Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії
З’ясовуються деякі нові тенденції розвитку української історіографії доби незалежності стосовно дослідження зарубіжної історії. Розглядається діяльність провідних вітчизняних істориків, наукових осередків та історичних шкіл, аналізуються основні напрями і тематика студій, найважливіші праці зі всес...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2012 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106215 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 120-134. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106215 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Калакура, Я.С. 2016-09-21T13:18:04Z 2016-09-21T13:18:04Z 2012 Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 120-134. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106215 З’ясовуються деякі нові тенденції розвитку української історіографії доби незалежності стосовно дослідження зарубіжної історії. Розглядається діяльність провідних вітчизняних істориків, наукових осередків та історичних шкіл, аналізуються основні напрями і тематика студій, найважливіші праці зі всесвітньої історії з погляду україноцентризму. Виокремлено прогалини, сформульовано актуальні завдання для подальшого вивчення зарубіжного світу. Cleared up in the article are certain new tendencies of the Ukrainian historiography at the time of independence regarding the foreign history. Author considers the activity of lead Ukrainian historians, scientific centres and historical schools; analyses the main directions and themes of studies, the most important works on world history in terms of Ukraine-centrism. The gaps are marked out; the actual issues for the future researches of the foreign world are formulated. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Методологія. Історіографія. Джерелознавство Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії Foreign World as the Subject of Modern Ukrainian Historiography Researching Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| spellingShingle |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії Калакура, Я.С. Методологія. Історіографія. Джерелознавство |
| title_short |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| title_full |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| title_fullStr |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| title_full_unstemmed |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| title_sort |
зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії |
| author |
Калакура, Я.С. |
| author_facet |
Калакура, Я.С. |
| topic |
Методологія. Історіографія. Джерелознавство |
| topic_facet |
Методологія. Історіографія. Джерелознавство |
| publishDate |
2012 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Foreign World as the Subject of Modern Ukrainian Historiography Researching |
| description |
З’ясовуються деякі нові тенденції розвитку української історіографії доби
незалежності стосовно дослідження зарубіжної історії. Розглядається діяльність провідних вітчизняних істориків, наукових осередків та історичних шкіл, аналізуються основні напрями і тематика студій, найважливіші праці зі всесвітньої історії з погляду україноцентризму. Виокремлено прогалини, сформульовано актуальні завдання для подальшого вивчення зарубіжного
світу.
Cleared up in the article are certain new tendencies of the Ukrainian historiography
at the time of independence regarding the foreign history. Author considers the activity
of lead Ukrainian historians, scientific centres and historical schools; analyses the
main directions and themes of studies, the most important works on world history in
terms of Ukraine-centrism. The gaps are marked out; the actual issues for the future
researches of the foreign world are formulated.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106215 |
| citation_txt |
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 120-134. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kalakuraâs zarubížniisvítâkpredmetdoslídžennânovítnʹoíukraínsʹkoíístoríografíí AT kalakuraâs foreignworldasthesubjectofmodernukrainianhistoriographyresearching |
| first_indexed |
2025-11-26T09:47:51Z |
| last_indexed |
2025-11-26T09:47:51Z |
| _version_ |
1850618086797869056 |
| fulltext |
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Я.с.КАлАКурА*
ЗАрУбІЖнИЙ сВІт ЯК ПреДМет ДосЛІДЖеннЯ
ноВІтньоЇ УКрАЇнсьКоЇ ІсторІоГрАФІЇ
З’ясовуються деякі нові тенденції розвитку української історіографії доби
незалежності стосовно дослідження зарубіжної історії. Розглядається діяль-
ність провідних вітчизняних істориків, наукових осередків та історичних
шкіл, аналізуються основні напрями і тематика студій, найважливіші пра-
ці зі всесвітньої історії з погляду україноцентризму. Виокремлено прогали-
ни, сформульовано актуальні завдання для подальшого вивчення зарубіжного
світу.
Однією з традицій української історіографії є те, що вона з доби княжих та
козацьких літописів, із часів В.Антоновича, М.Грушевського, М.Драгоманова,
І.Франка, А.Кримського та ін. ніколи не замикалася в колі суто своїх етніч-
них проблем, її завжди цікавили і цікавлять інші народи, і не тільки сусідні.
Згадаймо, принаймні, одного з фундаторів української національної історіогра-
фії, видатного історика і державного діяча Михайла Грушевського. Паралельно
зі створенням багатотомної «Історії України-Руси» він підготував і в 1919 р.
оприлюднив «Всесвітню історію в короткому викладі» у 2-х томах, зазначивши,
що «Всесвітня історія […] все більше хоче бути історією всього людства, а не
тільки деяких вибраних народів»1. Закликаючи до осмислення цілісності укра-
їнського історичного процесу, включаючи культурний, політичний, релігійний,
економічний, соціальний та освітній розвиток, учений наголошував, що його
можна осягнути лише в контексті світового історичного процесу2.
Із відновленням державної незалежності України почався принципово но-
вий етап у розвитку української історіографії, однією з примітних особливос-
тей якого став підвищений, порівняно з радянським періодом, інтерес дослід-
ників до історії зарубіжних країн. За минуле 20-річчя опубліковано великий
масив якісно нових узагальнюючих і монографічних праць, наукових статей,
навчальних посібників. За нашими підрахунками, захищено близько 70 док-
торських і понад 400 кандидатських дисертацій за спеціальністю «Всесвітня іс-
торія». Відтак назріла необхідність історіографічного осмислення напрацювань
українських істориків, підбиття підсумків та окреслення перспективних напря-
мів подальших студій з історії зарубіжного світу.
Актуальність поставленої проблеми зумовлюється низкою чинників, зокре-
ма: а) набуттям Україною статусу повноправного суб’єкта міжнародного права,
зрослими масштабами і новою якістю вітчизняної дипломатії та зовнішньої по-
літики, науковим підґрунтям якої виступає дослідження історії зарубіжжя і до-
свіду міжнародних відносин; б) інтеґрацією української історіографії у світовий
* Калакура Ярослав Степанович – доктор історичних наук, професор кафедри архіво зна в -
ства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені
Тараса Шевченка.
1 Грушевський М.С. Всесвітня історія в короткому вигляді. – К., 1919. – Ч.1. – С.4.
2 Див.: Винар Л. Думки про грушевськознавство // Михайло Грушевський і Львівська іс то-
рична школа. – Нью-Йорк; Л., 1995. – С.14.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 121
історіографічний простір і необхідністю долучення наших істориків до дослі-
джень всесвітньої історії; в) потребами суспільства мати своє, українське, ба-
чення історії зарубіжних країн, насамперед сусідніх; г) зміною методологічних
орієнтирів, відходом від партійно-класового трактування світового історично-
го процесу та міжнародних відноси. І, нарешті, внесок українських істориків
у дослідження зарубіжного світу ще не отримав системного висвітлення в на-
явних історіографічних публікаціях, хоча маємо низку аналітичних й оглядо-
вих праць, автори яких З.Баран, С.Віднянський, Л.Зашкільняк, Г.Кипаренко,
А.Козицький, С.Мовчан, С.Сирота та ін.3 торкнулися важливих методологічних
питань сучасного історіографічного процесу в Україні та за рубежем, стану до-
слідження у вітчизняній історіографії проблем усесвітньої історії та минулого
окремих регіонів і країн.
У цьому зв’язку особливої уваги заслуговує ґрунтовна розвідка С.Віднян сь-
ко го щодо діяльності наукових осередків і наукових шкіл, а також пробле ма ти-
ки досліджень українських істориків із всесвітньої історії4. Цікаві спостере жен-
ня і зауваги стосовно проблематики досліджень, у тому числі дисертаційних, із
всесвітньої історії в сучасній Україні, їх періодизації та методології, досягнень та
упущень висловив А.Кудряченко5. Зважаючи на важливість даного кон тексту,
автор цих рядків доповнив нове видання свого лекційного курсу «Українсь ка
історіографія» підрозділом «Проблеми всесвітньої історії очима українсь ких
істориків»6. Вітчизняному досвіду цивілізаційного підходу до дослідження все-
світньої історії присвячено третій розділ монографії В.Гончаревського7. Важливі
питання аналізу світового історичного процесу з погляду його цивілізаційного
трактування порушив В.Космина8.
Відповідно, актуальними є мета і завдання пропонованої статті, які поля-
гають у тому, щоб із урахуванням оприлюднених розвідок систематизувати но-
вітні надбання українських істориків про зарубіжний світ, виокремити провід-
ні тенденції нарощування знань із всесвітньої історії з позицій українознавчого
виміру і власних оцінок, проаналізувати проблематику досліджень історії кра-
їн Європи, Америки, Азії та Африки, виявити деякі вузькі місця і прогалини в
українській історіографії та окреслити перспективні напрями подальших студій.
Реалізуючи поставлену мету, необхідно, передусім, з’ясувати окремі тер-
мінологічні поняття, указати на особливості і тенденції новітньої української
3 Див.: Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Л., 1999. – 226 с.; Його ж.
Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука //
Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – Л., 2004. – С.24–57;
Його ж. Сучасна світова історіографія. – Л., 2007. – 312 с.; Дослідження проблем всесвітньої історії //
Там само. – С.260–401; Віднянський С.В. Проблеми всесвітньої історії в українській історіографії:
стан та перспективи досліджень // Україна – Європа – Світ. – Вип.5: Серія: історія, міжнародні
відносини. – Тернопіль, 2010. – С.23–36 та ін.
4 Віднянський С. Стан, проблеми та перспективи досліджень із всесвітньої історії в Україні //
Український історичний журнал. – 2010. – №5. – С.166–179.
5 Кудряченко А. Дослідження з проблематики всесвітньої історії у сучасній Україні // Там
само. – 2011. – №1. – С.180–194.
6 Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – 2-е вид., доп. – К., 2012. – С.449–454.
7 Гончаревський В.Е. Цивілізаційний підхід до історії: сучасний український досвід (1991–
2009). – К., 2011. – 220 с.
8 Космина В.Г. Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу. – За по-
ріжжя, 2011. – 310 с.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
122 Я.С.Калакура
історіографії у світлі сучасного історіографічного процесу, визначити місце в
ньому інтелектуального потенціалу істориків України і висловити ряд засте-
режень. Варто зазначити, що під новітньою українською історіографією біль-
шість дослідників розуміють розвиток історичних знань в умовах незалежності
України на засадах принципово нової історіографічної ситуації та методоло-
гічної переорієнтації пострадянських науковців. Вона виступає як національ-
ний компонент сучасної світової історичної науки, що представляє собою досить
складну і розгалужену, а водночас і цілісну систему знань. У ній важливе міс-
це посідають: загальна історія світу, історія окремих континентів: Європи, Азії,
Америки, Африки; історія окремих регіонів або груп народів: слов’ян, арабів,
народів Сходу, Латинської Америки та ін.; історія окремих держав і народів
(Німеччини, Франції, Польщі, України, Китаю, Японії і т.д.); історія окремих
епох: стародавнього світу, середньовіччя, нового і новітнього часу; історія пев-
них сфер суспільного розвитку, як, наприклад, народного господарства, культу-
ри, релігії, військової справи та воєн, дипломатії тощо. Крім того, до структури
світової історичної науки відносять її спеціальні галузі та дисципліни, зокре-
ма історіософію, історіографію, джерелознавство, геральдику, сфрагістику та ін.
Усі ці сегменти, узяті разом, синтезують і утворюють цілісну систему знань про
історію світу, історію всього людства, у тому числі й про Україну і світове україн-
ство, про розвиток світової історичної науки та її складових. Принципи систем-
ності й українознавчого бачення проблем спонукають дослідників пам’ятати й
про інші компоненти системи, зокрема про вплив міждержавних і міжетнічних
чинників на побутування українських діаспор у різних країнах на тлі світових
процесів. На шляхах послідовного дотримання цих принципів можна осягнути
український контекст цілісності світу в його багатоманітності, виявити пробле-
ми, що потребують розв’язання на міждержавному та міждисциплінарному рів-
нях. Зрештою, завдяки цьому історія України інтеґрується у всесвітню історію
як цілісність, що, своєю чергою, відкриває додаткові можливості для поглибле-
ного осмислення українського бачення історії зарубіжного світу, формування
повноцінної історичної свідомості українського суспільства. Забігаючи наперед,
зазначимо, що переважна більшість праць українських дослідників, задекла-
рованих як «всесвітня історія», фактично не містять української складової і мо-
жуть бути віднесені до студій із зарубіжної історії.
За роки державної незалежності України не тільки розширилися масшта-
би вітчизняних досліджень, а й окреслилися нові підходи до історії зарубіжних
країн, починаючи від антикознавства, візантиністики, медієвістики й закінчую-
чи новою та новітньою історією. Відомо, що давня традиція української історіо-
графії була перервана в радянські часи, коли дослідження всесвітньої історії
та міжнародних відносин зосереджувалися здебільшого в Москві і, частково, у
Ленінграді. Тільки в 1990-х рр. вона дістала нове продовження, зумовлене не-
обхідністю критично переосмислити погляди радянської історіографії на клю-
чові проблеми всесвітньої історії загалом, історії країн Європи, Америки, Азії
та Африки зокрема, створити українську візію навколишнього світу, оприлюд-
нити відповідну навчальну літературу, вітчизняні підручники для всіх ланок
системи національної освіти. Для цього необхідно було підготувати також нові
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 123
й перепрофілювати наявні дослідницькі кадри, створити відповідні наукові та
видавничі центри, сформувати наукові школи.
Провідні осередки наукового опрацювання історії зарубіжного світу нині зо-
середжені на кафедрах всесвітньої історії, стародав ньої, середньовічної, нової
та новітньої історії, історії зарубіж них країн, історії слов’ян, міжнародних відно-
син Київського, Львівського, Харківського, Одеського, Чернівецького, Дніп ро -
пет ровського, Запорізького, Ужгородського, Прикарпатського, Волинського,
Таврійського, Києво-Могилянської і Острозької академій та інших університе-
тів, а їх координатором виступав Інститут історії України НАНУ (директор – ака-
демік В.Смолій) та відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин, очолюва-
ний з 1991 р. проф. С.Віднянським. Під егідою інституту видається міжвідомчий
науковий щорічник «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахід-
ки». З осені 2011 р. почав розгортати свою діяльність Інститут всесвітньої істо-
рії НАН України (директор – проф. А.Кудряченко), створений на базі Інституту
європейських досліджень. Проблеми сучасної історії зарубіжних країн знахо-
дять відображення в наукових вісниках і працях академічних інститутів сходо-
знавства ім. А.Кримського, світової економіки і міжнародних відносин, а також
Дипломатичної академії при МЗС України. У 2011 р. Національний інститут
українознавства МОН України реорганізовано в Національний науково-дослід-
ний інститут українознавства та всесвітньої історії. Питання всесвітньої історії
і зовнішньої політики посідають помітне місце на шпальтах «Українського істо-
ричного журналу»9 та інших наукових видань.
Упродовж 90-х рр. XX – першого десятиріччя XXI ст. зусиллями українських
істориків підготовлено й оприлюднено національні підручники, навчальні по-
сібники та лекційні курси з історії стародавнього світу (О.Крижанівський), ан-
тичності, Стародавньої Греції та Риму (В.Балух, О.Бандровський, Д.Воротняк,
Ю.Макар, О.Петречко, С.Пивоваров, М.Скржинська, В.Ставнюк та ін.), серед-
ніх віків (О.Крижанівський, О.Крижанівська, Г.Острогорський, Н.Подаляк,
В.Ру бель, М.Рудь), нової і новітньої історії (Ю.Бураков, М.Варварцев, Б.Гончар,
О.Дже джора, В.Кириченко, А.Козицький, С.Троян, В.Фісанов), історії західних
та південних слов’ян (З.Баран, М.Кріль, В.Самчук, В.Яровий), історії окремих
країн (М.Бурян, С.Віднянський, Л.Зашкільняк, О.Іваницька, Є.Камінський,
М.Крикун, А.Кудряченко, О.Кураєв, О.Іваненко, А.Пелешко, Г.Хижняк, О.Чув-
пило та ін.). Слід зазначити, що в навчальній літературі, як складовій україн-
ської історіографії, утверджується і нова концепція історії Росії, українсько-ро-
сійських відносин, що знайшло відображення в низці опублікованих посібників
(В.Духопельников, Г.Казьмирчук, Н.Лешкович, О.Ляпіна, В.Мордвінцев та ін.).
Характерною рисою нового масиву навчальної літератури стало намагання
більшості авторів викласти українське бачення вузлових проблем всесвітньої
історії та історії зарубіжних країн, окреслити місце України, розкрити її взає-
мини з іншими країнами. Підготовка нового покоління шкільних і вишівських
підручників та посібників супроводжувалася зміною методологічних підстав
українських істориків, відходом від домінування формаційного трактування
9 Віднянський С.В. Рецепції всесвітньої історії на сторінках «Українського історичного жур-
налу»// Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С.212–216.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
124 Я.С.Калакура
світового історичного процесу на користь цивілізаційного, відповідним перегля-
дом проблематики наукових досліджень, збагаченням джерельної бази, підви-
щенням інтересу до новітніх надбань зарубіжної історіографії, розширенням
наукових контактів та співробітництва із зарубіжними істориками, формуван-
ням нового покоління фахівців. На жаль, далеко не вся навчальна література
базується на оригінальних джерелах, власних наукових дослідженнях, частина
її переобтяжена запозиченнями з російської перекладної історіографії, а вона,
як відомо, сповідує принцип росієцентризму.
Які пріоритети у зацікавленнях всесвітньою історією та історією зарубіж-
них країн простежуються в наукових дослі дженнях українських істориків, на
яких проблемах акцентують вони увагу? Головні зусилля зосереджено, насам-
перед, на тих проблемах, які замовчувалися, спотворювались або не знахо дили
об’єктивного висвітлення в радянській історіографії. З цього погляду привертає
увагу монографія Т.Орлової10, підготовлена з позицій синергетики і присвячена
глобальній історії в умовах індустріального та постіндустріального суспільств.
Авторка виокремила такі сфери глобалізації, як духовність, політика, міжна-
родні відносини, економіка, соціальні процеси, що з різним часовим виміром і
рівнем динамічності протікають на всій планеті, включаючи й Україну. Добру
послугу історикам зробив відомий український філософ Ю.Павленко своїм гли-
боким студіюванням світових цивілізацій11, обґрунтувавши перспективність ци-
вілізаційного підходу в дослідженнях із вітчизняної і всесвітньої історії.
Зупинімося докладніше на характеристиці найбільш важливих і магістраль-
них напрямів відображення в українській історіографії зарубіжної історії у часо-
вому та просторовому вимірах. При цьому обмежимось якомога більшим перелі-
ком нових імен дослідників, груповими оцінками, оскільки формат журнальної
статті не дає можливості докладно розглянути створені праці та навіть пода-
ти назви багатьох із них. Проте сучасні інформаційні технології, зокрема мере-
жа інтернет, дозволяє за прізвищами і ключовими словами встановити ці назви.
Досить переконливою є думка О.Бандровського про те, що на зламі тисячо-
літь зробило помітний крок уперед у своєму розвитку українське антикознав-
ство12. Свідчення цього – праці Інституту археології НАН України (В.Зубар,
С.Кри жицький, Г.Русяєва), наукових осередків і шкіл Харківського (В.Кадєєв,
І.Сергеєв, С.Сорочан), Київського, Одеського, Запорізького, Таврійського
(О.Ма льо ваний, В.Ставнюк та ін.) та інших університетів. Автори, спираю-
чись на результати археологічних експедицій та новітню українську й зарубіж-
ну літе ратуру, збагатили історичні відомості про античні міста Криму й Пів-
нічного Причорномор’я, їх політичне життя, матеріальну і духовну культуру,
поглибили знання з історії Стародавньої Греції і Риму (О.Жданович, І.Євенко,
О.Одрін, В.Перещ, О.Петречко, Е.Петрова, Р.Рейда, І.Сергеєв, В.Хра но вський,
М.Храпунов), давньої історії країн Південної (О.Тортіка) та Східної (П.Шид-
ловський) Європи.
10 Орлова Т.В. Історія сучасного світу (ХV–ХХІ ст.). – К., 2007. – 552 с.
11 Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – Вид. 3-тє.–
К., 2001. – 358 с. та ін.
12 Бандровський О. Антикознавство в сучасній Україні // Українська історіографія на зламі XX
і XXI століть: здобутки і проблеми. – С.275–276.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 125
До провідних традицій української історіографії належить підвищений ін-
терес до сходознавства, започаткований видатним орієнтологом А.Кримським.
У радянські часи, особливо після розгрому в 1930-х рр. його школи, з’являлися
лише поодинокі публікації з цієї проблематики. Відновлення українського схо-
дознавства пов’язане з перебудовними процесами і поверненням в Україну од-
ного з учнів цієї школи О.Пріцака (помер у 2006 р.) та створенням у 1991 р. ака-
демічного Інституту сходознавства імені А.Кримського (директор Л.Матвеєва,
померла 4 липня 2012 р.), а в 1996 р. і центру сходознавства в Національному
університеті «Києво-Могилянська академія», заснуванням часописів «Східний
світ» та «Сходознавство». Згодом сходознавчі осередки відновилися в КНУ іме-
ні Тараса Шевченка та ЛНУ імені Івана Франка, а східні мови й історія від-
повідних країн вивчаються в університетах Харкова, Одеси, Сімферополя,
Дніпропетровська, Запоріжжя, Острога та ін. Як наслідок, нове дихання отри-
мала українська візантиністика та орієнталістика. У полі зору сходознавців –
студіювання візантійського права, майнового становища церковних інституцій
у Візантійській імперії, пам’яток історії, літератури і мистецтва, українсько-ві-
зантійських зв’язків (К.Бардола, О.Вус, М.Скржинська). А.Домановський дослі-
див систему державного контролю та регулювання торгівлі у Візантії ІV–ІХ ст.,
а О.Луговий – роль росів та варанів у Візантії Х–ХІІ ст.
У сучасній українській медієвістиці утверджуються нові підходи до гене-
зи і періодизації європейського середньовіччя, дослідження полі тичної та со-
ціально-економічної історії, зокрема Французько го, Іспанського, Угорського,
Чеського і Польського королівств, їх відносин із Німеччиною, Англією та інши-
ми країнами Євро пи. Цьому активно сприяє діяльність Української асоціації
істориків-медієвістів. Ряд авторів простежує зародження і становлення євро-
пейської цивілізації від антич ності до нового часу (О.Борисова, Л.Алексієвець,
В.Шейко). У працях Н.Подаляк висвітлено соціаль ні зміни у приватно-сеньйо-
ріальних містах Мекленбурґа, а В.Дятлов розглянув становище нижчих верств
населення ні мецьких міст на тлі Реформації другої половини XV – першої поло-
вини XVI ст. М.Рудь подав генезу розвитку ремісничого виробництва й торгівлі
в міських поселеннях поморських слов’ян. Питан ням церковної історії, місіонер-
сько-пропагандистської діяль ності чернечих католицьких орденів присвячено
дослідження Б.Бондарука та М.Чорного. І все ж має рацію О.Вінниченко, що
медієвістичні студії в українській історіографії все ще посідають незначне міс-
це13. Вочевидь, це пов’язано з обмеженим доступом наших істориків до відповід-
них джерел і оригінальної літератури.
Ряд нових явищ характерний для української історіографії нової історії
країн Європи й Америки, нижня хронологічна межа якої пов’язується з добою
Великих географічних відкриттів. Найбільше уваги приді лено Англії, її відно-
синам із Шотландією та Ірландією, історії формування першого в Європі ан-
гло-голландсько-французького військово-політичного союзу. Дещо по-новому
характеризують українські історики Англійську революцію XVII ст., причи-
ни й характер громадянських воєн і селянських пов стань, участь Англії у вій-
ні проти революційної Франції. Знач не місце в новітніх працях займає історія
13 Вінниченко О. Дослідження проблем середньовічної європейської історії // Там само. – С.293.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
126 Я.С.Калакура
формування коло ніальної політики Англії в Північній Америці та Німеччини на
Африканському континенті, наростання напруженості у відно синах між ними
на цьому підґрунті. Історики спростовують ра дянські стереотипи про «соціаліс-
тичний» та «консервативний» характер реформаційного руху нижчих верств ні-
мецького сус пільства. Сучасні дослідники, продовжуючи виявляти традиційний
інтерес до Великої французької революції, «силової дип ломатії» наполеонівської
епохи (О.Захарчук), почали помітно долати ідеологічні стереотипи минулого,
повніше висвітлюють роль політичних ідей просвітників та церкви, більше ува-
ги приді ляють дореволюційній історії Франції, її культури. Дослідники демон-
струють також зрослу зацікавленість до історії нового часу Австрії, Німеччини,
Іспанії, Норвеґії, Греції та інших європейських країн. Дедалі ширше вивчають-
ся експансіоністська політика Османської імперії (В.Крот). Автори не оминули
питання реставрації династичної форми правління у країнах Європи в ХVІІ–
ХХ ст. (І.Велігурська).
Упадають у вічі еволюційні зміни, яких зазнали дослідження з історії США,
особ ливо ранньої колонізації, вивчення антиколоніальної бо ротьби ін діан ців,
реформування державно-правових інститутів у ХVІІ–ХХ ст. (С.Жук, А.Даш ке-
вич, В.Калашников, В.Фісанов), а та кож Канади (О.Сич).
Можна погодитися з думкою Г.Кипаренка та С.Мовчана про те, що в умо-
вах незалежності України сталися позитивні зрушення і проявилися нові тен-
денції в дослідженнях українських науковців із новітньої історії країн Європи й
Америки14. Історики відійшли від штучної періодизації новітньої історії, нижня
межа якої пов’ язувалась із початком так званої «загальної кризи капіталізму»
та жовтневим переворотом 1917 р. у Росії, і за рубіж новітньої історії переважно
беруть початок або кінець Першої світової війни. Прихильники такого підходу
сходяться на тому, що радикальні зміни в усьому світі наступили лише після її
завершення: розпалися багатонаціональні імперії, а на їх рештках утворилося
більше десяти нових держав (шанс на самостійність мала й Україна), виник ла
принципово нова геополітична ситуація, розгорнувся потужний національно-
визвольний рух колоні альних народів Азії, Африки й Латинської Америки.
На чільне місце в українській історіографії новітньої історії зарубіжних кра-
їн висунулася проблематика Сполучених Штатів Америки. Є підстави говорити
про формування української американіс тики, спектр якої охоплює як міжвоєнну
історію США (Л.Жиленко, В.Коломойцев, І.Коляда), так і політику цієї країни
в умовах «холодної вій ни», зокрема в Європі (Б.Гончар, А.Дашкевич, І.Коваль,
І.Хижняк, В.Чумак), Азії (І.Погорєлова), Тихоокеанському регіоні (С.Пронь) та
на Близькому Сході (І.Зубаренко). Побачили світ перші дослідження щодо ево-
люції політики США стосовно інтеґраційних процесів у Західній Європі (кінець
1980 – початок 1990-х рр.) (М.Бессонова, Ю.Гончар), американо-українських від-
носин, ставлення правлячих кіл США до від новлення української державності
як у 1917–1920 рр., так і в 1990-х рр. (О.Бетлій, Н.Городня, О.Грицун, Ю.Довган,
Є.Камінський, Б.Канцелярук, М.Покась та ін.). У полі зору ук раїнської історіо-
графії залишаються світові імміграційні проблеми, по літика країн Центральної
14 Кипаренко Г., Мовчан С. Вивчення проблем новітньої історії країн Європи і Америки // Там
само. – С.306–310.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 127
і Західної Європи, США і Канади, Арґентини й Австралії, латиноамерикан-
ських держав, у тому числі щодо української діаспори (Н.Весела, О.Гуцол, В.Єв-
тух, І.Лаврова, І.Макух-Федоркова, О.Міхасюта, С.Рудик, А.Самойленко, Г.Са-
ран ча, О.Сич, І.Судак, О.Ткач та ін.).
В умовах євроінтеґраційних процесів набагато зріс інтерес українських
науков ців до новітньої історії країн Європи. Свідченням цього стала поява двох
монографій, підготовлених в академічному Інституті європейських досліджень
(нині Інститут всесвітньої історії): «Україна в Європі: пошуки спільного майбут-
нього» та «Україна в Європі: контекст міжнародних відносин»15. Їх автори пору-
шили низку теоретичних питань міжнародних відносин і європейської безпе-
ки, на широкому фактичному матеріалі простежили тисячолітню присутність
України в Європі, починаючи з ІХ ст. і закінчуючи сучасністю, окреслили її гео-
стратегічні пріоритети. Окрім загальних праць з європейської історії побачили
світ країнознавчі дослідження, зокрема присвячені Німеччині. Цьому сприяло
утворення та діяльність наукових осередків українсько-німецьких досліджень
у структурі Дніпропетровського національного університету імені О.Гончара
(керівник – проф. С.Бобильова), Харківського національного університету іме-
ні В.Каразіна (керівник – доц. О.Навроцький) та інших вишах, видання на-
укового збірника «Питання німецької історії», де публікуються матеріали як
з історії Німеччи ни, німецько-українських взаємин, так і про долю німець-
кої меншини в Україні. Ґрунтовну працю узагальнюючого характеру з історії
Німеччини від давніх часів до 1945 р. оприлюднила С.Бобильова16. Серед укра-
їнських германістів цінними напрацюваннями з історії Веймарської республі-
ки, возз’єднання Німеччини, європейської політики ФРН, українсько-німець-
ких відносин виділяються П.Барвінська, В.Газін, Г.Грабарчук, І.Каменецький,
Н.Кривець, А.Кудряченко, Д.Лакішик, О.Литвяк, І.Ліхнякевич, А.Мартинов,
О.Опа насенко, І.Постемська, В.Солошенко, В.Степанов та ін.
Історії Франції присвятили праці В.Ададуров17, а також О.Іваненко, В.Ман жо-
ла, Н.Масльонкіна, Б.Мирхан, Т.Телькінена, Л.Халецька та ін. Аналітичним підхо-
дом відрізняються монографії О.Брусиловської – про посткомуністичну Східну Єв-
ро пу18, С.Віднянського та А.Мартинова – про шанс до об’єднання Схід ної Європи19,
ко лективні20 та індивідуальні навчальні посібники з історії європейської цивіліза-
ції21, а також студії Т.Будзінського, Т.Герасимчук, М.Держалюка, Л.Дещинського,
В.Копійки, М.Кордона, В.Манжоли, А.Омель чен ка, А.Панюка, А.Русака, В.Шнир ко ва,
О.Чугріної та ін. Десятки праць, зде більшого у форматі дисертацій та статей, віддзер-
калюють результати досліджень українськими авторами військово-політичної діяль-
ності НАТО, її східноєвропейського вектора (С.Волощук, В.Орлик, О.Санжеровський).
15 Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього / За ред. А.Кудряченка. – К., 2009. – 544 с.;
Україна в Європі: контекст міжнародних відносин / За ред.. А.Кудряченка. – К., 2011. – 640 с.
16 Бобильова С.Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 р. – Дніпропетровськ, 2003. – 528 с.
17 Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця
ХVІІІ ст.). – Л., 2002. – 412 с.
18 Брусиловська О. Посткомуністична Східна Європа: зовнішні впливи, внутрішні зміни. –
Одеса, 2007.
19 Віднянський С., Мартинов А. Об’єднана Європа: від мрії до реальності. – К., 2009. – 376 с.
20 Історія європейської цивілізації: Навч. посібн. / За ред. В.Й.Голуба. – К., 2007.
21 Джеджора О. Історія європейської цивілізації. – Л., 1999. – 448 с.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
128 Я.С.Калакура
Якщо розглядати наявні історико-країнознавчі дослідження з кількісно-
го погляду, то найбільше з них після Німеччини та Франції присвячено Ве-
ли кобританії (Ю.Блох, Т.Гогунська, О.Дьомін, І.Єремеєва, В.Іщенко, В.Кру-
шин сь кий, О.Маклюк, О.Набока, О.Неприцький, Ю.Панченко, В.Са вен ков,
Г.Ста ловєрова, К.Черевик, О.Черевко, Н.Яковенко та ін.), Італії (М.Вар вар цев,
Р.Ка литчак, О.Пахльовська, Є.Перепелиця та ін.), Іспанії (В.Год левсь ка, О.Іва-
ни цька, Б.Чума, В.Шелюто), Угорщині (А.Голловач, Є.Кіш, І.Мі сь ков), Гре-
ції (А.Пелешко, О.Терентьєва), Портуґалії (Є.Рой), Туреччині (С.Аллах вер дов,
Б.Сер гійчук, В.Сергійчук22, Ф.Туранли), Австрії (І.Жалоба), державам Скан ди-
навії (О.Сахновський, О.Швед) та ін.
У полі зору українських дослідників дедалі більше місця займає історія кра-
їн Азії, Африки та Латинської Америки, у т.ч. новітня. Зростає інтерес україн-
ських науковців до історії Китаю, Кореї, Індії, Японії та інших азійських держав
(І.Агапітова, О.Ленько, О.Микал, І.Попіха, В.Урусов та ін.). До речі, В.Кіктенко
дослідив історію зародження і становлення українського китаєзнавства (ХVІІІ –
перша половина ХХ ст.), вказавши на цінність набутого досвіду для сучасних
пошуків. Домінує тут, як і в інших напрямах азійських студій, навчальна літе-
ратура, яка дедалі повніше ґрунтується на результатах досліджень (Ю.Бураков,
П.Ігнатьєв, М.Гон, В.Кириченко, А.Козицький, А.Костиря, А.Поспєлов, Є.Рой,
І.Сергійчук, В.Степанков, О.Тумаков, О.Чижов та ін.)23. У них простежується
відхід істориків не тільки від штампів радянської історіографії, але й від історіо-
софії європоцентризму.
Європейський вектор інтеґрації України не означає, що можна нехтувати
східними орієнтирами в політиці і тематиці досліджень. Доречно нагадати, що
М.Грушевський у відомій праці «На порозі нової України» на чільне місце ста-
вив чорноморську орієнтацію як важливу складову української геополітики. Він
розглядав Чорне море як центр комунікації та пов’язування різнорідних куль-
турних і політичних взаємин України з даним регіоном24. Цим обумовлюєть-
ся необхідність ґрунтовно знати їх історію і культуру, а також вивчати народи
східного походження, що населяють Україну, зокрема кримських татар, кара-
їмів, кримчаків, тюркомовні етноси, сприяти збереженню їхніх традицій. Ось
чому у цій царині велика роль відводиться українським сходознавцям, надбан-
ня котрих, як уже зазначалося, стають дедалі вагомішими не лише з погля-
ду візантиністики. Дослідники прагнуть з’ясувати унікальність історії та моде-
лей політичного й соціально-економічного розвитку країн Сходу як у далекому
минулому, так і в новітню добу, зокрема Китаю, Японії, Кореї, Індії, Індонезії,
22 Див.: Сергійчук Б., Сергійчук В. На межі двох світів. Українсько-турецькі відносини в
середині XVI – на початку ХХІ ст. – К., 2012. – 320 с.
23 Див.: Бураков Ю.В. Новітня історія країн Азії та Африки (1945–1992). – К., 1993. – 101 с.;
Гон М. Новітня історія країн Азії в повоєнний період. – Рівне, 2000. – 120 с.; Тумаков А.Н.,
Чижов А.П. Новейшая история стран Восточной Азии (1945–2000 гг.): Учеб. пособ. – Х., 2001. –
179 с.; Кириченко В.П. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки. – К., 2002. – 168 с.;
Козицький А. Новітня історія Азії та Африки: Посібн. у 3 ч. – Ч.1. – Л., 2003. – 430 с.; Ч.2. – Л.,
2003. – 430 с.; Ч.3. – Л., 2003. – 430 с.; Сергійчук І.М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 –
кінець ХХ ст.): Посібн. – Суми, 2003. – 288 с.; Лейберов О.О. Новітня історія країн Азії та Африки
(1918 – до наших днів): Посібн. – Ніжин, 2011. – 103 с. та ін.
24 Див.: Грушевський М. Нові перспективи // На порозі нової України: Статті і джерельні
матеріали. – Нью-Йорк; Л.; К.; Торонто; Мюнхен, 1992. – С.26.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 129
Пакистану, Єгипту, Ірану, Туреччини та ін. Ключове значення мало видання
навчальних посібників з історії Сходу, передусім навчально-методичного комп-
лексу В.Рубеля25. Значних змін зазнали оцінки кризових подій на Близькому
Сході, в арабському світі (Г.Батенко, Г.Геворгян).
Ряд дослідників заторкнув непрості питання новітньої історії державного
будівництва в Латинській Америці (Л.Скворцова, А.Самойленко), арабських
країнах (С.Плачинда) та у сучасній Африці (І.Опря, Ю.Скороход). Однак науко-
ві здобутки у цій ділянці української історіографії загалом залишаються досить
незначними, якщо не враховувати навчальну літературу. А.Козицький, аналі-
зуючи причини скромних успіхів українських істориків у цій сфері, цілком спра-
ведливо зазначив, що даються взнаки дефіцит фахівців зі знанням східних і мов
латиноамериканських та африканських країн, брак джерел та оригінальної лі-
тератури, обмеженість наукових і культурних зв’язків із цими континентами26.
Нові явища й тенденції характерні також для української славістичної іс-
торіографії нового і новітнього часу, яка, спираючись на давні національні
традиції і набутий досвід, за визначенням С.Віднянського та С.Копилова, де-
далі повніше утверджує ідеї не стільки панславізму та слов’янської спільнос-
ті, скільки самобутності і спорідненості27. Підвищується інтерес істориків до
об’єктивного дослідження корінних змін у долі слов’янських народів упродовж
XX ст.: звільнення від імперської залежності й відновлення ряду національ-
них держав, зародження та розгортання антигітлерівського й антирадянсько-
го рухів опору, повалення комуністичних режимів, демократичні перетворен-
ня та входження низки слов’янських країн до об’єднаної Європи. Новою рисою
славістичних студій є й те, що їхні автори, зокрема Л.Зашкільняк, М.Кріль,
В.Яровий та ін., висвітлюють проблеми слов’ян на тлі загальної історії цен-
трально-східноєвропейських і балканських країн28. Нарощуванню історико-сла-
вістичних знань сприяють міжнародні наукові конференції, регулярне видання
збірників «Проблеми слов’янознавства» (Львів), «Слов’янський вісник» (Рівне),
«Slavica Tarnopolensia» (Тернопіль) та ін. У рейтинґу за чисельністю праць про-
відні місця займають проблеми Польщі (Л.Алексієвець, О.Вітенко, Б.Гудь,
Л.Зашкільняк, О.Калакура, І.Ципенда, І.Козловський, І.Срібняк, Р.Стріль-
чук, І.Чорна), Чехії та Словаччини (І.Боровець, Т.Бровченко, С.Віднянський,
І.Вов ка нич, І.Десятничук, М.Кріль, І.Малацай, Л.Новак-Каляєва, Т.Сергієн ко,
А.Сл е саренко, П.Федорчак, О.Цуп, С.Шуміхіна, Ю.Юрійчук). Побачили світ ва-
гомі дослідження з історії південнослов’янських країн (Л.Войтович, Є.Іванов,
25 Рубель В.І. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій. – Вид. 2-ге. – К., 2002. – 624 с.;
Його ж. Історія середньовічного Сходу. – Вид 3-тє, доп. і випр. – К., 2002. – 736 с.; Його ж. Нова
історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (ХVІІІ – друга половини ХІХ ст.): Навч. посібн. –
К., 2007. – 550 с. та ін.
26 Козицький А. Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки // Українська історіографія
на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – С.397.
27 Віднянський С., Копилов С. Головні етапи та особливості розвитку української історичної
славістики нового часу // Слов’янські обрії. – Вип.2: XIV Міжнародн. з’їзд славістів (2008 р., Охрид,
Республіка Македонія): Доповіді. – К., 2008. – С.92–111.
28 Новітня історія центральноєвропейських та балканських країн: ХХ століття / Відп. редактор
В.І.Яровий. – К., 2005. – 816 с.; Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ – початок
ХХІ ст.) / Ред. М.М.Кріль. – К., 2008. – 284 с.; Історія Центрально-Східної Європи: Навч. посіб. /
За ред. Л.Зашкільняка. – Л., 2009. – 660 с. та ін.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
130 Я.С.Калакура
О.Крапивін, Є.Кузнєцов, О.Лапшин, О.Лисов, М.Нагірний, В.Павленко, О.Пав-
лю ченко, Н.Стрельчук, Ю.Шахін). Окремо варто назвати ґрунтовну працю ві-
домого болгариста В.Чорнія29, яка заповнила дуже помітну прогалину в укра-
їнській історіографії, представивши понад 1300-літню історію болгарського
народу. Водночас можна солідаризуватися з міркуваннями М.Кріля про не-
рівномірність дослідження ареалу слов’янських народів. За його оцінкою, най-
більш вагомими здобутками характеризуються українська полоністика та боге-
містика, помітними є надбання словакістики та болгаристики. Натомість лише
поодинокі публікації маємо з історії сербів, хорватів, македонців, словенців30.
До цього переліку можна додати боснійців та чорногорців.
У контексті української славістики все ще залишаються на марґінесі замов-
чувані або спотворювані в радянські часи проблеми історії Росії та Білорусії,
особливо новітньої. Скажемо відверто: російській історії присвячено неви-
правдано мало праць. Здебільшого це дисертаційні роботи і статті з окремих
проблем, оскільки до розпаду СРСР вона майже не виокремлювалась як са-
мостійний об’єкт історичного пізнання, а в дореволюційній та радянській істо-
ріографіях, як справедливо зазначила Н.Лешкович, було створено багато міфів
і стереотипів, особливо пов’язаних із початковим етапом історії Росії («київська
спадщина», «татаро-монгольське ярмо», «споконвічна приреченість Москви ста-
ти центром політичного об’єднання північно-східних народів», «добровільне вхо-
дження неросійських народів до складу імперії» та ін.), частину яких успадкува-
ла російська історична наука пострадянських часів31.
У сучасній українській історіографії переважають сюжети, пов’язані з ім-
перськими амбіціями Москви, утвердженням монархічного режиму та розши-
ренням території Росії (В.Дибенко, А.Крюков, О.Стрілюк), репресивною політи-
кою комуністичного ре жиму, яка мала катастрофічні наслідки як для України,
так і для власне Росії (С.Білокінь, С.Кульчицький, Ю.Шаповал), зі ставлен-
ням білої і більшовицької Росії до українських національних урядів періоду
1917–1921 рр.32 (О.Бойко, Ю.Булгаков, В.Верстюк, Т.Осташко, Р.Пиріг, О.Реєнт,
О.Рубльов, В.Солдатенко, Ю.Терещенко та ін.), з російсько-українським воєн-
ним конфліктом цих років (Л.Гарчева, В.Єшпанов, М.Ковальчук, О.Несук),
з Другою сві товою війною (М.Коваль, В.Косів), з перебудовними процесами,
віднов ленням державності Росії та сучасними українсько-російськими відно-
синами (Т.Батенко, П.Вичівський, Д.Євтушенко, І.Мельничук, В.Ткаченко,
І.Ткаченко).
Як започаткування узагальнюючих праць пошуково-аналітичного плану
може розглядатися тритомник «Україна і Росія в історичній ретроспективі», під-
готовлений за редакцією В.Литвина. Автори кожного з томів намагалися сис-
темно розглянути наскрізні проблеми історії України, включаючи проекти доби
29 Чорній В.П. Історія Болгарії. – Л., 2007. – 463 с.
30 Кріль М. Історична славістика в Україні // Українська історіографія на зламі XX і XXI
століть: здобутки і проблеми. – С.362.
31 Лешкович Н. Дослідження історії Росії (період від давнини до кінця ХVІІІ ст.) // Українська
історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – С.363.
32 Нариси історії Української революції 1917–1921 рр.: У 2 кн. / Авт. кол. В.Ф.Верстюк (кер.)
та ін. – Кн.1. – К., 2011. – 340 с.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 131
Московського царства і Російської імперії (В.Верстюк, В.Горобець, О.Толочко),
радянського періоду (В.Гриневич, В.Даниленко, С.Кульчицький, О.Лисенко),
з’ясувати тенденції розвитку українсько-російських взаємин в умовах утверд-
ження суверенітету і незалежності обох держав, проаналізувати різні векто-
ри їх зовнішньої політики і шляхи трансформації пострадянських суспільств
(С.Кульчицький, Б.Парахонський)33. На жаль, суперечливі процеси державо-
творення в Російській Федерації тут лише окреслено, а їх поглиблене дослід-
ження ще не отримало логічного продовження в наступні роки. Не спромоглися
українські науковці створити власний підручник з історії Росії для системи осві-
ти України. Очевидно, має рацію Т.Полещук, стверджуючи, що нинішня ситуа-
ція в українській історичній науці поки що не сприяє заохоченню займатися ру-
систикою і цей напрям – у більшій мірі перспектива, аніж реальність34.
Поодинокий характер мають дослідження з історії Білорусії (І.Стрикун,
А.Трофимчук), але їх значення дуже важливе, оскільки у самій цій країні про-
довжується маніпуляція суспільною свідомістю шляхом радянсько-пропаган-
дистського трактування минувшини білоруського народу. Багато тут належить
зробити центру дослідження історії Білорусі, створеному в Інституті української
археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України (керів-
ник – проф. Ю.Мицик).
Загалом, українські історики надто стримані в дослідженні пострадянсь-
кого простору: дуже мало праць про Азербайджан, Вірменію, Грузію, Казахстан,
Молдову, Туркменію, Узбекистан, прибалтійські держави Естонію, Латвію і
Литву.
З історією зарубіжних країн тісно пов’язаний розділ знань, який прийнято
називати міжнародними відносинами і зовнішньою політикою держав. Новітня
історіографія розглядає міжнародні відносини як систему політичних, соці-
альних, культурних, військових, правових та інших зв’язків між державами і
народами. Кожна із цих складових має історичний сегмент, а значить і нале-
жать до завдань історієписання. По мірі посилення євроінтеґраційних проце-
сів України зростає інтерес українських істориків до історії міжнародних відно-
син. На це справедливо звернув увагу Р.Сирота, зазначивши, що цей напрям
дедалі рельєфніше виступає як міжнародна історія («International History»)35.
У низці досліджень36 аналізуються зміни у світі після краху комуністичних екс-
периментів, розпаду СРСР і соціалістичного табору, простежуються трансфор-
мації в колишніх сателітах СРСР у Центральній і Східній Європі, європейська
33 Україна і Росія в історичній ретроспективі: У 3 т. / За ред. В.М.Литвина. – К., 2004. – Т.1:
Українські проекти в Російській імперії. – 304 с.; Т.2: Радянський проект для України. – 531 с.; Т.3:
Новітній український державотворчий процес. – 327 с.
34 Полещук Т. Вивчення історії Росії ХІХ–ХХ ст. // Українська історіографія на зламі XX і
XXI століть: здобутки і проблеми. – С.376.
35 Сирота Р. Студії з історії міжнародних відносин ХХ століття // Українська історіографія на
зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – С.325–330.
36 Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ сторіччя. – К., 1999. – 255 с.; Їх же.
Міжнародні системи та глобальний розвиток: Навч. посібн. – К., 2004. – 314 с.; Їх же. Міжнародні
відносини ХХ століття. – К., 2005. – 260 с.; Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–
2000 рр.): Підруч. / Л.Ф.Гайдуков, В.Г.Кремень, Л.В.Губерський та ін. – К., 2001. – 621 с.; Кру-
шинсь кий В.Ю., Манжола В.А. Міжнародні відносини та світова політика: 1945–1980: Навч.
посібн. – К., 2007. – 192 с. та ін.
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
132 Я.С.Калакура
інтеґрація країн Балтії (В.Завадський), причому, як правило, під кутом зору
значення їх досвіду для України.
Дослідники аналізують нові реалії міжнародних відносин, які склалися
на межі тисячоліть, звертаючись водночас до історичного досвіду та уроків ми-
нулого, висвітлюють міждержавне співробітництво в рамках ООН, ЄС, Ви ше-
градської четвірки, НАТО (Т.Брежнєва), осмислюють роль руху неприєднання у
системі міжнародних відносин (О.Ляшенко, М.Матьовка) тощо. При цьому чи не
найбільша увага зосереджується на двосторонніх відносинах та зв’язках, зокре-
ма українсько-британських (О.Гончаров, А.Грубінко), українсько-болгарських
(В.Павленко), українсько-італійських (Є.Перепелиця), українсько-ізраїль ських
(О.Балера), українсько-китайських (Т.Ілюк), українсько-німецьких (П.Бар він-
сь ка), українсько-польських (І.Дерев’янко), українсько-російських (С.Бо ри сен-
ко), українсько-словацьких (Т.Сергієнко), українсько-турецьких Ю.Ко чубей,
Б.Сер гійчук, Ф.Туранли та ін. Цей напрям вартий продовження, але хотіло-
ся б застерегти дослідників від механічного перенесення напрацьованих схем
на інші країни, адже відносини з будь-якою державою мають свою специфіку і,
влас не, її й треба виявляти та досліджувати.
Отже, примітною рисою української історіографії 90-х рр. XX – першого де-
сятиріччя XXI ст. є повернення до її тра диційного зацікавлення історією зару-
біжних країн, і не тільки сусідніх. Значно збільшилася чисельність дослідників
всес вітньої історії, поряд із представниками старшого й середнього поколінь за-
явила про себе нова, ідеологічно необтяжена ґене рація молодих учених, сфор-
мувалися нові наукові осередки і школи, збагатилася тематика досліджень.
Особливо слід вітати знакову подію – створення Інституту всесвітньої історії
НАН України, який, судячи з повідомлень, передусім його директора проф.
А.Кудряченка, має солідну програму наукових досліджень. Хочеться, щоб ін-
ститут узяв на себе прогностичне програмування науково-дослідних робіт як
складову їх координації, налагодив співпрацю з університетськими центрами
досліджень із урахуванням їх досвіду і наукових інтересів. Це важливо, оскіль-
ки спостерігається розпорошення інтелектуальних сил на дрібні і другорядні
теми, процвітає дублювання проблематики дисертаційних робіт, не кажучи вже
про студії у форматі наукових статей. Інститут покликаний надавати науково-
методологічну допомогу вишівським історикам, активніше впливати на якість
докторських і кандидатських дисертацій, методологічну діяльність спеціалізо-
ваних вчених рад з їх захисту. Не можна вважати нормальним, що на деяких
радах захищаються теоретично слабкі роботи, з обмеженою джерельною базою
і незначним внеском у приріст наукових знань. У ході ознайомлення та аналі-
зу тематики захищених дисертацій за спеціальністю «Всесвітня історія» впадає
у вічі, що серед них є немало робіт, які мали б розглядатися за фахом «Історія
України». Це стосується, зокрема, дисертацій, присвячених зовнішній політиці
України, історії Криму, Закарпаття, Буковини, Галичини та Волині.
За минулі роки набагато розширилася географія країн, які ста ли об’єктом
дискурсів українських науковців, урізноманітнилася проблематика досліджень,
помітно збагатилась їх джерельна база за рахунок залучення іноземних доку-
ментальних та літературних джерел. Рельєфнішим став український контекст
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії 133
дослідження світового й ре гіонального історичного процесу, урізноманітнились
міжна родні контакти українських істориків і появилися нові форми їх співробіт-
ництва із зарубіжними колегами. Відбулася своєрідна «ревізія» методологічного
інструментарію дослідження зару біжної історії, утверджується відхід від ідео-
логічних схем радянської історіо графії, хоча рецидиви деяких оціночних стере-
отипів, збанкру тілих міфологем і упереджених підходів все ще мають місце й
сьогодні.
Сучасній українській історіографії все ще властивий дефіцит на фахівців і
авторитетні наукові школи з історії зарубіжних країн, повільно засвоюється ци-
вілізаційна модель світової істо рії, модерні й постмодерні методологічні орієн-
тири на осягнен ня культурно-духовних цінностей інших народів в антрополо-
гічному вимірі.
Звичайно, формат журнальної статті не дозволяє глибше і докладніше роз-
глянути відображення в новітній українській історичній науці історії зарубіж-
ного світу. Її надбання за два останні десятиріччя настільки суттєві та важливі,
що варті ґрунтовного монографічного дослідження, принаймні на рівні дисер-
таційної роботи. Зі свого боку зазначимо: закладено потужне підґрунтя для по-
дальших досліджень історії усіх епох, усіх континентів і багатьох країн світу,
особливо історії порубіжних з Україною держав. Назвемо лише деякі проблеми,
що варті більшої уваги українських істориків.
По-перше, осягнути зарубіжний світ у всіх його часопросторових вимірах і
динаміці українські історики зможуть лише на засадах оновлення методоло-
гії історичного пізнання. Ідеться не про механічне перенесення на український
ґрунт західних постмодерністських моделей історієписання, а про їх критичне
осмислення і творче засвоєння тих його методик, які дозволяють осягнути світ
як цілісність у всіх його розмаїтостях і суперечностях. Тут не обійтися без си-
нергетичного підходу як теорії і способу самоорганізації наукової системи шля-
хом міждисциплінарних досліджень, поєднання гуманітарного і природничо-
географічного компонентів історичного пізнання.
По-друге, від інтелектуальних зусиль і напрацювань українських істори-
ків залежить не просто присутність українського компонента у світовій історії,
а глибоко наукове розкриття феномену України в контексті світових цивіліза-
цій. Після багатьох десятиліть сприйняття українським суспільством зарубіж-
ної історії через призму партійно-класового та великодержавницького підходів
створилися умови для її наукової інтерпретації. Водночас виникла унікальна
можливість представити українську історію не як додаток до історії Росії, а як
історію самодостатньої та повноцінної держави зі своїм самобутнім досвідом (по-
зитивним і негативним).
По-третє, українська історична наука, її потужний творчий потенціал має
подолати рештки синдрому провінціалізму і вийти на більш широкий простір
співпраці з зарубіжними колегами, ініціювати виконання спільних міжнарод-
них проектів. Особливо це стосується історії тих держав, до складу яких на тих
чи інших етапах входили українські землі, а також країн, де в минулому, або
за два останні десятиріччя сформувалися численні українські діаспори. Кожен
українець у праві мати можливість ознайомитись з українською версією історії
Укр.іст.журн. – 2012. – №5
134 Я.С.Калакура
держав, з якими наша країна має дипломатичні відносини або готується до їх
встановлення, адже без цього важко виробити науково виважені та обґрунтова-
ні орієнтири зовнішньої політики.
І, нарешті, вочевидь назріла необхідність на державному рівні підвищити
роль Українського національного комітету істо риків у міжнародному співробіт-
ництві, зокрема участі в діяльності Міжнародного комітету історичних наук, у
проведенні міжнародних конгресів істориків, в організації міжнародних нау-
кових конференцій та методологічних семінарів. Необхідно також розширити
реаль ні можливості для стажування вітчизняних істориків у зарубіжних краї-
нах, надання стипендій та ґрантів, а також прискорити реформування системи
історичної освіти і підвищення якості підготовки вітчизняних фахівців із все-
світньої історії. Тут вони вправі очікувати на допомогу й підтримку з боку дер-
жави, громадськості та меценатів.
Cleared up in the article are certain new tendencies of the Ukrainian historiography
at the time of independence regarding the foreign history. Author considers the activity
of lead Ukrainian historians, scientific centres and historical schools; analyses the
main directions and themes of studies, the most important works on world history in
terms of Ukraine-centrism. The gaps are marked out; the actual issues for the future
researches of the foreign world are formulated.
|