Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд

Автор аналізує розвиток взаємовідносин між УСРР і РСФРР та еволюцію державного статусу радянської України у 1920 р., на основі документальних джерел доходячи висновку про сумнівність пануючих в історіографії поглядів на процес утворення СРСР як поступального об’єднання незалежних радянських респу...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український історичний журнал
Date:	2011
Main Author:	Єфіменко, Г.Г.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2011
Subjects:	Історичні студії
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105841
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд / Г.Г. Єфіменко // Український історичний журнал. — 2011. — № 6. — С. 80-104. — Бібліогр.: 103 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859983310864777216
author	Єфіменко, Г.Г.
author_facet	Єфіменко, Г.Г.
citation_txt	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд / Г.Г. Єфіменко // Український історичний журнал. — 2011. — № 6. — С. 80-104. — Бібліогр.: 103 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український історичний журнал
description	Автор аналізує розвиток взаємовідносин між УСРР і РСФРР та еволюцію державного статусу радянської України у 1920 р., на основі документальних джерел доходячи висновку про сумнівність пануючих в історіографії поглядів на процес утворення СРСР як поступального об’єднання незалежних радянських республік. Зокрема, наголошується на тому, що економічний розвиток радянської України протягом 1920 р. мав протилежні вектори – від повного підпорядкування на початку року, коли навіть самого поняття «українська економіка» не існувало, до набуття керівництвом УСРР певних ознак автономії в управлінні господарським комплексом наприкінці року. Саме підсумком такого напрямку розвитку й став договір між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р., в якому вперше на офіційному рівні радянська Росія визнала незалежність УСРР. Author analyses the relations development of the Ukrainian SRR and the RSFSR, evolution of soviet Ukraine national status in 1920, making based on documentary sources conclusion that dominant views to the USSR formation process as a progressive union of independent Soviet republic are doubtful. Especially, it is accentuated that economic advancement of soviet Ukraine during 1920 was twofold – from total subordination in the year beginning(when the “Ukrainian economics” term even didn’t exists) to the governing body obtainment some evidences of autonomy in direction of economic system in the end of the year. It was the result of this direction that agreement between Ukrainian SSR and RSFSR on December 28 1920 was signed. In this document soviet Russia officially recognized the independence of Ukrainian SRR.
first_indexed	2025-12-07T16:28:00Z
format	Article
fulltext	Укр. іст. журн. – 2011. – №6 28 грудня 2010 р. минуло 90 років від моменту укладення «союз ного ро- бітниче-селянського договору між Російською Соціалістичною Фе де ра тив- ною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Ра дянською Республікою». Цей ювілей залишився поза увагою української громадськості. Між тим договір поставив крапку у складному процесі визначення відносин із радянською Росією, яка завоювала Україну й намагалася замаскувати по- глинення республіки перед наявними в ній самій політичними силами та цілим світом. Одним із найважливіших засобів маскування і став цей дого- вір, якому було надано форму угоди між двома самостійними радянськими державами, адже в тексті йшлося про «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що складають договір»1. Щоб продемонструвати кардинальну від- мінність від становища України до революції, у тексті спеціально підкрес- лювалося: «З самого факту старої приналежності УСРР до бувшої Російської імперії для УСРР не витікає ніяких зобов’язань до кого б то не було»2. На рубежі 1917–1918 і 1918–1919 рр. війська радянської Росії йшли в Україну, щоб утвердити тут радянський лад. Ішлося також про утворення окремої радянської республіки. Проте як тільки нова влада утверджувалася на українській території, у російських правлячих колах починали думати про надання їй автономного, тобто бездержавного, статусу. Деякі діячі взагалі були схильні повернутися до дореволюційного (ґубернського) адмінподілу, не завдаючи собі клопоту з приводу врахування національного чинника в майбутньому адміністративно-територіальному устрої. Саме через це події кінця 1919 і 1920 рр., що призвели до укладення російсько-українського 1 Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР// Збір законів і розпоряджень робітничо- селянського уряду України і уповноважених РСФРР (далі – ЗЗ України). – 1921. – Ст.93. В україномовному варіанті слово «незалежність» пропущене. 2 Там само. Г.Г.ЄФІМеНко* ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО СТАТУСУ УСРР НАпРИкІНЦІ 1919 – У 1920 рр.: НЕТРАДИЦІйНИй пОГЛЯД Автор аналізує розвиток взаємовідносин між УСРР і РСФРР та еволюцію державного статусу радянської України у 1920 р., на основі документальних джерел доходячи висновку про сумнівність пануючих в історіографії поглядів на процес утворення СРСР як поступального об’єднання незалежних радян- ських республік. Зокрема, наголошується на тому, що економічний розвиток радянської України протягом 1920 р. мав протилежні вектори – від повного підпорядкування на початку року, коли навіть самого поняття «українська економіка» не існувало, до набуття керівництвом УСРР певних ознак автоно- мії в управлінні господарським комплексом наприкінці року. Саме підсумком такого напрямку розвитку й став договір між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р., в якому вперше на офіційному рівні радянська Росія визнала незалеж- ність УСРР. * Єфіменко Геннадій Григорійович – кандидат історичних наук, старший науковий співро- бітник відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 81Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... договору як міждержавного документа, сторони якого формально виступа- ли суверенними і незалежними державами, вимагають ретельного дослід- ження. Тим більше, що договір 1920 р. став своєрідною точкою відліку для дебатів 1921–1922 рр., у ході яких перемогла сформована вже у процесі об- говорення ленінська формула побудови замість Російської імперії єдиної багатонаціональної держави, що зробила можливим як тривале існування СРСР, так і його майже безболісний розпад у 1991 р. У радянські часи історики не мали права бодай сумніватися в тому, що ці позбавлені реального змісту декларації про незалежність і суверенність далекі від істини. Відтак в історіографії утвердилася аксіоматична теза про те, що радянські республіки, які утворилися після розпаду Російської імперії, спочатку здобули незалежність, тобто «роз’єдналися», а потім уже розпочався процес «об’єднання», отримавши своє логічне завершення при створенні СРСР. Цю схему «освятила» підготовлена під безпосереднім керів- ництвом й.Сталіна «Історія ВКП(б): Короткий курс»3. За мету ставилося продемонструвати головну відмінність «країни рад» від старої Російської ім- перії – добровільність входження до складу СРСР національних республік. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. українські історики перегля- нули деякі сюжети та оцінки процесів, які передували утворенню СРСР. Але історія взаємин між радянською Україною та більшовицьким Центром у 1917–1923 рр. і надалі виглядала як поступальний шлях від відокремле- ності до об’єднання, вінцем чого й стало утворення СРСР. Тобто, незважа- ючи на зміну оцінок, загальна схема, яку умовно можна назвати «версією Кремля», відкоригована не була. Ця версія й донині панівна в українській історіографії. Щоправда, не в усіх загальних працях процес «об’єднання» республік аналізується безпо- середньо, а частина українських науковців таки відмовилася від основних постулатів радянської доби. У таких дослідженнях загальним правилом стало наголошення на відмінності форми й змісту радянської державності. Водночас гостро бракує системних праць, в яких взаємовідносини між УСРР та РСФРР було б проаналізовано на основі широкого комплексу документаль- них джерел, а не лише тих із них, які були доступні ще з радянських часів. Кінець 1919–1920 рр. взагалі залишаються у затінку дослідницької ува- ги. Про зміни теоретичних та практичних підходів до питання взаємин між республіками, що відбулися протягом цього часу, згадується невиправдано мало. Неупереджений аналіз різного роду урядових документів та зафік- сованих (але публічно не оголошених) намірів компартійного керівництва свідчить про недоречність такого «забуття». Надто різнобарвними подіями було насичено період кінця 1919–1920 рр., щоби розглядати їх як зазда- легідь спланований поступальний шлях «із точки А в точку Б». Є вагомі підстави стверджувати, що вектор розвитку російсько-українських відно- син було змінено самим плином подій. Різноспрямованість існуючих тоді поглядів на природу взаємин радянських України та Росії дає можливість 3 история Всесоюзной коммунистической партии (большевиков): Краткий курс. Одобрен ЦК ВКП(б), 1938. – Москва, 1946. – С.248. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 82 Г.Г.Єфіменко віднайти ствердну відповідь навіть на взаємовиключні варіанти визначен- ня їх змісту (незалежність, федерація, обласна культурна автономія, повер- нення до ґубернського адміністративно-територіального устрою тощо). Для більш точного визначення слід узяти до уваги обставину, яка не завжди враховується дослідниками: керівництво УСРР було не лише об’єктом, а й суб’єктом таких відносин, і саме на нього найбільше впливали внутрішньо- українські політичні та економічні чинники. Підібраний на користь тієї чи іншої характеристики набір арґументів не дасть цілісного розуміння проблеми. Автор ставить за мету комплекс- но простежити перебіг відносин між УСРР та РСФРР, охарактеризувати мінливість поглядів на проблему з боку українського радянського керів- ництва та віднайти найважливіші чинники, що призвели до укладення згадуваного вище договору від 28 грудня 1920 р. «Українське питання» після денікінського наступу На початку 1919 р. більшовиків в Україні часто зустрічали як визволи- телів. Характеризуючи успіхи своєї партії періоду січня – лютого того року, член ЦК КП(б)У О.Іванов образно відзначав: «Куди приходить червоноар- мієць зі штиком там селянин стає більшовиком»4. На той час в очах «широких мас» більшовики зберігали єдність національного й соціального. Тому ово- лодіти Україною їм удалося досить легко, без залучення значних військових сил. Але у самій Росії протягом 1918 р. внутрішня політика Кремля зазнала відчутних змін. Популярні гасла «Земля – селянам!», «Уся влада – радам!», «Мир – народам!», під якими відбулося захоплення влади, були вже прой- деним етапом. Повертатися до них, у тому числі в Україні, більшовицькі керманичі не вважали за доцільне. На хвилі ейфорії від успіхів нова влада вдалася до стрімкого насадження комунізму. У відповідь почалися масові повстання, які стали основною причиною вигнання більшовиків з України. Наявні на кінець 1919 р. проблеми, що й становили суть «українського питання», голова Раднаркому УСРР Х.Раковський визначив так: «Земельна, продовольча, військова, проблеми взаємних відносин радянської України з радянською Росією і питання про взаємостосунки нашої партії з РКП»5. Здійснення більшовицької політики протягом 1919 р. у кожному з названих питань тією чи іншої мірою спричинило зниження авторитету нової вла- ди в українському суспільстві. Утім, у своїй сукупності вони й становили справжнє «комуністичне будівництво», яким воно бачилося компартійним «верхам». Зміна напрямку дій у кожному з цих питань означала б відступ від комунізму. Відтак відступати треба було якомога менше. чим же могли поступитися більшовики, і на що вони не погодилися б за жодних умов? Відмова від продрозкладки і концентрації в руках дер- жави функції розподілу продуктів була абсолютно немислимою, адже це 4 четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України 17–23 березня 1920 р.: Стенограма. – К., 2003. – С.77. 5 Там само. – С.52. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 83Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... становило наріжний камінь новопосталої комуністичної держави, на цьому будувався вплив на мешканців міст, без цього було б неможливим нарощен- ня чисельності армії. Натомість дискусійним, але таким, в якому політика вреш ті зазнала суттєвих змін, стало земельне питання. Плани економічно невмотивованого насаджування радгоспів було відкладено. Існували деякі суперечки щодо червоної армії, але навіть боротьбисти й група П.Попова6 з КП(б)У, які безуспішно намагалися відновити ліквідо- вані у травні – червні 1919 р. Український фронт з українською червоною армією та військовий наркомат УСРР, погоджувалися з необхідністю мати єдине командування та реґулярні, а не напівпартизанські війська. Для керівництва КП(б)У й РКП(б) партизанщина, навіть антиденікінська, була небажаною. Попри наявність у деяких деклараціях із цього питання тверд- ження про те, що при бажанні «українські трудящі» можуть усе змінити і створити власну червону армію, насправді це питання вже було вирішене остаточно. Важливою була проблема взаємин між КП(б)У та РКП(б). Основні прин- ципи її вирішення визначалися ще в резолюції VIII з’їзду РКП(б) у березні 1919 р.: «Восьмий з’їзд РКП(б) постановляє: необхідне існування єдиної цен- тралізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує всією роботою в усіх частинах РСФРР. Усі рішення РКП та її керівних установ безумовно обов’язкові для всіх частин партії, незалежно від національного їх скла- ду. Центральні комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і цілком підпорядковані ЦК РКП» (курсив у тексті цитати – Г.Є.)7. Будь-яку децентралізацію партії ЦК РКП(б) визнавав неможливою. Подібними були погляди більшовицького керівництва й на економічні відносини. В ухваленій на тому-таки VIII з’їзді РКП(б) новій програмі за- значалося, що одним із корінних завдань на шляху відбудови економіки є «максимальне об’єднання всієї господарської діяльності країни за одним за- гальнодержавним планом; якнайбільша централізація виробництва у розу- мінні об’єднання його по окремих галузях і групах галузей, і зосередження його в найкращих виробничих одиницях і в розумінні швидкості виконан- ня господарчих завдань; якнайбільша злагодженість усього виробничого апарату, раціональне й економне використання всіх матеріальних ресур- сів країни»8. Таким чином, дозвіл на економічну автономію України, якої вимагали боротьбисти та прихильники групи П.Попова (за ними пізніше закріпилася політизована назва федералістів) в очах компартійних керма- ничів виглядав би як відступ від політики комуністичного будівництва. 6 Тобто, частина членів КП(б)У, які після вимушеної еміґрації з України згуртувалися в Мос кві нав коло Української комуністичної організації при Московському комітеті РКП(б). Вони застерігали від ме ханічного перенесення російського досвіду на українські реалії, наголошували на потребі ма ти міцний всеукраїнський партійний і господарський центр, були прихильниками рівноправного об’єд- нання з боротьбистами. Лідером цієї групи став П.Попов, доповідь якого було заслухано на виз на- чальному для вирішення «українського питання» засіданні політбюро ЦК РКП(б) 20 листопада 1919 р. 7 Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: 1898–1970 / Пер. з 8-го рос. вид. – К., 1978. – Т.2: 1917–1924. – С.72. 8 Там само. – С.49. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 84 Г.Г.Єфіменко Беручи до уваги вплив боротьбистів в українському суспільстві та різні погляди на питання взаємин між УСРР та РСФРР у лавах КП(б)У, В.Ленін до засідання політбюро ЦК РКП(б) від 21 листопада 1919 р. підготував влас- ний проект тез з українського питання: «Тимчасовий блок із боротьбистами для утворення центру й до з’їзду рад з одночасною активізацією пропаґанди (рос. «при одновременном приступе к пропаганде» – Г.Є.) повного злиття з Р[осійською] С[оціалістичною] Ф[едеративною] Р[адянською] Р[еспублікою]. Поки що – самост[ійна] Укр[аїнська] Р[адянська] Р[еспубліка], у тісній феде- рації з РСФРР, на осн[ові] 1.VI.1919»9. Рішення ухвалили в руслі ленінських пропозицій. Тоді ж було вирішено «визнати припустимим включення у зано- во утворюваний центр представників боротьбистів та інших українських ра- дянських партій з тим, щоб усі партії, допущені до участі у Всеукраїнському центрі, узяли на себе повну відповідальність за всі кроки його та підписали загальну декларацію»10. Ленінські формули відносин України та Росії з перспективи дня сьогод- нішнього видаються суперечливими, адже «тісна федерація» з характерною для неї відсутністю найважливіших наркоматів в УСРР геть несумісна з «незалежністю». Однак на той час єдиною припустимою для Кремля альтер- нативою була повна ліквідація УСРР. В ухваленому 21 листопада 1919 р. рі- шенні політбюро ЦК РКП(б) ішлося про «обережну підготовку планів злиття України та Росії»11. Це свідчило про те, що курс на повне злиття скасовано не було, його лише відтермінували з побоювань за долю більшовицької влади в Україні. Красномовним підтвердженням реальності курсу на ліквідацію УСРР стало рішення політбюро ЦК РКП(б) від 27 грудня 1919 р., в якому вказувалося: «Повідомити т. Петровському, що ЦК вважає за неможливе створення при ревкомі будь-яких відділів, які б не мали відповідних керів- них над ними комітетів РСФРР і тим самим ускладнили б можливе в май- бутньому злиття республік»12. На наш погляд, суть ленінського підходу полягала у спробі не надавати такому злиттю виразного національно-російського характеру. червоною нит- кою в резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» проходила теза про те, що українська мова та культура мають право на існування. Однак у документі ніде не йшлося про формальне визнання незалежності чи самостій- ності УСРР. Говорилося лише про «право на незалежність», що його визна- ли російські комуністи, і яке може бути реалізоване Всеукраїнським з’їздом рад. А щоби цього не сталося – робилося все можливе й неможливе. Останнім штрихом стала красномовна постанова ВУЦВК від 6 квітня 1920 р. про норми делеґування на з’їзд: один делеґат обирався від 1 тис. бійців неукраїнської за своїм складом червоної армії, від 10 тис. робітників, від 50 тис. селян13. 9 В.и.Ленин. Неизвестные документы. 1891–1922. – Москва, 2000. – С.306. 10 Там же. – С.307. 11 Там же. 12 Российский государственный архив социально-политической истории (далі – РГАСПи). – Ф.17. – Оп.3. – Д.50. – Л.2. 13 Про порядок і норму представництва на IV Всеукраїнський з’їзд рад // ЗЗ України. – 1920. – №6. – Ст.104. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 85Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... Особливості відносин у період усталення радянської влади (січень – травень 1920 р.) 18 січня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило рішення про пере- ведення Всеукрревкому до Харкова14. Відразу після переїзду постало пи- тання про практичну реалізацію російсько-українських відносин. 27 січня Всеукрревком видав постанову, в якій зазначалося: «Всі декрети та поста- нови УСРР, що торкаються органів влади і підвідомчих установ, зв’язаних з вищезазначеною угодою (а саме: військові, ВРНГ, продовольства, працесоц- забезу, шляхів сполучення, пошти й телеграфу та фінансів), касуються і замінюються декретами РСФРР. Останні набувають чинності і підлягають негайному виконанню»15. Названі галузі мали керуватися безпосередньо з Центру, їх обласних органів на території України не існувало. Приміром, ще 18 грудня 1919 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення «обласних РНГ в Україні не створювати і визнати за необхідне організацію промисловості в Україні за планом, ухваленим у радянській Росії». При Всеукрревкомі «для керівництва організацією господарчих органів України» створювалася комісія на чолі із В.чубарем16, яка отримала назву Промбюро УСРР (пов- не найменування – Організаційне бюро з відновлення промисловості при Всеукрревкомі, згодом – при Раднаркомі УСРР). Це був інструкторський відділ, який не мав управлінських функцій. Навіть формально при націоналізації підприємства переходили у влас- ність РСФРР. Так, як це було, приміром, із кадіївськими коксобензольним, ректифікаційним та нафталіновим заводами. В акті про націоналізацію підприємств зазначалося: «Усе, цим заводам приналежне, як – будівлі, се- лища для робочих, засоби, живий та мертвий реманент, де б воно не зна- ходилось, вважається власністю РСФРР»17. Лише 15 квітня 1920 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення про перетворення Промбюро України на «облас- ний економічний орган»18. Але навіть після цього воно так і не стало реаль- ним центром економічного життя республіки, оскільки, як відзначалося у звіті про його діяльність за 1920 р., «ті невеликі творчі й технічні сили (які були на початок року в Україні – Г.Є.) на той час уже осіли в інших місцях»19. Незважаючи на формально цілковите підпорядкування української економіки московським органам, реально твердого контролю і централізо- ваного управління на той час не існувало. Найбільш вагомою причиною та- кого становища став елементарний управлінський хаос, за якого виникали неоднозначні трактування тих чи інших функцій різних владних органів. 14 РГАСПи. – Ф.17. – Оп.3. – Д.55. – Л.3. 15 Про об’єднання діяльності УСРР та РСФРР // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського революційного комітету. – №1. – 26 грудня 1919–10 лютого 1920. – Ст.7. 16 Протоколы Президиума ВСНХ. 1919 год: Сб. док. – Москва, 1993. – С.323. 17 Про націоналізацію Кадіївських коксобензольного, ректифікаційного та нафталінового заводів, бувш. артил. відомства й Кадіївського заводу придаткових продуктів бувш «Гайнріх Копперс» // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського революційного комітету. – 1920. – Ст.37. 18 Протоколы президиума Высшего совета народного хозяйства. 1920 год: Сб. док. – Москва, 2000. – С.89. 19 Российский государственный архив экономики (далі – РГАЭ). – Ф.3429. – Оп.1. – Д.2027. – Л.75. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 86 Г.Г.Єфіменко Розглянемо приклад із фінансуванням. Наприкінці грудня 1919 р. очолюваний М.Крестинським Наркомат фінансів РСФРР ухвалив рішен- ня про створення Колеґії уповноважених Наркомфіну при Всеукрревкомі. Вона підпорядковувалася НКФ РСФРР і «мала слугувати сполучною лан- кою між урядами обох республік в області фінансового управління краєм, бути їх обопільно-інформаційним органом, що направляв би по лінії єдності фінансової політики всі місцеві фінансові органи»20. Колеґія мала складати- ся з трьох осіб – голови (О.Шмідт) й двох членів (М.Туманов та Я.Ландер). Причому останнього було призначено за квотою української сторони21. Однак насправді як такої її не існувало: у січні – першій декаді березня на місці був один лише Я.Ландер, який і керував усією роботою. З огляду на те, що Я.Ландер свого часу був одним із членів «групи Попова», стає зрозумілим, що жорсткий централізаційний курс суперечив його бачен- ню відносин між республіками. До того ж він мав об’єктивні підстави для ухвалення самостійних рішень. Як доволі толерантно зауважував М.Туманов у датованому квітнем 1920 р. звіті до Наркомфіну РСФРР (писав він про свого попередника, а на час написання звіту – свого першого заступника – Г.Є.), «унаслідок того, що зв’язок із Москвою, який і нині ще не достатньо налагод- жений, на той час був майже повністю відсутнім, і Україна з цієї причини надзвичайно слабо забезпечувалася і кредитами, і грошовими знаками, а всі її центральні установи, у тому числі й Колеґія уповноважених Наркомфіну, не могли бути скільки-небудь задовільно проінформовані та проінструкто- вані – функції колеґії нею самою і Всеукрревкомом були дещо переоцінені в тому сенсі, що через колеґію почали самостійно відкривати кредити»22. Унаслідок цього Раднарком УСРР «привласнив право затверд ження кошто- рисів по необ’єднаних наркоматах і йому ж надалися права розпорядження кредитами, відкритими всіма без винятку комісаріатами, як об’єднаними, так і самостійними»23. Іншими словами, Я.Ландер сприяв проявам самостійності в ухваленні рішень, тобто робив те, чого добивалися представники «групи Попова» та боротьбисти. Це, за слушним зауваженням М.Туманова, «пере- бувало в різкій суперечності з прийнятим принципом про єдність фінансової політики обох республік»24. Така діяльність продовжувалася до першої де- кади березня включно, тобто до прибуття в Україну М.Туманова (О.Шмідт так і не приїхав) та призначення його уповноваженим НКФ при РНК УСРР. Офіційно відповідне рішення набуло чинності 2 квітня 1920 р.25 Таким чи- ном, управлінський хаос послабив суперечності навколо питання автономії українського управлінського апарату, яка в деяких аспектах виявилася на- явною де-факто, хоча й заперечувалася де-юре. 20 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.2. – Оп.1. – Спр.566. – Арк.1. 21 Там само. – Арк.111. 22 Там само. – Арк.2. 23 Там само. – Арк.3. 24 Там само. 25 Про скасування колегії уповноважених Наркомфіну // ЗЗ України. – 1920. – Ст.94. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 87Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... З усталенням радянської влади боротьбисти для більшовиків перетво- рилися з союзників на супротивників. У лютому в Кремлі вирішили взя- ти курс на прискорену ліквідацію УКП(б). У випадку незгоди керівництва партії на саморозпуск як реальний розглядався конфронтаційний варіант розвитку подій. Для перемоги в ньому потрібно було послабити позиції боротьбистів. Негайне скликання Всеукраїнського з’їзду рад, що стало б виконанням раніше даних обіцянок, більшовикам було невигідним, оскіль- ки їм ще не вдалося достатньою мірою взяти під контроль місцеві ради. Щоби посилити авторитет КП(б)У як «української» сили, було вирішено повернути вищі виконавчі інституції України – Раднарком та Президію ВУЦВК (за- мість ВУЦВК). Принципове рішення про потребу такого кроку було ухвале- не на засіданні ЦК КП(б)У 13 лютого, по приїзді до Харкова Х.Раковського. Того ж дня він надіслав телеграму В.Леніну, в якій повідомив про рішення ЦК КП(б)У, так пояснивши мотиви: «Окрім міркувань щодо підняття авто- ритету укруряду малося на увазі ще нейтралізувати аґітацію, яка зіграла деяку роль у виступах у Київській ґубернії, що, мовляв, УСРР скасовується. Сталін не має заперечень»26. 17 лютого телеграму Х.Раковського розглянуло політбюро ЦК РКП(б) і схвалило з тією поправкою, щоб «до складу президії, як і до складу Раднаркому, входили лише нинішні члени Всеукраїнського ревкому». Водночас було запропоновано «тов. Раковському негайно зверну- тися до урядів іноземних держав із повідомленням, що з огляду на звіль- нення червоними військами всієї території України (посилання на взяття Одеси) відновлюється в повному обсязі урядовий апарат незалежної УСРР»27. 19 лютого 1920 р. Всеукрревком саморозпустився, було відновлено діяльність РНК УСРР та Президії ВУЦВК. З огляду на вказані рішення Кремля та відсутність будь-яких ознак самоуправління у «злитих» комі- саріатах, до новоутвореного Раднаркому (або, якщо точніше, перейменова- ного Всеукрревкому) входило лише сім наркомів: внутрішніх справ, освіти, землеробства, продовольства, юстиції, соціального забезпечення, охорони здоров’я. До складу РНК УСРР входив також уповноважений Вищої ради народного господарства (ВРНГ) В.чубар28. Незважаючи на цілковиту підпорядкованість УСРР радянській Росії, на зовнішній арені наприкінці лютого – на початку березня 1920 р. було зроблено кроки, які мали підтвердити факт існування незалежної УСРР. 26 лютого нарком закордонних справ РСФРР Ґ.чичерін у листі до політбюро ЦК РКП(б) наголошував: «Звільнення української нації в теперішній час надзвичайно популярне навіть серед широких мас на Заході. Петлюрівські аґенти займаються повсюди гучною рекламою. Польський уряд виступає як поборник незалежної України й проти іноземних завойовників. Радянській Україні необхідно виступати на міжнародній арені, але це неможливо без українського Наркомзаксправ». Далі йшла пропозиція обмежитися 26 Государственный архив Российской Федерации. – Ф.Р.130. – Оп.4. – Д.5050. – Л.107. 27 РГАСПи. – Ф.17. – Оп.3. – Д.62. – Л.1. 28 Об образовании Совета народных комиссаров // Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства УССР и уполномоченных РСФСР (далі – СУ Украины). – 1920. – Ст.1. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 88 Г.Г.Єфіменко видимістю створення нового наркомату: «Жодного бюрократичного апарату не потрібно, а потрібно лише, щоби т. Раковський носив титул не лише голо- ви Раднаркому, а й наркома заксправ. Він заявляє, що цьому противиться Український ЦК, і що питання має бути вирішеним ЦК РКП»29. Політбюро ЦК РКП(б) схвалило пропозицію Ґ.чичеріна30. 16 березня це рішення було оформлене в Україні. Мотивація створення республіканського відомства іноземних справ виглядала так: «З огляду на те, що УСРР вступила в пере- говори з закордонними державами [...]»31. Внутрішнє становище суперечило зовнішньополітичним деклараціям. Навесні 1920 р. ситуація здавалася сприятливою для намірів не допустити відновлення будь-якої управлінської автономії в республіці. Поняття «еко- номіка УСРР» на той час не існувало як такого, шляхи сполучення та зв’язок не мали всеукраїнського управлінського центру, голосів на користь створен- ня української червоної армії та військового наркомату республіки, з огляду на ситуацію з боротьбистами, уже не було чути. Навіть формально самостій- ний Наркомат продовольства діяв винятково за вказівками Кремля. Такий стан настільки задовольняв Москву, що там уважали за можливе поширити досвід взаємин з Україною на автономні республіки в межах самої РСФРР. Приміром, після розгляду 14 квітня питання «Про башкирські справи» було вирішено відносини цієї російської автономії з Центром установити «на основі практики, що склалася на Україні»32. Щоби зрозуміти межу своїх повноважень, новоутворений Раднарком УСРР уже на першому засіданні 24 лютого 1920 р. порушив питання «Про вповноважених РСФРР». Було створено комісію, котра на наступне за- сідання уряду мала «запропонувати тимчасовий реґламент, який був би створений на основі існуючої практики взаємин уповноважених РСФРР та УСРР»33. Однак це питання було неможливо вирішити без Кремля, а там цих відносин намагалися не формалізувати. Документальне підтверджен- ня безправності України могло завадити сприятливій на той час внутріш- ній та зовнішній кон’юнктурі. Тому 6 березня його просто зняли з порядку денного34. Але час від часу воно виринало наново. Зокрема, його знову (без ухвалення рішення) розглядали на засіданнях вищих владних органів у червні, вересні, листопаді та грудні 1920 р.35 чи не єдине рішення, на яке спромоглася РНК УСРР (формально – вищий виконавчий орган влади) – це постанова від 24 квітня про зобов’язання вповноважених об’єднаних наркома тів доводити до відома Раднаркому УСРР усі основні рішення та постанови, які вони запроваджують у республіці36. Із приїздом до України М.Туманова Кремль сподівався встановити жорсткий контроль над фінансуванням. У наданій йому М.Крестинським 29 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.2. – Д.314. – Л.1. 30 Там же. – Ф.17. – Оп.3. – Д.63. – Л.1. 31 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.558. – Арк.17.; ЗЗ України. – 1920. – №4. – Ст.55. 32 РГАСПи. – Ф.17. – Оп.163. – Д.56. – Л.1. 33 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.576. – Арк.1. 34 Там само. – Арк.37. 35 Там само. – Спр.577. – Арк.12; Спр.560. – Арк.33; Спр.579. – Арк.146; Спр.580. – Арк.78. 36 Там само. – Спр.576. – Арк.105. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 89Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... інструкції відзначалося, що вповноважений Наркомфіну при уряді УСРР має виконувати декрети, постанови та розпорядження НКФ та РНК РСФРР. Про право українського радянського уряду визначати й контролювати фі- нансування УСРР не йшлося. Навіть ґубернські кошториси мали відправ- лятися напряму в Москву на затвердження ВЦВК, як це було визначено ст.86 Конституції РСФРР37. Участь РНК УСРР в їх формуванні не передба- чалася. Щоправда, окремим пунктом інструкції зазначався обов’язок «на- давати Українським ЦВК Рад та Раднаркому на їх прохання звіт про свою діяльність» та «виконувати в межах покладених на Вас завдань усі поста- нови і розпорядження українського уряду»38. Але, враховуючи обмеженість повноважень РНК УСРР, реально могло йтися лише про можливість на- дання звіту. Відсутність в Україні керівного економічного та фінансового центру мала на меті посилити централізацію економіки й прискорити виконання поставлених Кремлем господарських завдань. На практиці, однак, виходи- ло навпаки. Як зауважив Я.Ландер у написаному не пізніше травня 1920 р. листі до В.Леніна, з огляду на технічну неможливість управління українсь- кими ґуберніями з Москви неминучим наслідком таких кроків Кремля «стане “самостійність” (рос.“самостийность”– Г.Є.) не України у цілому, а окремих ґуберній»39. Так воно й трапилося. Я.Ландер відзначав: «Кожна окрема ґубернія вела й веде вигідну для неї політику, зважаючи на те, де керівні кола мають більше друзів та знайомих для проштовхування пи- тань – на Україні чи в Росії… Від такої роботи окрім вінеґрету нічого вийти не може, і ці чотири місяці призвели до того, що всі роботи застопорилися»40. Те, що такі твердження відповідали дійсному стану речей, підтверджу- вало прохання М.Туманова до НКФ РСФРР про додаткове відкриття кре- дитів для України, в якому він, характеризуючи причини нестачі коштів, відзначав: «Ґубвиконкоми відкривали кредити власною владою, докорін- но порушуючи бюджетні закони. Відкривав кредити і Раднарком УСРР»41. Більш відверто у датованій 2 квітня телеграмі до ґубревкомів висловлювався Х.Раковський: «За відомостями ґубревкоми, не рахуючись зі встановленими тарифами та ставками і не зносячись з комісаріатом праці, встановлюють місцеві ставки й тарифи, що перевищують установлені, порушуючи таким чином не лише основну тарифну політику республіки, але й порушуючи фі- нансову систему та привчаючи робітників до постійних вимог підвищення тарифів, що не відповідає нашим ресурсам. Така система веде нас до неми- нучого краху»42. Незважаючи на вказівку про персональну відповідальність, таке напівофіційне попередження не подіяло. Тому 30 квітня було видано декрет РНК УСРР, яким офіційно заборонялася поширена на той час прак- тика збільшення місцевими органами влади розмірів заробітної плати. 37 Там само. – Спр.566. – Арк.23. 38 Там само. 39 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.1. – Д.1130. – Л.1. 40 Там же. 41 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.566. – Арк.59. 42 Там само. – Спр.562. – Арк.9. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 90 Г.Г.Єфіменко Натомість наказувалося здійснювати оплату праці лише за затвердженими загальноукраїнськими тарифами. Порушників мав карати революційний трибунал у судовому порядку43. Із часом навіть централістично налаштований М.Туманов дійшов вис- новку, що слід якось рахуватися з українським Раднаркомом. У квітні 1920 р. він склав проект постанови з бюджетного права, що вносив корективи у чин- не законодавство РСФРР, і за яким, хоч і здебільшого з дорадчим голосом, до участі у розподілі фінансів в Україні залучалися республіканські урядові інституції. Так, проекти ґубернських кошторисів по лінії необ’єднаних на- родних комісаріатів мали представлятися тепер у трьох примірниках, один з яких – до Наркомфіну РСФРР, другий – відповідному наркомові УСРР (цього раніше не було), третій – уповновнаркомфіну. З огляду на те, що «на місцях можуть виникати такі потреби, які мусять бути негайно й невід- кладно задоволеними», передбачалося бронювати кредити на певну суму по кожній із ґуберній, але відкривати їх можна було лише через Раднарком УСРР44. Таким чином, унаслідок збільшення фінансово-економічних прав республіканської РНК посилилося б її значення. Проте у Кремлі до пропозицій М.Туманова поставилися критично. Імовірно, у підписаній В.Леніним 15 червня 1920 р. відповідній постано- ві РНК РСФРР не все задовольняло Харків, оскільки на території УСРР вона була введена в дію лише 30 серпня. Відтепер зміни до кошторисів необ’єднаних відомств могли пропонувати відповідні наркомати УСРР, що- правда лише через російський Раднарком, оскільки ці видатки включалися до загального бюджету РСФРР. Але головне полягало в тому, що ґубвикон- коми не отримували пропонованих М.Тумановим резервних коштів на «не- відкладні потреби», якими могла б розпоряджатися РНК УСРР. Натомість у випадку визначення таких потреб ґубернські виконавчі комітети мали відправляти прохання по лінії об’єднаних наркоматів до відповідних нарко- мів РСФРР, а необ’єднаних – до наркомів УСРР45. Республіканська РНК як орган влади не мала впливу на розподіл коштів, залишаючись, як і раніше, на узбіччі управління місцевою економікою. Багато компартійних керманичів усвідомлювали потребу утворення бодай якогось усеукраїнського економічного центру, з якого можна було б здійснювати більш ефективну відбудову економіки республіки. Промбюро України не могло стати таким центром, оскільки мало лише інструкторсь- кі функції. Цю роль перебрала на себе Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). Цей орган створювався для керівництва нагальними за- ходами з відбудови господарства, що здійснювалися шляхом переведення діючих армій на виконання трудових повинностей. Та першочерговим її зав- данням була мобілізація наявних ресурсів. У телеграмі й.Сталіну від 18 лю- того В.Ленін так визначив критерії діяльності нового органу: «Вимірювати 43 Про безумовне застосування норм всеукраїнських тарифів // ЗЗ України. – 1920. – Ст.154. 44 Туманов М. Праця уповноваженого Наркомфіна // Комуністичне будівництво (Харків). – 1920. – С.55. 45 О порядке составления, распределения, утверждения и исполнения финансовых смет и расходов Украинской Социалистической Советской Республики // СУ Украины. – 1920. – Ст.486. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 91Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... роботу Укррадтрударму щоденно кількістю підвезеного хліба, вугілля, ре- монтом паровозів»46. Рішення про створення Укррадтрударму було ухвалене в Москві 21 січня 1920 р., а 7 лютого воно було розглянуте й затверджене на засіданні Всеукрревкому. Положення про Українську раду трудової армії в Україні було опубліковане 10 лютого як спільне рішення РНК РСФРР та Всеукрревкому. Зокрема, у п.1 зазначалося: «В районі Півд.-Західного фрон- ту (Україна) утворюється Укррадтрударм»47. Очолив цей орган, який, окрім території радянської України, охоплював ще й «Олександрівсько-Гру шівсь- кий район бувшої Донської округи», «особливий уповноважений Ради оборо- ни на правах голови – член Ради оборони т. Сталін». Перше засідання Укррадтрударму відбулося 16 лютого 1920 р. Най- ближчими завданнями було визначене досягнення «узгодженості відомств військового, продовольчого, земельного, праці, шляхів сполучення і рад- наргоспу. Приступити до негайного посилення видобутку вугілля і підвозу хліба, вугілля та відновлення транспорту»48. Як видно із тексту докумен- та, основний інтерес керівництва Української ради трудової армії, а також більшовицької влади загалом, зосереджувався на Донбасі. У засіданнях Укррадтрударму постійно брали участь представники України – спочат ку Всеукрревкому, а потім РНК УСРР та Президії ВУЦВК. Сам факт того, що Укррадтрударм очолив член політбюро ЦК РКП(б) та нарком у справах національностей РСФРР й.Сталін говорив про непересіч- ну роль новоутвореного органу влади. У перший місяць фактичної роботи він розгорнув активну діяльність. Так, лише протягом 16 лютого – 10 бе- резня відбулося тринадцять засідань49. Було навіть вирішене питання про зміну кордонів між РСФРР та УСРР: 15 березня й.Сталін підписав постано- ву Укррадтрударму, якою затверджувалися нові межі Донецької ґубернії50. За цим рішенням, підтвердженим після місячного узгодження з російськи- ми органами влади постановою Президії ВУЦВК від 16 квітня 1920 р., до Донеччини від РСФРР відійшли такі території: «Від краю Донецького війсь- ка: а) Донецької округи: станиці: Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; б) черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна лінія: ста- ниці Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Кременська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості»51. Цей крок обумовлювався потребою економічної єдності Донбасу, більша частина якого перебувала у складі УСРР. Прирощення території радянської України стало можливим тому, що зникла небезпека її відокремлення, а сама республіка вже не мала бодай формальної економічної автономії. Оскільки управління Укррадтрударму 46 В.І.Ленін про Україну. – К., 1969. – ч.ІІ: 1917–1922. – С.427. 47 Про Укррадтрударм // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського револю цій- ного комітету. – 1920. – №2. – Ст.18 48 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.554. – Арк.1. 49 Там само. – Арк.1–10. 50 Там само. – Спр.555. – Арк.1. 51 Про усталення меж і складу Донецької губернії // Вісті ВУЦВК. – 1920. – 18 квітня. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 92 Г.Г.Єфіменко перебувало у Харкові, а її діяльність обмежувалася територією станом піс- ля 16 квітня 1920 р., маємо всі підстави визначити її як орган централь- ної влади України. Тим більше, що постановою Ради оборони РСФРР від 17 березня 1920 р. заступником голови Укррадтрударму було призна- чено Х.Раковського52. його підпис під рішенням цього органу з познач- кою «за голову» з’явився ще наприкінці березня 1920 р., а з квітня, після від’їзду й.Сталіна до Москви, Х.Раковський очолив Укррадтрударм53. І на- віть після повернення наприкінці травня у Харків й.Сталіна (як члена Реввійськради Південно-Західного фронту) головою Укррадтрударму за- лишився Х.Раковський. Проте процес її перетворення на справжній центр економічного життя радянської України перервала активна фаза війни з об’єднаними військами Польщі та УНР. У цей час Українська трудова ар- мія знову перетворилася на військові частини. Згодом процес зосередження економічного життя України навколо Укррадтрударму триватиме. Війна з Польщею справила суттєвий вплив на формування взаємин між радянськими Україною та Росією. Наступ польсько-українських військ спричинив посилення централізаційних тенденцій як у суспільстві зага- лом, так і серед компартійно-радянського керівництва УСРР зокрема. Такі настрої знайшли своє відображення на IV Всеукраїнському з’їзді рад (16– 20 травня 1920 р.), рішення якого стали апогеєм формального централіз- му. Так, у резолюції з приводу відносин між УСРР та РСФРР зазначалося: «4-й Всеукраїнський з’їзд рад заявляє, що УСРР, зберігаючи свою дер- жавну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки»54. У документі таврувалося гасло «Української Народної Республіки» та називалася «контрреволюційною» будь-яка спроба послаби- ти зв’язок із РСФРР55. У таких умовах не могло бути й мови про перегляд з’їздом статусу об’єднаних наркоматів у бік збільшення прав українських радянських органів влади. Ухвалена IV Всеукраїнським з’їздом рад резолюція у Кремлі сприйма- лася як формальне підтвердження факту входження України до складу РСФРР. Тут «українське питання» спробували обмежити національно-куль- турною проблематикою, чим у більшовицькій Росії займався Наркомат у справах національностей, який очолював добре обізнаний з українськи- ми реаліями й.Сталін. 19 травня 1920 р. ВЦВК та РНК РСФРР ухвалили дек рет про реорганізацію Наркомату національностей РСФРР, при якому відтепер утворювалися представництва автономних республік56. Зокрема, в основу діяльності українського було вирішено покласти «ідею представ- ництва Української Республіки як автономної частини РСФРР та українців, які живуть за межами» УСРР57. 52 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.558. – Арк.19. 53 Там само. – Спр.554. – Арк.11. 54 Про державні взаємовідношення між УСРР та РСФРР // ЗЗ України. – 1920. – Ст.245. 55 Там само. 56 О реорганизации Народного комиссариата по национальным делам // Декреты советской власти. – Т.VIII: Апрель – май 1920. – Москва, 1976. – С.221–222. 57 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО Украї- ни). – Ф.1. – Оп.20. – Спр.296. – Арк.1. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 93Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... Керівництво радянської України спочатку погодилося на створен- ня представництва. 8 липня 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У спрямувало до Москви делеґацію у складі Ю.Коцюбинського (голова), В.Ляха й В.Ауссема58. З 1 серпня вона приступила до організації українського представництва59. Їй було доручено розробити положення, яке мало формалізувати українську колеґію при Наркомнаці та визначити її основні функції й завдання. У ході опрацювання положення члени делеґації дійшли думки, що статус УСРР вищий за автономні утворення у складі РСФРР. У доповідній записці до РНК УСРР від 10 листопада 1920 р. за підписом Ю.Коцюбинського відзна- чалася неможливість існування в Наркомнаці «представництва України як держави». Мотивація була така: «Юридично становище Української СРРеспубліки, як у межах Російської Федерації, так і в міжнародному масш табі визначається як становище незалежної держави, яка знаходиться у федеративному зв’язку з РСФРР та тими автономними республіками, які створені постановою ВЦВК на її території»60. 13 грудня політбюро ЦК КП(б)У поставило у цьому питанні крапки над «і»: представництво УСРР при Наркомнаці РСФРР було ліквідоване, натомість ухвалене рішення про створення місії на чолі з Ю.Коцюбинським при Наркоматі зовнішніх справ РСФРР. Водночас відзначалося: «При організації українського відділу для роботи серед українців, які проживають на території РСФРР, виявляти йому всіляке сприяння»61. Такі підходи не задовольняли Кремль, і насамперед керівництво Наркомнацу РСФРР. 23 вересня 1920 р. на засіданні колеґії українського представництва був присутній заступник наркома зі справ національно- стей РСФРР А.Каменський (на початку 1918 р. був наркомом державного контролю в Донецько-Криворізькій республіці). При визначенні функцій українського представництва він зауважив, що його обов’язком має бути: «1) обслуговувати всебічно потреби українців, котрі живуть поза межами України; 2) виконувати різні доручення Українського Раднаркому. У зв’язку з цими завданнями українське представництво повинно мати подвійну під- порядкованість – Наркомнацу РСФРР та Раднаркому України»62. Іншими словами – Україна мала завершити процес перетворення на автономну рес- публіку у складі Росії. Пропозиція А.Каменського відповідала баченню його безпосереднього керівника й.Сталіна, який, разом із Ґ.Зинов’євим, у 1920 р. був відпові да- льним за Україну в політбюро ЦК РКП(б). й.Сталін знав про відсутність реальних відмінностей в управлінні радянською Україною та автономними республіками радянської Росії, відтак бажав формалізувати існуюче стано- вище. Тим більше, що навіть у тогочасній системі координат український тип автономії не виглядав найвищим у рамках радянської державності. У статті 58 Комуністична партія – натхненник і організатор об’єднавчого руху українського народу за утворення СРСР: Зб. док. і мат. – К., 1963. – С.177. 59 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.296. – Арк.1. 60 Там само. – Арк.2. 61 Там само. – Оп.6. – Спр.7. – Арк.120. 62 Там само. – Оп.20. – Спр.296. – Арк.8. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 94 Г.Г.Єфіменко в газеті «Правда» від 10 жовтня 1920 р. й.Сталін зазначав: «Радянська автономія не є щось застигле, раз і назавжди дане, вона допускає найріз- номанітніші форми і ступені свого розвитку. Від вузької адміністративної автономії (німці Поволжя, чуваші, карели) вона переходить до більш ши- рокої, політичної автономії (башкири, татари Поволжя, кирґизи), від ши- рокої, політичної автономії – до ще більш розширеної її форми (Україна, Туркестан), нарешті, від українського типу автономії – до вищої форми ав- тономії, до договірних відносин (Азербайджан)»63. Жодного випадку заперечення бодай кимсь із компартійно-радянсь- кого керівництва ліквідаторських щодо УСРР поглядів до жовтня 1920 р. виявити не вдалося. Натомість аналіз тогочасних рішень дозволяє дійти висновку, що названі настанови керівництва Наркомнацу РСФРР відбива- ли спільну позицію кремлівських керманичів. Приміром, у матеріалах до ІІ конґресу Комінтерну, написаних на початку червня, В.Ленін своє бачен- ня майбутніх взаємин РСФРР із радянськими республіками визначив так: «Федеративне об’єднання – як форма переходу до повної єдності»64. Однак зовнішні та внут рішні обставини змусили змінити підходи до визначення статусу України, а відтак і до форми взаємовідносин РСФРР та УСРР. Шлях до формування договірних відносин між УСРР та РСФРР Після того, як удалося подолати військову загрозу, а червона армія ледь не захопила Варшаву, мобілізаційна складова централізації, що по- давалася як «звільнення України від імперіалістів», відпала сама собою. Натомість сумнівний статус УСРР як державного утворення заважав за- вершенню польсько-радянського протистояння. Як для укладення мирного договору з Польщею, так і для нейтралізації дипломатії УНР та позбавлен- ня іміджу окупантів Кремль був змушений демонструвати незалежність радянської України. Зовнішня картинка статусу УСРР, який компартійно-радянські керма- ничі намагалися представити міжнародній спільноті, була чітко змальова- на в одному з документів від грудня 1920 р. Ідеться про своєрідну довідку для світу, яку, на прохання Х.Раковського, заступник наркома закордонних справ РСФРР Л.Карахан мав передати естонській стороні. Її зміст був та- кий: «Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була створена 12 грудня 1917 р. на Першому Всеукраїнському з’їзді рад, існує й нині як не- залежна держава. В якості незалежної держави вона увійшла в союзні відно- сини з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою, які виявляються у тому, що військовий, фінансовий, залізничний і раднар- госпівський комісаріати є спільними для обох республік. Законодавчі пи- тання, що стосуються обох республік, вирішуються Всеросійським з’їздом 63 Сталін Й.В. Твори. – Т.4: Листопад 1917–1920. – К., 1948. – С.352. 64 В.І.Ленін про Україну. – ч.ІІ: 1917–1922. – С.461. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 95Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... рад, на якому українська делеґація бере участь із правом вирішального голосу з питань об’єднаних комісаріатів і з дорадчим з усіх інших питань. Народні комісаріати продовольчий, внусправ, заксправ, землеробства, охо- рони здоров’я, юстиції, соціального забезпечення та інші є суто українсь- кими комісаріатами і підзвітні лише перед Всеукраїнським ЦВК. Голова Раднаркому та нарком закордонних справ Раковський»65. Зазначена довідка з її декларацією про незалежність УСРР суперечила внутрішньому визначенню статусу республіки. Ця неузгодженість заважа- ла успіхам радянської дипломатії. Далі не могла існувати така ситуація, коли у відносинах з РСФРР УСРР конституювалась як складова частина радянської Росії, а «для закордону» – як незалежна держава. Назріла необ- хідність змінити формальні взаємини. Про це 20 листопада 1920 р. у листі до політбюро ЦК РКП(б) відверто писав Ґ.чичерін: «Принцип незалежності радянської України відіграв величезну роль у нашій дипломатії та підсік буферизм Пілсудського. У Ризькій угоді ми визнали формулу незалежно- сті України, а між тим IV з’їзд українських рад висловився за входження України до складу РСФРР. Це було до укладення Ризької угоди, котра зобов’язує нас визнати окремішність України. Фактично нинішні взаємо- відносини можуть залишитися без змін, але їм потрібно надати форму союзу двох держав замість союзної держави»66. Наслідком таких арґументів і стало укладення договору між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р. У цитованому листі Ґ.чичеріна є рядки, які свідчать, що не лише зов- нішні чинники були причиною такого кроку: «Це навіть практично необхід- но, щоби вийти з того хаосу, який виник у наших відносинах. Цю ж думку висуває Українське політбюро. […] Баритися не слід, потрібно вийти якомо- га швидше із сучасного заплутаного становища»67. Кремль погодився на та- кий крок, оскільки там уважали, що «за іншою формулою публічного права можуть ховатися ті ж самі фактичні відносини»68. Але позиція компартійно- го керівництва УСРР не була тотожною кремлівській. Ці відмінності зумов- лювалися досвідом управління республікою в 1920 р., – «ті ж самі фактичні відносини» не могли задовольнити український радянський субцентр влади. Керівників УСРР не задовольняла відсутність будь-яких важелів впливу на діяльність об’єднаних наркоматів, на кшталт ситуації із залізницями, про яку Х.Раковський згадав у виступі на V Всеукраїнській конференції КП(б) У (17–22 листопада 1920 р.): «Ми перебували в такому становищі, що для формування маршрутних потягів повинні були чекати дозволу з Центру»69. Як уже зазначалося, IV Всеукраїнський з’їзд рад став апогеєм фор- мальної централізації. Проте водночас, якось непомітно, цей самий з’їзд започаткував процеси, що мали зворотний вектор. Першим відомст- вом, яке зі статусу об’єднаних перейшло до самостійних, став Наркомат 65 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.767. – Арк.38. 66 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.2. – Д.314. – Л.67. 67 Там же. 68 Там же. 69 Бюллетень V Всеукраинской конференции Коммунистической партии большевиков Украины (Харьков). – 1920. – №3. – 20 ноября. – С.30. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 96 Г.Г.Єфіменко робітничо-селянської інспекції. По завершенні з’їзду ЦК КП(б)У ухвалив рішення призначити його керівником М.Скрипника70, який сам по собі був настільки авторитетним діячем, що про дріб’язкову опіку Кремля над очо- люваним ним наркоматом годі було думати. Ураховуючи ту обставину, що в УСРР існував ряд народних комісаріатів, підпорядкованих безпосередньо Москві, 31 липня було обнародувано наказ про призначення М.Скрипника вповноваженим РСІ РСФРР при РНК УСРР71. За цією посадою до його відан- ня переходила «організація, керівництво і скеровування всієї діяльності органів відділів (робітничо-селянської інспекції – Г.Є.) засобів сполучення, зв’язку і військово-морського на Україні»72. Зрозуміло, що по лінії уповнар- комату М.Скрипник став підлеглим наркома РСІ РСФРР. Але з огляду на його самодостатність можна сміливо стверджувати, що в особі М.Скрипника РНК УСРР отримала можливість контролювати діяльність об’єднаних наркоматів на території республіки. У рішеннях IV Всеукраїнського з’їзду рад щодо переліку об’єднаних нар- коматів сталося дві зміни порівняно з постановою Всеукрревкому від 27 січ- ня 1920 р. «Про об’єднання діяльності республік»: серед підпорядкованих безпосередньо РСФРР відомств не було названо Наркомат продовольства, а замість «працесоцзабезу» (Наркомат праці і соціального забезпечення) було вказано «праці», як і в постанові від 1 червня 1919 р.73 Невдовзі після закриття з’їзду діяльність РНК УСРР було внормовано згідно з уже існуючою практикою. У наказі республіканського Раднаркому від 22 червня 1920 р. «Про внутрішній розпорядок праці Ради народніх ко- місарів» зазначалося, що вона «діє колеґіально у складі голови ради або його заступника і членів: т.т. народніх комісарів України і уповноважених фе- деративних об’єднаних народніх комісаріатів»74. Нагадаємо, що в постанові про відновлення діяльності РНК УСРР серед членів Раднаркому називали- ся лише наркоми окремо існуючих комісаріатів, а з уповноважених (як ін- форматор) – лише В.чубар. За логікою рішення від 22 червня вповноважені мали стати співвідповідальними за діяльність РНК УСРР, а це вже – інший підхід до справи. Основну роль у намірах отримати реальні важелі управління зіграло усвідомлення економічних потреб України та відповідальність за виконан- ня завдань із відбудови господарського комплексу. Із квітня 1920 р. де-фак- то українські радянські органи влади стали безправнішими, оскільки до цього часу вони нерідко користувалися тими повноваженнями, які де-юре їм не належали, а після взяття фінансової ситуації в республіці під пильний контроль Кремля такої можливості вже не існувало. Незадоволення з приво- ду відвертого іґнорування більшості звернень органів влади УСРР поступо- во наростало. Катастрофічно бракувало коштів. Висловлені у травні 1920 р. 70 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.560. – Арк.12. 71 Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки у 4 т. – Т.IV: Рік 1920. – К., 2010. – С.306. 72 Там само. 73 Про державні взаємовідношення між УСРР та РСФРР // ЗЗ України. – 1920. – Ст.245. 74 Про внутрішній розпорядок праці Ради народніх комісарів // ЗЗ України. – 1920. – Ст.316. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 97Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... сподівання уповнаркомфіна, що після налагодження зв’язку з Центром «гострота питання невдовзі відпаде»75, виявилися безпідставними. Надалі ситуація лише погіршиться. 10 вересня 1920 р. Х. Раковський сповіщав Кремль про недоотримання фінансування на 25%76. Бракувало грошей і Промбюро України, яке з липня того року, після призначенням В.чубаря заступником голови РНК УСРР, а М.Полоза – членом колеґії77, почало перетворюватися на справжній обласний економічний орган. Однак, як відзначалося у звіті про діяльність Промбюро за 1920 р., його активність гальмувала «відсутність у достатніх кількостях грошових знаків, що викликало великі ускладнення»78. Наскільки серйоз- ною була ситуація, можна зрозуміти з виписки із протоколу засідання пре- зидії Промбюро від 2 серпня 1920 р.: «Слухали: Повідомлення т. чубаря про відсутність грошових знаків, а також про відсутність всяких перспектив на їх отримання в найближчому майбутньому. Президія визнає за необхідне надіслати телеграму Президії ВРНГ і Раді оборони про становище, що скла- лося, з указівкою на неможливість вести господарчу роботу навіть основних галузей виробництва»79. Такі ускладнення відчувало не лише Промбюро. У написаному 2 жовтня 1920 р. за дорученням ЦК КП(б)У листі до В.Леніна Х.Раковський із гірко- тою зазначав: «Була постанова Раднаркому РСФРР, щоби російські комі- саріати відпустили нам 10% (населення України – 20% населення всієї федерації) з того, що вони отримали в 1920 р. Постанова, однак, залиши- лася невиконаною, незважаючи на її неодноразове підтвердження РПО та Раднаркомом. […] Ми б зрозуміли такий систематичний бойкот наших по- треб, якби Україна не мала значення для Росії, але вона вже довела зво- ротне. […] Ми звідси женемо хліб, вугілля, ми вивезли раніше з Києва в 1919 р. величезну кількість коштовностей та всілякого майна, ми відправи- ли в 1920 р. в Наркомфін усю валюту іноземну, яку знайшли тут, а на наші потреби Москва не звертає жодної уваги»80. У середині жовтня 1920 р. Х.Раковський ще раз звернувся до В.Леніна, особливо наголосивши на іґноруванні українських потреб із боку ВРНГ РСФРР. Навівши декілька прикладів та зауваживши, що вони – не оди- ничні, а типові, Х.Раковський відзначив: «У нас складається враження, що Україну систематично ошукують»81. Велику проблему він убачав у тому, що українська сторона не могла отримати відомостей про те, що їй належить по праву: «Ми в абсолютному невіданні щодо наших прав, і не знаємо, чи не є наші прохання безпідставними (у більшості випадків під- стави для них були)». Для зміни ситуації він наполягав на більшій сво- боді дій Промбюро УСРР. Необхідним доповненням Х.Раковський убачав 75 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.566. – Арк.7. 76 Там само. – Арк.76. 77 Там само. – Спр.560. – Арк.14. 78 РГАЭ. – Ф.3429. – Оп.1. – Д.2027. – Л.36. 79 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.807. – Арк.27. 80 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.1. – Д.1306. – Л.22. 81 ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп.2. – Спр.440. – Арк.5. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 98 Г.Г.Єфіменко «прийняття представника українського Промбюро у ВРНГ, де б він боронив наші інтереси і, головне, тримав би нас у курсі загальних питань»82. Особливе незадоволення української сторони викликали негаразди з фінансуванням. Протягом 1920 р. органи влади радянської України неод- норазово зверталися до Кремля зі скаргами на несвоєчасне та недостатнє виділення коштів. Х.Раковський характеризував ситуацію так: «Я, звичай- но, знаю загальне становище з фінансами, знаю, що й можливості немає задовольнити вимоги наших ґубревкомів чи наркомів. Але ми скаржимося на те, що визначена самим Наркомфіном цифра не підтверджується, що він нас систематично обраховує на 30–40%, і друге – що гроші надходять неакуратно. За таких умов неможливо мати скільки-небудь правильну та методичну роботу на Україні»83. Нестача грошових знаків була настільки вагомою, а потреба в них – та- кою актуальною, що Х.Раковський посягнув на основу основ більшовицької фінансової політики – порушив питання про необхідність створення філіа- лу з друкування банкнотів на території України84. Такі спроби робилися і в 1919 р., але тоді Кремль жорстко поклав їм край. РНК УСРР на засідан- ні від 25 листопада 1919 р. ухвалила: «Приймаючи до уваги, що потреби українських органів у грошових знаках дедалі зростають – з одного боку, і неможливість їх своєчасного задоволення, яке показала вже 10-місячна практика, з єдиного московського центру – з іншого боку, Рада народніх ко- місарів постановляє: “Запропонувати уповноваженому Наркомфіну увійти через Народній комісаріат фінансів у Раднарком РСФРР із проханням про відкриття у Харкові відділення фабрики заготівлі розрахункових знаків як підсобного органу для задоволення українських потреб”»85. Ще одним болючим питанням був порядок надходження різних наказів із центральних російських органів влади в Україну. У Москві не зважали на наявність органів влади УСРР, відтак накази, розпорядження та інструк- ції відсилали безпосередньо на місця, що суттєво дезорганізовувало роботу. Х.Раковський запропонував «внести [пропозиції] в комісаріати, як об’єднані, так і необ’єднані, зноситися з українськими властями або через своїх упов- новажених на Україні, або через відповідні українські наркомати»86. Утім, пропозиції так і залишилися непочутими. Загальноросійські органи влади й надалі «не помічали» відповідних установ УСРР. Формальну ініціативу (піс- ля спеціального рішення політбюро ЦК КП(б)У від 18 грудня87) узяв на себе ВУЦВК. Згідно з його рішенням від 20 грудня 1920 р., усім ґубвиконкомам було направлено роз’яснювальну телеграму, в якій зазначалося: «Оскільки всі розпорядження на території УСРР можуть виходити лише від народних комісарів УСРР та вповноважених РСФРР при Раднаркомі України, то ті 82 ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп.2. – Спр.440. – Арк.5. 83 Там само. – Арк.6–7. 84 Там само. – Арк.10. 85 Об открытии в Харькове фабрики по заготовке денежных знаков // СУ Украины. – 1920. – Ст.551. 86 ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп.2. – Спр.440. – Арк.5. 87 Там само. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.7. – Арк.123. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 99Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... телеграми, що виходять від різноманітних відомств РСФРР, виконанню на Україні не підлягають. Тому всім ґубвиконкомам пропоную і надалі прий- мати до виконання та керівництва [лише ті] розпорядження, які видаються урядовими органами УСРР. Усі телеграми, що минають українські центри, мають розглядатися як інформаційний матеріал»88. Це була перша, але да- леко не остання постанова такого змісту. Її важливість підвищується тією обставиною, що з’явилася вона в умовах комуністичного штурму. Практика доводила, що жорстка централізація не сприяла відновленню економіки. Главкізм себе не виправдав. Хоча й повільно, але до компартій- но-радянських керманичів приходило розуміння того, що мобілізаційно- примусові методи, які були ефективними під час концентрації ресурсів, дають постійні збої при використанні їх як основних важелів виробничих процесів. Тривалий час сама можливість надання Україні права на госпо- дарську ініціативу та управлінську автономію в очах Кремля виглядала як антитеза комуністичному будівництву. З одного боку, це не було напряму пов’язане з національним питанням – будь-яка обласна економічна автоно- мія не допускалася, оскільки комунізм ототожнювався з централізмом. З ін- шого – у випадку з Україною виникало ще й побоювання втратити контроль над республікою, особливо з огляду на те, що ідея економічного самоуправ- ління УСРР фактично відповідала вимогам зразка кінця 1919 р. з боку бо- ротьбистів та «групи П.Попова» у КП(б)У. Погляди керівництва радянської України у Кремлі взявся відстоювати Л.Троцький. Саме він першим із членів політбюро ЦК РКП(б) заговорив про необхідність зміни підходу до відносин з УСРР. У датованому 2 ли- стопада 1920 р. зверненні до керівної компартійно-радянської верхівки (В.Ленін, й.Ста лін, М.Бухарін, М.Крестинський, М.Калінін), характеризу- ючи зав дан ня урядового апарату на території України, Л.Троцький наго- лошував: «Ра дянська влада на Україні трималась до цих пір (і трималася погано) головним чином авторитетом Москви, великоросійським комуніз- мом і російською червоною армією. Лише зараз проходять в Україні вну- трішні процеси, що, імовірно, забезпечать незрівнянно більшу стійкість радянської влади. Але, водночас, новий етап у розвитку України передба- чає значно більшу самостійність урядових органів в Україні. Той режим, який існує нині, не може бути визнаний нормальним. У господарському сенсі Україна все ще являє собою анархію, прикриту бюрократичним цен- тралізмом Москви» (курсив наш – Г.Є.)89. Як основні заходи з поліпшен- ня ситуації Л.Троцький озвучив пропозиції про перетворення очолюваного Х.Раковським Укррадтрударму «на могутній господарський центр, що стане цілком можливим після ліквідації Вранґеля». Л.Троцький запропонував об’єднати всі залізниці в межах УСРР, ут- воривши Український залізничний округ, керівник якого був би членом РНК УСРР як уповнаркомшлях та мав би реальні управлінські повнова- ження. Він визнав також за доцільне утворення у складі РНК УСРР нового 88 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.573. – Арк.17. 89 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.2. – Д.134. – Л.98. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 100 Г.Г.Єфіменко уповнаркомату, – військового, навіть розмови про який навесні 1920 р. вва- жалися «контрреволюційними»: «Я не бачу іншого виходу, як ввести в український Раднарком помічника головнокомандувача, підпорядкував- ши україннаркомвоєну всі військово-адміністративні й польові установи на Україні. Цілком підходящим кандидатом на цю посаду вважаю тов. Фрунзе»90. Кремль пішов назустріч. Бажання «не відпускати» Україну поступи- лося прагматичним намірам більш ефективного використання її еконо- мічного потенціалу. 26 жовтня 1920 р. було ухвалене нове положення про Укррадтрударм, який ставав «обласним органом Ради праці та оборони РСФРР, що об’єднує діяльність усіх господарських, продовольчих, промис- лових, транспортних та, за погодженням із РВР Південно-Західного та Південного фронтів, військових установ на території УСРР, узгоджує свою роботу як перелічених, так і інших установ щодо постановки завдань із від- новлення господарства»91. До Укррадтрударму входили представники всіх економічних на- ркоматів. Цей орган став центром господарського життя України на за- вершальному етапі першого комуністичного штурму. Відповідаючи на питання про його місце у системі влади, Х.Раковський на V Всеукраїнській конференції КП(б)У зауважив: «Укррадтрударм замінює [той] Раднаргосп, який ми думали зорганізувати на самому початку, до якого мало входи- ти не лише Промбюро, але й відділ землеробства, і відомство шляхів спо- лучення й т.ін. Це є той необхідний у радянській республіці Раднаргосп, який їй був давно потрібен»92. 4 листопада 1920 р. відбулася на перший погляд непомітна, але зна- кова подія – було ухвалено постанову РНК УСРР та ВУЦВК такого змісту: «На час відсутності голови Ради народніх комісарів товариша Раковського заступником Ради народніх комісарів, а також і народнім комісаром зак- справ призначається тов. Скрипник, народній комісар робітниче-селянсь- кої інспекції»93. Таке призначення (навіть тимчасове) було неможливим у 1919 р., виглядало б воно нонсенсом і під час нарощування централізацій- них процесів на початку 1920 р. Якщо ж узяти до уваги перестороги щодо М.Скрипника, які Кремль демонстрував наприкінці 1919 – на початку 1920 рр., то можна припустити, що Х.Раковський використав це призначен- ня як фактор тиску на більшовицький Центр. Утім, це лише припущення, натомість фактом є те, що на наступному засіданні РНК УСРР, яке відбу- лося під головуванням М.Скрипника, було ухвалене рішення: «Підняти у відповідних політичних інстанціях питання про вреґулювання відносин між народніми комісаріатами РСФРР та УСРР, маючи на увазі постанови листопадової конференції партії»94. 90 РГАСПи. – Ф.5. – Оп.2. – Д.134. – Л.98. 91 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.2. – Спр.262. – Арк.1. 92 Бюллетень V Всеукраинской конференции Коммунистической партии большевиков Украины. – 1921. – №5. – С.2. 93 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.579. – Арк.136. 94 Там само. – Арк.138. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 101Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... Засідання Раднаркому, на якому головував М.Скрипник, відбулося ще до відкриття V Всеукраїнської конференції КП(б)У. Під час її роботи П.Кін поставив Х.Раковському питання про суть нових директив, що їх ЦК зби- рається ухвалити. У відповідь голова РНК УСРР підкреслив: «Нам здаєть- ся, що умовою відродження України є самостійність українського апарату в даний момент і ми повинні заявити, що ЦК РКП пішов нам назустріч. Це питання вирішене позитивно»95. Далі він висунув тезу про необхідність укорінення щойно отриманої автономії в управлінні залізницями та від- значив потребу заснування військового уповнаркомату. Обґрунтовуючи цю необхідність, Х.Раковський наголосив на тому, що слід позбутися такого становища, коли «між військовою владою й українським урядом створила- ся безперервна внутрішня війна»96. Однак формально як основну причину утворення військового уповнаркомату було визначено потребу «боротьби з бандитизмом». Ухвалена конференцією резолюція з господарського будівництва свід- чила про докорінну (порівняно з початком 1920 р.) зміну уявлень на взаєми- ни з РСФРР, зокрема в економічній царині. У ній відзначалося: «Існування України як господарської одиниці має лягти в основу всієї спільної її ро- боти з іншими частинами Федерації. […] За РНК УСРР повинна бути за- безпечена активна роль у виробленні господарського плану як УСРР, так і всієї Федерації»97. Відразу по її завершенні на засіданні РНК УСРР від 25 листопада реалізувалися деякі проголошені положення: М.Фрунзе було затверджено на посаді уповнаркомвоєна РСФРР при Раднаркомі УСРР, а Постникова, якого у згаданій записці пропонував Л.Троцький, – уповно- важеним Наркомату шляхів сполучення при РНК УСРР на правах народ- ного комісара98. Ще одним рішенням, яке свідчило про рішучість намірів керівництва УСРР добиватися економічної автономії, стало призначення 30 листопада 1920 р. на посаду керуючого справами РНК УСРР колишнього боротьбиста П.Солодуба99. Таким чином, зовнішньополітичні процеси разом з усвідомленими керівництвом УСРР економічними потребами республіки й стали тими чин- никами, які призвели до укладення 28 грудня 1920 р. договору між РСФРР та УСРР. І якщо згода Кремля на такий крок була зумовлена вже згада- ною заувагою Ґ.чичеріна про те, що «фактично нинішні взаємовідносини можуть залишитися без змін», то українська радянська сторона саме змін у ставленні до себе й вимагала. Загалом українське радянське керівництво сприйняло договір від 28 грудня 1920 р. як надання УСРР певного обсягу владних повноважень і почало діяти у цьому напрямку. Перш за все воно спробувало взяти під свій 95 Бюллетень V Всеукраинской конференции Коммунистической партии большевиков Ук- раи ны. – 1920. – №3. – 20 ноября. – С.30. 96 Там же. 97 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: У 2 т. – Т.1. – К., 1976. – С.103. 98 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.579. – Арк.150. 99 Там само. – Арк.175. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 102 Г.Г.Єфіменко контроль діяльність об’єднаних комісаріатів на території України. Таких було сім: військових та морських справ, Вища рада народного господарства, зовнішнього торгу, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфів. У п.4 дого- вору зазначалося: «Об’єднані народні комісаріати обох республік увіходять до складу Раднаркому РСФРР і мають у Раді народніх комісарів УСРР своїх уповноважених, затверджуваних Українським ЦВК та з’їздом рад»100. 25 січня 1921 р. РНК УСРР затвердила положення «Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР». У документі зазначалося, що вони мали керуватися у своїй діяльності декретами й постановами центральних ор- ганів влади РСФРР та УСРР і відзначалися подвійною підлеглістю – пе- ред відповідними наркомами РСФРР та «органами центральної радянської влади УСРР (Конституція УСРР, ст.7)»101. Як і наркоми, уповноважені мали свої центральні установи в України, котрі називалися – Управління упов- новаженого (такого-то) комісаріату РСФРР при Раді народних комісарів УСРР102. Декрети й постанови по таких комісаріатах набували чинності з моменту їх опублікування у «Вістях ВУЦВК». Таким чином, уповноважені стали «майже наркомами» УСРР і вже не можна було сказати, що вони ви- конують лише волю Центру. При ратифікації договору V Всеукраїнським з’їздом рад (відбувся 25 лю- того – 3 березня 1921 р.) у преамбулі до основного тексту було вказано на необхідність «приступити негайно в згоді з Всеросійським центральним виконавчим комітетом до розвитку тих пунктів договору, які торкають- ся відношень поміж українським та російським ЦВК, з’осібного пакту про внутрішній розпорядок об’єднаних комісаріатів та їх відношень до обох урядів, на передбаченій договором підставі повної рівності поміж обо- ма Республіками» (курсив наш – Г.Є.)103. Рівноправність УСРР із РСФРР українська радянська сторона вважала основним змістом договору, тоді як для Кремля така постановка питання була неприйнятною. Договір з УСРР для більшовицького Центру означав лише тимчасову формальну поступку для виконання зовнішньополітичних завдань, яка нічого не повинна була змінити у ставленні до України. У 1920 р. найбільш поширеним для характеристики взаємин між РСФРР та УСРР був термін «федерація». Однак його трактували по-різно- му, а прихильники федерації часом кардинально відрізнялися у баченні суті взаємин. Для української радянської сторони, як це випливає із ци- тованих вище рішень партійної конференції та Всеукраїнського з’їзду рад, федерація бачилася як співробітництво рівних частин в єдиному цілому, де діють прозорі механізми розподілу ресурсів. Для Кремля ж вона залиша- лася перехідною формою до повної єдності. Центр, уживши цю дефініцію в тому числі в офіційній назві радянської Росії, аж ніяк не збирався по- ступатися правами на користь суб’єктів федерації. Неґативне ставлення 100 Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР // ЗЗ України. – 1921. – Ст. 93. 101 Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР // Там само. – 1921. – Ст.25. 102 Там само. 103 Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР // Там само. – 1921. – Ст.93. Укр. іст. журн. – 2011. – №6 103Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр. ... більшовицьких керманичів до можливості передачі на місця значної части- ни владних повноважень не змінилося з дореволюційного періоду. Однак, як показав досвід дальших подій, щоб утримати владу не обов’язково було дотримуватися відповідності форми та змісту. Тим більше, якщо це допома- гало залучати на свій бік нових прихильників. Змістове наповнення понят- тя федерації неодноразово ставатиме предметом суперечок між Москвою та Харковом протягом наступних двох років. Отже, підіб’ємо підсумки. Аналіз взаємин між УСРР та РСФРР у 1920 р. свідчить про недоречність категоричних оцінок. І не лише тому, що їх век- тор під тиском обставин зазнав відчутних змін. Існувало декілька вимірів відносин радянських України та Росії й статусу УСРР, які часом заперечу- вали один одного. Першим слід назвати декларативно-зовнішньополітич- ний вимір, зверненням до якого обмежується аналіз українсько-російських відносин у переважній більшості історичних праць. У ньому більшовицька Україна подавалася як незалежна держава. Сюди можна віднести неза- лежницьку риторику Кремля та Всеукрревкому кінця 1919 р. або зовнішнь- ополітичні декларації від імені УСРР. З узяттям України під контроль незалежницьку риторику було приглушено, однак перемовини з Польщею у другій половині 1920 р. надали їй нового імпульсу, і вона отримала фор- мальне відображення у внутрішньорадянському законодавстві, а саме у договорі від 28 грудня 1920 р. До підписання цього документа формаль- ний внутрішній вимір не був схожий на зовнішньополітичний. Натомість у ньому відбулася еволюція від невизначеного статусу України початку 1920 р. до рішення про входження УСРР до складу радянської Росії у травні того року й далі з поворотом в інший бік – визнання незалежності та суве- ренності радянської України договором від 28 грудня 1920 р. Цікавою була еволюція намірів компартійного керівництва, які до- цільно виділити в окремий вимір. На початку 1920 р. між більшовицькими керманичами України та Росії не існувало відмінностей у баченні статусу УСРР та її відносин із РСФРР. Жорстка централізація економічного життя та управління загалом сприймалася як реальна потреба, органічно при- таманне комуністичному будівництву явище. Відповідно до цього влада й діяла. Статус України при такому розкладі у кращому випадку можна оха- рактеризувати як обласну культурну автономію, а у фінансово-економіч- ній сфері – узагалі як повернення до дореволюційного ґубернського устрою. Але з узяттям ситуації в Україні під контроль наміри дещо змінилися, з’явилися, а потім і посилилися розбіжності. Навіть у Кремлі погодилися, що без утворення обласних економічних органів не обійтися, а українська сторона взагалі почала вимагати рівноправності й своєї участі у плануванні та розподілі ресурсів. Основним коректором намірів Кремля стало економічне становище в радянській Україні, що його Л.Троцький влучно охарактеризував як «анар- хію, прикриту бюрократичним централізмом Москви». Такими ж слова- ми можна визначити і реальний вимір українсько-російських відносин. Кон сер вація існуючого становища, як і спроба посилити централізацію, Укр. іст. журн. – 2011. – №6 104 Г.Г.Єфіменко у тогочасних умовах не ґарантувала ефективного контролю над Україною і навіть могла створити серйозні проблеми для більшовицької влади загалом. Тому повноваження українських радянських владних органів було виріше- но дещо збільшити, причому Кремль розглядав це лише як формальність. Особливої ваги ці рішення набувають з огляду на те, що вони ухвалювалися в умовах прискореного комуністичного будівництва. Взаємоприйнятним інструментом виходу з ситуації стало звернення до ідей, висловлених у грудневій 1919 р. резолюції ЦК РКП(б) «Про радянсь- ку владу на Україні». Пропаґандистський лейтмотив цього документа, як і написаного у подібному дусі листа В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» – незаперечне право українців на розви- ток своєї мови та культури, право на незалежність України і потреба тісного союзу з РСФРР для забезпечення цих прав. Це була остання межа захисту суверенітету з боку українських радянських діячів і водночас той наріжний камінь більшовицької державності, який не наважувалися руйнувати на- віть найбільш запеклі централісти-великодержавники. Одним із кінцевих наслідків грудневої 1919 р. конференції РКП(б) стало створення СРСР у формі союзу рівноправних республік. Однак до формування такого бачення Кремлю довелося пройти певну еволюцію, вирішивши ряд конфліктів із національними республіками, у тому числі Ук раїною, які не бажали ставати складовою частиною Росії. Звернення до резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» вберігало більшо- вицький Центр від загострення конфліктів із націоналами. Вона стала тим стартовим майданчиком, системною точкою відновлення, до якої Кремль неодноразово повертався для встановлення працездатності більшовицько- радянської системи та у пошуку форм взаємин з Україною не лише напри- кінці 1920, а й у травні – липні 1922 та в лютому – червні 1923 рр. Author analyses the relations development of the Ukrainian SRR and the RSFSR, evolution of soviet Ukraine national status in 1920, making based on documentary sources conclusion that dominant views to the USSR formation process as a progressive union of independent Soviet republic are doubtful. Especially, it is accentuated that economic advancement of soviet Ukraine during 1920 was twofold – from total subordination in the year beginning(when the “Ukrainian economics” term even didn’t exists) to the governing body obtainment some evidences of autonomy in direction of economic system in the end of the year. It was the result of this direction that agreement between Ukrainian SSR and RSFSR on December 28 1920 was signed. In this document soviet Russia officially recognized the independence of Ukrainian SRR.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-105841
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-5247
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:28:00Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Єфіменко, Г.Г. 2016-09-11T10:43:22Z 2016-09-11T10:43:22Z 2011 Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд / Г.Г. Єфіменко // Український історичний журнал. — 2011. — № 6. — С. 80-104. — Бібліогр.: 103 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105841 Автор аналізує розвиток взаємовідносин між УСРР і РСФРР та еволюцію державного статусу радянської України у 1920 р., на основі документальних джерел доходячи висновку про сумнівність пануючих в історіографії поглядів на процес утворення СРСР як поступального об’єднання незалежних радянських республік. Зокрема, наголошується на тому, що економічний розвиток радянської України протягом 1920 р. мав протилежні вектори – від повного підпорядкування на початку року, коли навіть самого поняття «українська економіка» не існувало, до набуття керівництвом УСРР певних ознак автономії в управлінні господарським комплексом наприкінці року. Саме підсумком такого напрямку розвитку й став договір між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р., в якому вперше на офіційному рівні радянська Росія визнала незалежність УСРР. Author analyses the relations development of the Ukrainian SRR and the RSFSR, evolution of soviet Ukraine national status in 1920, making based on documentary sources conclusion that dominant views to the USSR formation process as a progressive union of independent Soviet republic are doubtful. Especially, it is accentuated that economic advancement of soviet Ukraine during 1920 was twofold – from total subordination in the year beginning(when the “Ukrainian economics” term even didn’t exists) to the governing body obtainment some evidences of autonomy in direction of economic system in the end of the year. It was the result of this direction that agreement between Ukrainian SSR and RSFSR on December 28 1920 was signed. In this document soviet Russia officially recognized the independence of Ukrainian SRR. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд Evolution of National Status of Ukrainian SSR in the Last 1919– 1920: Untraditional View Article published earlier
spellingShingle	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд Єфіменко, Г.Г. Історичні студії
title	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
title_alt	Evolution of National Status of Ukrainian SSR in the Last 1919– 1920: Untraditional View
title_full	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
title_fullStr	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
title_full_unstemmed	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
title_short	Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
title_sort	еволюція державного статусу усрр наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд
topic	Історичні студії
topic_facet	Історичні студії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/105841
work_keys_str_mv	AT êfímenkogg evolûcíâderžavnogostatusuusrrnaprikíncí1919u1920rrnetradicíiniipoglâd AT êfímenkogg evolutionofnationalstatusofukrainianssrinthelast19191920untraditionalview

Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 – у 1920 рр.: нетрадиційний погляд

Institution

Similar Items