В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.)
У статті висвітлено історію співробітництва В’ячеслава Липинського з першою українською щоденною газетою «Рада» протягом 1908–1914 рр. Проаналізовано тематику та зміст його дописів у цьому виданні. Доведено, що публіцистика В.Липинського у «Раді» мала переважно полемічний характер і ґрунтувалася...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105591 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) / І.Г. Передерій // Український історичний журнал. — 2011. — № 1. — С. 71-90. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-105591 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Передерій, І.Г. 2016-08-22T15:33:48Z 2016-08-22T15:33:48Z 2011 В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) / І.Г. Передерій // Український історичний журнал. — 2011. — № 1. — С. 71-90. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105591 У статті висвітлено історію співробітництва В’ячеслава Липинського з першою українською щоденною газетою «Рада» протягом 1908–1914 рр. Проаналізовано тематику та зміст його дописів у цьому виданні. Доведено, що публіцистика В.Липинського у «Раді» мала переважно полемічний характер і ґрунтувалася на провідних концептуальних засадах його громадсько-політичних поглядів – територіалізмі, консерватизмі та самостійництві. In the article history of collaboration of Viacheslav Lypyns’kyi with the first Ukrainian daily «Rada» during 1908–1914 is reflected. A subject and maintenance of the publicism limning of figure in this newspaper is analysed. It is well-proven that publicism of V.Lypyns’kyi in «Rada» had mainly polemic character and based on leading conceptual principles him public-political looks – territorializm, conservatism and independence. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) Viacheslav Lypyns’kyi as the Contributor of “Rada”, the First Ukrainian Daily Newspaper (1908–1914) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) |
| spellingShingle |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) Передерій, І.Г. Історичні студії |
| title_short |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) |
| title_full |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) |
| title_fullStr |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) |
| title_full_unstemmed |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) |
| title_sort |
в’ячеслав липинський як співробітник першої української щоденної газети «рада» (1908–1914 рр.) |
| author |
Передерій, І.Г. |
| author_facet |
Передерій, І.Г. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2011 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Viacheslav Lypyns’kyi as the Contributor of “Rada”, the First Ukrainian Daily Newspaper (1908–1914) |
| description |
У статті висвітлено історію співробітництва В’ячеслава Липинського
з першою українською щоденною газетою «Рада» протягом 1908–1914 рр.
Проаналізовано тематику та зміст його дописів у цьому виданні. Доведено,
що публіцистика В.Липинського у «Раді» мала переважно полемічний характер і ґрунтувалася на провідних концептуальних засадах його громадсько-політичних поглядів – територіалізмі, консерватизмі та самостійництві.
In the article history of collaboration of Viacheslav Lypyns’kyi with the first
Ukrainian daily «Rada» during 1908–1914 is reflected. A subject and maintenance
of the publicism limning of figure in this newspaper is analysed. It is well-proven
that publicism of V.Lypyns’kyi in «Rada» had mainly polemic character and
based on leading conceptual principles him public-political looks – territorializm,
conservatism and independence.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105591 |
| citation_txt |
В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) / І.Г. Передерій // Український історичний журнал. — 2011. — № 1. — С. 71-90. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT perederíiíg vâčeslavlipinsʹkiiâkspívrobítnikperšoíukraínsʹkoíŝodennoígazetirada19081914rr AT perederíiíg viacheslavlypynskyiasthecontributorofradathefirstukrainiandailynewspaper19081914 |
| first_indexed |
2025-11-26T04:45:02Z |
| last_indexed |
2025-11-26T04:45:02Z |
| _version_ |
1850612323887087616 |
| fulltext |
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
і.Г.ПеРедеРій*
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ЯК СПІВРОБІТНИК ПЕРШОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ЩОДЕННОЇ ГАЗЕТИ «РАДА» (1908–1914 рр.)
У статті висвітлено історію співробітництва В’ячеслава Липинського
з першою українською щоденною газетою «Рада» протягом 1908–1914 рр.
Проаналізовано тематику та зміст його дописів у цьому виданні. Доведено,
що публіцистика В.Липинського у «Раді» мала переважно полемічний харак-
тер і ґрунтувалася на провідних концептуальних засадах його громадсько-по-
літичних поглядів – територіалізмі, консерватизмі та самостійництві.
Непересічна постать В’ячеслава липинського викликає особливий
інтерес з боку вітчизняних науковців протягом останніх двох десятиліть.
Адже на ім’я видатного українського громадсько-політичного діяча, науков-
ця, дипломата і політика протягом усієї радянської доби було накладено
ідеологічне табу, як на «буржуазного націоналіста». Після проголошення
незалежності України відбувся своєрідний сплеск у вивченні як багатющої
наукової, політологічної та публіцистичної спадщини В.липинського, так і
самої його постаті й різних сфер діяльності.
Однією з недостатньо досліджених сторінок у житті В.липинського
залишається частина його публіцистики дореволюційної доби, зокрема та, що
пов’язана зі співробітництвом у першій українській щоденній газеті «Рада»
(Київ), котре тривало з 1908 р. і майже до початку першої світової війни.
Очевидно, немає сенсу наводити всю бібліографію студій липинськознавства.
Серед тих, у котрих наша проблема знайшла дотичне висвітлення, назве-
мо наукову розвідку І.Гирича1. У ній автор у загальних рисах характеризує
публіцистику В.липинського в «Раді», спираючись переважно на його листу-
вання, видруковане у першому томі епістолярія, в якому власне й опублікована
ця стаття. Невеликий за обсягом параграф, присвячений цій же темі, містить
також монографічне дослідження про В.липинського польського дослідника
б.Ґанцажа2. Автор, подаючи перелік публікованих В.липинським статей у
«Раді» (на наш погляд, не зовсім повний, про що йтиметься нижче), фактич-
но обмежується стислою характеристикою лише трьох із них, уже аналізованих
принагідно іншими дослідниками3.
1 Гирич І. В’ячеслав липинський у світлі його листування з дореволюційних часів // Ли-
пинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». листування / Ред. я. Пеленсь-
кий, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. – Т.1 (А–Ж) – К., 2003. – С.83–118.
2 Gancarz B. «My, szlachta ukraińska…». Zarys życia і działalności Wacława Lipińskiego.
1882–1914. – Kraków, 2006. – S.224–231.
3 Див.: Bilas L. Intellectual Development of V.Lypyns’kyj: His World View and Political Activity
before World War I // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol.IX. – №3/4. December. – Special issue:
The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj. – P.263–286; Ульяновський В. Українська
справа Миколи Аркаса і В’ячеслав липинський (Штрихи до проблеми ролі перших і других осіб
в розвитку національної думки) // В’ячеслав липинський. Історико-політологічна спадщина і су-
часна Україна: [Мат. Міжнар. наук. конф., яка відбулася 2–6 червня 1992 р. у Києві, луцьку і
Кременці з нагоди 110-х роковин з дня народження вченого]. – К.; Філадельфія, 1994. – С.161–170.
* Передерій Ірина Григорівна – кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри
історії Росії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
E-mail: iryna1006@ya.ru
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
72 І.Г.Передерій
Метою даної наукової розвідки є спроба детального вивчення історії
співробітництва В.липинського з газетою «Рада» протягом 1908–1914 рр.,
а також характеру відповідної його публіцистичної спадщини. Свого
часу Р.Пиріг висловив слушне міркування про необхідність тематичних
досліджень у царині грушевськознавства4. Нам видається доцільним такий
підхід і стосовно липинськознавчих студій. Вивчення ж публіцистики ви-
датного діяча і є таким тематичним дослідженням. Адже саме публіцистику
історична наука вважає особливим видом літературної творчості, котра
трактує актуальні суспільно-політичні питання5, а тому публіцистичні
писання В.липинського цікаві з погляду вивчення процесу формування
та еволюції його політичного світогляду. Крім того, серед науковців досі
не склалося єдиної думки стосовно того, чи був В.липинський консерва-
тором від початку громадсько-політичної діяльності, чи все ж таки в його
політичній біографії можна виділити певний демократичний період.
Задля з’ясування всіх окреслених питань нами ставилися такі завдання:
проаналізувати тематику та зміст публіцистичних писань В.липинського
до «Ради», визначити провідні концептуальні засади його громадсько-
політичних поглядів періоду співробітництва у щоденній українській газеті,
на основі комплексу документальних матеріалів, епістолярної спадщини (як
опублікованої, так і віднайденої в архівних фондах), мемуаристики дослідити
можливий вплив В.липинського на видавничо-редакторське коло «Ради».
Відомо, що саме у «Раді» В.липинський і започаткував свою літературно-
публіцистичну, чи, як сам він занотував у автобіографії, поданій 1923 р. до
Наукового товариства імені Т.Шевченка (дійсним членом котрого він був із
1914 р.), «письменницьку» діяльність6.
Після закінчення Першої класичної київської гімназії у 1902 р. та
служби в драгунському Ризькому полку, що стояв у Крем’янці на Волині,
В.липинський став студентом краківського яґеллонського університету, де
вивчав агрономію. Закінчивши навчання у 1906 р., В.липинський виїхав
до Женеви, щоб студіювати соціологію у тамтешньому університеті. Саме
у цьому місті він познайомився з видатним українським письменником та
просвітнім діячем борисом Грінченком, котрий залучив його до культурно-
просвітницької діяльності7. Із цією сферою пов’язана і тема першої статті,
підготовленої В.липинським для газети «Рада».
За дорученням б.Грінченка, котрий, між іншим, був тоді офіційним
ви давцем «Ради», В.липинський почав добирати науково-популярний
матеріал із польської літератури, який, на його думку, доцільно було б
4 Пиріг Р. Грушевськознавство: стан та перспективи розвитку // Укр. іст. журн. – 1996. –
№5. – С.71–82.
5 Черноморский М.Н. источниковедение истории СССР (советский период). – Москва,
1966. – С.266.
6 біографія В.липинського // Липинський В. З епістолярної спадщини. листи до Д.До-
рошенка, І.Кревецького, Р.Метика, О.Назарука, С.Шелухіна / Упор., авт. вступ. ст. і ком.
Т.Осташко, ю.Терещенко. – К., 1996. – С.160–164. Також див.: Центральний державний
історичний архів України, м. львів (далі – ЦДІАл України). – Ф.309. – Оп.1. – Спр.38. –
Арк.30–33.
7 Гирич І. Указ. праця.– С.109.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
73В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
перекласти українською та використати у просвітніх цілях. Список таких
книг В.липинський завершив укладати навесні 1908 р.8 і одразу підготував
для «Ради» огляд цієї літератури під назвою «На увагу нашим видавницт-
вам (Матеріял до нашої популярно-наукової літератури)», котрий був над-
рукований у березні. У цій статті В.липинський звертав увагу українських
видавництв на брак української літератури науково-популярного та
культурно-просвітницького характеру, а тому закликав здійснювати пере-
клад та друк відповідних польськомовних книг, особливо природничого ци-
клу, оскільки на літературу гуманітарну, як переконався В.липинський,
національна культура кладе свій такий сильний відбиток, що відповідні
книжки для інших народів стають непридатними9. Про цей «спеціальний
дух» деяких польських книжок він писав і у листі до б.Грінченка10.
Відтоді В.липинський активно друкувався у «Раді» і підтримував
зв’яз ки з її редакцією аж до Першої світової війни, з початком якої він
був мобілізований як офіцер до лав російської армії. Публіцистика для
В.липинського, на слушну думку І.Гирича, була важливим засобом апеляції
до широкої громадськості11. На той час своєрідним речником ідеї відродження
підросійської України була газета «Рада». Отже, В.липинський, котрий вва-
жав себе українцем-католиком, що бере активну участь в українському русі,
звернув свою увагу, як публіцист та громадсько-політичний діяч, саме на
цей часопис. Головний (і фактичний) видавець «Ради» євген Чикаленко
надзвичайно високо оцінював В.липинського: «Це людина нещоденна і
[...] після Грушевського це найталановитіший наш публіцист»12. Серед
співробітників газети, крім є.Чикаленка, В.липинський також підтримував
тісні зв’зки із фактичним її редактором С.єфремовим, а пізніше – редакто-
ром А.Ніковським.
Свої статті у «Раді» В.липинський здебільшого публікував під псев-
до німом «В.Правобережець», певно, вказуючи тим, на свою належність до
спольщеної української шляхти. Частина дописів побачила світ під власним
іменем автора. Усього протягом 1908–1912 рр. у «Раді» було надруковано
17 його статей та одна заява (див. бібліографічний покажчик публікацій
наприкінці статті). По роках ця статистика розподіляється таким чином:
1908 р. – 3 статті, 1910 р. – 6 статей та 1 заява, 1911 р. – 7, 1912 – 1. Особливо
активне співробітництво В.липинського у «Раді» припадає, як бачимо, на
1910–1911 рр. За бібліографічним покажчиком А.Струтинської, протягом
1910–1911 рр. саме у цьому часопису побачили світ 13 із 17 написаних тоді
ж статей В.липинського13.
8 листи В.липинського до б.Грінченка // Липинський В. Повне зібрання творів, архів,
студії. Серія «Архів». листування. – С.343–351.
9 Липинський В. На увагу нашим видавництвам (Матеріял до нашої популярно-наукової
літератури) // Рада. – 1908. – №62. – 14 (27) березня. – С.2–3.
10 листи В.липинського до б.Грінченка. – С.346.
11 Гирич І. Указ. праця.– С.105.
12 Чикаленко Є. щоденник (1907–1917): У 2 т.: Документально-художнє видання. – К.,
2004. – Т.1. – С.245.
13 Strutyns’ka А. Bibliography of V.Lypyns’kyj’s Works // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. –
Vol.IX. – №3/4. December. – Special issue: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj. –
P.499–505.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
74 І.Г.Передерій
Однак і А.Струтинська, і б.Ґанцаж, подаючи перелік статей у «Раді»
авторства В.липинського, оминають його публікацію 1912 р. під назвою
«Нові дані про зріст польської кольонізації в Східній Галичині», видруко-
вану в №294 від 25 грудня. Ця стаття підписана скороченим псевдонімом
В.липинського – «Прав.». Подібне практикувалося у пресі. Досить часто
автори публікацій підписувалися скороченим прізвищем або псевдонімом:
«С.є.» – Сергій єфремов; «М.Г-р» – Максим Гехтер; «В-ко», «Василько» –
псевдоніми А.Ніковського. Певно, В.липинський також скористався тут
таким правом. На наш погляд, згадана стаття належить саме його перу,
оскільки, по-перше, жоден інший співробітник «Ради» не мав співзвучного
прізвища чи псевдоніма, а, по-друге, тема публікації цілком відповідає
сфері його громадсько-політичних зацікавлень дореволюційного періоду. Та
й стиль В.липинський-публіцист мав доволі особливий і дуже виразний, що
дозволяє досить легко вирізнити його статті з-поміж решти. Крім того, певне
підтвердження авторства В.липинського стосовно цієї статті знаходимо в
його листах до С.єфремова від 14 та 16 грудня 1912 р. (тобто, за кілька днів
до появи публікації), де він згадує про надіслану «статейку для «Ради»»14.
єдиним роком у період з 1908 по 1912 рр. включно, коли В.липинський
не друкувався у «Раді», був 1909 р. Вірогідно, це пов’язано з тим, що в цей час
В.липинський видавав у Києві разом з б.ярошевським та л.Радзейовським
польськомовний часопис територіалістичної орієнтації «Przegląd Krajowy»,
і його публіцистика тоді призначалася саме для згаданої газети. Не дру-
кувався В.липинський у «Раді» також у 1913–1914 рр., однак уже з інших
причин: у цей час він переїздить до свого, успадкованого від дядька по
материнській лінії Адама Рокицького, маєтку Русалівські Чагарі неподалік
від Умані, де, як справжній дідич, віддається справі розвитку господарства15.
Однак і в цей час він пильно стежить за публікаціями у «Раді», листується з
є.Чикаленком, С.єфремовим, редактором газети А.Ніковським. У цих лис-
тах В.липинський обіцяє подавати статті до «Ради», висловлює свої погляди
на напрями розвитку щоденної української газети.
Переважна більшість писань В.липинського у «Раді» присвячувала-
ся актуальним проблемам польсько-українських взаємин у підросійській
чи підавстроугорській Україні. Так, одна зі статей за 1910 р., написана у
руслі полеміки з часописом «Dziennik Kijowski», стосувалася характеристи-
ки трьох провідних польських політичних течій у підросійській Україні та
їх друкованих органів – «угодовської» (представленої часописом «Kresy»),
«вшехпольської» («Dziennik Kijowski») та демократично-українофільської
(представленої редагованим В.липинським часописом «Przegląd Krajowy»).
Перша течія (яка після 1905 р. переродилася в «крайовську»), орієнтувалася
на підтримку російських урядових сфер із метою зберегти свій вплив в
Україні. Друга – стояла на ґрунті «історичної Польщі» і не відрізнялася, за
14 листи В.липинського до С.єфремова // Липинський В. Повне зібрання творів, архів,
студії. Серія «Архів». листування. – С.660–684.
15 Масненко В. Маєтності В’ячеслава липинського й Адама Рокицького в Русалівці //
Пам’ятки України. – 2002. – №2. – С.145–149.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
75В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
висловом В.липинського, від першої соціальними і національними погля-
дами, а лише державно-політичними. Обидві течії В.липинський характе-
ризував як консервативно-клерикальні і в суті своїй ворожі до українського
демократичного руху. На відміну від них третя течія, котру представ-
ляв двотижневик «Przegląd Krajowy», була польською лише наполовину,
«утраквістичною» (утраквісти – одна з назв представників поміркованого
крила гуситського руху у Чехії першої половини XV ст. – І.П.), оскільки, з
одного боку, вона служила виразом поширення української національної
свідомості серед спольщених українців, а, з іншого, об’єднувала тих поляків,
котрі визнавали свої громадянські обов’язки щодо України та її народу16.
як бачимо, напрям «Przeglądu Krajowego» у своїй статті В.липинський
визначав як демократично-українофільський. На наш погляд, його слід
було б назвати територіалістичним, адже саме ідеологію територіалізму
відстоював цей часопис на своїх шпальтах. Однак автор статті вживає
інший термін, певно, з огляду на напрям «Ради», котра офіційно вважалася
безпартійною газетою, але з часу постання ТУП у 1908 р., до якого нале-
жала більшість співробітників газети, фактично представляла погляди цієї
громадсько-політичної організації.
У статті В.липинський наголошував, що після революції 1905 р.
відбувся повний занепад поступової течії (яка й до того не була силь-
ною), також підупала течія угодовсько-крайовська. Отже, найсильнішою
політичною польською течією виявилася вшехпольська, котра на тере-
нах України зазнала значної еволюції, але незмінним при цьому зали-
шився її націоналізм, спрямований насамперед проти українського руху.
В.липинський був свідомий того, що саме ця, вшехпольська, течія має
найбільше прихильників серед етнічної польської громадськості в Україні.
Тому-то він закликав представників українства відверто подивитися на гас-
ла, котрі нею висуваються як програмні, і відповідно на них реагувати17.
Поява цієї статті була невипадковою. Адже з’явилася вона за кілька
днів до зібрання «уділовців та прихильників» часопису «Przegląd Krajowy»,
яке мало вирішити його подальшу долю. Часопис видавався протягом
1909 – початку 1910 рр. з фактичної ініціативи В.липинського для поши-
рення територіалістичної ідеології. його можна вважати спробою залучити
польські, насамперед дворянські, елементи до українського руху. Однак ідея
територіалізму так і не була сприйнята ширшим польським загалом. Перед
фактичним припиненням видання «Przeglądu Krajowego» В.липинський
своєю публікацією в «Раді» ще раз звертав увагу прогресивної української
громадськості на цей польський друкований орган, у котрому стало можли-
вим «польсько-українське єднання»18. Тоді він ще сподівався, що «Przegląd
Krajowy» не припинить свого існування, про що писав у листі до митрополи-
та Андрея Шептицького від 14/27 січня 1910 р.19
16 Правобережець В. На новий шлях з старими думками (До польсько-українських відносин
на Правобережжі) // Рада. – 1910. – №18. – 23 січня (5 лютого). – С.2.
17 Там само. – С.3.
18 Рада. – 1909. – №213. – 22 вересня / 5 жовтня – С.1.
19 ЦДІАл України. – Ф.358. – Оп.1. – Спр.292. – Арк.22.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
76 І.Г.Передерій
Інша стаття за той же рік, друкована у №27/28 «Ради» під заголовком
«Неправдою світ пройдеш, але назад не вернешся», піддавала нищівній
критиці польсько-російське «братання» в Галичині, що проводилося «кош-
том українського народу». У ній В.липинський виступав проти так звано-
го неослов’янського руху, декларативного за своєю сутністю, котрий різ-
ними способами намагався замаскувати перед міжнародною спільнотою
українське національне відродження. Керманичі польської національної
політики, проводячи угодовську щодо російських урядових сфер політику
підтримки галицького москвофільства, витворювали «русскость» (за вис-
ловом В.липинського) «коштом здавлювання українського національного
руху»20. Однак ця ж польсько-галицька політика врешті обернулася проти
її творців, оскільки російські урядові кола зажадали в обмін на надання
національних прав полякам у складі Російської імперії таких же прав для
«русскіх» у Галицькій Русі.
більше того, у Західній європі склалася хибна думка про тотожність
національної належності «галицьких русинів» і росіян, що яскраво ви-
явилося, зокрема, у публіцистичній полеміці польського письменника
Генріка Сенкевича та французького громадського діяча Андре Шередама
(Chéradame). У цій полеміці француз, виступаючи за польсько-російську зго-
ду, закидав полякам наявність «етнографічних та релігійних комплікацій
на окраїнах давньої польської держави»21.
Польська преса вороже поставилася до французького публіциста і по-
чала у відповідь критикувати його за незнання дійсного стану польсько-ук-
раїн ських відносин у Галичині. В.липинський же у своїй статті підкреслю-
вав, що якби французький автор знав польсько-російські відносини не
ли ше з неослов’яністичних промов, «то йому було б відомо, що етнографічні
границі польського і російського народу ніде з собою не сходяться і що не
може бути тому між цими народами ніяких «етнографічних комплікацій»,
а є тільки споконвічна боротьба (Польщі та Росії – І.П.) за «право володіння
над українським і білоруським народом»22. Винуватцем же такого незнан-
ня в європі справжніх проблем польсько-українсько-російських взаємин
В.липинський вважав вшехпольську пресу, зокрема, такі часописи, як
«Gazeta Warszawska», редагована польським націоналістом та українофобом
Романом Дмовським, а також київський «Dziennik Kijowski». Саме вони і
намагалися за всяку ціну приховати від світової спільноти факт розростан-
ня українського руху та знівелювати «українське питання», котре набувало
все більшої гостроти у межах як Російської, так і Австро-Угорської імперій.
Узагалі, слід сказати, що польська націоналістична преса виявляла
«особливий інтерес» як до публіцистики В.липинського, так і взагалі до його
діяльності, особливо в царині поширення ним ідеології територіалізму. Від
моменту видання часопису «Przegląd Krajowy» він стає об’єктом постійних
20 Правобережець В. Неправдою світ пройдеш, але назад не вернешся // Рада. – 1910. –
№27. – 4 (17) лютого. – С.1.
21 Там само.
22 Там само. – №28. – 5 (18) лютого. – С.1.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
77В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
нападок із боку вшехпольської преси. Своєрідним їх апогеєм виявилися
публікації про так звані «ревеляції» (викриття) б.Раковського, що пошири-
лися влітку 1910 р. Суть їх зводилася до того, що польський шпигун-не-
вдаха болеслав Раковський, котрий працював на користь Пруссії, оголо-
сив про наявність у нього «документів», згідно з якими український рух
фінансувався прусським урядом. Серед імен діячів, котрі начебто провади-
ли свою діяльність на «прусські марки», називалося чотири однозвучних із
прізвищами відомих у громадському житті українців: «Федорчук, Шелухін,
луценко і ліпінський». щодо останнього «Goniec Wieczorny», котрий пер-
шим видрукував фальшиві «документи» б.Раковського, зробив припущен-
ня: чи не той це пан липинський, котрий є автором брошури «Шляхта на
Україні», співробітник «Przeglądu Krajowego», що боровся «з нами і прово-
див гайдамацькі ідеї»?23 Причетними до цієї «справи» оголошувалися також
деякі українські часописи: львівська газета «Діло», віденський «Ukrainische
Rundschau», київська «Рада».
За «Goncem Wieczornym» фальшивку передрукували ще кілька поль-
сь ких видань – «Czas», «Kurjer Warszawsky», «Słowo Polskie». «Ревеляції
Раковського» досить швидко лопнули як мильна бульбашка. Тому більшість
польських пресових органів у Галичині та у підросійській Польщі (за винят-
ком вшехпольських, а також чорносотенної москвофільської «Прикарпатської
Русі») були змушені це визнати. Однак у підросійській Україні польська пре-
са розгорнула справжнє цькування згаданих представників українського
руху. Особливо «виявив» себе у цьому «Dziennik Kijowski», котрий за допо-
могою власних публіцистів І.бартошевича та Е.Пашковського (останній
був постійним запеклим опонентом В.липинського у пресі і друкувався під
псевдонімом «Czarny Jegomośc») усіляко поширював брехливі «ревеляції»,
переконуючи своїх читачів в їх правдивості24.
У відповідь на ці нападки В.липинський уже за кілька днів після появи
згаданих вище статей у «Dzienniku Kijowskim» пише у Кракові (де він пере-
важно мешкав у той період, працюючи у краківських бібліотеках та архівах
над своїми науковими розвідками) і надсилає до редакції «Ради» статтю
«лицарі брехні і фальшивих доносів», в якій викриває шовінізм київського
вшехпольського часопису. Показуючи у статті всю безпідставність звину-
вачень представників українського руху в матеріальному зиску від їхньої
діяльності, а одночасно й демонструючи читачам зумисність публіцистів
«Dziennika Kijowskiego» у поданні завідомо фальшивих даних (статті
в київ ському часописі з’явилися вже після одержання краківських га-
зет із запереченням автентичності «таємних документів»), В.липин сь-
кий із запалом блискучого полеміста-публіциста кидає своїм опонентам:
«Але тільки не смійте судити других після себе і не думайте ви, колоністи-
плантатори та визискувачі нашого народу, і ви, їхні наймити – публіцисти
з «Dziennikа Kijowskiegо», що ідеї без грошей не буває (тут і далі курсив
23 Ярошевський Б. Провокація зненависти // Рада. – 1910. – №130. – 10 (23) червня. – С.1–2.
24 Див.: Rząd pruski a «ukraińcy» // Dziennik Kijowski. – 1910. – №147. – 8 (21) czerwca. – S.1;
Wobec pruskiej roboty // Ibid. – 1910. – №148. – 9 (22) czerwca. – S.1.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
78 І.Г.Передерій
В.липинського – І.П.), що суспільна праця, праця-обов’язок супроти того
народу, з котрого і з котрим живеш, тільки за гроші можлива, тільки грішми
може бути підкуплена!»25. Фактично, В.липинський залишався вірним
виробленій ним ідеології територіалізму, котру ширив за рік до цього у
часописі «Przegląd Krajowy».
ще до появи цієї статті у «Раді» 20 червня 1910 р. він написав ли-
ста до євгена Чикаленка, в якому називав поширення польськими газе-
тами «ревеляцій Раковського» «підлістю [...], на яку зважилась супроти
українського руху вшехпольсько-москвофільська спілка». Далі він запев-
няв, що обов’язково вирішуватиме справу своєї честі у суді, а також запи-
тував є.Чикаленка, чи вчинить так само редакція «Ради», котра також
фігурувала у цьому скандалі під найменням «Порада» (абсолютно зрозуміло
було, про яку газету йдеться), чи, можливо, вона лише обмежиться полемікою
з польськими часописами на своїх шпальтах. «Питаю Вас про це тому, – пи-
сав В.липинський, – що, сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому
становищі, і тутешні адвокати, до котрих я звертаюся, в наших відносинах
не орієнтуються, а я сам теж не знаю наших законів про пресу»26.
Через три дні «Рада» надрукувала офіційну заяву В.липинського до
польських часописів у справі «ревеляцій Раковського», в якій він стверджу-
вав, що позиватиметься до редакторів цих видань у суді27. Далі «Рада» уваж-
но стежила за підготовкою судового процесу і висвітлювала його перебіг
на своїх шпальтах. У листопаді 1911 р. редакція відрядила до Варшави,
де в окружному суді мали заслухати справу, власного кореспондента –
львів’янина Михайла лозинського.
Напередодні суду у «Раді» з’явилася редакторська стаття «Перед проце-
сом», в якій В.липинського схарактеризовано, як «талановитого публіциста і
вченого», котрий «належить до тих людей польської культури, які зрозуміли
свій зв’язок з українством і вернулись до рідного народу»28. Далі в статті да-
валася позитивна оцінка територіалістичної течії серед спольщеного грома-
дянства в Україні, а також течії українців-латинників, до якої зараховував
себе В.липинський. Указувалося на запеклу боротьбу, котру вели проти цих
течій вшехполяки, одним із виявом чого й стали фальшивки б.Раковського.
«Рада» наголошувала: «В особі липинського зроблено спробу заплямувати
весь той рух, який розбиває ілюзію історичної Польщі й польського stanu
posiаdania на українській землі»29.
Проте, до суду, зрештою, не дійшло, оскільки газети «Goniec Wieczorny»
та «Kurjer Warszawsky», до яких позивався В.липинський, принесли офі-
ційні вибачення за завдану ними моральну шкоду, заявивши, що свої
підозри визнають непідтвердженими і вважають діяльність В.липинського
25 Липинський В. лицарі брехні і фальшивих доносів // Рада. – 1910. – №136. – 17(30) черв-
ня. – С.1–2.
26 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі – ІР НбУВ). –
Ф.І. – №35572. – Арк.1–2.
27 Заява Вацлава ліпінського // Рада. – 1910. – №130. – 10 (23) червня. – С.2.
28 Перед процесом // Рада. – 1911. – №257. – 13 (26) листопада. – С.1.
29 Там само. – С.2.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
79В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
заснованою на ідейному ґрунті, що не дає підстав для подібних закидів.
Ця заява з’явилася в обох згаданих газетах30. Про всі подробиці справи
«Рада» повідомляла своїм читачам, а М.лозинський по закінченні процесу
подав розлогу викривальну стосовно відповідачів статтю31.
За цю підтримку з боку «Ради» В.липинський щиро дякував у листі до
є.Чикаленка від 28 листопада 1911 р.: «Хотілося ж мені перш за все подяку-
вати Вам щиро, яко видавцеві «Ради», за цю моральну і матеріальну участь,
котру взяла Ваша газета в моєму процесі. Найбільше, розуміється, залежа-
ло мені на участи моральній і власне за цю ідейну поміч, котру я зазнав
від «Ради» і під час нападу на мене вшехпольських газет і тепер, під час
процесу, дозвольте мені хоч листовно Вам і редакції сказати щире сердечне
спасибі»32. В.липинський вважав, що має повернути редакції «Ради» кошти
(30 руб.), котрі газета витратила на відрядження спеціального кореспонден-
та до Варшави. Натомість є.Чикаленко пропонував покрити їх гонораром
за статті. В.липинський відповідав у листі, що не може пристати на таку
пропозицію: «Оці свої нечисленні статі вважаю своїм одиноким вкладом до
тієї спільної праці, якою є в сучасний момент одинока українська щоденна
газета. І як не брав я гонорарів від «Ради» досі, так не буду брати і надалі»33.
Одночасно В.липинський висловлював і є.Чикаленкові, і С.єфремову
жаль із приводу опублікування у №263 «Ради» фейлетону Шершня під наз-
вою «Процес». У ньому в недопустимій, на думку В.липинського, сатиричній
формі подавався перебіг його судової справи проти польських газет. Цей
матеріал «прикро вразив» В.липинського, оскільки, як він сам пояснював,
у «дражливих справах чести всякий навіть найдотепніший дотеп буде не на
місті, через те, що заподіяна комусь тяжка і болюча образа до сміхованок не
надається, тим більше, коли ображений є товаришем по перу і по газеті»34.
щоправда, тут же зауважував, що не бачить у цьому злої волі з боку редак-
ції, а лише недогляд.
Навіть по завершенню судової справи з приводу «ревеляцій Раковського»
польська преса продовжувала боротьбу з територіалістичною ідеологією, ко-
тру пропагував В.липинський та його послідовники: Стефан та Францішка
Вольські, Антоній Станевич (був адвокатом В.липинського у справі про
фа ль шивки б.Раковського), йоахим Волошиновський (видавець газети
«Світова зірниця), л.Сідлецький («Сава Крилач»), Адам Рокицький та ін.
Так, на початку 1912 р. «Рада» повідомляла: «Польська преса певного на-
прямку ніяк не може примиритися з латинницькою течією серед спольще-
ного поміщицтва на Україні і, як це у неї водиться взагалі в стосунках до
українського руху, намагається цю течію обкидати грязюкою»35. Далі «Рада»
наводила уривок із п’ятого числа тижневика «Swiat», де говорилося, зокрема
30 Справа українського журналіста В.ліпінського // Рада. – 1911. – №259. – 16 (29) листопа-
да. – С.3.
31 Лозинський М. «Разоблачения» Раковського перед варшавським судом // Рада. – 1911. –
№261. – 18 листопада (1 грудня). – С.1.
32 ІР НбУВ. – Ф.І. – № 35575. – Арк.1–1 зв.
33 Там само. – №35576. – Арк.1 зв.
34 Там само. – №35575. – Арк.1 зв. – 2.
35 Рада. – 1912. – №36. – 14 (27) лютого. – С.3.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
80 І.Г.Передерій
про «каламутні ідеї п. В.липинського, що проповідують ні більше ні менше
як тільки відпольщення [...] поміщицтва на користь українства». Далі ав-
тор статті у польському часописі робив уже «традиційний» для цієї преси
висновок: «Чи поширювання цих ідей має будучність, трудно тепер сказати,
однак мені видається дуже сумнівною ця quasi-ідейність, бо я підозрюю, що
матеріальний бік грає тут домінуючу ролю»36.
Незважаючи на це шалене цькування з боку польської преси, пуб лі-
цис тичне перо В.липинського продовжувало аргументовано і блискуче
розвінчувати польську та російську антиукраїнську ідеологію. Так, зокрема,
у статті «Мобілізація російської і польської «чорної сотні»» він викриває справ-
жню сутність журналу «Русь», видаваного відомим польським істориком
Ф.Равітою-Ґавронським, підкреслюючи, що цей часопис «спеціально при-
значений на те, щоб грязюкою обкидати сучасний український рух, щоб
вшехпольською брехнею опоганювати нашу гірку і сумну, але дорогу для
нас минувшину»37. В.липинський посилається тут на франкомовну брошу-
ру Ф.Равіти-Ґавронського «Небезпека для європи», в якій викладено його
теорію про «туранське» походження «кочової української орди», котра тільки
завдяки «Росії і Польщі» не загрожує поки що європі.
Цю «теорію» польського історика перейняли й представники російської
шовіністичної преси, зокрема відомий публіцист-українофоб М.Меншиков
із «Нового времени», котрий у своїх писаннях виводив українців від пе че-
нігів і половців і, як зазначав В.липинський, «лякав оцим «страховищем»
добродушну «расейську» і «маларасейську» публіку». Також у своїх стат-
тях М.Меншиков писав про «австрійську інтригу», що підтримує начебто
український рух. М.Меншиков користувався сприянням із боку «органу
більшості польського суспільства» у підросійській Україні – видання «Gazeta
Warszawska» з уже згадуваним Р.Дмовським на чолі, котрий стверджував,
що коли ці «погляди знайдуть ширшу віру [...] в російськім суспільстві, як
побачить воно, що український рух може небезпечніший для російської дер-
жави від «польської інтриги», то тоді російські націоналісти менше будуть
схильні [...] мститись на поляках за те, що вони боряться з забаганками [...]
українців, котрі хочуть здобути собі власть і політичну перевагу в Галичині».
Звідси В.липинський робив висновок, що єдина платформа, на котрій мо-
жуть примиритися російські і польські чорносотенці, вже знайдена і суть
її – «це спільна ненависть до українського національного відродження!»38.
Темам антиукраїнської польської та російської політики були також
присвячені статті: «братья малороссы» (Рада. – 1908. – №221), «Слідами
Потоцького» (Рада. – 1911. – №170), «На чисту воду. Остання відповідь
п. Здєховському і Ко» (Рада. – 1911. – №217). Не оминав В.липинський у
дописах і інших важливих тем. Зокрема, кілька статей за 1910–1911 рр. він
36 Рада. – 1912. – №36. – 14 (27) лютого. – С.3.
37 Правобережець В. Мобілізація російської і польської «чорної сотні» // Рада. – 1911. –
№30. – 8(21) лютого. – С.1.
38 Там само.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
81В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
присвятив проблемі запровадження земської реформи на Правобережжі39.
Заведені тут російським урядом земські установи В.липинський уважав
антиукраїнськими та антидемократичними за своєю суттю, оскільки в
результаті земських виборів до їх складу ввійшли, як відомо, здебільшого
російські, зросійщені та вшехпольські елементи.
Ми вже зазначали, що 1910–1911 рр. були найбільш активними у
плані співпраці В.липинського зі щоденною українською газетою. Однак
сам публіцист не вважав свій внесок у розвиток цього часопису достатнім,
оскільки майже всі свої сили спрямовував тоді на поширення ідеї те ри то-
ріалізму серед полонізованих елементів. У листі до є.Чикаленка від 18 жовт-
ня 1911 р. він зауважував: «літературна праця на полі національного
відродження українців спольщених, праця, котру вважаю своїм першим
обов’язком, а крім того всякі особисті клопоти не давали мені досі змоги при-
святити «Раді» стільки праці і часу, скільки б мені хотілося»40.
Причинами, котрі заважали В.липинському ще активніше віддатися
публіцистичній творчості у «Раді», були його наукова робота в бібліотеках
та архівах Кракова, а також праця над підготовкою альманаху «Z dziejów
Ukrainy» яка тривала понад два роки (побачив світ у липні 1912 р.). Цей
збірник був присвячений, як відомо, пам’яті подвижників ідеї служіння
Україні шляхти польської культури – Володимира Антоновича, Павлина
Свенціцького, Тадея Рильського. У вже згаданому листі до є.Чикаленка
В.липинський обіцяв після виходу альманаху присвятити себе «Раді», щоб
«більше, чим дотепер, прикласти своїх сил до цього найважніщого тепер для
українства і найкористніщого, веденого Вами, діла». До того ж, він ділився
планами подати до «Ради» низку статей на деякі сучасні українські теми
та кілька історичних розвідок41. Про те ж писав і в листі до С.єфремова від
22 березня 1912 р.: «До «Ради» [...] хочу дати цілий ряд статей. [...] Хотілося
б поділитись багатьма думками, на деякі речі звернути спеціяльну увагу»42.
У 1912 р. В.липинський мав намір долучити свій голос до боротьби
українського громадянства за власний національний університет у львові.
боротьба, котра точилася як у галицькому сеймі, так і поза ним знайшла та-
кож широкий відгук серед українців підросійської України. У цей час «Рада»
розпочала друк листів на підтримку українського університету, котрі над-
ходили до її редакції. В.липинський вважав, що такі листи можуть мати
певний вплив (принаймні моральний) на хід «університетської» справи.
У зв’язку з цим він повідомляв є.Чикаленкові у листі від 25 травня 1912 р.,
що звернувся із пропозицією до Ф.Вольської «зібрати підписи між нашими
людьми (укр[аїнськими] римо-католиками), а також між незалежними сфе-
рами укр[аїнської] православної інтелігенції»43. На його думку, такий лист із
39 Див.: Правобережець В. Цікавий документ. До характеристики майбутнього земства на
Правобережжі // Рада. – 1910. – №69. – 25 березня (7 квітня). – С.1; Правобережець В. Скілька
уваг з приводу заведення земства на Правобережжі і відповіді гр. Красицького «Раді» //
Рада. – 1911. – №181. – 12 (25) серпня. – С.1–2.
40 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35574. – Арк.1.
41 Там само.
42 листи В.липинського до С.єфремова. – С.674.
43 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35577. – Арк.3.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
82 І.Г.Передерій
кількома десятками підписів показав би «що у нас є хоч трохи укр[аїнської]
«буржуазії»». В.липинський склав і проект такого листа. До є. Чикаленка
він звертався з проханням допомогти пані Ф.Вольській порадами, оскільки
сам у цей час перебував у Кракові. «Вибачте, – писав він далі у листі, – що
Вас турбую, але «время люте» і справа університетська висить, як то кажуть,
на волоску»44.
У результаті з’явився лист не від українців-«латинників», а від імені
«поляків-мешканців Правобережної України», адресований українському
парламентському союзу у Відні і видрукований у «Раді» 22 липня 1912 р.
В.липинський не мав ніякого відношення до його появи. Із його листування
з С.єфремовим стає зрозумілим, що редакція «Ради», і, зокрема, С.єфремов,
поставилися до тексту листа від українців-«латинників», підготовленого
В.липинським, негативно, тож перевагу було віддано листові від тієї час-
тини польського громадянства в Україні, котре позиціонувало себе саме як
поляків45.
Можливо, така позиція редакції «Ради» була продиктована бажан-
ням продемонструвати існування в підросійській Україні польської течії,
прихильної до українського руху, і тим зробити ще більше враження від
нього. лист підписали всього 46 осіб, однак «Рада» виводила його значен-
ня з факту, що «серед польської інтелігенції переважають і ведуть перед
елементи, позначені рисою нетерпимості щодо українських національних
домагань», а тому поява польського голосу (хай і малочисленного) на захист
українського університету розцінювалася нею як факт, значення котро-
го «набирає досить поважних розмірів»46. В.липинський же у своєму листі
до С.єфремова від 30 липня 1912 р. наголошував, що вважає «тепер ділом
значно важніщим організацію укр[аїнських] римо-католиків (латинників),
чим оттакі плятонічні заяви, власне, звернені проти нас і укр[аїнських]
р[имо]-католиків»47. На його думку, видрукований у «Раді» лист від імені
поляків-мешканців Правобережної України, фактично спаралізував акцію
українців-«латинників» у справі львівського українського університету, які,
за висловом В.липинського, «стратили добру нагоду виступити прилюдно»
і поширити свою ідею48.
Останнім дописом В.липинського в «Раді» була вже згадувана нами
стаття «Нові дані про зріст польської кольонізації в Східній Галичині»,
котру автор підписав своїм скороченим псевдонімом. У ній увага читачів
зверталася на проведення планової колонізації поляками української
час тини Галичини. Вона втілювалася двома основними методами – шля-
хом парцеляції поміщицької землі між переселеними із Польщі «мазура-
ми» та відвертаючи польських робітників із Західної Галичини й Царства
Польського від еміграції до Пруссії за допомогою укладання з ними вигідних
сезонних контрактів. Польська преса всіляко рекламувала цю робітничу
44 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35577. – Арк.3.
45 листи В.липинського до С.єфремова. – С.675–676.
46 Голос справедливості // Рада. – 1912. – №167. – 9 (22) липня. – С.1.
47 листи В.липинського до С.єфремова. – С.676.
48 Там само.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
83В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
колонізацію. Зокрема, «Słowo Polskie» прямо вказувало на те, що ця акція
«може вплинути дуже добре на справу польської колонізації в Східній
Галичині». Наслідком такої планомірної політики, як слушно вказував
В.липинський, було те, що українські малоземельні селяни, позбавлені
заробітку в себе дома, масово емігрували до Америки, а їх місце займав
«польський кольоніст». У результаті статистичні дані фіксували постійне
зменшення українського елементу в Східній Галичині. Наприкінці статті
В.липинський наголошував, що необхідно «слідити пильно за оттакими
проявами польської політики супроти України [...] тим більше, що останніми
часами появляються польські голоси (прим., Polski stan posiadania na Rusi –
бартошевича) із закликом перенести оці методи польської політики і до
нас – на Правобічну Україну»49.
Отже, публіцистичне співробітництво В.липинського у «Раді» фактично
завершується 1912 р., причому за цей останній рік він пише лише одну стат-
тю до щоденної української газети. І це незважаючи на те, що саме 1912 р.
В.липинський видає нарешті свій альманах «Z dziejów Ukrainy» і, здається,
відтоді у нього з’являється більше часу для співпраці у «Раді». У чому ж слід
шукати причини припинення В.липинським публіцистичної діяльності?
Чи лише землеробсько-господарська праця у маєтку Русалівські Чагарі
стає на заваді його співробітництву зі щоденною українською газетою?
Майже вичерпну відповідь на це питання, на наш погляд, дає епістолярій
В.липинського.
Так, у листі до є.Чикаленка ще від 18 лютого / 2 березня 1912 р.50 (тобто,
майже за 10 місяців до появи останньої статті) В.липинський, відповідаючи
на закид є.Чикаленка щодо вживання ним в одному з попередніх листів
виразу «Ваша газета», вказував на те, що у розвитку «Ради» намічаються
певні тенденції, з котрими він погодитися не може. В.липинський, який
стояв на позиціях національно-територіальної політики, вважав, що
редакція «Ради» все виразніше стає на протилежні позиції – політики
національно-екстериторіальної. На його погляд, головна різниця між цими
двома напрямами полягала в тому, що територіалісти за головну мету вва-
жають здобуття політичних прав для своєї національної, етнографічної
території (автономія в Росії, поділ Галичини в Австрії) і своє ставлення до
держави опирають на силах своєї території, а екстериторіалісти мають на
меті, перш за все, так звані національні здобутки (культурно-національна
автономія, національний кадастр, шкільництво), а тому їх ставлення
до держави спирається на кількісній силі нації в державі без огляду на
територію. Територіальну політику, вважав В.липинський, ведуть народи
слабші культурно й економічно, але сильні своїми масами, скупченими на
одній території (наприклад, ірландці), а екстериторіальну – народи, сильні
економічно і культурно, розкидані як заможніші класи по чужих територіях
(євреї, поляки).
49 Нові дані про зріст польської кольонізації в Східній Галичині // Рада. – 1912. – №294. –
25 грудня (7) січня. – С.3.
50 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35576. – Арк.1–6 зв.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
84 І.Г.Передерій
В.липинський наголошував: «Для нас одиноко користною вважаю по-
літику територіялізму, бо екстериторіяльна веде нас до того, що ми стаємо
по волі меньшостью на нашій землі (порівняйте, наприклад, страшний по-
ступ полонізації Східної Галичини), а це розуміється грозить нам повним
національним занепадом, зводить українство до провансальства, до забав-
ки «в націю» людей, що мають на те час та гроші»51.
Далі він зауважував, що стосовно сучасного політичного моменту різниця
між територіальною та екстериторіальною політикою зводиться до мінімуму,
а тому «вважаю «Раду» нашою спільною поки що платформою. Але вже й
тепер на деякі факти територіяліст-українець буде дивитись і реаґувати на
них інакше, як українець-екстериторіяліст»52. І наводив кілька прикладів.
Зокрема, таким вважав питання «триєдиної Русі», котре час від часу про-
скакувало в «Раді». Так, екстериторіалісти на підставі «близького родства»
трьох «руських» народів прагнули здобути в Росії певні національні права,
зокрема національну школу. В.липинський вважав таку позицію утопією і
підкреслював, що для нього, як територіаліста, «важно, щоб політичну (тут і
далі підкреслення В.липинського – І.П.) власть на своїй землі ми мали в
своїх руках, а тоді, як комусь захочеться, най вишукує собі своїх кревних по
крови і мові, де йому тільки забажається, навіть в Австралії не то в Москві»53.
Крім того, гасло «триєдиної Русі» В.липинський вважав шкідливим ще й
тому, що за його допомогою українці кували самі на себе зброю для своїх
найстрашніших ворогів. Такими він уважав навіть не чорносотенців-
націоналістів, а російських лібералів, котрі у разі досягнення політичної вла-
ди в Росії використають гасло «триєдиної Русі», щоби позбавити українство
всяких політичних прав, щоб звести його «до «руського» провінціоналізму, до
провансальства, а значить, щоб [...] національно вбити»54.
Наступним питанням, в якому різнилися погляди територіалістів та
екстериторіалістів, було питання «сепаратизму». «Рада» на своїх шпальтах
намагалась усіляко відмежуватися від сепаратистських чи самостійницьких
ідей українського майбуття. Так, є.Чикаленко у листі до А.Ніковського того
ж таки 1912 р. повідомляв, що умовив С.єфремова виступити зі статтею,
в якій би доводилося, що редакція «Ради» далека від «мазепинства». Він,
зокрема, писав: «Ми споконвіку (кир[ило-]меф[одіївці], Драгоманов) стоя-
ли за автономні основи, на яких прилучився і богдан, а ніколи не марили
про окрему державу, до якої тягнув Мазепа, а через те ми не мазепинці, а
богданівці [...] мені здається, що про се треба говорити якомога частіше, бо
люде справді думають, що ми зрадники, а се нам дуже шкодить»55. Подібну
позицію газети В.липинський уважав шкідливою, оскільки, на його дум-
ку, краще «докладно і ясно означити межі свого сепаратизму, чим від нього
зовсім відмежуватись»56.
51 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35576. – Арк.3 зв.
52 Там само.
53 Там само. – Арк.4.
54 Там само.
55 Там само. – Ф.226. – №204–264. – Арк.20.
56 Там само. – Ф.І. – №35576. – Арк.4 зв.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
85В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
ще одним важливим завданням, яке покладалося на періодику, було
питання організації політично-творчих українських елементів. Принаймні,
як вважав В.липинський, преса повинна намічати лінії розвитку такої
організації. До «політично-творчих» станів він зараховував насамперед так
звані земські елементи (поміщиків, селян, козаків). Інтелігенцію вважав
до політичної акції нездібною (вона могла виконувати хіба що культурно-
національні функції). Отже, як бачимо, вже тоді світоглядні позиції
В.липинського мали виражене консервативне забарвлення. Преса ж, на
його переконання, мала б звертати спеціальну увагу саме на ці земські
елементи. При цьому слід було всіма силами підтримувати українсько-
краєві, територіалістичні тенденції (як це свого часу робив редагова-
ний В.липинським «Przegląd Krajowy») і нещадно поборювати тенденції
централістичні57.
щодо українського поміщицтва, то тут, за переконанням В.липинського,
на пресу покладалося особливе і надзвичайно важливе завдання форму-
вання його національної свідомості, оскільки воно у своїй масі було споль-
щеним чи зросійщеним. У цій справі головна роль відводилася польсь-
ко- та російськомовним газетам відповідного спрямування, оскільки
зде націоналізоване поміщицтво не читало українських видань, у тому числі
й «Ради». До таких видань В.липинський відносив журнал «Украинская
жизнь», підготовлений ним альманах «Z dziejów Ukrainy». Таку ж роль свого
часу відігравав і «Przegląd Krajowy». Однак і «Рада» тут могла дещо зробити,
звертаючи увагу українського громадянства на цю справу.
Так, В.липинський згадує у листі кілька випадків за останній час, коли
«Рада» могла необхідним чином коментувати політичні новини, однак по-
дала їх у зовсім невідповідному, як на його думку, трактуванні. Таким,
зокрема, В.липинський називає «висказ Капніста про українство»58. Цей
випадок стосувався інтерв’ю, котре член Державної думи від Полтавщини
октяб рист граф Капніст давав журналістові часопису «Одеський ли-
сток» на початку 1912 р. Відповідаючи на питання про реальну загрозу
«українського сепаратизму», Капніст назвав розмови про «мазепинство» і
про бажання України відділитися від Росії дивними і смішними. При цьо-
му він визнав існування українського руху, однак його мету окреслив суто
національно-культурними домаганнями. Подаючи витяги з цього інтерв’ю,
«Рада» в кінці статті підсумовувала, що воно «тілько яскраво підкреслює
те, що байкам [...] про «мазепинські страхи» мало хто вірить навіть серед
правих російських політичних і громадських діячів»59. В.липинський
же вважав, що «Рада» повинна була, наголосивши на слабкій поки що
національній свідомості представника зросійщеного поміщицтва, зверну-
ти увагу українського громадянства «на конечність для нації і для цієї
57 Там само. – Арк.5.
58 Там само. – Арк.5 зв.
59 Член Державної думи граф Капніст про українство // Рада. – 1912. – №30. – 7 (20) люто-
го. – С.2
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
86 І.Г.Передерій
верстви того, щоб вона стала виразно українською, а не сиділа на двох
стільцях, як досі». «Замість того, – пише далі В.липинський, – «Рада»
в статті про Капніста зробила з того «росіянина», значить заменшила
добровільно, так би сказати [його] український стан посідання; далі зго-
дилася на його «триєдину Русь», тобто стала на становищі малосвідомого,
у національних справах неграмотного українця; врешті устами його (ок-
тябриста!) відмежувалася від «сепаратизму», значить затемнила свою
політичну програму»60.
Наприкінці свого листа щодо власного бачення подальшого розвитку
«Ради» як важливого органу українського руху В.липинський наголошував,
що пора «від оборони, котра нам нічого не дає [...] перейти до атаки». І ця ата-
ка має бути спрямована на найважливіші позиції – зросійщені та спольщені
українські політично-творчі елементи, «на котрих фактично спирається все
панування над нами наших сусідів»61. Він також вважав, що слід «переста-
ти вірити в російський лібералізм, в російську «справедливість» в сучасній
Росії, у «справедливу» державу «трьох руських племен», бо ці мрії після
1905 року належать вже до безповоротно минулої історії»62.
Отже, В.липинський представляв у цьому листі свою власну політичну
програму, провідними гаслами котрої були територіалізм, консерватизм
та орієнтація на самостійну Україну. Відповідно до цього формувалася і
його візія необхідної, як він вважав, подальшої трансформації провідної
української газети. Він був певен, що має на це повне право, оскільки
вболівав за розвиток «Ради», доказом чого вважав своє у ній багаторічне
співробітництво. В.липинський мав намір подати ці думки у вигляді статті
до «Ради», однак потім передумав, оскільки вважав, що подібна стаття може
бути «нецензурна» і, крім того, у тодішніх умовах, можливо, для «Ради» й
небажана63.
Напевно, консервативно-самостійницька світоглядна концепція В.ли-
пин ського була не дуже зрозумілою народницько-демократичному загалу, у
тому числі членам редакції «Ради». Хоча і є.Чикаленко, і С.єфремов високо
цінували В.липинського насамперед за його публіцистичний хист.
Саме у відповідь на згаданий вище лист В.липинський отримав про-
позицію від є.Чикаленка очолити «Раду», посівши місце її головного редак-
тора, оскільки якраз тоді це питання гостро постало для газети. На що у
наступному листі він відповідав: «Ваша пропозиція особливо дорога і люба
мені, як доказ Вашого до мене довір’я, котре я все високо цінив і ціню.
Ця пропозиція разом з тим настільки поважна, що листом трудно мені
на неї відповісти»64. Далі В.липинський пропонував є.Чикаленкові обго-
ворити це питання при зустрічі. Про результат цих перемовин знаємо зі
щоденника є.Чикаленка (запис від 12 листопада 1912 р.). В.липинський
60 ІР НбУВ. – Ф.І. – №35576. – Арк.5 зв.
61 Там само. – Арк.6.
62 Там само.
63 Там само. – Арк.6 зв.
64 Там само. – Ф.І. – №35577. – Арк.1.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
87В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
таки відмовився від редакторства, вважаючи «неможливим, щоб на чолі
української газети стояв католик»65. Імовірно, є.Чикаленко висловив різ ке
незадоволення відмовою В.липинського, оскільки він про це згадує у ли-
сті до С.єфремова від 14 листопада 1913 р., зазначаючи, що почувається
са мот нім, а, крім того, його бентежить думка, що всі думають про ньо-
го «так, як євген Харлампович»66. Із цього ж листа стає відомо, що
В.липинському навіть перестали надсилати газету на хутір, незважаючи
на його прохання.
Новим редактором «Ради» став, як відомо, Андрій Ніковський.
В.ли пинський започаткував листування і з ним, хоча з 1913 р. уже
не публікувався у часопису. Усе ж редакція продовжувала вважати
В.ли пинського одним зі своїх найбільш авторитетних співробітників-
публіцистів. А.Ніковський звертався до нього влітку 1913 р. із прохан-
ням написати статтю про дослідника української минувшини польського
історика Александра яб ло новського67, який також був публіцистом, дру-
кувався у київському часописі «Dziennik Kijowski», а В.липинський ще
1909 р. дискутував із ним на шпальтах газети «Przegląd Krajowy»68. На про-
хання А.Ніковського він відповів, що умови його теперішнього життя ви-
ключають усяку можливість літературної праці через необхідність зай-
матися оранкою, сівбою та іншими господарськими клопотами у своєму
маєтку в Русалівських Чагарях, «працюючи для хліба насущного»69. Хоча
ще за кілька місяців до цього (на початку квітня) В.липинський збирав-
ся подати до «Ради» дві статті: першу – про В.Антоновича «в освітленні
представників російського та польського шовінізму» С.щоґолева та
Ф.Равіти-Ґавронського (із цією метою він навіть позичив у С.єфремова
книгу С.щоґолева «Украинское движение как современный этап юж-
норусского сепаратизма»), а другу – про рух українців-католиків та їх
діяльність за останні роки. Про це він повідомляв у листі до С.єфремова від
27 березня / 9 квітня 1913 р.70 Правда, тут же, пояснюючи свій фактичний
відхід від роботи у «Раді», нарікав, що його праця (ішлося про поширен-
ня ідей територіалізму), «мабуть, нікому нецікава». Отже, В.липинський
розумів, що його територіалістична концепція до кінця не сприйня-
та навіть передовими представниками українського руху. Можливо,
це, врешті, відбивало у нього бажання й до подальшої публіцистичної
творчості у «Раді».
У першій половині березня 1914 р. В.липинський приїздив до Києва і
зустрічався з С.єфремовим та А.Ніковським. Про це знаходимо згадку в листі
останнього до є.Чикаленка. Так, редактор повідомляв видавцеві: «Тепер у
липинського нема змоги якусь статтю витягнути. Він збирає свої писання
65 Чикаленко Є. щоденник (1907–1917). – Т.1. – С.245.
66 листи В.липинського до С.єфремова. – С.682–683.
67 ІР НбУВ. – Ф.44. – №548. – Арк.2 зв.
68 Lipiński W. Ukraina сzy Ruś // Przegląd Krajowy. – 1909. – №2. – С.2–4.
69 ІР НбУВ. – Ф.І. – №42754. – Арк.1.
70 листи В.липинського до С.єфремова. – С.681.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
88 І.Г.Передерій
для окремої книжки. Хоче ще написати одповідь на всі закиди з польського
боку та на закиди з українського щодо позиції українців-католиків і ними
закінчити книжку»71. Певно, це була перша особиста зустріч А.Ніковського
з В.липинським, який справив на редактора «Ради» гарне враження, про
що той писав є.Чикаленкові, характеризуючи В.липинського: «європеєць,
багато знає й добре думає над українською справою»72. За кілька місяців
розпочалася Перша світова війна і В.липинський, як офіцер резерву, був
покликаний до лав російської армії. Попереду були буремні роки революції
і визвольних змагань.
Завершуючи огляд співробітництва В.липинського з першою ук ра їн сь-
кою щоденною газетою, слід ще раз наголосити, що у своїй публіцистиці для
«Ради» В.липинський виявив себе як яскравий полеміст, котрий надзви-
чай но переконливо дискутував із представниками передусім польської та
російської преси (представленої такими українофобськими часописа ми,
як «Dziennik Kijowski», «Gazeta Warszawska», «Gazeta Narodowa», «Киев-
лянин», «Новое время»), захищаючи від їх нападок українське національне
відродження. Тому цілком слушно М.Антонович характеризував його як
«блискучого журналіста», статті котрого подобалися настільки, що читачі
їх називали зразковими73. є.Чикаленко у своєму щоденнику наводив згад-
ку про те, як він, побувавши на початку 1912 р. у Петербурзі на засіданні
Українського клубу, запитав присутніх про те, які статті в «Раді» вони
вважають за солідні й цікаві. Один з учасників зібрання назвав «статтю
В.Правобережця (В’ячеслава липинського – І.П.) про б.Залеського»74.
Стат тя була присвячена польському поетові-романтику, представникові
так зва ної української школи в польському письменстві ХІХ ст. Номер
«Ради», у котрому було надруковано цей матеріал, за словами видавця,
«передплатники купували, розсилали полякам на Україні», а в Петербурзі
давали читати в польські студентські гуртки «і на багатьох вона зроби-
ла вражіння». Публіцистика В.липинського за своїм змістом відбивала
його суспільно-політичні погляди, котрі вже тоді, у дореволюційний час,
ґрунтувалися на трьох основних ідеях – територіалізмі, консерватизмі та
самостійництві.
Свої публіцистичні статті, окрім «Ради», В.липинський друкував також
у львівській газеті «Діло», петербурзькому часопису «Украинская жизнь»,
а також у вже згаданому вище польськомовному київському виданні
«Przegląd Krajowy». Однак саме для «Ради» В.липинський підготував
левову частку власної публіцистики, що пов’язувалося насамперед з ав-
торитетом цього часопису серед представників українського руху, до ко-
трого належав і за який так уболівав поляк за походженням В’ячеслав
липинський.
71 ІР НбУВ. – Ф.44. – №551. – Арк.1.
72 Там само.
73 Антонович М. В.липинський і Д.Дорошенко. (До наукової співпраці двох великих
істориків) // Український історик. – 1982–1983. – №3/4 (75/76); 1 (77). – Рік ХІХ–ХХ. – С.5–18.
74 Чикаленко Є. щоденник (1907–1917). – Т.1. – С.208.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
89В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» ...
***
Бібліографічний покажчик публікацій
В.Липинського в газеті «Рада»
за 1908–1912 рр.
1908 рік
1. липинський В. На увагу нашим видавництвам // Рада. – 1908. – №62. –
14 (27 березня). – С.2–3.
2. липинський В. ще в справі «Історії України» М.Аркаса // Рада. – 1908. –
№199. – 31 серпня (13 вересня) [відповідь на фейлетон В.Піснячевського, опуб лі-
кований в №192]. – С.2.
3. Правобережець В. «братья малороссы» // Рада. – 1908. – №221. – 27 вересня
(10 жовтня). – С.1.
1910 рік
1. Правобережець В. На новий шлях з старими думками (До польсько-
ук раїнських відносин на Правобережжі) // Рада. – 1910. – №18. – 23 січня
(5 лютого). – С.2–3.
2. Правобережець В. Неправдою світ пройдеш, але назад не вернешся // Рада. –
1910. – №27. – 4 (17) лютого. – С.1; №28. – 5 (18) лютого. – С.1.
3. Правобережець В. Цікавий документ. До характеристики майбутнього зем-
ства на Правобережжі // Рада. – 1910. – №69. – 25 березня (7 квітня). – С.1.
4. Заява Вацлава ліпінського // Рада. – 1910. – №130. – 10 (23) червня. – С.2.
5. липинський В. лицарі брехні і фальшивих доносів // Рада. – 1910. – №136. –
17(30) червня. – С.1–2 [стаття написана у Кракові 12 (25) червня 1910 р.].
6. липинський В. Дещо про неофітів (Кілька слів пояснення для читачів
«Dziennik’a Kijowsk’ого») // Рада. – 1910. – №146. – 29 червня (12 липня). – С.1–2.
7. липинський В. Пам’яти Василя Доманицького // Рада. – 1910. – №203. – 7
(20) вересня. – С.1.
1911 рік
1. Правобережець В. Мобілізація російської і польської «чорної сотні» // Рада. –
1911. – №30. – 8 (21) лютого. – С.1.
2. Правобережець В. За що ми повинні дякувати В.Антоновичу // Рада. –
1911. – №70. – 27 березня (9 квітня). – С.2.
3. Правобережець В. Вшехпольське хамство «Dziennik’a Kijowsk’ого» // Рада. –
1911. – №90. – 22 квітня (5 травня). – С.1.
4. Правобережець В. Слідами Потоцького // Рада. – 1911. – №170. – 29 липня
(11 серпня). – С.1–2.
5. Правобережець В. Скілька уваг з приводу заведення земства на Пра-
во бережжі і відповіді гр. Красицького «Раді» // Рада. – 1911. – №181. – 12 (25)
серпня. – С.1–2.
6. Правобережець В. На чисту воду. Остання відповідь п. Здєховському і Ко //
Рада. – 1911. – №217. – 27 вересня (10 жовтня). – С.2–3.
Укр. іст. журн. – 2011. – №1
90 І.Г.Передерій
7. Правобережець В. богдан Залеський. З нагоди святкування 25-літніх ро-
ковин його смерти в «Колі польських дневникарів і літераторів у Києві // Рада. –
1911. – №292. – 29 грудня (11 січня). – С.1–3.
1912 рік
1. Прав. Нові дані про зріст польської кольонізації в Східній Галичині //
Рада. – 1912. – №294. – 25 грудня (7 січня). – С.3.
In the article history of collaboration of Viacheslav Lypyns’kyi with the first
Ukrainian daily «Rada» during 1908–1914 is reflected. A subject and maintenance
of the publicism limning of figure in this newspaper is analysed. It is well-proven
that publicism of V.Lypyns’kyi in «Rada» had mainly polemic character and
based on leading conceptual principles him public-political looks – territorializm,
conservatism and independence.
|