Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси
Рецензія на книгу: Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Авт. кол.: О.Г.Аркуша, В.Ф.Верстюк, С.В.Віднянський та ін. – К.: Ніка-Центр, 2012. – 592 с....
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106464 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Ф.Г. Турченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 207-217. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106464 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Турченко, Ф.Г. 2016-09-29T13:40:05Z 2016-09-29T13:40:05Z 2013 Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Ф.Г. Турченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 207-217. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106464 Рецензія на книгу: Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Авт. кол.: О.Г.Аркуша, В.Ф.Верстюк, С.В.Віднянський та ін. – К.: Ніка-Центр, 2012. – 592 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси National Question in Ukraine XXth – Early XXIth: Historical Sketches Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| spellingShingle |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси Турченко, Ф.Г. Рецензії й огляди |
| title_short |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_full |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_fullStr |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_full_unstemmed |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_sort |
національне питання в україні хх – початку ххі ст.: історичні нариси |
| author |
Турченко, Ф.Г. |
| author_facet |
Турченко, Ф.Г. |
| topic |
Рецензії й огляди |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
National Question in Ukraine XXth – Early XXIth: Historical Sketches |
| description |
Рецензія на книгу: Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси /
Авт. кол.: О.Г.Аркуша, В.Ф.Верстюк,
С.В.Віднянський та ін. – К.: Ніка-Центр,
2012. – 592 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106464 |
| citation_txt |
Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Ф.Г. Турченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 207-217. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT turčenkofg nacíonalʹnepitannâvukraíníhhpočatkuhhístístoričnínarisi AT turčenkofg nationalquestioninukrainexxthearlyxxithhistoricalsketches |
| first_indexed |
2025-11-25T15:34:00Z |
| last_indexed |
2025-11-25T15:34:00Z |
| _version_ |
1850516903705968640 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Про національне питання українські до-
слідники багато писали ще в радянські часи.
Ідеологічна лінія комуністичного режиму
орієнтувала науковців на оцінку національ-
них суперечностей і національного гніту як
неминучого наслідку класових антагоніз-
мів в експлуататорському суспільстві. На
всі лади повторювалися слова з «Маніфесту
Комуністичної партії», що національне пи-
тання породжене буржуазним суспільством
і буде розв’язане лише тоді, коли буде зни-
щена експлуатація людини людиною. Як аксіома сприймалося твердження,
що саме з ліквідацією класових антагонізмів усередині націй зникнуть і воро-
жі відносини між ними, а також експлуатація однієї нації іншою. Уважалося,
що після цього у світі наступить не лише соціальна, а й національна гармо-
нія. Саме у такому контексті розглядалося національне питання у багатона-
ціональному Радянському Союзі. Оскільки ще в 1930-х рр. у СРСР було взято
курс на побудову соціалізму і ліквідацію класових антагонізмів, то оголошува-
лося «розв’язання» й національного питання. У перспективі взагалі обіцялася
повна ліквідація міжнаціональних відмінностей і злиття націй та народнос-
тей в єдину комуністичну спільність людей. Своєрідним перехідним етапом
на цьому шляху називали «радянський народ» – сформовану у СРСР «нову
історичну спільність людей», яка ґрунтувалася на російській мовно-культур-
ній основі. Суспільство досить тривалий час перебувало в полоні цієї міфоло-
геми. Українська РСР наводилася як приклад успішного і навіть зразкового
вирішення в СРСР національного питання. Але криваві міжнаціональні кон-
флікти, які спалахнули у Радянському Союзі в останні роки його існування, а
потім і розпад за активної участі УРСР радянської імперії, розвіяли цей ідео-
логічний міф як міраж.
Після проголошення незалежності національне питання в Україні у ХХ –
на початку ХХІ ст. стало однією з найпопулярніших тем історичних дослід-
жень. Відкинувши комуністичну зашореність, науковці стали шукати нові до-
слідницькі підходи. Зокрема, перспективи вирішення національного питання
стали пов’язувати з модернізаційними процесами, тобто переходом від тради-
ційного, аграрного суспільства до індустріального, який почався у Західній
Європі з кінця ХVІІІ ст. і поступово охопив увесь світ – як незалежні, так і за-
лежні країни. Серед останніх була й Україна, яка у ХІХ – на початку ХХ ст.
входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій.
нацІОнальне Питання в УкраїнІ ХХ –
ПОчаткУ ХХІ ст.: ІстОричнІ нариси /
Авт. кол.: О.Г.Аркуша, В.Ф.Верстюк,
С.В.Віднянський та ін. – К.: Ніка-Центр,
2012. – 592 с.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
208 Рецензії й огляди
Модернізація змінила соціальну структуру суспільства і покликала до
життя нові суспільні тенденції, зокрема національні рухи у залежних кра-
їнах. Модернізаційну схему цих рухів розробив чеський історик і політолог
М.Грох. Вона передбачає три етапи на шляху до національного визволення:
1) відкриття історії, мови й народної культури маленькою (навеликою) групою
вчених; 2) фаза національної агітації патріотів з метою поширення національ-
ної самосвідомості на усі верстви суспільства; 3) фаза масового національного
руху задля здобуття автономії чи політичної незалежності.
У процесі національного відродження етнос, який населяє певну терито-
рію, починає усвідомлювати себе як самостійний народ; розгортається процес
формування модерної нації. Виникає цілий комплекс взаємовідносин етнічної
більшості, етнічних меншин та чинної державної влади, які узагальнюються в
терміні національне питання. Останнє, яке виокремилося в контексті модер-
нізаційних змін, стало одним із найпотужніших факторів історичного процесу
останніх двох століть. Викликані модернізацією національні рухи кардиналь-
но змінили політичну карту світу. З розпадом колоніальної системи на зем-
ній кулі почалася ера незалежних держав. Зрештою, 1991 р. незалежною ста-
ла й Україна. З тих часів минуло понад два десятиліття. З’явилася необхідна
історична дистанція, яка дозволяє більш-менш неупереджено поглянути на
минуле.
Спробу дати узагальнююче бачення національного питання в Україні у
його історичній ретроспективі зробив колектив українських істориків – співро-
бітників Інституту історії України НАН України, Інституту політичних і етно-
національних досліджень ім. І.Кураса НАН України, Київського національно-
го університету імені Тараса Шевченка та інших наукових установ.
Викликає повагу задеклароване у вступі до монографії прагнення автор-
ського колективу здійснити наскрізний комплексний аналіз національного
питання в Україні протягом двох останніх століть: із того часу, коли воно зая-
вило про себе й стало помітним фактором історичного процесу, і до сьогодення.
У контексті цього автори намагалися прослідкувати зміну політичних і дер-
жавних доктрин у розв’язанні національного питання та відповідно – станови-
ща й міри впливу на них українців і решти етносів нашої країни.
Насамперед у центрі уваги вчених – аналіз трансформації «українсько-
го питання» із суто етнографічного явища в політичне, характеристика умов,
що відіграли вирішальну роль у започаткуванні та реалізації українського по-
літичного проекту – «становлення та конституювання української нації», ви-
значення місця й участі у цих процесах українців і представників національ-
них громад та, нарешті, характеристика етнополітичного ландшафту, з яким
Україна вступила в добу незалежності, боротьба різних тенденцій в етнополі-
тиці сучасної України (с.3–13). Визнання цілком природним і закономірним
прагнення українського народу до створення власної держави та готовність
до демократичного співжиття в її рамках з іншими етносами, що населяють
Україну, лежить в основі рецензованої монографії.
Матеріал книги викладений у Вступі, семи розділах і Післямові. Перший
розділ, авторами якого є Л.Якубова, В.Головченко та О.Аркуша, називається
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Рецензії й огляди 209
«Україна напередодні східноєвропейської “Весни народів”». У ньому, зокрема,
йдеться про політичне становище українських територій у складі Російської та
Австро-Угорської імперій у ХІХ – на початку ХХ ст., детально характеризуєть-
ся на підставі конкретних фактів, зокрема статистичних джерел, «деінде моза-
їчний» характер розселення етнічних громад на території України. Говориться
також про складні міжетнічні стосунки в обох частинах України – підавстрій-
ській і підросійській, аналізується еволюція національного питання в обох су-
сідніх імперіях.
На цьому загальноісторичному тлі досліджується складний і суперечли-
вий процес самоусвідомлення та самоствердження українського народу. Уже з
перших сторінок монографії – і це її позитивна риса – йдеться також про ста-
новище інших етносів, що здавна жили в Україні, зокрема поляків і євреїв, про
їх боротьбу за самозбереження як окремих національних спільнот. В окремому
параграфі автори простежують процес переростання національного питання
в Україні внутрішньополітичних рамок і перетворення в міжнародну пробле-
му, пов’язану з військово-політичними планами країн Антанти і німецько-ав-
стрійського блоку.
Перша світова війна інтенсифікувала процеси національної консолідації.
Зрештою, вимога суверенізації України вийшла за досить вузьке коло націо-
нальних політиків і стала перетворюватися в масове явище. Таким чином,
протягом століття українці пройшли шлях від «етносу без імені», який не мав
навіть єдиної самоназви і в різних історичних регіонах послуговувався етноні-
мами «руські», «малороси», «русини», до народу, котрий чітко заявив про свої
державницькі амбіції. В.Головченко робить цілком обґрунтований висновок,
що український національний рух ХІХ – початку ХХ ст. цілком уписується у
запропоновану М.Грохом модернізаційну схему національних рухів «молодих»
народів (с.75).
Зміст наступного, другого, розділу рецензованої монографії – «Східно євро-
пейська “Весна народів”» (автори В.Верстюк, Р.Пиріг, Г.Єфіменко, І.Патер та
С.Кульчицький) становить аналіз третьої фази національного руху – боротьби
за національну незалежність. Хронологічно науковці цей процес обмежують
1917–1922 рр. – від початку Української революції до утворення СРСР і вход-
ження до його складу Української СРР.
У Росії після краху царизму у лютому 1917 р. національне питання пе-
ретворилося в один із найпотужніших факторів політичного життя. Народи
колишньої «тюрми народів», якою називали Російську імперію, прагнули до
самовизначення. В Україні ці процеси авторами монографії розглядаються
у контексті Української революції, яка супроводжувалася швидким зростан-
ням національної самосвідомості населення. Українці чітко продемонструва-
ли своє прагнення досягти державного суверенітету – спочатку йшлося про пе-
ребудову Росії на федеративних засадах і, відповідно, автономію України, а
опісля, коли владу в Росії захопили більшовики, які почали війну проти УНР,
про повну незалежність України (ІV Універсал). У цих драматичних умовах
українська влада прагнула знайти порозуміння з національними меншина-
ми. Вони мали своє представництво в Центральній Раді, українському уряді.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
210 Рецензії й огляди
Зрештою, 9 січня 1918 р. був ухвалений Закон про національно-персональну
автономію, який його автор М.Зільберфарб назвав «Декларацією прав націй».
У період Центральної Ради українці, за оцінкою істориків, форсованим
маршем йшли шляхом із «селян в націю». Але домінуючі в середовищі цього
вищого представницького органу соціалістичні настрої «відсікали» від зазна-
ченого процесу «верхи» – промисловців, великих землевласників, військову
верхівку та ін. Це знижувало державотворчий потенціал Української револю-
ції. На відміну від періоду Центральної Ради, в умовах існування Української
Держави П.Скоропадського процеси національного державотворення набули
поміркованішого та органічнішого характеру. До державного будівництва за-
лучалися представники колишньої промислової й аграрної еліти, чиновники,
військові. Процес національної консолідації набував громадянсько-територі-
ального, а не етнічного характеру. Проте, закріпити його не вдалося.
Озброєні марксистським ученням, у революційний вир 1917 р. більшовики
йшли з ідеєю «злиття націй», як однією з цілей світової революції. Але, опинив-
шись тоді перед несподіваним для них розмахом українського національно-ви-
звольного руху, чітко зорієнтованого на створення власної держави, розвиток
мови і національної культури, більшовики, як це влучно відзначається у моно-
графії, «зробили все, щоб уникнути лобового зіткнення з ним» (с.136). У 1917 –
на початку 1918 рр. вони змушені були формально визнати право українців на
самовизначення, хоча надавати Українській державі реальну незалежність
чи навіть автономію не збиралися. Повернувшись в Україну 1919 р., вони ще
більше переконалися, що слід хоча б мінімально враховувати настрої насе-
лення, яке вже почало звикати жити в незалежній державі. Варіант злиття
України з Росією був відкинутий. Реконструюючи логіку дій В.Леніна у цих
умовах, С.Кульчицький цілком справедливо стверджує, що той прагнув «ви-
будувати таку державну конструкцію, яка задовольнить усі сторони. Цілком
зрозуміло, що суть цієї конструкції […] повинна була фундаментально відріз-
нятися від форми. Зрозуміло й те, що форма могла відповідати сподіванням
національно свідомих українців, але суть конструкції мусила співвідноситися
з будовою централізованої унітарної РКП(б)» (с.157). Зрештою, із цього вихо-
дили більшовики, коли після закінчення громадянської війни постало питан-
ня про унормування державно-правових відносин на радянському просторі.
Українська СРР стала частиною Радянського Союзу – «соціалістичної феде-
рації». Це був, підкреслюється в монографії, своєрідний компроміс між уніта-
ристською політикою центру і прагненнями України зберегти свій суверені-
тет. Попри всю умовність федеративної конструкції СРСР, зафіксоване в його
Конституції право союзних республік на вихід зі складу Радянського Союзу ві-
діграло свою роль, коли КПРС перестала існувати.
Національному питанню на українських землях у міжвоєнний період при-
свячений третій розділ монографії (автори Л.Якубова, Г.Єфіменко, О.Рубльов
та С.Віднянський). У ці роки українські території перебували у складі чоти-
рьох держав – Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини і Румунії. Кожна
з названих держав здійснювала щодо українського населення більш чи менш
відверту дискримінаційну політику, спрямовану на його денаціоналізацію.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Рецензії й огляди 211
Про самовизначення (навіть у формі територіальної автономії) не йшлося.
Тож національне питання в Україні надзвичайно ускладнилося.
У Радянському Союзі у 1920-х рр. було узято курс на коренізацію, яка
щодо корінного населення УСРР прийняла форму українізації. У монографії
ця політика розглядається в контексті модернізації, яку правлячий більшо-
вицький режим змушений був у міжвоєнний період проводити в умовах ка-
піталістичного оточення, без допомоги ззовні. Для того, щоб забезпечити мо-
білізацію людських ресурсів для комуністичного будівництва, необхідно було
взяти під свій контроль національно-культурне життя і видозмінити психо-
логію мас. У селянській країні, де переважна більшість населення не зна-
ла російської мови, це можна було здійснити лише на засадах коренізації.
Але українізація не виправдала надій сталінського керівництва. Вона мало
сприяла комунізації селянства і не ліквідувала антибільшовицькі настрої,
які в умовах суцільної колективізації набули в українському селі масового
характеру.
Натомість українізація стимулювала розвиток національної свідомос-
ті, сприяла поширенню українських націонал-комуністичних настроїв, що
супере чило планам сталінського керівництва. Усе це в комплексі стало під-
ставою для відмови від українізації і посилення репресивного курсу. Об’єктом
жорстоких репресій стало селянство – соціальна база українського руху та ан-
тисталінського опору. Голодомор 1932–1933 рр. суттєво підірвав сили україн-
ського селянства, його здатність до опору сталінському режиму. Це, звичай-
но, загальмувало процес українського націєтворення, хоча Й.Сталін говорив
про формування української соціалістичної нації. Цілком справедливо акцен-
тується також, що масові репресії деморалізували не тільки українців, а й ет-
нічні меншини. Тим самим, зазначається в монографії, був загальмований
процес «визрівання внутрішніх природних процесів формування української
політичної нації» (с.263).
Однак, аналізуючи національні відносини в радянській Україні у між-
воєнний період, на цьому не варто ставити крапку. Радянська модернізація
1920–1930-х рр. мала суперечливі наслідки. Голодомор 1932–1933 рр. і жор-
стокі репресії забрали життя мільйонів жителів УСРР різних національнос-
тей і соціального стану. Вони спотворили суспільні відносини, і наслідки цього
ми відчуваємо й сьогодні. Сучасне українське суспільство не випадково на-
зивають постгеноцидним, постголодоморним. З іншого боку, сталінська мо-
дернізація, надавши Україні потужного поштовху на шляху перетворення в
індустріальну республіку, супроводжувалася й істотними зрушеннями в її ет-
носоціальній структурі. Мільйони українців стали робітниками, інженерами,
вчителями, менеджерами у різних сферах суспільного життя. Міста україні-
зувалися. Українці, які до революції 1917 р. були малоосвіченим селянським
народом, поступово набували рис повноцінного європейського етносу, котрий
мав свої соціальні «верхи», «низи», «середні верстви». Це був крок до формуван-
ня модерної української нації, а відтак, наближалася перспектива вирішен-
ня українського питання. Про це неодноразово писали вітчизняні та зарубіж-
ні історики.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
212 Рецензії й огляди
В умовах Другої світової війни, незважаючи на всі колосальні, небаче-
ні раніше втрати і трагедії, цей процес продовжувався. Наведені у розділі
«Україна в роки Другої світової війни» (автори Т.Вронська, С.Віднянський,
С.Кульчицький, О.Лисенко, В.Щетніков та І.Щупак) факти переконують
у цьому. Зокрема, уже на початку війни, у 1939–1940 рр., «українське пи-
тання» знову опинилося в центрі європейської політики завдяки пакту
Ріббентропа – Молотова. Але радість населення з приводу «возз’єднання» пере-
важної більшості українських земель у складі СРСР була передчасною. У ході
радянізації в Західній Україні розгорнулися масові репресії, що справили на її
мешканців гнітюче враження і сприяли поширенню антирадянських настроїв.
Водночас возз’єднання українських земель «стимулювало процес націєтворен-
ня, національної самоідентифікації українців, формування їх національно-
етатистської свідомості. Це створило умови для підживлення українізаційних
настроїв по всій території республіки, де вони почали помітно згасати у 30-ті
роки» (с.350). Із 1944 р. в загальноукраїнські консолідаційні процеси включи-
лася й Закарпатська Україна, приєднана до СРСР. Але паралельно на всій те-
риторії УРСР, особливо в західних її районах, розгорнулася жорстока боротьба
з національно-визвольним рухом, за межі республіки примусово були пересе-
лені сотні тисяч людей.
8 квітня 1944 р. О.Довженко написав у своєму щоденнику пророчі слова:
«Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не
пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії укра-
їнського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі
українські землі. І якою б не була, очевидно на початку їхня доля тяжкою і
трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і немину-
чий крок вперед».
На цю думку видатного українця наштовхував і той факт, що після напа-
ду Німеччини на Радянський Союз у контексті мобілізаційних заходів вла-
ди були зміщені пропагандистські акценти, наслідком чого було визнання на-
ціональних почуттів усіх народів СРСР, у тому числі й українського. Почали
звертатися до історичного минулого нашого народу, зокрема Визвольної війни
під проводом Б.Хмельницького, згадувати військові подвиги видатних діячів.
Однак наприкінці Другої світової війни в національній політиці сталін-
ського керівництва відбувся черговий поворот. Про це йдеться на початку
чергового розділу монографії – «Україна багатонаціональна після Другої сві-
тової війни (1945–1991 рр.)», написаного В.Котигоренком. Зазначається, що
ще у ході відновлення контролю над окупованими територіями було постав-
лено завдання ліквідувати ідеологічні наслідки участі українського народу в
Другій світовій війні. Заговорили про особливу роль російського народу в іс-
торії – «найвидатнішої нації з усіх націй» Радянського Союзу. Відповідно до
цього, відбувався перегляд історії України, в якій робилися акценти на осо-
бливу роль російського чинника в історичній долі її народу; нових обертів
набула політика русифікації; жорстоко переслідувалися будь-які неконтро-
льовані прояви національної і громадянської самосвідомості та активності
жителів УРСР.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Рецензії й огляди 213
Після смерті Й.Сталіна масові репресії як засіб «вирішення» національно-
го питання в СРСР припинилися. Відійшли у минуле депортації і примусові
переселення з України і навпаки, яких зазнали сотні тисяч людей різних на-
ціональностей. Завершилося формування сучасних кордонів України. 1954 р.
до УРСР було приєднано Крим, котрий після виселення з його території крим-
ських татар та представників інших «небажаних» національностей, був пере-
творений на область у складі РРФСР. Про це йдеться у розділі VІ моногра фії –
«Кримське питання в контексті політичної історії ХХ сторіччя», написаному
С.Кульчицьким.
Аналізуючи причини приєднання Криму до Української РСР, С.Ку ль чиць-
кий солідаризується з думкою І.Лисяка-Рудницького, який у статті «Новий
Переяслав» пов’язував цю подію зі зміною політики Кремля щодо України.
Якщо вся попередня політика Центру зводилася до спроби зламати опір укра-
їнського народу засобами фізичного насильства, то зі смертю Й.Сталіна мож-
ливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Тепер Україну в межах ім-
перії вирішили утримувати переважно економічними та пропагандистськими,
а не силовими методами. Проявом такої зміни в політиці Москви була переда-
ча Кримської області Українській РСР (с.528–529).
Але навіть після ХХ з’їзду КПРС і певної лібералізації режиму прин-
ципових змін національна політика влади щодо України не зазнала.
Продовжувалася русифікація; переслідування осіб, котрим інкримінували
націоналістичні погляди, також не припинилися. Переселення українців за
межі УРСР (через систему оргнаборів, заохочення зміни постійного проживан-
ня, розподіл випускників, які закінчили заклади вищої та середньої спеціаль-
ної освіти і т.д.), а також вихідців з інших союзних республік в Українську РСР
(такими ж каналами) відбувалося аж до розпаду СРСР. У 1960–1980-ті рр. за
межі Радянського Союзу на свою історичну Батьківщину емігрувала частина
євреїв, греків, болгар та ін. У цих умовах відбулися певні зміни в національ-
ному складі населення УРСР: зменшувалася доля українців і збільшувалася
доля росіян. Очікуваним наслідком русифікації був і той факт, що в республі-
ці збільшувалася група українців, євреїв, болгар, греків, поляків та представ-
ників інших національностей, які під час демографічних переписів називали
рідною не свою, а російську мову. Усе це в комплексі оцінювалося офіційною
ідеологією як складові процесу формування нової історичної спільноти лю-
дей – «радянського народу».
У монографії цілком слушно зазначається, що «в цих умовах поряд з етніч-
ною і національною […] ідентичністю, а подекуди на їхньому місці, у частини
людей формувалася ідентичність радянська – до певної міри деетнізована, але
з домінуванням російсько-культурної компоненти», тобто як «совєтська» іден-
тичність (с.489).
Але за цих умов український національно-визвольний рух не припинив-
ся, набуваючи нових форм. Автор нарису зазначає, що то був час «формуван-
ня і розвитку загальнонаціонального руху і рухів етнічних меншин», які в
умовах певної лібералізації режиму характеризувалися мирним, ненасиль-
ницьким характером. У цьому русі брала участь переважно інтелігенція, але
Український історичний журнал. – 2013. – №2
214 Рецензії й огляди
в ньому були представлені й інші прошарки населення. І хоча репресивна по-
літика влади стримувала національний рух, досягти тотальної русифікації
українців та інших національних груп республіки в повоєнні роки не вдало-
ся. Національна ідентичність хоча й була приглушена, але не витравлена зі
свідомості людей. «Совєтська» ідентичність так і не стала домінуючою, хоча
перетворилася у важливий фактор суспільно-політичного життя. Добитися
«вирішення національного питання» по-радянськи не вистачило ні часу, ні
можливостей. Уже на середину 1980-х рр. стало очевидним, що радянський ре-
жим вичерпав ресурси свого розвитку. Людство вступало в постіндустріальну,
інформаційну еру, а Радянський Союз з його архаїчною політичною системою,
утопічними планами на майбутнє і недосконалою економікою, зорієнтованою
переважно на військове виробництво, безнадійно відстав від економічно роз-
винутих країн світу. Під впливом загальноцивілізаційних процесів радянське
керівництво на чолі з М.Горбачовим змушене було йти на реформи, які охо-
пили як зовнішню, так і внутрішню політику, у тому числі й міжнаціональні
відносини.
На рубежі 1980–1990-х рр., відзначається в монографії, яскраво прояви-
лися тенденції прискореного духовного відродження, суспільної активізації
і політизації загальноукраїнського національно-демократичного руху, а та-
кож рухів національних меншин. Демократичні зміни, поява в умовах «пе-
ребудови» політичних партій, нові пріоритети в діяльності Верховної Ради,
надії національних груп на покращення умов задоволення їх культурних і со-
ціально-економічних потреб та інтересів створили цілком нову соціально-по-
літичну ситуацію у суспільстві. Союзний центр поступово втрачав контроль
над суспільними процесами. У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвали-
ла Декларацію про державний суверенітет України, яка всім «національнос-
тям, що проживають на території Республіки», гарантувала право національ-
но-культурного розвитку. 28 жовтня 1989 р. було ухвалено закон «Про мови в
Українській РСР», стаття 2 якого оголошувала українську мову державною.
Звичайно, діяли й суто матеріальні мотиви, на які дослідникам необхідно
звертати увагу. УРСР вважалася однією з найбільш забезпечених республік
Радянського Союзу, яка, за переконанням більшості, вносила до загальносо-
юзного бюджету непропорційно велику частку. Що ж стосується регіональних
суспільно-політичних рухів, які стояли на сепаратистських, реінтеграційних
позиціях («Інтеррух Донбасу», «Демократичний союз Новоросії», ряд організа-
цій російськомовного населення Криму та ін.), то вони не отримали підтрим-
ки серед громадян.
У монографії цілком слушно зазначається, що унезалежнення України було
підготовлене, окрім політичних, і глибинними зрушеннями в етносоціальній та
професійній структурі населення УРСР, які відбувалися в попередні десятиліт-
тя і мали довготривалі наслідки. Об’єктивні запити розвитку України викли-
кали наростаючу потребу у висококваліфікованих кадрах і менеджерах різних
рівнів та сфер життя. Як наслідок, усупереч процесам русифікації, у 1960–
1980-х рр. в Українській РСР вже сформувалася етносоціальна структура сус-
пільства, в якій був той мінімум місцевих елементів, переважно українців за
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Рецензії й огляди 215
походженням, без котрих було неможливе створення і функціонування сучасної
незалежної держави. Наведені у монографії матеріали, що характеризують ди-
наміку етнополітичних змін у другій половині 1950–1980-х рр. (с.482–484), пере-
конливо свідчать про це. Певні міжетнічні диспропорції, які склалися в Україні
напередодні 1991 р. (якщо в усьому зайнятому населенні УРСР частка керівни-
ків становила 4,76%, спеціалістів – 21,44%, службовців-неспеціалістів – 5,64%,
то серед українців відповідні частки становили 4,57%, 19,97% і 4,82%), в умовах
гострої кризи радянської системи не загрожували розколом, який міг би спро-
вокувати міжетнічну боротьбу за соціальний статус і престижні менеджерські
посади різних рівнів і сфер суспільного життя (с.483), що могло б заблокува-
ти перспективу унезалежнення України. Загальнополітична ситуація спонука-
ла поліетнічний український загал до масової підтримки ідеї суверенізації рес-
публіки (с.509). Автори мали право охарактеризувати цей процес як важливий
етап формування модерної української нації.
Утвердження України як суверенної держави означало вирішення націо-
нального питання у тій формі, в якій воно існувало з ХІХ ст. Але суспільні про-
цеси набули нової якості. Проголошення незалежності висвітило нові грані
національного питання – ті, які в радянський період не виходили на перший
план. Постало завдання унормування міжнаціональних відносин в Україні,
їхньої гармонізації на основі базових принципів народовладдя, верховенства
права, толерантності (с.579–580). Саме про це мова йде в останньому, сьомо-
му, розділі монографії «Україна незалежна», авторами якого є В.Котигоренко
і О.Майборода. Цей нарис заслуговує на особливу увагу читача, адже йдеться
про питання, які сьогодні хвилюють усе суспільство.
У нову епоху свого розвитку Україна ввійшла переобтяженою радянською
спадщиною. У цьому контексті звертають на себе увагу ті сторінки монографії,
де аналізуються наслідки русифікації республіки до 1991 р. і суперечливий
процес її продовження в умовах незалежності. Зокрема, наводяться дані про
скорочення частки осіб, які вважають рідною мову своєї національності (певна
частина українців своєю рідною мовою назвала російську). Автор ставить пи-
тання: це наслідок малої ефективності політики сприяння розвиткові держав-
ної мови, чи результат повернення до України громадян української націо-
нальності, які у свій час виїхали в інші республіки і тепер вважають рідною
мовою російську? (с.540). Мабуть, і те, і інше. Але не лише. В умовах незалеж-
ності запрацював ще один фактор – повернення до рідної національності (чи
національних коренів) тих українців, які у свій час із різних мотивів називали
себе росіянами. Із відомих причин російська мова для переважної більшості з
них була рідною. Цей фактор потребує окремого аналізу.
Водночас констатується, що домінування у складі населення країни ти-
тульної нації (за десятиріччя незалежності – 1991–2001 рр. – її частка серед
населення збільшилася з 72,7% до 77,8%) не мало й досі не має адекватно-
го впливу у суспільному житті за критеріями поширення в ньому української
мови, культури, інших етноідентифікуючих ознак. «Тривале перебування
українців у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, – зазнача-
ється в монографії, – супроводжувалося їх мовною і культурною русифікацією,
Український історичний журнал. – 2013. – №2
216 Рецензії й огляди
через що за ступенем збереження основних ознак своєї ідентичності, а отже за
потребою державної підтримки для свого етнокультурного відродження вони
не відрізняються від національних меншин» (с.548).
Конституція України, прийнята 1996 р., проголосила незалежну Україну
результатом здійсненого «українською нацією, усім Українським народом
права на самовизначення». Українці перетворилися в державний народ.
Національні меншини стали рівноправними учасниками державотворчого
процесу. Основний Закон України, зазначається в монографії, «має розціню-
ватися як правовий акт, який законодавчо встановив, що українське грома-
дянство не залежить від етнічної належності особи і що саме громадянство, а
не етнічність є основою об’єднання українського соціуму» (с.552). Але, виявля-
ється, не все так просто. Незавершеність формування правової бази етнонаціо-
нальної політики, відзначається в праці, «суттєво заважає прийняттю чіткого
остаточного вибору етнополітичної моделі країни, який має спиратися на кон-
цепцію або моноетнічної нації, де етнічні українці перебувають у патерналіст-
ській позиції щодо національних меншин, або поліетнічної нації, яка живе на
началах консолідації. Наявні тенденції […] заохочують обидві моделі» (с.555).
Однак, процес урегулювання міжетнічних відносин відбувається складно
і суперечливо, що загрожує перейти у площину політичної боротьби. Як наслі-
док, вибір оптимальної моделі етнонаціональної політики в Україні, переоб-
тяженій невирішеними соціально-економічними проблемами, перманентною
кризовою ситуацією, затягується. Зокрема, прагнучи інтегруватися до Європи,
Україна ратифікувала усі основні міжнародні пакти, які стосуються захисту
національних меншин, зокрема, їхніх мов і культури. Автори цілком слушно
зауважують, що у демонстрації своєї проєвропейськості Україна надміру вда-
валася до матричного перенесення на вітчизняний ґрунт положень міжнарод-
них пактів, чим ускладнювала правове обґрунтування заходів, спрямованих
на підтримку етнічних спільнот там, де вони потребували. Вади копіювання в
нашій країні норм європейського права особливо яскраво продемонстрував за-
кон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
У той час, як в Європі цей закон застосовується тільки щодо мов, котрі опини-
лися перед реальною загрозою зникнення, то українським законом до перелі-
ку мов, на які поширюється передбачений хартією захист, внесено і російську,
яка є мовою половини населення країни, хоча частка етнічних росіян стано-
вить в Україні лише 17% (с.553).
Оцінюючи найновіші соціокультурні тенденції, автори роблять висновок,
що нині в Україні робиться спроба законсервувати недемократичний тип дер-
жавної мовної політики, за яким «панівна еліта колишньої колонії робить «на-
ціональною» мовою мову колишньої метрополії, якою вона звикла розмовляти
і яка є її соціально-груповою мовою» (с.559). Ця обставина вносить додаткові
конфронтаційні моменти у суспільно-політичне життя, ускладнюючи і гальму-
ючи процеси новітнього українського націєтворення. У цьому контексті сприй-
мається надзвичайно своєчасним і вмотивованим один із висновків, сформу-
льованих у післямові до монографії (автор Л.Якубова), що за обставин, які
склалися в Україні і навколо неї «завдання внормування міжнаціональних
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Рецензії й огляди 217
взаємин […], їхньої гармонізації на основі базових принципів народовлад-
дя, верховенства закону, толерантності залишається як ніколи актуальним»
(с.579–580).
Підбиваючи підсумок, звернімося до А.Каппелера, який назвав парадок-
сальним стан досліджень, дотичних до аналізу національного питання, зо-
крема до питань українського націєтворення: «З одного боку, є відносно мало
праць, присвячених глибокому вивченню цього питання (українське націєтво-
рення – Ф.Т.), з іншого – націєтворення і національна свідомість переважають
в історіографії настільки, що навколо них зосереджується більшість повних
викладів історії України». Аналогічна думка цитується у вступі, і це повинно
означати, що його автор, голова редколегії академік В.Литвин, солідаризуєть-
ся з А.Каппелером (с.15).
Але чи була подолана ця дослідницька диспропорція в рецензованій кни-
зі? Напевне, ні. В.Литвин слушно зауважує, що «авторський колектив не пре-
тендує на вичерпне висвітлення цього надзвичайно перспективного дослід-
ницького напряму, розглядаючи проведену роботу лише як початок тривалих
і глибоких історичних студій, які покликані сприяти розвитку методологічних
засад вітчизняної історичної науки» (с.13).
Ще одна обставина. Матеріал у монографії подається у формі нарисів, на
що вказує назва книги. Звернення до такого, досить вільного щодо змісту і фор-
ми жанру також свідчить, що автори не ставили перед собою завдання ство-
рити завершене синтетичне дослідження національного питання в Україні.
Певне, саме тому в монографії немає теоретичного розділу, в якому, зазви-
чай, чітко окреслюються загальні методологічні підходи дослідження і даєть-
ся сучасне тлумачення численних понять та категорій, що використовуються у
книзі, і які різними вітчизняними й зарубіжними авторами, науковими шко-
лами трактуються по-різному. Автори рецензованої монографії мали домови-
тися про спільні підходи. Їх озвучення не лише розкрило б сучасні погляди на
проблему, а й «дисциплінувало» б дослідників та сконцентрувало б їх увагу на
ключових аспектах національного питання і проблемах націєтворення, нада-
ло б аналізу необхідної зв’язаності, стрункості та завершеності. Оскільки цього
не зроблено, замість завершеної картини читач одержав набір добротних мо-
заїчних панно. Але з мозаїки окремих розділів і фрагментів монографії вима-
льовується досить чітка картина етнополітичних процесів в Україні (і навколо
України) ХХ – початку ХХІ ст.
Ф.Г.Турченко (Запоріжжя)
|