналізації» історії до реінсталяції історичної
науки у статусі ідеологічної «прислужниці» державного режиму
та не менш дивовижної реанімації радянської моделі історіо-
писання. Хоча багатьом сучасникам зрозуміло, що це стало
можливим тільки за політичної позиції, котру обрав перший
(і досі останній) білоруський президент А. Лукашенко, обійняв-
ши цю посаду в уже далекому 1994 р. Однак до цього моменту
події в білоруській історіографії розвивалися в кардинально
протилежному напрямі, що зумовило її нинішній дихотомічний
стан і значну кількість суто технологічних проблем.
Коли наприкінці 1980-х рр. стало очевидно, що СРСР при-
речений на радикальне реформування, в Білорусі так само
активізувалися місцеві, патріотично налаштовані історики. Як і
в усьому Союзі, тут історія так само стала одним із най-
головніших предметів тогочасних політичних дискусій і осеред-
ком національного смислотворення. Відтак, історія сама по суті
диктувала необхідність перегляду національної пам’яті та ви-
роблення нового історичного канону1 (принаймні, в Україні
85
впродовж 1990-х рр. відбулося саме це). Тобто, розпочалося
широкомасштабне «переосмислення» історії. Як відбувалася ця
трансформація та як її сприйняли сучасники потребує сьогодні
також осмислення в межах професійної історіографії. Усвідом-
люють назрілу «потребу в розмові щодо професійних хвороб і
клопотів» і сучасні білоруські фахівці.
Так, Г. Сагановіч з цього приводу зауважив: «Хоч в офіцій-
них доповідях і публікаціях, як спеціальних, так і принагідних,
ситуація у сучасній історіографії Білорусі оцінюється, як не
дивно, позитивно, у кожного, хто сам належить до співто-
вариства академічних істориків, бачить усе зсередини та по-
рівнює, вона не може не викликати занепокоєння»2. Крім ознак
загальної кризи історичної науки у світі, організаційно-струк-
турних недоліків її білоруського варіанту, на думку мінського
історика, основна специфіка сучасної білоруської історіографії
насамперед зумовлена політичною ситуацією в країні. Причому
«найбільший клопіт пов’язаний з такою сферою, як взаємини
вченого та влади (держави), від яких багато в чому залежить і
наукове сумління історика»3.
Події початку 1990-х рр. помітно актуалізували проблему
наукового історичного осмислення розвитку білоруської нації,
білоруської ідентичності та білоруської державності. За умов
нового етапу національного відродження та зростання націо-
нальної свідомості білорусів закономірним стало й зростання
уваги і з боку вчених, і з боку широкої громадськості до
національної історичної думки. Дослідники відзначали доволі
складну ситуацію у цій сфері, справедливо наголошуючи на
примусовому насадженні за попередні десятиліття у царині
білоруської історіографії марксистсько-ленінсько-сталінської
методології, сполученої з модернізованою російською «велико-
державницькою концепцією» історії.
Одним із перших окреслену ситуацію препарував тогочасний
заступник директора Інституту історії Академії наук Білорусі
М. Біч, зауваживши, що цей радянський «методологічний гіб-
рид» цілком відповідав установкам ідеологів КПРС–КПБ щодо
злиття мов, народів і встановлення у СРСР російськомовного,
вихованого в комуністично-імперському дусі «совєтського
86
народу» як нової історичної спільноти людей. Водночас історик
наголосив: «Національні історичні цінності й орієнтири були
цілком викинуті з вітчизняної історії. Груба фальсифікація
історії нашого (білоруського. – К.І.) народу, разом із руси-
фікацією системи народної освіти, фактичною ліквідацією на-
ціональної школи, призвели до втрати кількома поколіннями
білорусів національної історичної пам’яті та самосвідомості,
сприяючи надзвичайно широкому розповсюдженню в Білорусі
національного нігілізму»4.
Загалом у першій половині 1990-х рр. білоруська національна
історіографія зробила істотний крок на шляху подолання спад-
щини радянської ідеології та методології історії, зокрема, впев-
нено зникала, нав’язана за радянської доби, «периферійність»
білоруської минувшини. На переконання А. Смалянчука, вна-
слідок цього процесу, Білорусь чи не вперше стала «самос-
тійним об’єктом історичних досліджень». При цьому широко
ставилася проблема власної відповідальності за власну істо-
ричну долю. Одночасно науковці прагнули створити цілісну
картину минулого, підкреслювали історичний континуїтет у
розвитку білоруської державності та формуванні білоруської
нації5. Своєю чергою Г. Сагановіч вважає, що за кількістю
виданої літератури та збагаченням її тематики, 1992–1994 рр.
«можна вважати своєрідним ренесансом білоруської гуманіта-
ристики»6.
Досить швидко щоправда з’ясувалося, що білоруські істо-
рики практично не мали матеріалів, які дозволяли швидко
переорієнтувати вже незалежну білоруську історіографію на
«національні» рейки. Відтак, якість пропонованої ними літе-
ратури, залишала бажати кращого. Цим зокрема можна пояс-
нити й надзвичайну популярність на початку 1990-х рр. у
Білорусі синтетичних історичних праць письменника М. Єрма-
ловіча (1921–2000), що відрізнялися «виразно патріотичною
позицією»7. Щоправда як скрушно підсумував А. Кравцевич,
«тепер нам доводиться виправляти помилки Миколи Івановича,
аби обґрунтувати національну міфологію на справжньому нау-
ковому фундаменті»8. Поряд із цим, варто відзначити й актив-
ність багатьох тогочасних білоруських істориків відносно
87
написання та запровадження в освітню систему нових, націо-
нально орієнтованих підручників з історії Білорусі, які, на жаль,
прослужили лише кілька років.
Справжнім проривом білоруської історіографії стала й запро-
понована 1993 р., згадуваним уже вище М. Бічем, «національна
концепція історії Білорусі», представлена та опублікована в
проекті – «Аб нацыянальнай канцэпцыі гісторыі і гістарычнай
адукацыі». Зокрема вона передбачала так звані «три Д»:
департизацію, дебільшовизацію та деідеологізацію історіографії.
Історик наголосив, що особливістю останньої (на той момент)
було панування двох антибілоруських концепцій – велико-
російської та великопольської, котрі, врешті-решт, зводилися до
заперечення самого факту існування білоруського етносу, його
мови, культури та визнання Білорусі частиною Польщі чи Росії,
а білорусів – гілкою, відповідно, польського чи російського
«племені». Тому, на думку М. Біча, «за таких умов, першочер-
говим завданням білоруських істориків як у галузі досліджень,
так і в розвитку історичної освіти є відродження національної
концепції історії Білорусі», становлення якої «нерозривно пов’я-
зане із зародженням і розвитком національної ідеї та націо-
нального руху»9.
У першій половині 1990-х рр. більшість істориків дотри-
мувалася в дослідженнях саме такого напряму, надаючи прі-
оритет (у тому числі й у навчальній літературі) національній
прихильності, тобто робилися спроби закласти в якості основ-
ного критерію історичних знань етнонаціональний фактор.
Згідно спостережень тогочасного директора білоруського Інс-
титуту історії М. Сташкевича, насамперед «у підручниках пер-
шої половини 90-х років, як і в історичних дослідженнях, Росія
виступала в ролі агресивного, егоїстичного сусіда, який нав’язав
свій лад і образ життя», «Білорусь набула статусу колонії, а
радянсько-партійний апарат розглядався як колоніальна адмі-
ністрація, що обслуговувала інтереси окупаційного режиму»10.
Таким чином, білоруська історіографія першої половини
1990-х рр. (як і решта пострадянських її «сестер») була охоплена
в першу чергу романтичним образом минувшини «власної»
нації, хоча й переобрамлювала її новою міфологією поспішно та
88
малоефективно. Виявилося це доволі швидко, адже ні біло-
руська нація, ні її національна історіографія так і не змогли
нічого протиставити наступним політичним змінам. Саме тому,
слідом за сучасним німецьким дослідником Р. Лінднером, ми
можемо оцінювати ситуацію в білоруській історіографії як
«винятковий випадок» у пострадянському світі11. Поворотним
моментом стало обрання 1994 р. президентом Білорусі А. Лу-
кашенка, котрий відкрито проголосив курс на ідеологізацію
історичної освіти. Незабаром, уже наприкінці століття став чітко
зрозумілим і напрям офіційного трактування історії Білорусі, на
основі реанімованої та дещо модернізованої радянської теорії
про «спільне коріння» та «дружбу народів». По суті ж фактично
відбулася підміна національної білоруської історії заполітизо-
ваною історією Росії.
З приходом до влади А. Лукашенка, всі процеси з реформу-
вання гуманітарних наук у Білорусі були заморожені. В 1995 р.
адміністрація Президента ухвалила рішення про заборону ви-
користання попередніх підручників і написання нових, з «пра-
вильним тлумаченням». У такий спосіб почалося повернення до
реанімації (хоча це явище справедливіше, слідом за А. Крав-
цевичем, назвати «імітацією») радянської моделі суспільства,
що зумовило й «повернення до старої радянської концепції
історії Білорусі»12. На переконання Г. Сагановіча, «рэжым Лу-
кашэнкі» зробив ставку на ностальгію за радянським часом, що
обернулося «войовничим союзом» людей влади з частиною
консервативно налаштованих істориків13. Почалася відверта бо-
ротьба цього альянсу проти національно-орієнтованої історіо-
графії, першим результатом якої стало впровадження нових
підручників з історії й у середній, й у вищій школах. «Кон-
цептуальним» еталоном для них став посібник для студентів,
написаний за прямим замовленням А. Лукашенка у стилі ідейно-
політичного маніфесту його викладачем у Могилівському уні-
верситеті Я. Трещенком.
Ставши спробою модернізації «радянськості» за допомогою
концепції так званого «західнорусизму» (побутувала на початку
ХХ ст. і переконувала, що окремого білоруського етносу не
існує, а білоруси є лише відгалуженням росіян), цей підручник
89
містить найбільш виразні проросійські тези (скажімо, щодо
існування «давньоруської народності»), нетолерантність щодо
всього католицького та польського, східні слов’яни подаються
«єдиним руським народом», а захоплення і Білорусі, і України
Московією знову названі «справедливою боротьбою за воз-
з’єднання»14. При цьому фактично всі діячі національного бі-
лоруського руху попередніх століть оцінюються не лише як
«антинародна», але передусім як «антиросійська» сила.
Пильний контроль з боку влади за «правильним» історіо-
графічним процесом засвідчив і той факт, що у серпні 1995 р.
навіть була створена окрема Державна комісія з підготовки та
видання підручників і навчальних посібників із соціально-
гуманітарного циклу15. До її складу увійшли такі білоруські
історики, як І. Аржаховський, Я. Бабосов, Г. Галенченко, У. Гні-
ломедов, Е. Загарульський, У. Кошелев, І. Науменко, П. Петри-
ков та ін. У різний час її очолювали У. Русакевич, І. Антонович,
У. Замяталін. Фактично вона виконувала функції державної
цензури та науково-методичного центру, котрий проводив
«експертизу» та надавав дозвіл на видання навчальної літе-
ратури з історії.
Від початку 1997 р. «нові» підручники були запроваджені в
школах, а в 1998 р. вийшов посібник Я. Новіка і Г. Марцуля для
вищих навчальних закладів, ставши черговим зразком реабі-
літації у сучасній білоруській історіографії ідеологем радянської
науки. Всі пізніші офіційні версії історії Білорусі створювалися
винятково «за умов президентської цензури», а їхні автори
«знаходили цілковиту підтримку з боку прорадянського прези-
дентського керівництва»16. Всі ці посібники так чи інакше
несуть на собі відбиток директивної історії, тобто написаної під
політичне замовлення. Крім названих вище, такими стали також
посібники І. Ковкеля, Е. Ярмусика, П. Чигринова, І. Креня,
У. Коршука та ін.
Паралельно із цим, почалася «чистка рядів» серед біло-
руських істориків. За кілька років з академічних установ і вишів
були звільнені найкращі дослідники, автори наукових бест-
селерів, учені, котрі до того вже істотно змінили розуміння
історичного шляху білоруської нації. В усіх випадках при-
90
чинами були формальні адміністративні зачіпки, хоча для нау-
кової громадськості, як зауважує зокрема А. Катлярчук, «не
виникає сумнівів, що справжня причина – інакодумство»17.
Наприклад, новий (на той момент) директор Інституту історії
НАН Білорусі А. Кавалєня неприховано заявляв, що його спів-
робітники мусять підпорядковуватися державній політиці та
відчувати політичну кон’юнктуру. Лише тепер прихильники
«національної концепції» історії усвідомили, як їхні «попе-
редники» у дорадянський і ранньорадянський періоди почували
себе у суперечках з «великоросійськими інтерпретаціями істо-
ричної минувшини», що «надавали обрис історичного образу
Білорусі та одночасно викривляли його»18.
Окреслені вище трансформації сучасної історичної науки в
Білорусі зумовили один із головних їхніх негативних наслідків у
вигляді розколу наприкінці 1990-х рр. єдиного історіографіч-
ного дослідницького поля на декілька таборів, причому відразу
ж політично заангажованих відносно один до інших. Якщо,
скажімо, в Україні подібна диференціація фахівців просте-
жується за методологічними критеріями, то в нинішній Білорусі
всіх істориків, які не підтримують офіційну державну лінію
щодо інтерпретації минулого, відразу зараховують до опонентів
існуючого політичного режиму. Така ситуація призводить і до
неприхованої боротьби з інакомисленням на офіційному рівні,
коли вчених звільняють з інститутів, університетів, їхні праці не
публікуються на Батьківщині, а відтак, спостерігається інте-
лектуальна міграція сучасних вільно мислячих білоруських істо-
риків до сусідніх країн (передусім, до Литви та Польщі).
Вже на початку 1990-х рр. в історичній науці Білорусі, згідно
спостережень М. Сташкевича, сформувалися три напрями до-
сліджень її історії. Перший – консервативний – демонстрував
цілковите небажання відмовлятися від попередніх методоло-
гічних принципів, передусім класового підходу. Інший – націо-
нально-патріотичний – підхід передбачав кардинальний пере-
гляд історіографічної концепції з позиції білоруського етно-
центризму. Натомість третій шлях демонстрували насамперед
співробітники Інституту історії Національної академії наук
Білорусі (далі – НАНБ) і викладачі, а полягав він у застосуванні
91
«творчого використання марксистсько-ленінської методології»
та інтеграції до неї інших теоретично-методологічних схем,
заради можливості поглиблено розуміти історичні процеси та
явища19. Зрештою, ці методологічні кордони й визначили межі
наступних історіографічних осередків, які виникли в Білорусі з
приходом до влади А. Лукашенка.
Переломним у процесі розколу білоруських істориків став
1996 р., коли, за влучним спостереженням Р. Лінднера, дебати
почали нагадувати сталінську епоху, оскільки національні істо-
рики знову були вимушені захищати себе від звинувачень партії
та своїх угодівськи налаштованих колег20. Усвідомлюють полі-
тичну складову цього історіографічного розколу й білоруські
науковці. Так, З. Шибека загалом виділяє чотири моделі взаємин
політичної влади та фахівців істориків, характерних для пост-
радянського інтелектуального простору. Наголошуючи на при-
родній методологічній конкуренції в процесі десовєтизації істо-
рії та формування національної історичної концепції, дослідник
упевнений, що в Білорусі «держава стала на бік консерваторів»,
тоді як «у Росії й Україні держава опинилася поміж консер-
ваторами та модерністами, намагаючись виступати в ролі ар-
бітра». Однак найбільш оптимальним, на його думку, варіантом
є «модель взаємовідносин держави й історії» за зразком Литви
та Польщі, де «держава не втручається у справи історії», а
«консерватори та модерністи дискутують поміж собою в авто-
номному режимі»21. Саме в такому випадку історія в Білорусі
стане єдиною, а національна й історична свідомість білорусів
зросте.
На думку А. Кравцевича, сьогодні у середовищі білоруських
істориків вже чітко окреслився ідеологічний розкол, не завжди
помітний зовні, але від того не менш глибокий. З огляду на це,
він стверджує про їхній поділ на два протилежні табори:
істориків, які працюють у контексті національної історіографії,
й істориків-пропагандистів, які на замовлення влади реанімують
колоніальну проросійську історію Білорусі. Дослідник упевне-
ний й у тому, що через це в Білорусі існують дві історіографії:
національна та колоніально-російська. Причому саме остання
стала в Білорусі офіційною, хоча замовчує та навіть свідомо
92
фальсифікує білоруську історію. Непокоїть ученого й та обста-
вина, що «за її плечима досвід та інерція російської та ще
страшнішої совєтсько-російської ідеологічної обробки білору-
сів, у результаті якої [цей] народ опинився відлученим від своєї
історії»22. Одночасно цей історіографічний розкол негативно
позначається й загалом на рівні етносоціальної ідентичності
пересічних білорусів, які по суті мають сьогодні дві історичні
свідомості: офіційну – формовану пропагандою політичного
режиму та неофіційну – доступну з недержавних видавництв і
з-за кордону23.
Деякі із сучасних білоруських фахівців характеризують си-
туацію взагалі як «критичну», прямо заявляючи, що більшість
істориків «пішли на службу до режиму, звично прийнявши на
шию старий, потертий ідеологічний хомут, хоча про це ми мало
говоримо і ще менше пишемо»24. Як приклад, А. Кравцевич
наводить діяльність декана історичного факультету Гроднен-
ського університету І. Креня, котрий на початку 1990-х рр.
виявив себе як «декларований історик-патріот», писав відповідні
тексти й активно працював у Комісії з виконання Закону про
мови. Натомість зі зміною політичної ситуації, він почав керу-
вати загальноуніверситетськими зборами щодо об’єднання Біло-
русі з Росією та переслідувати студентів, які вимагають нав-
чання білоруською мовою. Критично мислячих білоруських
фахівців, крім цього, насторожує й те, що дедалі більшає кіль-
кість подібних «пристосуванців», які активно впливають на
студентську молодь, як і те, що дедалі більше захищається
дисертацій з історії, котрі виконані винятково в пропагандист-
ському стилі. Водночас доводиться також констатувати, що до
честі значної кількості істориків, чимало з них таки не відмо-
вилися від участі у створенні новітньої білоруської національної
історіографії. На думку М. Костюка, таких істориків якраз була
незаперечна більшість25.
Прагнучи до відтворення радянської моделі суспільства,
влада в Білорусі повсякчас збільшувала тиск на істориків, з
метою примусити їх до «ідеологічного обслуговування антибі-
лоруського за своєю сутністю режиму»26. При цьому істотний
рівень політичного тиску на вчених підштовхнув до само-
93
визначення навіть аполітичних, а нинішній розкол білоруської
історіографії, на переконання Г. Сагановіча, спеціально ще й
підтримується внутрішньою державною політикою. Згідно ж
термінології тієї меншості, котра користується тепер цілко-
витою довірою та підтримкою влади, історики Білорусі роз-
ділені на два табори – «істориків-націоналістів» і «прогресивних
істориків-патріотів». Перші, буцімто, висвітлюють історію Біло-
русі «необ’єктивно, в дусі русофобства та низькопоклонства
перед Заходом», інші ж пишуть «об’єктивні навчальні посіб-
ники»27. Цей же фахівець змушений був констатувати й не-
втішний діагноз відносно «професійної несвободи» сучасних
білоруських істориків: «Ситуація в нашій історіографії вельми й
вельми нездорова»28.
Заполітизованість сучасної білоруської історіографії багато в
чому пояснюється тим, що історики вже з кінця 1980-х рр. були
втягнуті в ідеологічну боротьбу та не змогли встановити за-
гальні правила гри, котрі дозволили б професійному історич-
ному співтовариству зберігати певну дистанцію від політичних
процесів29. Слідування ж офіційної білоруської історичної науки
в хвості державної ідеології від середини 1990-х рр. поступово
перетворило її на схоластику та служанку режиму30. Більше того
вона становить собою доволі штучний історіографічний гібрид,
адже як зауважив С. Ходзін, «нова національна концепція історії
писалася у нас із використанням старої марксистської ідео-
логії»31. Саме тому в науковому дискурсі сучасної Білорусі
повсякчас відбувається підміна «національного» «класовим»32.
Таким чином, не важко помітити, що історія у сучасній
Білорусі й досі є радше «предметом торгу», аніж окремою
пізнавальною дисципліною, а для більшості істориків тут більше
важить не справжнє дослідження історичних процесів і явищ, а
радше їхня політична конструкція/деконструкція, причому не
лише в межах офіційної директивної парадигми її розвитку, а й
у таборі «національної» історіографії. Втім, ресоветизація біло-
руської історіографії із середини 1990-х рр. не може не вражати
своєю цинічністю, враховуючи, що А. Лукашенко має саме
диплом історика.
94
Доволі характерною в цьому контексті стала діяльність так
званого об’єднання істориків «Гістарычныя веды» на чолі з
А. Залєскім, яке відразу оголосило нового президента Білорусі
єдиним рятівником народу та стало, за мовчазної згоди його
адміністрації, по суті виконавцем функцій цензурного комітету з
історії та виконавцем ролі колишнього наукового відділу КПБ.
Невдовзі вже й Інститут історії НАНБ був звинувачений «у
викривленнях і фальсифікації історії Білорусі». Не оминуло
увагою це «аб’яднанне» й нововидану «Энцыклапедыю гыс-
торыі Беларусі», де новоспечені «придворні історики Лука-
шенка» (Р. Лінднер) відшукали «непримиримий антисовєтизм» і
«відкриту русофобію». Головним «фальсифікатором історії» був
оголошений Г. Саганович, а поруч із ним директор Інституту
історії М. Костюк і відомий археолог Г. Штихов. Як і за ра-
дянської доби, ці та інші незалежні історики оголошувалися
«націонал-екстремістами», «шовіністами», «прихильниками ка-
піталізму» та «ворогами народу»33.
Невдовзі в білоруській історіографії з’явилася неприхована
тенденція до уславлення радянського періоду в історії Білорусі
та захисту «особливого шляху» білоруської радянської історіо-
графії, з неодмінною похвалою політики КПРС, у відповідності
з ідейно-політичними доктринами, схваленими тією ж КПРС34.
З таких позицій виступали зокрема й «сябры» згадуваного вже
вище товариства «Гістарычныя веды», що згуртувало навколо
себе істориків, які дотримувалися класового підходу. В деяких
прокламаціях вони навіть оголосили себе «захисниками та при-
хильниками радянської державності». Невдовзі ж саме вони
стали по суті державним експертним органом з історії, заявивши
в пресі, що будуть боротися проти фальсифікації минулого,
використовуючи «досвід революції та контрреволюції»35.
Не покращилася ситуація й впродовж першого десятиліття
ХХІ ст., а слідом за історичною освітою все більшій політизації
стала піддаватися й сфера академічної історіографії Білорусі.
Яскравим виявом прагнення перетворити тут історичну науку на
рупор офіційної ідеології (як у СРСР) можна вважати постійні
приклади підкреслювання політично-ідеологічної функції в
діяльності Інституту історії НАНБ, як і постійні заклики його
95
директора розкривати видатну роль першого (й допоки остан-
нього) президента Білорусі. По суті, згідно спостереження
Г. Сагановіча, в останній відбулася бюрократизація інфраструк-
тури ідеологізації історіографічного процесу. Причому це ідео-
логізація, за якої теми досліджень і перспективи захисту ди-
сертацій залежить насамперед від їхньої так званої політко-
ректності та лояльності авторів до режиму, тоді як їхній
професіоналізм та інтереси науки загалом, виявляються відсу-
нутими на другорядну позицію. Правдоподібно, переконаний
цей вчений, лише гіпертрофованою політизацією можна пояс-
нити, наприклад, таку особливість теперішньої білоруської істо-
ріографії, як впроваджену практику цілковитого елімінування,
викреслювання з офіційного наукового процесу кожного, хто
був звільнений з Інституту історії36. Своєю чергою, проана-
лізувавши діяльність сучасного білоруського ВАКу, С. Токць
дійшов висновку, що в Білорусі також існує практика уникнення
дослідниками «небезпечних» тем37.
Доволі категорично охарактеризував становище сучасної
білоруської історіографії й доцент Інституту парламентаризму
та підприємництва (м. Мінськ) Я. Аніщенка: «Наука після
1996 р. опинилася у річищі повернення країни до елементарного
«поліційного» соціалізму з усіма властивими для радянського
часу координатами та нормами діяльності. Ця реставрація біль-
шістю науковців була сприйнята байдуже, спокійно, як нор-
мальне явище. Ця ж більшість нездатна на якісь там прориви,
яких від них вимагають, на капітальні дослідження “білих
плям”, на синтез маловідомих першоджерел тощо. Теперішня
ситуація в гуманітарних науках нагадує погост, де поховані та
замуровані вільна думка, ініціатива, талант. Я не бачу загалом
інноваційних чи революційних праць у сучасній білоруській
історіографії ні по жодному хронологічному періодові. Панує
пристосуванство, схематично-формалістичні підручники, які не
стимулюють думку й ініціативу, плодять сірість, догматику та
тупість»38.
Тим часом представники «офіційної» частини історичної
науки як у спеціальних доповідях, так й у випадкових пуб-
лікаціях оцінюють ситуацію у сучасній білоруській історіо-
96
графії, як правило, навдивовижу позитивно. Дехто навіть тео-
ретично виправдовує її політико-ідеологічну функціональну
залежність39. Дехто, наприклад В. Астрога, аналізуючи перше
десятиліття «незалежного» існування білоруської історіографії,
вважає позитивним звернення уваги на її «вельми тяжкий стан»
у середині 90-х рр. ХХ ст. владних кіл, які, нарешті, почали
виділяти їй фінансування в «бідній країні»40. Втім, автор воче-
видь забув, що в такому випадку діє принцип: «хто платить –
той і замовляє музику». Своєю чергою, директор Інституту
історії НАНБ А. Кавалєня навіть критикує білоруських істо-
риків, що вони досі не створили суверенну національну істо-
ріографію41.
У цьому контексті найодіозніший підхід до аналізу сучасної
білоруської історіографії продемонстрував, на наш погляд,
колишній директор і співробітник Інституту історії П. Пєтріков
у монографії «Нариси новітньої історіографії Білорусі» (2007).
Вже в анотації автор визначив цілком у дусі «брежнєвської
епохи» своє завдання як боротьбу з «недоліками та фальси-
фікаціями історії» сучасними білоруськими істориками, зокрема
й «замовчування історичних досягнень БССР». Виходячи з того,
що «класовий зміст історичної науки ліквідувати неможливо»,
він доводить: думки білоруських істориків 1990-х – початку
2000-х рр. щодо «деполітизації, департизації та деідеологізації»
історичної науки «не мають під собою наукової основи та не
можуть відображати об’єктивний політизований процес історії
білоруського народу»42.
Обурюючись на сучасних дослідників за те, що вони піддали
остракізму догми радянської історіографії, насамперед її «нау-
ково-теоретичний фундамент – марксистсько-ленінську мето-
дологію», П. Пєтріков переконаний, що значно гіршим стало
поспішне обґрунтування білоруської історичної науки «новими
теоретично-гносеологічними цеглинами (?! – К.І.)», заснова-
ними на «загальнолюдських цінностях, правах людини, циві-
лізаційному, постмодерністському, деполітизованому та інших
підставах». Для нього мета «цих нових підходів» є одно-
значною: «щоб легше було потім посіяти ворожнечу між Росією
та Білоруссю», а самі вони з’явилися в новітній історіографії
97
«проти доленосного для історичного виживання білоруського
етносу через возз’єднання з російським православним народом в
єдиній Російській державі в ході поділів Речі Посполитої»43.
Почуваючи себе зовсім некомфортно в «окрошці з плю-
ралізму вже відомих у світовій історичній науці різних кон-
цептуальних і методологічних думок (хоча вище автор визначив
їх як “нові цеглини”)», П. Пєтріков запропонував куди звич-
ніший для радянських «істориків» рецепт вирішення означеної
ним проблеми: «Інституту історії НАН Білорусі необхідно по-
слідовніше та чіткіше розставити основні методологічні акценти
чи підходи, тобто як писати, як пояснювати й оцінювати (тут і
далі виділення П. Пєтрікова. – К.І.) історичні факти та події».
Так, цей «фахівець» не проти, що «історики можуть сперечатися
між собою...», «але щодо державного споживання історії, з
погляду державної ідеології, в підручниках, заявах офіційних
державних осіб мають бути достовірні оцінки офіційних нау-
кових державних структур»44. На жаль, не доводиться сумні-
ватися, що за такого підходу білоруській історіографії і справді
довго доведеться закладати бодай якусь цеглину у світову
будову сучасної історичної науки.
Відрадно, що не всі білоруські дослідники погоджуються з
«висновками» та «рекомендаціями» П. Пєтрікова. Так, професор
Білоруськго державного технологічного університету В. Коз-
ляков, вважає, що із запропонованими «звинуваченнями» важко
погодитись, «тим більше деякі оцінки, зроблені П. Пєтріковим,
недалеко пішли від старого невиправданого навішування ярли-
ків»45. Не менш гостро ставиться до «творчості» цього «члена-
кореспондента АН РБ» й Я. Аніщенка, характеризуючи її як
«зразок кон’юнктурності й елементарного холуйства науковця».
Останнє, на його переконання, на офіційному рівні уособили
також тогочасний директор Інституту історії НАНБ А. Кавалєня
та його оточення, які повернули цю установу «на попередню
колію партійності, ідеологізму та політиканства»46.
Саме тому чимало представників «неофіційної» білоруської
історичної науки вважають її «офіційну» частину не новою
національної білоруською історіографією, а продовженням по-
передньої радянської. Більше того остання від середини 1990-х рр.
98
по суті розпочала планомірну кампанію в Білорусі з «денаціо-
налізації» її історичного минулого. Зрештою, навіть бутафорні
намагання дослідників «осучаснити» свої дослідження лише
зайвий раз підкреслюють їхню глибоко вкорінену радянськість.
Ось як зауважив з цього приводу Я. Мірановіч: «Незважаючи на
значні намагання білоруських істориків відірватися від радян-
ської школи дослідження історичних процесів, у багатьох пра-
цях присутні елементи, які засвідчують багаторічну ізольова-
ність від світової наукової літератури. Це не могло не вплинути
на стан сучасної білоруської історіографії»47.
Красномовний приклад відносно означеної проблеми свого
часу навів у спогадах про міжнародну конференцію «Державна
самостійність України та Білорусі й основні тенденції висвіт-
лення минулого східних слов’ян світовою наукою» (Москва,
2004) Г. Саганович. Крім нього, з трьох запрошених фахівців-
історіографів з Білорусі, були також А. Киштимов і А. Бендзін.
Доповідь останнього стала явним дисонансом у межах озна-
ченого форуму для всіх його учасників, яких «вона привела у
стан певної розгубленості». Адже, згідно доповідача, білоруська
ідентичність почала вироблятися лише в 1860-х рр., коли біло-
руси стали «<пробуждаться как русский народ>». Стосовно
національного розвитку для білорусів А. Бендзін відвів лише дві
можливості – як природний «західноруський проект», і як ано-
мальний «націоналістичний». Стосовно ж білоруської етнічності
А. Бендзін переконував, що її «сконструювала радянська дер-
жава». Відтак, А. Саганович змушений резюмувати: не можна
промовчати, коли, беручись за таку проблематику, доповідач не
володіє й базовими поняттями, зокрема не відрізняє етносу від
нації, а крім цього, зовсім залишається незрозумілим, навіщо на
серйозну наукову конференцію був запрошений доповідач такої
кваліфікації48. Напевно, організатори прагнули представити оби-
два напрями сучасної білоруської історіографії – національної та
директивної.
Власні міркування з приводу того, що характеризує сучасну
директивну історіографію в Білорусі, висловив зокрема А. Сма-
лянчук49. Насамперед він наголошує на відсутності в її межах
справжньої свободи історичного дослідження, адже нормою вже
99
став виразний ідеологічний тиск, який усе частіше обертається
адміністративними покараннями, погрозами щодо звільнення та
звільненнями з роботи. Прийняття ж на початку ХХІ ст. певного
канону ідеології білоруської держави визначило і межі дозво-
леного історику. Відновлення колишніх ідеологічних структур в
органах влади створило й групу чиновників, які стали голов-
ними експертами «науковості» історичних досліджень, а на
допомогу їм постійно приходить ще й адміністрація вишів.
У практику останніх увійшли також заборони викладачам брати
участь у міжнародних конференціях, перевірка проректорами по
науці «правильності» тез в авторефератах та ідеологічні «на-
станови» молодим науковцям.
Можна погодитись також із тим, що проблема сучасної
білоруської історичної спільноти не в тому, що вона не має
національної історичної свідомості, а в тому, що вона має
передусім радянську історичну свідомість50, яка й надалі сприяє
пануванню в Білорусі директивної історії. Така ситуація в межах
сучасної білоруської історіографії породила до того ж і явище
конформізму дослідників, який А. Смалянчук називає «феномен
Трашчанка». Його головна риса полягає в згоді історика ідео-
логічно обслуговувати правлячий політичний режим, який сьо-
годні старанно виховує тип молодого історика-конформіста51.
Однак і фахівці старшого покоління, усвідомлюючи, швидше за
все, що відбувається зараз в білоруській історичній науці, на-
магаються демонструвати свою лояльність владі та прагнуть
зайняти помірковано-критичну позицію, виправдовуючи сучас-
ну деформованість білоруської історіографії кризою світової
науки та суспільними трансформаціями, що, буцімто, не спри-
яють швидкому утвердженню нових теоретично-методологічних
практик.
Ось як констатує з цього приводу, скажімо, А. Нечухрін:
«Вітчизняна історіографія, як і історична наука на всьому
пострадянському просторі, переживає у своєму розвитку склад-
ний і суперечливий період, який можна охарактеризувати як
кризовий»52. Або ж: «Навряд чи доцільно множити приклади та
доводити очевидне, що криза за різних ступенів показова для
розвитку всієї сучасної історіографії, хоча безсумнівно, що в
100
пострадянській науці вона набула в 90-х рр. ХХ ст. особливо
гостру форму. За своїм характером криза є теоретико-мето-
дологічною та пов’язана із системною кризою суспільства»53.
Переконуючи, що поява методологічного плюралізму, замість
попереднього <единомыслия>, не свідчить про підвищення нау-
кового рівня досліджень (напевно, за останнього такий рівень
однаково найвищий завжди?!), дехто з білоруських дослідників
таку ситуацію оцінює навіть оптимістично54, причому з твердою
упевненістю в наступному якісному методологічному переосна-
щенні студій білоруських фахівців.
Щоправда для апологетів директивної історії в Білорусі
дедалі більше стає очевидним факт, згідно якого поняття
«національна історія» не є суто ідеологічним інструментом,
покликаним виправдати діяння певного владного режиму, але,
радше, виступає феноменом культури певної нації, котра прагне
до самоідентифікації у часі та просторі. Відтак, можна почути
таку думку, що, «допоки існують узагальнюючі теорії та спроби
нав’язування історикам певних парадигм розвитку, національна
історія не може бути остаточно витиснена іншими напрямами»
й «швидше за все, вона зможе пережити і кризу самої ідеї нації,
трансформується та продовжить своє існування на новому
рівні»55.
У протилежному таборі дослідники куди чіткіше усвідом-
люють свої завдання та значення розвитку сучасної національ-
ної білоруської історіографії. Так, незважаючи на зміну полі-
тичної системи Білорусі в середині 1990-х рр., вони і надалі
закликали до створення об’єктивної історії своєї країни. Зокрема
М. Біч підкреслював: «Завдання істориків Білорусі я бачу в
розробці історії Вітчизни з національно-державних, патріотич-
них позицій, у відновленні справжньої історичної пам’яті та
національної самосвідомості широких мас населення»56. Звісно,
як і для решти національних історій, так і для білоруської влас-
тиві їхні родові вади, передусім прагнення «задавнення» ет-
нічної спільноти, телеологізм, винятковість для національної
свідомості мови тощо. Водночас національні білоруські істо-
рики доволі справедливо вважають, що реальний суверенітет
Білорусі можливий тільки з оформленням національної візії її
минулого.
101
Безперечно ми не схильні вбачати панацею для сучасної
білоруської історіографії винятково у тотальному впровадженні
національної історії, адже за своєю природою вона насамперед
покликана продукувати національну міфологію. Тим більше
рівень її розвитку сьогодні справді бажає бути кращим, що не є
таємницею й для білоруських дослідників, які слушно акцен-
тують на основній її слабкості – малій кількості історичних
міфів. Не менш сумно, з погляду В. Авраменка, що паралельно
продовжують існувати куди фантастичніші міфи про «три-
єдинство» <рускага народу>, «всеслов’янську» (синонім –
«московсько-православну») віру, «миролюбність» Російської ім-
перії тощо. Причому «ці міфи, створені російською історіо-
графією переважно в ХІХ ст., для Білорусі такий самий
“імпортний товар”, як сарматські легенди поляків». Водночас
автор змушений визнати, «що і міфи, і кваліфіковані історики, і
сучасна історіографія потрібні нам не менше, ніж політики чи
письменники», адже «все це елементи одного процесу – на-
родження нації»57.
В межах сучасної дискусії між представниками національ-
ного та директивного напрямів білоруської історіографії варто
відзначити й позицію, котру останнім часом займає відомий
могилівський археолог І. Марзалюк, який багато в чому слушно
підкреслює слабкості національного наративу, хоча при цьому і
не пропонує якихось новаторських альтернатив. Насамперед він
не погоджується із тим, що сучасні апологети «національної
історіографічної концепції» розцінюють відхід від канону ос-
танньої «ні більше, ні менше як національну зраду». При цьому
історик прагне довести, що сучасна білоруська національна
історіографія базується на міфах так званої «відродженської
історії» другої половини ХІХ ст., яка по суті видавала бажане
за дійсне, вважаючи його «єдиноправильним»58. В одному з
інтерв’ю дослідник так пояснив, що має на увазі під терміном
«відродженська історіографія»: «Я вживаю його відносно бру-
тально примордіалістської частини національного історіопи-
сання, представники якої стверджують, що білоруси існували
вже в ІХ–ХІІІ ст.»59. Звісно, далеко не всі білоруські історики
погоджуються із його доводами та критикою60.
102
Подібна амбівалентність сучасної білоруської історіографії
багато в чому, на наше переконання, зумовлена як зовнішніми
(передусім, політична ізоляція Білорусі), так і внутрішніми
причинами. Найбільш вагомою з останніх ми вважаємо над-
звичайно слабку методологічну та теоретичну оснащеність но-
вітніх наукових історичних студій білоруських учених. Відрад-
ним слід визнати те, що вони й самі усвідомлюють цей факт.
Втім, непокоїть інше: «методологічний вакуум» став проблемою
для всіх пострадянських історіографій, але в білоруській він і
досі перебуває фактично на початковій критичній стадії. Не
виправдали очікувань і спроби механічного перенесення захід-
них методологічних напрацювань, без критично-теоретичного
переосмислення попереднього доробку істориків.
Прагнення ж багатьох сучасних білоруських істориків зали-
шатися в прокрустовому лоні директивної історіографії, спрямо-
ваної винятково на радянський міф про «дружбу народів» (в
першу (втім, друга й решта тут не так і важливі) чергу з Росією),
грає сьогодні з ними доволі неприємний жарт: пострадянська
російська історіографія жодної «директиви» відносно цього їм
так і не запропонувала. Відтак, доводиться лише скрушно
констатувати, як це робить А. Нечухрін: «Теоретичний вакуум
білоруські, як і російські історики почали заповнювати най-
різноманітнішими ідеями та концепціями». І якщо російська
історіографія (принаймні, дотепер) намагалася дійсно розши-
рити методологічні обрії свого дослідницького поля, то біло-
руська «після відмови від марксистської парадигми» не знайшла
нічого кращого, ніж шукати фундамент у домарксистську до-
бу61. Явним дисонансом у цій ситуації виступає те, що сьогодні
білоруські фахівці практично не обізнані з європейськими мето-
дологічними новаціями в галузі історії.
В останні роки становище у царині теоретично-методоло-
гічного рівня білоруської історичної науки набуло вже загроз-
ливих обрисів, засвідчуючи заледве не депрофесіоналізацію та
тотальну некомпетентність нинішніх дослідників. Причому на-
віть на офіційному рівні – у ВАК Білорусі – наголошують, що
професійна некомпетентність стає характерною ознакою навіть
уже докторських дисертацій. Чиновники від науки змушені були
103
констатувати, що майбутні доктори наук навіть «не прагнуть
вникнути у сутність сучасних теоретично-методологічних основ
науково-історичного дослідження (концептуальних положень,
загального понятійного апарату та понять власного об’єкту-
предмету дослідження, інноваційних методів аналізу, доказо-
вості висновків)». Поруч із цим, «у дисертаціях не часто
присутні посилання на праці з теорії та методології історичного
дослідження, а відсебеньки так і муляють очі досвідченого
дослідника»62. Методологічна необізнаність білоруських істо-
риків виявляє себе й на рівні навчальної літератури, де час від
часу також виринають теоретичні химери та гібриди, що зайвий
раз підкреслюють передусім фахову байдужість їхніх авторів.
На наше переконання, багатьом білоруським науковцям вар-
то якомога швидше відмовитися від пошуків «єдиноправильної»
чи «єдиноможливої» методологічної основи для досліджень,
адже сучасна світова історіографія довела неможливість і хиб-
ність такої монологічності. Самоізоляція білоруської історичної
науки до всього робить її практично беззахисною й у ситуації
так званого «виклику постмодерну». Разом із тим, як переконує
О. Шутова, історики Білорусі все ще тяжіють до декларування
свого «імунітету» до «хвороби постмодерну»63.
Методологічна розгубленість сучасних білоруських істориків
становить собою лише один із аспектів негативних тенденцій,
властивих новітній національній історіографії в Білорусі. Її
згадана вище самоізольованість від світового історіографічного
процесу зумовила не лише байдужість науковців до нових
напрямів і концепцій, але й відчутний конформістський стиль
частини із них, поглиблений до того ж як ми уже бачили
фаховим розколом на «придворних» і «незалежних» істориків.
Ускладнює дискурс і властива для усіх сучасних східносло-
в’янських історіографій проблема популярності у суспільстві
так званої «фолк-хісторі», що, втім, має аналізуватися докладно
й окремо від заявленої нами проблематики. Водночас існує
чимало інших проблем, котрі потребують якнайшвидшого вирі-
шення та на які звертають увагу сучасні дослідники білоруської
історіографії. Так, зберігається як відчутна проблема націо-
нальної історіографії обмеженість фахової підготовки істориків
104
у Білорусі, існує диспропорція в підготовці спеціалістів за ок-
ремими галузями та перекіс у проблематиці наукових до-
сліджень64. Дошкульним явищем для незаангажованих інтелек-
туалів залишається відірваність білоруської історіографії від
зовнішнього світу.
Внутрішні хвороби та кризові явища, властиві сучасній на-
ціональній білоруській історіографії, разом із тим, не можуть
повністю нівелювати ті позитивні зрушення й тенденції в її
межах, на яких акцентують у своїх аналітичних спостереженнях
і білоруські дослідники. Попри економічні негаразди та полі-
тичні трансформації в країні кінця ХХ ст., саме на цьому етапі
білоруський історіографічний процес мав найдинамічнішу фазу
розвитку за весь час свого існування, збагативши національну
історичну науку більше, ніж коли б то не було, інтелектуально-
гуманітарним ресурсом і важливим досвідом. Саме тепер біло-
руська історіографія, зрештою, продемонструвала певну ідейну
самостійність. Оптимізм вселяє й наявність у межах сучасної
білоруської історіографії її «неофіційної» частини, адже саме
вільні від державного контролю наукові центри (переважно поза
межами Білорусі) сьогодні є основною альтернативою поши-
рення релікту «совєтськості» у середовищі білоруських істо-
риків. Якраз із цими центрами пов’язані реальні успіхи біло-
руської історичної науки останніх десятиліть.
Так, німецький спеціаліст у сфері сучасної історіографії
Р. Лінднер вважає, що сподівання на отримання європейського
статусу нової пострадянської та постнаціональної білоруської
історіографії стають очевидними, коли тільки-но знайомишся з
публікаціями «Білоруського історичного огляду». Головні ж
сподівання цей науковець покладає саме на молодше покоління
істориків мінської школи, котре орієнтується на традиції, в яких
переважну роль відіграють погляди дорадянської епохи. І саме
це покоління, на його переконання, усвідомлює перспективи
пізнання історії65. Отже, слідом за М. Стріхою, «не будемо
жаліти молодих білоруських інтелектуалів, яким випало жити в
найодіознішій сьогодні країні континенту», а ліпше подивуй-
мося їхній енергії, з якою вони прагнуть вибудувати «альтер-
нативну Білорусь»66. Це підтверджує і зізнання у блозі А. Крав-
105
цевича: «Вы не ўяўляеце які гэта кайф – свабодна пісаць
гісторыю сваёй краіны і адчуваць зваротную сувязь з сугра-
мадзянамі! Нават на выспе (острові. – К.І.), аточанай папсовай
расейшчынай»67.
Таким чином, представники сучасної білоруської національ-
ної історіографії багато в чому усвідомлюють і недоліки, і
перспективи її розвитку, що дозволяє їм з оптимізмом дивитися
у майбутнє. Разом із тим, як ми могли переконатися вище,
ситуація в межах новітньої історичної науки Білорусі надзви-
чайно складна та потребує справді титанічних зусиль для її
перетворення на адекватну частину, якщо не світового, то,
принаймні, європейського історіографічного простору. Будемо
сподіватися, що й ідеологічний розкол білоруської історіографії
з часом буде подолано, а високопрофесійні дослідники у цій
галузі гуманітаристики зуміють переосмислити всі негативні
аспекти, пов’язані як з директивним її варіантом, так і з вузь-
кими рамками національної версії минулого білоруської спіль-
ноти.
————————
1 Лінднэр Р. Гісторыкі і ўлада: нацыятворчы працэс і гістарычная
палітыка ў Беларусы XIX–ХХ ст. / Пер. з ням. – СПб.: Неўскі прасцяг,
2005. – С. 23.
2 Сагановіч Г. Беларуская гістарыяграфія ў ацэнках гісторыкаў //
Беларускі гістарычны агляд (далі – БГА). – 2010. – Т. 17. – Сш. 1–2. –
С. 225.
3 Там само. – С. 226.
4 Бiч М. «Заходнерусізм» i беларускi нацыянальны рух: гiстарыя-
графiчны аспект // Беларусіка–Albaruthenica. – Кн. 6: Беларусь паміж
Усходам і Захадам: Праблемы міжнацыянальнага, міжрэлігійнага і
міжкультурнага ўзаемадзеяння, дыялогу і сінтэзу. – Ч. 1 / Рэд. У. Ко-
нан і інш. – Мн.: ННАЦ імя Ф. Скарыны, 1997. – С. 64–65.
5 Смалянчук А. «Homo Soveticus» і беларуская постсавецкая гіста-
рыяграфія // Історіографічні дослідження в Україні / Гол. ред. В. Смо-
лій. – Вип. 22. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2012. – С. 193.
6 Сагановіч Г. Дзесяць гадоў беларускай гістарыяграфіі (1991–2000) //
Беларускі гістарычны агляд. – 2001. – Т. 8. – Сш. 1–2. – C. 215.
106
7 Див. зокр.: Ермаловіч М.І. Па слядах аднаго міфа. – Мн.: Навука і
тэхніка, 1989 (друге видання 1991 р.); Ермаловіч М.І. Старажытная
Беларусь: Полацкі і новагародскі перыяды. – Мн.: Мастацкая літа-
ратура, 1990. Про М. Єрмаловіча див.: Яго чакала Беларусь чатыры
стагоддзі: Зборнік дакументаў і матэрыялаў да 85-годдзя з дня нарад-
жэння Міколы Ермаловіча (Успаміны, творы, фотаматэрыялы). –
Мн., 2007 (електронна версія: http://issuu.com/bielarus/docs/mikola_
iermalovich/).
8 Краўцэвіч А. Нацыянальная бяспека і канцэпцыя нацыянальнай
гісторыі Беларусі (2013) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://arche.by/by/page/ideas/hramadstva-idei/11944.
9 Біч М. Аб нацыянальнай канцэпцыі гісторыі i гістарычнай
адукацыі ў Рэспубліцы Беларусь // Беларускі гістарычны часопіс. –
1993. – № 1. – С. 15.
10 Сташкевіч М.С. Сучасныя даследаванні гісторыі Беларусі: стан,
дасягненні, праблемы і перспектывы // Актуальныя праблемы гісторыі
Беларусі: стан, здабыткі і супярэчнасці, перспектывы развіцця: У 4 ч. –
Ч. 1 / Пад рэд. І. Крэня, У. Навіцкага, І. Змітровіча. – Гродна: ГрДУ,
2003. – С. 14.
11 Лінднер Р. Нацыянальныя і «прыдворныя» гісторыкі «лукашэн-
каўскай» Беларусі // Гістарычны Альманах. – Гародня, 2001. – Т. 4. –
С. 205.
12 Краўцэвіч А. Нацыянальная бяспека...
13 Сагановіч Г. Дзесяць гадоў беларускай гістарыяграфіі... – С. 226.
14 Сагановіч Ґ. «Запад» в официальной беларуской историографии:
стереотипы Чужого // Образ іншого в сусідніх історіях: міфи, сте-
реотипи, наукові інтерпретації: Мат. Міжн. конф. / Упор. і наук. ред.
Г. Касьянов. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – С. 72.
15 Сташкевіч М.С. Сучасныя даследаванні гісторыі Беларусі... –
С. 16.
16 Шыбека З. Абагульняючыя версіі гісторыі Беларусі // Гістарычны
Альманах. – Гародня, 2004. – Т. 10. – С. 6.
17 Котлярчук А. Історики у шанцях: Білоруська наука під Лука-
шенком // Україна Модерна. – Ч. 12. – К.; Л., 2007. – С. 69.
18 Лінднэр Р. Гісторыкі і ўлада... – С. 11.
19 Сташкевіч М.С. Сучасныя даследаванні гісторыі Беларусі... –
С. 12–14.
20 Лінднер Р. Нацыянальныя і «прыдворныя» гісторыкі... – С. 206.
21 Шыбека З. Абагульняючыя версіі гісторыі Беларусі... – С. 9.
107
22 Краўцэвіч А. Праблемы гістарычнай навукі на Беларусі // Гіста-
рычны Альманах. – Гародня, 2001. – Т. 4. – С. 9, 10.
23 Шыбека З. Абагульняючыя версіі гісторыі Беларусі... – С. 8.
24 Краўцэвіч А. Праблемы гістарычнай навукі на Беларусі... – С. 8.
25 Касцюк М. Асноўныя вынікі і задачы даследавання гісторыі
Беларусі // Гістарычная навука і гістарычная адукацыя ў Рэспубліцы
Беларусь: стан і перспектывы развіцця: Матэрыялы II Усебеларускай
канферэнцыі гісторыкаў. – Мн.: БДУ, 1999. – С. 4.
26 Краўцэвіч А. Праблемы гістарычнай навукі на Беларусі... – С. 7.
27 Сагановіч Г. Дзесяць гадоў беларускай гістарыяграфіі... – С. 226–
227.
28 Сагановіч Г. Беларуская гістарыяграфія ў ацэнках гісторыкаў... –
С. 229.
29 Токць С. Институты исторической науки в Беларуси: анализ
постсоветских трансформаций (2014) [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.historians.in.ua.
30 Жмуровский С.Д. Белорусская историография о трансформации
белорусского общества // Актуальныя праблемы гісторыі Беларусі:
стан, здабыткі і супярэчнасці, перспектывы развіцця: У 4 ч. – Ч. 4 / Пад
рэд. І. Крэня, У. Навіцкага, І. Змітровіча. – Гродна: ГрДУ, 2003. –
С. 17.
31 Ходзін С.М. Гістарычная навука і гістарычная адукацыя ў
ХХІ ст.: парадоксы развіцця // XXI век: актуальные проблемы исто-
рической науки: Материалы междунар. науч. конф., посвящ. 70-летию
ист. фак. БГУ. Минск, 15–16 апр. 2004 г. / Редкол.: В. Сидорцов. (отв.
ред.) и др. – Мн.: БГУ, 2004. – С. 44.
32 Гапова Е. Белорусские интеллектуалы: между классом и нацией? //
Топос: Философско-культурологический журнал. – 2005. – № 1. –
С. 69.
33 Лінднер Р. Нацыянальныя і «прыдворныя» гісторыкі... – С. 207–
208.
34 Сідарцоў У. Сучасныя метадалагічныя праблемы гыстарычнага
пазнання // Беларускі гістарычны часопіс. – 2001. – № 2. – С. 10.
35 Сташкевіч М.С. Сучасныя даследаванні гісторыі Беларусі... –
С. 12.
36 Сагановіч Г. Беларуская гістарыяграфія ў ацэнках гісторыкаў... –
С. 226–227.
37 Токць С. Институты исторической науки в Беларуси...
108
38 Анкета БГА // БГА. – 2010. – Т. 17. – Сш. 1–2. – С. 232.
39 Ширко Л.Ф. Теоретические аспекты системного анализа белорус-
ской историографии // Крынiцазнаўства i спецыяльныя гiстарычныя
дысцыплiны: Навук. зб. – Вып. 5 / Рэдкал.: У. Сiдарцоў (адк. рэд.) i
iнш. – Мн.: БГУ, 2009. – C. 165.
40 Астрога В. Беларуская гістарыяграфія найноўшага часу: праб-
лемы перыядызацыі // Гістарычны Альманах. – Гародня, 2002. – Т. 7. –
С. 15.
41 Каваленя А.А. Гістарычная навука Беларусі на пераломе эпох:
выклік часу // Беларускі гістарычны часопіс. – 2009. – № 12. – С. 7.
42 Петриков П.Т. Очерки новейшей историографии Беларуси (1990-е –
начало 2000-х годов). – Минск: Белорус. Наука, 2007. – С. 3, 4.
43 Там само. – С. 7, 8, 10.
44 Там само. – С. 286, 288, 291.
45 Козляков В.Е. Современная историография Беларуси: некоторые
тенденции в изучении отечественной истории // Российские и сла-
вянские исследования: науч. сб. – Вып. 4 / редкол.: А. Сальков,
О. Яновский (отв. ред.) [и др.]. – Минск: БГУ, 2009. – С. 221.
46 Анкета БГА... – С. 231–232.
47 Мірановіч Я. Праблемы тэрміналогіі ў беларускай гістарыяграфіі //
Гістарычны Альманах. – Гародня, 2001. – Т. 4. – С. 136.
48 Саганович Г. Маскоўская канферэнцыя па гістарыяграфіі // БГА. –
2005. – Т. 12. – Сш. 1–2. – С. 377.
49 Смалянчук А. «Homo Soveticus» і беларуская постсавецкая гіста-
рыяграфія... – С. 194.
50 Шыбека З. Абагульняючыя версіі гісторыі Беларусі... – С. 8.
51 Смалянчук А. «Homo Soveticus» і беларуская постсавецкая гіс-
тарыяграфія... – С. 195.
52 Нечухрин А.Н. Развитие методологической базы исторических
исследований в Республике Беларусь // Актуальныя праблемы гісторыі
Беларусі: стан, здабыткі і супярэчнасці, перспектывы развіцця: У 4 ч. –
Ч. 1 / Пад рэд. І. Крэня, У. Навіцкага, І. Змітровіча. – Гродна: ГрДУ,
2003. – С. 36–37.
53 Нечухрин А.Н., Рамазанов С.П. Содержание понятия «кризис
историографии» // Крыніцазнаўства і спецыяльныя гістарычныя дыс-
цыпліны: Навук. зб. – Вып. 3 / Рэдкал.: У. Сідарцоў і інш. – Мн.: БДУ,
2007. – С. 39.
54 Козляков В.Е. Современная историография Беларуси... – С. 229.
109
55 Самахвалаў Д.С. Нацыянальная гiсторыя як феномен гiстарычнай
думкi // Крынiцазнаўства i спецыяльныя гiстарычныя дысцыплiны:
Навук. зб. – Вып. 5 / Рэдкал.: У. Сiдарцоў (адк. рэд.) i iнш. – Мн.: БГУ,
2009. – C. 68.
56 Бiч М. «Заходнерусізм»i беларускi нацыянальны рух: Гiстарыя-
графiчны аспект // Беларусіка – Albaruthenica. – Кн. 6: Беларусь паміж
Усходам і Захадам: Праблемы міжнацыянальнага, міжрэлігійнага і
міжкультурнага ўзаемадзеяння, дыялогу і сінтэзу. – Ч. 1 / Рэд. У. Ко-
нан і інш. – Мн.: ННАЦ імя Ф. Скарыны, 1997. – С. 65.
57 Аўраменка В. Беларуская гістарыяграфія: вайна «мітаў» ці вайна
амбіцыяў? (2009) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arche.
by/by/page/works/narysy-tvory/844.
58 Марзалюк І.А. Міфы «адраджэнскай» гістарыяграфіі Беларусі. –
Магілёў: УА «МДУ імя А. Куляшова», 2009. – С. 4–5, 84, та ін.
59 Марзалюк І. Фальшывая гісторыя – маці фальшывай палітыкі //
Беларуская думка. – 2010. – № 7. – С. 72.
60 Див. зокр.: Бацюкоў А. Хто баіцца Ігара Марзалюка? (2009)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arche.by/by/page/
reviews/navuka-ahliady/684.
61 Нечухрин А.Н. Развитие методологической базы... – С. 36.
62 Сидорцов В., Шутова О. Истина всего дороже. Проблема ком-
петентности в отечественной историографии // Беларуская Думка. –
2013. – № 1. – С. 62.
63 Шутова О.М. Историография и интеллектуальная история:
домены под подозрением // Крыніцазнаўства і спецыяльныя гіста-
рычныя дысцыпліны. – Вып. 2 / Рэдкал.: С. Ходзін (адказ. рэд.) і інш. –
Мн.: БДУ, 2005. – С. 40.
64 Нечухрин А.Н. Развитие методологической базы... – С. 37.
65 Лінднер Р. Нацыянальныя і «прыдворныя» гісторыкі... – С. 215.
66 Стріха М. Інтелектуальний «бенкет у чуму», або ж спроба
побудувати альтернативну схему національної культури в окремо взя-
тому часописі: «ARCHE». – Менськ, 1998. – № 1; 1999. – № 1–3 //
Український гуманітарний огляд / За ред. Н. Яковенко. – Вип. 2. – К.,
1999. – С. 140.
67 Краўцэвіч А. Баі за гісторыю (2013) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://arche.by/by/page/blog/11985.
110
In the article are investigated the Belarusian historians’ views devoted
to the modern Belarusian national historiography analysis. The main
attention is paid to the negative phenomena that is immanent to the
Belarusian national historiography on modern stage. Prospects of the
Belarusian historical science development are outlined.
Keywords: Belarusian national historiography, national history, histo-
riographer, historian, methodology.
|