Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства

З’ясовується історичне значення походів київських князів на Візантію, які під мурами Царгорода вкрили себе невмирущою «грецькою славою». Простежується осмислення цієї спадщини на заломах історичної пам’яті наступних поколінь, її вплив на формування культурно-політичних ідентичностей східнослов’ян...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Український історичний журнал
Дата:	2012
Автор:	Ричка, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2012
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106121
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 4-20. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106121
record_format	dspace
spelling	Ричка, В.М. 2016-09-19T14:51:25Z 2016-09-19T14:51:25Z 2012 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 4-20. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106121 З’ясовується історичне значення походів київських князів на Візантію, які під мурами Царгорода вкрили себе невмирущою «грецькою славою». Простежується осмислення цієї спадщини на заломах історичної пам’яті наступних поколінь, її вплив на формування культурно-політичних ідентичностей східнослов’янських народів та вибір шляхів їх цивілізаційного розвитку. Ascertained in the article the historical importance of marches to Byzantine Empire that were headed by Kyivan princes. Under the walls of Tsarhorod they covered themselves with the everlasting “Greek Glory”. The author retraces the comprehension of this inheritance on the refractions of historical memory of next generations, its influence on the formation of cultural-political identities of the nations of Eastern Slavs and choice of the ways of their civilized evolution. В основі статті доповідь, виголошена на засіданні вченої ради Інституту історії України НАНУ 24 березня 2011 р. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства Byzantine Marches of Kyivan Princes in the Eastern Slavs Historical Memory Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
spellingShingle	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства Ричка, В.М. Історичні студії
title_short	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
title_full	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
title_fullStr	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
title_full_unstemmed	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
title_sort	візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства
author	Ричка, В.М.
author_facet	Ричка, В.М.
topic	Історичні студії
topic_facet	Історичні студії
publishDate	2012
language	Ukrainian
container_title	Український історичний журнал
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Byzantine Marches of Kyivan Princes in the Eastern Slavs Historical Memory
description	З’ясовується історичне значення походів київських князів на Візантію, які під мурами Царгорода вкрили себе невмирущою «грецькою славою». Простежується осмислення цієї спадщини на заломах історичної пам’яті наступних поколінь, її вплив на формування культурно-політичних ідентичностей східнослов’янських народів та вибір шляхів їх цивілізаційного розвитку. Ascertained in the article the historical importance of marches to Byzantine Empire that were headed by Kyivan princes. Under the walls of Tsarhorod they covered themselves with the everlasting “Greek Glory”. The author retraces the comprehension of this inheritance on the refractions of historical memory of next generations, its influence on the formation of cultural-political identities of the nations of Eastern Slavs and choice of the ways of their civilized evolution.
issn	0130-5247
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106121
citation_txt	Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 4-20. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT ričkavm vízantíisʹkípohodikiívsʹkihknâzívvístoričníipamâtíshídnogoslovânstva AT ričkavm byzantinemarchesofkyivanprincesintheeasternslavshistoricalmemory
first_indexed	2025-11-25T20:43:23Z
last_indexed	2025-11-25T20:43:23Z
_version_	1850530660626726912
fulltext	Укр.іст.журн. – 2012. – №4 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ В.М.Ричка* ВІЗАнТІЙсьКІ пОХОДи КиЇВсьКиХ КнЯЗІВ В ІсТОриЧнІЙ пАМ’ЯТІ сХІДнОГО слОВ’ЯнсТВА ** Походи перших київських князів на Царгород кінця ІХ – початку Х ст. у на- уковій літературі зазвичай потрактовуються як воєнне авантюрництво, виклика- не надміром сил молодої Давньоруської держави. Проте внутрішні мотиви зов- ніш ньополітичних акцій Русі, утім як і інших сусідніх із Візантійською імперією варварських народів, обумовлювалися, на мою думку, не тільки й не стільки гра- біжницькими чи торговельно-економічними інтересами, а були викликані пере- дусім ідейними спонуканнями. Для молодих державних утворень середньовічної Європи, зокрема слов’янських, Романія – Візантія уявлялася втіленням «царства Божого» на землі. Ворогуючи з нею вони тим часом і гадки не мали заперечувати її єдино можливу у цьому світі леґітимність, а ставилися до неї з глибокою пова- гою і заздрістю1. Не випадково, либонь, укладачі «Повісті временних літ» – цієї пам’ятки старокиївського літописання початку ХІІ ст. – намагалися будь-що «пов’язати ранню руську історію з історією імперії, часто навіть залучаючи до свого викладу події, які безпосередньо не стосува- лися Русі (початок правління Михаїла (852 р.), війна імператора Михаїла з болгарами (858 р.), початок правління Василія (868 р.), правління імператорів Лева та Олександра (887 р.), війна імпе- ратора Лева з болгарами (902 р.), але створювали ілюзію пов’яза- ності двох історій. У часи написання літопису, коли Візантія була єдиною імперією і єдиним православним царством у відомому світі, таке долучення витоків держави до слави, блиску й автори- тету Константинополя важило багато»2. * Ричка Володимир Михайлович – доктор історичних наук, професор, головний науковий спів робітник Інституту історії України НАНУ, сектор досліджень з історії Київської Русі. E-mail:wolr@ukr.net ** В основі статті доповідь, виголошена на засіданні вченої ради Інституту історії України НАНУ 24 березня 2011 р. 1 Аверинцев С. С. Византия и Русь: два типа духовности // Новый мир. – 1988. – №7. – С.214. 2 Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998. – С.31. З’ясовується історичне значення походів київських князів на Візантію, які під мурами Царгорода вкрили себе невмирущою «грецькою славою». Простежується осмислення цієї спадщини на заломах історичної пам’яті наступних поколінь, її вплив на формування культурно-політичних ідентичностей східнослов’янських на родів та вибір шляхів їх цивілізаційного розвитку. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 5 Константинополь, або як шанобливо величали у середньовічному сло в’ян- сь ко му світі це місто – Царгород, виступаючи міфологізованим локусом царсь- кої і церковної влади, був тим епічним центром, навколо якого циклізували- ся сюжети на тему державно-конфесійного облаштування Slavia Orthodoxa3. У цьому зв’язку вельми претензійною є літописна оповідь про початки Києва, з якого, власне, і виходить історія Русі. Засадничою для середньовічних творців епонімічного міфу про леґендарного полянського князя Кия була міфологема шляху – подорожі останнього до Царгорода. Заперечуючи «низьке» походження Кия, якого сучасники нашого книжника вважали човнярем-перевізником на Дніпрі, літописець, натомість, стверджував: «Аще бо бы перевозникъ Кий то не бы ходил Царюгороду (тут і далі курсив мій – В.Р.); но се Кий княжаше в родe своемь прихо- дившю ему ко царю яко же сказають яко велику честь приялъ от царя при которомь приходивъ цари»4. Таке пов’язання виникнення стольного граду Русі та її правлячої династії узами співпричетності до візантійського імператорського дому мало обґрунту- вати думку про те, що «народження» Київської держави сталося нібито з бла- гословення володаря царгородського престолу – беззаперечного суверена всієї християнської ойкумени. Цій же меті, уважаю, цілком підпорядковано літописну статтю 852 р., якою відкривається датована частина «Повісті временних літ»: «В лeто 6360 индикта 15 день наченшю Михаилу царствовати нача ся прозывати Руска земля о семь бо увидe хомъ яко при семь цари приходиша Русь на Царьгородъ яко же пишется в лeтописа- ньи гречьстeмь тeмже отселе почнем и числа положимъ...»5. Виправа на Константинополь, освячена, що найголовніше, її фіксацією у грецьких хроніках, уявлялася старокиївському книжникові своєрідним актом «визнання» Русі на міжнародній арені, а відтак, і висхідною точкою відліку «іс- торичних фактів», вартих включення до традиційної космологічної картини сві- ту6. Опис походу русі на Царгород, що відбувся у червні 860 р.7 за імператора Михаїла ІІІ, міститься в доповненнях до «Хроніки» Георгія Амартола8. Цю опо- відь було перенесено до «Повісті временних літ» (нею заповнена літописна стат- тя 866 р.) із так званого Початкового літописного зводу, куди, своєю чергою, вона потрапила через посередництво створеного на Русі «Хронографа за великим 3 Чекова И. Художественное время и пространство в летописном повествовании о княгине Ольге в Царьграде // Годишник на Софийския университет «Св.Климент Охридски»: Факултет по славянски филологии: Литературознание. – 1993. – Т.86. – Кн.2. – С.13. 4 Лаврентьевская летопись. – Вып.1: Повесть временных лет // Полное собрание русских лето- писей (далі – ПСРЛ). – Ленинград, 1926. – Т.І. – Стб.10. 5 Там же. – Стб.17–18. 6 Петрухин В.Я. Легендарная история Руси и космологическая традиция // Механизмы куль- туры. – Москва, 1990. – С.103–104. 7 Джерелознавче обґрунтування цієї дати див.: Vasiliev A.A. The Russian Attack on Con stan ti- nople in 860. – Cambridge, 1946. 8 Див.: Истрин В.М. Книгы временныя и образныя Георгия Мниха: Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе: Текст, исследование и словарь. – Т.1: Текст. – Петроград, 1920 [репринт: Die Chronik des Georgios Hamartolos. – München, 1972] – С.511. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 6 В.М.Ричка викладом»9. У Новгородському Першому літописі, де збереглися нашарування По чат кового літопису, про збройну виправу Аскольда на Константинополь не згадується10. Не було імен Аскольда й Діра – гаданих призвідців походу русі на Царгород – також і у грецькому тексті твору Амартола11. Вони внесені в текст од- нієї з груп пізніх списків «Хроніки» з літопису через посередництво «Літописця еллінського й римського», за якими В.Істрін і підготував до видання закінчення «Хроніки» Георгія Амартола12. Візантійський патріарх Фотій, який був свідком облоги Царгорода варвара- ми «з півночі», також не знав імен їхніх вождів. Йому русь уявлялася народом «неславним», якого ромеї навіть і не вважали за народ. До походу на Візантію він був «незвістний – та здобув ім’я, незначний – та став славним, зневажений і бідний – та дійшов високого становища»13. Отже, так само як і для староки- ївського книжника, для константинопольського патріарха напад русі в 860 р. на візантійську столицю означав леґітимізацію Русі на тогочасній міжнародній арені. Однак сам цей акт «дипломатичного визнання»14 отримав, як слушно за- уважив В.Петрухін, принципово відмінну оцінку у Візантії та Русі: «Для Візантії рос – варварський народ, нашестя якого актуалізують есхатологічні пророцтва; для Русі ж поява її імені у грецьких хро- ні ках рівнозначно включенню до всесвітньої історії. Так “далекий” і “незвісний” народ знайшов своє ім’я під стінами Константинополя»15. Періодичні походи перших руських князів на Царгород були продиктовані необ- хід ністю вибороти визнання Русі у християнському світі, показати Візантії, мовля- чи словами патріарха Фотія, «силу своєї руки» та, у такий спосіб, «славним іменем вкри тись». Саме такими були, як уявляється, внутрішні мотиви, що спонукали й князя Олега (882–912 рр.) вирушити у похід на Царгород. Крім професійних вояків, до цієї акції київський «уряд» залучив і народне ополчення, яке рекрутувалося з усіх під владних та союзних йому слов’янських і неслов’янських племен. Коли руська ар- мада наблизилася до столиці Візантійської імперії, ромеї, як сповіщає літописець: «Убояшася и рeша выславше ко Олгови не погоублeи града имемъ ся подать якоже хощеши. и оустави Олегъ воя: И вынесоша eмоу брашно и вино и не приа eго. бe бо оустроeно со отравою. и оубояшася Греции. и рeша нeсть се Олегъ. но святыи Дмитреи посланъ на ны от Бога»16. 9 Творогов О.В. Повесть временных лет и Хронограф по великому изложению // Труды Отдела древ не русской литературы Института русской литературы (Пушкинский Дом) АН СССР. – Ле- нинг рад, 1974. – Т.28. – С.19; Его же. Сколько раз ходили на Константинополь Аскольд и Дир? // Сла вяноведение. – 1992. – №2. – С.55. 10 Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.На- со нова. – Москва; Ленинград, 1950. – С.106–107. 11 Тернавский Ф. Изучение византийской истории и её тенденциозное приложение в Древней Руси. – К., 1875. – Вып.1. – С.108–109. 12 Творогов О.В. Древнерусские хронографы. – Ленинград, 1975. – С.147–159. 13 Цит. за: Грушевський М. Виїмки з джерел до історії України-Русі (до половини ХІ віка). – Л., 1895. – Т.ХІІ. – С.23–24. Порівн.: Mango C. The Homilies of Photius Patriarch of Constantinople // Dumbarton Oaks Studies. – Cambridge, 1958. – Vol.3. – P.83–84. 14 Визначення А.Сахарова. Його інтерпретацію подій 860 р. див.: Сахаров А.Н. «Дип ло ма ти- чес кое признание» Древней Руси (860 г.) // Вопросы истории. – 1976. – №6. – С.33–64; Его же. Дип- ло ма тия Древней Руси. – Москва, 1980. – С.57–59. 15 Петрухин В.Я. Легендарная история Руси и космологическая традиция. – С.105. 16 Лаврентьевская летопись. – Стб.30. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 7 Св.Димитрій, культ якого у Візантійській імперії досяг найвищого роз- квіту за Македонської династії (867–1015 рр.), ушановувався не тільки як му- ченик за віру і цілитель, а насамперед як захисник і небесний покровитель Солуні. У своїх посмертних чудесах солунський воїтель не раз рятував другу візантійську столицю від нашестя полчищ слов’ян та аварів. Через посередни- цтво Кирила (Костянтина) і Мефодія культ цього святого було перенесено на слов’янський ґрунт. Особливу популярність він здобув серед південних слов’ян, зокрема болгар, а від ХІ–ХІІ ст. стрімко поширився й на Русі17. Болгарська до- слідниця В.Типкова-Заїмова вбачає в ототожненні «Повістю временних літ» ки- ївського князя Олега зі св.Димитрієм одне з найбільш ранніх свідчень сприй- няття Руссю ідеї покровительства над нею солунського святого, що, на її думку, надавало тут цьому культу антивізантійського забарвлення18. Іншим дослідни- кам уявлялося більш правдоподібним, що згадане ототожнення з’явилося в лі- топису з недомислу старокиївського книжника, який жив у суспільстві, якому ще бракувало християнської культурної традиції, чи стало наслідком фолькло- ризації реальної події – походу Олега на Солунь. Уважаю, що наш літописець цілком обдумано і свідомо порівнював русь- кого князя-язичника Олега та християнського святого – градозаступника й охоронця всього ромейського царства. Тим самим він відводив Олегу таку ж саму функцію, що покладалася на св.Димитрія. Про це свідчить хрестоматійна оповідь «Повісті временних літ», в якій ідеться про те, як, залишаючи столи- цю Візантійської імперії, київський князь «повеси щит свои въ вратех показуа победу»19. Примітно, що свою перемогу завойовник Олег символічно позначив не ударом меча чи встромлянням списа у містичне «тіло» міста, що символізува- ло б наругу над ним, а вивісив на брамі свій щит – «щит миру»20, який дарував охорону і захист. Таким чином київський володар сиґналізував світу про те, що він приймає це святе місто під своє заступництво. Адже слово «победа» у давни- ну несло у собі ширший спектр значень, ніж сьогоднішнє «перемога» (похідним від нього, зокрема, є російське «победница», тобто «заступниця»)21. Отже, Олег шукав не війни з Візантією, а миру. Чари захоплюючої оповіді старокиївського літописця про вивішування Олегом свого щита на брамі Царгорода виявилися настільки сильними, що у середньовічній і новочасній літературі міцно вкорінилася думка про те, що цей учинок князя був знаковим виявом перемоги його війська та принизливої капітуляції Царгорода. Так, у складеному в Києві на початку 1670-х рр. пер- 17 Бегунов Ю.К. Греко-славянская традиция почитания Дмитрия Солунского и русский духов- ный стих о нём // Byzantinoslavica. – T.XXXVI . – Fasc.2. – Prague, 1975. – P.149–153. 18 Тъпкова-Заимова В. Култът на св.Димитър Солунски и някои въпросы, свързани с визан- тийското културно влияние в балканските и славянските страны // Проблеми на балканската исто- рия и култура. – София, 1979. – С.9–11. 19 Лаврентьевская летопись. – Стб.32. 20 Середньовічна практика вивішування таких «щитів миру» («Fridskioldr») відома за давньоскан- динавськими саґами (див.: Стриннгольм А. Походы викингов. – Санкт-Петербург, 2003). Натомість Г.Магнер доводить, що Олег вивісив на брамі Константинополя не бойовий щит, а щит-дошку з виписаним на ній текстом русько-візантійської угоди (див.: Магнер Г.И. Щит Олега на воротах Константинополя // Вестник Удмуртского университета: История и филология. – 2009. – Вып.2. – С.119–129. 21 Детальніше див.: Данилевский И.Н. Мог ли Киев быть Новым Иерусалимом? // Одиссей: Человек в истории, 1998. – Москва, 1999. – С.143–144; Его же. Повесть временных лет: Гер ме нев- ти ческие основы изучения летописных текстов. – Москва, 2004. – С.152–157. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 8 В.М.Ричка шому друкованому творі зі східноєвропейської історії «Синопсисі», авторство якого приписують професорові Києво-Могилянської колеґії, який згодом став архімандритом Печерського монастиря, Інокентієві Ґізелю, стверджується, що з Олегових часів «тоя ради вины, и потом его времени греки дань даяху россий- ским княземъ»22. Ілюстр.1 Ф.Бруні. Олег прибиває свій щит до воріт Царгорода (альбом «Очерки событий российской истории, сочинённые и гравированные профессором живописи Ф.Бруни», Санкт-Петербурґ, 1839 р.) Ідея присутності щита Олега на брамі Царгорода довго будоражила уяву слов’янських книжників-історіографів, надихаючи їх на пошуки його слідів. Так, польський історіограф Мацей Стрийковський, який у складі посольства А.Тарновського у 1574–1575 рр. відвідав Османську імперію, стверджував, що бачив у Стамбулі на Ґалатських воротах зображення вершника, яке, на його думку, було списане з герба, котрий прикрашав давній Олегів щит23. В іншому 22 Sinopsis, Kiev 1681. Facsimile mit einer Einleitung von H.Rothe. – Köln; Wien, 1983. – S.16. 23 «A ten podobno herb albo scit, między inszymi dawnościami, tym kształtem jakiego dziś Moskiewski używa, jam sam tymi własnymi oczyma widział roku 1575, nad bramą Galatską przeciw Konstatinopolowi, po staroświecku malowany, wioząc się w bacie pro- sto od haków szubienice Wiśniewieckiego pod mury Galatskie, gdzie kletki drewniane stoja, ale tę brame teras zabudowano, tylko przedsię herb, na kształt Moskiewskiej pogoniej malowany, dobre znać» (див.: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – Cz.III. – S.116). Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 9 місці свого твору (за списком із колекції М.Карамзіна), М.Стрийковський додав, що під «гербом» Олега міститься грецький текст, в якому описувалися славетні справи Володимира Святого24. У цих свідченнях «очевидця» – вченого польсько- го хроніста – східнослов’янська еліта вбачала хвилюючу присутність Русі/Росії на берегах Босфору. Так, російський поет К.Рилєєв у своїй поезії «Олег Віщий» (1822 р.), зокрема, стверджував, що цей герой: «[…] в трепет гордой Византии И в память всем векам Прибил свой щит с гербом России К царьградским воротам»25. Грецькі джерела замовчували тріумф Олега. Його похід на Константинополь сучасна наука відносить до 911 р., яким і датується перша русько-візантійська мирна угода. Так званий «вічний мир» укладався греками на тридцять років. Саме такий строк віддаляв угоду Олега й виправу Ігоря 941 р. Не виключено, що тридцятилітній цикл і визначав систему ранніх літописних дат – цей рече- нець розділяє повідомлення «Повісті временних літ» про «початок» Руської зем- лі (6360/852 р.), похід Олега й Ігоря на Київ (6390/882 р.) та угоду Олега з гре- ками (6420/911 р.)26. Стосунки з Візантією для «варварських» народів тогочасного світу були, за визначенням Д.Оболенського, жаданою честю27. Давньоруська державність, так само як і державності православних південних слов’ян, уявлялася стародавнім книжникам як похідне від Візантії, як результат переміщення звідти матеріаль- них цінностей, «трофеїв-дарів», царственої сили та влади28. Прилучення до са- кральних цінностей Царгорода й переміщення звідти до Києва якоїсь їх, бодай незначної, частини вивищувало державний статус Русі29, принаймні в її влас- них очах. Ось чому візантійські походи київських князів кінця ІХ–Х ст. були ви- значальним ритмом руських державотворчих процесів. На відміну від свого діда й батька – Ігоря Старого та Святослава Славного – князь Володимир не ходив під мури Константинополя. Цю роботу зробили за нього 6 тис. варязьких найманців. Вони допомогли візантійському імперато- рові Василієві ІІ придушити заколот його ворогів і виграти важливу битву у квітні 989 р. Корсунь (античний Херсонес на узбережжі Чорного моря) замі- нив Володимирові ідеальну ціль воєнних виправ перших руських князів – сам Царгород. Початок літописного опису походу Володимира на Корсунь до- 24 Див.: Карамзин Н.М. История государства российского в 12-ти томах. – Москва, 1989. – Т.1. – С.258. 25 Рылеев К.Ф. Полное собрание сочинений. – Москва; Ленинград, 1934. – С.123. 26 Петрухин В.Я. «Начало Русской земли» в Начальном летописании // Восточная Европа в исторической ретроспективе: К 80-летию В.Т.Пашуто. – Москва, 1999. – С.225. 27 Оболенский Д. Византийское содружество наций: Шесть византийских портретов. – Москва, 1998. – С.306. 28 Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. – Санкт-Петербург, 1995. – С.24. 29 Чекова И. Фолклорно-епически парадигми в повествованието за княз Олег и основането на Киевска Рус в староруските летописи // Годишник на Софийская университет «Св.Климент Ох рид - с ки»: Факултет по славянски филологии: Литературознание, 1994. – Т.87. – Кн.2. – С.78–79. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 10 В.М.Ричка слівно збігається з початком опису леґендарного походу Олега на Візантію30. Сюжетна канва цього літописного сюжету символічно окреслює шлях набуття Володимиром віри і царственої влади. Візантійський Херсон (Корсунь) і його субститут – Царгород символізували витоки й оплот християнської віри, яку по- трібно не смиренно прийняти від греків як дар, а відвоювати в нелегкій борні. Цю ідею давньоруські книжники розвинули в оповіді про довготривалу обло- гу міста, її труднощі та винахідливість Володимира, який, перетнувши труби, по яких до обложених корсунян надходила вода, змусив останніх відчинити брами. Заволодівши градом, Володимир із невгамовним войовничим запалом про довжує стукати у «грецькі двері»: «Посла Володимеръ ко цареви Василью и Костeнтину глаголe сице се град ваю славныи взях слышю же се яко сестру имата де- вою да аще нe не вдаста за мe створю граду вашему якоже и сему створих»31. Воєнне щастя «варварського вождя» визначають трофеї нової віри, що діста- лися йому разом із престижним призом – рукою «грецької царівни». Корсунський похід Володимира Святославича завершився одруженням київського володаря та хрещенням Русі. Це означало, що з ватажка «варварів» князь перетворив- ся на респектабельного християнського володаря, а його країна стала повно- правною державою в колі візантійської співдружності християнських народів. Церковна й культурна візантинізація східних слов’ян поклала початок довго- тривалому впливу Візантії на історію Східної Європи, що був відчутний не тіль- ки за доби середньовіччя, але й раннього нового часу. Процес відлучення слов’ян від «материнських грудей» Візантії, за об- разним висловом І.Шевченка, спливав повільніше, ніж в інших її культур- них сателітів – для них змагатися з Візантією завжди означало наслідувати її32. Ось чому історична, а надто суспільно-політична думка східнослов’янсь- ких народів (російського й українського) вперто нав’язувалася знову ж таки до своїх візантійських джерел, незважаючи на те, що імперія загинула, а її столиця опинилася в руках завойовників. Візантійська держава продовжу- вала уявлятися джерелом «всякого благочестя і навчителькою законодавства та святості»33. У другій половині ХV ст., після завоювання османами Балкан і падіння Константинополя, Велике князівство Московське залишилось останньою неза- лежною країною православного світу. Ці політичні реалії і покликали до життя ідею її духовної першості. Прагнучи забезпечити Москві значуще місце у світо- 30 Корсунська експедиція мала місце 989 р. (див.: Poppe A. The Political Background to the Bap- tism of Rus’: Byzantino-russian relation between 988–989 // Dumbarton Oaks Papers. – Washington, 1976. – Vol.30. – P.209–211; Idem. The Christianization and Ecclesiastical Structure of Kyivan Rus’ to 1300 // Harvard Ukrainian Studies, 1997. – Vol.XXI. – №3/4. – P.322–327; Поппе А. Візантійсько-ру сь- кий союзницький трактат 987 р. // Український історичний журнал. – 1990. – №6. – С.20–33), проте звістка про цю подію в літописі вміщена під 988 р. 31 Лаврентьевская летопись. – Стб.109–110. 32 Шевченко І. Візантія і слов’яни // Його ж. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку ХVІІІ ст. – Л., 2001. – С.17. 33 Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. – Санкт-Петербург, 1908. – Т.6. – Прил. №5. – Стб.25–26. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 11 вій історії та у світі «правдивої віри», тамтешні церковні й політичні ідеологи стверджували, що відтепер єдиною твердинею православної віри є «Руська зем- ля – Новий Ізраїль», мовляв, Візантія рухнула, а «наша российская земля, Божиею милостию и молитвами Пречи- стыя Богородица и всех святых чудотворец, растет и младеет и возвышается. Ей же, Христе милостивый, даждь расти и младети и разширятися до скончания века»34. Пам’ять про походи київських князів на Візантію надихала книжників-істо- ріографів Московського царства на створення циклу леґенд, в яких умотивову- валася законність претензій його правителів на осяяну царгородською славою спадщину київських володарів. Так, «Сказання про князів владимирських» – пам’ятка першої третини ХVІ ст. – містить переказ про переможний похід ки- ївського князя Володимира Всеволодовича Мономаха на Візантію, у результаті якого той отримав від імператора «царські» інсиґнії: «И от того времени князь велики Володимиръ Всеволодовичъ на- речеся Манамах и царь великий великия Россия, и от того часа тъм венцъм царским, что присла велики царь греческии Констян- тин Манамах, вънчаются вси великие князи Владимерския, егда ставятся на великое княжение русское, якоже и сие волныи и са- модержац царь великия Россия Василей Ивановичь вторыйна – десять по колъну от великого князя Володимире Манамаха, а от великого князя Рюрика 25-е колено, и братья его Ивановичи и Андреевичи»35. Про походження цих реґалій сповіщає також Никонівський літопис: «Того же лета (6622/1114 – В.Р.) начя Владимир советовати с бояры своими, хотя ити на Царьград […]. Тогда же бе во Царьгра- де царь Костянтин Маномах, а в то время имея брань с Пърсы и с Латынею; и посла царь Констянтин к великому князю Владими- ру Неофита, митрополита Ефесскаго, и с ним два епископа Ми- тилинска и Милитинска, и стратига Антиохийска, и августолиа Александрийска, игемона Иерусалимска Еустафья, и посылает с ними к великому князю крест от животворящего древа, и снем от своеа главы венец царский, иже именуется Манамахова шапка, и крабицу сердоликову, из нея же Август, царь Римский веселяше- ся, и чепи златыа и иные многие царьские дары. И приде Неофит митрополит и с епископы к великому князю Владимеру, и нача молити от царя великого князя: “Просит царь от твоего благоро- дия мира и любве, да церкви Божия без мятежа будуть и все пра- вославме в покои пребудет, под сущею властию нашего царства и твоего великого самодръжавства Великиа Руси, да нарицаешися отселе боговенчаный царь”. Венчан сим царьским венцом рукою святейшего митрополита кир Неофита и с епископы, и от того вре- мене князь велики Владимир Всеволодовичь наречен Манамах 34 Див.: Попов А. Изборник статей, внесённых в хронографы русской редакции. – Москва, 1869. – С.87. 35 Сказание о князьях владимирских // Жданов И. Русский былевой эпос: Исследования и ма- териалы. – Санкт-Петербург, 1895. – С.603. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 12 В.М.Ричка и царь великиа Русиа, и пребысть с царем Константином прочая времена в мире и любве; и оттоле тем царьским венцом венчают- ся вси великие князи Владимирские, егда ставятся на великое княжение»36. Царгородська спадщина київських князів стала особливо актуальною у зв’язку з підготовкою зведення у царську гідність Івана Грозного. 16 січня 1547 р. 16-річний великий князь Іван IV Васильович урочисто вінчався на цар- ство. В основу церемонії було покладено «Чин поставлення» на Велике князів- ство Московське онука Івана ІІІ – Дмитра Івановича37. Проте, «Чин вінчання» на царство Івана IV було розроблено більш детально. Для обґрунтування його пра- ва на це на підставі другої частини «Сказання про князів владимирських» було написано вступ38. Новизною в ньому вирізнялася тільки назва («Поставление великих князей русских»), а далі майже дослівно переказувалася леґенда про здобуття Володимиром Мономахом «царського вінця» та його вінчання39. За спостереженнями А.Хорошкевич, після вінчання Івана Грозного на цар- ство топікою дипломатичного листування стали уявлення про те, що набут- тя ним царського титулу відповідало давній історичній традиції руських/ки- ївських правителів, через що він і йменується царем, подібно до Володимира Великого, «иже крестил Русскую землю», та Володимира Мономаха, який «на греческих царех дань имаху»40. Згадки про знаменитих київських «предків» Івана – князів Ігоря й Олега, Святослава, його сина Володимира та Володимира Мономаха, які уславили себе переможними походами, часто зустрічаються в новгородському і московському літописанні, а також у посланні самого Грозного до А.Курбського 1564 р. Так, архієпископ Великого Новгорода і Пскова Пимен у складеному ним у січні 1563 р. посланні до Івана Грозного («Послание Пимина архиепископа Великаго Новаграда къ благочестивому царю и великому кня- зю Ивану Васильевичю божиею милостию государю всеа Руси самодержьцу под град Полтескъ, еже побарати храбрe противу безбожныя Литвы и прескверныхъ Лютор за имя господне и за святыя церкви и за богомъ порученную ему держа- ву от всемогущия его десница Рускаго царствия»), вітаючи царя з перемогою, із- поміж іншого зазначав: «Ты же убо, о боговенчанныи царю, не яко наимник, но яко ис- тин нныи пастырь подщися православие от невeрных свободити и церкви разоренныя соградити и велелeпиемъ образа Христова украсити их в первое достояние, а господь богъ укрепит тя и по- может ти и все твое христолюбивое воинъство да утвердит. […] 36 Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновской летописью // ПСРЛ. – 1965. – Т.ІХ. – С.144. 37 Див.: Барсов Е.В. Древнерусские памятники венчания царей на царство в связи с гречески- ми их оригиналами: Чин поставления на великое княжество князя Димитрия Иоанновича, внука великого князя Иоанна III Васильевича // Чтения в Императорском обществе истории и древно- стей российских при Московском университете (далі –ЧОИДР). – 1883. – Кн.1. – С.32–38. 38 Дмитриева Р.П. Сказание о князьях владимирских. – Москва; Ленинград, 1955. – С.116. 39 Див.: Барсов Е.В. Древнерусские памятники венчания царей на царство в связи с греческими их оригиналами: Поставление великих князей русских, откуду бe и како начаша ставитися на вели- кое княжество святыми бармами и царским венцом в лeто 6403 // ЧОИДР. – 1883. – Кн.1. – С.39–41. 40 Хорошкевич А.Л. Россия в системе международных отношений середины XVI в. – Москва, 2003. – С.165. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 13 Такоже бы и нынe тебe государю богъ подаровал, яко благочести- вому и равноапостольному великому государю Констянтину, иже крестомъ честнымъ победи мучителя Максентия и многа исправ- ления церквамъ божиим передав. Такоже и преже бывшим во времена своя прародителемъ твоимъ, великимъ княземъ, иже не точию обороняху росиискую землю, но иныя страны приимаху под себе, их же глаголю Игоря и Святослава и Владимира, иже и на греческих царeх дани имаху»41. Особливо яскраво ця думка розвивалася в «Казанській історії», укладеній у часи правління Івана Грозного. Останній, як ідеться в її 49-й главі («Совeт з боляры своими царя и великаго князя о Казани»), «ревнуя прадедомъ своимъ, великому князю Свeтославу Иго рe- вичю, како тои многажды греческую землю плени, столь далeче ему сущи отъ руския земля растоянием, и дани великия со Ца ряг- ра да ималъ со благородныхъ грекъ, победившиихъ Трою предив- ную и прегордаго царя перского Скераска. Тои же велики князь Святославъ по Дунаю стоящихъ 80 городов болгарскихъ взя. По- ревновавъ же сыну его во благочестии сиявшему, православному и великому князю Владимиру и державу свою русскую землю свя- тымъ крещениемъ просвeтившему, како взя велики градъ Кор- сунь, и ины земля, многия языцы работаху ему, дани дающе, и надо всеми враги его рука бe высока. Велми же позавиде и Вла- димеру Манамаху, како же и тои подвижеся на греческаго царя Конъстянътина Маномаха великим ополчением ратным»42. Наслідком походу київського князя Володимира Всеволодовича стало отри- мання ним знайомих уже нам «царських дарів», надісланих до Києва візантій- ським імператором. «И сея ради вины великыи князь Владимер, прадедъ мои, – стверджують укладачі «Казанської історії» вустами Івана Васильовича, – царь Манамах наречеся, от него же и мы прияхом цари нарицатися, венца ради и порфиры и скифетра Костянтина царя Манамаха»43. На основі аналізу цього тексту М.Плюханова вмотивовує, що визначальною для нього була така думка: «Попередні руські князі царювали й суть їхнього царювання по- лягала у взятті великих міст. У ряд таких перемог і в ряд давніх походів на Царгород мало стати взяття Казані. Отже, воцарінню передують походи князів на Казань, казанській перемозі переду- ють походи князів на Царгород, що призвели до отримання цар- ських знаків. Передісторія воцаріння міняється місцями з пе- редісторією казанського взяття. Завдяки чому здобуття Казані набуває значення акта воцаріння»44. Чималу увагу постаті «боговінчаного царя» Володимира Мономаха приді- ляє складена на початку 1560-х рр. «Степенна книга». Цей київський князь, як стверджується в ній, 41 Лебедевская летопись // ПСРЛ. – Москва, 1965. – Т.ХХІХ. – С.307. 42 История о Казанском царстве (Казанский летописец) // Там же. – Москва, 1903. – Т.ХІХ. – Стб.99–100. 43 Там же. – Стб.100–101 (порівн.: Стб.381–382). 44 Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. – С.187. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 14 В.М.Ричка «всюду прослы въ храбрости и побeдахъ, еже всeмъ странамъ имени его трепетати, и во всeх земляхъ изыде слухъ его. Его же ради мужества и греческаго царя Костянтина Манамаха діядиму и венець и крестъ Животворящаго Древа пріемъ и порамьницу царскую и крайбіцу сердоличьную, изъ нея же весляшеся иногда Август, кесарь римскій, и чeпь златую аравійскаго злата и иные многия царские почести въ дарeхъ пріятъ мужества ради своего и благочестия. И не просто рещи таковому дарованию не от человeк, но Божіим неизреченннымъ судьбамъ претворяющее и преводя- ще славу греческаго царства на російского царя. Вeнчан же бысть тогда в Кіевe тeмъ царским веньцемъ во святей велицей собор- нeй и апостольстeй церкви отъ святeйшаго Неофита, митрополита ефескаго и отъ прочихъ святитель митулинскаго и милитійскаго, вкупe съ митрополитомъ пришедшихъ отъ Царяграда, и оттоле боговeньчанный царь нарицашася въ російскомъ царствіи»45. Віру у харизму київського князя, освяченого візантійськими інсиґніями, було опредметнено винайденими в Москві знаками влади, що демонстрували своє «київське походження». Такою стала відома «корона» московських царів – так звана «шапка Мономаха». Виготовлена в 1330-х рр. для татарського хана, її наприкінці ХVІ ст., мовлячи словами Е.Кінана, «перейменували чи перехрес- тили, додавши хреста, і виписали новий паспорт – підтасовану леґенду, яка пов’язувала її з Константаном Мономахом»46. Цей атрибут церемонії вінчання на царство московських володарів уперше згадано у чині поставлення на вели- ке княжіння в 1498 р. Дмитрія Івановича, онука великого московського князя Івана ІІІ, включеного до літописного зводу 1518 р.47 Ця пам’ятка в редакції, що посилювала «царську тему», ввійшла й до літописного зводу 1520 р.48 Більш детально тема розвивається у хронографах. Наприклад, в одно- му з московських хронографічних списків міститься вказівка на те, що похо- ду Володимира Мономаха на Царгород передували виправи київських князів більш раннього часу: «Великий князь Владимир Всеволодович, нача советовати со княз- ми своими и с бояры, хотя идти на Царьград, глаголя: “Егда аз есмь юнейший прежь мене державствовавших и хоругви правящих ски- петра великия Россия, яко той великий князь Олег ходил на Царь- град и дань велику на вся воя своя взял и здров возврвтися […] а мы есмы Божию милостию настолницы прародителей своих”». Унаслідок завоювання Царгорода – символічно заповідженої Володимирові його попередниками на київському престолі місії, він став «отселе боговенчаный царь великия Россия»49. 45 Книга Степенная царского родословия, часть первая // ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1908. – Т.ХХІ, первая половина. – С.188. 46 Кінан Е. Російські історичні міти. – К., 2003. – С.19. Ширше див.: Жилина Н.В. Шапка Мономаха: историко-культурное и технологическое исследование. – Москва, 2001. 47 Синицина Н.В. О происхождении понятия «шапка Мономаха» (к вопросу о концепциях рим- ско-византийского преемства в русской общественной мысли XV–XVI вв.) // Древнейшие государ- ства на территории СССР: Материалы и исследования, 1987 г. – Москва, 1989. – С.189–196. 48 Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновской летописью. – С.144. 49 Попов А. Изборник статей, внесённых в хронографы русской редакции. – С.21–23. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 15 Про глибоке вкорінення й розвиток цих уявлень свідчило оздоблення мо- лельного царського місця. Так званий «Мономахів трон» був установлений у вересні 1551 р. в Успенському соборі Московського Кремля для першого ро- сійського царя Івана Грозного. Цю кубоподібну споруду прикрашали чотири ба- рельєфні панно, монументальні композиції на яких відтворюють епізоди випра- ви Володимира Мономаха проти Візантії, його перемогу у Фракії над військами візантійського імператора Константина Мономаха та передачу останнім (дар- ма, що він помер за 58 років до сходження Володимира Всеволодовича на київ- ський престол) київському князеві царських реґалій. На лівих дверях цієї спо- руди було вирізьблено напис: «В лeто 6496, а от великаго и блаженнаго князя Володимира чет- вертое колѣно правнука его, князь великии Владимиръ Всеволо- довичь Манамахъ, тои убо царь и Манамах прозвася от таковыа вины. Егда на великомъ княжении сeде в Киевe, совeт творяше съ князьями своими, и боля ры и вельможами, глаголя: “Егда азъ есмъ юнeишии прежде мене державствовавшихъ и хоруви правящыхъ скипетра великиа Росия, яко же великии князь Олегъ ходил и взялъ съ Цариграда велию дань на вся воя своя, и здравъ възратися восвоаси, и потомъ князь великии Всеславъ Игоревичь ходилъ и взялъ на Константинe градe тяжчаишую дань, а мы есмы Божиею милостию настолницы прародителеи своих и отца моего великого князя всеволода Ярославича и наслeдницы тоя же чести от Бога сподоблени. Нынe убо съвeта ищу о васъ, моеа полаты князеи, и боляръ, и воеводъ, и всего над вами христолю- биваго воиньства. Да превознесется имя святыя и живоначялныя Троицы вашеа храбрости могутствомъ Божиею волею с нанашим повелeниемъ”. Отвещаста же великому князю Владимиру Всево- лодичю князи, и боляре, и воеводы его, рeшя: “Сердце царево в руцe Божиии, яко же писано есть, а мы есмы в твоеи воли, гос- подаря нашего по Бозe”. Великии князь Владимиръ собирает воеводы благоискусныа и многоразумныа и поставляет чинона- чялники над различными воиньствы – тысущники, и сотники, и пятдесятникы над различными борениа, и съвокупи многиа тысущя воиньства, и отпусти их Фракию Царяграда области, и плeнишя ихъ доволно, и возвратишяся съ многымъ богатствомъ во мнозe здравии восвояси»50. У своїх стосунках із Москвою грецькі ієрархи також не могли обійтися без звернення до візантійської спадщини. Не заперечуючи право Москви на присво- єння нею колишнього титулу Царгорода – «Новий Єрусалим», вони тим часом твердо трималися думки про те, що Константинополь – «Старий Єрусалим» – не втратив своєї святості. Так само й московські книжники-історіографи були певні, що Царгород не загинув безповоротно. Оплакуючи падіння Константинополя, укладачі «Хронографа» 1512 р. стверджували, що там усе ще жевріє вогнище християнського благочестя і висловлювали сподівання на прийдешнє оновлен- ня Царгорода51. 50 Соколова И.М. Мономахов трон: Царское место Успенского собора Московского Кремля. – Москва, 2001. – С.61–63, 65–66. 51 Русский хронограф // ПСРЛ. – Т.ХХІІ. – Ч.1: Хронограф редакции 1512 г. – С.460. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 16 В.М.Ричка Щедро осипаючи московських правителів імператорськими й біблійними титулами, грецькі ієрархи вкладали у ці лестощі сподівання на визволення з турецького ярма. Поширювані ними «пророцтва» про визволення Царгорода «північним православним володарем» знаходили відгомін у московській літе- ратурі. Так, вельми популярною стала «Історія про взяття Царгорода» Нестора Іскандера, що містила віщування про майбутнє оновлення Царгорода: «Русский родъ съ прежесоздательными всего измаилтя победът и Седмохолмаго прии- мутъ съ прежезаконми его и в немъ вцарятся»52. У XVII ст. Москва почала все більше цікавитися долею східного православ’я та святинь Царгорода. Зокрема, цар Олексій Михайлович виявляв вели- кий інтерес до напучувань православних ієрархів Сходу, які закликали його стати на захист усіх православних народів і відвоювати «свою спадщину» – Константинополь53. Відтоді ідея «звільнення» Царгорода дедалі більше оволоді- вала помислами російських книжників, проникла у фольклор і, зрештою, стала визначальним чинником державної політики Росії: «Прагнення звільняти Царгород перетворилося поступово на на- ціональну “нав’язливу ідею”, що виринала на поверхню в епохи криз і катастроф. Смисл та характер цієї ідеї неможливо збагну- ти, якщо не згадати про глибинну міфопоетичну потребу мати Царгород живим і вільним, щоби, оволодівши ним, оволодіти істинною царственістю та набути державно-історичного благопо- луччя»54. Наприкінці XVII ст. країнами Європи ширився поголос, буцімто москов- ський цар Петро І запевнив англійського короля, що 1700-й рік він зустрічати- ме у соборі Св.Софії в Константинополі55. Згодом тема завоювання росіянами Стамбула набула свого, сказати б, літературного оформлення у так звано- му «Заповіті Петра Великого»56. Одним із засадничих пунктів цього вправ- но сфабрикованого «документа» був заклик якомога ближче просуватися до Константинополя та Індії, мовляв, той, хто володітиме ними, пануватиме в усьому світі. Утім, у правлячих колах Росії ХVІІІ ст. справді виникали плани завоюван- ня Константинополя. Вони актуалізувалися за правління Анни Іоанівни під час російсько-турецької війни 1736–1739 рр. та, особливо, за Катерини ІІ, яка 52 Там же. Порівн.: «Повесть о Царьграде», чтение акад. И.И.Срезневского // Учёные запи- ски Второго отделения Академии наук. – Кн1. – Санкт-Петербург, 1854. – С.132–133; Повесть о Царьграде (его основании и взятии турками в 1453 г.) Нестора Искандера: Сообщил архимандрит Леонид. – Санкт-Петербург, 1884. 53 Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000. – С.445. 54 Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. – С.175. 55 Шевченко І. Візантія і слов’яни. – С.113. 56 Інспірований Наполеоном із метою антиросійської пропаґанди напередодні війни 1812 р. «заповіт» уперше було оприлюднено чиновником французького міністерства закордонних справ Ш.-Л.Лезюром у виданій того ж року в Парижі його книзі «Про розвиток російської держави від заснування до початку XIX ст.» («Des progress de la puissance russe deouis son origine jusqu’au commencement du XIX siecle»). У цьому документі, який, за твердженням Ш.-Л.Лезюра, зберігався в особистому архіві російських царів, було викладено таємні експансіоністські плани Росії, зокрема вигнання турків з Європи і захоплення Константинополя (див.: Данилова Е.Н. «Завещание» Петра Великого // Проблемы методологии и источниковедения истории внешней политики России. – Москва, 1986. – С.213–279; Мезин С.А. «Завещание Петра Великого»: исторические мифы и рос- сийская реальность // Российская история. – 2010. – №5. – С.18–27). Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 17 планувала наново заснувати Гре ць ку імперію, що нею мав пра ви ти з Цар го рода її онук, відповідно хре ще ний Константином57. У Цар ському Селі, неподалік від свого палацу, ім пе ратриця наказала звести місто з промовистою назвою Конс- тан тин го род. Його окрасою стала церква Софії Премудрості, де зберігали ся пра- вос лавні візантійські святині – частина Живодайного Хреста, вивезена з острова Родос чудот ворна ікона Пре святої Богородиці та дес ниця Іоанна Хрестителя58. Манлива примара Царгоро да пронизувала суспільно-політичну дум ку Ро сії ХІХ – початку ХХ ст. На переконання багатьох тодішніх мислителів, уче- них і літераторів, заволодіння цим містом – «велика місія» Росії. До цього закли- кав, наприклад, Ф.Тютчев: «Вставай же, Русь! Уж близок час! Вставай, христовой службы ради! 57 Зорин А. Кормя двуглавого орла… Русская литература и государственная идеология по- следней трети XVIII – первой трети XIX вв. – Москва, 2004. – С.34–36. 58 Полное собрание исторических сведений о всех в древности и ныне существующих мона- стырях и примечательных церквах в России: Составлено из достоверных источников Александром Ратшиным. – Москва, 1852. – С.489. Ілюстр.2 Собор Св.Софії, сучасний вигляд (Стамбул, фото В.Рички й О.Толочка) Укр.іст.журн. – 2012. – №4 18 В.М.Ричка Уж не пора ль, перекрестясь, Ударить в колокол в Царьграде?» Константинополь у візії поета й дипломата був такою ж столицею Росії, як Москва і Санкт-Петербурґ: «Москва и Град Петров, и Константинов Град – вот царства Русского заветные столицы!»59. Відомий російський письменник Ф.Достоєвський у червні 1876 р. стверд- жував: «Константинополь – чи то рано, чи пізно, має бути нашим […] в ім’я чого ж, в ім’я якого морального права могла б Росія шукати Константинополь? Спираючись на які вищі цілі могла б вимагати його від Європи? А ось саме – як очільниця православ’я, як покро- вителька й охоронниця його, – роль, визначена їй ще від Івана III, котрий на знак її поставив царгородського двоголового орла вище за давній герб Росії, яка, проте, означилася вже безсумнівно лише після Петра Великого, коли Росія почула у собі силу виконати своє призначення, а фактично вже й стала справжньою та єдиною покровителькою православ’я і народів, що його сповідують»60. Філософ М.Данилевський виступав за об’єднання всіх православних слов’ян у Всеслов’янську федерацію на чолі з Росією та зі столицею у Константинополі. У своїх публіцистичних статтях, опублікованих у листопаді 1877 р. в «Русском мире», він, зокрема, доводив: «Константинополь має бути містом, спільним для всього право- славного та слов’янського світу, центром Східнохристиянського союзу. У цій іпостасі він, отже, належатиме й Росії, найпершо- му члену цього союзу, проте не буде включений у безпосередній склад її державного тіла»61. Полемізуючи на сторінках свого «Щоденника» з М.Данилевським, Ф.Дос- тоє в ський заперечив думку останнього про те, що Константинополь повинен стати загальним надбанням православних слов’ян: «Як може Росія брати участь у володінні Константинополем на рівних підставах зі слов’янами, якщо Росія їм нерівна у всіх розу- міннях – і кожному народцеві окремо й усім їм разом узятим? […] Константинополь має бути нашим, завойованим нами, росіяна- ми, у турок та залишатися нашим навіки вічні. Одним нам він по- винен належати, а ми, звісно, володіючи ним, можемо допустити в нього й усіх слов’ян, і кого схочемо ще понад те, на найширших підставах, але це вже буде не федеративне володіння спільно зі слов’янами містом»62. 59 Тютчев Ф. Лирика. – Москва, 1965. – Т.1. – С.118. 60 Достоевский Ф.М. Дневник писателя 1876 г. // Его же. Полное собрание сочинений: В 30 т. – Ленинград, 1981. – Т.ХХІІІ. – С.48–49. 61 Данилевский Н.Я. Константинополь // Его же. Горе победителям: Политические статьи. – Москва, 1998. – С.112. 62 Достоевский Ф.М. Дневник писателя за 1877 год. («Константинополь должен быть наш» – возможно ли это?) // Его же. Полное собрание сочинений. – Т.ХХVI. – Ленинград, 1984. – С.83. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства 19 Натомість В.Соловйов заявляв про своє неприйняття «деспотичної», «на- півазіатської Візантії». На його думку, через роз’єднання з Європою, вплив монґолів і візантинізму в Московській державі склався духовний та життє- вий лад, який аж ніяк не можна назвати істинно християнським. Цей лад мав релігійну основу, проте вся релігія зводилася тут тільки до правовірності та обрядового благочестя, що не накладали жодних моральних зобов’язань. За візантійським розумінням, засвоєним Москвою, від більшості людей, від цього християнського суспільства не було потрібно нічого, крім такої віри63. Засуджуючи настрої деяких своїх сучасників, котрі вважали істинною метою російської національної політики завоювання Константинополя, В.Соловйов задавався питанням: «Із чим, в ім’я чого можемо ми вступити в Константинополь? Що можемо ми принести туди, окрім язичницької ідеї абсолют- ної держави, принципів цезарепапізму, запозичених нами від греків і які вже згубили Візантію? Ні! Не цій Росії, якою ми бачимо її тепер, Росії, що зрадила кращі свої спогади, уроки Володимира та Петра Великого, Росії, охопленій сліпим на- ціоналізмом і непогамовним обскурантизмом, не їй оволодіти колись Другим Римом та покласти край фатальному східному питанню. Якщо через наші помилки це питання не може бути розв’язане до більшої нашої слави, воно буде вирішене до біль- шого нашого приниження»64. В українській публіцистиці і суспільно-політичній думці кінця ХІХ– ХХ ст. також звучали візантійські мотиви. Обговорювалися, зокрема, наслід- ки цивілізаційного впливу Візантії на долю Русі-України. На відміну від українських православних авторів XVII ст., які, демонструючи у своїх творах вірність візантійським джерелам віри, знаходили у царгородській спадщині київських князів певну престижність своїх першовитоків, поняття «Сходу», тобто Візантії, на зламі ХІХ–ХХ ст. набуло в очах українців неґативного за- барвлення. Так, на думку історика С.Томашівського, вибір київського князя Володимира став трагічною, епохальною помилкою, адже через прийняття християнства за східним обрядом Русь прирекла себе на духовний застій і безплідність та відітнула собі шлях до того, щоби стати повноправним членом європейської спільноти65. Полемізуючи з подібними цивілізаційними схемами, І.Лисяк-Рудницький натомість стверджував: «Пересадження багатої грецько-візантійської культури [...] на сприятливий ґрунт молодої слов’янської країни дало спонуку до швидкого культурного розквіту Київської Русі, яким вона себе прирівняла до відносно найбільш розвинених частин того- часної Європи. Правда, візантійство, незважаючи на весь свій блиск і вишуканість, на довшу мету зраджувало деякі разючі 63 Соловьёв В.С. Собрание сочинений. – Т.V. – Санкт-Петербург, 1908–1911. – С.164. 64 Соловьёв В.С. Русская идея // Его же. Сочинения в двух томах. – Т.2. – Москва, 1989. – С.226–227. Порівн.: Его же. Византинизм и Россия // Там же. – С.577. 65 Томашівський С. Вступ до історії церкви на Україні // Записки Чину св.Василія Великого. – Жовква, 1932. – Т.ІV. – Вип.1/2. – С.119. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 20 В.М.Ричка прояви кволості. Воно було радше статичним, і йому бракувало того надзвичайного динамізму й творчої снаги, що їх латинське християнство розгорнуло після 1000 р., у романську й ґотичну епохи». Русь, хоч і перебувала у церковній залежності від Царгорода, проте аж ніяк не була духовно ізольованою та вороже налаштованою супроти латинського Заходу. Вона, на думку історика, «поєднувала переважно східну, греко-візантій- ську релігійну й культурну традицію, з переважно західною суспільною та по- літичною структурою [...], політичний візантинізм залишився цілком чужий Київській Русі»66. Візантинізм, на думку Є.Маланюка, «містив у собі яди, притаманні кожній пізній, секундарній і епігонізуючій культурі: там уже затиралося національне обличчя культури і денатурувався її дух. Візантинізм був, сказати б, “інтерна- ціональний” з усіма прикрими наслідками цієї властивості»67. Оця інтернаціо- нальність візантійської культури буцімто й переш код жала по риванню України до усамостійнення та її єднанню з Європою. На відміну від російських слов’янофілів, які вбачали у візантинізмі не мерт- вий вантаж минулого, а живе сьогодення й майбутнє68, новочасні українські мис- лителі знехтували візантійською спадщиною, адже не хотіли бути «Сходом» – частиною візантинізованої Росії. 66 Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Його ж. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т.1. – С.7–8. 67 Маланюк Є. Нариси історії нашої культури // Його ж. Книга спостережень. – К., 1995. – С.105. 68 Див., напр.: Леонтьев К. Византизм и славянство // В поисках своего пути: Россия между Европой и Азией. – Москва, 1997. – С.303. Ascertained in the article the historical importance of marches to Byzantine Empire that were headed by Kyivan princes. Under the walls of Tsarhorod they covered themselves with the everlasting “Greek Glory”. The author retraces the comprehension of this inheritance on the refractions of historical memory of next generations, its influence on the formation of cultural-political identities of the nations of Eastern Slavs and choice of the ways of their civilized evolution.

Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства

Репозитарії

Схожі ресурси