Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття
Розкрито зміст нарису відомого українського вченого Миколи Андрусяка, присвяченого український історіографії другої
 половини XVIII–XIX ст. Вперше опубліковано повний його
 текст, де показано роль видатних етнографів та істориків з
 Наддніпрянщини М. Драгоманова, М. Костомаро...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2016 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104853 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття / М. Чебан // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 125-139. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860209866025467904 |
|---|---|
| author | Чебан, М. |
| author_facet | Чебан, М. |
| citation_txt | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття / М. Чебан // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 125-139. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | Розкрито зміст нарису відомого українського вченого Миколи Андрусяка, присвяченого український історіографії другої
половини XVIII–XIX ст. Вперше опубліковано повний його
текст, де показано роль видатних етнографів та істориків з
Наддніпрянщини М. Драгоманова, М. Костомарова, Л. Смоленського у розвитку історичної науки та збереженні національних традицій.
The article examines previously unknown essay by a historian Mykola
Andrusiak on Ukrainian historiography of the late 18th–19th century. The
full text of this essay is published for the first time. It discusses the role of
outstanding etnographers and historians from Dnieper Ukraine: Mykola
Drahomanov, Mykola Kostomarov, and Leonid Smolenskyi in development
of history as a discipline and preservation of Ukrainian national traditions.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:13:50Z |
| format | Article |
| fulltext |
125
УДК 930.25(477)“17/18”:091Андрусяк
Марина Чебан
НЕВІДОМИЙ НАРИС МИКОЛИ АНДРУСЯКА
З УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
КІНЦЯ XVIII–XIX СТОЛІТТЯ
Розкрито зміст нарису відомого українського вченого Ми-
коли Андрусяка, присвяченого український історіографії другої
половини XVIII–XIX ст. Вперше опубліковано повний його
текст, де показано роль видатних етнографів та істориків з
Наддніпрянщини М. Драгоманова, М. Костомарова, Л. Смолен-
ського у розвитку історичної науки та збереженні національних
традицій.
Ключові слова: Микола Андрусяк, історіографія, українське
національне відродження.
Під час збору й опрацювання архівних матеріалів до біо-
графії та наукової діяльності талановитого українського істо-
рика й історіографа Миколи Андрусяка1 виявлено невеликий за
обсягом нарис під назвою «Українська історика за царського
режиму»2. Після перегляду бібліографії вченого та мемуарних
статей вдалося встановити, що ця праця, написана, ймовірно, у
1927–1928 рр. і не друкувалася. Як відомо, у цей час М. Анд-
русяк студіював історію на гуманістичному факультеті Уні-
верситету Яна Казимира у Львові та під керівництвом відомого
польського медієвіста Станіслава Закшевського досліджував
діяльність першого львівського уніатського єпископа Йосифа
Шумлянського. Разом з іншими українськими студентами, які у
міжвоєнний період, на відміну від польських, були в меншості
належав до «Секції українських студентів-істориків». Її учас-
ники по черзі готували та виголошували реферати на актуальні
історичні теми, обговорювали їх і дискутували. Зауважимо, що
доповіді М. Андрусяка охоплювали переважно методологію
126
історичних дослідів, історіографію та джерелознавство – «Про
інтерпретацію історичних джерел», «Яка користь є для сту-
дента-історика з власної фахової організації», «Записки хорвата
Ю. Крижанича про Україну», «Нерозв’язані питання в україн-
ській історіографії», «Досліди над минулим України», «Праця
українських істориків за царського режиму». Очевидно саме
текст останньої зберігся серед матеріалів вченого та друкується
нижче. У цьому невеликому нарисі автор відзначав досягнення і
завдання української історіографії кінця XVIII–XIX ст., наго-
лосив на ролі видатних наддніпрянських істориків та етнографів
у збереженні національної ідентичності українців та зацікав-
ленні історичною традицією.
Варто відзначити, що цей нарис не єдине історіографічне
дослідження у науковому доробку М. Андрусяка. Першу пуб-
лікацію на цю тематику, за порадою університетського настав-
ника С. Закшевського, він підготував для друкованого органу
Польського історичного товариства – авторитетного часопису
«Kwartalnik Historyczny»3. Зауважимо, що історик не бажав
переписувати дослідження своїх попередників Д. Дорошенка,
І. Крип’якевича, М. Кордуби4, тому його історіографічні роз-
відки5 радше доповнювали та продовжували їхні роботи й охоп-
лювали переважно міжвоєнний період. У них М. Андрусяк
простежив поступ національної історичної думки як в Україні,
так і поза її межами, зокрема виокремив й охарактеризував
15 осередків історичної україністики: в Галичині (Львів), УРСР
(Київ, Харків, Ніжин, Вінниця, Кам’янець-Подільський, Одеса,
Полтава, Дніпропетровськ), Закарпатті (Ужгород) та еміграції
(Відень, Прага, Берлін, Варшава, Париж). Історик також розкрив
конкретні проблеми розвитку історіографії в тематичному, кон-
цептуальному та джерелознавчому аспектах, відзначив діяль-
ність провідних шкіл та охарактеризував становлення нових
напрямків і формування дослідницьких традицій.
Опублікована нижче праця це 15 сторінок досить акуратного
рукописного тексту. Нарис публікуємо вперше, зі збереженням
авторського правопису та незначними втручаннями у пункту-
ацію. У квадратних дужках розшифровано скорочення автора.
127
1 Детальніше див.: Чебан М. Микола Андрусяк. Історія історика /
М. Чебан. – Львів, 2015. – 356 с.
2 Центральний державний історичний архів України у Львові (далі
ЦДІАЛ України). – Ф. 388. – Спр. 4. – 15 арк.
3 Andrusiak M. Historiografia ruska (ukraińska) w latach 1921–1930:
І. Ogniska naukowe і wydawnictwa; II. Historiografia і źródloznawstwo /
M. Andrusiak // Kwartalnik Historyczny (Lwów). – 1934. – R. 48. – Z. 1. –
S. 57–64; Z. 2. – S. 299–318.
4 Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. –
Прага, 1923. – 221 с.; Крип’якевич І. Огляд української історіографії в
1924 році / І. Крип’якевич // Новий час (Львів). – 1925. – Ч. 1. – 7 січня. –
С. 23–25; Korduba M. La littérature historique ukrainienne en Pologne et
dans l’émigration ukrainienne. Compte-rendu 1927–1928 / M. Korduba //
Bulletin d’Information des sciences historiques en Europe Orientale. –
Varsovie: Librairie F. Hoesick, 1929. – T. 1. – Fascicules 1–2. – S. 73–119.
5 Андрусяк М. Українська історіографія за останнє десятиліття
(1921–1930): І. Осередки і видавництва. II. Напрями / М. Андрусяк //
Літопис Червоної Калини (Львів). – 1932. – Ч. 9. – С. 20–22; Ч. 10 –
С. 21–23; Ibidem. Historiografia ruska (ukraińska) w latach 1921–1930:
І. Ogniska naukowe і wydawnictwa; II. Historiografia і źródloznawstwo /
M. Andrusiak // Kwartalnik Historyczny. – Lwow, 1934. – R. 48. – Z. 1. –
S. 57–64; Z. 2. – S. 299–318; Його ж. Досягнення і завдання сучасної
української історіографії (Відчит на Шевченківській Академії Науко-
вого Товариства ім. Шевченка) / М. Андрусяк // Діло (Львів). – 1934. –
Ч. 126–128. – 16–18 травня; Його ж. Післявоєнна історіографія укра-
їнської книги / М. Андрусяк // Українська Книга. – 1937. – Ч. 1. – С. 25–
30; Його ж. Українська історіографія / М. Андрусяк // Збірник україн-
ського наукового інституту в Америці. – Сент-Пол; Прага, 1939. –
С. 5–24; Його ж. Історіографія українських державних змагань у 1917–
1921 рр. / М. Андрусяк // Історіографічні дослідження. – Київ, 2014. –
Вип. 25. – С. 118–142.
128
УКРАЇНСЬКА ІСТОРИКА
ЗА ЦАРСЬКОГО РЕЖИМУ
В отсім рефераті хочу пригадати Вельмишановним това-
ришкам і товаришам в короткім нарисі як працювали для народу
придніпрянські історики в ціли збереження його окремішности в
часах національного відродження на Придніпрянщині, якої доля
по знесенні гетьманщини була в деяких рисах подібна до су-
часного положення нашого народу в Західній Україні. А працю-
вали ці історики як дослідники минулого України – вихователі
української суспільности, памятаючи добре на обовязок, який
тяжить на них як на знавцях історичної традиції, що без сумніву
є рішучим чинником при збереженні народньої окремешности
заінтересування укр[аїнською] історичною традицією, в дуже
значній мірі бачимо серед видніщих представників укр[аїн-
ського] громадянства в часі знесення останків автономного ладу
на Україні в 1764 і 1775 рр. Тоді власне укр[раїнські] діячі,
серед яких видніються імена Ол[ександра] Безбородька*,
Вас[иля] Рубана**, Федора Таманського***, Ол[ександра] Ріґель-
————————
* Безбородько Олександр (1747–1799) – український та російський
державний діяч, козацький старшина, полковник Ніжинського та Київ-
ського полку Гетьманщини. Член Петербурзької академії наук, почес-
ний член Академії мистецтв, царський сенатор, світліший князь Росій-
ської імперії, канцлер уряду Катерини II. Один з авторів «Краткой
летописи Малой России с 1506 по 1770 год».
** Рубан Василь (1742–1795) – історик, письменник, поет, видавець,
перекладач. Автор багатьох панегіриків, похвальних од, праць з
історії, географії й статистики України й Росії, зокрема «Краткие
географические, политические и исторические сведения о Малой
России» (1773), «Землеописание Малыя России» (1777), «Краткая
летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с изъявлением образа
тамошнего правления” (1777) (співавтор О. Безбородько) та ін.
*** Туманський Федір (1757–1810) – історик, етнограф і громад-
ський діяч, вихованець Кенігсберзького університету, член Королів-
ського прусського німецького товариства, член-кореспондент Петер-
бурзької АН. Автор першої статистично-географічної програми опису
129
мана4*, Опанаса Шафонського5*, Мих[айла] Антоновського6*,
Адріяна Чепи7*, Григорія8* і Василя Полетиків9*, Якова Мар-
ковича10* і Василя Ломіковського11*, з любови до свого рідного
колишньої Гетьманщини (1779). Відомий першою публікацією одного
із списків літопису Г. Граб’янки (1793).
4* Рігельман Олександр (1720–1789) – історик, військовий інженер з
німецького шляхетського роду, автор «Історії або повіствування про
донських козаків» та «Летописного повествования о Малой России и
ее народе и козаках вообще» (1785–1786).
5* Шафонський Опанас (1740–1811) – український лікар, історик,
громадський діяч. На основі матеріалів, зібраних Дмитром Пащенком,
написав у 1784–1786 рр. довідкову працю «Черниговского намесни-
чества топографическое описание» (1851), де подано відомості з істо-
рії, природи, господарства, населення, говорів української мови, соці-
ально-економічного стану, побуту населення Лівобережної України
другої половині XVIII ст.
6* Антоновський Михайло (1759–1816) – історик, публіцист, держа-
вознавець, перекладач, випускник Києво-Могилянської академії (1779)
та Московського університету (1783). Співавтор праці «Новейшее
повествовательное землеописание» (1795).
7* Чепа Андріян (1760–1822) – історіограф, фольклорист, колекціо-
нер документів з історії Гетьманщини. Один з лідерів гуртка укра-
їнських автономістів кінця XVIII ст. (Яків Маркович, Василь Поле-
тика, Василь Чарниш).
8* Полетика Григорій (1725–1784) – громадський діяч, перекладач-
поліглот, лексикограф, історик, бібліофіл, вважається одним із гіпо-
тетичних авторів «Історії Русів». Батько Василя Полетики.
9* Полетика Василь (1765–1845) – історик і громадський діяч.
Зібрав матеріали до історії України й мав її написати. Один із ймо-
вірних авторів (можливо, спільно з батьком) «Історії Русів».
10* Маркович Яків (1696–1770) – письменник-мемуарист, перекла-
дач, державний діяч Гетьманщини. Автор унікального щоденника
«Діаріуша», що охоплює 1717–1767 рр. та включає матеріал з полі-
тичної, соціально-економічної, культурної й побутової історії Геть-
манщини.
11* Ломіковський Василь (1777–1845) – історик, етнограф, агроном.
Праправнук гетьмана Данила Апостола. Збирав українські рукописні
літописи та книги. Видав одну з перших збірок українських дум
(«Запись малороссийских дум», 1803–1805) та книги «О Малороссии.
130
минулого, бажаючи зберігти памятки цього минулого та позна-
йомити з ними громадянство1, одні просто зберігали памятки
національної історії, другі опубліковували їх, а треті працювали
самостійно над обробленням матеріялів і робили спроби дати
вже синтетичні огляди укр[аїнського] минулого2. Звідси, з того
заінтересування згаданих укр[аїнських] діячів, бере початок
історіографія укр[аїнського] національного відродження, яке й
саме “має значно глибші коріння і має далеко більший звязок з
нашою історичною традицією ніж у нас звичайно думають,
ставлячи укр[аїнське] нац[іональне] відродження кінця ХVIII ст.
виключно в звязок з новими ідеями романтизму й народности,
що повстали на Заході Європи3. В тім самім напрямку, який
позначився з кінцем ХVIII ст., розвивається укр[аїнська] істо-
ріографія перших десятиліть слідуючого століття4 і є вона в
міцнім звязку з иншими формами тодішнього укр[аїнського]
письменства від початків відродження аж до Шевченка включ-
но. А кинеться це в вічи кожному з нас, хто аналізуватиме й
уважно буде придивлятися до ідейних та літературних джерел
того часу; тоді кожний сконстатує живий звязок укр[аїнського]
письменства з тією національно-історичною традицією ще сві-
жих в памяти багатьох форм укр[аїнської] державности, які
звісні під назвою гетьманщини. На цей звязок раз-у-раз вказував
Драгоманів12*, підчеркуючи приміром великий вплив “Исторії
Русов” на Шевченка5. Причиною того явища, причиною заін-
тересування укр[аїнським] минулим, зросту укр[аїнської] істо-
ріографічної праці та відгуків туги за гетьманщиною в укр[аїн-
ській] літературі – є ніщо инше як змагання московського уряду
затерти на Україні всякі сліди її автономного ладу. “Це явище –
О древних обычаях малороссийских, о чинах и должностях, о службе
воинской и гражданской, о чинах и должностях по алфавіту» (1808).
12* Драгоманов Михайло (1841–1895) – публіцист, історик, філософ,
економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Доцент
Київського університету (1864–1875), професор Вищої школи у Софії
(1889–1895). Його праці, хоча й ґрунтувалися переважно на засадах
народницької ідеології, однак містили і важливі критичні застереження
щодо неї, які приймає й новітня українська державницька історіо-
графія.
131
як подає Дорошенко613* – є взагалі характерне для тих епох в
житті ріжних націй, коли вони під загрозою знищення їхнього
історичного укладу життя з боку сильніщих сусідів немов іще
дужче відчувають вагу своєї історичної традиції і обертаючи
свої погляди позад себе в глиб минулого, стараються в своїй
минувшині знайти моральну опору, правну підставу і силу для
боротьби за свої історичні форми політичного й громадського
ладу”. Тому власне кожний укр[аїнський] діяч в тім часі виявляє
нахил до дослідів минулого свого народу; знову ж укр[аїнські]
історики як Костомарів14*, Куліш15*, Антонович16* і Драгоманів,
————————
13* Дорошенко Дмитро (1882–1951) – громадсько-політичний діяч,
історик, публіцист, бібліограф, представник державницького напряму
в українській історіографії. Професор кафедри історії Українського
вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені (1921–1951), очолював
Український науковий інститут у Берліні (1926–1931), Українську
вільну академію наук (1945–1951). Одним з перших започаткував
систематичні виклади з української історіографії у вищій школі, напи-
сав перший загальний курс історії української історичної науки –
«Огляд української історіографії» (1923).
14* Костомаров Микола (1817–1885) – історик, історіограф, етно-
граф, громадський діяч. Вперше в українській історіографії звернув
увагу на народ як основний об’єкт історичного минулого, обстоював
національну самостійність і самобутність українського народу, вільний
розвиток української мови і літератури. Автор праць «Початок Русі»
(1860), «Віче і вічовий устрій у давній Русі» (1864), «Риси народної
південноруської історії» (1861), «Російська історія в життєписах її
найголовніших діячів» (у 7 т., 1873–1888).
15* Куліш Пантелеймон (1819–1897) – письменник, фольклорист,
етнограф. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка
лежить в основі сучасного українського правопису та першого укра-
їномовного історичного роману «Чорна рада», двотомної збірки
фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной
Руси» (1856–1857).
16* Антонович Володимир (1830–1908) – історик, археолог, етно-
граф, археограф, представник народницького напряму в українській
історіографії. Зібрав і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России»,
присвячених історії Правобережної України XVI–XVIII ст. Засновник
«київської школи» істориків, учні якого (Д. Багалій, П. Голубовський,
132
як люди свідомі минувшини України, є провідниками україн-
ського народнього руху; вони вказують народові шлях, яким він
має йти до свойого визволення. Ці історики інтересуючись як
минулим так майбутнім народу, старалися також пізнати душу
народу і в наслідок того всі вони, як також й инші придніп-
рянські історики від початків відродження до Драгоманова
включно, займалися етнографічними дослідами. Що більше Кос-
томарів, по думці якого нарід повинен бути обєктом дослідів
історика, а не як досі держава, вимагав тісного звязку між пра-
цею історика та етнографа як працею народописця минувшини і
теперішности. Стараючись вияснити історію України при по-
мочі етнографічних дослідів, ці історики, як Костомарів в біль-
шій мірі, Драгоманів в меншій підносять значіння народної
устної традиції для наукових дослідів над минулим України.
Цей момент є важкий тому, що в напрямі поглиблення народ-
ньої свідомости між українцями устна традиція, історичні пісні
мають далеко більший виховний вплив на народ ніж самі до-
кументальні досліди і обробітки нашого минулого, хоч в дійс-
ности ця устна традиція не може в точній вірности висвітлити
минулого. Не самі виклади одеського педагога Леоніда Смо-
ленського17* про минуле України, подавані ним в російській
мові, збудили національну свідомість у відомого нашого діяча
Євгена Чикаленка18*; останній був одушевлений викладами
Смоленського, одначе щойно тоді перестав соромитися укр[аїн-
ської] мови, коли почув з уст свойого учителя пісню “Вже літ
більше двіста” пізнавши, що обажаний ним Смоленський уважає
укр[аїнську] мову за свою рідну7. З того видно, що добре розу-
М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, В. Гошкевич) заклали підва-
лини сучасної історичної науки.
17* Смоленський Леонід (1844–1905) – громадський діяч, педагог,
учитель історії, керівник Української одеської громади. Читав лекції з
історії в одеських гуртках самоосвіти.
18* Чикаленко Євген (1861–1929) – громадський діяч, меценат, пуб-
ліцист і видавець. Фінансово підтримував видання журналу «Киевская
Старина», фундатор «Академічного Дому» у Львові. Автор «Спогадів»
(І–II, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (1931) – цінних мате-
ріалів до історії України ХІХ – початку ХХ ст.
133
міли вагу історичних пісень Антонович і Дрогоманов, видаючи
в 70 рр. історичні пісні до ІІ половини XVII ст., в тім числі й
кілька дум; пісні історичні й баляди з польського володіння
XVIІI ст., в тім числі весь гайдамацький цикль, пісні п[р]о
козацтво по руїні Нової Січи, а саме Запоріжців над Дунаєм і
Чорноморців – нарешті пісні на соціально-політичні теми
ХІХ ст.8. Це видання має спеціальне значіння для нас галичан,
тому що Драгоманів візвав до співпраці галицьких народовців.
Один з тих народовців, а саме Мелітон Бучинський19* писав [в]
цій справі до Драгоманова ось що: “Над усе звістка про збірник
історичних пісень після Вашої програми усіх порушила бо оце
видним ділом стають й замисли наші далекі. Отже скрісь у нас
одна і о однім мова: слати наші записки докладом до сього
видання, та й записувати далі серед співучого народу – щоби як
уже не дорогоцінними думами то множеством матеріялів до-
держати Вам рівновагу, – щоб зробити громадську повинність
як ще не накладом у грошах, то бодай у праці: – доки за рік-два
видання ліричних пісень нашою участю нам припаде. О то й
нема мови нині між Станіславцями як о піснях історичних, пісні
сортуються і переписуються, казки лагодяться, а тим часом
гімназіясти-громадяне, що на селі – при жнивах записують далі,
а по крамах та ярмарках на лірваків полюють завзято. От і в
Станіславі підмовили ми иногді двох лірваків до себе; та лихо-
бояться сліпці співати про Морозенка і Ничая (мусимо дізна-
тись, через що і кого саме, бо ляцька рука видима), ото й не
приходили оба, хоть обіцялись. За те сими днями за другими
полюють на краму у Лищі. За їх помочею збракований (себто
перебраний) вже мій збірник, і вже нині для Антоновича готово
у мене 126 пісень і співанок історичних, решту збирачів по
————————
19* Бучинський Мелітон (1847–1903) – фольклорист, етнограф, гро-
мадський та культурно-освітній діяч. Збирав та друкував у західно-
українській пресі фольклорні, етнографічні і діалектологічні матеріали
з Покуття та Гуцульщини. Частина зібраних ним пісень увійшла до
книги В. Антоновича і М. Драгоманова «Исторические песни мало-
русского народа» (1874–1875, т. 1–2), казки надруковані у збірнику
І. Рудченка.
134
селах сподіваємося, то й тогди висилаємо, щоб ще перед
1 вересня настали. Дотолі у мене фабрика правдива. Не маємо
чого жалувати на брак історичних пісень в Галичині. Нарід в нас
єсть, отже й був – жив, і має він свою історію, хоть і правда, що
пасивну”. А посилаючи 22.VIII.1871 р. сей перший транспорт
історичної поезії той же співробітник писав: “Слава вам, мужі
Кияне, що ділом дбаєте за святу спадщину народу, за будуч-
ности його поруку, за ниву словесну українську, що видавши
твори й прислівями й казками, нині зуповний збірник пісень
наших історичних лагодите, живу літопись України з писаною
поруч ставите”. Приймайте в добру годину і сей доклад неве-
личкий і тому що за короткий час від липня до вересня годі нам
було більше записок побракувати від тих, що ми у Станіславі на
похваті найшли. Та за перепискою і за порозумінням з тими
людьми, що по жнивах назад до Львова і Відня повернуть,
маємо вси надію живо і не одну ще таку посилку як теперішня
на руки засилати, доки наближиться за пару літ і до нас черга, і
видамо збірник всіх ліричних пісень українських нашою при-
чиною і на власну руку, – віддамо довг народові нашому та й
будем вмирати”9. Чому я відбігаючи дещо від теми подаю
уривки з тих листів? Не ходить мені про саму участь галичан у
виданні Антоновичем і Драгомановом укр[аїнських] історичних
пісень, тілько про це, що історичним пісням належить завдя-
чувати в великій мірі перші прояви духової єдности галичан з
придніпрянцями, та поглиблення серед них національної свідо-
мости. А до того не могла склонити галичан галицька істо-
ріографія ХІХ ст., бо вона здебільшого сягаючи до княжих тра-
дицій Руриковичів, а не маючи докладних даних про ріжницю
мови і вдачі східно-словянських або руських народів, виявляла
москвофільську орієнтацію, а про єдність українського народу
по обох боках Збруча голосили лірницькі думи про козаків.
Правдивий образ свого минулого одержували галичани з праць
придніпрянських істориків. Ці почали видавати в Галичині свої
наукові і популярні історичні розвідки українською мовою, та
попри те досліджуючи минуле України та збираючи історичний
матеріал гуртувались при російських наукових товариствах в
Києві, як Південно-західний Відділ Ґеоґрафічного товариства
135
[1873], якого завданням між иншими були етнографічні досліди
України, та історичне Тов[ариство] Нестора-літописця (1873).
Тут мали вони працювати над минулим при найменше в чужій
мові, а могли хиба тішитися тим, що перше Товариство не
поділяло націоналістично-реакційного напрямку більшости
рос[ійських] наукових інституцій, не було казьоної заскоруз-
лости, а противно була навіть свого роду прихильність до
питань українознавства10; друге знова було зложене в значній
мірі з укр[аїнських] істориків, а головою його в 1881 р. був сам
Антонович11. Від 1882 р. почали гуртуватися дослідники мину-
лого України при заснованім Лебендинцовом20* журналі “Кіев-
ская старіна”. Тяжким ударом для їхньої діяльности були уря-
дові репресії половини 70-их років проти укр[аїнського] руху в
Росії, що не тільки загальмували нормальний розвиток укр[аїн-
ського] письменства, але відбились також на розвитку науки
українознавства, а спеціяльно історіографії, хоч щоправда, дру-
кування старих памяток і матеріалів не було зборонене навіть в
самім царськім наказі з 18.V.1876 р., яким проскрибовано
укр[аїнську] літературу, зроблено спеціяльно для їхніх виїмок12.
В наслідок цього обмеження не могли отже як слід сповнити
свої місії письменні праці дослідників минулого України, бож з
тяжким трудом приходилось їм транспортувати свої видання з
Галичини і за те піднеслись заслуги істориків-педагогів біля
освідомлювання українського громадянства, що не письмом, а
живим словом впоювали в своїх учнів любов до рідного краю.
Такими були згаданий вже Смоленський, Дмитро Пильчиків21*
та Микола Ковалевський22*. Про Смоленського, члена одеської
————————
20* Лебединцев Феофан (1828–1888) – історик, громадський і цер-
ковний діяч, літератор, журналіст. Засновник, видавець і перший ре-
дактор журналу «Киевская Старина». Член Київського церковно-
історичного та Археологічного товариств.
21* Пильчиків Дмитро (1821–1893) – громадський і культурний діяч,
педагог, член і активний пропагандист українофільства у Полтавській
громаді, фундатор Літературного товариства імені Шевченка.
22* Ковалевський Микола (1892–1957) – політичний діяч, коопе-
ратор, публіцист. Публікував дослідження на сторінках видань «Літе-
ратурно-науковий вісник», «Biuletyń Polsko-Ukraiński», «Sprawy Naro-
136
громади 60 і 70 років пише Чикаленко в своїх “Спогадах” ось
що: “хоч як тяжко було в ті часи впливати учителям на учнів в
напрямку укр[аїнської] національної свідомости, а тим більше у
військовій школі, але я зустрічав зо скілька офіцерів, що тільки
дякуючи Смоленському, як вони казали, поставали свідомими
українцями, а бувші учні одеської військової школи укр[аїн-
ський] белетрист Вас[иль] Кравченко23*, та надзвичайно тала-
новитий, ранопомерший публіцист Трохим Зіньківський (Пев-
ний)24* зазначили це й в літературі”. Сам Смоленський був “в
широких колах укр[аїнського] громадянства майже невідомий,
бо він за все своє життя нікуди з Одеси не виїздив і не написав
ні рядка після того, як йому по наказу начальства спалено
маґістерську дисертацію по історії Болгарії, яку він подав
одеському університету в перші роки по скінченню його. А тим
часом це був один з найвидатніщих українців”13 і йому завдя-
чував національну свідомість також Чикаленко14. А порівнує
його останній з иншим педаґоґом Дмитром Пильчиковом, ко-
лишнім членом Кирило-методіївського брацтва, що був в той
час вже вельми старий з не видючими від катарактів очима, а
йому завдячує також Нау[кове] тов[ариство] іме[ні] Шевченка у
Львові фундацією своєї друкарні. “Аж моторошно приємно було
слухати цього натхненного промовця, з невидючими; направ-
леними кудись в просторінь очима, коли він було захопиться
якоюсь темою і почне її розвивати, синтезувати перед слуха-
чами, яких у нього раз-у-раз по суботах збіралось багато”, –
оповідає Чикаленко. – Промовами своїми він піддержував в
dowościowe», «Wschód» та ін., співредактор журналу «Наше життя»,
брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства».
23* Кравченко Василь (1862–1945) – історик, етнограф, письменник.
Публікував фольклорно-етнографічні матеріали в журналах «Киевская
Старина», «Літературно-науковий вісник».
24* Зіньківський (Певний) Трохим (1861–1891) – фольклорист, поет
та публіцист. Під час навчання у юнкерському училищі в Одесі
вчителем історії та географії Л. Смоленський залучив його до випи-
сування зі старих українських видань слів та цілих речень для май-
бутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петербурзька ака-
демія наук.
137
своїх слухачах надію на краще будуще України; на те, що ніякі
сили ворожі не вбють живої душі України; що настане час, коли
спадуть всі кайдани, якими сковано її, бо “держави і правителі
умирають, а народи ніколи”15. Хоч Пильчиків, як і Смоленський
нічого не написав, одначе “своїм живим натхненним словом він
багатьох навернув до українства, зацікавив ним і зробив інтен-
зивними робітниками на користь відродження укр[аїнської]
нації”. Коли прийшов до нього по скінченні університету Дмит-
ро Яворницький25*, тоді ще “кацапак, що не вмів і слова по
укр[аїнськи] до пуття сказати”, щоб порадитися щодо теми на
маґістерську дисертацію, Пильчиків порадив йому поїхати подо-
рожувати по запоріжських землях, а тоді він йому скаже про
матеріяли, на основі яких можна написати працю по історії
Запоріжжя. Яворницький послухав, а опісля описав свою подо-
рож на Запоріжжя та написав історію Запоріжжя, яке його так
одушевило, що став українцем16. Порівнуючи Смоленського з
Пильчиковом пише Чикаленко: “обидва вони мали величезний
вплив на своїх слухачів, яких учили живим словом, а про долю
України в майбутньому говорили як натхненні біблійні пророки,
і те живе слово багато людей навернуло до укр[аїнської] сві-
домости і поробило їх гарячими укр[аїнськими] патріотами, хоч
обидва вони промовляли, як майже всі наші шестидесятники,
московською мовою”17. Про Ковалевського знова, якого росій-
ські урядові круги уважали “другим Драгомановом” тому, що по
виїзді останнього за кордон був душею укр[аїнського] руху на
Придніпрянщині18, розповідає один з сучасників: “Поміж вчи-
телями (Київського) кадетського корпусу визначався своїм педа-
гогічним талантом і впливом на своїх учнів Мик[ола] Вас[ильо-
вич] Ковалевський. При усякій нагоді він користувався сим
впливом і викладаючи історію Росії викладав у той же час істо-
рію України, а поруч з сим проводив і свої революційні погляди.
————————
25* Яворницький Дмитро (1855–1940) – археолог, етнограф, фольк-
лорист, дослідник історії українського козацтва. Автор праць «Цер-
ковные памятники Запорожья» (1893), «История запорожских казаков»
(Т. 1–3, 1892, 1895, 1897), «Вольности запорожских казаков» (1898).
138
Се нарешті збентежило Юшенова26* (директора кадетського кор-
пусу) і він, озираючись з остраху до Петербургу, мусів відібрати
у Ковалевського “історію” та перевести його на викладання
російської словесности, керуючись, як він сам висловлювався
тим, що мовляв, Ковалевський надто добре знає історію Росії, а
дякуючи своїй талановитості і впливу на учнів, розповсюджує
революційні ідеї, тоді як російська словесність, ще й до того не
так йому відома, не дасть йому змоги розгорнути свій талант і
впливати на молодь”19. Був діяльний Ковалевський також поза
школою і був живим лучником між київською [т]а одеською
громадами. Приїзджаючи з Києва до Одеси Ковалевський при-
возив звідталь бадьорий настрій київської громади, дорікав оде-
ській громаді ізза її пасивности й додавав її заохоти. В раз з
дружиною відпокутовав він опісля свою діяльність в каторзі20.
Думаю, що ці приміри з часів, коли з боку російського уряду
був найбільший духовний гніт українського народу вистарчать
щоб зілюструвати становище й працю придніпрянських істори-
ків біля збереження окремішности українського народу. Серед
них, як людей свідомих минувшини України, видимо всіх майже
провідників народу, що бажають знайти шлях до його визво-
лення: Костомарів і Куліш, Антонович і Драгоманів – всі вони у
свій час є провідниками укр[аїнського] національного руху. А в
хвилі коли упав царський режим завершує їх працю історик
Грушевський, що підносить прапор самостійности України;
инший знов історик Дм[итро] Дорошенко стоїть на сторожі
укр[аїнського] характеру нашої держави в часах нової Геть-
манщини та докладає зусиль в ціли задержання суцільности
української держави. Це все без сумніву підносить високо при-
дніпрянських істориків, що здобувши знання свойого минулого
без університетських катедр по історії України старалися подати
його ширшому загалові незважаючи на царські тюрми. Тому
також ця їхня праця повинна бути взірцем для нас, що пере-
буваємо в анальогічнім до них положенні. Їхнім шляхом ідім і
ми, набуваймо та передаваймо народові здорове знання його
————————
26* Юшенов Павло (1839–1879) – публіцист, перекладач, педагог,
директор Володимиро-Київської воєнної гімназії.
139
минулого, вчім його любити це рідне минуле, спільне для всіх
українців без огляду на віроісповідання та партійні переконання,
а тоді навчимо наш народ взаїмної внутрішньої любови і це
поведе його до єдности і самостійности.
————————
1 Дорошенко Д. Огляд укр[аїнської] історіографії, 70.
2 Ibid, 60.
3 Ibid, 49.
4 Ibid, 73.
5 Дорошенко Д. Огляд української історіографії, 49.
6 Ibid, 49.
7 Чикаленко Є. Спогади. Т. 1, 62–63.
8 Україна, 1924, І–ІІ, 102.
9 Україна, 1924, І–ІІ, 97–98.
10 Дорошенко, 136.
11 Ibid, 141.
12 Дорошенко, 175.
13 Чикаленко, Спогади, І, 60.
14 Ibid, 62–63.
15 Чикаленко, І, 100.
16 Чикаленко, І, 101.
17 Ibid, 61.
18 Україна, 1926. IV, 129.
19 Україна, 1926. IV, 74.
20 Ibid, 128–129.
The article examines previously unknown essay by a historian Mykola
Andrusiak on Ukrainian historiography of the late 18th–19th century. The
full text of this essay is published for the first time. It discusses the role of
outstanding etnographers and historians from Dnieper Ukraine: Mykola
Drahomanov, Mykola Kostomarov, and Leonid Smolenskyi in development
of history as a discipline and preservation of Ukrainian national traditions.
Keywords: Mykola Andrusiak, historioraphy, Ukrainian national revival.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104853 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:13:50Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Чебан, М. 2016-07-23T14:54:32Z 2016-07-23T14:54:32Z 2016 Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття / М. Чебан // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 125-139. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104853 930.25(477)“17/18”:091Андрусяк Розкрито зміст нарису відомого українського вченого Миколи Андрусяка, присвяченого український історіографії другої
 половини XVIII–XIX ст. Вперше опубліковано повний його
 текст, де показано роль видатних етнографів та істориків з
 Наддніпрянщини М. Драгоманова, М. Костомарова, Л. Смоленського у розвитку історичної науки та збереженні національних традицій. The article examines previously unknown essay by a historian Mykola
 Andrusiak on Ukrainian historiography of the late 18th–19th century. The
 full text of this essay is published for the first time. It discusses the role of
 outstanding etnographers and historians from Dnieper Ukraine: Mykola
 Drahomanov, Mykola Kostomarov, and Leonid Smolenskyi in development
 of history as a discipline and preservation of Ukrainian national traditions. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Пам’ятки історичної думки Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття Article published earlier |
| spellingShingle | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття Чебан, М. Пам’ятки історичної думки |
| title | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття |
| title_full | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття |
| title_fullStr | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття |
| title_full_unstemmed | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття |
| title_short | Невідомий нарис Миколи Андрусяка з української історіографії кінця XVIII–XIX століття |
| title_sort | невідомий нарис миколи андрусяка з української історіографії кінця xviii–xix століття |
| topic | Пам’ятки історичної думки |
| topic_facet | Пам’ятки історичної думки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104853 |
| work_keys_str_mv | AT čebanm nevídomiinarismikoliandrusâkazukraínsʹkoíístoríografííkíncâxviiixixstolíttâ |