Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр.
У статті досліджується питання як виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі розглядалось в історичних
 працях, виданих у 1840-х роках Александром Пшездзецьким,
 Діонісієм Зубрицьким та Францішком Ксаверієм Абгаро-Захаріасєвичем. В статті порівнюються два підходи – критични...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2016 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104863 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. / О. Осіпян // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 311-334. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860002262383853568 |
|---|---|
| author | Осіпян, О. |
| author_facet | Осіпян, О. |
| citation_txt | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. / О. Осіпян // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 311-334. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | У статті досліджується питання як виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі розглядалось в історичних
працях, виданих у 1840-х роках Александром Пшездзецьким,
Діонісієм Зубрицьким та Францішком Ксаверієм Абгаро-Захаріасєвичем. В статті порівнюються два підходи – критичний
та панегіричний/апологетичний – обумовлені різними соціокультурними та політичними контекстами. В статті розглянуто питання як ці контексти вплинули на ставлення до
джерел, особливо до так званої «грамоти 1062 року князя
Федора Дмитровича», як до автентичних чи підробних.
This paper examines how the issue of foundation of Armenian colonies
in medieval Rus’ was discussed in historical works published in 1840s by
Aleksander Przezdziecki, Dionizy Zubrzycki, and Franciszek Ksawery
Abgaro-Zachariasiewicz. The paper compares two approaches – critical
and panegyric-apologetic one – determined by various socio-cultural and
political contexts. The paper investigates how these contexts influenced
perception of sources – in particular of so-called «charter of 1062 by prince
Fedir Dmitrovich» – as authentic or fabricated.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:37:05Z |
| format | Article |
| fulltext |
311
УДК 930.1 (477) “ХIX”
Олександр Осіпян*
ПИТАННЯ ВИНИКНЕННЯ ВІРМЕНСЬКИХ
КОЛОНІЙ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ
В ІСТОРІОГРАФІЇ 1840!х РОКІВ
В статті досліджується питання як виникнення вірмен-
ських колоній в середньовічній Русі розглядалось в історичних
працях, виданих у 1840-х роках Александром Пшездзецьким,
Діонісієм Зубрицьким та Францішком Ксаверієм Абгаро-Заха-
ріасєвичем. В статті порівнюються два підходи – критичний
та панегіричний/апологетичний – обумовлені різними соціо-
культурними та політичними контекстами. В статті роз-
глянуто питання як ці контексти вплинули на ставлення до
джерел, особливо до так званої «грамоти 1062 року князя
Федора Дмитровича», як до автентичних чи підробних.
Ключові слова: критичний підхід, панегіричний/апологетич-
ний підхід, джерелознавча критика, вірменська міграція, серед-
ньовічна Русь.
Одним з найбільш суперечливих моментів у дослідженні
історії вірменської діаспори на українських землях є питання
виникнення вірменських колоній1. В цій статті ми розглянемо
формування двох підходів до цієї проблеми у 1840-х роках.
Більшість наступних дослідників, які торкались проблеми
міграції вірмен на землі середньовічної Русі, схилялись до
одного з цих підходів – критичного та панегіричного/аполо-
гетичного. Тому важливо з’ясувати контекст та соціальну моти-
вацію, які вплинули на вибір авторами того чи того підходу.
————————
* Осіпян Олександр Леонідович – кандидат історичних наук, док-
торант Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
312
В центрі дискусії була і залишається грамота руського князя
Федора Дмитровича, якою він 1062 р. запрошував вірмен на
військову допомогу і дозволяв оселитися у своїх володіннях.
Вже у першій половині ХІХ ст. висловлювались припущення,
що грамота є підробкою. Ярослав Дашкевич обгрунтував цю
тезу у спеціальній статті 1962 р.2 Ти не менш, посилання на
«грамоту 1062 р.» і далі з’являються в наукових, науково-
популярних та краєзнавчих публікаціях3. Автори публікацій,
яких можна віднести до панегіричного/апологетичного підходу,
посилалися на «грамоту 1062 р.» як на автентичне джерело. Ті
ж, хто дотримувався критичного підходу, вказували на неавтен-
тичність «грамоти 1062 р.» або взагалі ігнорували її.
У 1840-х роках критичного підходу дотримувались Алек-
сандр Пшездзецький (Aleksander Przezdziecki) та Діонисій
Зубрицький (Dionizy Zubrzycki).
Александр Пшездзецький (1814–1876), польський аристократ
уродженець Поділля, 1839 р. здійснив подорож по Поділлю та
Волині і 1841 р. видав двотомний твір «Поділля, Волинь,
Україна. Образи місцевостей і епох»4. У передньому слові
Пшездзецький зазначив, що вважає за потрібне скласти турис-
тичний5 путівник по цих місцевостях, оскільки його земляки не
приділяють належної уваги рідному краю: «Гарні види не
пробуджують зацікавлення, бо кожен має їх у себе; а про руїни,
так ретельно вивчені за кордоном і, скажу так, до останньої
цеглинки описані, у нас ніхто не питає»6. Втім, путівник
Пшездзецького не був аматорським описом подорожі. Пшезд-
зецький був високоосвіченою людиною. 1831 р. він закінчив
Крем’янецький ліцей, а у 1833–1834 рр. навчався у Берлін-
ському університеті. 1834 р. прийнятий на службу до Санкт-
Петербурга в секретаріат у справах Королівства Польського.
1839 р. Пшездзецький був переведений на службу до канцелярії
Київського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова. За дорученням
генерал-губернатора він збирав статистичні відомості у Поділь-
ській та Волинській губерніях. 1842 р. заснував бібліотеку у
власному маєтку в Чорному Острові. Пшездзецький був одним з
видатних польських археографів свого часу. У 1846–1849 рр. він
здійснив подорож до Німеччини, Франції, Швейцарі та Італії, де
313
в архівах та бібліотеках збирав джерела з історії Польщі. За
результатами подорожі Пшездзецький видав бібліографічний
довідник 1850 р. В наступних роках він опублікував чимало
джерел з історії Польщі XIV–XVI ст., зокрема, 1862 р. видав
«Хроніку» Вінцентія Кадлубка, а 1867–1870 рр. – перший пов-
ний польський переклад «Історії Польщі» Яна Длугоша. Отже,
«Поділля, Волинь, Україна» були своєрідною пробою пера май-
бутнього історика. У вступі він зазначив, що працював у пуб-
лічних, приватних та костьольних архівах та бібліотеках.
Чимало з цих джерел Пшездзецький опублікував у книзі.
Описуючи Кам’янець, Пшездзецький чималу увагу присвя-
тив вірменам. Про їх поселення в цих краях він написав таке:
«Міщани кам’янецькі були почасти русини, почасти поляки,
почасти вірмени. Близько 1200 року намножилося це азійське
плем’я на Поділлі, на Русі і на Волині. Вже Лев, князь Га-
лицький, звабив вірмен до новозаснованого міста Львова, а
Казимир Великий, король польський, ставши господарем Русі,
гарантував львівським вірменам права і свободи, надані їм у (їх)
власній країні християнськими князями Іоаном та Теофілом7. Ті
самі права польські королі пізніше підтвердили кам’янецьким
вірменам»8. Отже, запрошення вірмен на Русь Пшездзецький
прив’язав до особи князя Льва Даниловича. Умовне датування
переселення вірмен – 1200 р. – дослідник, скоріше за все, запо-
зичив з чотиритомного геральдичного збірника «Корона Поль-
ська» (1728) Каспера Нєсєцького9. Пшездзецький з 1847 р. був
членом Герольдії Королівства Польського, отже, добре знався
на геральдичній літературі.
Пшездзецький не знав, або навмисно проігнорував як недо-
стовірну, версію про «запрошення» вірмен «князем Федором»
1062 р. Більш того, Пшездзецький фактично відокремлює у часі
та обставинах поселення вірмен у Львові та Кам’янці. Він пише,
що останні отримали права від подільських князів (Коріато-
вичів): «Вірмени мали права, надані їм князями подільськими,
та права і привілеї від Владислава Ягелла, які Владислав Вар-
неньчик затвердив»10. При цьому Пшездзецький посилається на
згадку цих привілеїв у грамоті Яна з Чижова, краківського
каштеляна і старости, королівського намісника Поділля, виданій
314
кам’янецьким вірменам 1443 р. Пшездзецький знайшов оригінал
грамоти в архіві кам’янецького магістрату і навів її текст у своїй
книзі11. Він також видав латинський переклад вірменського
запису у богослужбовій книзі, яка зберігалася у вірменській
церкві Кам’янця. Запис повідомляв, що книгу було переписано
1349 р. священиком Степаном у кримському місті Сурхаті (Сол-
хат – Старий Крим). Через сорок п’ять років (тобто 1394 р.)
книгу придбав кам’янецький вірменин Сінан, син Кутлубея, і
15 серпня 1398 р. подарував вірменський церкві св.Миколи, яку
збудував власним коштом у Кам’янці, а грамота фундації цієї
церкви зберігається в кам’янецькому магістраті12. Пшездзецький
зазначив, що це «найдавніше свідчення про побут вірмен у
Кам’янці»13. Таким чином, Пшездзецький робив висновки на
підставі наявних джерел, щодо автентичності яких він не мав
сумнівів. Це схиляє нас до думки, що дослідник свідомо про-
ігнорував «грамоту князя Федора від 1062 р.» як неавтентичну.
Діонісій Зубрицький (Dionizy Zubrzycki) (1777–1862) похо-
див з галицької шляхти. Протягом життя служив дрібним чи-
новником на різних посадах. З 1829 р. був співробітником Став-
ропігійського Інституту у Львові, архів якого він впорядкував.
Відтоді Зубрицький розпочав свої історичні студії з історії
Галицької Русі14. За політичними переконаннями – русофіл:
вважав, що галицькі русини є частиною великого руського на-
роду15. Активно співробітничав з науковими установами Росій-
ської імперії – Товариством історії та старожитностей росій-
ських (Москва), Археографічною комісією при Міністерстві
народної просвіти (Петербург) та Київською тимчасовою комі-
сією для розбору давніх актів. Ця співпраця особливо пожва-
вилась після зустрічі Зубрицького з професором Московського
університету Михайлом Погодіним у Львові 1842 р. Кілька
статей та книг Зубрицького були перекладені російською та
опубліковані в Росії16. 1855 р. Зубрицький отримав диплом на
звання члена Імператорської Академії наук.
Зубрицький активно займався археографічною роботою –
знаходив і копіював середньовічні грамоти, частина яких була
опублікована в археографічних виданнях Російської імперії. На
прохання Львівського магістрату у 1838–1839 рр. впорядкував
315
міський архів. Результатом цієї археографічної роботи стала
книга «Хроніка міста Львова» (Львів, 1844). За цю книгу Зуб-
рицький 1846 р. отримав золоту медаль від Археографічної
комісії і був обраний почесним членом Товариством історії та
старожитностей російських. Зубрицький ставив собі за мету
довести, що саме «слов’яноруський народ» (а не поляки) був і є
корінним населенням в Галичині та у Львові. У «Хроніці міста
Львова» він не втрачав жодної можливості саркастично висло-
витися на адресу польської політичної культури раннього ново-
го часу, навести приклади протизаконних дій та аморальної
поведінки шляхти та жовнірів. Зубрицький не шкодував ін-
вектив на адресу католицького духовенства та міського пат-
риціату, які всіляко утискали міщан-русинів та інших не-
католиків (хоча по відношенню до євреїв Зубрицький вважав
обґрунтованими обмеження їх економічної діяльності). Хоча
Зубрицький обрав для свого дослідження форму хроніки, так
само, як це зробив Ю.-Б. Зиморович у «Потрійному Львові»
1660-х, Зубрицький де тільки міг критикував Зиморовича та
спростовував деякі його твердження. Зиморович намагався гло-
ріфікувати минуле Львова, представити його історію як посту-
пальний розвиток від напівварварського містечка, заселеного
русинами, до економічного, релігійного та культурного центру
«Русі» (в ранньомодерному розумінні цього терміну). Зиморо-
вич всіляко підкреслював провідну роль німецького та поль-
ського патриціату в розвитку міста і не приховував свого
ксенофобського ставлення до всіх інших етно-конфесійних груп
городян. При цьому, як правило, у своєму творі Зиморович
намагався оминути багато конфліктних епізодів або примен-
шити їх значення в історії міста. Зубрицький, навпаки, під-
креслював наростання нетерпимості та напруги у Львові, та
зростання зневажливого ставлення правлячої верхівки Речі Пос-
политої до міст і міщанства.
Зубрицький перший серед відомих дослідників, хто вважав,
що саме торгівля була причиною міграції вірмен до Львова.
Розглядаючи події 1630 р., зокрема нав’язування унії львівським
вірменам єпископом Н. Торосовичем, Зубрицький дуже стисло
написав про те, як вірмени опинилися у Львові: «Відомо, що від
316
давніх часів мешкали тут завдяки своїй вправності у торгових
справах, подібно як і підприємливі німці, руськими князями
впроваджені вірмени. Сповідували свою віру, відмінну від Рим-
ського костьолу, мали тут свої церкви і свого єпископа, який
підпорядковувався вірменському патриарху, що мешкав в Ечмі-
адзіні в Персії»17. Отже, предки вірмен були купцями, а не
аристократами та вояками.
Оскільки Зубрицький скептично ставився до багатьох тверд-
жень Зиморовича у його «Потрійному Львові», не дивно, що він
також проігнорував розлогу, але заплутану версію Зиморовича
про те, яким чином вірмени опинилися у Львові. Навпаки,
заселення Львова Зубрицький намагався вмістити в порівняль-
ний контекст. По-перше, він підкреслював, що німці, вірмени,
навіть татари, які оселялися у Львові, були купцями та реміс-
никами, а не вояками. По-друге, він порівнював Львів з іншими
містами Галичини та Волині, вказуючи, що руські князі впро-
ваджували переселенців для розвитку міст. Зубрицький запе-
речив твердження Зиморовича, що король Казимир ІІІ у 1340 р.
нібито оселив у Львові своїх вояків-німців. На думку Зубриць-
кого, німці тут мешкали ще до завоювання і були купцями та
ремісниками. На Русь німці були запрошені руськими прави-
телями, так само, як це було у Володимирі та Луцьку: «Впро-
ваджені були подібно до того, як вірмени, караїми і татари ще
князями руськими, ще перед тим, як поляки опанували цей
край»18. Більш того, Зубрицький підкреслив, що вірмени не були
католиками, коли осіли у Львові. В даному випадку, Зубрицький
заперечив твердження, поширювані сучасним йому вірмено-
католицьким кліром (див. нижче).
Перший серед інших дослідників, Зубрицький згадав про
«грамоту 1062 р.» не в ХІ ст., а тоді, коли її було вперше
використано під час судового процесу – 1654 р. Зубрицький
зазначив, що у королівському надворному суді львівські вір-
мени серед інших показали «руський привілей князя Дмитра
пожалуваний їм 1062 р.», коли їх запросили на Русь у кількості
значного війська, і навів відповідний уривок з декрету Яна
Казимира 1654 р.19 Втім, дослідник чітко сформулював свою
позицію, щодо цього документу: «Цей привілей при сучасному
317
висвітленні руської історії можемо сміливо вважати сфабрико-
ваним»20. Твердження Зубрицького, ймовірно, слід розуміти
таким чином, що ми тепер добре знаємо історію Русі, зокрема,
що в ХІ ст. не було такого князя і запрошення «вірменського
війська» не зафіксоване в жодному тогочасному джерелі.
Власну гіпотезу щодо переселення вірмен на Русь Зубриць-
кий сформулював наступним чином: «Вірмени не раніше зали-
шили свою вітчизну і розійшлися по світу, як між 1222 і 1235
роками, коли монголи під [керівництвом] Чингізхана розбили
могутню імперію Джелаладіна і заволоділи Персією, Вірменією
та Грузією. Не прийшли вони (вірмени) до нас із дружинами,
дітьми та священниками як вояки, а як працьовиті ремісники та
підприємливі купці»21. Отже, Зубрицький знов нагалосив на
економічних причинах міграції. Свою гіпотезу він аргументував
демографічними міркуваннями. Якби вірмени прибули в якості
війська, хоч би скільки їх не було вони б швидко асимілювалися
через змішані шлюби або померли (адже у військові походи не
беруть жінок та дітей). Вірмени, які оселилися на Русі, не аси-
мілювались і до XVII ст. зберегли свою релігійну окремішність.
Відповідно, напрошується висновок, що переселялися не вояки,
а купці та ремісники (якими вірмен знали на цих землях кілька
століть) разом з родинами та священиками.
Втім, критичні та логічно обгрунтовані висновки Зубриць-
кого були проігноровані авторами кількох публікацій, що ви-
йшли друком у 1850–1860-х роках. Гору взяв панегіричний/
апологетичний підхід до історії вірменської діаспори. Це було
обумовлене не тільки поширенням романтичної візії минулого,
але також і соціальним замовленням.
Францішек Ксаверій Абгаро-Захаріасєвич (1770–1845) (Fran-
ciszek Ksawery Abgaro-Zachariasiewicz) народився у місті Ста-
ніславі (суч. Івано-Франківськ) у родині вірменина Захаріаша
Абгаровича та Гелени Асєвич-Пассакас. 1795 р. Ф.К. Абгаро-
Захаріасєвич був висвячений на вірмено-католицького свяще-
ника. 1797 р. отримав ступінь доктора теології. З 1801 р. він був
професором історії церкви на теологічному факультеті Львів-
ського університету (у 1826–1827 рр. на посаді ректора цього ж
університету). 1812 р. перейшов на римо-католицький обряд.
318
Обіймав посади каноніка Львівської капітули (з 1816 р.),
єпископа Тарновської (1835–1840 рр.) та Перемишльської
(1840–1845 рр.) єпархій. Вже у похилому віці Захаріасєвич
використав свої лекції з історії церкви для написання праці
«Відомості про вірмен у Польщі» (Львів, 1842). Однією з при-
чин, яка могла спонукати Захаріасєвича взятися за перо, ймо-
вірно була публікація 1835 р. польського перекладу твору
«Потрійний Львів» (Leopolis triplex) львівського патриція Юзе-
фа-Бартоломія Зиморовича (1597–1677)22. Зиморович зобразив
предків львівських вірмен у вельми негативному світлі23. Тому,
галицькі вірмени могли попросити Захаріасєвича захистити їх
добре ім’я. Отже, це обумовило пенегірично-апологетичний
підхід Захаріасєвича.
У своєму компілятивному творі Захаріасєвич приділив знач-
ну увагу обставинам поселення вірмен на Русі. Дослідник по-
ділив зібраний матеріал на кілька параграфів: «Давніше стано-
вище вірмен в Азії», «Причини, через які багато хто полишив
вітчизну», «В які сторони розійшлися вірмени», «В яких місцях
оселилися у давній Польщі», «Перша епоха прибуття вірмен до
Польщі», «Повторне прибуття вірмен», «Вірмени у Львові», а
також «Якого віросповідання тримались вірмени, які на Русь і
до Польщі прийшли». Захаріасєвич зазначив, що колись Вір-
менія була обширною країною, яка, на жаль, «відзначилась
своїми поразками», потрапляючи під панування ассирійців, мі-
дійців, персів, македонян та арабів. Вірменія була полем битви у
численних війнах між римлянами та парфянами, турками та
персами. В епоху хрестових походів римський папа пробував
опікуватись Вірменським Кілікійським королівством. Втім, Вір-
менія, врешті-решт, була завойована військами Чінгіз-хана,
Тамерлана і османів24.
Обравши на самому початку цей топос поразок і гонінь,
Захаріасєвич розвиває його далі: «Неволя і тяжкі поразки, яких
зазнала ця країна, були незаперечною причиною, через яку
значна частина вірмен полишила вітчизну і в різні країни пере-
несла своє мешкання. Схильність же до торгівлі, або ж потяг до
заробляння могли тільки тих змусити до зміни свого мешкання,
хто, позбавлений вітчизни у чужих сторонах туляючись, шукав
319
способів утримання». Отже, Захаріасєвич виводить на перший
план військово-політичні причини міграції вірмен, а не еконо-
мічні. З досить численних документальних джерел ХІІІ–XV ст.
випливає, що основною причиною міграції вірмен до країн
Центрально-Східної Європи були економічні, а саме участь
вірменського купецтва у міжнародній торгівлі25. Захаріасєвич,
навпаки, представляє торгівлю не як причину міграції, а як
наслідок її – залишивши батьківщину через неволю, вірмени
змушені були вдатися до торгівлі, щоб утримувати себе. В такий
спосіб, Захаріасєвич нібито виправдовує вірмен – зовсім не
торгівля штовхала їх до інших країн, а війни та страждання.
За часів життя Захаріасєвича чимало вірменських купців в
імперії Габсбургів перетворилися на великих землевласників
(переважно в таких провінціях як Галіція, Буковина26 та Тран-
сильванія27). Секуляризація церковних володінь відповідно до
реформ імператора Йозефа ІІ (1780–1790) сприяла цьому про-
цесу. Вірмени-землевласники часто отримували дворянський
титул (дехто був нобілітований ще польськими королями). Нові
дворяни, як це завжди буває, намагались чимскоріш позбутися
згадок про нешляхетні заняття предків, до яких належала і
торгівля. Відповідно, Захаріасєвич будував своє оповідання з
урахуванням цих настроїв, адже публікація його твору була
розрахована на освічених, отже заможних читачів, що і сам він
підкреслив в наступному реченні, так схарактеризувавши пред-
ків вірмен: «Втім, вони всюди знайшли притулок, і в цілому
отримали вольності і привілеї, оскільки своєю підприємливістю
були всюди корисні. Обмежені в заняттях приватного життя, не
порушили ніде суспільного спокою, і ніколи вірності урядам не
зламали»28. Зазначимо, що «вольності і привілеї» традиційно
сприймались як ознаки шляхетного статусу. Наголошуючи, що
предки завжди були корисні та законослухняні, попри те, що
мали обмежений вибір занять після того як полишили бать-
ківщину, Захаріасєвич, цілком ймовірно, провокує в читачів
алюзію до численних мігрантів з Франції – аристократів, які
внаслідок революції змушені були втекти, рятуючи своє життя, і
вдатися до різних способів заробітку, що не відповідало їх
високому соціальному статусу, але дозволяло вижити на чужині.
320
Підготувавши таким чином грунт, Захаріасєвич переходить
до опису власне міграції. «Вірмени до руських і польських країв
без сумніву не один раз приходили. Свідченням найдавнішої
дати їх приходу має бути привілей Теодора Дмитровича, як
кажуть від 1062 р.» Захаріасєвич зазначає, що він бачив руський
оригінал цієї грамоти, який, на жаль, був втрачений в часи
Львівського вірмено-католицького архієпископа Яна Якуба Ши-
моновича (1801–1816). Дослідник з пам’яті навів зміст грамоти і
дав її опис: «без дати і підпису ... при оригіналі на шнурку висів
кавалок затверділого воску, але жодного знаку розпізнати на
ньому було неможливо», «був то кавалок пергаміну, на якому
привілей був написаний, складений так, що у складці чи фалді
літери були витерті»29. Захаріасєвич також навів текст латин-
ського перекладу грамоти30, вказавши, що дата – 1062 рік – є
тільки в перекладі31 і відсутня в оригіналі. Він також розповів
про спроби інтерпретації змісту грамоти та різночитання її
«темних місць»: ім’я та особа князя, і назва вірмен, до яких він
звертався.
Захаріасєвич згадує книгу польського єзуїта Юди Тадея Кру-
сінського (1675–1756) «Передвісник трагічного повороту історії
перської війни»32. У 1705–1725 рр. Крусіньський був місіонером
в Персії і у своєму творі виклав історію завоювання цієї країни
афганцями у 1722–1727 рр. У цій книзі він також згадав про
вірмен, оскільки вони грали важливу роль у відносинах між
Польщею та Персією. «Посилається на той привілей єзуїт Кру-
сіньський, однак називає цього князя Теодор Зуб Димитрович, а
вірмен Choschasenses. Священик Зограб Антоніанін33 у праці
виданій у Венеції, також цього князя називає Зуб, а вірмен –
Nosochacenses, яким цей привілей був даний»34. Захаріасєвич
зазначив, що «Зуб» відсутній як в руському оригіналі грамоти,
так і в латинському перекладі, внесеному до Коронної Метрики
у Варшаві35 (1641 р.). Захаріасєвич також занотував, що «Зуб» в
імені князя згадується у звіті про стан вірмено-католицької
єпархії, написаному Шимоновичем до Риму від імені архієпис-
копа Якуба Валеріана Тумановича (1783–1798), хоча поперед-
ник Тумановича – архієпископ Якуб Стефан Августинович
(1751–1783) у подібному звіті «такої приставки цьому князеві не
321
дав»36. Захаріасєвич читав копію звіту Августиновича і поси-
лається на неї, коли перелічує вірменські колонії, але зазначає,
що вона зберігалася «серед церковних актів» і була втрачена у
часи архієпископа Каєтана Августина Вартересєвича (1820–
1831). Втім, «може в Римі в архіві Конгрегації пропаганди віри
оригінал знаходиться»37. Отже, Захаріасєвич досить добре знав
архівні матеріали Львівської вірмено-католицької єпархії.
Захаріасєвич також звернувся до знавців руської мови для
розшифрування загадкового слова «Choschasenses» або «Noso-
chacenses». Греко-католицький священик Успенської («воло-
ської») церкви у Львові Гарбачевський вважав, що потрібно
читати «носохачким вірменам (Nosochaczkim Armenom), пояс-
нюючи цю назву так, що згадані вірмени носили на собі хрести,
а оскількі хрест вірменською називається хач (Chacz), відпо-
відно їх називано носохачами (Nosochaczami)»38. Це роз’яснення
вражає своєю наївністю і дуже подібне до принципів народної
етимології, яка пояснює будь-що на підставі співзвучності.
Ймовірно, Захаріасєвич згадав цю версію тому, що вона вкла-
далася в рамки топосу шляхетних предків вірмен, що прибули з
Близького Сходу у часи хрестових походів. Отже, «носохачі»
(Nosochaczi) – це вірмени-хрестоносці. Справді, від самого по-
чатку хрестових походів між хрестоносцями та кілікійськими
вірменами склалися дуже тісні стосунки. Чимало правителів
хрестоносних держав укладали шлюби з вірменською аристо-
кратією. Після того, як 1375 р. мамлюки завоювали Кілікійську
Вірменію, титул короля Вірменії носили королі Кіпру, які також
успадкували і титул короля Єрусалиму, хоч на той час це місто
вже давно було під владою сарацинів. Однак, вірмени, які у
XIV–XV ст. оселялися у Львові та Камянці-Подільському і
займалися торгівлею, навряд чи були кілікійськими аристо-
кратами, тим паче, не були вони хрестоносцями. Тим не менш,
оскільки в перший половині ХІХ ст. нобілітованим вірменським
землевласникам в Галіції та на Буковині потрібні були шляхетні
предки, вигадані хрестоносці здавалися ідеальним варіантом.
Показово, що тут, як і в інших випадках, Захаріасєвич не дає
власної гіпотези, а лише наводить різні версії, сформульвані
іншими особами. Отже, якщо читачу хочеться вірити, що він
322
походить від шляхетних предків, та ще й хрестоносців, він
знайде це у творі Захаріасєвича. Якщо ж читач скептично
поставиться до версії з «носохачами», добре ім’я професора
Захаріасєвича не постраждає, оскільки він лише навів одну з
версій, а не свою власну. Інший знавець руської мови – про-
вінціал чернечого Василіанського ордену Міхалський, доводив,
що потрібно читати «ко сохацких» (Kosochackich)39, тобто «до
сохацьких вірмен». Нарешті, повідомляє Захаріасєвич, поль-
ський суспільний діяч Тадеуш Чацький40 (1765–1813) заціка-
вився грамотою, і на його прохання архієпископ Шимонович
вислав йому факсиміле. «Я чув, що пізніше цей Чацький, коли
був у Львові, переглянув цей документ в оригіналі, але не
визнав його автентичним»41.
Захаріасєвич не вважав грамоту підробкою, втім, поставив
під сумнів її датування. «Поміж синами і онуками Володимира
В[еликого] жодного Теодора Дмитровича не було; а якщо
вірмени, як розповідає Крусіньський, 1062 р. мали якомусь
руському князеві допомагати проти поляків, було б то за часів
Болеслава Сміливого42. Тадеуш Чацький не визнав, щоправда,
цей привілей аутентичним, я [ж] не вважаю, що він був вига-
даний, скоріше може з пізніших часів [походить], коли в Росії не
один був князь Димітр, якого син Теодор закликав якийсь загін
вірмен собі на допомогу; в оригіналі, в будь-якому разі, жодної
дати не було, тільки в перекладі, здається, її було додано»43.
Отже, дуже обережно, Захаріасєвич намагається захистити ав-
тентичність грамоти, зазначаючи, що оригінал не мав дати, а
1062 рік додано лише в латинському перекладі. Відповідно,
грамота автентична, видана князем Федором/Теодором Дмитро-
вичем, втім, не в ХІ ст., а пізніше44. Захаріасєвич, здається
перший, спробував пояснити, яким чином в перекладі грамоти
з’явилася дата 1062 р., яка є помилковою, адже в цей час на Русі
не було князя Федора Дмитровича. Дослідник зробив припу-
щення, чи не за «Вірменською ерою» наведено цю дату? «Може,
відповідно до вірменського календаря, який еру свою пізніше на
553 роки починає, як нижче розповім, рік цієї дати 1062 впи-
саний, який відповідає 1615 р. ери від народження Христа,
стосується копії, а не оригіналу»45. Справді, відлік «Вірменської
323
ери» починається 552 р. від Р.Х. Це літочислення було ухвалене
на церковному соборі 584 р. Втім, різниця між «Вірменською
ерою» та «ерою від Різдва Христового» становить 551 р. Отже,
1062 р. за «Вірменською ерою» відповідає 1613 р. за «ерою від
Різдва Христового». Не дивлячись на незначну помилку у
2 роки, якої припустився Захаріасєвич, важливим є те, що він
спробував раціоналізувати дивне датування 1062 р. Обидва
припущення Захаріасєвича були згодом розвинуті тими істори-
ками, які вважали втрачену грамоту автентичною.
Захаріасєвичу, як і його сучасникам – нобілітованим вірмен-
ським землевласникам, важливо було довести, що середньовічні
вірмени-мігранти були вояками, а не купцями, оскільки війна,
на відміну від торгівлі, вважалася шляхетною справою. Тому, в
якості ще одного аргументу на користь цієї версії, Захаріасєвич
посилається на «Потрійний Львів» Ю.-Б. Зиморовича (1597–
1677): «Те, що вірмени і пізніше складали якісь військові загони,
здається підтверджує Зиморович у рукописній історії міста
Львова, стверджуючи, що при заснуванні цього міста, князь
Леон46, вірменам, які з ним у війську соратниками були47, ви-
значив для замешкання північну частину [міста]»48. Причиною
міграції Захаріасєвич вважав монгольське нашестя: «Загально
визнано, що на початку ХІІІ століття, багато вірмен, пригні-
чених поразками від Чингіз-хана, полишило вітчизну, і у різних
краях шукали порятунку, з яких деякі загони були у ці краї
спроваджені»49. При цьому він зазначив, що до цієї версії також
схиляється меценат і засновник львівського «Оссолінеуму»
(Zakład Narodowy imienia Ossolińskich) Максиміліан Юзеф Оссо-
лінський (1748–1826). Оссолінський, нібито, в неопублікова-
ному рукописі «Історико-критичні відомості з історії польської
літератури» писав, що «вірмени близько 1200 р. були впровад-
жені руськими князями», і посилався як на джерело на «істо-
ричні рукописи Львівського єзуїтського колегіуму»50. Цікаво,
що Захаріасєвич не протиставляє дві версії запрошення вірмен
на Русь – князем Федором Дмитровичем або князем Львом
Даниловичем – як правдиву і неправдиву. «Воїнів-вірмен» могли
«запросити» обидва князі – тим більше шани і доказів шля-
хетного походження для вірмен – сучасників Захаріасєвича.
324
У параграфі «Повторне прибуття вірмен» Захаріасєвич у ско-
роченому вигляді переповідає версію Крусінського про при-
буття вірмен з міста Ані десь на межі XIV–XV ст.: «Згідно
Крусінського, вірмени повторно мали прийти за Владислава
Ягелли і Вітольда В(еликого) к(нязя) Л(итовського). Пригнічені
Тамерланом, коли їх столичне місто Ані зостало зруйнованим,
найкращі родини, як розповідає Крусінський, почали уходити,
збройною рукою, відкриваючи собі вільний прохід, зазнали тяж-
кої поразки під Кам’янцем від поляків. З тих, які залишились,
деякі були прийняті на службу у загони Вітольда і пізніше в
Литві осіли, а інші для подальшого утримання, зайнялися тор-
гівлею у тих краях»51. Відомо, що Тамерлан здійснив походи
через землі Вірменії у 1386, 1394, 1398 та 1403 рр. (місто Ані
втратило свій столичний статус 1045 р., а під кінець XIV ст.
остаточно занепало). Втім, а ні Крусінський, а ні Захаріасєвич не
поставили питання, коли саме відбулася згадана ними «подія»,
чому вірмени з Ані «попрямували» до Кам’янця, чому стався їх
конфлікт з поляками, і чому після цього їх взяли на службу?
Попри це, обидва автори тричі підкреслили, що ці вірмени були
шляхтичами і вояками: «найкращі родини», «збройною рукою»,
«прийняті на службу у загони». Викладена Крусінським, і ви-
користана Захаріасєвичем модель, дуже нагадує, по-перше, істо-
рію з походом 1398 р. Вітовта/Вітольда на Крим, внаслідок
якого великий князь переселив до Литви татар, які відтепер
несли службу у його війську, і, по-друге, втечу до Литви у 1395–
1396 рр. золотоординського хана Тохтамиша від Тамерлана.
Обидві ці події призвели до появи «литовських татар». У XVI–
XVII ст. все менше «литовських татар» були спроможні вико-
нувати військову службу, тому все більше їх шукало заробітку у
ремеслі, ізвозі, торгівлі та городництві. Отже, саме цю пояс-
нювальну модель застосував Крусінський і повторив Захаріа-
сєвич – частину вірменських вояків взяв на службу Вітовт (якщо
взяв татар, то чому не міг так само вчинити і з вірменами?), а
інші «зайнялися торгівлею». Отже, знов торгівля була не при-
чиною міграції, а її наслідком.
Певно, Захаріасєвич відчував необґрунтованість цієї гіпотези,
адже на відміну від ХІ–ХІІІ ст. – «темних віків» історії Східної
325
Європи, кінець XIV ст. набагато краще забезпечений джере-
лами. В якості додаткового аргументу на користь побудови
Крусінського Захаріасєвич використав грамоту молдавського
господаря Александра від 1401 р. (6909 р.), за якою господар
затвердив вірменським єпископом Яна (Ованеса), який отримав
цю єпархію від князя Вітовта. Захаріасєвич не читав цієї гра-
моти, а переповів її зміст близько до оригіналу. Це випливає з
того, що грамота нібито була складена «волоською» (молдав-
ською/румунською) мовою. Насправді ж, грамоту написано
старо-слов’янською мовою, а Александр Добрий (1400–1432)
підпорядкував вірменські парафії у Молдавському князівстві
Львівському вірменському єпископу Ованесу. Участь Вітовта у
цій справі Захаріасєвич розглядав як можливе свідчення на
користь гіпотези Крусінського.
Ймовірно, з цією ж метою Захаріасєвич навів зміст газетної
публікації «Повідомлення про етнографію Трансильванії», опуб-
лікованої 28 березня 1812 р. в австрійський газеті «Патріо-
тичний листок австрійської столиці»52. У статті був розділ, при-
свячений вірменам і тому, як вони опинилися в Трансильванії:
«після смерті Леона ІІІ, короля Вірменії, його молодший син
Хагаф, бажаючи відібрати трон у свого брата Ошина, закликав
на допомогу турків та персів, був ними підтриманий, але нев-
довзі від них же трону позбувся, зоставив ціле королівство на
пограбування і утиски гнобителів. І в той час значна частина
мешканців змушена була залишити нещасливу батьківщину;
дехто до Персії, інші до Криму, а до 3000 родин до Польщі
та Молдавії прийшло; внаслідок бунту, який був у Молдавії
1658 р., багато переселилося до трансильванської землі»53.
Автор публікації максимально спростив і перекрутив події, які
відбулися після смерті короля Кілікійської Вірменії Левона ІІІ
(1269–1289). Його сини – Хетум, Смбат, Торос, Костандин,
Ошин – влаштували кілька міжусобиць і кожен з них встиг хоча
б недовго побути королем. З них усіх Ошин був наймолодшим
і правив найдовше – у 1307–1320 рр. Загадковий «Хагаф»
(Hagagh в німецькому оригіналі) може бути ототожнений із
Смбатом, оскільки саме він 1296 р. розпочав міжусобицю,
захопивши трон і, шукаючи визнання і підтримки, відправився
326
до ільхана Газана (1295–1306), правителя Персії з монгольської
династії Хулагуідів. З середини ХІІІ ст. під владою Хулагуідів
були Іран, Ірак, Вірменія та деякі інші країни, а королі Кілікії
визнавали ільханів своїми сюзеренами. За деякими даними,
Смбат одружився з родичкою Газана54. Міжусобиці сильно по-
слабили Кілікію, і в наступні десятиліття вона стала об’єктом
військових вторгнень і пограбувань з боку усіх сусідів. Як об-
разно писав сучасник – венецієць Маріно Санудо (1260–1338):
«Королівство Вірменія перебуває в зубах у чотирьох хижаків. З
одного боку – це лев, тобто татари, яким король Вірменії пла-
тить тяжку данину, з другого – леопард, тобто султан [мамлюць-
кого Єгипту]. З третьої сторони – вовк, тобто турки, які під-
ривають його владу. Четверта – змія, тобто пірати, що гризуть
кістки вірмен християн». Справді, ці трагічні події спричинили
міграцію частини вірмен з Кілікії у XIV ст. Цілком можливо, що
деякі вірмени з Кілікії оселялися в Молдавії та Польському
королівстві, втім, повідомлення про те, що «3000 родин до
Польщі та Молдавії прийшло» не спирається на жодне джерело.
Зрештою, автор цієї газетної публікації не зробив ніяких поси-
лань на джерела інформації у процитованій нами частині його
статті. Тим не менш, як газетна стаття, так і цитування її
Захаріасєвичем сприяли популяризації «3000 родин», що зга-
дуються у творах наступних авторів, які не вважали за потрібне
перевіряти інформацію на достовірність.
Параграф «Вірмени у Львові» Захаріасєвич починає з посе-
лення вірмен у цьому місті, і посилається на вже згаданий ним
рукопис Зиморовича: «Від початку заснування міста Львова, яке
звичайно припадає на 1270 рік по н(ародженню) хр(истовим),
вірмени тут були; адже згідно історії Зиморовича, князь Лев при
заснуванні того (міста), розділяючи частини між зібраними
поселенцями, північну частину призначив вірменам для замеш-
кання»55. Втім, це не означає, що саме цю версію Захаріасєвич
врешті-решт визнав вірною. Він одразу ж наводить версію
мхітариста Зограба, якому раніше зробив закид у некритичному
ставленні до інформації: «Згідно з нотатками о.Зограба, мали
тут знаходитись нагробки з датами з року 1130, 1183, 1184,
1200, 1245. Не маю про це жодної інформації, хіба в розрахунок
327
років закралась якась помилка, оскільки вірменська ера почи-
нається на 553 роки пізніше, ніж ми звичайно від н(ародження)
хр(истового) рахуємо»56. Захаріасєвич намагається якось вийти з
очевидного протиріччя, адже, якщо Львів засновано 1270 р.,
яким чином вірмени могли жити тут за півтора століття до
заснування міста? Те, як Захаріасєвич це зробив, розкриває його
методи роботи: «Втім, може бути, що за князя Данила, ще перед
Леоном тут було якесь поселення, або містечко, в якому також
знаходились вірмени, однак документу про це ніхто не навів»57.
Отже, може бути і те, і інше, навіть якщо перше суперечить
другому. Користуючись цією логікою, Захаріасєвич намагається
раціоналізувати інше твердження Зограба: «Давна також має
бути традиція, що ще від 1183 року вірмени у Львові мали свою
дерев’яну церкву. ... Читав про це повідомлення у пам’ятному
записі у давньому вірменському церковному часослові. Певно,
звідти ж і о.Зограб запозичив це повідомлення»58.
Востаннє проблеми переселення вірмен Захаріасєвич торка-
ється у параграфі «Якого віросповідання тримались вірмени, які
на Русь і до Польщі прийшли». Захаріасєвичу важливо було
переконати читача, що вірмени-мігранти були католиками, адже
у попередньому параграфі він виклав офіційну точку зору Рим-
ської Церкви, що вірмени-монофізити є послідовниками єресі
Євтихія і Діоскора. «Загальновідомо, що коли після зруйнування
Вірменії Чінгіз-ханом (Genkiskan) на початку ХІІІ століття вір-
мени сюди прийшли, будучи вже через хрестові походи до
єдності з костьолом римським навернені, у ті сторони прибули
католиками»59. Насправді ж, більш менш значна кількість вір-
мен почала визнавати унію з Римом тільки з XІV ст. У XІV–
XV ст. в Польському королівстві мешкали вірмено-католики,
втім їх було небагато і до кінця XV ст. вони асимілювалися з
місцевими католиками. Більшість місцевих вірмен, як і в самій
Вірменії, належали до Вірменської Апостольської Церкви, тобто
були монофізитами. У Польському королівстві вірмени визнали
унію з Римо-Католицькою церквою тільки після кількох десяти-
літь конфліктів (1630–1686 рр.). Так утворилася Львівська єпар-
хія Вірмено-Католицької Церкви.
Таким чином, перші кілька параграфів твору Захаріасєвича
є очевидною компіляцією, чого, власне, він і не приховував.
328
Захаріасєвич не вибудував власної гіпотези і, за деякими
винятками, не спробував критично проаналізувати зібрану ін-
формацію, але наводив все, що знайшов, фактично залишаючи
читачу право самому оцінювати достовірність тих чи тих тверд-
жень. Більшість джерел, з якими він працював задля вирішення
проблеми коли і як вірмени оселилися на Русі, походять з
XVIII – початку ХІХ ст. (за винятком твору Зиморовича з 1660-х
років). Захаріасевич не працював з документами XІV–XV ст.,
що зберігались в міському архіві Львова. З іншого боку, по-
милкою було б вважати, що Захаріасєвич лише механічно ви-
клав знайдені ним «свідчення». Насправді, він здійснив відбір,
поєднавши частинки мозаїки задля досягнення певної мети.
А саме, Захаріасєвич всіляко намагався переконати читача, що з
Вірменії на Русь (до Польщі/Литви) переселилися вірменські
аристократи та вояки, яких тяжке емігрантське життя змусило
вдатися до торгівлі. Більш того, ці найдавніші переселенці були
католиками, як і сучасні Захаріасєвичу вірмено-католики в
Австрійській Галіції, Буковині та Трансильванії. Отже, завдяки
твору Захаріасєвича їм немає чого соромитись – їх предки були
не єретиками і купцями, а шляхетними вірменськими воїнами,
з’єднаними з Римською Церквою ще у часи хрестових походів,
яких з нещасливої батьківщини вигнала тяжка доля.
Як представник вірмено-католицької громади, Захаріасєвич
намагався у своєму творі продемонструвати шляхетне коріння
предків сучасних йому галицьких вірмен. Таким чином, він на-
магався захистити їх від неприязного ставлення місцевої поль-
ської шляхти, яка зверхньо ставилась до нащадків вірменських
купців нобілітованих Габсбургами після розділів Польщі, які,
таким чином, хотіли створити собі у провінції соціальну опору
та протиставити її польській аристократії. Захаріасєвич дуже
обережно намагався вписати історію галицьких вірмен у домі-
нантний в краї польський історичний наратив. У Пшездзецького
та Зубрицького культурний контекст та соціальна мотивація
були іншими. Пшездзецький опікувався збереженням польської
історико-культурної спадщини на землях, що потрапили до
складу Російської імперії. Зубрицький як русофіл неприязно
ставився до спроб поляків повністю привласнити минуле Львова
та Галицької Русі. Він намагався довести, що місто має довгу
329
історію ще до польського завоювання, а представники різних
етнічних груп оселилися у Львові з економічних причин. Отже,
попри різні інтенції у Пшездзецького та Зубрицького не було
мотиву захищати та вихваляти предків вірмен. Також кри-
тичному ставленню Пшездзецького та Зубрицького до усталеної
традиції місцевих вірмен про запрошення їх предків-вояків
руським князем сприяв й інший чинник. Обидва чиновники
віддавали перевагу документальним джерелам, з якими звикли
працювати на державній службі. Чиновники добре розумілися
на важливості першоджерел (для доведення тих чи тих прав
особливо під час судових процесів) та продукуванні фальси-
фікатів у старі та нові часи. До оповідальних джерел вони
ставились скептично. Відповідно, у їх публікаціях не згадуються
ані «грамота 1062 р.», ані «вірменське військо».
————————
1 Питання виникнення вірменських колоній розглянуто нами, зо-
крема, у наступних публікаціях: Осипян А.Л. Возникновение армян-
ских торговых колоний во Львове и Каменце-Подольском и их роль в
торговле со странами Причерноморья и Восточного Средиземноморья
во второй половине XIII – первой половине XV в. // Studia Historica
Europae Orientalis = Исследования по истории Восточной Европы. –
Минск, 2012. – Вып. 5. – С. 54–84; Его же. Монгольские завоевания и
формирование армянской торговой диаспоры на юге Восточной Евро-
пы во 2-й пол. XIII – XIV вв. // Золотоордынская цивилизация. Сбор-
ник статей. – Казань, 2011. – Вып. 4. – С. 128–148; Osipian A. Practices
of Integration and Segregation: Armenian Trading Diasporas and Their
Interaction with the Genoese and Venetian Colonies in the Eastern Medi-
terranean and the Black Sea, 1289–1484 // Georg Christ, Franz Julius
Morche, Roberto Zaugg, Wolfgang Kaiser, Stefan Burkhardt et Alexander
D. Beihammer (dir.). Union in Separation. Diasporic Groups and Identities
in the Eastern Mediterranean (1100–1800). – Roma, 2015. – P. 349–361.
2 Дашкевич Я. Грамота Федора Дмитровича 1062 року (Нарис з
української дипломатики) // Науково-інформаційний бюлетень архів-
ного управління УРСР. – 1962. – № 4 (54). – C. 9–20.
3 Обставини винайдення та використання «грамоти Федора Дмит-
ровича» розглянуті нами у наступних публікаціях: Осіпян О.Л. Новий
зміст старих грамот: «запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом
330
Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових
процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) // Спеціальні історичні дисципліни:
питання теорії та методики. – К., 2013. – № 22-23. – С. 517–540;
Osipian A. The Usable Past in the Lemberg’s Armenian Community
Struggle for Equal Rights, 1578–1654 // Memory before Modernity. Prac-
tices of Memory in Early Modern Europe / ed. by Erika Kuijpers, Judith
Pollmann, Johannes Müller, Jasper van der Steen. – Leiden, Boston, 2013. –
P. 27–43; Osipian A. Forgeries and Their Social Circulation in the Context
of Historical Culture: the Usable Past as a Resource for Social Advance in
Early Modern Lemberg/Lviv // Kyiv-Mohyla Humanities Journal. – 2014. –
No. 1. – P. 95–134.
4 Przezdziecki A. Podole, Wołyn, Ukraina. Obrazy miejsc i czasów. –
Wilno, 1841. Окремі частини цього твору були опубліковані у часописі
Przyjaciel Ludu, зокрема про виникнення міста Кам’янця-Подільського
та історію кам’янецьких вірмен: Przezdziecki A. Podole, Wołyn, Ukraina.
Obrazy miejsc i czasów // Przyjaciel Ludu: czyli tygodnik potrzebnych i
pożytecznych wiadomości. – 1841. – R. 8. – No. 3, 4.
5 Пшездзецький навіть пояснив читачу значення англійського слова
tourist. Przezdziecki A. Podole, Wołyn, Ukraina. Obrazy miejsc i czasów. –
Wilno, 1841. – T. 1. – S. ii.
6 Op. cit. – S. ii.
7 В даному випадку мова йде про середньовічних вірменських
правителів, імена яких згадані в Судебнику польських вірмен, пере-
кладеному латинською мовою та затвердженому королем Сигізмундом І
1519 р.
8 Op. cit. – S. 140–142.
9 Niesiecki K. Korona Polska przy złotej wolności starożytnemi
wszystkich katedr, prowincyi, y rycerstwa kleynotami ... podana. – T. 1. –
Cz. 1. – Lwów, 1728. – S. 94.
10 Przezdziecki A. Op. cit. – S. 146.
11 Op. cit. – S. 147–148.
12 Op. cit. – S. 143–145.
13 Op. cit. – S. 143.
14 Zubrzycki D. Die Grichisch-Katholische Stavropigial-kirche in Lem-
berg und das mit ihr vereinigte Institut // Neuester Archiv für Geschichte,
Staatenkunde, Literatur und Kunst. – 1830. – № 77.
15 Більше про Д. Зубрицького див.: Куций І. Денис Зубрицький //
Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 15: Визначні постаті
331
української історіографії ХІХ–ХХ ст. / НАН України. Ін-т історії
України. – К., 2005. – С. 3–34.
16 Zubrzycki D. Historyczne badania o drukarniach rusko-słowiańskich
w Galicji. – Lwów, 1836; Зубрицкий Д.И. О славяно-русских типогра-
фиях в Галиции и Лодомерии // Журнал Министерства народного
просвещения. – 1838. – Ч. XIX; Zubrzycki D. Rys do historyi narodu
ruskiego w Galicyi i hierarchji cerkiewney w temże krolestwie. Z. 1: Od
zaprowadzenia Chrześciaństwa na Rusi aż do opanowania Rusi czerwoney
przez Kazimierza Wielkiego od roku 988 do roku 1340. – Lwów, 1837;
Zubrzycki D. Krytyczno-historyczna powieść minionych lat Czerwonej albo
Halickiej Rusi. Зубрицкий Д.И. Критико-историческая повесть вре-
менных лет Червонной или Галицкой Руси / Пер. О. Бодянского. – М.,
1845; Zubrzycki D. Granice między ruskim i polskim narodem w Galicyi. –
Lwów, 1849; Зубрицкий Д.И. Границы между русскою и польскою
нациями в Галиции // Вестник Юго-Западной и Западной России. –
1863. – Т. II. – Кн. 5; Zubrzycki D. Historia starodawnego księstwa
Halickiego w trzech tomach. Зубрицкий Д.И. История древнего Галицко-
Русского княжества в трех томах. – Львов, 1852–1855.
17 Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwów, 1844. – S. 273.
Видано також український переклад: Зубрицький Д. Хроніка міста
Львова / Пер. І. Сварник. – Львів, 2002.
18 Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – S. 8.
19 Op. cit. – S. 337. У королівському декреті 1654 р. князь – екс-
понент грамоти 1062 року – згаданий під ім’ям «Дмитро». Можливим
поясненням може бути помилка писаря (lapsus calami).
20 «Przywiley ten przy teraznieyszym wyświetleniu historyi ruskiey
śmialo za zmyślony uznać możemy». Op. cit. – S. 338.
21 Op. cit. – S. 338, примітка 82.
22 Zimorowicz J.B. Historia miasta Lwowa / Wyd. M. Piwocki i B. Kom-
paniewicz. – Lwów, 1835.
23 Більше на цю тему див.: Осіпян О. Винайдення престижних
предків у контексті світогляду міського патриціату у Львові XVII ст.:
«перші німці» та «двозначні вірмени» у «Потрійному Львові»
Ю.-Б. Зиморовича // Український історичний журнал. – 2013. – № 5. –
C. 192–229.
24 Zacharyasiewicz F.-K. Wiadomość o Ormianach w Polsce // Biblio-
teka naukowego zakładu imienia Ossolińskich. – Lwów, 1842. – T. 1. –
S. 66–67.
25 Осипян А.Л. Возникновение армянских торговых колоний во
Львове и Каменце-Подольском и их роль в торговле со странами
332
Причерноморья и Восточного Средиземноморья во второй половине
XIII – первой половине XV в. // Studia Historica Europae Orientalis =
Исследования по истории Восточной Европы. – Вып. 5. – Минск, 2012. –
С. 54–84.
26 Осіпян О.Л. Оренда вірменами земельних володінь на Буковині в
останній чверті XVIII – першій половині XIX ст. // Питання історії
України: Збірник наукових статей. – Чернівці, 2000. – Т. 4. – С. 256–
261.
27 Pál J. Armenian Image – Armenian Identity – Assimilation of the
Transylvanian Armenians in the 18th and 19th Centuries // Agnieszka Bar-
szczewska, Lehel Peti (eds.). Integrating Minorities: Traditional Commu-
nities and Modernization. – Cluj-Napoca, 2011. – Р. 13–32. Ejusdem.
Armenian Society in 18th Century Transylvania // Gyöngy Kovács Kiss
(ed.). Studies in the History of Early Modern Transylvania. – Boulder,
Colorado, 2011. – P. 151–178.
28 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 67–68.
29 Op.cit. – S. 71.
30 Op.cit. – S. 71.
31 Op.cit. – S. 71.
32 Krusinski J.T. Prodromus tragicam vertentis belli persici historiam.
2-a impressi corr. – Leopoli, 1740. – Р. 124, 128. Версії Крусінського ми
плануємо присвятити окреме дослідження.
33 Ованес Зограб – чернець вірмено-католицького ордену мхітарис-
тів, заснованого у Венеції 1717 р. Мхітаристи активно займалися
дослідженням вірменської мови, літератури та історії, зокрема історії
вірменської діаспори. 1791 р. о.Зограб відвідав вірменські колонії в
австрійській провінції Галіція. Він зустрічався з місцевими вірмено-
католицькими священиками, від яких отримував інформацію, але
сприймав її некритично. На це прямо вказує Ф.К. Абгаро-Захаріасєвич:
«Священик Ян Зограб Антоніанін з Венеції був у Львові, я бачив його,
коли ще був кліриком, а з тих вірменських священиків, хто ще зараз
живий, архієпископ Стефанович був з ним ближче знайомий. Він (Ян
Зограб) справді їздив по містах в Галіції та Польщі, в яких мешкали
вірмени, і про які міг на той час довідатись – збирав відомості
про вірмен, але сприймав їх без критики і вважав правдивими».
Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 73. Зібрані Зограбом дані використав
настоятель венеційських мхітаристів – архієпископ Степанос Гювер-
Агонц у своїй праці «Географія чотирьох частин світу: Азії, Європи,
Африки та Америки» (Венеція, 1802).
333
34 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 72–73.
35 Op.cit. – S. 73.
36 Op.cit. – S. 73.
37 Op.cit. – S. 70.
38 Op.cit. – S. 71–72.
39 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 72.
40 Зокрема, перу Т. Чацького належить історична праця: O litews-
kich i polskich prawach, o ich duchu, źrzódłach, związku i o rzeczach
zawartych w pierwszym Statucie dla Litwy 1529 r. wydanym. – Warszawa
1800–1801. – T. 1-2.
41 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 72.
42 Болеслав ІІ Сміливий польський князь (1058–1076) і король
(1076–1079) на прохання великого князя київського Ізяслава Яросла-
вича (1054–1078), одруженого з тіткою Болеслава – Гертрудою, здійс-
нив походи на Київ у 1069 і 1077 рр., щоб допомогти Ізяславу по-
вернути владу, втрачену внаслідок міжусобиць.
43 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 74.
44 Справді, у XIV ст. імена Федір та Дмитро були досить попу-
лярними як серед руських, так і серед хрещених литовських князів.
45 Op. cit. – S. 74.
46 Тобто Лев Данилович.
47 «Armenis in comititio secum existentibus». В оригіналі у Зимо-
ровича: «Armenis in commilitio secum existentibus» – «вірмен, що були у
його війську/дружині».
48 Op. cit. – S. 74.
49 Op. cit. – S. 75.
50 Op. cit. – S. 75.
51 Op. cit. – S. 75–76.
52 Beitrage zur siebenbürgischen Ethnographie // Vaterländische Blätter
für österreichischen Kaiserstaat. – Nr. 26. – 28. Marz 1812. – S. 154.
53 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 77.
54 History of Armenia, by Father Michael Chamich; from B. C. 2247 to
the year of Christ 1780, or 1229 of the Armenian era / Trans. from the
original Armenian, by Johannes Avdall. – Calcutta, 1827. – P. 272.
55 Zacharyasiewicz F.-K. Op. cit. – S. 78.
56 Op. cit.
57 Op. cit.
334
58 Op. cit. – S. 79.
59 Op. cit. – S. 86.
This paper examines how the issue of foundation of Armenian colonies
in medieval Rus’ was discussed in historical works published in 1840s by
Aleksander Przezdziecki, Dionizy Zubrzycki, and Franciszek Ksawery
Abgaro-Zachariasiewicz. The paper compares two approaches – critical
and panegyric-apologetic one – determined by various socio-cultural and
political contexts. The paper investigates how these contexts influenced
perception of sources – in particular of so-called «charter of 1062 by prince
Fedir Dmitrovich» – as authentic or fabricated.
Keywords: critical approach, panegyric-apologetic approach, source
criticism, Armenian migration, medieval Rus’.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-104863 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:37:05Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Осіпян, О. 2016-07-23T14:57:00Z 2016-07-23T14:57:00Z 2016 Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. / О. Осіпян // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 311-334. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104863 930.1 (477) “ХIX” У статті досліджується питання як виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі розглядалось в історичних
 працях, виданих у 1840-х роках Александром Пшездзецьким,
 Діонісієм Зубрицьким та Францішком Ксаверієм Абгаро-Захаріасєвичем. В статті порівнюються два підходи – критичний
 та панегіричний/апологетичний – обумовлені різними соціокультурними та політичними контекстами. В статті розглянуто питання як ці контексти вплинули на ставлення до
 джерел, особливо до так званої «грамоти 1062 року князя
 Федора Дмитровича», як до автентичних чи підробних. This paper examines how the issue of foundation of Armenian colonies
 in medieval Rus’ was discussed in historical works published in 1840s by
 Aleksander Przezdziecki, Dionizy Zubrzycki, and Franciszek Ksawery
 Abgaro-Zachariasiewicz. The paper compares two approaches – critical
 and panegyric-apologetic one – determined by various socio-cultural and
 political contexts. The paper investigates how these contexts influenced
 perception of sources – in particular of so-called «charter of 1062 by prince
 Fedir Dmitrovich» – as authentic or fabricated. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемна історіографія Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. Article published earlier |
| spellingShingle | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. Осіпян, О. Проблемна історіографія |
| title | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. |
| title_full | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. |
| title_fullStr | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. |
| title_full_unstemmed | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. |
| title_short | Питання виникнення вірменських колоній в середньовічній Русі в історіографії 1840-х рр. |
| title_sort | питання виникнення вірменських колоній в середньовічній русі в історіографії 1840-х рр. |
| topic | Проблемна історіографія |
| topic_facet | Проблемна історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/104863 |
| work_keys_str_mv | AT osípâno pitannâviniknennâvírmensʹkihkoloníivserednʹovíčníirusívístoríografíí1840hrr |