Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст.
Аналізуючи публіцистику, приватне листування, програмні заяви українофілів, хлопоманів, громадівців середини ХІХ ст. у статті з’ясовується зміст їхніх світоглядних ідеалів та прагнень, а відтак відтворено модель бачення майбутнього України. Робиться висновок, що вся діяльність національної еліти б...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2011 |
| 1. Verfasser: | |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105608 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. / Ю.С. Земський // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 21-40. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859612709669044224 |
|---|---|
| author | Земський, Ю.С. |
| author_facet | Земський, Ю.С. |
| citation_txt | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. / Ю.С. Земський // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 21-40. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Аналізуючи публіцистику, приватне листування, програмні заяви українофілів, хлопоманів, громадівців середини ХІХ ст. у статті з’ясовується зміст
їхніх світоглядних ідеалів та прагнень, а відтак відтворено модель бачення
майбутнього України. Робиться висновок, що вся діяльність національної еліти була спрямована на формування громадянських стосунків в українському суспільстві.
The article describes contents of ukrainophiles’, khlopomans and hromadamens
(middle of XIX) world-view ideals and aspirations based on journalism, private
correspondence and policy speeches. Owing to reproduced the vision model of future
of Ukraine. It’s concluded that all national elite activity was directed to the building
of the civil relations in Ukrainian society.
|
| first_indexed | 2025-11-28T13:18:26Z |
| fulltext |
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
Ю.С.ЗемСьКий*
СОЦІАЛьНИй пРОЕКТ ДЛЯ УКРАЇНИ ЗА СВІТОГЛЯДНИМИ
пЕРЕКОНАННЯМИ УКРАЇНОФІЛІВ СЕРЕДИНИ ХІХ ст.
Аналізуючи публіцистику, приватне листування, програмні заяви україно-
філів, хлопоманів, громадівців середини ХІХ ст. у статті з’ясовується зміст
їхніх світоглядних ідеалів та прагнень, а відтак відтворено модель бачення
майбутнього України. Робиться висновок, що вся діяльність національної елі-
ти була спрямована на формування громадянських стосунків в українському
суспільстві.
Українське прислів’я, зафіксоване у збірці народних паремій ХІХ ст.
М.Номиса щодо українського погляду на особливості наших національних
суспільних стосунків у порівнянні із ближчими сусідами, проголошує: «У ля-
хів – пани, на Москві – ребята1, а у нас – брати»2. це прислів’я надзвичайно
влучно та рішуче проголосило світоглядну демократичність українців. Під
метафоричним гаслом ідеального «братерства у суспільних взаєминах» у се-
редині ХІХ ст. розгортався весь процес українського націєтворення. Власне,
селянська реформа 1861 р. стала підставою, що дозволила вітчизняним на-
цієтворцям леґально заговорити про українське селянство як про самобутній
народ із природним правом власного самовизначення, а водночас – розпоча-
ти діяльність, що сприяла усвідомленню селянами особистих прав вільних
людей. Адже реформа проголошувала їх свободу, а отже, потенційно моде-
лювалася соціальна система «рівності» всіх підданих перед спільним сувере-
ном – самодержцем. Тож тепер було важливо, аби селяни, усвідомивши свій
новий статус, поводилися у стосунках зі своїми «вчорашніми» господарями,
1 Лаконічно характеризуючи особливості міжособистісних взаємин у північних сусідів, дане
прислів’я символізувало не лише відсутність манер увічливості, а почасти й грубість (що, зазви-
чай, трактується як наївна простота та щира «відкритість» душі росіянина), але, як з’ясовується,
зафіксувало одну з тогочасних офіційних форм звертання. У фонді Подільської духовної консис-
торії Держархіву Хмельницької області зберігся документ із промовою імператора Олександра ІІ,
виголошеною перед селянами Московської ґубернії 25 листопада 1862 р. з метою заохочення
останніх до підписання уставних грамот. На Поділля він був надісланий для оголошення у церк-
вах 19 лютого 1863 р. – у другу річницю маніфесту, коли саме завершувався термін підписання
уставних грамот, аби місцеве селянство також не сподівалося на якісь додаткові пільги. Документ
надзвичайно красномовний, тож подаємо його повністю та без перекладу:
«Слова, сказанные государем императором к крестьянам Московской губер-
нии в Москве 25 ноября 1862 года. Здравствуйте, ребята! я рад вас видеть.
я дал вам свободу, но помните, свободу законную, а не своеволие. Поэтому
я требую от вас прежде всего повиновения властям, мною установленным.
Требую затем от вас точного исполнения установленных повинностей. Хочу,
чтобы там, где уставные грамоты ещё не составлены, они были составлены
скорее, к назначенному мною сроку. Затем после составления их, т.е. после
19 февраля будущего года, не ожидать никакой новой воли и никаких новых
льгот. Слышите ли? Не слушайте толков, которые между вами ходят, и не
верьте тем которые вас будут уверять в другом, а верьте одним моим словам.
Теперь прощайте, Бог с вами».
(див.: Державний архів Хмельницької області. – Ф.315. – Оп.1. – Спр.721. – Арк.163).
2 Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис. – К., 1993. – С.76.
* Земський Юрій Сергійович – кандидат історичних наук, докторант Інституту істо-
рії України НАНУ.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
22 Ю.С.Земський
як належить вільній людині. Саме підняття свідомості народу через поши-
рення в його середовищі грамотності та елементарних знань стало головною
темою діяльності активістів українського націєтворення.
В.Антонович, якому польські кола закидали «зловмисне зближення»
з ук раїнським селянством, пояснював у двадцятих числах лютого 1861 р.
ро сійській адміністрації, що поляки не зрозуміли змісту реформи, про го-
лошеної Ма ніфестом від 19 лютого, за якою встановилися громадянські сто-
сунки, тож визнання студентами-шляхтичами селян «рівними собі», дружньо-
то вариські взаємини з ними є цілком природними – «в житті треба виявляти
християнську і братську любов до ближнього, а тому не можна допускати по-
ганих стосунків із селянами, зневажати їх як особистостей»3. А вже згодом, у
першому числі «Основи» за 1862 р., у своїй знаменитій «Сповіді», він детально
розтлумачив позицію нової української еліти – націєтворців. Реагуючи на зви-
нувачення польського шляхтича Т.Падалиці у відступниц тві, В.Антонович
погодився і визнав себе відступником, але з гідністю констатував, що він від-
ступився від ідеології шляхетської обраності та зверхності. Для польських
шляхтичів, що живуть в Україні, писав він, є лише два шляхи:
«Або полюбити народ, серед якого вони живуть, пройнятися його ін-
тересами, повернутися в народ, колись покинутий їхніми предками,
і невтомною працею та любов’ю у міру сил залагодити все зло, при-
несене ними (предками теперішньої шляхти – Ю.З.) народу, який
вигодував численні покоління вельможних колонізаторів, і якому
ці останні за піт та кров платили презирством, лайкою, зневажан-
ням його релігії, звичаїв, моралі, людськості, – або ж, якщо для цьо-
го не вистачить моральної сили, переселитися у землю польську,
заселену польським народом, для того, щоб не додавати собою ще
однієї дармоїдської особи, для того, щоб, нарешті, позбутися самому
перед собою огидного докору в тому, що і я теж колоніст, теж план-
татор, що і я опосередковано чи безпосередньо (що, зрештою, одна-
ково) користаюся з чужої праці, заступаю дорогу розвитку народу,
до хати котрого я заліз непрошений, із чужими йому намірами, і що
я належу до табору тих, хто прагне загальмувати народний розви-
ток туземців, та що мимоволі поділяю відповідальність за їх дії»4.
Відкидаючи закиди Т.Падалиці у підбурюванні народу до нової Ко-
ліївщини та в небезпечності уславлення І.Ґонти із М.За ліз няком, В.Ан то-
но вич зауважував, що насправді гайдамацькі ватажки були народними
предс тавниками свого часу, вони уособлювали той народ, котрий шляхта
довела до відчаю, за що й поплатилася. Сама ж шляхта була спроможна не
доводити до народного гніву, однак вона воліла не поступатися. Сучасною
ж зброєю, яку національна еліта повинна дати в руки народу, є «не ніж, не
коса – а сумління та наука... Ґонта нашого часу буде озброєний уже пером
або красномовством»5.
3 центральний державний історичний архів України у Києві (далі – цДІАК України). –
Ф.442. – Оп.810. – Спр.132. – Арк.236, 240.
4 Антонович В. Моя исповедь. Ответ пану Падалице, по поводу статьи в VII книжке «Основы»:
«что об этом думать?» и письма г. Падалицы в Х книжке // Основа. – 1862. – Січень. – С.93–94.
5 Там само. – С.90.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
23Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
Отже, В.Антонович репрезентував політико-ідеологічну позицію нової
національної української еліти, яка щирим серцем сприйнявши реформу та
ліквідацію кріпосного права, зневажувала шляхетські привілеї, а натомість
шляхетно брала на себе добровільні зобов’язання прислужитися народу,
виводячи його з пітьми неписьменності та політико-правового невігластва.
Українські націєтворці у своїй діяльності виходили з апріорного ідейного
переконання в тому, що народ усією попередньою історією формувався як
спільнота демократичних традицій і переконань. М.Костомаров в одній зі
своїх програмово-концептуальних праць чітко проголосив ідею окремішнос-
ті історії та політико-правової свідомості українців, а також зробив наголос
на демократичності українського світогляду:
«У природі південноруській не було нічого насильницького, ні-
велюючого, не було політики, не було холодного розрахунку та
твердості на шляху до наміченої цілі»6. Натомість «народ велико-
російський відрізняє від народу Південної Русі та інших росій-
ських земель – прагнення дати міцність і формальність єдності
своєї землі [...] тоді вже (в ростово-суздальський період зароджен-
ня політичної свідомості росіян – Ю.З.) виявилося прагнення
підкорити своїй землі інші руські7 землі. [...] князі у справах, що
виявляли їх особисте властолюбство, діяли за навіюваннями на-
родної волі, і те, що приписувалося їх самовладдю, потрібно від-
нести до самовладних схильностей тих, котрі оточували князів»8.
Властивий південним русичам дух терпимості, відсутність національної
зарозумілості, – писав М.Костомаров, – перейшов згодом у характер козац-
тва та зберігся до наших часів9.
«Громада за південноруським розумінням зовсім не те, що общи-
на10 по-великоросійському. Громада – це добровільне зібрання
людей, хто хоче – бере участь у ній, хто не хоче – виходить, так,
як було у Запорожжі – хто хотів – приходив, хто хотів – виходив
звідти добровільно. За народним розумінням, кожен член гро-
мади є сам по собі незалежною особистістю, самобутньою особою;
зобов’язання його до громади є тільки у сфері тих стосунків, ко-
трі встановилися для взаємної безпеки і вигоди кожного члена
громади, – тоді, як за великоросійським поняттям, община є сво-
єрідним відстороненим вираженням загальної волі, що поглинає
особисту самобутність кожного... Общинний великоросій ський
устрій є утиском, а тому форма останньої (тобто, форма організа-
ції общини – Ю.З.), введена владою, увібрала у себе дух і зміст,
6 Костомаров Н. Две русские народности (Письмо к редактору) // Основа. – 1861. – Березень. – С.17.
7 Тут і далі при перекладі джерел середини ХІХ ст. послуговуватимемося терміном «русь-
кий» – коли йдеться про українців; якщо ж маються на увазі росіяни чи химерна «триєдність
велико-, мало- та білоросів» – уживатимемо «російський».
8 Костомаров Н. Две русские народности… – С.43–44.
9 Там же. – С.61.
10 Община (рос. «мир») була неприродною для українських традицій формою організа-
ції громадських стосунків між селянами. це питомо російське явище, яке втілювало досить
складну та самобутню особливість життя російських селян середньовічної доби. «Мир» означає
сільську общину як одиницю господарську та адміністративну. «Мир» за законами звичаєвого
права вирішував усі внутрішні проблеми життя селян та за принципом кругової поруки –
проб леми у стосунках із зовнішнім світом, тобто поза «миром».
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
24 Ю.С.Земський
що панують у Великоросії; корінь його лежав у глибині народно-
го життя: воно випливало морально із прагнення до тісного згур-
тування, до єдності суспільної та державної, що складає питому
ознаку великоросійського характеру»11.
Демократичність українського народного світогляду остаточно викрис-
та лізувалася та утвердилася як іманентна риса суспільно-політичної куль-
тури у період козаччини. На цьому акцентувалася увага в усіх працях ук-
раї но філів середини ХІХ ст., а водночас – гіперболізована романтизація
ко за цьких традицій «братерства» у суспільних стосунках переносилася ни-
ми з царини світоглядно-ідейних переконань у побутово-поведінкову сфе-
ру власного повсякденного життя. Найяскравішим прикладом українофі-
ль ського самозречення задля служіння рідному народові, саме у спосіб
«бра тер ського» розділення із ним усіх його радостей та випробувань, стало
життя Б.Познанського. Покинувши навчання у Київському університеті, у
1861 р. він оселився у с. Дударях Канівського повіту, одружився із сільською
дівчиною й своє життя прагнув цілком «розчинити» у сільському побуті.
Стряпчий казенних справ Київської ґубернії, який у липні 1862 р. роз-
слідував намову місцевого священика на Б.Познанського, доповідав, що
«зв’язки його із людьми просякнуті демократичними ідеями; виявлення
любові до простолюду і ненависть до панів; рішучий аж до самозречення
злам у способі життя; пристрасть до творів Шевченка і розповсюдження їх,
словом, усі ті обставини, якими оточив себе Познанський, мимоволі наштов-
хують на підозри, що Познанський має якісь злочинні ідеї про відновлення
козацтва, або щось таке подібне, реалізуючи, одначе, ці ідеї повільно і з над-
звичайною обережністю»12. З’ясовано було також, що він постійно та послі-
довно «виявляв неприхильність до панів і просив не титулувати його таким
іме нем». Місцевий священик щодо цієї «вади» додавав, ніби «якось казав
дружині Познанського, аби вона, як жона пана, навчилася пити чай, на
що сам Познанський відповів: “Нехай її Бог криє од панства”»13. Зрештою,
стряпчий (про що він згодом рапортував), відвідавши оселю Б.Познанського
та відчувши щиру гостинність господаря, почав йому співчувати як дво-
рянину, який міг би, за своїм розумом та характером, бути успішнішим та
більш корисним суспільству, а теперішні захоплення можуть зле відбитися
і на його майбутніх дітях. На все це Б.Познанський із глибоким почуттям
11 Костомаров Н. Две русские народности… – С.73–74. Отже, надзвичайно централізована
в управлінні та авторитарна, аж до деспотизму, у способі правління російська державність, –
писав М.Костомаров, – цілком відповідала колективному, общинному (рос. «мирскому») мис-
ленню російського селянина. Общинний устрій виховав психологію цурання приватної влас-
ності. У російського селянина немає нічого свого особистого, усе належить общині, а отже, і
особиста доля селянина віддана та належить общині й Богові. А оскільки Господь Бог «по-
мазав» владними привілеями царя, то царська влада і воля для російської свідомості – свя-
щенна, а обов’язок покори царю – природний і незаперечний. Тому у росіян «усе належить
Богу і царю». як Бог когось підносить, а іншого карає, так і цар чинить Божу волю на землі.
Покірність перед царем фіксується у російському прислів’ї: «Божа воля, суд царський». це й
пояснює терплячість російського народу до всевладдя, свавілля та навіть душогубства царів,
адже повстати проти них – те ж саме, що й виступити супроти Бога. цар – повний та абсолют-
ний господар, власник, володар усього, що є в державі, включно із людьми.
12 цДІАК України. – Ф.442. – Оп.812. – Спр.107. – Арк.15.
13 Там само. – Арк.13.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
25Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
відповів: «чи можна не любити цього великого, доброго, простого народу;
не шкодую, що ввійшов у його середовище; буду працювати; у сільському
простому житті не багато треба; а дітей, якщо будуть, зумію виховати»14.
Такими ж рисами характеризували поведінку решти хлопоманів. Ки їв-
сь кий земський справник ще у листопаді 1860 р. доповідав про них ґенерал-
ґубернаторові, називаючи «товариством комуністів». Він стверджував, що
створили його студенти Київського університету, в його складі
«більше ста осіб студентів, які навчаються, та таких, що вже за-
кінчили навчання і проживають у різних місцях. Хто саме ці
студенти я відкрити не встиг. [...] Усі ці молоді люди особливо
прагнуть прищепити ідеї комунізму простому народу, вони за
будь-якої слушної нагоди навіюють селянам, що дворяни і селяни
нічим не відрізняються за званням, бо всі рівні і все, хто що має,
повинно бути спільним, що слуги не повинні називати своїх гос-
подарів panie, тобто пан, а просто bracie, тобто брат; їхня прислу-
га інакше не звертається до них, як указаними іменами»15.
«Пронародна» демократичність поведінки, що поєднувалася із безапе-
ляційною зневагою усього «панського», властива була, за переказами оче-
видців, також українофілові підполковникові А.Красовському, який «одя-
гався по-селянськи у свитку і гостроверху високу шапку, що її називають
тарасовою; говорив малоросійською і часто роз’їжджав по Корсуню кінь-
ми. [...] якось Красовський, зустрівши у містечку (Корсуні – Ю.З.) старого
селянина, привітався: “Здоров був, батьку!”, і коли старий, вірогідно зна-
ючи, хто такий Красовський, відповів: “Здрастуйте, пане!”, то Красовський
вигукнув: “Не хай (тобто, не обзивай) мене, добрий чоловіче, паном я такий
же, як і ти” і поцілувався з ним»16.
Природу, походження романтичної ідеї «безпанського українського сус-
пільства», що так сильно захопила свідомість нової української інтеліґенції,
певною мірою пояснив М.Костомаров, опублікувавши у «Колоколі» статтю
«Україна». Феномен демократичності української народної свідомості автор
безпосередньо пов’язував із козацьким минулим: «З часу козацтва почина-
ється нове життя нашого краю. Козацтво [...] було розсадником свободи і
спротивом двоякому деспотизму: з однієї сторони – зовнішньому, напівди-
кому, східно-мусульманському деспотизму, а, з іншої – внутрішньому, арис-
тократизму, тонкому, цивілізованому, що розвивався у поляків, під впливом
старих римських і папських понять до рівня потворності»17. Річ Посполита,
яку постійно шарпали набіги орд, не могла обійтися без козацтва, а отже,
вона мирилася з його існуванням в Україні, проте завжди прагнула, щоби
число цих вільних людей було обмеженим. Натомість український народ
14 Там само. – Арк.15 зв. – 16.
15 Там само. – Оп.810. – Спр.132. – Арк.8–8 зв.
16 Там само. – Оп.812. – Спр.107. – Арк.16.
17 Украйна (Письмо к издателю «Колокола») / Колокол. – Лист 61. – 15 января 1860 // Ко-
локол. Газета А.и.Герцена и Н.П.Огарёва. Вольная Русская типография. 1857–1867. Факси-
мильное издание. – Москва, 1962. – С.499.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
26 Ю.С.Земський
«хотів увесь користуватися правами вільних людей, усі бажали
бути козаками і навіть самі реєстровці (козаки, записані в реєстр,
що перебували на службі Речі Посполитої – Ю.З.) бажали сво-
їм званням поділитися зі всіма. Народ не жадав мати над собою
зверхників, народ бажав самоуправління, самосуду, рівноправно-
го відбуття громадських повинностей і вільного обрання способу
життя для кожного. [...] Коли поляки докоряли козакам, що у них
знаходили прихисток різні авантюристи, самозванці, політичні
вигнанці, єретики – вони відповідали, що у них з роду віку так ве-
деться, що кожному вільно прийти і піти. [...] Самі козаки – лицарі
віри, у себе вдома приймали з привітністю і католика, і аріанина,
і мусульманина. [...] Українці ненавиділи будь-які переваги та
привілеї, домагаючись від поляків прав і вольностей, вони хотіли
і вимагали їх не для частини, а для всього свого народу»18.
Ідеалізація «покозаченої свідомості» українців, тобто життєва потреба
почуватися вільною людиною; товариська рівноправність у міжособистісних
взаєминах; визначення старших над собою неодмінно шляхом виборів, а не
узурпації влади – усі ці традиційні для українських громадських стосунків
риси відкидали будь-яку можливість примирення зі становими традиціями.
Українська свідомість однаково не сприймала як польський аристократич-
ний республіканізм, що визнавав за людей лише «кровну» аристократію, так
і ще більше – станову диференціацію в умовах російського самодержавного
«сатрапства», яке могло будь-кого підняти «з ґрязі в князі» та, навпаки, сва-
вільно знищити кожного, хто виявляв бодай якусь незгоду зі встановленим
владою порядком. Такі народні переконання українців обумовили тактику
дій українофілів, націєтворців. Вони не бачили можливості «примирення»
із тими представниками шляхти, чи дворянства, які не ідентифікували са-
мих себе «людьми одного племені» з українським народом. Власне відмовою
польської шляхти визнати право українців жити власним самобутнім на-
ціонально-культурним життям пояснював Т.Рильський той антагонізм, що
зберігався у суспільних відносинах на Правобережжі. Станові суперечності
поєдналися тут із національними, а оскільки пани вважали себе поляками,
а народ – українцями, то їх «уявлення про перевагу станову перейшло у
переконання про перевагу національну; думка про законність панування
станового перейшла у думку полонізації»19. цю ж ідею розвинув П.Куліш.
Замість того, щоби самій злитися з українцями, – писав він, – шляхта хоче
поєднати Україну з Польщею й ополячити нащадків козаків. Шляхта «ре-
петує, як тільки-но почує кілька вільних звуків української бандури, уже
боїться за своє майбутнє, уже бачить спрямованого на себе в руках народ-
них ножа, уже вимагає в ім’я цивілізації припинити згадувати про крива-
ву старовину українську. Але ж цим самим ви засуджуєте свою народність,
більше, аніж ми своїми віршами та прозою. Що це за законне та надійне
становище шляхти серед українського народу, коли вона боїться його спо-
гадів, затуманених віками безграмотності? якщо нинішня шляхта не схожа
18 Украйна (Письмо к издателю «Колокола»). – С.500–501.
19 Рыльский Ф. Несколько слов о дворянах Правого берега Днепра // Основа. – 1861. –
Листопад і грудень. – С.91–92.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
27Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
на колишню, нехай вона те доведе і змусить народ забути, що це нащадки
тих душманів»20.
Звісно, українофіли, змагаючись у публіцистичних дебатах із поляка-
ми, не могли собі дозволити бути настільки ж відвертими і з росіянами,
проте настороженість останніх, що лише з’явилася під кінець 1861 р., а
наприкінці 1862 р. вже переросла у масове, суцільне поборювання всього
українського, свідчила: росіяни, враховуючи досвід власної боротьби із «по-
лонізмом» у Правобережній Україні, сприйняли як таку ж небезпеку для
інтересів імперії ще й українофільство. Таким чином, пронародні писання
українофілів, їх відверта боротьба із польською шляхтою почали сприйма-
тися загрозою також і для російського дворянства. «Зближення з народом»
почало трактуватися російською адміністрацією як «загроза революції».
До формування такого переконання у російської влади чи не найбільшою
мірою докладала зусиль саме польська шляхта, а стимулював такі «намов-
ляння» не стільки соціальний, як саме національний польський інтерес.
як писав Т.Рильський, станово-шляхетський інтерес переріс, перевтілив-
ся, трансформувався у шляхетсько-польський. Тож трикутник замкнувся:
націоналізм породив націоналізми. У контексті імперських порядків стало
вочевидь зрозуміло, що націоналізм є найнебезпечнішою для імперії руй-
нуючою силою. За переконаннями російських патріотів, на теренах імперії
допустимою була лише проросійська (рос. «прорусская»), тобто проімперська
націоналізація. Вона повинна була реалізуватися через «виховання народу
у любові» до царя та його імперії, а водночас владою було усвідомлено, що
жодного «добра» «простолюд» імперії не повинен отримати ані від поляків,
ані від українофілів, ані від кого б то не було ще, а лише з рук «дбайливого,
люблячого та справедливого ґосударя-батюшки».
За таких обставин стає зрозумілим, чому українофіли велике значення
приділяли вимогам права навчання народу рідною мовою. Вони офіційно
заявляли, що це єдине їх бажання, без жодних інших, тим паче, політич-
них, «сепаратистських», амбіцій, в яких їх так запекло звинувачували. Про
це ще у січні 1860 р. анонімно писав у «Колоколі» М.Костомаров:
«Ми бажали б, аби уряд не лише не перешкоджав нам, україн-
цям, розвивати свою мову, але надавав би цій справі свою під-
тримку та зробив уже тепер своє розпорядження, щоб у школах,
котрі, як уже оголошено, будуть створені для нашого народу,
предмети викладалися рідною мовою, йому зрозумілою, а не офі-
ційною – великоросійською, інакше народ буде вивчати лише
слова, не розширюючи свого розуміння. Більшого ми не будемо
бажати і вимагати для себе нічого, що було б відокремленим від
спільних, сукупно зі всією Росією, бажань. Ніхто з нас не думає
про відторгнення Південної Русі від зв’язку із рештою Росії.
Навпаки, ми бажали б, щоб усі інші слов’яни поєднались із нами
в один союз, навіть під скіпетром російського ґосударя, якщо
цей ґосудар стане ґосударем вільних народів, а не пожираючої
20 Кулиш П. Полякам об украинцах (Ответ на безыменное письмо) // Там само. – 1862. –
Лютий. – С. 79-80.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
28 Ю.С.Земський
татарсько-німецької Московщини. У майбутньому слов’янському
союзі, у нього віруємо і його бажаємо, наша Південна Русь пови-
нна скласти окреме громадянське ціле на всьому просторі, де на-
род розмовляє південноруською мовою, зі збереженням єдності,
заснованої не на згубній, такій, що мертвить, централізації, а на
ясному розумінні рівноправності та своїх власних вигод»21.
Аналогічну ідею у значно скромніших виразах висловили публічно ук-
раї но філи-хлопомани наприкінці 1862 р.: «якщо нас звинувачують у сепа-
ратизмі, чи бодай у бажанні сепаратизму державного, то ми оголошуємо, що
це найбільш несусвітний і найбільш наївний наклеп. Адже ніхто з нас не
лише не говорить, але й не помишляє про політику; всяке політичне праг-
нення за теперішнього стану настільки смішне й по-дитячому наївне в на-
ших очах, що вважаємо зайвим навіть серйозно заперечувати проти такого
закиду. Та й насправді, чи були б ми послідовними у своїх діях, узявшись
прищеплювати народу політичні ідеї, тоді як будь-який натяк на політику
(ми судимо за враженнями від польської пропаґанди) нейтралізується розу-
мом та сумлінням народу, коли всі його симпатії звернуті в той бік, звідки
прийшло до нього позбавлення від рабства єґипетського»22. Щодо головного
свого завдання та суспільного покликання громадівці заявляли: «За нашим
розумінням, єдиний обов’язок людей, котрі спромоглися здобути вищу осві-
ту, полягає в тому, щоб ужити всіх можливих засобів задля надання народу
можливості набути письменності, усвідомити себе, свої потреби та вміти про
них заявити, словом, аби внутрішнім своїм розвитком досягти того рівня
громадянськості, на який його (народ – Ю.З.) піднято законом»23.
Такі скромно-стримані, на перший погляд, бажання українофілів, що
обмежувалися до суто народно-просвітницької мети, у своїй діяльності були
цілком обґрунтовано-достатніми з огляду на суспільно-політичні реалії, в
яких перебувала підросійська Україна середини ХІХ ст. Українофіли, гро-
мадівці, розуміли, що без грамотності та елементарних освітніх знань селя-
ни, які ще «тільки вчора» були «майном» своїх власників, залишатимуться
й надалі інертними, боязкими, соціально неактивними, а відтак – ще довго
та важко здобуватимуть землю у приватну власність, яка забезпечила б їм
упевнене соціальне становище, економічну незалежність, а отже, обумови-
ла б виникнення політичної свідомості та спонукала долучатися до суспіль-
но-політичних процесів. Саме такою логікою просвітницької роботи серед
селянських мас керувався, приміром, П.Куліш. Він схвалював та морально
підтримував освітні пріоритети в діяльності київських хлопоманів, про що
свідчить його перлюстрований лист до Т.Рильського від 1862 р. Відправник
нарікав, що представники офіційної влади
«нічого не роблять для головної справи – формування справж-
нього, чисельного суспільства власників. Нам не треба залишати
його (селянство – Ю.З.) у цьому жалюгідному стані. [...] Нехай
21 Украйна (Письмо к издателю “Колокола”). – С.502–503.
22 Отзыв из Киева // Современная летопись. – 1862. – Ноябрь – №46. – С.5.
23 Там же. – С.3–4.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
29Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
він (уряд – Ю.З.) діє через бюрократію, а ми будемо діяти живим
словом. Реалізуючи його власні розпорядження (мається на увазі
активна пропаґанда урядом необхідності грамотності селян, які
виходили із кріпосної залежності – Ю.З.), ми припинимо широ-
ке свавілля, котре повсякчас користається роздрібненістю та не-
віглаством наших сільських братій. Де нам удається утвердити
розуміння громадянських прав в усій громаді, там посягання
чиновних варварів самі по собі руйнуються. Де ми встигнемо ґа-
рантувати заробіток населення, усупереч прихованому законни-
ми формами грабунку, там з’явиться достаток, а з достатком – і
прагнення до вищої культури, яке тепер поступається турботам
про хліб насущний. Усе це Ви вже усвідомили і Ваші дії, вільні
від політичної мрійливості, радують кожного гуманіста, віддано-
го ідеї внутрішньої, а не зовнішньої24 революції»25.
Усвідомлення того, що просвітницька робота серед селянства буде три-
валою та копіткою, жодним чином не викликало сумнівів щодо її доцільнос-
ті та не провокувало пошуку якихось інших, швидших чи більш радикаль-
них, форм і методів. Про це П.Куліш писав у березневому числі «Основи»
того ж таки 1862 р.:
«я надто добре бачу, в якому малопривабливому стані перебуває
питання, заради котрого витратив я кращі роки життя. якщо хо-
чете знати правду, то я навіть і не сподіваюся дожити до нового,
кращого стану; але я глибоко переконаний, що в ньому (у ви-
рішенні цього питання – Ю.З.) полягає майбутнє благо багатьох
чесних людей, і у досягненні цього блага розраховую на силу ре-
чей, на суспільну моральність, на дух і вимоги часу, але зовсім не
на які б то не було “енергійні та талановиті особистості”»26.
Отже, П.Куліш був упевнений, що громадянські стосунки є неодмінною
та обов’язковою перспективою суспільно-політичного розвитку українського
люду. Причому вони утверджуватимуться у відповідності з логікою поступу
світової історії й базуватимуться на національній основі. Відтак здобуття
українськими селянами грамотності рідною мовою, як один з обов’язкових
та першочергових атрибутів націоналізації їх свідомості в «українському
дусі», було таким важливим і принциповим питанням.
Українофіли розуміли, що набуття українськими селянами власного
національного самоусвідомлення, виникнення в них почуття людської гід-
ності та самоповаги, а отже, і політичної та громадянської активності – це
справи дещо віддаленої перспективи. Водночас вони були цілком перекона-
ними, що час самобутнього, вільного та незалежного життя українського на-
роду неодмінно прийде, українство звільниться від пут накинутої йому ззов-
ні чужої системи гноблення та витворить власну, притаманну своїй питомій
24 П.Куліш радів, що хлопомани своїм завданням ставили, образно кажучи, «революцію у
свідомості» селян, тобто пробудження у них нового, громадянського мислення, а не «револю-
цію зовнішню», у суспільних стосунках, яка, власне, і неможлива за відсутності «революції
внутрішньої».
25 цДІАК України. – Ф.442. – Оп.812. – Спр.28. – Арк.21–22.
26 Кулиш П. Ответ на письмо с Юга // Основа. – 1862. – Березіль. – С.42.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
30 Ю.С.Земський
національно-культурній ідентичності систему громадянських («братерсь-
ких», як говорить українське прислів’я) стосунків. Щоправда, свої думки та
мрії про майбутнє України, як і щирі, глибокі переживання за долю рідного
народу українофіли могли виявляти лише у цілковито довірливих діалогах
із людьми з незаперечною репутацією. Таку відвертість П.Куліш дозволив
собі, приміром, у жовтні 1858 р. в листі до С.Аксакова.
Реагуючи на закид у надмірній запальності, зарозумілості, різкості,
П.Ку ліш писав:
«Слова мої тому іноді здаються надмірним криком, що їм не передує
вільний діалог із громадськістю читачів, що свободи слова ми, малоросі-
яни, позбавлені більше, аніж будь-яка інша народність у Російській ім-
перії, що ми співаємо свою пісню на землі чужій (виділено П.Кулішем –
Ю.З.). Для нас немає ще терпимості думки, якою користуєтеся ви,
великоросіяни. Ми маємо проти себе не лише уряд, але й вашу суспіль-
ну думку. Ми маємо проти себе навіть власних земляків-недоумків. Нас
жменька, хто зберігає віру у власне майбуття, яке, за нашим переко-
нанням, не може бути однаковим із майбуттям великоросійського наро-
ду. Між нами і вами лежить така ж безодня, як між драмою та епосом.
І те, і інше – великі витвори божественного генія, але дивно бажати,
щоби вони злилися в єдиний тип. А ваше суспільство цього бажає й у
це сліпо вірує. Ваше суспільство думає, що для нас клином зійшлася
земля в Московськім царстві, що ми створені для Московського царства,
а можливо – що Московське царство творить наше майбутнє. Ми це ба-
чимо і відчуваємо безперервно, і, не маючи можливості писати за себе
так, як пишуть у себе вдома, зрідка лише порушуємо свою мовчанку,
і тоді наше слово є результатом пригнічених ідей, і думка наша про те
та інше, висловлена стиснутою фразою, здається вам запальністю, заро-
зумілістю, різкістю. Та якби можна було нам писати по-іскандеровськи
(тобто вільно, безцензурно; від відомого псевдоніма О.Герцена – Ю.З.),
то кожна фраза, що ображає вас, перетворилась би в біографічний або
соціальний трактат, і ціла література витворилася б із нашої незгоди
з вашим поглядом на те, що тепер обговорюється, повчаючи всі руські
землі по-московськи, по-петербурзьки. цей час прийде таки, але прийде
тоді, коли нас не буде вже на світі. І нехай доказом буде те, що в період
найвищого розвитку вашої писемності існують люди, обурені її нетерпи-
містю та однобічністю. Ми не домагаємося від вашого уряду та вашого
суспільства неможливого, поки що, але ми бережемо заповіт свободи на-
шого самостійного розвитку, і ця справа не найменша серед наших ідей,
що здійсняться у віддаленому майбутньому»27.
П.Куліш був переконаний у тому, що попри цілком несприятливі умо-
ви для вільного розвитку української національності та самобутності в
Російській імперії, а відтак і нечисельність людей – його сучасників, котрі б
вірили та сприяли українському людові в його поступі до свободи, саме таким
є шлях українців у силу природи українського єства, у силу закономірностей
розвитку всієї попередньої української історії, а отже й безвідносно до ба-
жань чи перешкод, що чиняться різними ворогами українського народу.
27 Гудзій М.К. Невидані листи П.О.Куліша до Аксакових // Радянське літературознавство. –
1957. – №19. – С.101–102.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
31Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
Не менш запальним та відвертим був і М.Костомаров у листі до І.Ак са кова28.
У жовтні 1861 р. відомого історика обурив виступ лідера російських слов’янофілів,
в якому той, дебатуючи із поляками, заявляв їм «волю всіх російських земель», тоб-
то брав на себе місію промовляти, в тому числі, від імені українського народу.
«Ну, а якби цей руський народ, – писав М.Костомаров, – виявив би
симпатію до Польщі і побажав би з нею поєднатися? як же по-Вашому?
Потрібно було б його приборкувати багнетами, картеччю, батогами і
насильно змусити благоденствувати спогляданням цілісності (підкрес-
лено у документі, ідеться про «целостность русских земель» – Ю.З.).
У такому випадку свобода, яку ви проповідуєте, суперечить вашим
справам. Ви говорите, будьте вільними, але думайте і дійте, відчувай-
те й бажайте так, як ми хочемо і вам наказуємо... Ви звичайно скаже-
те, що розраховуєте на відому вам симпатію південноруського народу,
ви пишете, що знаєте його; так, ви знаєте край, його зовнішність... Але
навряд чи ви знаєте глибину народної душі. Ви не підозрюєте, що на
дні її у кожного майже південноруса спить Виговський, Дорошенко,
Мазепа – і прокинеться, коли прийде нагода. Душа справжнього пів-
денноруса зовсім не така розхристана, як великоросійська. [...] Не вір-
те південнорусу, бо він вам не вірить, скільки б ви не відкривали йому
вашу душу29. Що ж, запитаєте Ви: невже південноруський народ піде
до ляхів? Не знаю: можливо піде до ляхів, можливо пристане до вас, а
можливо ні до вас, ні до них не пристане, а захоче сам по собі жити»30.
28 Родина Аксакових певний час вирізнялася співчуттям до української культури й, зокре-
ма, Т.Шевченка. Під час повернення із заслання у березні 1858 р. поет тричі відвідував дім
Аксакових у Москві та, як зауважував О.Кониський, був дуже зворушений і розмовами, і при-
хильністю старого Сергія Аксакова та його синів Костянтина й Івана, а його дочка Віра навіть
співала Т.Шевченкові українських пісень (див.: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський.
Хроніка його життя. – К., 1991. – С.443–444). Щоправда вже наприкінці 1858 р. ставлення
Т.Шевченка до Івана Аксакова різко змінилося на протилежне, коли той у презентаційній
статті свого нового часопису «Парус», ведучи мову про слов’янські народи не згадав серед них
українців. Т.Шевченко тоді навідріз відмовився співпрацювати з І.Аксаковим і писав у листі
до М.Максимовича: «“Парус” у своєму універсалі перелічив усю слов’янську братію, а про нас
і не згадав, спасибі йому – ми вже, бач, дуже близькі родичі: як наш батько горів, то їх (моска-
лів) батько руки грів. Не доводиться мені давати під парус свої вірші і того ради, що парус сей
надуває (І.Аксаков – Ю.З.) заступник (тобто, однодумець – Ю.З.) вельможного князя, люби-
теля березової каші (йдеться про князя В.черкаського, одного із розробників положення про
звільнення селян 1861 р., який водночас відстоював «право» поміщиків карати селян різками,
однак «ліберально» – не більше 18-ти за раз – Ю.З.). Може воно так і треба московській натурі,
та нам то і дуже не вподобалося» (див.: Зайцев П. життя Тараса Шевченка. – К., 1994. – С.321).
29 Примітно, що із таким самим протестом щодо політики росіян – відверто чи приховано, але
повсякчасно, виступали й поляки. Так, один із них, перебуваючи вже під арештом, писав: «Ви
кажете, поляки почали співати свої патріотичні гімни, одяглися в траур, нарядилися у блазнів-
ські чемерки – поза сумнівом, що це простакувато і по-дитячому – тож справедливо урядові їх
карати, віддавати у солдати [...], засилати, арештовувати та штрафувати – нарешті замовкнуть і
переодягнуться. Але ось важливе питання: чи буде це мовчання щиросердним? чи не буде лице-
мірством таке каяття? Мені здається, що ні. За фальшиву іноді навіть ноту з’їздити до В’ятки, за
без смаку підібраний (навіщо його називати блазнівським) одяг прослужити десяток літ солдатом
немає жодного резону – замовкнуть – але в душі вряд чи з’явиться щире каяття, справжня лю-
бов до слов’янської спорідненості – вічного братерства можна досягти, але тільки в інший спосіб»
(див.: Письмо арестованного Н.С.Юрова из житомира в редакцию «Киевского телеграфа». Дело
о перлюстрации писем // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського
(далі – ІР НБУВ). – Ф.I. – Спр.11452. – Арк.27). Однак і росіяни, попри костомарівське зауваження
про «відкриту душу», зберігали повсякчасну підо зріливість не лише традиційно до поляків, але й
до українців. Зокрема, київський професор О.Ставровський писав щодо боротьби із «полонізмом»:
«Малоросіяни [...] захоплюються спокусами поляків та євреїв, а тому не лише не складають вірної
ґарантії інтересам Росії у цьому краї, але й самі не можуть бути залишені без нагляду та впливу на
їхнє життя. Із малоросіян багато таких, котрі інтимно прив’язані до Росії, але немало й таких, які з
політичних розрахунків сприяють інтересам ляхоманії та ледь чи не всі загалом мріють про окре-
ме від Росії самостійне існування» (див.: цДІАК України. – Ф.442. – Оп.813. – Спр.661. – Арк.7).
30 цит. за: Барсуков Н.П. жизнь и труды Погодина // Отдел рукописей Российской на цио-
нальной библиотеки в г. Санкт-Петербурге. – Ф.47. – Д.68. – Кн.18. – С.137–138.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
32 Ю.С.Земський
Обурення М.Костомарова щодо свавільних претензій І.Аксакова на вислов-
лювання буцімто думки «всього російського народу» було, певною мірою, знако-
вим. Для відомого історика, як і в цілому для всіх українофілів, було абсолютно
неприродним самозванство російських слов’янофілів (до речі, як і західників) у
висловлюванні того, що «потрібно народу», чого «він бажає» та що «треба зміни-
ти у його житті» задля «його ж таки щастя». Саме у цьому докорінно відрізнявся
світогляд російських слов’янофілів і західників від українофілів-націєтворців.
Росіяни, нарікаючи на «безмовність народу» через його вікову безпросвітність,
сміливо бралися конструювати різні теоретичні схеми «порятунку» російської
народної культури від деґрадації й невігластва. Натомість українські націє-
творці мислили в той спосіб, що, нав паки, це вони – національна інтеліґенція –
мають слухати і почути з вуст народу, чого він потребує та як бажав би змінити
своє життя, а відтак вони зобов’язані допомогти народові у реалізації його волі,
а не «вести народ за собою» до «світлого майбутнього».
Виходячи з таких міркувань, першим та обов’язковим кроком сприяння народу
мало бути подолання його неписьменності, а одночасно моральної забитості, соціальної
пасивності, політико-правового невігластва тощо, нав’язаних кріпацьким життям обтя-
жуючих пережитків. Українофіли не просто лише вірили у спроможність українського
народу до організації своїх суспільних стосунків за принципами вільного, демократич-
ного життя – вони були переконані, що саме такі риси історично притаманні українцям.
Громадянське суспільство, де всі рівні перед законом, де влада обира-
ється вільним волевиявленням усієї громади і цій же громаді підзвітна,
де кожен член громади – вільна особистість, що переймається інтересами
та проблемами життя всієї громади – усі ці прикмети бажаної українцям
1860-х рр. перспективи були надзвичайно подібними до досвіду «стихій-
ної» демократії козацького минулого, оспіваного, опоетизованого ідеалу
«братерства» у суспільних стосунках. Причому ці ідеали були не якоюсь
романтичною мрією – спогадом «втраченого раю» із народного пісенно-дум-
ного епосу. цінності та традиції вільного козацького життя залишалися
для українських селян актуальними критеріями поціновування життєвої
дійсності навіть в умовах польського та російського панування в Україні31.
31 Характерним прецедентом надзвичайно швидкого та масового «пробудження» козацької свідо-
мості в українського селянства стали події так званої «Київської козаччини» під час Кримської війни
(1853–1856 рр.) (див.: Записки протоиерея Петра Гавриловича Лебединцева о «козащине» 1855 года.
Оттиск из журнала «Киевская старина». – К., 1900. – 50 с.; Познанский Б.С. Воспоминания. – Москва,
1913 – С.18–20). Примітно, що поведінка селян була надзвичайно осмисленою, впевненою й толерант-
ною, цей рух не переріс у бунт і погроми, селяни домагалися задоволення свого права «записатися в
козаки», тобто повернення собі свободи. Про це у перлюстрованому листі до князя Р.Сангушка, котрий
перебував у Кракові, свідчив якийсь Фудаковський із Шепетівки. У травні 1855 р. він писав:
«Ваше сіятельство згадали про події, що сталися в Україні. я не писав раніше
нічого про те, бо під час написання останнього мого листа самі лише непевні
чутки кружляли, і в такій важливій темі боявся доносити про них невірно. Сьо-
годні можу зробити це детально, бо я був майже очевидцем того, що відбувалося
в околицях чигирина, хоча у нас (на Волині – Ю.З.) все було спокійно. Ніхто не
у змозі розгадати ту іскру, що запалила ці нещасні рухи, вірно лише те, що на
цей раз, принаймні, поміщики можуть бути цілком вільні від закидів, у чому
найкращим доказом слугує поведінка самих селян. Ніде не зробили ніякого
злочину, ані навіть найменших грубощів у ставленні до панів, які служать дво-
рянству (ідеться про дрібних шляхтичів, що служили управителями, прикаж-
чиками, писарями тощо у дворян-землевласників – Ю.З.), і загалом. Навпаки,
усюди ходили завіряючи, що нікому нічого поганого не буде, що справа стосу-
ється лише набуття прав, які їм (селянам – Ю.З.) давно належать – звільнення
від панщини і володіння землею, яку тепер вони займають – це їхня головна
мета. Підлягати своїм власникам відмовилися таким рішучим чином, але, вод-
нораз, далеким від усяких пустощів і зловживань, що треба дивуватися, як міг
цей народ виробити у себе стільки тактовності у такому важливому питанні.
Корчми замкнули, кажучи, що там горілки не має бути, де потрібно міркувати»
(див.: цДІАК України. – Ф.442. – Оп.805. – Спр.473. – Арк.7–7 зв.).
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
33Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
Приміром, це констатували у ХІХ ст. українофіли-громадівці, які, розчулю-
ючись від сили духу та незлобливості українського народу (попри всі не-
правди, в яких йому довелося жити) шляхетно, аж до самозречення, праг-
нули йому прислужитися. Зокрема, у своїй відомій публічній заяві 1862 р.
київські громадівці писали:
«Вивчаючи народ і ті моральні основи, що складають його побут
та свідомість, ми обґрунтовано можемо зробити наступні виснов-
ки: 1) Наш народ значною мірою релігійний, і тому виховання
його повинно опиратися на повну повагу християнських істин.
[...] 2) Народ наш усвідомлює всю важливість поземельної влас-
ності, розуміє, що без неї сама свобода – мильний пузир, брехли-
ве слово. [...] Він не може відразу змінити свій погляд на людей,
благополуччя яких створювалося коштом його гіркої долі, хоча у
нього надто розвинуте почуття справедливості й любові до ближ-
нього. [...] Можна цілком стверджувати, що наші селяни будуть
найчеснішими людьми і громадянами, з яких не можна буде
зробити сліпої зброї для зухвалих і карколомних поворотів. 3)
Народ пройнятий глибокою повагою до своїх звичаїв, переказів,
побуту, до всього того, що становить ознаки його національної са-
мобутності; тому виховання його має зберігати повагу до народ-
ного селянського побуту, етнографічних особливостей, до мови й
національності»32.
Кріпосне безправ’я не позбавило українське селянство моральності,
опертої на християнські засади людинолюбства. Важко, підневільно пра-
цюючи, українці шанували приватну власність, побожно остерігалися гріха
зазіхання на чуже. Однак понад усе вони шанували особисту свободу та де-
мократичність у взаєминах («братерство» поміж людьми, яке проголошене
самим Господом головною життєвою настановою). Саме особиста воля та по-
братимство у стосунках між людьми становлять для української свідомості
зміст життєвої справедливості та Господньої правди. ці ідеали надзвичайно
широко, романтично та щемливо оспівано у піснях і думах, особливо козаць-
кої тематики, а також зафіксовано у пареміях33.
Мабуть, болючим переживанням та небажанням українців миритися із
несправедливістю можна пояснити входження у наш національний фольк-
лор ХІХ ст. образу Устима Кармалюка. В.Дячок довів, що історична постать
32 Отзыв из Киева. – С.4.
33 Ідеали свободи, зневага до панщини, солдатчини, підневільних робіт, осуд московської
імперської політики та польської шляхетчини ясно відстежуються у піснях і думах громад-
сько-політичного циклу (див.: Драгоманов М.П. Політичні пісні українського народу ХVIII–
ХІХ ст. – женева, 1883. – ч.I. – Розд.1. – 137 с.; женева, 1885. – Розд.2. – 227 с.). Красномовно
ілюструють життєві пріоритети українців, серед яких цінностями найвищого, найбільш жа-
даного ґатунку є свобода, побратимство, справедливість, перлини народної мудрості, зібрані
впродовж другої половини ХІХ ст. М.Номисом: Де козак – там і слава; Козак та воля – заласна
доля (с.74); Хто не звик правди поважати, той завше ласий панувати; Пани в світі блукаюцця,
та з правдою не знаються; Пани правдою кепкують – проте ж в світі і панують (с.91); Що буде,
те буде, а козак панщину робити не буде (с.99); Хоч три дні перед смерті волю побачить; З ко-
рита їли та у волі жили – ніякого горя не знали (с.100) (див.: Українські приказки, прислів’я і
таке інше. Уклав М.Номис. – К., 1993. – 766 с.).
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
34 Ю.С.Земський
У.Карманюка, котрий і став прототипом леґендарного Кармалюка, була на-
справді малопривабливою34. У.Карманюк – подільський злодій, якого не-
одноразово ловили самі ж селяни та передавали в руки місцевої влади. Хоча,
треба визнати, розбійник цей був незвичайний, адже він тричі повертався
із сибірського заслання. Доведено також штучність міфологізації імені ре-
альної людини, що сталося завдяки пісні «Повернувся я з Сибіру», яка була
створена подільськими балагулами Савранського гуртка35. Однак важливо,
що образ народного героя творився на півдні Подільської ґубернії, а згодом
пісня про нього записувалася з вуст народу всюди (в тому числі на Волині
та Київщині), тільки не в рідних селах, де діяв історичний У.Карманюк.
Отже, українці сприйняли образ борця із несправедливістю, а це значить,
що вони потребують правди у суспільному житті та шанують ідею боротьби
за правду. Тож У.Кармалюк, «котрий сам зазнав чимало кривд, і карав тих,
хто збиткувався над людьми та відбирав у зажерливих визискувачів, аби
лише поділити добро між нужденними» – був у демократизованих народних
українських уявленнях утіленням справедливості36. Українська свідомість
відмовляється покірно та мовчки коритися знущанню людини над люди-
ною, оскільки це є відвертим насиллям над людською гідністю, це нівечить
найбільш жадане та найцінніше в житті – людську свободу, а отже – спо-
творює Господню правду. Саме тому народна культура так органічно сприй-
няла образ національного Робіна Ґуда, який цілковито вписався у систему
українських світоглядних цінностей та уявлень про добро й зло, правду і
кривду, справедливість та наругу.
Ідеї свободи та людської гідності, а також ідеал побратимства у сус-
пільних взаєминах оспівував своєю творчістю й Т.Шевченко. Поширення в
Україні вже перших творів молодого поета супроводжувалося надзвичайним
піднесенням та захопленням серед земляків усіх верств, кому лише доводи-
лося чути слово Кобзаря. В умовах миколаївського безпросвітного «сатрап-
ства» та всеосяжного чиновницько-бюрократичного панування 1840-х рр.
поезія Т.Шевченка відкривала цілком інший світ – світлий, людяний, жит-
тєствердний. Слово про величне минуле козацьких часів, витончена ліри-
ка любовних переживань пробуджували розум і серця українців не лише
довершеною музикою рідного слова, але й змістом поезії, що вщерть була
заповнена образами вільних людей, або сильних праведністю боротьби за
34 Дячок В.В. Джерела про Устима Кармалюка та опришківство на Поділлі (1813–1835):
Дис. ... канд. іст. наук. – К., 2000. – 226 с.
35 Дячок В., Яременко В. Устим Кармалюк, пісня «Повернувся я з Сибіру», Тарас Шевченко:
творення міфологеми // Сучасність. – 1997. – №5. – С.123–127.
36 Не менш важливим для українців є почуття справедливості і в наш нас. Саме цим можна
пояснити публіцистичну війну, яку ведуть подільські письменники та краєзнавці, відстою-
ючи (всупереч документально арґументованим доказам історика В.Дячка) ґлорифікований
образ подільського «месника». Вони, на жаль, не бажають відділяти фольклорний образ героя
(проти якого, власне, В.Дячок нічого не має) від одіозної історичної постаті його прототипу.
А проте, значно важливіше та цікавіше було б досліджувати феномен Кармалюка/Карманюка
у ракурсі того факту, що фольклор далеко не кожного народу мав свого Робіна Ґуда, а отже,
світоглядні пріоритети не кожного народу так гостро та навіть болісно, як в українців, чутливі
до проблем свободи людини, особистої гідності й почуття соціальної справедливості у суспіль-
них взаєминах.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
35Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
волю та людське щастя. Щонайбільше, слово Кобзаря вражало правдивіс-
тю зображення людських переживань, правдивістю відтворення думок, жа-
дань, емоцій, зусиль вільної своєю свідомістю людини. Силою справжніх
людських почуттів та силою розкриття правди життя поезія Т.Шевченка
здійснювала у свідомості українців дива.
Примітно, що першими поціновувачами та палкими прихильниками
творчості поета були не селяни (які до його слова через відомі обставини ще
довгий час не мали доступу), а представники заможних українських станів.
О.Афанасьєв-чужбинський писав, що хто знає тогочасне суспільство, той не
може не здивуватися. Адже діти заможних родин змалечку, вже від году-
вальниці, переходили на виховання або до іноземних няньок, або до таких,
що розмовляли лише російською. Однак поява в українському середовищі
Кобзаря «вмить розігнала апатію і викликала любов до рідного слова37, яке
вже було виштовхнуте тоді не лише з товариства вищого стану, але й навіть
із розмови з селянами»38.
Харківські громадівці від імені дворян-українофілів писали щодо ролі
Т.Шевченка в українському суспільному житті (у 1862 р.): «Тюпаючи далі
за Москвою […] ми од щирого серця глумились над своєю мовою, над своїм
народом і тюпали далі […], а Тарас догнав нас та й почав назад завертати –
до народу, до покинутого, занеханого, обідраного й осміяного народу. От і
почали наші додому повертати – перше потроху, а потім і густіш. Тоді-то
тільки побачили ми, що у нашого народу душа широка, та ще до того чисті-
ша і світліша нашої»39.
Тож закономірно, коли Шевченкове слово завдяки праці українофілів,
громадівців, хлопоманів, тобто зусиллями новонародженої української на-
ціональної еліти, було донесене до мас простолюду, відбулося справжнє
політичне єднання всіх верств українців навколо спільних, однаково всім
зрозумілих та цінних істин, які підносив Т.Шевченко. Символічно пророчи-
ми стали слова П.Куліша над гробом поета, що вирушав в останню путь із
Петербурґа на чернечу гору: «З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю
червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких:
нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай,
хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!»40. Саме тому
Т.Шевченко є національним пророком українців, адже його «духовна енергія
поета-пророка» перелилася й утілилася у нову «якість буття його народу»41.
Ю.Охримович щодо цього також наголошував: «Шевченко був передовсім
поетом, він не полишив нам обдуманої політичної програми, але його поезія
відіграла в розвитку української політичної думки далеко більшу роль, ніж
37 Неабиякої уваги заслуговує той факт, що за надзвичайного захоплення поезією Т.Шев-
ченка в Україні представниками різних станів, за свідченням О.Афанасьєва-чужбинського,
російська критика вихід «Кобзаря» зустріла одностайно-глумливо.
38 Чужбинский А. Воспоминания о Т.Г.Шевченке. – Санкт-Петербург, 1861. – С.2–4.
39 Супрунюк О. Харківська громада наприкінці 1862 р. // Київська старовина. – 1998. –
№2. – С.184.
40 Зайцев П. життя Тараса Шевченка. – С.388.
41 Дзюба І. Тарас Шевченко: життя і творчість. – К., 2008. – С.644.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
36 Ю.С.Земський
усяка писана програма»42. Але найвлучнішим є визначення О.Кониського –
сучасника та активного діяча українського руху 1860-х рр., який іще на-
прикінці ХІХ ст. писав: «Шевченко був глибокий націоналіст український з
широкими поглядами на питання національне»43.
Інакше кажучи, творчість Т.Шевченка консолідувала всіх, кому його ідеї
та проголошені ним цінності були рідними й бажаними. А зміст цих ідей та
цінностей дозволяє стверджувати, що українці у своїх світоглядних пе ре ко-
наннях, в успадкованих на генетичному рівні традиціях і звичаях, у пов-
сякденно-побутовій культурі поведінки на середину ХІХ ст. зберігали над зви-
чайно прогресивний, життєствердний потенціал задля формування вільних,
відкритих, позбавлених будь-яких пережитків середньовічної ди ференціації
громадянських взаємин. ця реальність надихала тогочасну ук раїн ську ін-
теліґенцію – українофілів-націєтворців, утверджуючи у пере ко нанні, що їх
місія буде цілком вичерпана самою лише просвітницькою ро бо тою, адже
українство своєю історично-культурною традицією, свободо любс твом та хрис-
тиянською моральністю вже володіє надзвичайно цінними надбаннями для
справедливої організації своїх суспільних стосунків у майбутньому, а тому
допомогти йому треба лише в інтелектуальному розкріпаченні44.
Водночас романтична гіперболізація народної гідності та протистав-
лення її сваволі, самолюбству, еґоїстичному індивідуалізму аристократії за-
клали основи нової народницької історіографії, що виокремлювала та під-
носила історію народних мас, нехтуючи історією урядів, панівних верств,
правлячих династій тощо. Однак ця віра у спроможність народу своїми
внутрішніми силами вибудувати справедливе суспільство «братерських сто-
сунків» породжувала певні крайнощі, проти яких чи не найпершим ще у
1862 р. виступив П.Куліш статтею «Українофілам». Він визнавав, що процес
українського націєтворення зародився як романтичний порив «відкритих,
чистих сердець» певних освічених людей, які шляхетно пройнялися христи-
янським співчуттям до своїх упосліджених співвітчизників:
42 Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Від початку ХІХ ст.
до Михайла Драгоманова). – Нью-йорк, 1965. – С.64.
43 Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський… – С.581.
44 Упевнений у тому, що український народ зі своїх природних внутрішніх резервів, із са-
мої логіки історичного розвитку неодмінно домагатиметься свободи, аж поки її не здобуде,
П.Куліш свого часу підтримував М.Костомарова словами: «Ні, у Вас засохла жива струна, без
якої ніколи не буде гармонії у Ваших учених та поетичних працях... якщо зів’януть подібним
чином всі нині діючі в літературній царині малоросіяни, то і тоді я буду спокійним, я за ними
не жалкую. З’являться нові, із народу, з’являться свіжі серцем, котрим сама природа, без на-
уки прищепить любов до свого рідного, і вони візьмуться до праці і приноситимуть жертви з
таким жаром, якого, можливо, ще і не бачили!» (див.: Міяковський В. «Люди сорокових років».
(Кирило-методіївці в їх листуванні) // ІР НБУВ. – Ф.Х. – Спр.14742. – Арк. 28; Його ж. Люди
сорокових років. (Кирило-методіївці в їх листуванні) // За сто літ: Матеріяли з громадського
й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. – К., 1928. – Кн.2. – С.43). че-
хословацький громадсько-політичний діяч, професор філософії Т.Масарик відзначав, що ще
наприкінці ХVІІІ ст. німецький мислитель й.Гердер із піднесенням відгукувався про пів-
денноруський народ, уподібнюючи Україну античній Греції: «Україна буде новою Грецією:
прекрасний клімат, де живе цей народ, його веселий характер, його музична обдарованість,
родючий ґрунт і т.д. колись пробудяться до життя: із багаточисельних диких народів, якими
були колись греки, виникне культурний народ, межі котрого сягнуть чорного моря, а звідти
поширяться по світу» (див.: Бочковский И.П. Проф. Т.Г.Масарик об украинском вопросе //
Украинская жизнь. – 1913. – №4. – С.47).
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
37Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
«Українська ідея, заснована на глибоко демократичному на-
чалі, з’явилася через відчуття неправди у взаємних стосунках
брата із братом. Євангельське вчення, обновившись у чистих і
гарячих українських серцях, заставило їх полюбити трудящих
і обтяжених більше, аніж любили вони до того часу багатих і
знатних друзів своїх, більше, аніж любили братів, сестер, бать-
ків і матерів своїх. Відкинувши думку про власне благополуч-
чя, зневаживши честолюбними планами, властивими молодому
розуму, і погоджуючись на всі можливі лиха у середовищі тих,
кого вони в душі своїй називали недолюдками, узялися ці спо-
чатку нечисельні народолюбці за свою нову справу і почали її з
вивчення простого люду українського, його мови, вдачі, звичаїв
і його історії»45.
Романтики-народолюбці, відзначав П.Куліш, дивилися на окремих пред с -
тав ників панівної верстви, котрі виявляли лояльність до українського руху,
як на щось уповні закономірне, а водночас – різко засуджували сам панів-
ний стан, усіляко звинувачуючи шляхетсько-дворянські кола у всіх бідах
та шукаючи правдивої людяності лише серед людей праці та серед тих, хто
терпить нестатки.
«Фатальні крайнощі! – писав П.Куліш. – Вони були причиною
однобічності розвитку наших літературних талантів, безплідної
або малокорисної діяльності наших енергійних людей, ізольова-
ності нашої громади народолюбців і, що гірше за все – відчужен-
ня від нас чисельних людей багатих і різнобічно обдарованих,
котрі, пройнявшись повагою до нашої діяльності, надали б їй,
справді, суспільного значення, виявили б солідарність і поряту-
вали б багатьох із нас від марної загибелі в боротьбі із нуждою та
із несприятливими суспільними обставинами»46.
Віддаючи належне природній високій гідності, людяності та здібностям
«нашого простолюду», що проявляються у народній культурі та мистецтві,
П.Куліш продовжував розмірковувати:
«Те правда, що жодна література не запозичила із простонарод-
ного середовища життя такі величні образи, сповнені людської
гідності, як українська, жодна не зробила ідеали простонарод-
них взірців настільки популярними серед читачів і слухачів. [...]
це свідчить найбезперечніше про природні чесноти українського
простолюду і виправдовує глибоку любов до нього наших пись-
менників. [...] Але чи випливає з усього цього, що література, яка
зображує одну лише сторону життя – і до того ж в ідеальному її
розумінні – йде вірним шляхом у своєму розвитку вперед?»47.
45 Украинофилам. (Невідомий твір П.Куліша) – Б.м., б.р. – С.8; Кулиш П. Украинофилам.
(1862, августа 28. Хутор Мотроновка, под Борзною) // ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.2335. – Арк.1–1 зв.
46 Украинофилам. (Невідомий твір П.Куліша). – С.10–11.
47 Там же. – С.11.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
38 Ю.С.Земський
Таким чином, П.Куліш виступив проти принципу схематичності48, яким
хибували російські теоретики суспільних перетворень і який захоплював
тепер українофілів. Українські крайнощі у схематизації полягали в тому,
що абсолютизуючи народ та вироблені ним ідеали, принципи, життєві тра-
диції тощо, окремі наші народолюбці самі намагалися уподібнитися, під-
лаштуватися, «розчинитися» у цьому простонародному стилі, а одночасно
з тим – засуджували та нехтували всім, що могло хоч якось поєднатися з
«аристократизмом» чи «панством». ця тенденція виявлялася не лише у по-
ведінковій позиції українофілів (коли вони прагнули культивувати одяг,
манери, мову селян), але й стала, по суті, панівною засадою у формуван-
ні української літератури. Однак у середовищі простолюду така поведінка
лояльних до нього представників аристократичних кіл – «друзів народу»,
людинолюбців – досить часто сприймалася як дивацтво49. Тож П.Куліш був
досить переконливим, висловлюючи думку, що
«головною причиною цього сумного явища є помилкове розумін-
ня демократичності характеру українського народу. Зазвичай
думають, що простий український народ відкидає ідею панства
за якимось особливим філософським поглядом на життя, що
властивий його (народній – Ю.З.) природі, тоді, як його недовіра
до панства і небажання йти одним шляхом із панами поясню-
ється подіями та обставинами цілком зовнішніми. [...] не варто
стверджувати з оракульською сміливістю, ніби він до того демо-
кратичний за своєю природою, що в ньому не може виникнути
ніяка аристократія, без зовнішнього примусу»50.
За П.Кулішем, значно пліднішою була б позиція, коли народолюбці по-
блажливо «не спускалися» до простоти народного життя, а навпаки – праг-
нули дати народу кращі зразки життєвого різноманіття в усій його повно-
ті. Не обов’язково, писав він, розривати стосунки із провідними верствами
суспільства, аби прислужитися народу. Не треба забувати про природну
зміну поколінь. Тож якщо із людей «нових переконань», тобто «народолюб-
ців», буде колись сформована нова місцева адміністрація, то, звісно, це буде
значно вагоміша підстава очікувати на підтримку українського руху з про-
будження національної самосвідомості народу, аніж коли б ці люди уподіб-
нилися до народу в його простоті життя:
«Для того, щоби поширювати в народі писемність і долати по-
малу його забобони, немає жодної потреби зневажати вдоско-
наленим цивілізацією побутом, ставати чорноробом та насліду-
вати простонародну натуру і звичаї в усіх деталях. Народ наш
48 Тут під «схематичністю» слід розуміти іґнорування життєвих реалій, коли певна теоре-
тична ідея чи думка абсолютизувалася і їй віддавалася вся увага, а, рівночасно, життєві
реалії, що не узгоджувалися з визначеним абсолютом, не бралися до уваги.
49 Стряпчий, що розслідував справу згаданого вище Б.Познанського, з оповідей селян свід-
чив, що як тільки той з’явився у селі, на нього певний час дивилися з недовірою. Селянам
«студент у свитці здавався, як вони висловлювалися, чимось неповним» (див.: цДІАК Украї-
ни. – Ф.442. – Оп.812. – Спр.107. – Арк.11 зв.).
50 Украинофилам. (Невідомий твір П.Куліша). – С.15.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
39Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів ...
не проти того, аби вибратися із морального та матеріального
бруду, в якому утримує його нужда і невігластво. [...] Одна біда,
у нього немає перед очима розумних зразків простого й ком-
фортного життя. [...] А саме в такому середовищі, не відчуже-
ному від європейської освіченості та такому, що зберігає у собі
кращий моральний спадок свободолюбних та поетичних пред-
ків, могли б здійснитися законні прагнення нової України у
відновленні своєї народності зі всіма її достоїнствами. До цього,
якраз, із вищого за багатством та знатністю класу приєдналося
б, якщо не побутом, то за симпатіями, все істинно аристокра-
тичне, істинно найкраще»51.
Інакше кажучи, ідея справедливого, законного, демократичного, тоб-
то – громадянського суспільства, культивована розумно, різнопланово, не
вдаючись до крайнощів, неодмінно привабила б та притягнула на свій бік
усі кращі «істинно аристократичні» сили, тобто «аристократів духу» – чес-
них, благородних, шляхетних людей. Отже П.Куліш виходив зі справжніх
життєвих реалій і моделював розвиток подій, узгоджено з прагматичними
людськими інтересами.
цілком можна припустити, що за обставин природного розвитку по-
дій процес українського націєтворення, який розгортався з орієнтиром
на побудову суспільства «братерських стосунків», тобто організації сус-
пільних відносин громадянського типу, безумовно, саморегулювався б та
вдосконалювався за теоретичними корегуваннями того ж таки П.Куліша.
Натомість у суспільно-політичних реаліях Російської імперії саме з серед-
ини 1862 р. (року написання П.Кулішем своєї відомої статті) український
рух було звинувачено у ворожості до імперських порядків та розпочато
боротьбу з усім українським.
як наслідок, аж до часу падіння Російської імперії всі діячі та прихиль-
ники процесу українського націєтворення перебували в ролі ізгоїв, котрих
переслідувала та засуджувала як російська влада, так і російська імпер-
ська громадська думка. А це, своєю чергою, законсервувало те становище,
коли весь українофільський рух аж до початку ХХ ст. ідентифікувався суто
з культурницькою діяльністю на користь українського простолюду – ви-
вчення його побуту, культури та сприяння йому в здобутті писемності й
пробудженні власного національного самоусвідомлення. Натомість, понят-
тя «українська аристократія», «українське шляхетство», «українські вчені,
вчителі, лікарі, буржуазія, купецтво, банкіри» тощо – надзвичайно складно
було ідентифікувати з узагальненим поняттям «український народ», адже
інакше, як «неграмотні селяни» та «простакуваті провінціали» російська
суспільна свідомість українців ніколи не трактувала. А офіційна політика
імперії всіма можливими репресивними засобами повсякчас утверджува-
ла це ж саме переконання (щодо сільської відсталості всього українського)
як серед росіян, так і у середовищі самих українців. Зрештою, різнобічний
тиск панівної російської думки, а також проваджена в імперії національна
51 Там же. – С.25.
Укр. іст. журн. – 2011. – №2
40 Ю.С.Земський
політика – уніфікувати все до спільного знаменника «единого русского
мира» – поширили й серед простолюду переконання, що, аби досягти «чо-
гось суспільно значимого» треба чимшвидше «розчинитися» у «культурному
середовищі» російської «високої» цивілізації.
Отже, український національний рух середини ХІХ ст. засвідчив, що
процес вітчизняного націєтворення розвивався цілком узгоджено та син-
х рон но із подібного змісту процесами інших європейських народів. Ук раїн-
ська національна еліта вбачала своє покликання лише в тому, аби сприя-
ти подоланню освітнього невігластва та формуванню правової свідомості
серед широких верств суспільства. Водночас основою майбутніх взаємин в
українському середовищі вбачався традиційний громадівський устрій, ха-
рактерний для національного життя до часу впровадження в Україні крі-
посного права.
The article describes contents of ukrainophiles’, khlopomans and hromadamens
(middle of XIX) world-view ideals and aspirations based on journalism, private
correspondence and policy speeches. Owing to reproduced the vision model of future
of Ukraine. It’s concluded that all national elite activity was directed to the building
of the civil relations in Ukrainian society.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-105608 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T13:18:26Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Земський, Ю.С. 2016-08-24T17:14:34Z 2016-08-24T17:14:34Z 2011 Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. / Ю.С. Земський // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 21-40. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105608 Аналізуючи публіцистику, приватне листування, програмні заяви українофілів, хлопоманів, громадівців середини ХІХ ст. у статті з’ясовується зміст їхніх світоглядних ідеалів та прагнень, а відтак відтворено модель бачення майбутнього України. Робиться висновок, що вся діяльність національної еліти була спрямована на формування громадянських стосунків в українському суспільстві. The article describes contents of ukrainophiles’, khlopomans and hromadamens (middle of XIX) world-view ideals and aspirations based on journalism, private correspondence and policy speeches. Owing to reproduced the vision model of future of Ukraine. It’s concluded that all national elite activity was directed to the building of the civil relations in Ukrainian society. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. The Social Project for Ukraine Based on World-View Aspirations of Ukrainophiles (Middle of XIX) published earlier |
| spellingShingle | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. Земський, Ю.С. Історичні студії |
| title | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. |
| title_alt | The Social Project for Ukraine Based on World-View Aspirations of Ukrainophiles (Middle of XIX) |
| title_full | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. |
| title_fullStr | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. |
| title_short | Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини ХІХ ст. |
| title_sort | соціальний проект для україни за світоглядними переконаннями українофілів середини хіх ст. |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105608 |
| work_keys_str_mv | AT zemsʹkiiûs socíalʹniiproektdlâukraínizasvítoglâdnimiperekonannâmiukraínofílívseredinihíhst AT zemsʹkiiûs thesocialprojectforukrainebasedonworldviewaspirationsofukrainophilesmiddleofxix |