Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії
У статті розкривається процес українізації частин російської армії в 1917 р.,
 висвітлюються зусилля, які докладала до цього Українська Центральна Рада, та
 наголошується на причинах, що гальмували цей складний процес, унеможливлюючи його успішне завершення. The article reveals the U...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106077 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 4-27. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860047328990199808 |
|---|---|
| author | Верстюк, В.Ф. |
| author_facet | Верстюк, В.Ф. |
| citation_txt | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 4-27. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У статті розкривається процес українізації частин російської армії в 1917 р.,
висвітлюються зусилля, які докладала до цього Українська Центральна Рада, та
наголошується на причинах, що гальмували цей складний процес, унеможливлюючи його успішне завершення.
The article reveals the Ukrainianization of the units of the Russian army in 1917,
highlights the Ukrainian Central Rada external forces and emphasizes the reasons
that hindered this difficult process, preventing its successful completion.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:58:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ
В.Ф.Верстюк*
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
Й УКРАЇНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ
Одним із найпоширеніших приводів для критики Української Центральної
Ради в історіографії стало твердження про нерозуміння її лідерами місця й
значення армії в революції та національно-державному будівництві. Думка
ця сформувалася ще в міжвоєнний період, коли після поразки визвольних
змагань розпочалися пошуки причин невдач. У гострих ідеологічних супереч-
ках, які роздирали українську політичну еміграцію, було сформовано примі-
тивну думку про те, що в розпорядженні Центральної Ради перебувала ледь
не тримільйонна армія, яку вона так і не спромоглася використати, оскільки
В.Винниченко та М.Грушевський, як прихильники соціалістичної теорії, були
критично налаштованими проти армії, мріяли про її заміну народною міліцією
тощо. Одним із першим, хто вжив тезу про нездатність УЦР адекватно оцінити
й використати український військовий рух, був Д.Дорошенко1. Із його праці на
початку 1990-х рр. вона перекочувала у сучасну українську історіографію, де
відтворюється час від часу у формі декларативних загальників2. Оскільки міф
про нерозуміння ролі армії проводом Центральної Ради продовжує побутувати
в історичних працях існує нагальна потреба в його послідовному спростуванні
та необхідності звернути увагу на великий фактичний матеріал, який свідчить
про зворотне, а саме про перебування УЦР у центрі українського військового
руху, показавши ті реальні причини, які не дозволили створити національні
збройні сили в 1917 р. Цій меті й підпорядкована стаття.
Імператорська російська армія вступила у Першу світову війну соціально не-
модернізованою, являючи собою закриту корпоративну систему, що трималася
* Верстюк Владислав Федорович – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу
історії Української революції 1917–1921 рр. Інституту історії України НАНУ.
1Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – Т.1: Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк,
1954. – С.344.
2Див., напр.: Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в
Україні 1917–1920 років. – Х., 1996. – С.30–32.
У статті розкривається процес українізації частин російської армії в 1917 р.,
висвітлюються зусилля, які докладала до цього Українська Центральна Рада, та
наголошується на причинах, що гальмували цей складний процес, унеможливлюю-
чи його успішне завершення.
До 95-річчя початку
Української революції 1917–1921 рр.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 5
на суворій дисципліні з-під палки, на соціальній прірві між офіцерським та
рядовим складом і була запрограмована на підтримку самодержавного ладу
за архаїчним принципом «за веру, царя и отечество». Саме ця обставина стала
головною причиною її невдач, адже успішне ведення війни вимагало тоталь-
ної мобілізації всіх державних та людських ресурсів, насамперед наявності во-
їна-громадянина, зігрітого «вогнем любови до своєї землі»3, з високим рівнем
патріотизму, національною самосвідомістю, а не безправного солдата, до того
ж приниженого дискримінаційною імперською ідеологією, застосованою проти
неросійських народів на початку та у ході Першої світової війни. Падіння само-
державства в лютому 1917 р. відбулося за активної участі армії, яка підтримала
революцію. Протягом війни з території України було мобілізовано 5 млн чолові-
ків дієздатного віку. Відомо, що українці гвардійських полків відіграли помітну
роль у лютневих подіях 1917 р. у Петрограді. Одним із найголовніших наслідків
Лютневої революції було завоювання громадянських свобод, демократизація
всіх сфер публічного життя, влади та армії.
Петроградська рада робітничих депутатів, щоб тісніше прив’язати до себе
міський гарнізон, 1 березня 1917 р. видала наказ №1 про створення в ротах,
батальйонах і полках солдатських комітетів, які отримували широкі повнова-
ження контролю за командним складом. Наказ дуже швидко поширився на всю
армію. «Тимчасовим положенням про організацію чинів діючої армії та флоту»,
яке видала ставка головнокомандувача 30 березня, комітети від ротного до ар-
мійського та військові з’їзди були фактично узаконені4. Частиною плану демо-
кратизації армії слід визнати і практику створення національних частин, що
розпочалося в російській армії з формування польських легіонів, чехословаць-
кого корпусу, сербських частин. Такі підрозділи утворювалися насамперед на
Південно-Західному фронті, який перетинав Україну і у військах якого був най-
вищий відсоток українців. Отже, революція відкрила широкі можливості для
демонстрації громадянських і національних виявів в армії. Військовослужбовці
активно їх використовували, утягуючись у політичне життя, поряд із радами
робітничих почали виникати ради військових депутатів. 3 березня в Одесі від-
булася українська маніфестація, в якій взяли участь курсанти двох місцевих
шкіл прапорщиків. 12 березня в Петрограді пройшла 30-тисячна українська
маніфестація, основну масу учасників якої становили солдати й моряки – укра-
їнці, які йшли під жовто-блакитними прапорами та з гаслами «Хай живе вільна
Україна!», «Хай живе демократична федеративна республіка Росія!». Як згаду-
вав О.Лотоцький, деякі військові частини з’явилися в повному складі, у парад-
ному строю. Біля будівлі Державної думи маніфестантів вітав член виконавчого
комітету М.Соколов, заявивши, що той «визнає всі жадання української демо-
кратії та, виходячи із засад республіканської федерації, буде разом з україн-
ською демократією боротися за її права»5.
9 березня в Києві на скликаних спеціально групою солдатів і офіцерів місь-
кого гарнізону зборах було утворено Установчу українську військову раду (го-
лова – командир запасної бригади полковник М.Глинський), яка підтримала
3 Винниченко В. Відродження нації. – Ч.1. – К.; Відень, 1920. – С.129.
4 Френкин М. Русская армия и революция. 1917–1918. – Мюнхен, 1978. – С.60.
5 Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч.III. – Варшава, 1934. – С.334.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
6 В.Ф.Верстюк
Тимчасовий уряд, але зажадала від нього «вчинить для України ще до скликан-
ня Установчих зборів такий самий правний акт, який уже видано для Фінляндії
і потвердить за українським народом усі права і вільності, яких він має пра-
во домагатися»6. В ухвалі ради йшлося також про те, що кожен українець-во-
як повинен пам’ятати, що остаточна мета війни – «зібрати до купи всі землі
українські, усі гілки українського люду в Росії, Австрії, Угорщині, з’єднаний,
суцільний український народ увести у спілку вільних народів вільної Росії»,
не забувати, «що він є членом української національної армії, що ця армія є
під проводом верховного головнокомандуючого, призначеного Тимчасовим уря-
дом і увіходить у склад усієї російської армії». Далі в резолюції висловлювалося
побажання, щоб у полках, де солдати-українці становлять більшість, було не-
гайно в офіційному порядку заведено вживання української мови, такі частини
поповнювались українцями та командний склад у них призначався з україн-
ців7. Через два дні, 11 березня, зусиллями ради в Києві відбулося багатолюдне
Українське військове віче, на якому її було реорганізовано в Тимчасове військо-
ве бюро та ухвалено універсал про створення з добровольців незалежно від іс-
нуючої регулярної армії «охочекомонного полку імені Богдана Хмельницького»
й обрано спеціальний комітет для його організації8.
16 березня Київ зустрів як День свята революції, тоді відбулася масова ма-
ніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли
українські організації, у тому числі до двох тисяч військовиків. Демонстранти
демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністрові Росії П.Столипіну на
Думській площі9. Тоді ж оформилися дві громадські організації: Український
військовий організаційний комітет і Український військовий клуб («клюб»)
імені Павла Полуботка. «Комітет мав займатися організацією доброволь-
чих (охочекомонних) українських частин усіх родів зброї, – згадував пізніше
учасник тих подій Я.Зозуля. – Він складався з полк. М.Глинського як голо-
ви, полк. П.Волошина як заступника голови, і підпоручника М.Міхновського,
прапорщика Павелка і прапорщика Ґоца як членів. Натомість Клюб Павла
Полуботка мав бути виховно-пропагандивним осередком для українського вій-
ська. Його головою став підпор. М.Міхновський, відомий уже на той час само-
стійницький діяч, який був покликаний до війська і служив у військовому суді.
Його заступником був капітан артилерії Л.Ган»10. Згідно зі статутом, головним
завданням Клубу імені гетьмана П.Полуботка стало об’єднання і згуртування
українців – вояків російської армії під гаслами федералізації Росії та автоно-
мії України. Статут передбачав культурно-просвітній напрям діяльності орга-
нізації, однак замислювався він як добре продумана розгалужена структура
з центром у Києві та філіями на місцях. На чолі клубу стояла рада з 24 чле-
нів-військовослужбовців. Вона обирала голову і двох його заступників, писаря,
скарбника. Членом клубу міг стати будь-хто з українців-військовиків, але за
6 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року: Документи і ма-
теріали. – К., 2003. – С.48–49.
7 Там само.
8 Там само. – С.50–51.
9 Киевская мысль. – 1917. – 18 марта.
10 Зозуля Я. Всеукраїнський військовий з’їзд в 1917 р. // Вісті комбатанта. – 1967. – №4. – С.29–34.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 7
згодою ради та рекомендацією спеціальних рекомендаційних комітетів. Тобто
потенційно міг постати конкурент Центральній Раді, на той момент ще мало
відомій на українських теренах. Але і в ній із перших днів існування з’явилися
вояки, як свідчив М.Грушевський, «присутність їх дуже цінилась як перший
зв’язок із військовою масою»11. Вірогідність конкуренції – і організаційної, і іде-
ологічної – посилювалася тим, що клуб виник як ідея М.Міхновського. Із цього
приводу у спогадах М.Грушевського про 1917 р. є чималий фрагмент. Він не по-
діляв поглядів М.Міхновського, і, як можна зрозуміти, сама постать лідера укра-
їнських самостійників була йому антипатичною. Голова Центральної Ради по-
боювався прямолінійних дій із його боку, якихось самочинних акцій («свого роду
військового перевороту»12), які межували з провокацією і могли бути, на думку
М.Грушевського, задавлені російською владою «прямо з садистичною жорсто-
кістю і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації»13.
Ці побоювання «змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за йо-
го (М.Міхновського – В.Ф.) діяльністю і старатись протиставляти впливам і
зв’язкам впливи Ц. ради». Основне навантаження в цій ділянці лягло на ка-
пітана Л.Гана, секретаря Установчої української військової ради, українського
есера за партійністю, «правдивого українця» за визначенням М.Грушевського,
який «дуже інтересувався питаннями революціонізації й українізації війська»14.
На першому етапі діяльності Центральної Ради саме Л.Ган займався її зв’яз-
ками з військовими частинами. Серед інших М.Грушевський згадував також
прізвище полковника Матюшенка. Із боку прихильників М.Міхновського теж
існувало певне упередження проти Центральної Ради, принаймні М.Ґала ґан
засвідчив, що коли на початку квітня він відвідав полуботківський клуб, то був
прикро вражений тим, що серед його «чільних людей і членів панує якийсь не-
приємно-задерикуватий тон військовиків і слабо прихований настрій «фрон ди»
супроти «цивільних» проводирів українського національного руху»15. Подіб не
упередження до кадрових офіцерів відчув у коридорах Центральної Ради і під-
полковник М.Янчевський, який відвідав Київ у квітні 1917 р.16
Важко сказати, наскільки гострим, а головне, публічним був конфлікт
М.Грушевського й М.Міхновського17. Безумовно, він не додавав суголосності
силам українського національного руху, проте і не вніс до нього елементів роз-
колу. У даному випадку йдеться про дещо інше, а саме про те, що вітчизняні
політики – і самостійники, і автономісти-федералісти – з перших днів револю-
ції надавали українському рухові в армії першочергового значення, стежили за
11 Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – №8. – С.136.
12 Там само. – №9. – С.110.
13 Там само.
14 Там само. – С.111.
15 Ґалаґан М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.). – К., 2005. – С.211.
16 Див.: Янчевський М. Зі споминів // За державність: Матеріали до історії війська українсько-
го. – Зб.2. – Каліш, 1930. – С.139.
17 Автор у своїх публікаціях (див., напр.: Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: період ста-
нов лення // Український історичний журнал. – 2007. – №2. – С.23–46) неодноразово наголошував на
тому, що протистояння автономістів і самостійників у 1917 р. стало пізнішим витвором українсь кої іс-
торіографії, тоді як на початку революції М.Міхновський обстоював федеративні гасла, уважаючи са-
мос тійницькі недоречними моменту, оскільки, як і М.Грушевський, побоювався, що російська влада
мог ла використати їх як привід для придушення національного руху. Здається, такої ж думки дотри-
мує ться й Ф.Турченко (див.: Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: життя і слово. – К., 2006. – С.216–220).
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
8 В.Ф.Верстюк
його стихійним поширенням і намагалися внести в його ряди організацію, щоби
згодом використовувати як реальну політичну силу. Можна згодитися з думкою
про те, що в перших публічних документах Центральної Ради немає прямої мо-
ви про українське військо і навіть українізацію окремих частин російської ар-
мії18, але ця обставина пояснюється принаймні двома причинами. Насамперед
у цей час УЦР ще не визначилася зі своїм статусом, розглядаючи себе радше
як київську міську організацію з функціями координації інших українських ор-
ганізацій переважно в культурно-освітянських справах. По-друге, український
рух у війську лише започатковувався і не виявляв того масштабу й потенціалу,
якого він набуде за два місяці. Але дуже швидко ситуація почала змінюватися.
28 березня в Києві було зібрано чергове військове віче, яке не тільки сфор-
мулювало вимогу «зорганізувати українську національну армію з усіма родами
зброї», але й апелювало до Центральної Ради з проханням ужити відповідних
заходів перед Тимчасовим урядом, «аби переведено якнайскоріше сі ухвали
в життя»19. 31 березня в Одесі вояки-українці заснували Українську військо-
ву раду на чолі з членом Центральної Ради військовим лікарем І.Луценком.
Її діяльність поширювалася на частини Одеського військового округу, кораблі
Чорноморського флоту та Румунський фронт. Український рух охопив усі фрон-
ти російської армії й тилові частини. М.Грушевський назвав його справою «ве-
личезної ваги, що потім стала рішучим фактором української революції»20.
Загальна тональність ухвал та резолюцій, що їх приймали військовики,
була суголосна гаслам УЦР. Чимало військовослужбовців було делеговано на
Всеукраїнський національний конгрес, вони виступали з привітаннями та при
обговоренні доповідей, їх обрали до президії. Двічі на представницькому зібран-
ні слово мав М.Міхновський. Перший раз він проінформував присутніх про те,
що військовий міністр О.Гучков погодився на формування двох українських пі-
хотних бригад, потім говорив про першочерговість таких завдань: а) згуртуван-
ня солдатів; б) утворення власного війська21. У резолюціях конгресу військова
тематика хоч і приглушено, та все ж прозвучала. Форум доручив Центральній
Раді конкретні домагання делегатів армії та флоту подати Тимчасовому уря-
дові на розгляд. У новообраному складі УЦР військовики отримали понад 10%
місць. В абсолютних цифрах це було 13 осіб, які представляли 7 організацій, у
тому числі серед обраних було 5 від Клубу імені гетьмана П.Полуботка. Отже,
Центральна Рада добре розуміла важливість підтримки «людини з рушницею».
М.Грушевський писав, що організаційні завдання, визначені УЦР, «викликали
найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою
розчинною [силою] для українського руху»22. Який же розумний політик може
знехтувати такою підтримкою?
Новообраний склад Центральної Ради включився у справу об’єднання
українців армії. Національний конгрес закликав українців до самоорганізації.
18 Солдатенко В.Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень
1917 р. – квітень 1918 р.) // Український історичний журнал. – 1992. – №5. – С.42.
19 Нова рада. – 1917. – 30 березня.
20 Грушевський М. Спомини. – №9. – С.113.
21 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали в двох томах. – Т.1. – К., 1996. – С.54, 57.
22 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С.502.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 9
12 квітня в «Робітничій газеті» В.Винниченко опублікував статтю «Український
мілітаризм», яку часто згадують як аргумент нерозуміння ним значення армії.
Між тим, якщо не препарувати текст статті, а прочитати її від початку до кінця,
то бачиш, що головне смислове навантаження падає на завдання «всіх укра-
їнців солдатів освідомити, згуртувати, організувати; українізувати ті частини
всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу,
а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме
своїх народніх, а не солдатських кастових інтересів, щоб воно не було і не змогло
ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належа-
ли. Тільки це може бути єдиною метою роботи серед війська наших товаришів.
Тільки таку мету може ставити собі справжній демократ»23.
Українці армії швидко підхопили гасла Центральної Ради. 14 квітня 1917 р.
у Києві відбулися об’єднані збори представників військових частин фронту,
київсь кого гарнізону і різних тилових військових організацій, а також членів
Ук раїнського військового організаційного комітету та Клубу імені гетьмана
П.По луботка. Було ухвалено скликати 5 травня в Києві з’їзд «представників
української нації від військових частин» за модусом представництва один де-
легат-солдат від кожної окремої частини, один делегат-офіцер від чотирьох час-
тин, від тилових гарнізонів – по два представники. З’їзд скликався під патро-
натом Центральної Ради, тому його підготовку збори доручили Українському
військовому організаційному комітетові та УЦР24.
Важливим каталізатором українського руху в армії стала справа пол-
ку імені Б.Хмельницького. Рішення про його організацію з добровольців бу-
ло ухвалено на мітингу 11 березня в Києві. На початку другої декади квітня
3000 вояків-українців пересильного пункту Києва, очевидно під враженням від
Всеукраїнського національного конгресу оголосили про своє бажання бути ор-
ганізованими в полк імені Б.Хмельницького і тільки в такому випадку і в такій
ролі погоджувалися вирушити на фронт. Командування Київського військового
округу та рада солдатських депутатів зустріли це рішення з неприхованою воро-
жістю. Як писав М.Грушевський, вони «вчинили з сього велику справу, погрозу
фронтові, обороні, революції й своєю різкою і нетактовною опозицією та погроза-
ми загонили справу»25.
Центральна Рада взяла під свій моральний захист ініціативу солдат-укра-
їнців. 15 квітня комітет УЦР ухвалив резолюцію, в якій констатувалося, що у
ситуації, яка склалася, Центральна Рада «не бачить іншого виходу, як [...] сфор-
мувати український полк», більше того комітет використав цей епізод для по-
становки питання про «формування дальших українських частин»26. 18 квітня
в «Робітничій газеті» В.Винниченко опублікував розлогу статтю «Три тисячі шу-
качів», в якій піддав гострій критиці позицію влади. Зрештою ставка 20 квітня
дала згоду на формування окремого українського загону із запасних частин.
Доки тривали суперечки полк фактично самоорганізувався і навіть озброївся.
Історія його створення засвідчила активне і послідовне ставлення Центральної
23 Робітнича газета. – 1917. – 12 квітня.
24 Нова рада. – 1917. – 15 квітня.
25 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – С.503.
26 Українська Центральна Рада... – Т.1. – С.68.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
10 В.Ф.Верстюк
Ради до військової проблематики. «Проф. М.Грушевський та інші провідники
правильно вважали, що московську владу найкраще шахувати військовою си-
лою. У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної
сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських
рядах i змушувала їх шукати порозуміння»27, – стверджував Я.Зозуля.
Військова тема стала предметом розгляду на одному із засідань других
загальних зборів УЦР 23 квітня. При цьому виникла жвава дискусія, яка за-
брала багато часу. У підсумку було ухвалено резолюцію: «Стоячи на принципі
українізації всього життя на Україні і уважаючи українізацію війська невід-
дільною частиною сеї програми, Центральна Рада підтримує далі постанови
комітету з 15 квітня про формування із запасних тилових частин нових укра-
їнських частин і про потребу вилучення українців військових в українські вій-
ськові частини»28. Тоді ж загальні збори ухвалили пропозицію про створення у
складі Центральної Ради спеціальної військової ради, яку мав обрати майбут-
ній Всеукраїнський військовий з’їзд, а до того моменту займатися відповідними
справами доручалося спеціальній комісії УЦР, доповненій представниками вій-
ськових організацій29.
На адресу Тимчасового уряду з усіх кінців Росії почали надходити телегра-
ми і резолюції від організованих українських осередків, в яких висловлювалася
підтримка ідей українізації російської армії. До початку травня 1917 р. в армії
було створено 1337 українських організацій, більше половини з них (685) – на
Південно-Західному фронті та майже 300 – у Київському військовому окрузі30.
Така стрімка організація знизу вимагала від Центральної Ради оперативної ро-
боти щодо формування вищих структур, які б керували українізацією в армії.
5 травня у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський військовий з’їзд. Його
історичне значення полягало насамперед у тому, що він виявив «могутню де-
монстрацію пробудженого українського вояцтва»31. З’їзд підтримав стратегічні
гасла Центральної Ради, а їй самій в окремій резолюції склав «велику подяку
за її старання та заходи в історичний момент»32. На окремому закритому за-
сіданні з’їзд обговорив питання українізації та ухвалив відповідну резолюцію.
Ефективним засобом до піднесення ідейно-морального стану армії було визна-
но її негайну націоналізацію за національно-територіальним принципом, та-
кож наголошувалося на потребі української армії. Із цією метою пропонувалося
в тилових частинах виділити українців, як солдатів, так і офіцерів, в окремі
підрозділи, а на фронті робити це поволі «в залежності від тактичних й інших
військових обставин»33. Для практичного здійснення українізації з’їзд ухвалив
утворити Тимчасовий український військовий генеральний комітет при УЦР,
який мав працювати в тісному контакті з російським генеральним штабом.
27 Зозуля Я. Всеукраїнський військовий з’їзд в 1917 р. – С.30.
28 Там само. – С.70.
29 1 травня на засіданні комітету УЦР було обрано частину комісії: Запорожець, Колос, Вин-
ни чен ко, Бойко, Єфремов, Крижанівський, до них ще по два члени повинні були додати клуб імені
П.По луботка, організаційний комітет та українська фракція ради військових депутатів.
30 Волковинський В. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни // Ук раїн-
сь кий історичний журнал. – 2004. – №4. – С.52.
31 Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991. – С.42.
32 Щусь О.Й. Всеукраїнські військові з’їзди. – К., 1992. – С.17.
33 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.281.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 11
Усього до складу інституції, очолюваній С.Петлюрою, було обрано 18 осіб – сол-
датів, офіцерів, військових чиновників, лікарів, був навіть один генерал. З’їзд
ініціював направлення до Петрограда спеціальної делегації для порозумін-
ня у справі автономії України, а у її складі також військових представників
(О.Пилькевич, А.Чернявський, С.Письменний, Д.Ровинський) для обговорення
проблем українізації армії.
9 травня щойно обраний військовим з’їздом Український військовий гене-
ральний комітет (УВГК) узяв участь у роботі третіх загальних зборів УЦР, йому
було надано невелику фінансову допомогу для розгортання діяльності. У підго-
товленому 11 травня наказі делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду
був спеціальний пункт про українізацію київського гарнізону та призначення
українців на посади начальників військових округів. Того ж дня комітет УЦР
вирішив послати у ставку головнокомандуючого арміями Південно-Захід но-
го фронту делегацію у складі М.Ткаченка та полковника В.Поплавка у справі
українізації війська. Посланці мали переговорити також у цій справі з ново-
призначеним військовим міністром О.Керенським, який тоді здійснював інспек-
торську поїздку на Південно-Західний фронт. 15 травня комітет Центральної
Ради заслухав звіт М.Ткаченка про відвідини ставки, переговори з міністром
та головнокомандуючим Південно-Західного фронту генералом О.Брусиловим.
Утім, протокол цього засідання не розкриває ані суті, ані результатів перегово-
рів, лаконічно повідомляючи, що «ухвалили подякувати п. Ткаченкові за добре
виконане доручення»34. Інші джерела свідчать, що вже під час цих переговорів
було отримано попередню обіцянку про українізацію трьох корпусів Південно-
Західного фронту35. Деяку інформацію про поїздку делегації УЦР на фронт та
досягнуті результати знаходимо у спогадах комісара, а згодом командуючого
військами Київського військового округу навесні – улітку 1917 р. К.Оберуче ва.
Отже, зустрівши міністра в Києві він і представники Центральної Ради виїхали
до Кам’янця-Подільського, де дислокувалася ставка командуючого Південно-
Західним фронтом генерала О.Брусилова. Метою поїздки для українців було
остаточне з’ясування долі полку імені Б.Хмельницького та справа наступних
українізованих формувань. Розмова була довгою і непростою. «Я наполягав
на тому, що потрібно залишатися на тій формулі формування українських
військ, яка вже була прийнята, тобто добровольчих комплектувань, – пише
К.Оберучев. – І тому полк, сформований не так, не повинен бути визнаний пол-
ком. О.Керенський уважав за можливе зважати на факт і затвердити цей полк.
Що ж стосується наступних формувань, то таких до закінчення війни і рішен ня
Установчих зборів не повинно бути. Членом Генерального комітету було вне-
сено пропозицію, щоб українці з тилових частин направлялись у певні, напе-
ред визначені для “українізації” корпуси. Я підтримав цю пропозицію, і її було
схвалено. Зроблено тільки обмеження, щоб не чіпати для цього частин ближ-
нього тилу, тобто Київського і Мінського округів. На цьому і згодилися»36. Отже,
певні позитивні домовленості під час поїздки до Кам’янця-Подільського було
досягнуто, тому, очевидно, Центральна Рада і висловила подяку М.Ткаченкові.
34 Українська Центральна Рада... – Т.1. – С.88.
35 Див.: Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – С.42.
36 Оберучев К.М. Воспоминания: В двух частях. – Нью-Йорк, 1930. – С.223–224.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
12 В.Ф.Верстюк
Як свідчать архівні документи, командування Південно-Західного фронту від-
повідно до вказівок верховного головнокомандуючого 25 травня погодилось
українські поповнення висилати в дивізії 17-го, 6-го та 41-го корпусів. Туди
ж направляли й неукраїнські резерви, активно готуючи війська до червнево-
го наступу. Неукраїнським залишався і командний склад згаданих корпусів.
Тобто помітних практичних зрушень в українізації названих корпусів у сенсі,
якого дотримувався Генеральний комітет, не відбувалося. М.Удовиченко, уліт-
ку представник УВГК при штабі Південно-Західного фронту, писав, що трав-
неві угоди були кісткою, кинутою українцям, які становили чверть російської
армії, «про українізацію трьох корпусів не знайшли потрібним навіть оголо-
сити у відповідних офіційних наказах, […] не повідомили штаби цих корпу-
сів про угоду, яка відбулася, не було і розпоряджень в перші дні»37. Ситуацію,
що склалася в 41-му корпусі у травні 1917 р., добре відтворив у своїх спогадах
М.Ґалаґан, який писав, що спроби українців створити свою організацію одразу
ж наштовхнулися на протидію полкового комітету38. Повертаючись із фронту,
О.Керенський 19 травня в Києві відвідав Центральну Раду. Пафос його про-
мов у стінах Педагогічного музею спрямовувався на те, щоб українські лідери
набралися терпіння, були мудрими, спокійними, а головне – чекали рішення
Установчих зборів. Промову І.Луценка про українізацію війська військовий мі-
ністр залишив без коментарів, пославшись на необхідність поспішати на поїзд.
Однак виступаючи у виконкомі Ради об’єднаних громадських організацій він
був відвертішим, заявивши, «що зараз перегрупування російської армії за на-
ціональною ознакою неможливе»39.
Реально ж і влада, і командування, і російська революційна демократія ро-
били все, від них залежне, аби якщо не зупинити, то принаймні формалізува-
ти чи серйозно заблокувати процес українізації в армії. Різноманітні джерела
свідчать, що з самого початку УВГК (а фактично Центральна Рада) та вище
командування російської армії по-різному розуміли мету українізації. Якщо для
УВГК це був процес, спрямований на створення в майбутньому української ар-
мії, то для командування – лише один із можливих способів підняти боєздат-
ність частин.
Між тим 20 травня у Петрограді делегація УЦР додатково представила на
розгляд Тимчасового уряду ряд вимог, що безпосередньо випливали з рішень
Всеукраїнського військового з’їзду та стосувались армії. Найголовніші з них
торкалися визнання УВГК органом, який відповідав за українізацію війська,
а також активізації цього процесу40. Тимчасовий уряд практично відхилив усі
прохання Центральної Ради, проігнорував постанови Всеукраїнського військо-
вого з’їзду, не визнав Український генеральний військовий комітет. Між тим у
військах, особливо в тилу, у запасних частинах, під впливом прикладу полку
імені Б.Хмельницького та обіцянок військового командування українізувати
37 Цит. за: Папакін Г. Українізація 34-го корпусу: за наказом Л.Корнілова чи покликом душі? (за но-
вими джерелами) // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К., 2008. – С.230.
38 Ґалаґан М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.). – С.231.
39 Щусь О.Й. Всеукраїнські військові з’їзди. – С.28.
40 Повний текст див.: Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового гене-
рального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. –
Вінніпеґ, 1967. – С.178–179.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 13
три корпуси набув досить широкого розмаху процес стихійного формування
українізованих підрозділів та частин. Складалася гостра, критична ситуація,
для пошуків виходу з якої Центральна Рада доручила УВГК скликати черговий
військовий з’їзд. Попередньо було розроблено модус представництва та призна-
чено день відкриття – 4 червня. 22 травня комітет телеграфом запросив військо-
вого міністра поширити інформацію про з’їзд на фронті та в тилових гарнізонах.
Несподівано 28 травня очільник військового відомства О.Керенський заборонив
його проведення. Це була перша від початку революції заборона на проведення
з’їзду. Міністр вважав захід несвоєчасним. Ці події збудили підвищений ін терес
до майбутнього форуму, як і урядова, широко опублікована, інформація про від-
хилення українських вимог. Із приводу українізації армії в ній говорилося, що
«уряд визнав за можливе тимчасове вирішення цього питання лише в обсязі,
який визначив військовий міністр українським організаціям у Києві»41. А це,
як відомо, була лише згода на затвердження полку імені Б.Хмельницького.
Обурені непоступливістю уряду і заборонами військової влади делегати-укра-
їнці ринули до Києва.
Близька до партії українських есерів газета «Народня воля» на відкрит-
тя з’їзду відгукнулась передовицею «Якої нам треба армії», в якій абсолютно
однозначно стверджувалася думка, що в умовах непорозуміння з Тимчасовим
урядом і російською демократією військо повинно стати інструментом захисту
українських національних інтересів. Висновок був досить простим і прозорим:
«У час, коли кується доля народна, […] потрібна і сила революційної україн-
ської армії, яка буде вірно обстоювати трудові інтереси українського народу»42.
До Києва зібралася несподівано велика кількість делегатів. З’їзд схвалив
політичну лінію Центральної Ради, рекомендував їй узятися до фактичного
впровадження автономії України. Учасники форуму приділили значну увагу
проблемам українського руху в армії. Діяльність УВГК здобула повну підтрим-
ку, розроблений ним статут Генерального комітету було схвалено делегата-
ми, а склад УВГК поповнився десятьма новими членами. В інших резолюціях
Генеральному комітету було доручено «розробити детальний план українізації
війська і вжити всіх заходів для негайного переведення його у життя». З’їзд
висловився за те, щоб усі новобранці, призвані до війська з території України,
проходили службу на її території або на Чорноморському флоті. Було обрано
Всеукраїнську раду військових депутатів у кількості 132 осіб43, яка кооптува-
лася до складу Центральної Ради за аналогом Всеукраїнської ради селянських
депутатів. Нарешті на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді було вперше опри-
люднено І Універсал Центральної Ради.
Попри те, що протягом червня напруженість у стосунках Центральної Ради
та Тимчасового уряду досягла максимуму, а УВГК і далі не був визнаний ви-
щою російською військовою владою, він докладав неабияких зусиль, щоб укра-
їнські поповнення активно надходили на фронт. В.Кедровський згадував, що
до початку наступу на фронті 18 червня 6-й, 17-й і 41-й корпуси отримали як
41 Революция и национальный вопрос: Документы и материалы по истории национального
вопроса в России и СССР в ХХ веке. – Т.3. – Москва, 1930. – С.59.
42 Народня воля. – 1917. – 19 (6) червня.
43 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.387–391.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
14 В.Ф.Верстюк
поповнення близько 70 маршових рот, сформованих з українців. Військове ко-
мандування напередодні запланованого наступу і в умовах, коли дезертирство
з армії набуло масового характеру, було раде використати цей національний
ентузіазм, звичайно зі своєю метою. 9 червня верховний головнокомандуючий
О.Брусилов наказав головнокомандуючому Південно-Західного фронту генера-
лові О.Гутору поповнювати українцями не лише 9 дивізій 6-го, 17-го та 41-го
корпусів, а й інші за власним вибором із числа найменш боєздатних. Усього бу-
ло визначено 17 дивізій. В.Кедровський твердить, що всі вони були українізова-
ні. Це треба розуміти як поповнені перед наступом солдатами-українцями. І не
більше. Адже коли УВГК дав своєму представникові при ставці В.Павленкові
інструкцію домагатися оголошення спеціальним наказом 6-го, 17-го та 41-го
корпусів українськими, то через деякий час той доповів, що ставка відмовила-
ся це зробити і, більше того, повідомила, що для українізації будуть визначені
інші дивізії.
Напевно не останню роль у такому повороті подій відіграла позиція військо-
вого міністра О.Керенського. Дізнавшись про ініціативу О.Брусилова в розши-
ренні переліку українізованих частин, він видав наказ, в якому говорилося, що
УВГК не є офіційним органом, а отже, його вимоги та звертання до військових
штабів ні до чого не зобов’язують, відтак на Південно-Західному фронті тре-
ба обмежитись українізацією трьох корпусів, а відповідальність за їх комплек-
тування покласти на командуючого військами Київського військового округу.
О.Керенський дивився на справу очима політика: оголосити українськими три
корпуси (а стільки входило до складу армії) – це реальний крок у напрямку
створення окремої української армії. Якби вона виникла питання української
автономії вирішилося б саме собою. Уряд був рішуче проти цього. Однак гостра
політична криза, яка проявилася після проголошення Центральною Радою
І Універсалу та створення Генерального секретаріату, у складі якого було і сек-
ретарство військових справ, змусило Петроград шукати порозуміння з УЦР.
28 червня до Києва прибула делегація Тимчасового уряду, в її складі був і вій-
ськовий міністр О.Керенський, а це означало, що розглядатимуться відповідні
питання.
Керівництво Центральної Ради готувалося до зустрічі з військовим міні-
стром, Генеральний комітет вважав, що неодмінною умовою досягнення поро-
зуміння з Тимчасовим урядом має бути затвердження розробленого ним плану
українізації армії, який існував у двох варіантах – максимальному («1. Видання
відповідного закону і наказу для військової управи і фронтів про українізацію
всіх залог, розташованих на Україні і відповідних запасових полків, дивізій.
2. Заміна всього військово-адміністративного начальства на Україні українця-
ми. 3. Перенесення на українські фронти (південно-західний і румунський)
ук раїнізованих частин з інших фронтів») та мінімальному («1. Негайна украї-
нізація 17 запасових полків на Україні, відповідної кількості дивізій, що вже ук-
раї нізуються, та призначення їх до доповнення виключно українських дивізій.
2. Пересунення на українські фронти 21-го українського корпусу, що стояв на
ризькому фронті»)44.
44 Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комітету... – С.241.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 15
Українізація армії стала чи не найгострішою проблемою переговорів.
Зустрічні пропозиції не було попередньо узгоджено. Сторони довго їх з’ясовували.
Урядова сторона не сприймала «радикалізм» українських планів, насамперед
вимоги перетворити виборний орган – УВГК – на командний. Однак для досяг-
нення загального результату треба було йти на взаємні поступки. Українська
сторона, щоби не ставити під сумнів весь хід переговорів, погодилася з пропо-
зиціями військового міністра. Їх досить детально було викладено в постанові
Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату від 3 липня
1917 р.: «Тимчасове правительство, вважаючи необхідним під час війни збері-
гати бойову єдність армії, не лічить можливим допустити міри, які можуть по-
рушити єдність організації і керування, як наприклад, зміна у сучасний мо-
мент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи
територіального комплектування військових частин або надання керівничих
прав яким-небудь громадським організаціям. Разом з тим правительство вва-
жає можливим далі сприяти тіснішому національному об’єднанню українців
у війську через формування окремих частин виключно українцями, поскільки
цей спосіб, на погляд військового міністра, буде можливим з технічного боку і не
порушить бойової сили армії»45. Іншими словами, військовий міністр був катего-
рично проти створення української військової структури з українським команду-
ванням, але не мав заперечень проти того, щоб українці й надалі поповнювали
розрізнені частини. Українські військові комітети (ради) в окремих підрозділах
і частинах мали діяти на загальних підставах, при цьому узгоджуючи свою ді-
яльність з іншими військово-громадськими організаціями. ІІ Універсал зафік-
сував згоду української сторони на встановлений порядок речей. У ньому йшло-
ся про «комплектування окремих військових частин виключно українцями»46 та
про представників Центральної Ради при військовому міністрі, генеральному
штабі й верховному головнокомандуючому.
У перших числах липня 1917 р. розпочався контрнаступ німецьких та ав-
стро-угорських військ, російська армія відступала, що поступово набувало масш-
табів військової катастрофи Південно-Західного фронту. Це змусило російське
командування відкинути категоричне неприйняття «українізації», принаймні
активно використати її можливості для зміцнення армії. П.Скоропадський опи-
сує у своїх спогадах характерний випадок, коли головнокомандуючий Південно-
Західним фронтом генерал Л.Корнілов викликав його на розмову про украї-
нізацію 34-го корпусу47. Коментуючи цей епізод, майбутній гетьман твердив,
що в нього залишилося враження деякої легковажності від слів командуючого,
який недооцінював усієї серйозності українського руху, проте намагався його
використати.
16 липня С.Петлюру було викликано телеграмою у ставку верховного го-
ловнокомандуючого О.Брусилова, який мав на меті розширити коло українізо-
ваних дивізій. Він пообіцяв видати наказ, щоб не чинилося жодних перешкод
діяльності українських культурно-просвітніх громад та комітетів, поширен-
ню у військах II Універсалу УЦР та декларації Тимчасового уряду про згоду
45 Українська Центральна Рада... – Т.1. – С.163.
46 Там само. – С.168.
47 Скоропадський П. Спогади. – К.; Філадельфія, 1995. – С.64.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
16 В.Ф.Верстюк
з Центральною Радою. Крім раніше призначених для українізації корпусів
О.Бру силов погодився виділити ще декілька, а також одну кінну дивізію. Дві
київські школи прапорщиків, підготовча школа при Першому українському за-
пасному полку призначалися для підготовки офіцерів-українців. Верховний
головнокомандуючий погодився на те, щоб усі «білобілетники», новобранці й
ті, хто виписувався зі шпиталів, залишалися в Україні. Українські військові
комітети мали затверджуватися на тих самих засадах, що й загальноросійські.
Стосовно українізації гарнізонів в Україні О.Брусилов уважав, що вона прова-
дитиметься за можливістю48. Він згодився на пропозицію С.Петлюри сформу-
вати з добровольців чотири батальйони «рятування України». Своєю чергою,
генеральний секретар у військових справах звернувся до українців із відозвою
про необхідність «захисту країни та зупинки ворожого наступу»49.
За кілька днів – 19 липня – посаду верховного головнокомандуючого обійняв
генерал Л.Корнілов, який до того командував Південно-Західним фронтом.
Як можна зрозуміти з наведеного вище епізоду зі спогадів П.Скоропадського,
Л.Корнілов одразу ж скористався ідеєю «українізації» для зміцнення армії і
продовжив політику свого попередника – генерала О.Брусилова з невеликими
змінами. Того ж дня він дав УВГК дозвіл на формування батальйонів «рятуван-
ня України» з добровольців, а також із числа солдат, які одужали чи перебували
в тилових частинах. УВГК відгукнувся на це закликом вступати до батальйону
«рятування України і на ділі доказати готовність самопожертви для рятування
нашого рідного краю»50. Однак ані цей заклик, ані сама ідея батальйонів «ряту-
вання України» великого успіху не мали51. У липні було дозволено формування
в Одесі 1-го Гайдамацького куреня під командою сотника В.Сахна-Устимовича.
Подібний підрозділ на Чернігівщині створив сотник Захарін. Це був так званий
1-й Український курінь смерті у складі 300–350 добровольців. У другій половині
липня він вирушив до місця дислокації 3-ї дивізії 6-го корпусу.
21 липня верховний головнокомандувач генерал Л.Корнілов видав наказ
про українізацію десяти дивізій 6-го, 12-го, 17-го, 32-го, 34-го та 41-го корпусів.
Але лише 6-й та 34-й мали українізуватися повністю, у решті корпусів – одна
або дві дивізії, що свідчило про небажання російського командування зводити
українізовані частини в одне ціле. Про подібний намір говорив і той факт, що
українізація відбувалася на всіх фронтах, згадані корпуси перебували в різних
арміях. Українізовані частини, як правило, не передислоковувалися на терито-
рію України.
Відповідно до телеграми зі ставки верховного головнокомандувача до УВГК
від 26 липня на Північному фронті для українізації Л.Корнілов визначив 21-й
корпус, куди наказав спрямовувати українські поповнення як із запас них
полків, так і з внутрішніх округів. Також ішлося про деякі дивізії Західного,
Румунського і навіть Кавказького фронтів. В.Голубко подає інформацію про
«українізацію» на Румунському фронті, де для цього призначалися 7-й, 8-й,
48 Нова рада. – 1917. – 19 липня.
49 Симон Петлюра: Статті, листи, документи. – Т.ІІ. – Нью-Йорк, 1979. – С.343–344.
50 Там само. – С.344.
51 Див. Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комі-
тету... – С.380.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 17
26-й і 40-й корпуси52. І.Мазепа у своїй відомій книзі, яка широко цитується й
активно використовується сучасними істориками, наводить цитату зі спогадів
В.Кедровського, що їх той друкував 1928 р. в газеті американських українців
«Свобода»: «До кінця серпня 1917 р. організоване українське вояцтво виросло
в таку численну силу, що воно вже сміло могло стати на всьому військовому
фронті, що проходив через територію України, і замінити всі залоги на Україні.
На фронті було 27 українських дивізій, а всього було українізованих вояків ко-
ло 4 мільйонів»53. Перевидаючи свої спогади 1967 р. окремою книжкою, на яку
ми вже неодноразово посилалися, В.Кедровський зробив уточнення – кількість
українізованих дивізій на початок вересня «досягла вже більше 30»54. Історика,
який вивчає український рух у російській армії, не повинна вводити в оману на-
звана кількість корпусів та дивізій, призначених для українізації. Вона аж ніяк
не означає, що згадані корпуси, дивізії та полки було перетворено на українські
війська, структурно між собою зв’язані в єдине ціле. Ще раз наголосимо – ані
російське військове командування, ані уряд не допускали думки про окрему
українську армію, а без їх згоди й активної участі створити її було неможли-
во. Саме ці обставини, а не соціалістична риторика Центральної Ради, стали
причинами, які гальмували, роблячи практично нездійсненною, справу її утво-
рення в лоні російської армії. На ці причини й треба звернути пильну увагу.
Передусім Тимчасовий уряд із політичних міркувань ставив жорсткі перепони
автономії України, а надто українізації армії, яка могла відіграти в боротьбі за
цю автономію серйозну роль.
Бойкот міністрами-кадетами київських угод, їх вихід з уряду обернулися
на початку серпня новою кризою в українсько-російських стосунках. Отримана
від уряду інструкція від 4 серпня урізала територію України з 9 до 5 губерній, а
зі складу Генерального секретаріату вилучила стратегічно важливі відомства:
військове, продовольчих справ, пошти і телеграфу, шляхів та юстиції. Зважаючи
на такий поворот справи, у середині серпня Генеральний комітет знову поста-
вив перед Тимчасовим урядом питання про необхідність затвердження статуту
УВГК. Переговори у цій справі вів тодішній представник Генерального коміте-
ту при кабінеті військового міністра М.Полоз. На його звернення міністерство
сформулювало три імперативи:
1. Комітет має визнати для себе і для всіх українських військових органі за цій
та військових частин обов’язковим цілковите підлягання військовим властям.
2. Комітет не має розпоряджатися безпосередньо жодною з військових частин
та жодною категорією військовослужбовців та військовозобов’язаних українців.
3. Для допомоги військовому відомству у справі формування українських
частин у межах, які встановлюватимуться за дорученням Тимчасового уряду
вищою військовою владою, обсяг втручання комітету у сферу порядкування вій-
ськових властей в діючій армії має обмежуватися.
52 Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918 рр.: Утворення та боротьба
за державу. – Л., 1997. – С.79.
53 Цит. за: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції.1917–1921. – Ч.I: Центральна Рада –
Гетьманщина – Директорія. – Прага, 1930 – С.29.
54 Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального ко мі -
те ту... – С.449.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
18 В.Ф.Верстюк
Фактично, затвердження УВГК на визначених вимогах позбавляло комітет
будь-яких можливостей впливати на реальні процеси в армії та навіть самого сенсу
його існування. За свідченнями В.Кедровського, «Генеральний комітет, на чолі зі
своїм головою одноголосно відкинув навіть всяку мову про погодження на такі умо-
ви своєї праці та вирішив і далі зберігати всю повноту своїх революційних прав»55.
Отже, Генеральний комітет так і не отримав офіційного статусу і свою ро-
боту мав продовжувати як громадська структура, спираючись винятково на
свій моральний авторитет та вагу Центральної Ради. Про це з гіркотою пи-
сав М.Грушевський у статті «Чорна пляма», яку 26 липня опублікована газе-
та «Народня воля». Першопричиною для її написання став погром, учинений
російською армією при відступі з Галичини. На думку автора статті, цього не
сталося б, якби уряд не припустився серйозних помилок, на які завчасно вказу-
вала Центральна Рада, і перша з них – це відмова від «переформування армії
по територіально-національному принципу». Помилковим М.Грушевський ува-
жав також і те, що уряд «не схотів дати ніякої розпорядчої влади» Генеральному
комітетові. Висновок статті категоричний: «Українську Центральну Раду і Ге не-
ра льний військовий комітет зоставлено при «моральнім авторитеті» без усякої
можливості повного активного впливу на формування українських частей, їх
начальства і т.ін. Що це значить, кожний тямущий зрозуміє без довгих слів».
М.Грушевський наполягав на необхідності виправити допущені помилки56.
Якщо військове командування не нехтувало жодним способом щодо забез-
печення армії «здоровим бойовим елементом», і йшло на формування окремих
частин за певним етнічним принципом, до речі, не лише українським, але й
польським, молдавським, татарським, то інші аспекти націоналізації викли-
кали достатньо сильний спротив або й саботаж із його боку. Напевно, най-
яскравіше це проявилося в інциденті під час відправки на фронт полку імені
Б.Хмельницького. 26 липня ешелони богданівців, що ледь устигли від’їхати від
Київського вокзалу, обстріляли російські кірасири та міліція, у результаті чо-
го загинуло 16 вояків, а 30 було поранено. Немає сумніву в тому, що розстріл
богданівців був спланованою провокацією проти українізованих частин та за-
галом діяльності УВГК. 27 липня верховний головнокомандуючий Л.Корнілов
наказав начальникові Київського військового округу К.Оберучеву провести роз-
слідування та притягти винних до відповідальності, але вже тоді провину за ін-
цидент переклав на Українську Центральну Раду, погрожуючи УВГК, що в разі
повторення подібних випадків українізацію частин у тилу Південно-Західного
фронту буде припинено. Схожу позицію займав керуючий військовим міністер-
ством Б.Савінков, який вимагав від командування розформувати полк імені
Б.Хмельницького, а начальника округу К.Оберучева звинуватив у поступливос-
ті Центральній Раді57. Напад на ешелони богданівського полку став предметом
гострого обговорення на надзвичайному засіданні Малої ради, яка констатува-
ла, «що інтереси розвитку революції вимагають негайної українізації всіх гарні-
зонів на Україні» та схвалила ряд вимог до військового міністра: призупинити
55 Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918 рр.: Утворення та боротьба
за державу. – Л., 1997. – С.375.
56 Народня воля. – 1917. – 26 липня.
57 Голубко В. Армія Української Народної Республіки... – С.81.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 19
висилку богданівців на фронт, натомість вивести з Києва підрозділи кірасирів
та донських козаків, усунути з посади полковника К.Оберучева, а кандидатуру
нового начальника округу узгодити з УЦР58. 30 липня Генеральний комітет ви-
сунув ще й такі вимоги: реорганізація армії в Україні на основі національно-
територіального принципу, комплектування гарнізонів з місцевого населення,
визнання за українськими військовими радами різних рівнів рівних прав із за-
гальноросійськими військовими організаціями тощо59.
Російська влада, однак, ніяк не відреагувала на ці вимоги, а вже 30 липня
полк імені Б.Хмельницького було відправлено на фронт. 1 серпня верховний го-
ловнокомандувач Л.Корнілов заборонив УВГК підтримувати безпосередні кон-
такти зі ставкою, а головнокомандувач Південно-Західного фронту А.Денікін
наказав командувачам армій припинити будь-які зносини з цим органом.
Спеціальним наказом Л.Корнілова заборонялося всім українізованим части-
нам вести листування, видавати накази, а також навчати солдатів українською
мовою на підставі того, що «ніякі відхилення від прийнятих у російській армії
статутів неприпустимі. І, якщо чинитиметься найменший опір, розформувати
вже існуючі національні частини»60.
7 серпня командуючий Південно-Західним фронтом А.Денікін зажадав роз-
пуску Всеукраїнської ради військових депутатів, аргументуючи це тим, що її «утво-
рено самозваним 2-м українським військовим з’їздом», запросив у Тимчасового
уряду санкцію на арешт її членів, а також заборонив діяльність української
військової ради в Бердичеві та притягнув до відповідальності члена УВГК
В.Поплавка. Наскільки непослідовним був процес українізації на Південно-
Західному фронті можна зрозуміти з телеграми начальника штабу фронту ге-
нерала С.Маркова у ставку верховного головнокомандуючого від 17 серпня. Він
інформував, що українізації підлягали 10 дивізій, із них 5 складають 6-й і 34-й
корпуси, «решта ж дивізій розподілені по інших корпусах, зводити [їх] в особливі
корпуси визнається цілком небажаним»61. С.Марков ужив цікавий термін «фак-
тична українізація», яка полягала в тому, що «відповідно до заяв, які надійшли
від військових частин, поповнення українцями 4-ї та 16-ї (Скобелевської) диві-
зій припинено, 155-та і 156-та дивізії визначені для розформування з розподілом
їх особового складу по військових частинах фронту, 104-та й 153-тя дивізії 34-го
корпусу виходять зі складу військ фронту». Таким чином, повідомляв начальник
штабу фронту, для українізації залишаються лише 4 дивізії (56-та, 108-ма, 113-та
та 100-та). Вони «поповнюватимуться українцями поступово залежно від притоку
з імперії маршових рот, складених з українців, не зупиняючи при цьому притоку
у ці дивізії поповнень із неукраїнців, маючи на увазі, що згідно з вашою телегра-
мою від 5 серпня №12871, українські маршові роти, що надходять на Південно-
Західний фронт, повинні направлятися на Румунський фронт»62. Фактично в
останніх рядках ідеться про відвертий саботаж українізації.
58 Українська Центральна Рада... – Т.1. – С.205.
59 Голубко В. Армія Української Народної Республіки... – С.82.
60 Российский государственный военно-исторический архив (далі – РГВИА). – Ф.2067. – Оп.1. –
Д.2987. – Л.1.
61 Там же. – Д.3803. – Л.287.
62 Там же.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
20 В.Ф.Верстюк
Ставлення А.Денікіна до українізації 34-го корпусу описав у своїх спога дах
П.Ско ро падський. За його словами, командуючий і начальник штабу фрон ту
«були надзвичайно незадоволені» цим процесом, уважаючи, що його зініцію вав
сам командир з’єднання. Нарешті було вирішено, що «українізацію необхідно
провести тільки в тих частинах, де вона вже була розпочата, що ж стосується
артилерії і допоміжних частин, то залишити все по-старому»63.
Командування свідомо уникало заміни офіцерів в українізованих корпусах
та дивізіях. Виходило так, що рядовий склад був українським, а командний – ін-
шим. Показовим для справи переміщення офіцерів є наведений В.Кедровським
уривок зі спогадів призначеного ще за Л.Корнілова начальника Генерального
штабу А.Лукомського, який писав: «Довелося мати багато клопоту з питан-
ням формування українських частин. Приїжджаючи до ставки, Петлюра до-
магався дістати дозвіл на формування окремої української армії. У цій справі
Тимчасовий уряд підтримав ставку й було дозволено лише поступово (поволі)
українізувати декілька корпусів на Південно-Західному та Румунському фрон-
тах, але у жодному разі не переміщувати офіцерів». Лише 19 липня зі ставки
верховного головнокомандуючого вийшла телеграма, підписана черговим гене-
ралом, якою дозволялося «проводити поступовий обмін офіцерів, переводячи до
частин, що українізуються, офіцерів-українців з інших частин та замінюючи їх
офіцерами-неукраїнцями»64. Вирішити проблему комплектації українізованих
частин офіцерами-українцями так і не вдалося, що гостро позначилося на стані
цих підрозділів. На початку вересня штаб 104-ї піхотної дивізії повідомляв у
штаб 34-го корпусу, що «стосунки між українцями і неукраїнцями й далі напру-
жені. Настрій неукраїнців пригнічений»65. У 34-му корпусі справа українізації
була поставлена найкраще, але й тут на 21 жовтня не вистачало до штатного
розпису 113 офіцерів та 8198 солдатів66.
В інших частинах справа виглядала ще гірше. Представник УВГК при став-
ці Південно-Західного фронту М.Удовиченко, оцінюючи ситуацію, в якій відбу-
валася українізація, писав: «Надзвичайно важко було уявити, щоб командний
склад корпусів із відкритою душею, без офіційного спонукання, пішов би на-
зуст річ побажанням Генерального комітету, якому залишалося лише револю-
ційним шляхом забирати у свої руки те, що показали: робота мусила переходи-
ти на різні нелегальні дії»67.
Надзвичайно показовою у справі гальмування українізації була позиція на-
чальника Київського військового округу полковника К.Оберучева. Його пріз-
вище стало одіозним серед українців, вони одностайно вимагали усунути того
з посади. Українізовані частини відмовлялися виконувати накази начальни-
ка округу, коли ті не були підкріплені авторитетом УВГК. Наприкінці вересня
К.Оберучев таки подав у відставку.
Негативне ставлення значної частини офіцерського складу російської ар-
мії до українізації нерідко ставало причиною апеляцій до вищого начальства з
63 Скоропадський П. Спогади. – С.71–72.
64 РГВИА. – Ф.2067. – Оп.1. – Д.2986. – Л.8.
65 Там же. – Ф.2246. – Оп.1. – Д.489. – Л.40.
66 Там же. – Д.481. – Л.122.
67 Цит. за: Папакін Г. Українізація 34-го корпусу... – С.230.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 21
вимогами зупинити ці процеси, що супроводжувалося вибухами емоцій та по-
кликами на «славну історію» того чи іншого підрозділу, «пролиту його воїна-
ми кров» тощо. Так, командир 415-го Бахмутського полку, довідавшись про те,
що його частину визначено для українізації, у листі-протесті писав: «Сьогодні
ми дізналися, що всіх офіцерів і солдатів, котрі ще залишилися в полку з ро-
сіян, замінюватимуть українцями. Це ганьба. Ті, хто три роки здобував славу
Бахмутського полку, ті, хто проливав кров свою, тепер виявилися зайвими й ми
зазнаємо гонінь у своїй же вітчизні»68. Командир 49-го армійського корпусу ге-
нерал С.Люпов при звістці про українізацію 104-ї дивізії 34-го корпусу, якою він
в минулому командував, написав 10 серпня рапорт командуючому Південно-
Західним фронтом генералові А.Денікіну, просячи того «вступитися за збере-
ження 104-ї дивізії та дати вихід зі становища, що склалося, і офіцерам, і сол-
датам, не ображаючи почуттів російської людини, відновити знову російську
104-ту піхотну дивізію»69.
В останній декаді вересня було зупинено українізацію 6-го корпусу, про
що командуючий 11-ю армією генерал Ф.Рерберґ інформував штаб Південно-
Західного фронту. У його телеграмі говорилося, що уникнути незадоволення не-
можливо, адже будуть невдоволеними або українці, або неукраїнці. Він уважав,
що «найбільшою шкодою є хитання, коли справа перевирішується десять разів»,
бачачи вихід у відправці всіх бажаючих українців до 34-го корпусу70. На по-
чатку жовтня армійський комісар Чекотило просив командування Південно-
Західного фронту остаточно вирішити питання українізації 6-го армійського
корпусу, в якому з кожним днем загострювалися «національні тертя», що не
могло не вплинути на боєздатність з’єднання. Командуючий фронтом генерал
М.Володченко на це відповів, що українізацію неможливо скасувати71. Однак
справа далі не просувалася. Лише 17 листопада генерал М.Володченко видав
наказ про переформування 6-го армійського корпусу у два корпуси. Російський
офіцерський склад залишився в 6-му російському, а з наявних українців було
розпочато формування 51-го корпусу, командування яким покладалося на на-
чальника 16-ї піхотної дивізії генерала Г.Мандрику72.
Серед російського офіцерського корпусу було чимало противників націона-
лізації армії, не менше їх було й серед військової демократії. Солдатські комі-
тети, ради військових депутатів, комісари різного рівня опиралися українізації,
убачаючи в українських військових радах опонентів і конкурентів за вплив на
солдатські маси. Підполковник М.Янчевський згадував, що командиром ка-
валерійського полку, в якому він командував ескадроном, був такий собі пол-
ковник, поляк за походженням, людина добра, але пов’язана по руках і ногах
полковим «совдепом». Командир так і не дав українцям, чисельність яких до-
ходила до 600 осіб, дозволу сформувати окремий підрозділ, а «совдеп», маючи
«певні інструкції від окружного совдепа, не тільки гальмував всі наші справи й
68 РГВИА. – Ф.2067. – Оп.1. – Д.3811. – Л.37.
69 Там же. – Л.38.
70 Там же. – Д.2989. – Л.14.
71 Там же. – Л.40, 42.
72 Там же. – Д.2927. – Л.11–12.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
22 В.Ф.Верстюк
ставав на перешкоді, а й оголосив нам потаємну війну»73. Генерал М.Духонін,
очоливши штаб верховного головнокомандуючого, 28 вересня просив команду-
вача Південно-Західного фронту нарешті дати чітку відповідь на питання, які
ж дивізії таки українізуватимуться остаточно?
Кампанія паплюження українізації розгорнулася у пресі. С.Єфремов із цьо-
го приводу писав, що «у справі українізації армії виробилася вже ціла літера-
тура, – правда, переважно газетна і до того ж здебільшого занадто однобічна й
тенденційна. З легкої чи важкої руки К.Оберучева по російських газетах пішли
гуляти нарікання на “націоналізацію штика”, під якою розумілася та “насиль-
ственная украинизация”, що нібито зовсім не рахується з бойовими обставина-
ми, ламає всякий лад, трощить установлене життя армії й, опріч безладдя і
хаосу, нічого иншого дати не може. На підставі офіціяльних документів ми вже
не раз зазначали, що такий погляд не має під собою фактичної основи і свідчить
тільки про те, що вороги українізації заплющують очі на те, що справді діється,
і навпаки, роздмухують або й вигадують навіть таке, що могло б говорити проти
українізації»74.
Нарешті треба говорити про те, що за літніми поразками на фронті, втратою
Галичини та Риґи в Росії почався процес загальної кризи. Невдала спроба кор-
ніловського перевороту наприкінці серпня посилила її, влада стрімко втрачала
залишки революційного авторитету, суспільство переповнювалося деструктив-
ною енергією, яка раніше чи пізніше мала призвести до нового революційного
вибуху. Найяскравіші приклади суспільного паралічу демонструвала армія,
яка влітку вже перетворилася з воюючої на мітингуючу. Навіть відновлення
смертної кари на фронті та запровадження військово-польових судів не могло
нічого змінити. Озброєні солдати домагалися виправдувальних постанов, а в ін-
ших випадках влаштовували розправи над судами. Нормою стало зміщення ря-
довими своїх командирів, частими були вбивства офіцерів, які намагалися вмо-
вити солдатів виконувати військовий обов’язок. 16 липня 1917 р. О.Керенський
зібрав у ставці верховного головнокомандуючого представницьку нараду, в якій
взяли участь окремі міністри, найбільш авторитетні представники генералітету,
комісари фронтів. Із виступів генералів О.Брусилова, М.Алексєєва, А.Денікіна,
М.Рузького поставала картина повної втрати армією боєздатності – цілі дивізії
і полки відмовлялися виконувати накази, їх силоміць доводилося заганяти на
позиції. Генерали звинувачували комітети і комісарів у розкладі військ, вима-
гали запровадження екстраординарних заходів із наведення ладу та повернен-
ня суворої дисципліни. Через три дні після наради верховним головнокоман-
дуючим було призначено генерала Л.Корнілова. 1 серпня він видав наказ про
розформування 59 дивізій75. Проте фактично він мав зворотний ефект. Після
провалу корніловського виступу почався процес повного розпаду російської ар-
мії. До непослуху й відмови виконання наказів додався погромницький рух.
Хвиля солдатського беззаконня та сваволі накрила практично всю Україну,
її амплітуда наростала по мірі наближення до фронту. Безумовно, ці прояви
екстремізму не могли не позначитися на процесі українізації й не оминули
73 Янчевський М. Зі споминів... – С.139.
74 Нова рада. – 1917. – 11 жовтня.
75 Френкин М. Русская армия и революция. 1917–1918. – С.424.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 23
вже українізовані частини. Про негативний вплив 2-го гвардійського корпусу
на 34-й корпус розповідає у своїх спогадах П.Скоропадський: «Деінде частини
не піддавались спокусам, але назагал маєтків 15 було розграбовано. На щас-
тя не було вбивств. Я вважав, що єдиним засобом для порятунку корпусу зали-
шалось якомога швидше вивести його на фронт»76. 1 жовтня П.Скоропадський
видав наказ по корпусу, яким доручалося начальникам дивізій разом із комі-
тетами сформувати зі свідомих солдатів спеціальні батальйони для боротьби з
розбоєм. У наказі командир нагадував, що «наш корпус – перший український
корпус, що на нього звернена вся надія України, від нього вона чекає не лише
бойової слави, але й тої грізної сили, одна присутність якої гарантує порядок і
законність»77. Безумовно, не варто пояснювати втрату армією боєздатності ли-
ше падінням формальної дисципліни, розквітом нездорових інстинктів та спа-
лахом пристрастей, утягуванням лівими силами, насамперед більшовиками,
солдатських мас у боротьбу за владу. Усе це мало місце, але були й причини
іншого порядку. Тимчасовий уряд виявився нездатним кардинально вирішити
проблеми країни й армії, якій, зокрема, гостро бракувало зброї, амуніції, про-
довольства. Уряд не зміг вирішити аграрне питання, яке хвилювало мільйони
селян у солдатських одностроях. Відтермінування його до Установчих зборів
лише посилювало політизацію армійського життя, як і невирішеність питання
про завершення війни. Необхідність припинення світової бійні стала найголов-
нішим імперативом, з яким солдатське середовище зверталося до уряду та по-
літичних сил країни. 9 вересня Всеукраїнська рада військових депутатів, вироб-
ляючи наказ своїм представникам на Демократичну нараду, зажадала від них
домагатися створення нового соціалістичного складу уряду, припинення війни,
проведення соціальних та національних реформ, які згодом будуть затверджені
Установчими зборами78.
9–10 вересня у ставці верховного головнокомандуючого перебувала делега-
ція УВГК у складі С.Петлюри, В.Кедровського та П.Скрипчинського, відбулася
зустріч С.Петлюри з О.Керенським. Українська сторона висунула ряд вимог у
справі українізації, які складалися з 13 пунктів. Найважливіші з них поляга-
ли в тому, щоби перейменувати 27 українізованих дивізій в українські й да-
лі поповнювати їх винятково українським елементом, а при змозі перевести їх
на український фронт; призначити для них запасні полки з тих, що стоять в
Україні; українізувати командний склад, штаби, інженерні, транспортні, ар-
тилерійські та лікарські установи; Чорноморський флот, що складався на 80%
з українців, далі комплектувати ними ж; урівняти у правах національні вій-
ськові організації (ради) із загальновійськовими комітетами; визнати повно-
правних (як комісари) представників УВГК чи вповноважених відповідних рад
при штабах українізованих дивізій, корпусів, а також при всіх штабах армій
та фронтів, де є військовослужбовці-українці. Головною вимогою було затвер-
дження Генерального комітету з правами, зазначеними в його статуті, що був
76 Скоропадський П. Спогади. – С.85–86.
77 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.818.
78 Там само. – С.757.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
24 В.Ф.Верстюк
ухвалений ІІ Всеукраїнським військовим з’їздом79. Реалізація цих вимог фак-
тично привела б до створення української армії. Зі зрозумілих причин російська
влада не поспішала їх виконувати. О.Керенський обіцяв затвердити у статусі
українських 15 дивізій, але залишив ставку, так і не давши начальникові шта-
бу М.Духоніну необхідних указівок80.
Ще радикальніші думки у вересні – жовтні висловлювали українські фрон-
тові з’їзди, які пройшли послідовно на Румунському (24–27 вересня), Південно-
Західному (3–6 жовтня) та Західному (7–12 жовтня) фронтах. Зокрема, з’їзд
Західного фронту вважав, що «влада в Україні повинна перейти до виборно-
го революційного українського уряду», що Тимчасовий уряд має затвердити
Генеральний секретаріат у повному складі і поширити його владу на всю етніч-
ну територію України, в іншому випадку Центральній Раді пропонувалося, «не
рахуючись із російським Тимчасовим урядом, узяти у свої руки всю владу на
Україні»81. У члена Всеукраїнської ради військових депутатів П.Демерлія, який
брав участь у роботі з’їзду Південно-Західного фронту, склалося враження, що
українських організацій на фронті доволі багато, але «немає тих ниток, якими б
зв’язувався б увесь апарат українського вояцтва»82. Не маючи змоги вибудувати
повноцінну армійську організаційну структуру, УВГК вирішив діяти через не-
формальні військові організації – творити в українізованих частинах, корпусах,
арміях та на фронтах українські ради. 19 жовтня з подачі УВГК Мала рада
ухвалила призначити комісарів Центральної Ради в кожній з 15 дивізій, від-
ведених для українізації.
Події того дня показали, що конфронтаційні дії Тимчасового уряду й Цент-
ральної Ради ввійшли в нову стадію загострення. На вимогу прибути до Пет-
ро града голові Генерального секретаріату В.Винниченку та дати пояснення з
приводу скликання Всеукраїнських установчих зборів Український генераль-
ний військовий комітет телеграфом звернувся до верховного головнокомандую-
чого О.Керенського із зустрічною вимогою – терміново спростувати інформації,
що з’явилися в російських газетах, про притягнення Генерального секретаріату
до судової відповідальності. Такі чутки, говорилося у відозві, нер вують деле-
гатів ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, які прибувають до Києва83. А Все-
українська рада військових депутатів, обговоривши питання про неузгоджене
з Центральною Радою і Генеральним секретаріатом призначення Тимчасовим
урядом київського міського комісара та начальника округу, ухвалила рішен-
ня призначених осіб ігнорувати, рекомендувати всім військовим частинам не
виконувати їх розпоряджень доти, поки вони не будуть призначені за згодою
Центральної Ради84.
20 жовтня у Києві розпочав свою роботу III Всеукраїнський військовий з’їзд,
в якому взяло участь близько тисячі делегатів. Було обговорено стан українізації
у військах і ухвалено відповідну резолюцію, в якій вимагалося реформування
79 Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального ко мі те ту... –
С.462–463.
80 Там само. – С.462–467.
81 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.830–831.
82 Там само. – С.805.
83 Там само. – С.866–867.
84 Киевская мысль. – 1917. – 20 октября.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 25
армії за національно-територіальним принципом, але не тільки: «У зв’язку з
тими перешкодами, які чинить у справі українізації війська Тимчасове прави-
тельство, з’їзд домагається, щоб цю справу було цілком передано в руки гене-
рального секретаря військових справ, а також, щоб по всіх українізованих диві-
зіях та при арміях було призначено Центральною Радою комісарів»85. Фактично
робота і загальний настрій з’їзду говорили про те, що українці повертаються
до тактики доконаних фактів, започаткованої І Універсалом. Нездатність
Тимчасового уряду проводити конструктивну політику, небажання вирішува-
ти національні й соціальні проблеми підштовхували до пошуку альтернатив.
На військовому з’їзді було заслухано доповіді з місць, обговорено поточний по-
літичний момент, земельну та продовольчу справи, демобілізацію армії. Форум
висловився за негайне проголошення Центральною Радою демократичної рес-
публіки в українських етнографічних межах, узяття УЦР і Генеральним секре-
таріатом усієї повноти влади у свої руки, скликання суверенних Установчих
зборів, які повинні ствердити республікансько-демократичні форми правлін-
ня в Україні. Не можна сказати, що подібна позиція була несподіванкою для
Центральної Ради та її керівництва. Навпаки, це воно спрямовувало делегатів
з’їзду. Вітаючи представницьке зібрання від імені фракції українських есерів,
М.Ковалевський закликав «звернути на власний шлях – шлях утворення влас-
ними силами української демократичної республіки». Цю ж думку наступного
дня у своєму вітальному слові повторив і М.Грушевський: «Ми певні, що ви пі де-
те разом із нами до нашої мети – української демократичної республіки у феде-
рації з російською республікою»86. 26 жовтня делегати розглянули та обговори-
ли ситуацію, що склалася у Петрограді у зв’язку з більшовицьким переворотом,
і ухвалили на певний час припинити роботу з’їзду, весь делегатський склад ого-
лосили полком, який надійшов у розпорядження Генерального секретаріату.
Падіння Тимчасового уряду зняло останні перепони на шляху тактики «до-
конаних фактів». 31 жовтня сьомі загальні збори УЦР поширили «в повній мі-
рі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України», а на-
ступного дня затвердили його повний склад, до якого ввійшов і генеральний
секретар військових справ С.Петлюра. 2 жовтня він зробив спеціальну заяву
про те, що бере на себе «вищу військову владу на Україні»87, що всі розпоря-
дження в тилу (Київський та Одеський військові округи повністю та південна
частина Московського військового округу) виходять винятково від генераль-
ного секретаріату військових справ України, а інших наказів виконувати не
треба. Того ж дня Генеральний секретаріат призначив тимчасово виконую-
чим обов’язки командуючого Київським військовим округом підполковника
В.Павленка, а також заслухав інформації С.Петлюри та О.Пилькевича про ор-
ганізацію військової справи, про заходи, ужиті для постачання частин, наказ
військам підтримувати порядок та дисципліну, телеграфний зв’язок зі ставкою
верховного головнокомандуючого та штабом Південно-Західного фронту тощо.
Було вирішено відправити у ставку делегацію у складі О.Лотоцького та Д.Доро-
шенка. Наступне засідання Генерального секретаріату розпочалося з доповіді
85 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.874.
86 Щусь О.Й. Всеукраїнські військові з’їзди. – С.50–51.
87 Українська Центральна Рада... – Т.1. – С.385.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
26 В.Ф.Верстюк
полковника О.Пилькевича та її обговорення. По доповіді М.Порша було ухвале-
но: «Доручити генеральному комісару по військових ділах розробити ряд мір по
заведенню дисципліни у військах та встановлення єдності командування»88, а
також винесено спеціальне регламентне рішення «на засіданнях Генерального
секретаріату в першу чергу обговорювати справи військові»89.
6 листопада відбулися переговори представників Генерального секретаріату
зі штабом верховного головнокомандуючого, у ході яких було досягнуто домовле-
ностей про засади узгодженої співпраці «у справі українізації частин фронтового
війська і вирішення питань, зв’язаних із життям українських частин». Їх підпи-
сав генерал М.Духонін, який тимчасово взяв на себе обов’язки верховного голов-
нокомандуючого. Встановлювалася посада представника секретарства військо-
вих справ при штабі верховного головнокомандуючого. Ставка визнала справу
територіального формування війська бажаною і зобов’язалась її підтримувати.
Вона взяла на себе зобов’язання «скупчення українських частин других фрон-
тів на Південно-Західному і Румунському фронтах, оскільки це не суперечить
оперативним вимогам». Для пришвидшення організації українських корпусів
та дивізій ставка дозволила «поодиноке і гуртове вилучення українців з кожної
частини, по можливості, в окрему роту (команду, батарею, ескадрон) чи баталь-
йон, уважаючи по численності українських частин». Дозволялося ці підрозділи
об’єднувати в українізовані корпуси та дивізії розпорядженням командуючих
фронтами та по узгодженню з Генеральним секретаріатом. Ставка не заперечу-
вала проти утворення фронтових українських комітетів із повним зрівнянням
їх у правах із подібними загальновійськовими комітетами. Призначення на-
чальників Київського та Одеського військових округів мало відбуватися у згоді
з Генеральним секретаріатом. Генеральний секретар військових справ здобував
право викликати при необхідності до свого штабу офіцерів та військових чинов-
ників. В українських фронтових частинах вищий командний склад мав при-
значатися ставкою після узгодження з Генеральним секретаріатом. У такому ж
порядку встановлювалися назви українських частин і їх форма90. Домовленості
6 листопада відкривали прямий шлях до формування української армії, однак
за три дні більшовики змістили генерала М.Духоніна з посади головнокоман-
дуючого, а 20 листопада він був убитий розагітованими солдатами на вокзалі в
Могилеві. У цих умовах боротьба за армію набувала нових форм, які супровод-
жуватимуть процес становлення Української Народної Республіки, проголоше-
ної ІІІ Універсалом Центральної Ради.
Отже, наведений вище фактичний матеріал (його можна суттєво розши-
рити) спростовує, на наш погляд, твердження про нерозуміння Центральною
Радою проблем армії. На сесіях УЦР, засіданнях Малої ради, Генерального
секретаріату питання, пов’язані з військовою тематикою, порушувалися по-
всякчас, а їх вирішення було спрямоване на досягнення позитивного ефекту.
Центральна Рада мала у своєму складі цілий ряд військових структур, які фор-
мували й реалізовували політику українізації, координували та спрямовували
військовий рух. Існувала очевидна відмінність у розумінні «українізації» армії
88 Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року… – С.389.
89 Там само. – С.390.
90 Там само. – С.393–394.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 27
між проводом УЦР і військовим міністерством Росії та вищим командуванням
російської армії. Способи нівелювання цих відмінностей виробити так і не вда-
лося, і навряд чи це було можливим у загальному контексті українсько-росій-
ських стосунків 1917 р., що й позначилося на результатах. Відповідь на питан-
ня, чому українізація в армії була невдалою, менше всього лежить у площині
політичної недалекоглядності лідерів Центральної Ради – її треба шукати у
загальному кризовому стані країни та армії. Навряд чи відповідальність за це
несе Українська Центральна Рада. Також треба відкинути як голослівну думку
про те, що в російській державі можна було створити окрему українську армію,
до того ж багаточисельну і здатну на протидію тим російським формуванням,
з яких вона вийшла. Принаймні жодній іншій нації 1917 р. (не тільки україн-
цям!) це не вдалося. Не змогли дати раду зі старою армією й більшовики, відтак
вона припинить своє існування в лютому – березні 1918 р.
The article reveals the Ukrainianization of the units of the Russian army in 1917,
highlights the Ukrainian Central Rada external forces and emphasizes the reasons
that hindered this difficult process, preventing its successful completion.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106077 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:58:25Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верстюк, В.Ф. 2016-09-17T16:42:09Z 2016-09-17T16:42:09Z 2012 Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 4-27. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106077 У статті розкривається процес українізації частин російської армії в 1917 р.,
 висвітлюються зусилля, які докладала до цього Українська Центральна Рада, та
 наголошується на причинах, що гальмували цей складний процес, унеможливлюючи його успішне завершення. The article reveals the Ukrainianization of the units of the Russian army in 1917,
 highlights the Ukrainian Central Rada external forces and emphasizes the reasons
 that hindered this difficult process, preventing its successful completion. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії До 95-річчя початку Української революції 1917–1921 рр. Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії Ukrainian Central Rada and Ukrainianization of the Russian Army Units Article published earlier |
| spellingShingle | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії Верстюк, В.Ф. Історичні студії До 95-річчя початку Української революції 1917–1921 рр. |
| title | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії |
| title_alt | Ukrainian Central Rada and Ukrainianization of the Russian Army Units |
| title_full | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії |
| title_fullStr | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії |
| title_full_unstemmed | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії |
| title_short | Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії |
| title_sort | українська центральна рада й українізація військових частин російської армії |
| topic | Історичні студії До 95-річчя початку Української революції 1917–1921 рр. |
| topic_facet | Історичні студії До 95-річчя початку Української революції 1917–1921 рр. |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106077 |
| work_keys_str_mv | AT verstûkvf ukraínsʹkacentralʹnaradaiukraínízacíâvíisʹkovihčastinrosíisʹkoíarmíí AT verstûkvf ukrainiancentralradaandukrainianizationoftherussianarmyunits |