Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури)
У статті розглянуто політику самодержавства в «українському питанні»
 крізь призму відносин М.Коцюбинського з цензурними органами Російської
 імперії, простежено вплив цього чинника на творчу діяльність та особисте життя письменника. In the article the relationship with M.Kotsiubyns’...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106030 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) / І.А. Коляда // Український історичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 58-72. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860258131222724608 |
|---|---|
| author | Коляда, І.А. |
| author_facet | Коляда, І.А. |
| citation_txt | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) / І.А. Коляда // Український історичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 58-72. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У статті розглянуто політику самодержавства в «українському питанні»
крізь призму відносин М.Коцюбинського з цензурними органами Російської
імперії, простежено вплив цього чинника на творчу діяльність та особисте життя письменника.
In the article the relationship with M.Kotsiubyns’kyi and censorship organizations of
the Russian Empire was saw, the influence of the censorship policy of the autocracy
in creative activities and personal life of the writer was traced.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:51:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
І.А.КОлядА*
ЦензУрнА пОЛітИкА рОСіЙСькОГО
САМОДерЖАвСтвА в «УкрАЇнСькОМУ пИтАнні»
(ДО іСтОріЇ віДнОСИн М.кОЦЮбИнСькОГО з ОрГАнАМИ ЦензУрИ)
У статті розглянуто політику самодержавства в «українському питанні»
крізь призму відносин М.Коцюбинського з цензурними органами Російської
імперії, простежено вплив цього чинника на творчу діяльність та особисте
життя письменника.
Протягом ХІХ – на початку ХХ ст. – періоду українського національного
відродження – вітчизняна література перебувала під прискіпливим контро-
лем царської цензури. Творчість українських письменників обмежувалася ря-
дом відповідних нормативно-правових актів, що істотно впливало на жанро-
ве розмаїття та тематику праць, скорочуючи спектр їх соціально-культурної й
історичної проблематики. Лише надзвичайними зусиллями найбільш яскра-
вих представників національно свідомої інтелігенції всупереч цензурним забо-
ронам і переслідуванням готувалися та видавалися високохудожні літературні
твори. Це своєю чергою живило розвиток «українського питання», сприяючи
піднесенню національної культури.
Метою даної статті є з’ясування деяких аспектів діяльності цензурних орга нів
Російської імперії щодо «українського питання» на прикладі літературної творчості
й видавничих зусиль видатного письменника Михайла Михайловича Ко цю бин-
сь ко го. Його життю і творчості присвячено значну кількість праць радянської й
сучас ної історіографії. Проте проблема відносин письменника із царською цензу-
рою потребує подальшого дослідження. Цей науковий пошук вимагає акумуляції
студій із політики самодержавства в «українському питанні» (розвідки О.Овсієнка,
Н.Щербак, В.Савчинського1), праць з історії життя і творчості М.Коцюбинського2,
ретельного вивчення його епістолярної спадщини3, аналізу документів цензур-
них органів з архівосховищ України. Єдиним спеціальним дослідженням зі спро-
бою проаналізувати взаємини письменника з царською цензурою була стаття
В.Федуна4, надрукована 1940 р. у журналі «Радянське літературознавство», автор
якої залишався в полоні ідеологем історіографії сталінської доби.
* Коляда Ігор Анатолійович – доктор історичних наук, виконувач обов’язків професора
кафедри методики навчання суспільних дисциплін і ґендерної освіти інституту історичної
освіти Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (Київ).
1 Овсієнко О. Антиукраїнська цензурна політика // Українське питання в Російській імперії
(кінець ХІХ – ХХ ст.). – Ч.І. – К., 1999. – С.172–200; Щербак Н. Діяльність цензури в українських
губерніях на початку ХХ ст. // Історичний журнал. – 2007. – №6. – С.58–64; Савчинський В. Цензурна
політика російського самодержавства: історико-правові аспекти // Проблеми історії України ХІХ –
початку ХХ ст. – К., 2008. – №15. – С.148–152.
2 Грицюта М. Михайло Коцюбинський: Літературний портрет. – [2-ге вид., доп. і перероб.]. –
К., 1961. – 143 с.; Жук Н. Михайло Коцюбинський про роль мистецтва і літератури в житті народу. –
К., 1964. – 52 с.; Иванов Л. Михаил Коцюбинский: Критико-биографический очерк. – Москва,
1956. – 184 с.; Калениченко Н. Михайло Коцюбинський: Нарис життя і творчості. – К., 1984. – 189 с.
3 Листи до Михайла Коцюбинського: У 4 т. – Т.1–4. – К., 2002.; Твори М.Коцюбинського у 8 т. –
Т.6: Листи. – К., 1962.
4 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура // Радянське лі те ра туро знавство: Наукові
записки. – К., 1940. – С.295–319.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 59
Перші літературні спроби Михайла Михайловича з’явилися на початку
1880-х рр. Протягом 1884–1886 рр. він написав оповідання «Андрій Соловейко,
або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка».
Ці твори він «призначав для народу», що визначило їх зміст і доступну фор-
му. Рецензував ці проби пера ще недосвідченого письменника вінницький
присяжний Ц.Нейман – людина освічена, прихильна до української ідеї, ко-
тра виявляла неабиякий інтерес до фольклору (співробітничав із «Киевской
стариной»). Як не дивно, його присуд був досить категоричним. Він порадив
М.Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову». Однак
висновок Ц.Неймана не розвіяв творчого запалу молодого автора, і протягом на-
ступних 2–3 років літератор продовжив працювати над розвитком та вдоско-
наленням професійного хисту, готуючи нові оповідання. Свою майстерність
він відшліфовував також, перекладаючи українською мовою твори інших
письменників – Ф.Достоєвського, А.Чехова, А.Міцкевича, Е.Ожешко, Г.Гайне.
«Щось сильне тягне мене до літературної праці, – писав Михайло Михайлович
в автобіографічному листі, – і літературі я відданий цілою душею». Проте пока-
зувати ці спроби комусь чи подавати їх до друку він не наважувався, очевидно,
через свій невдалий дебют5.
Уперше М.Коцюбинський виступив із друкованими творами у галицько-
му дитячому періодичному виданні «Дзвінок» (№8 за 1890 р.), де було вміщено
його вірш «Наша хатка». Із того часу розпочалася продуктивна співпраця
письменника-початківця з українською національно свідомою інтелігенцією
Львова, де жили й творили І.Франко, М.Павлик, В.Шухевич, В.Левицький
та ін. Молодому літераторові вдалося заприятелювати з багатьма діячами
українського руху, редакторами галицьких журналів «Дзвінок», «Правда»,
«Зоря», де згодом видаватимуться його численні твори6.
Рішення опублікувати свої перші оповідання у Західній Україні Михайло
Ми хайлович мотивував прагненням оминути цензурні лещата Російської ім пе-
рії. Із жорстокістю їх норм письменникові довелося познайомитись у 1892 р. І хоча
він ще не мав безпосереднього досвіду відносин із відповідними інституція ми,
але враження від цього були не найкращі. У тому році український бібліограф,
етнограф, член одеської «Громади» М.Комаров запропонував М.Коцюбинському
написати оповідання «П’ятизлотник». Воно мало ввійти до збірки «Запомога»,
укладачем якої був сам замовник. Кошти від її продажу планувалося перека-
зати на допомогу голодуючим. У березні 1892 р., коли замовлення було викона-
не, укладач попросив в автора дозволу вилучити із «П’ятизлотника» сцену стяг-
нення податків, щоб цензура не чіплялася ані до оповідання, ані до збірника у
цілому. На жаль, це не допомогло, книжка так і не отримала відповідного дозво-
лу. Письменник змушений був віддати свій твір до галицької «Зорі»7.
У часи, коли Михайло Михайлович розпочав свою активну літературну
діяльність, у Російській імперії продовжувала діяти попередня цензура, норми
якої протягом 1880–1890-х рр. постійно вдосконалювалися й спрямовувалися
5 Коцюбинська-Єфіменко З. М.М.Коцюбинський: Майстерність письменника. – К., 1959. – С.29.
6 Куп’янський Й. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – К., 1965. – С.24–27;
Партолін М. Світогляд М.М.Коцюбинського. – X., 1965. – С.34–36.
7 Куп’янський Й. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – С.34–36.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
60 І.А.Коляда
на унеможливлення потрапляння на сторінки книжок та шпальти часописів
інформації, яка могла б «компрометувати» державну владу. Інститут цензури
наприкінці ХІХ ст. перебував під контролем ревного захисника самодержав-
ства, обер-прокурора Синоду К.Побєдоносцева. А з призначенням на посаду
очільника Головного управління у справах друку (ГУД) Є.Феоктистова радянсь-
кий дослідник П.Зайончковський пов’язував посилення активності централь-
ного апарату цензури, зокрема щодо контролю за закордонною літературою,
до котрої належали й українські видання в Галичині8. Серед заборонених
найбільшу частку становили рукописи, написані українською мовою, – 32,7%9.
Стосовно видань, що друкувалися у межах імперії, наприкінці ХІХ ст. про-
водилася витончена цензурна політика. До антиукраїнських норм її законодав-
ства, які обмежували тематику творчості вітчизняних літераторів, забороняли
використовувати правопис кулішівку, додавалися ще й спеціально розроблені
заходи місцевих цензурних органів, спрямовані на дискредитацію художньої та
культурної цінності українських книжок, витіснення їх із ринку і заміщення тре-
тьосортною друкованою продукцією. Так, циркуляром ГУД від 24 грудня 1889 р.
цензорам заборонялося розглядати рукописи, написані «абеткою-кулішівкою»,
до повного їх виправлення згідно з нормами російського правопису10. Ще одним
кроком, спрямованим на посилення контролю за україномовними виданнями,
стало розпорядження начальника Головного управління у справах друку від
10 січня 1892 р., котрим наказувалося в разі виявлення у відповідних рукопи-
сах «відхилень» від загальноприйнятого російського правопису останні «в цілях
чисто державних» забороняти, а не повертати авторам на доопрацювання11.
У цілому ж імперська політика щодо вітчизняних видань кінця ХІХ – по-
чатку ХХ ст. характеризувалася: 1) продовженням практики посилення цензур-
них норм та скороченням загальної кількості дозволеної до друку україномовної
літератури; 2) забороною вживання слів «козацька воля», «Запорозька Січ»,
«Січ», «козак», «Україна»; 3) дозволами на видання відповідних творів невисокої
художньої цінності й забороною під різними приводами тих, де містилися бодай
натяки на самостійне історичне минуле України12.
До 1893 р. галицький журнал «Зоря», де друкувалася більшість творів
М.Ко цюбинського, з певними обмеженнями все ж поширювався на теренах
підросійської України. Проте надалі це періодичне видання було заборонене цен-
зурою, і письменникові доводилося отримувати його нелегально, часто ризикую-
чи набути собі зайвих неприємностей13. У червні 1894 р. Михайло Михайлович
зробив другу спробу видрукувати свої твори на території Наддніпрянщини та по-
дав до канцелярії київського окремого цензора з внутрішньої цензури оповідання
«Харитя», «Ялинка» й «Маленький грішник»14. Після погодження із ГУД той у серпні
8 Зайончковский П. Российское самодержавие в конце ХIХ века. – Москва, 1970. – С.280–281.
9 Там же. – С.300–301.
10 Центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі – ЦДІАК
України). – Ф.294. – Оп.1. – Спр.4 а. – Арк.304.
11 Там само. – Арк.302–304.
12 Там само. – Спр.227. – Арк.28, 41, 43–46; Дей О.І. Книга і друкарство на Україні. – К.,
1965. – С.163.
13 ЦДІАК України. – Ф.294. – Оп.1. – Спр.287. – Арк.3, 25, 56, 103.
14 Там само. – Спр.284. – Арк.32.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 61
з певними зауваженнями дозволив рукопис до друку. У лютому 1895 р., після вихо-
ду сигнального примірника, згадані оповідання було передано цензорові на звірку
з оригіналами рукописів і лише після цього відправлено для продажу до книжко-
вих крамниць15. Отже, за таких обставин видання творів письменника мало затяж-
ний характер та становило цілу епопею поневірянь по цензурних відомствах.
Прагнучи протистояти імперській політиці, яка сприяла насиченню ринку
низькопробною друкованою продукцією, представники вітчизняної національно
свідомої інтелігенції взялися до створення українських видавництв. Піонером
у цій справі став Б.Грінченко. На початку 1890-х рр. він опублікував кілька
україномовних книжок у Харкові (в тому числі під фірмою міського товариства
поширення у народі грамотності), а в 1894 р., переїхавши до Чернігова й посівши
посаду секретаря губернського земського управління, організував серійне дру-
кування популярних наукових і художніх творів для народу. Свої публікації
Б.Грінченко протиставляв «лубочній макулатурі», пригодницьким нісенітницям
українською та російською мовами, котрі широко розповсюджувалися видавцями-
комерсантами16. До такої діяльності долучився й М.Коцюбинський, який на про-
хання Бориса Дмитровича дав згоду видати свої дозволені цензурою оповідання
«Харитя», «Ялинка» і зв’язався з тимчасовим присутствієм із внутрішньої цензури
в Одесі з приводу надання дозволу опублікувати рукопис твору «П’ятизлотник».
Відомство передало його на розгляд Санкт-Петербурзькому цензурному комітету,
котрий 2 червня 1894 р. виніс резолюцію про те, що він не вбачає поданий на
«розгляд текст таким, зміст якого суперечить нормам цензури, та беручи до ува-
ги дотримання автором норм правопису, вважає за можливим дозволити руко-
пис до друку, про що, додаючи оригінал рукопису, має честь подати на затвер-
дження Головним управлінням у справах друку»17.
Натомість іншому рукопису Михайла Михайловича не поталанило. Тоді
ж Санкт-Петербурзький комітет заборонив видання повісті «На віру». Цензор
навіть після переробки її героя Гната з бідного селянина на «заможного» не до-
зволив твір до друку. Обґрунтовувалося це тим, що «головна ідея автора, котру
він прагне донести читачам, полягає в тому, що щастя між закоханими мож-
ливе також у співжитті без церковного освячення, а законний шлюб (церковне
вінчання), який єднає людей назавжди, часто буває причиною страшних зло-
чинних діянь». Цензор визначив цю ідею «тенденцією, шкідливою не тільки у
творах народних, до котрих необхідно віднести малоросійські твори, а й у тво-
рах, призначених для інтелігентного стану». Із цих причин комітет, згідно з вис-
новком, вирішив, що повість «підлягає забороні»18.
Отже, на початку 1890-х рр. у підросійській Україні вийшли друком
лише поодинокі твори письменника. Складна процедура цензурного розгля-
ду рукописів українською мовою, цілеспрямована обмежувальна політика
щодо друкованого слова не сприяли реалізації видавничих ініціатив. Відтак
більшість своїх творів М.Коцюбинський продовжував видавати в Галичині:
вірші («Наша хатка», «Вечір», «Завидющий брат»), оповідання для дітей
15 Там само. – Спр.268. – Арк.79.
16 Дей І. Книга і друкарство на Україні з 60-х р. ХІХ ст. до Великого Жовтня. – К., 1964. – С.165.
17 ЦДІАК України. – Ф.294. – Оп.1. – Спр.268. – Арк.79.
18 Там само. – Спр.297. – Арк.51.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
62 І.А.Коляда
(«Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й на-
риси («Причинок до біографії Тараса Шевченка», «Шевченкова могила»,
«Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставці
в Чикаго»), популярні біографії видатних людей («Нюрнберзьке яйце»), пере-
клади українською мовою з А.Чехова («Івасик»), Рейне («Як красно на світі»,
«Зогрій мої груди недужі»), А.Міцкевича («Поворот тата», перша пісня «Пана
Тадеуша»), Е.Ожешко («Тадейко»), Ф.Достоєвського («Святий вечір у Христа»),
І.Потапенка («Задля хазяйства»), Н.Вагнера («Люди та собаки»). Видавнича
активність Михайла Михайловича за межами Російської імперії привернула
увагу її адміністративних і поліційних органів та мала серйозні наслідки для
долі письменника.
Після одруження М.Коцюбинський мав знайти постійне місце проживання
для своєї родини. Він обрав Чернігів, який на кінець XIX ст. становив собою не-
велике провінційне місто, котре можна було об’їхати за півгодини. Однак поряд
зі спокійним ритмом життя більшості містян стародавній Чернігів був осередком
громадсько-інтелектуальної діяльності невеликої частини передової української
інтелігенції. Літературне життя міста представляли Б.Грінченко, М.Загірна,
В.Cамійленко, І.Вороньківський, М.Вороний, М.Чернявський, М.Жук, Г.Ко ва-
лен ко. Сучасники називали Чернігів другою духовно-інтелектуальною столи-
цею Наддніпрянщини.
Щоби влаштуватися у цьому місті на рекомендовану друзями посаду в
місцевому земстві, Михайло Михайлович звернувся до чернігівської влади. Він
зазначив, що з хворими ногами не у змозі продовжувати службу помічником
експерта у Кримській філоксерній комісії, оскільки ця робота пов’язана з
постійним ходінням19. Аби розвіяти упередження проти себе, письменник пояс-
нив деякі сторінки своєї біографії місцевому поліційному начальству: «У 1884 р.
я перебував під слідством у політичній справі, суті якої я й досі не знаю. Під час
обшуку мого помешкання нічого, що могло б мене якимось чином скомпроме-
тувати, знайдено не було. Через рік або півтора мені повідомили, що слідство
щодо моєї особи припинено. Цим справа і завершилась»20.
Перевірка «благонадійності» М.Коцюбинського, здійснена на прохання
міс це вого губернатора Є.Андрієвського жандармськими органами, зруйнува-
ла плани літератора на розмірене й тихе життя у Чернігові. 30 червня 1897 р.
від по відальний чиновник департаменту поліції на підставі зібраних свідчень
повідомив начальникові губернії, що хоча факти відносно письменника не достат-
ньо повні та достовірні, однак вони дозволяють стверджувати про його належність
до «крайніх українофілів», а тому він може поширювати серед населення Чер ні-
гів ської губернії «тенденційні малоросійські видання». Відтак у призначенні на
посаду завідувача книжкового складу йому слід відмовити21. Однак Михайла Ми-
хай ловича врятувала місцева бюрократія. Поки чиновник готував свої висновки
для подання Є.Андрієвському, письменник звільнився з Кримської філоксерної
комісії й влаштувався на роботу до Чернігівського губернського земства.
19 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник: Життя і творчість Михайла Коцюбинського. –
К., 1967. – С.65.
20 М.М.Коцюбинський як громадський діяч: Документи, матеріали, публікації. – К., 1968. – С.47.
21 Куп’янський Й. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – С.86–87.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 63
14 липня 1897 р. він із родиною прибув із Вінниці до Чернігова і поселився в
найманій квартирі. Переїзд не приніс М.Коцюбинському радощів. Адже незадо-
вго до того, як він його планував, оформлюючи документи на нову роботу, жандар-
ми розробляли його тісні зв’язки із Західною Україною й поквапилися доповісти
про перехоплений твір Михайла Михайловича «Для загального добра» (Львів,
1896 р.). Тільки-но з'явився перший (авторський) примірник його окремого ви-
дання, як начальник губернського жандармського управління Таврії (письмен-
ник тоді ще перебував на роботі по боротьбі з філоксерою у Криму), перехопивши
на пошті згадане оповідання, спішно доповів керівництву про те, що нещодавно
на ім'я М.Коцюбинського зі Львова надійшов один авторський примірник книги
«Для загального добра». Ця повість «занадто тенденційна» і, потрапивши до прос-
того селянина, може викликати невдоволення селянства та навіть спричинити
прямий спротив роботам з виявлення й знищення філоксери22. У день переїзду
письменника в нове місто департамент поліції сповістив губернатора, «що призна-
чення Михайла Коцюбинського завідуючим книжковим складом Чернігівського
губернського земства небажане»23. Після такого вердикту письменник опинився у
геть невигідній для себе ситуації: чуже місто, велика родина, відсутність постійного
заробітку і тавро «неблагонадійного». Проте, незважаючи на розпач, він не здався.
16 серпня 1897 р. письменник надіслав до департаменту поліції звернення, де про-
сив повідомити місцеву владу про зняття з нього клейма «неблагонадійного» та від сут-
нос ті у жандармів застережень щодо призначення його на посаду в канцелярії Чер ні-
гів ської губернської земської управи. У вересні того ж року віце-директор центрального
органу поліції повідомив губернаторові, що до нього звернувся М.Ко цю бин сь кий із про-
ханням дозволити йому працювати у Чернігівському земстві, адже служба для нього –
єдине джерело заробітку. Він просив Є.Андрієвського запропонувати письменникові
надати пояснення по суті тих фактів, які дозволили департаменту поліції зробити вис-
новок, що його особа небажана на посаді завідувача книжкового складу земства24.
У жовтні 1897 р. Михайло Михайлович подав на розгляд губернатора дві
пояснювальні записки, повідомляючи його про те, що свої твори він друкував у
закордонних періодичних виданнях, зокрема у львівській «Зорі», оскільки не мав
коштів для їх публікації окремими книжками в Росії; у журналі опубліковано праці
«лише художнього спрямування». На переконання М.Коцюбинського, його твори
не шкідливі за змістом, про це свідчить їх публікація в російському перекладі на
шпальтах періодичних видань імперії. У частині свого пояснення до «забрако-
ваного» цензурою оповідання «Для загального добра» письменник зазначав, що
описане в ньому невдоволення селян роботою філоксерної комісії було виклика-
не об’єктивними причинами. Михайло Михайлович висловив також сподівання,
що влада після детального цензурного розгляду його творів змінить своє насторо-
жене ставлення до них25. Є.Андрієвський розглянув доповідні й переадресував їх
віце-директорові департаменту поліції. Той, беручи до уваги у цілому схвальну ха-
рактеристику на Михайла Михайловича від губернатора, не заперечував надати
йому роботу в земстві, за винятком завідування книжковим складом26.
22 ЦДІАК України. – Ф.294. – Оп.1. – Спр.284. – Арк.215–216.
23 Куп’янський Й. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – С.87.
24 Там само. – С.88.
25 Там само. – С.89–90.
26 Там само. – С.90.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
64 І.А.Коляда
Доки тривали всі ці бюрократичні формальності М.Коцюбинському потрібно
було утримувати родину. На початку листопада 1897 р. у пошуках заробітку він
переїхав без сім’ї до Житомира, де спочатку завідував конторою місцевої газети
«Волынь», а згодом працював редактором її відділів «Хроника» та «Свет и тени
русской жизни»27. Наприкінці лютого 1898 р. письменник звільнився з часопису
та повернувся до Чернігова, де завдяки клопотанням Б.Грінченка отримав по-
саду діловода у губернській земській управі й тимчасово почав завідувати «сто-
лом народної просвіти»28.
Матеріальне облаштування в поєднанні з родинним затишком сприятливо
позначилось і на літературній творчості Михайла Михайловича. Його талант ви-
соко цінили визначні українські прозаїки. Так, у травні 1898 р. П.Мирний писав
М.Коцюбинському про оповідання «Харитя»: «Прочитав я її, та й нестямився!..
У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою,
як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюн-
ком, невеличкими домірними нарисами, що розгортують перед очима велику –
безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню
глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки
справжній художник зможе писати! Несказанно зачарований Вашою «Харитею»,
я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій
ниві? Давно я нічого не читав такого доладного і з таким смаком»29.
1899 р. з-під пера письменника вийшла новела «В путах шайтана». Того
ж року Українсько-руська видавнича спілка у Львові розпочала друкуван-
ня його творів. Перший том оповідань під такою ж назвою було опубліковано
1899 р., другий, під заголовком «По-людському», – через рік. Крім того, Михайло
Михайлович узяв участь у впорядкуванні альманаху «Хвиля за хвилею», на-
друкованого 1900 р. Водночас у нього виник намір видати ще кілька альманахів,
«маючи на меті популяризувати твори кращих галицьких та буковинських
письменників серед нашої публіки»30.
Окрім видання своїх творів у Західній Україні, М.Коцюбинський не зали-
шив спроб подати на повторний розгляд царської цензури деякі свої оповідання.
Незважаючи на заборону розповсюджувати твір «Для загального добра»,
Михайло Михайлович через 4 роки (в серпні 1900 р.) знову надіслав оповідання
на розгляд до Санкт-Петербурзького комітету з метою випустити його окремою
книжкою в Росії. У рапорті від 17 листопада 1900 р. зазначалося, що книга «не
визнана була придатною для дозволу до друку». Але це не зупинило письмен-
ника. Того ж року він відправив твір ще раз на «суд» Санкт-Петербурзького
комітету. Цензор, посилаючись на попередню заборону, також вирішив його до
друку не дозволяти, оскільки в названому оповіданні змальовано «пагубні, хоча
й випадкові», наслідки діяльності вповноважених урядом осіб, котрі борються з
філоксерою, а його зміст може викликати в малоосвіченого (або пересічного) чи-
тача «недовіру до розпоряджень влади»31. Засмучений такою звісткою Михайло
27 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С. 64.
28 Коцюбинська-Єфіменко З. М.М.Коцюбинський: Майстерність письменника. – С.87.
29 Листи до Михайла Коцюбинського: У 4 т. – Т.4. – Ніжин, 2003. – С.462–463.
30 Колесник П. М.Коцюбинський – художник слова. – К., 1964. – С.52.
31 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.299–300.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 65
Михайлович писав до літератора Д.Мордовцева: «Український письменник, що
віддає свої сили і здібності рідній літературі, повинен твердо пам’ятати, що йому
не дозволено розробляти теми, які стосуються релігії, педагогіки, науки, що він,
не ризикуючи витратити даремно час і працю, не може упорядкувати науково-
популярної брошури, а також робити переклади європейських класиків. Усі кни-
ги українською мовою не дозволяються до друку (курсив авт. – І.К.)»32.
Тільки у грудні 1900 р., не знайшовши нічого невідповідного нормам за-
конодавства, цензор серед решти творів М.Коцюбинського дозволив надруку-
вати й «Для загального добра» в першому томі вибраних оповідань (1903 р.).
Користуючись дозволом, Михайло Михайлович випустив твір у 1904 р. у Чернігові
окремим виданням. Паралельно ще у вересні 1900 р. львівську публікацію цьо-
го оповідання було заборонено для поширення в Російській імперії33.
Звертався письменник і до історичної тематики. 1900 р. він працював над
оповіданням «Дорогою ціною», яке кілька разів переробляв. Остаточно твір було
завершено у листопаді 1901 р. та вперше надруковано у журналі «Киевская ста-
рина» (№1 за 1902 р.). Того ж року М.Коцюбинський написав новелу «Лялечка»,
яку сучасники (й серед них І.Франко) оцінили дуже високо. Особливість твору
полягала в підході до зображення дійсності – глибокому проникненні у природу
та передачі через неї людських почуттів34. І.Франко писав про «нову генерацію»
письменників, до котрих належав також М.Коцюбинський: «Вони, так сказати,
відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе
окруження»35. Ішлося про новий стиль, близький до імпресіонізму.
Утім, як оповідання «Для загального добра», так і новела «Лялечка» довго
розглядалися у цензурних інституціях та зазнали чимало правок. Другий твір
надсилався до Санкт-Петербурзького комітету двічі. І хоч обидва рази його до-
зволяли до друку, проте саме у «Лялечці» залишилося найбільше свідчень втру-
чань царської цензури36. Основна ідея цієї новели розкривається найбільше
художніми відступами, котрі цензор вирішив викреслити та переробити. Для
ілюстрації наведемо два приклади порівняльного аналізу, що раніше у своїй
публікації подав радянський дослідник В.Федун37:
Оригінал Після цензурної «обробки»
Тиха, лагідна постать Христа спускалась до
неї. Сірі очі його променіли полум'ям і пе-
стили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну,
таку маленьку, як пір’їнку, підіймав її – вона
чула, що з дяком ніяк не поділять приносів.
Тиха, лагідна постать Христа спускалася до
неї. Він підіймав її од землі, туди, високо, на
свому лоні.
Багатир великим хазяйством, а що в селі панів
нема – нема де й заробити, то люди йдуть, за
що дасть, до батюшки, а більш за гріхи йому
одроблять...
Багатир великим хазяйством орудує, а що в
селі панів нема – нема де й заробити, то люди
йдуть до батюшки...
32 Твори М.Коцюбинського: У 8 т. – Т.6: Листи. – С.456.
33 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.302.
34 Колесник П. М.Коцюбинський – художник слова. – С.54–57.
35 Кирієнко О. Роль Івана Франка у формуванні Михайла Коцюбинського як письменника //
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип.ХІІІ. – К., 2007. – С.42–44.
36 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.300–301.
37 Див.: Там само. – С.301–302.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
66 І.А.Коляда
Наведені приклади наочно ілюструють, що цензор не тільки викинув слова з
негативною характеристикою священнослужителя, але значно вплинув на ство-
рення його позитивного образу. Слід зазначити, що тогочасне цензурне зако-
нодавство містило норми, які забороняли «збурювати ненависть» між станами,
кри тикувати дії чиновництва тощо. Зокрема у ст.96 «Статуту про цензуру і друк»
зазначалося, що не допускаються до друку статті: 1) в котрих висловлюється
неприязнь та ненависть одного стану до іншого; 2) які містять образливий сар-
казм на адресу суспільних станів або посадових осіб державної й цивільної
служби38. На наш погляд, цензурні причіпки до образу попа у творі Михайла
Михайловича «Лялечка» були пов’язані насамперед із тим, що російські свя-
щеники, будучи соціальною опорою царизму, виступали одним з інститутів
підтримки стабільності у суспільстві, боротьби проти поширення радикальних,
антисамодержавних настроїв. Основну увагу цензори звертали на викреслен-
ня слів «заборонені книжки», «нема Бога», «церква робила неприємне вражен-
ня» та ін. Подібні фрази й словосполучення підпадали під дію основних статей
«Статуту про цензуру і друк». Зокрема у ст.93 зазначалося про те, що в усіх дру-
кованих творах слід не допускати «проявів неповаги» до християнського вчення
та обрядів, потрібно неухильно охороняти недоторканність верховної влади і її
атрибутів, повагу до осіб правлячої династії, не допускати порушень основних
законів та норм суспільної моралі, унеможливлювати посягання на гідність і
приватне життя кожної окремої особи, а у ст.94 – про те, що цензура зобов'язана
вирізняти добропорядні судження й погляди, що у своїй основі мають пізнання
Бога, людини і природи, від зухвалих та нерозсудливих мудрувань, які супере-
чать істинній вірі й офіційному віровченню. Вона має розрізняти дидактичні
твори та вчення, котрими послуговуються науковці, від книг, що видаються для
широкого загалу39.
Проте не слід вдаватися до гіпертрофованого трактування дій цензорів, як
це робилося у радянській історіографії. Вони діяли відповідно до чинного зако-
нодавства достатньо професійно. Інша справа в тому, наскільки службовці цьо-
го специфічного відомства були кваліфікованими, щоб визначити правомірність
застосування тієї чи іншої статті «Статуту…» при оцінці художнього твору.
Посилена увага цензорів до україномовних видань сприяла тому, що вони
виявили у «Лялечці» низку «порушень», а відтак письменник мав внести до ру-
копису певні правки. У грудні 1902 р. (через три місяці) він знову наважився
надіслати новелу на розгляд цензури після врахування її зауважень40.
Подібну «операцію» було пророблено й щодо історичної повісті «Дорогою
ціною». Весь вступ і міркування головного героя Остапа щодо розповіді його
діда про часи Коліївщини було викинуто (понад шість друкованих сторінок).
Завдяки «старанням» цензора було перекроєно зміст, а водночас ідею повісті.
Наприклад, утеча Остапа та Соломії «од пана і панщини» далеко за Дунай,
котрі мріяли здобути собі те, «за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до
38 Полный свод законов Российской империи. Все 16 томов со всеми относящимися к ним
Положениями и с дополнениями, узаконенными по 1 ноября 1910 года: В 2 кн. – Кн.2. – Т.ХІV. –
Санкт-Петербург, 1911. – С.3349.
39 Там же. – С.3349, 3351.
40 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.170.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 67
бою з кіллями та вилами», після «обробки» набрала характеру індивідуальних
«поневірянь і лихих пригод», як зазначав цензор, «на кшталт пригодницького
роману»41.
У 1900 р. М.Коцюбинський також не полишав спроб видати на території
Російської імперії казку «Хо». Вона вперше була надрукована в галицько-
му журналі «Зоря» (№2 за 1894 р.). Того ж року вийшла окремим виданням
у Львові. Проте ані у журналі, ані у вигляді окремої книжки не була допуще-
на для поширення в Росії42. Незважаючи на заборону, Михайло Михайлович
через 6 років послав казку у ГУД. Цензор, котрий розглядав її за завданням
Санкт-Петербурзького комітету, у своєму рапорті до Головного управління у
справах друку зазначав, що брошура ця написана «русинською мовою, цілком
подібною до малоросійської». Однак «українофільське спрямування» казки,
на думку цензора, не дозволяє допустити її до видання та поширення в Росії.
Санкт-Петербурзький комітет схвалив це рішення, додавши таку резолюцію:
«Правопис брошури не відповідає правилам, встановленим у Росії для творів на
малоросійському наріччі»43.
Приблизно з квітня 1900 р. М.Коцюбинський почав готувати до цензур-
ного розгляду рукопис «В путах шайтана». Його друзі, зокрема В.Гнатюк, ре-
комендували подати твір безпосередньо начальникові ГУД М.Шаховському.
Письменник прийняв таку пораду44. Проте, як свідчать архівні матеріали, як
окреме видання цей рукопис так і не було надіслано до цензури. Натомість
у лютому – березні 1902 р. Михайло Михайлович підготував та подав на роз-
гляд до Санкт-Петербурзького комітету досить велику збірку творів: «Лялечка»,
«На камені», «Дорогою ціною», «В путах шайтана», «На крилах пісні», «По-
людському», «Для загального добра», «Помстився», «Пе-коптьор», «Посол чорно-
го царя», «Гнат і Настя» (змінена назва оповідання «На віру», котре було заборо-
нене цензором 8 років тому), «П’ятизлотник», «Хо» й «Поєдинок»45. При розгляді
рукописів виникла обтяжлива ситуація: цензори виявили підшитий відбиток
оповідання «Дорогою ціною» з «Киевской старины». Начальник ГУД обурився:
«Яке мав право київський цензор без дозволу Головного управління дозволи-
ти рукопис до друку?» (за розпорядженням ГУД від 17 січня 1884 р. місцеві
цензурні органи мали право перевіряти твори «на малоросійському наріччі»
тільки на відповідність до загальноприйнятих норм, остаточний же дозвіл на
видання української друкованої продукції мало давати Головне управління у
справах друку)46. Доки тривали службові перевірки, справа із розглядом реш-
ти оповідань затягувалася. Урешті-решт 5 грудня 1902 р. Санкт-Петербурзький
комітет виніс свою постанову, згідно з котрою вважав за можливе дозволити
до друку рукопис «Оповідання М.Коцюбинського»: «На камені», «Поєдинок»,
«В путах шайтана», «На крилах пісні», «По-людському», «Для загального до-
бра», «Помстився», «Пе-коптьор», «Посол чорного царя» та «П’ятизлотник»,
41 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.304.
42 Алфавитный каталог изданий, запрещённых к обращению и перепечатанию в России. –
Санкт-Петербург, 1899.
43 ЦДІАК України. – Ф.1680. – Оп.1. – Спр.79. – Арк.23.
44 Твори М.Коцюбинського: У 8 т. – Т.6: Листи. – С.295–296.
45 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.154–157.
46 ЦДІАК України. – Ф.294. – Оп.1. – Спр.4 а. – Арк.284–285.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
68 І.А.Коляда
оскільки «у них не міститься нічого такого, що б не відповідало нормам цензу-
ри». В оповіданні «Дорогою ціною» він наполягав на вилученні вступу й окре-
мих частин, про які вже раніше було зроблено висновки. Про твір «Гнат і Настя»
(«На віру») цензор зазначив, що оповідання може бути дозволене до друку за
умови вилучення 20 рядків, у котрих розкрито роздуми Гната про мужицьке
та панське життя і його висновок про те, що для простих людей «нема щастя на
землі»47. Щодо казки «Хо», яка знову опинилася у цензора, останній в унісон зі
своїм попередником виніс вердикт, де зазначалося, що подане оповідання вже
проходило розгляд у Санкт-Петербурзькому комітеті й за свою «українофільську
спрямованість» було заборонене до поширення в Росії. З огляду на це він не вва-
жав за можливе дозволити до друку оповідання і цього разу48. У лютому 1903 р.,
після затвердження ГУД постанови Санкт-Петербурзького цензурного комітету,
Михайло Михайлович отримав рукопис першого тому своїх оповідань та пере-
дав його до набору у видавництво «Вік»49.
Протягом лютого 1903 – березня 1904 рр. письменник продовжував займа-
тися літературною й громадською діяльністю. М.Коцюбинський разом із пись-
менником М.Чернявським збирався випускати альманах «З потоку життя». Він
мав бути незвичайним на тлі тогочасних літературних часописів. Завдання,
які ставилися перед виданням, прозаїки сформулювали в листі до П.Мирного
від 10 лютого 1903 р., що став своєрідним маніфестом молодих письменників.
Такі листи було відправлено також І.Франкові, В.Стефанику, М.Старицькому,
Л.Яновській, О.Кобилянській та ін. Альманах «З потоку життя» довгий час роз-
глядався Санкт-Петербурзьким комітетом, котрий у жовтні 1904 р. вирішив до-
зволити його друк за винятком оповідань «Чужий», «Пенсія», «До п’ятого коліна»,
віршів «Хрещенська ніч», «Кепкували з мого слова», «Моя рідна» й місць, позна-
чених червоним та синім олівцем50. Про характер цензурних правок Михайло
Михайлович у листі до І.Нечуя-Левицького писав: «Тяжко покалічила його цен-
зура, багато зовсім викинула»51. Із великими труднощами збірник таки було
впорядковано, він побачив світ у Херсоні 1905 р.
Із листа до П.Мирного випливало принаймні два важливих положення:
1) українська література не має обмежуватися тільки селянською тематикою
(до речі, П.Мирний не погоджувався з цим пунктом); 2) вона повинна активніше
завойовувати інтелігентного читача. Це була позиція нового покоління діячів
українського національного руху наприкінці XIX – на початку XX ст. Обидві про-
блеми, сформульовані у листі-маніфесті, стояли дуже гостро на порядку денному
в «українському питанні», а відповідно й у вітчизняній літературі, яка мала два
різновиди: одні твори призначалися для «народу» (селянства), інші – передусім
інтелігенції. У перших переважала селянська тематика, мелодраматичні колізії,
побутові, етнографічні сцени, у других – виводилися герої-інтелігенти та ство-
рювалися незвичні сюжети, нерідко у складних, недоступних читачеві з народу
47 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.169; Федун В. М.Коцюбинський і царська
цензура. – С.315.
48 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.316.
49 Твори М.Коцюбинського: У 8 т. – Т.6.: Листи. – С.149.
50 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.223.
51 Твори М.Коцюбинського: У 8 т. – Т.6. – С.388–389.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 69
художніх формах. Зруйнувати цей вододіл, повернути літературному організму
цілісність було завданням украй актуальним. Тільки у світлі цих ідей і можна
зрозуміти, чому М.Коцюбинський для назви твору із селянського життя вибирав
латинські слова, недоступні та малозрозумілі народу: він розповідав про село,
але не був призначений для селян, а адресований насамперед інтелігентному
читачеві, «вихованому на кращих зразках європейської літератури», котрий на
той час чекав від прозаїків уже не хронології подій, а історії людської душі з її
драмами і катастрофами. Метафорична назва твору якнайкраще натякала на
такий підхід письменника до зображення своїх героїв52.
Саме такій меті було підпорядковано задум першої частини повісті «Fata
morgana». Завершивши її й поставивши дату – 12 січня 1903 р., Михайло
Михайлович не збирався продовжувати цей твір. Однак відправляти повість до
редакції він також не поспішав. Ще 20 грудня 1902 р. М.Коцюбинський сповістив
свого видавця В.Гнатюка, що в нього готовий матеріал для четвертої книжки
творів, куди він включив повість «Fata morgana». 18 жовтня 1903 р. письмен-
ник повідомив: «Написав ще з початку року оповідання для “Киевской старины”
під заголовком “Fata morgana” – та й не маю часу переглянути його і одіслати,
хоч мені вже редакція голову об’їла, що не присилаю». А 6 лютого 1904 р. додав:
«За кілька день посилаю до "Киев[ской] старины" останнє оповід[ання] “Fata
morgana”»53. У березні того ж року на шпальтах згаданого журналу з’явилася
перша його частина54.
Будучи за своєю натурою людиною прямою й сміливою, письменник ви-
ступав проти свавілля чиновників цензурного відомства та скаржився на їх
жорсткість не тільки у приватних розмовах і листах, а й відкрито протесту-
вав. Так, у грудні 1904 р. на ювілеї, присвяченому 35-літтю творчої діяльності
І.Нечуя-Левицького, Михайло Михайлович разом з іншими літераторами під-
пи сав протест на ім’я міністра внутрішніх справ проти заборони української
мови55. А у січні 1905 р. письменник виступив на зборах членів «Товариства
чернігівської громадської бібліотеки» з пропозицією звернутися до уряду з ви-
могою, «щоб цензура була скасована для всіх книг і видань без різниці язика»,
розповів присутнім про те важке становище, в яке вона поставила українську
літературу, і про ті поневіряння, котрі доводиться пройти творам перш, ніж
вони побачать світ, а також про історію зі своїм оповіданням «Лялечка»56.
У травні 1905 р. М.Коцюбинський ще раз послав у Санкт-Петербурзький
комітет казку «Хо». У відповідь на нове подання цензор, який її розглядав,
доповів, що твір уже неодноразово подавався на розгляд до комітету та через
свою тенденційність щоразу заборонявся до друку. Зважаючи на це, він знову
вважав за необхідне заборонити його57.
Не менш важливим для письменника була участь у громадсько-політично-
му, соціально-економічному і культурному житті Російської імперії. Не винятком
52 Партолін М. Світогляд М.М.Коцюбинського. – С.305.
53 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.170–171.
54 Див. Киевская старина. – 1904. – №3. – Отд.1. – С.383–412.
55 Твори М.Коцюбинського: У 8 т. – Т.6: Листи. – С.388–189.
56 ЦДІАК України. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.165. – Арк.17.
57 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.316–317.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
70 І.А.Коляда
була й дискусія, котра розгорнулася у суспільстві довкола змін цензурного за-
конодавства, яка розпочалася ще до початку та значно посилилася після рево-
люції 1905–1907 р. Михайло Михайлович стежив за роботою комісії з рефор-
мування і висловлював сподівання, що, урешті-решт, буде скасовано указ від
1876 р. й цензурні обмеження з українського слова та літератури знімуть. Проте
лише події революції 1905–1907 рр. змогли на деякий час послабити залізну
хватку імперської політики. Нормативно-правові акти від 25 листопада 1905 р.
про скасування попередньої цензури для періодичних, а також від 20 квітня
1906 р. – для неперіодичних видань разом з анулюванням адміністративних
покарань за літературні твори дозволили українському друкованому слову
вперше здобути таку бажану свободу. Однак фактично цензурні переслідуван-
ня тривали у формі судових процедур і адміністративних стягнень58. На щастя,
М.Коцюбинському вдалося уникнути відповідних репресій. Відносини з цензу-
рою перш за все мали видавці й розповсюджувачі творів письменника.
Протягом 1906–1913 рр. Михайло Михайлович, поєднуючи головування у
чернігівській «Просвіті», роботу у статистичному бюро, громадсько-культурні
турботи та час від часу перебуваючи на вимушеному лікуванні на острові Капрі,
не полишав своєї літературної діяльності. За ці роки було написано нове ли
«Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», «Intermezzo», «Як ми
їздили до Криниці», «Дебют», другу частину повісті «Fata morgana», оповідання
«Що записано в книгу життя», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», «Хвала
життю», «На острові» й повість «Тіні забутих предків»59.
Зі скасуванням попередньої цензури та обмежень на українське книговидан-
ня твори М.Коцюбинського час від часу з’являлися на шпальтах новоутворених
часописів. Українські видавництва часто не мали змоги платити письменнику
гонорарів. У такому разі Михайло Михайлович ішов назустріч, погоджуючись
передавати їм повісті й оповідання без грошових виплат. Водночас на початку
ХХ ст. твори М.Коцюбинського активно перекладалися російською, польською,
чеською, угорською та іншими мовами60.
Попри проголошені владою свободи і значне пом’якшення відповідного за-
конодавства, в імперії продовжувала діяти так звана цензура іноземних ви-
дань. Після 1906 р. галицькі публікації творів письменника неодноразово за-
тримувалися нею. Часом до них (можливо, просто через певні непорозуміння)
поштові установи передавали робочі коректури автора, що пересилалися
зі Львова. Відомі також випадки, коли до жандармерії разом із донесення-
ми про закордонні контакти потрапляли й перевірені, адресовані Михайлу
Михайловичу посилки з книгами та журналами61.
Яскравим прикладом пильного контролю зазначених інституцій було доне-
сення київського окремого цензора у Центральний комітет іноземної цензури
від 19 серпня 1909 р., де зазначалося, що задовольнити клопотання про дозвіл
на поширення твору М.Коцюбинського «З глибини» (Львів, 1909 р.) він вважає
неможливим, адже у змісті книги містилися «зухвала неповага до верховної
58 Овсієнко О. Антиукраїнська цензурна політика. – С.186.
59 Мороз М. Михайло Коцюбинський: Бібліографічний покажчик. – К., 1964. – 268 с.
60 Колесник П. М.Коцюбинський – художник слова. – 536 с.
61 Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник... – С.287, 412, 428.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»... 71
влади в Росії», «хула на Христа Спасителя», «заклики російського народу до
непокори закону і законним розпорядженням влади», а також тому, що автор
вирізняється великою «ненавистю до російської влади»62. І хоча цензор допускав
можливість дозволу твору за винятком 16-ї, 53-ї, 58-ї, 59-ї, 80-ї та 81-ї сторінок,
Центральний комітет іноземної цензури на його рапорт наклав резолюцію:
«Заборонити»63.
У свідомості видавців і редакторів періодичних видань з’явився такий
феномен, як самоцензура, або пересторога. Штрафи й адміністративні по-
карання за порушення тієї чи іншої статті «Статуту про цензуру і друк» чи
«Кримінального уложення» були достатньо серйозними. Редакція цих ста-
тей у тодішньому законодавстві давала можливість репресивним органам
підвести під їх дію будь-який невигідний владі абзац у книзі або навіть окре-
ме словосполучення64. Певною мірою такою пересторогою почали «стражда-
ти» й видавці творів Михайла Михайловича. У другий том творів у перекладі
російською мовою (1911 р.), наприклад, перекладач Могилянський не захотів
помістити оповідання «Невідомий» та «Він іде», адже вони з цензурного по-
гляду становили «небезпеку». З викресленням другої новели письменник по-
годився. Про рішення ж щодо першого твору він писав: «Дуже прохав би Вас
ще раз переглянути оповідання “Невідомий”, порадитись з ким-небудь і, коли
тільки воно не зовсім небезпечне, перекласти... Коли б Ви все-таки прийшли
до думки, що “Невідомого” містити не можна, бо небезпечно, то вже перекла-
дайте “П’ятизлотник”, хоч мені не хотілось би поміщати його. Якщо Ви наважи-
тесь перекласти “Невідомий”, то його можна помістити на кінці книжки, щоб
була можливість одрізати од книжки на випадок потреби зробити се»65. Однак
обидва оповідання не були дозволені цензором до включення у видання. Про
існування подібних прецедентів маємо неодноразові свідчення з інших листів
М.Коцюбинського, де багато разів зазначалося про те, що тема твору «з цензур-
ного боку дуже слизька», що цензура може «дуже покалічити» його й т.п.66
Політика самодержавства в «українському питанні» в Російській імперії
наприкінці XIX – на початку XX ст. не дозволила повною мірою реалізувати
видавничі плани Михайла Михайловича. У його творах цензурні органи
різних рівнів, вивчаючи рукописи по декілька місяців, намагалися віднайти
як «український сепаратизм», так і «намагання посіяти ненависть між стана-
ми», «підірвати авторитет влади та непорушність самодержавних засад» імперії.
Багато із написаного й поданого до цензури зазнало істотних скорочень, чис-
ленних зауважень і заборон. Такими діями відповідні інституції намагалися
не допустити видання творів українською абеткою, посіяти недовіру у видавців
до автора повістей та оповідань. На прикладі взаємовідносин між цензурни-
ми органами й письменником чітко простежується загальний курс і мета
політики російського самодержавства – знівелювати значення української мови
62 ЦДІАК України. – Ф.295. – Оп.1. – Спр.129. – Арк.40, 40 зв.; Спр.175. – Арк.34.
63 Там само. – Спр.247. – Арк.24.
64 Щербак Н. Діяльність цензури в українських губерніях на початку ХХ ст. – С.58–64.
65 ЦДІАК України. – Ф.295. – Оп.1. – Спр.247. – Арк.36 зв., 76; Федун В. М.Коцюбинський і
царська цензура. – С.296.
66 Федун В. М.Коцюбинський і царська цензура. – С.296.
Укр.іст.журн. – 2012. – №2
72 І.А.Коляда
та дискредитувати ідею її запровадження для викладання, зокрема, у школі.
Закордонні видання М.Коцюбинського через пильність відомства іноземної
цензури також не могли вільно поширюватися серед української аудиторії.
Проте, незважаючи на це, постійна боротьба з відповідними інституціями не
лише справляла негативний вплив на видавничі плани Михайла Михайловича,
а й опосередковано сприяла еволюції його світогляду в напрямку пошуку но-
ваторських художньо-образних прийомів та використання різноманітних
композиційних сюжетів. Крім того, об’єктивна необхідність подолання опору
цензурного чиновницького апарату сприяла налагодженню контактів письмен-
ника з іншими представниками літературного жанру, відомими громадськими
діячами як Наддніпрянщини, так і Галичини. Така консолідація зусиль ішла
на користь розвитку українського книгодрукування та газетно-журнальної
публіцистики, особливо в умовах революційної ситуації 1905–1907 рр.
Долаючи всі цензурні перешкоди, талант М.Коцюбинського, розкрив-
шись у літературній творчості, служив розвитку національної справи, спри-
яв пробудженню політичної самосвідомості не лише пересічних українців, а й
урбанізованої інтелігенції, готуючи тим самим ґрунт для визвольної боротьби
початку ХХ ст.
In the article the relationship with M.Kotsiubyns’kyi and censorship organizations of
the Russian Empire was saw, the influence of the censorship policy of the autocracy
in creative activities and personal life of the writer was traced.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106030 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:51:33Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Коляда, І.А. 2016-09-15T14:11:46Z 2016-09-15T14:11:46Z 2012 Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) / І.А. Коляда // Український історичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 58-72. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106030 У статті розглянуто політику самодержавства в «українському питанні»
 крізь призму відносин М.Коцюбинського з цензурними органами Російської
 імперії, простежено вплив цього чинника на творчу діяльність та особисте життя письменника. In the article the relationship with M.Kotsiubyns’kyi and censorship organizations of
 the Russian Empire was saw, the influence of the censorship policy of the autocracy
 in creative activities and personal life of the writer was traced. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) The Censorship Policy of the Russian Autocracy in the “Ukrainian Question” (to the History of Relations Between M.Kotsiubyns’kyi and Censorship Bodies) Article published earlier |
| spellingShingle | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) Коляда, І.А. Історичні студії |
| title | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) |
| title_alt | The Censorship Policy of the Russian Autocracy in the “Ukrainian Question” (to the History of Relations Between M.Kotsiubyns’kyi and Censorship Bodies) |
| title_full | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) |
| title_fullStr | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) |
| title_full_unstemmed | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) |
| title_short | Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури) |
| title_sort | цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин м.коцюбинського з органами цензури) |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106030 |
| work_keys_str_mv | AT kolâdaía cenzurnapolítikarosíisʹkogosamoderžavstvavukraínsʹkomupitannídoístoríívídnosinmkocûbinsʹkogozorganamicenzuri AT kolâdaía thecensorshippolicyoftherussianautocracyintheukrainianquestiontothehistoryofrelationsbetweenmkotsiubynskyiandcensorshipbodies |