Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії

Розглядається історіографії українського повстанського руху на чолі з отаманом Григор’євим, який тривав із серпня 1918 до серпня 1919 рр. Ґрунтуючись на аналізі досить великої кількості історичних праць, автор виділяє якісно різні напрями історіографії так званої «григор’євщини», з’ясовує особливо...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Горак, В.С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106469
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії / В.С. Горак // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 154-177. — Бібліогр.: 89 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106469
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1064692025-02-09T21:31:24Z Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії Hryhoriev Insurgent Movement (August 1918 – August 1919): Historiography Issues Горак, В.С. Методологія. Історіографія. Джерелознавство Розглядається історіографії українського повстанського руху на чолі з отаманом Григор’євим, який тривав із серпня 1918 до серпня 1919 рр. Ґрунтуючись на аналізі досить великої кількості історичних праць, автор виділяє якісно різні напрями історіографії так званої «григор’євщини», з’ясовує особливості кожного з них, розкриває як сильні, так і слабкі сторони аналізованих концепцій та інтерпретацій, окреслює аспекти історії повстанського руху, які потребують більш глибокого вивчення. The article is devoted to the historiography of the insurgent movement headed by ataman Hryhoriev that lasted from the August of 1918 till the August of 1919. Based on the analysis of a rather great number of historical works, the author determines qualitatively different directions of historiography of the so-called hryhorievshchyna, specifies the peculiarities of each of them, shows both strong and weak sides of the analysed concepts and interpretations, points to the aspects of this movement which need to be studied and reproduced more profoundly. 2013 Article Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії / В.С. Горак // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 154-177. — Бібліогр.: 89 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106469 930.1+(477) «1918/1919» uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Горак, В.С. Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії Український історичний журнал
description	Розглядається історіографії українського повстанського руху на чолі з отаманом Григор’євим, який тривав із серпня 1918 до серпня 1919 рр. Ґрунтуючись на аналізі досить великої кількості історичних праць, автор виділяє якісно різні напрями історіографії так званої «григор’євщини», з’ясовує особливості кожного з них, розкриває як сильні, так і слабкі сторони аналізованих концепцій та інтерпретацій, окреслює аспекти історії повстанського руху, які потребують більш глибокого вивчення.
format	Article
author	Горак, В.С.
author_facet	Горак, В.С.
author_sort	Горак, В.С.
title	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
title_short	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
title_full	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
title_fullStr	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
title_full_unstemmed	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
title_sort	григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106469
citation_txt	Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії / В.С. Горак // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 154-177. — Бібліогр.: 89 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT gorakvs grigorêvsʹkiipovstansʹkiiruhserpenʹ1918serpenʹ1919rrpitannâístoríografíí AT gorakvs hryhorievinsurgentmovementaugust1918august1919historiographyissues
first_indexed	2025-12-01T00:20:24Z
last_indexed	2025-12-01T00:20:24Z
_version_	1850263130738786304
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №2 Громадянська війна в Україні в 1917–1921 рр. була періодом розгортання повстанських рухів, які стали знаряддям боротьби українського селянства за власні економічні й політичні інтереси. Одним із найбільш значних із них (сер- пень 1918 – серпень 1919 рр.) був повстанський рух на чолі з отаманом Матвієм Григор’євим (справжнє ім’я та прізвище – Ничипір (Никифор) Серветник). В історичній науці, публіцистиці й мемуаристиці тема григор’євського по- встанського руху розроблялася, починаючи з 1920-х рр. За десятиліття сфор- мувалась солідна історіографія, якій і присвячується ця стаття. Актуальність її полягає в тому, що з’ясування реального стану вивчення досліджуваної про- блематики дасть можливість сучасним історикам визначити, що ще треба зро- бити для її подальшого дослідження. Отже, головним завданням цієї статті є науковий аналіз історіографії повстанського руху, очолюваного отаманом Григор’євим. Своєю чергою, його реалізація передбачає виконання ще кількох необхідних завдань: 1) визна- чити коло історичних праць, найбільш важливих для аналізу історіографії григор’євського повстанського руху; 2) виділити й охарактеризувати конкретні напрями цієї історіографії; 3) розкрити питання про сильні та слабкі сторони історіографії григор’євського повстанства; 4) з’ясувати загальний стан розроб- ки усього комплексу питань історії повстанського руху під проводом Григор’єва в історичній літературі. Григор’євське повстанство у серпні – листопаді 1918 р. В історичних працях найслабше висвітлене питання про початок та при- чини розвитку українських повстанських рухів 1918–1921 рр. Підкреслимо, що далеко не з кожної капітальної книги з історії України можна дізнати- ся, коли, де та за яких обставин почався селянський повстанський рух на УДК 930.1+(477) «1918/1919» В.С.ГорАК * ГРИГОР’єВСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ (СЕРПЕНЬ 1918 – СЕРПЕНЬ 1919 рр.): ПИТАННЯ ІСТОРІОГРАФІЇ Розглядається історіографії українського повстанського руху на чолі з отама- ном Григор’євим, який тривав із серпня 1918 до серпня 1919 рр. Ґрунтуючись на аналізі досить великої кількості історичних праць, автор виділяє якісно різні напрями історіографії так званої «григор’євщини», з’ясовує особливості кожно- го з них, розкриває як сильні, так і слабкі сторони аналізованих концепцій та інтерпретацій, окреслює аспекти історії повстанського руху, які потребують більш глибокого вивчення. Ключові слова: історіографія григор’євського повстанського руху, радянська іс- торіографія, українська національна історіографія, американська історіогра- фія, махновська історіографія, григор’євський повстанський рух. * Горак Володимир Сергійович – кандидат історичних наук, старший науковий спів ро біт- ник Інституту історії України НАНУ, відділ української історіографії Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 155 чолі з отаманом Григор’євим. Більше того, інформація про витоки так званої «григор’євщини» часто-густо відсутня й у низці серйозних вітчизняних праць з історії громадянської війни, не кажучи вже про історичні твори загального характеру. Узагалі, коло джерел, що містять такі дані, обмежене. Ті ж праці, в яких ідеться про початок григор’євського повстанства, теж різняться за повнотою відповідної інформації. У дослідженнях радянських істориків, які з’явилися у 1930–1980-х рр., про це говориться, як правило, лаконічно, здебільшого тільки про те, що влітку 1918 р. на Херсонщині почав діяти отаман Григор’єв, якому вдалося об’єднати навколо себе певну кількість повстанських заго- нів1. Більш повні дані про перші кроки григор’євського руху наводяться, зо- крема, у спогадах командуючого радянськими військами в Україні в 1919 р. В.Антонова-Овсієнка, що побачили світ 1929 р. Автор зазначав, що у серп- ні 1918 р. колишній офіцер гетьманської армії Григор’єв виїхав у свій рід- ний Олександрійський повіт, де розпочав (відповідно до того завдання, яке дав йому С.Петлюра) партизанську боротьбу проти гетьманців, австро-угор- ських та німецьких окупантів2. Ще більш конкретно охарактеризував початок григор’євського повстанського руху більшовицький партійний і державний діяч Ф.Анулов, зазначивши, що його витоки були в південноукраїнському селі Верблюжки, де отаман Григор’єв створив партизанський загін зі 120 бійців, озброєних вилами, сокирами і трофейними гвинтівками австрійського ви- робництва. Пізніше, у листопаді 1918 р., як стверджував Ф.Анулов, цей загін атакував австро-угорський військовий ешелон, захопив чимало трофеїв, і саме ця перша велика перемога зробила селянського ватажка популярним парти- занським воєначальником і значно збільшила кількість повстанських лав під його командуванням3. Цінні й маловідомі факти навів у своїй праці «Стежками Холодноярськими» сучасник тих подій і безпосередній учасник григор’євського руху М.Дорошенко. Він писав, що незабаром після створення повстанського загону у Верблюжках до григор’євців приєдналися селяни з цілої низки південноукраїнських посе- лень, і, зокрема, із херсонського села Цибулева, яке дало отаманові 200 озброє- них повстанців. М.Дорошенко справедливо вважав, що зростання повстанських лав дозволило Григор’єву збільшити масштаби операцій проти гетьманців і австро-німецьких окупантів4. Однак найбільш повний (принаймні поки що) опис повстанської боротьби григор’євців за часів гетьманату подається у праці сучасного українського історика В.Савченка. Автор, крім усіх вищезгаданих подій, описує кілька інших перемог григор’євців, а саме їх вдалий напад на загін гетьманської варти й розгром досить великого карального підрозділу, який вирушив на придушення повстанців (серед трофеїв були кулемети й на- віть артилерія). В.Савченко робить суттєве доповнення до цього маловідомого 1 Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и военной интервенции на Украине (1918–1920). – Москва, 1966. – С.221. 2 Антонов-Овсієнко В.О. У боротьбі проти Директорії // Літопис революції. – 1929. – №5/6. – С.156. 3 Анулов Ф. Союзный десант на Украине // Летопись революции. – 1924. – №1. – С.60. 4 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади 1918–1923 рр. – Філадельфія, 1973. – С.22–23. Український історичний журнал. – 2013. – №2 156 В.С.Горак факту, зазначаючи, що тоді бойовий шлях отамана Григор’єва і його бійців був позначений не тільки перемогами. Зокрема, у жовтні 1918 р. повстанські сили селянського командира зазнали кілька поразок від гетьманців та австро-угор- ців, що змусило їх відступити зі своїх районів до межі Київської та Херсонської губерній5. Аналогічні факти з історії раннього етапу григор’євського руху подаються також і в працях деяких сучасних українських істориків, зокрема в монографії В.Горака та книзі М.Гончара6. Окремі відомості про повстанський рух наво- дяться також в «Історії міст і сіл Української РСР». Зокрема, згадується факт розгрому повстанцями-григор’євцями надісланого проти них гетьманського карального загону. Однак відтворення цього, безперечно, реального факту має одну характерну «особливість» – ані самі григор’євці, ані їх повстанський командир при цьому навіть не згадуються. І це, у принципі, цілком зрозумі- ло, адже історикам радянської доби, які протягом тривалого часу послідов- но створювали образ «контрреволюційної григор’євщини», не потрібні були будь-які факти, які б незаперечно свідчили про революційну роль тієї самої «григор’євщини» в боротьбі проти режиму гетьмана П.Скоропадського7. У цілому опис повстанської боротьби григор’євців за часів гетьманату 1918 р. має доволі фрагментарний характер, що значною мірою пояснюється від- сутністю справді якісних, інформаційно насичених історичних джерел із цього питання. Далеко не все, зокрема, відомо про бойові операції григор’євських пов станців, задіяні сили, послідовність подій, їх географію, союзників, яких вони, можливо, мали (майже не доводиться сумніватися в тому, що їх було на- багато більше, ніж це подається в історичній літературі). Не зовсім ясне й таке важливе питання, як політична орієнтація партизанів Григор’єва влітку й во- сени 1918 р. Ф.Анулов зазначав, що тоді отаман командував повстанськими си- лами «петлюрівської орієнтації»8. Але такий погляд навряд чи можна вважати коректним з огляду на те, що у серпні – вересні 1918 р. сам С.Петлюра не став ще фігурою такого політичного і військового масштабу, як пізніше. Набагато правильніше і конкретніше, на нашу думку, охарактеризував загальну полі- тичну спрямованість григор’євського руху у серпні – листопаді 1918 р. амери- канський історик М.Палій, який підкреслив, що григор’євці в контрольованих ними районах знищували гетьманський державний апарат і відновлювали закони ліквідованої 29 квітня 1918 р. Центральної Ради9. Звідси виходить, що тоді отаман орієнтувався на відновлення соціалістичного уряду, а це, своєю чергою, означає, що він не тільки вів боротьбу за ліквідацію консервативної гетьманської держави, а і являв собою уособлення соціалістичного селянського руху, який прагнув до радикальних суспільних перетворень. 5 Савченко В. Авантюристы гражданской войны. – Х., 2010. – С.181–182. 6 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва (серпень 1918 – серпень 1919 р.). – Фастів, 1998. – С.16; Гончар М. Селянський повстанський рух на Півдні України (1918–1921 рр.) [Електронний ресурс]: http://prosvilib.at.ua/publ/istorija/inshi_istorichni_vidannja/gonchar_m_sel_ povstan_rukh18_21/37-1-0-99 7 Історія міст і сіл Української РСР: Кіровоградська область. – К., 1973. – С.472. 8 Анулов Ф. Союзный десант на Украине. – С.60. 9 Paliy М. The anarchism of Nestor Makhno 1918–1921: An aspect of Ukrainian Revolution – Seattle; London, 1976. – Р.161. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 157 Підкреслимо ще одну характерну прогалину у висвітленні істориками пи- тання про григор’євське повстанство влітку – восени 1918 р. В історичній лі- тературі практично відсутня конкретна характеристика його соціальної бази. Щоправда, усі вищезгадані дослідники зазначали, що опорою Григор’єва було південноукраїнське селянство. Однак, ураховуючи те, що як раніше, так і в 1918 р. селянство Півдня України поділялося на різні соціальні групи (бідня- ків, середняків, дрібну сільську буржуазію – куркулів), такий «загальноселян- ський» підхід ми вважаємо недостатньо глибоким, тому що він залишає фак- тично нез’ясованим одне важливе питання: чи було григор’євське повстанство тоді дійсно загальноселянським рухом або ж домінуючу роль у ньому відігра- вав якийсь один селянський прошарок? Наявні конкретні дані про соціальний склад села Верблюжки, яке виявилося колискою григор’євського повстанства, за передреволюційний 1916 р. та деяка інша інформація дають змогу ствер- джувати, що влітку й восени 1918 р. отаман Григор’єв спирався, головним чи- ном, на досить чисельні та радикально налаштовані бідняцькі верстви Півдня України10. Зазначимо як характерну обставину те, що ці далеко не повні дані про пер- ший етап боротьби повстанців Григор’єва містять, головним чином, історичні праці у цілому об’єктивних більшовицьких учасників громадянської війни – таких, як В.Антонов-Овсієнко й Ф.Анулов (які до того ж мали реальну можли- вість реалізувати свою об’єктивність у відносно вільні 1920-ті рр.), закордонних дослідників українського походження (М.Палій) або сучасних вітчизняних іс- ториків (В.Савченко). Що ж стосується праць переважної більшості представ- ників радянської історіографії, то в них відомості про рух отамана Григор’єва у серпні – листопаді 1918 р. або ж мінімальні, або ж «законспіровані», а то й геть відсутні, що слід пояснювати їх відвертим бажанням значною мірою при- ховати від читачів той григор’євський рух, який літом та восени 1918 р. був по- встанським, спрямованим проти гетьманщини й австро-німецьких окупантів. Григор’євські повстанці у складі збройних сил Української Народної Республіки (початок грудня 1918 – кінець січня 1919 рр.) Директорії, яка підняла у середині листопада 1918 р. загальне повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського, удалося об’єднати навколо себе до- сить велику кількість повстанських загонів різної політичної орієнтації. Серед них були й сили Григор’єва, які на початку грудня 1918 р. ввійшли до скла- ду Армії УНР як Зведена Херсонська дивізія. В.Антонов-Овсієнко й особливо Ф.Анулов досить детально описали у своїх працях потенціал григор’євців у цей період (тоді отаманові вдалося об’єднати навколо себе 117 повстанських загонів) та їх конкретні бойові дії, зокрема наступ на два стратегічно важливих міста українського Півдня – Херсон і Миколаїв11, де вони збиралися ліквіду- вати не тільки владу прибічників П.Скоропадського, а й інтервентів Антанти, 10 Історія міст і сіл Української РСР: Кіровоградська область. – С.437. 11 Антонов-Овсієнко В. У боротьбі проти Директорії. – С.157; Анулов Ф. Союзный десант на Украине. – С.61–64. Український історичний журнал. – 2013. – №2 158 В.С.Горак які вже висадилися на Півдні України. У споминах голови більшовицької ради Миколаєва Я.Ряппа досить детально характеризується боротьба Херсонської дивізії за це місто у грудні 1918 р., проголошення тут григор’євцями влади Директорії12. У праці М.Кубаніна теж висвітлюється повстанська боротьба на Миколаївщині у цей час і, зокрема, зміст отаманського ультиматуму німець- кому гарнізону та неодноразове захоплення бійцями Григор’єва цього міста13. У цих та деяких інших працях підкреслюється, що боротьба розвивалася з перемінним успіхом. Зокрема, Я.Ряппо зазначав, що захопивши Миколаїв у грудні 1918 р., григор’євці змушені були незабаром залишити місто під тиском німецьких підрозділів14. Крім того, В.Антонов-Овсієнко стверджував, що в той період боротьба григор’євських повстанців не обмежувалася збройними сутич- ками з гетьманцями і німцями. Чимало сил і часу вони віддавали боротьбі з бі- логвардійським рухом, який у той період теж виступив як один із претендентів на владу в Україні. У кількох білогвардійських мемуарах, що мають однакову назву – «Катеринославський похід», розповідається про нелегку боротьбу між повстанцями отамана Григор’єва і загонами білих на Катеринославщині15. У такому ж здебільшого об’єктивному дусі описують бойовий шлях Зве- де ної Херсонської дивізії сучасні українські історики О.Тимков, М.Гончар, Ю.Котляр та інші, підкреслюючи цілу низку її перемог, здобутих тоді над геть- манцями, німцями й білогвардійцями16. Зі змісту згаданих вище праць при- родно випливає висновок, що й під час перебування дивізії у складі Армії УНР вона, як і раніше, являла собою саме революційне й аж ніяк не контрреволю- ційне військо. У працях представників радянської історіографії 1930–1980-х рр. бойові дії Зведеної Херсонської дивізії, як правило, або ж зовсім не згадуються, або описуються й інтерпретуються значною мірою по-іншому. Саме в такому клю- чі виклав «петлюрівський» період історії григор’євського руху радянський іс- торик В.Круть. У принципі, він не заперечував боротьбу Херсонської дивізії проти різних ворожих щодо УНР сил і описував її з посиланням на спомини В.Антонова-Овсієнка, однак при цьому давав їм критичні коментарі. В.Круть стверджував, що й масштаби бойових операцій григор’євців у грудні 1918 – січні 1919 рр., і кількість повстанців у мемуарах колишнього командувача Українського фронту були значно перебільшені17. Реальні та справді гучні перемоги Херсонської дивізії в той час автор статті практично не згадував, 12 Ряппо Я. Революционная борьба в Николаеве (воспоминания) // Летопись революции. – 1924. – №4. – С.7–8. 13 Кубанин М. Махновщина: Крестьянское движение в степной Украине в годы гражданской войны. – Ленинград, 1927. – С.68. 14 Ряппо Я. Революционная борьба… – С.9. 15 Антонов-Овсеенко В. Против Деникина и союзной оккупации // Летопись революции. – 1931. – №1–2; Гуреев В. Екатеринославский поход // 1918 год на Украине. – Москва, 2001. – С.98; Сакович Г. Екатеринославский поход // Там же. – С.103. 16 Тимков О. Отаман Григор’єв. – Нововоронцовка, 1997. – С.5; Савченко В. Авантюристы граж данской войны. – С.180; Котляр Ю.В. Військові формування отамана Григор’єва на Півдні Ук раїни (грудень 1918 – березень 1919 рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. – К., 2006. – Вип.33; Гончар М. Селянський повстанський рух… 17 Круть В.Т. До історії боротьби проти григор’євщини на Україні // Літопис ре во лю ції. – 1932. – №5/6. – С.129. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 159 очевидно вважаючи їх звичайним витвором фантазії. Насправді ж, на дум- ку В.Крутя, отаман Григор’єв і його бійці тоді відзначилися не стільки своїми подвигами в боротьбі проти сил «внутрішньої і зовнішньої контрреволюції», скільки тим, що самі вони стали складовою частиною «контрреволюційної ота- манщини» з її диктатурою ніким не керованих петлюрівських воєначальників, убивствами комуністів та єврейськими погромами. Сам же отаман Григор’єв, за В.Крутем, вірив у «солідне» майбутнє «петлюрівсько-винниченківської Директорії» і вірно їй служив18. Щоправда, у деяких, хоча і нечастих, випадках радянські автори могли визнати й навіть детально відтворити ту чи іншу перемогу Херсонської дивізії. Наприклад, одна з радянських історичних праць містить досить детальний опис розгрому григор’євцями великого офіцерського білогвардійського загону в районі Олешок 24 січня 1919 р., але при цьому знову ж таки ані словом не згадано про отамана. Виходило так, що цей білий підрозділ здолав невідомо хто19. Такі підходи до історичних питань свідчать про те, що більшовицький іс- торик В.Круть і його колеги свідомо прагнули створити образ Григор’єва як «контрреволюційного петлюрівського отамана», котрий, як і низка інших воє- начальників Армії УНР, став збройною опорою «офіцерсько-куркульської» Директорії. Відтак цілком природним було явне бажання таких радянських істориків затушувати досить незручні для них факти боротьби Херсонської ди- візії проти справжніх контрреволюціонерів, які, до речі, були спільними воро- гами як повстанців-григор’євців, так і більшовиків. Насправді ж тодішня історична дійсність була набагато складнішою, ніж її змалював у своїй політично тенденційній статті В.Круть. Слід ураховувати, що в період боротьби з гетьманом Директорія згуртувала навколо себе різно- манітні сили. Так, в Армії УНР служили, скажімо, і отаман П.Болбочан, до- сить «твердий» противник різних «лівих» і прорадянських елементів, і отаман Д.Зелений, яскравий представник саме таких елементів. Не можна, звичайно, заперечувати той очевидний факт, що Григор’єв у грудні 1918 – січні 1919 рр. дійсно був петлюрівським воєначальником, який разом зі своїми бійцями встановлював владу Директорії у Херсоні, Миколаєві, Знам’янці та в інших містах. Крім того, ад’ютант Григор’єва К.Борзих свідчив у своїх спогадах, що контррозвідники отамана виявляли і знищували кому- ністів, а його бійці влаштували тоді у Херсоні єврейський погром20. Проте, на нашу думку, такі факти самі собою не є достатньою підставою для того, щоб вважати Григор’єва типовим, стовідсотковим «петлюрівським контрреволюцій- ним отаманом». По-перше, хоча формально він і встановлював на контрольо- ваних територіях владу Директорії, його вірність новому режимові аж ніяк не була повною. Щоправда, отаман певний час дійсно вірив в уряд УНР. Однак, як цілком справедливо зазначають деякі історики, не як у контрреволюційну 18 Там само. – С.129–130. 19 Історія міст і сіл Української РСР: Кіровоградська область. – С.423. 20 Борзых К. Истинное лицо атамана Григорьева // Лидский В. Русский садизм [Електронний ресурс]: http://literatura.kg/articles/?aid=1450 Український історичний журнал. – 2013. – №2 160 В.С.Горак владу, оплот української контрреволюції, а як у солідну політичну силу, здат- ну в недалекому майбутньому запровадити в Україні радянську систему, реа- лізувати кардинальні революційні перетворення на селі й розгорнути бойові дії проти інтервенції країн Антанти на Півдні України. По-друге, в історичній літературі існують серйозні свідчення про те, що отаман і його вояки, служачи в Армії УНР, одночасно перебували під сильним політичним впливом лівих українських есерів-боротьбистів, різко опозиційно налаштованих щодо Директорії. Цінні й важливі дані про цей вплив наводять- ся, зокрема, у змістовній книзі українського історика-емігранта і колишнього члена цієї партії І.Майстренка. На відміну від С.Петлюри і його найближчого оточення, боротьбисти були прибічниками розбудови української радянської держави і проведення радикальних суспільних реформ. Показово, що обійма- ючи посаду начальника Херсонської дивізії, отаман Григор’єв був одночасно емісаром ЦК боротьбистської партії в рідному Олександрійському повіті21. Слід визнати правильною думку вже згаданого нами американського істори- ка М.Палія про те, що під час проведення бойових операцій отаман далеко не завжди діяв відповідно до наказів петлюрівського штабу, що можна теж інтерпретувати як прояв впливу на нього українських лівих есерів. Походи григор’євців на Миколаїв і Херсон відбулися всупереч думкам С.Петлюри, який у той період уже схилявся до встановлення союзницьких стосунків із країна- ми Антанти22. Як пишуть сучасні українські дослідники Д.Сідак, Т.Вронська і Т.Осташко, командуючий петлюрівським Лівобережним фронтом полковник П.Болбочан, ознайомившись з особовим складом Херсонської дивізії, заявив, що вона пройнята радянськими ба навіть більшовицькими настроями23. Варто додати, що в одній зі своїх ранніх праць відомий радянський дослідник грома- дянської війни в Україні М.Рубач навів незаперечні дані про те, що в кінці січ- ня – на початку лютого 1919 р. Григор’єв вів переговори про приєднання своїх партизанських загонів до Червоної армії не як колишній петлюрівський воє- начальник, а як представник боротьбистського уряду – Центрревкому, який виник тоді у Знам’янці24. Зазначимо, що охарактеризовані вище погляди В.Крутя мають і дещо ширше значення. Із політичних міркувань і йому самому, і йому подібним ра- дянським історикам було надзвичайно вигідно представити справу так, що на початку лютого 1919 р. до Червоної армії перейшов саме «контрреволюційно налаштований» отаман Григор’єв і його бійці – «колишні петлюрівці», що вже само по собі робило майбутній їх виступ проти більшовиків якщо й негаранто- ваним, то принаймні досить очікуваним. Тому аж ніяк не випадково частина радянських дослідників громадянської війни в Україні писали про «антибіль- шовицький заколот» саме «петлюрівського» отамана Григор’єва. Насправді ж 21 Maistrenko I. Borotbism: A Chapter in history of the Ukrainian Revolution. – New York, 1954. – Р.112. 22 Paliy M. The anarchism… – Р.164. 23 Сідак Д., Осташко Т., Вронська Т. Отаман Петро Болбочан: Трагедія українського держав- ника. – К., 2004. – С.75. 24 Рубач М. К истории гражданской войны на Украине (переход Григорьева к советской влас- ти) // Летопись революции. – 1924. – №3. – С.178–181. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 161 в особі Григор’єва та його бійців Червона армія тоді зустріла прорадянськи орієн товане військо, готове завзято битися проти будь-яких «контрреволюцій- них сил» за «справжню», а не декларовану радянську владу. Відкидаючи як політично тенденційні та надміру спрощені погляди В.Крутя, ми одночасно не можемо поділити і протилежну за своїм змістом думку командуючого Південним фронтом армії УНР О.Грекова, що тоді ота- ман Григор’єв узагалі не визнавав Директорію25. У цілому він зробив у той час для уряду УНР надто багато, щоб можна було серйозно говорити про таке невизнан ня. Григор’єв грав тоді дві значною мірою протилежні ролі: зброй- ної опори Директорії і прибічника партії боротьбистів – рішучих противників українського уряду. Не можна, проте, не помітити фрагментарність викладу питання про бо- ротьбу повстанців Григор’єва у лавах Армії УНР у цілій низці праць з історії громадянської війни, написаних не тільки радянськими істориками, а й про- відними уенерівськими воєначальниками, білогвардійськими мемуаристами, а також американськими дослідниками. Досить важко пояснити цей очевид- ний факт тим, що згадані історики або не мали конкретних фактологічних даних про це, або ж узагалі не вважали питання за важливе. Хто-хто, а вищі офіцери уенерівської та денікінської армій прекрасно розуміли його важли- вість і необхідних матеріалів у них було вдосталь. Отже, головна причина по- лягала в іншому. Колишнім українським генералам було незручно зайвий раз описувати бойовий шлях Херсонської дивізії та її командира, які свого часу (у кінці січня та в лютому 1919 р.) чимало зробили для ліквідації УНР. Те ж саме, очевидно, можна сказати і про істориків із США, більшість яких була симпатиками української незалежності. А колишнім білим воєначальникам (таким, як генерал А.Денікін) було просто прикро згадувати свої неодноразові поразки від простих селян, які протистояли їм. Причини переходу Зведеної Херсонської дивізії на бік радянської влади 29 січня 1919 р. частини Херсонської дивізії несподівано атакували підроз- діли армії УНР, завдавши удару їм у тил. 3 лютого 1919 р. григор’євці на чолі зі своїм отаманом приєдналися до Червоної армії, ставши у середині лютого 1919 р. 1-ю Задніпровською радянською бригадою. Цілком природно постає питання, чому ж комдив Армії УНР і його бійці, в яких до цього було мало чого спільного з комуністами та більшовицькою ар- мією, досить швидко приєдналися до неї? Стосовно цього в історіографії існує ціла низка різних інтерпретацій. Такі радянські мемуаристи й історики, як В.Примаков, Ф.Анулов, М.Супруненко, по суті відкидають думку про те, що та подія була викликана будь-якими серйозними негараздами у стосунках між григор’євцями й УНР. Вони висунули «кон’юнктурну» версію, згідно з якою ота- ман перейшов на бік радянської влади лише тому, що режим Директорії тоді 25 Греків О. Спогади військового міністра УНР // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1997. – №1/2. – С.158. Український історичний журнал. – 2013. – №2 162 В.С.Горак захитався під могутніми ударами Червоної армії, і саме це змусило Григор’єва серйозно замислитися над власним майбутнім та зробити вибір на користь уже цілком очевидного переможця26. Такий підхід до цього питання з боку радянських авторів видається нам цілком закономірним. Якби вони визначили у своїх працях якісь більш суттєві причини розриву григор’євців з УНР (у тому числі й політичні), то під серйоз- ний сумнів була б поставлена їх досить дискусійна думка про отамана і його бійців як надійну збройну опору влади української Директорії. Варіантом «кон’юнктурної» інтерпретації є думка відомого дослідника єв- рейських погромів в Україні Е.Хейфеця про те, що отаман Григор’єв перейшов до червоних, бажаючи перш за все реалізувати свої кар’єрні амбіції, вже ви- черпані на той час у лавах Армії УНР27. Дещо інший та більш глибокий по- гляд висловив радянський історик Д.Голінков. Він уважав, що цей важливий політичний крок Григор’єва був обумовлений перш за все посиленням радян- ських і більшовицьких настроїв серед його бійців під час швидкого наступу на Україну червоних військ28. Д.Голінкова слід, очевидно, розуміти таким чи- ном, що сили Григор’єва зазнали тоді революціонізуючого впливу з боку на- ступаючої і переможної більшовицької армії. Досить оригінальну інтерпрета- цію подав відомий теоретик анархізму П.Аршинов, який уважав, що перехід григор’євців на бік червоних був обумовлений низьким рівнем їх політичної культури, яка, зокрема, знайшла своє вираження у слабкому усвідомленні по- встанцями власних інтересів29. Незважаючи на те, що згадані інтерпретації є загалом різними, вони мають дещо спільне, і перш за все те, що їх автори, як правило, не виводили причини переходу отамана і його повстанців до радян- ських військ від внутрішньої або зовнішньої політики Директорії. Інші (переважно нерадянські) історики пояснювали й пояснюють розрив отамана Григор’єва і його повстанців з Українською Народною Республікою опозицією григор’євців з цілої низки важливих питань суспільного життя. М.Палій наголошує на тому, що перехід до Червоної армії відбувся, головним чином, тому, що командування уенерівських військ заборонило Зведеній Херсонській дивізії розгорнути бойові дії проти сил Антанти, які зайняли тоді Південь України30. Майже тотожний погляд висловили американська дослід- ниця М.Богачевська-Хом’як і сучасний український історик Я.Грицак31. Слід додати, що про це ще раніше за цих дослідників писав відомий петлюрівський воєначальник генерал М.Капустянський, який згадував про гнівні телеграми отамана Григор’єва на адресу військових керівників УНР із приводу того, що 26 Анулов Ф. Союзный десант на Украине. – С.61; Примаков В. Борьба за советскую власть на Украине // Этапы большого пути. – Москва, 1966. – С.199; Супруненко Н. Очерки истории граж- данской войны… – С.221. 27 Heifets E. The Slaughter of Jews in Ukraine in 1919. – New York, 1921. – P.35. 28 Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР. – Москва, 1988. – Т.1. – С.145. 29 Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 2000. – С.134. 30 Paliy M. The anarchism… – Р.162. 31 Bogachevska-Homyak M. The Directory of the Ukrainian People’s Republic // Ukraine 1917– 1921: A study in Revolution. – Cambridge, Mass., 1979. – Р.231; Грицак Я. Нариси історії України. – К., 2000. – С.46. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 163 вони не дозволяли йому «скинути Антанту в море»32. Деякі інші вітчизняні іс- торики згадують і такі важливі причини, як фактичну нездатність Директорії здійснити радикальну аграрну реформу і жорстокі репресії щодо українських прибічників радянської влади, якої прагнула тоді переважна більшість селян- ства, у тому числі й «селянські солдати» отамана33. Своєрідну «ідейну» інтер- претацію цієї події дав американський історик П.Мірчук. На його думку, пере- хід Григор’єва і його дивізії на бік радянської влади був обумовлений перш за все соціалістичним світоглядом отамана34. Ми вважаємо, що кожна з названих вище причин віддзеркалювала якусь частину історичної правди, а тому жодну з них не можна відкинути як на- думану й неісторичну. Проте, на наш погляд, за своєю важливістю всі ці при- чини слід поділити на головні та другорядні. І дійсно, які ж чинники були більш суттєвими для цієї досить прикрої для війська УНР події, яку генерал М.Капустянський пізніше далеко не без підстав охарактеризував як зраду Херсонською дивізією української влади? На нашу думку, головні причини зміни політичної орієнтації дивізії Григор’єва корінились у невідповідності по- літики Директорії інтересам селянських мас, які бажали не тільки радикаль- них економічних і політичних перетворень, а й рішучої збройної боротьби з антантівською інтервенцією, уже добре знаючи за досвідом австро-німецької навали, що від будь-яких іноземних загарбників чекати чогось доброго не до- водиться. Показово, що у своєму листі на адресу керівників УНР, який отаман Григор’єв написав незадовго до загибелі, він прямо стверджував, що його пов- станці змінили свою політичну орієнтацію через «дрібнобуржуазну» внутріш- ню й зовнішню політику Директорії, та, зокрема, її прагнення союзу з «антан- тівськими інтервентами»35. Зі змісту листа видно, що опозиційність отамана Григор’єва щодо зовнішньої політики уряду УНР була у цьому плані чинником помітно більш суттєвим, ніж усі інші обставини. Цілком зрозуміло, що решта причин були не тільки другорядними, а й похідними. Адже якби Директорія запровадила в Україні радянську владу, провела земельну реформу і почала рішучу боротьбу з інтервенцією Антанти, то не відбулося б ніякого полівіння бійців григор’євської дивізії, успіхи насту- паючих радянських військ були б набагато більш скромними (якби взагалі були) внаслідок підтримки Директорії з боку більшості українських селян, а самому отаманові не довелося б «кон’юнктурити», намагаючись залишитися «на плаву» шляхом переходу на бік Червоної армії. Варто окремо сказати про соціалістичну платформу Григор’єва, згадану П.Мірчуком. «Отаман повстанців Херсонщини і Таврії» дійсно стояв на такій платформі, але цей факт ще не є достатнім для задовільного пояснення роз- риву григор’євців з УНР. Справа була не стільки в тому, що він мав «лівий», соціалістичний світогляд, скільки в тому, що його радикальна і соціалістична орієнтація увійшла тоді у суперечність із доволі поміркованою внутрішньою 32 Капустянський М. Похід української армії на Київ і Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-іс- торичний огляд). – Л., 1921. – С.31. 33 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва… – С.39. 34 Мірчук П. Українська державність (1917–1920). – Філадельфія, 1967. – С.264. 35 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – К., 2003. – С.234. Український історичний журнал. – 2013. – №2 164 В.С.Горак й зовнішньою політикою Директорії, в якій, на думку американського дослід- ника А.Адамса, знайшла свій вираз ідеологія українського «консервативного середнього класу». Зрозуміло, що перехід григор’євців на бік більшовицької армії неабияк вплинув на долю УНР у досить складний для неї час. Представники радян- ської історіографії (і навіть найбільш об’єктивні з них) відверто обходили цю важливу обставину з однієї очевидної причини – їм аж ніяк не хотілося ви- знавати будь-яку роль «отамана-контрреволюціонера» і його «колишніх пет- люрівців» у ліквідації влади Директорії на початку 1919 р. На відміну від них, про це відверто сказав уже згадуваний М.Капустянський, який наголосив, що Херсонська дивізія, розгорнувши 29 січня 1919 р. збройну боротьбу проти пет- люрівських військ, досить швидко ліквідувала владу Директорії у Херсонській та у значній частині Катеринославської губерній36. Фактично про те ж саме писав і П.Мірчук, котрий підкреслив велику роль григор’євців у ліквідації «українського фронту». Аналогічно оцінює цей факт і сучасний український історик С.Литвин37. Заради справедливості, однак, зазначимо, що такі правильні за своєю сут- тю погляди було б не зовсім коректно тлумачити тільки як результат намаган- ня їхніх носіїв відтворити історичну правду. Справа в тому, що якщо радян- ським історикам було з політичної перспективи вигідно замовчувати неабияку роль Григор’єва і григор’євців у ліквідації УНР, то історикам – прибічникам самостійної української держави – було не менш вигідно акцентувати увагу читачів на ній. Це, крім іншого, робилося ними також і для того, щоб пред- ставити поразку Української Народної Республіки на початку 1919 р. не як прямий наслідок хибності політики Директорії в той час, а як результат лише «зради» деяких «соціалістичних» та «анархічних» воєначальників-отаманів. Південний похід 1-ї радянської Задніпровської бригади отамана Григор’єва Прийнявши до лав Червоної армії бійців колишньої Херсонської дивізії, радянське військове командування знайшло в їх особі досить активних і до того ж результативних борців із різними небільшовицькими силами – петлю- рівцями, білогвардійцями й етнічно строкатими вояками Антанти (францу- зами, греками, румунами, поляками, англійцями, сербами та ін.). Підрозділи отамана з лютого до середини квітня 1919 р. здійснили свій переможний по- хід на Південь України, відбивши у петлюрівців, денікінців і антантівців Знам’янку, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв, Одесу та інші міста. Навіть цей коротенький перелік фактів досить переконливо свідчить, що роль 1-ї Задніпровської бригади у відновленні більшовицької влади в Україні була досить значною. Підкреслимо, що офіційна радянська історіографія досить довгий час зі зрозумілих причин намагалася або взагалі обійти це 36 Капустянський М. Похід української армії… – С.22–23. 37 Мірчук П. Українська державність… – С.265; Литвин С. Суд історії: Петлюра і петлюріа- на. – К., 1994. – С.292. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 165 питання, або ж принаймні максимально принизити роль Григор’єва в пере- можному Південному поході. Автор цієї статті, наприклад, неодноразово сти- кався з досить своєрідною ситуацією в історичній літературі, коли радянські історики детально розкривали переможний хід походу, але при цьому пере- важно не згадували ані про отамана Григор’єва, ані про його червоноармій- ців. Вони зазначали лише те, що українські міста (наприклад, Херсон і Одеса) були звільнені від «контрреволюційних сил» просто «радянськими військами». Причина такого «наукового» підходу зрозуміла й не належить до дискусійних питань. З іншого боку, слід зауважити, що детальний опис походу Григор’єва здебільшого знову ж таки відсутній і в уенерівській, і в білогвардійській літе- ратурі. Наприклад, відома праця А.Денікіна містить тільки дуже короткий і до того ж фрагментарний нарис боротьби 1-ї Задніпровської бригади у берез- ні – квітні 1919 р.38 І це теж неважко пояснити. Історики – прибічники УНР цілком природно не мали бажання розглядати бойовий шлях отамана-зрад- ника, а генералові А.Денікіну та іншим білим воєначальникам-мемуаристам знову ж таки було незручно згадувати, як їхні сили зазнавали поразок від простих селян. Варіантом підходу радянської історіографії до ролі григор’євців у Пів ден- ному поході була спроба довести її другорядність «на тлі» інших чинників, – зокрема більшовицьких повстань у білогвардійсько-антантівському тилу, взаємної ворожнечі етнічно різних підрозділів країн Антанти, революційних настроїв частини інтервентів, участі в боях за Одесу інших більшовицьких сил39. Аналогічні погляди висловлюють і сучасні російські історики, зокрема А.Мішина40. Щоправда, в історичній літературі іноді можна зустріти інший, протилеж- ний погляд, відповідно до якого червоноармійська бригада Григор’єва зіграла по суті виняткову роль у захопленні Одеси. Цієї думки дотримувався безпосе- редній начальник комбрига Григор’єва командарм А.Скачко, який, до речі, за- позичив її з хвалькуватих телеграмних рапортів самого отамана радянському військовому командуванню41. Подібну думку висловив А.Адамс, підкреслив- ши, що Одеса була захоплена не більшовицькими, а саме лівоесерівськими військами Григор’єва42. Схильність до такого розуміння тієї події виявляє й переважна більшість сучасних українських дослідників, зокрема М.Гончар, А.Лисенко, К.Скоркін та ін.43 У сучасній українській історіографії зустрічається також інша, проміжна думка, згідно з якою визнається головна роль 1-ї Задніпровської бригади в Південному поході Червоної армії 1919 р. у цілому й у взятті Одеси зокрема, 38 Деникин А. Очерки истории русской смуты. – Москва, 2008. – С.404. 39 Круть В.Т. До історії боротьби… – С.134. 40 Див.: Мишина А.В. Н.А.Григорьев – атаман повстанцев Херсонщины // Новый исторический вестник. – 2007. – №15. 41 Скачко А. 2-я Украинская красная армия // Нестор Иванович Махно: Сборник воспомина- ний. – К., 1992. – С.62. 42 Adams A. The Great Ukrainian Jackerie // Ukraine, 1917–1921: A study in Revolution. – P.262. 43 Лисенко А. Во главе повстанческих масс: атаман Григорьев // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД– КГБ. – 1997. – №1/2; Гончар М.В. Селянський повстанський рух…; Скоркин К. Повстанцы, партизаны, бандиты. – К., 2004. – С.32. Український історичний журнал. – 2013. – №2 166 В.С.Горак але водночас ця роль не абсолютизується з огляду на цілу низку різних ви- щезгаданих чинників, що вони сприяли, без перебільшення, історичним пере- могам григор’євських військ44. Цілком зрозуміло, що перемога Григор’єва і його бійців була викликана одночасно дією цілої низки різнопланових факторів. Головним чинником були саме бойові дії бригади, яка у ході жорстоких зіткнень спромоглася розбити кращі, ударні сили антантівських інтервентів і денікінців. Підкреслимо, що в історіографії як виняток існує кілька праць, в яких участь бригади отамана Григор’єва в поході від Знам’янки до Одеси описуєть- ся досить повно й об’єктивно. Серед них варто знову ж таки згадати спогади В.Антонова-Овсієнка, Ф.Анулова, мемуари начальника штабу григор’євської бригади, а пізніше – відомого воєначальника Армії УНР Ю.Тютюнника, до- сить ґрунтовну монографію історика зі США А.Адамса «Більшовики на Україні (1918–1919): Друга кампанія», більша частина якої присвячується саме учас- ті бригади Григор’єва в Південному поході. Вони містять досить повний опис бойових дій григор’євців у складі Червоної армії, детально розкриваючи не тільки їх енергійну збройну боротьбу та вражаючі перемоги в боях за Херсон, Березівку, Сербку, Одесу та інші міста й містечка, але й ті досить напружені відносини, які нерідко виникали між отаманом і керівними більшовицьки- ми центрами (в них знайшла свій вияв різність підходів до будівництва нової України з боку більшовиків та Григор’єва, який стояв на лівоесерівській по- літичній платформі). Зокрема, В.Антонов-Овсієнко згадував факти політич- ної боротьби між Григор’євим і Олександрійським ревкомом (отаман, будучи переконаним прибічником соціалістичної багатопартійності, хотів провести туди трьох своїх кандидатів-боротьбистів)45. Ю.Тютюнник писав про одну з те- леграм, відправлених на початку березня 1919 р., в якій Григор’єв піддав ни- щівній критиці нову більшовицьку владу Херсона46. Я.Ряппо теж згадав один показовий факт. Після евакуації з Миколаєва німецьких військ владу захо- пила місцева рада робітничих депутатів, котра спиралася на озброєні загони робітників, які, ставлячись вороже до отамана Григор’єва і його бійців, не за- хотіли впускати їх до міста. Але незабаром він надіслав раді ультиматум із ви- могою здатися47. У книзі В. і О.Білашів наводиться епізод розгону Григор’євим одеського більшовицького ревкому48. Зазначимо, що найбільш об’єктивну інформацію про участь 1-ї За дніп ров- ської бригади в Південному поході можна знову ж таки знайти здебільшого у працях, що представляли ранню радянську історіографію з усіма її харак- терними рисами (до речі, згадана фундаментальна студія А.Адамса значною мірою побудована на мемуарах В.Антонова-Овсієнка і Ф.Анулова). Зайвим було б казати, що більш пізня радянська історична наука виявилася на таке нездатною, потрапивши до системи чітких партійно-ідеологічних орієнтирів. 44 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва… – С.49. 45 Антонов-Овсієнко В. У боротьбі за радянську Україну // Літопис революції. – 1931. – №3. – С.92–93. 46 Тютюнник Ю. В борьбе против оккупантов // Чёрная книга. – Х., 1925. – С.122. 47 Ряппо Я. Революционная борьба… – С.16. 48 Белаш В., Белаш А. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С.293. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 167 Узагалі ці та інші праці, значна кількість яких була написана, що на- зивається, по свіжих слідах революційних подій, підводять до думки про те, що в боротьбі за Південь України отаман Григор’єв і його бійці грали неодно значну роль щодо більшовицької влади, яка встановлювалася тоді на українській землі вдруге. З одного боку, вони відвойовували територію у «сил контрреволюції», роблячи тим самим, безумовно, вигідну для більшовиків справу. Але, з іншого, григор’євці водночас зробили конкретні спроби ство- рити там інший, альтернативний більшовикам тип влади, у чому знайшли свій прояв передвісники майбутнього антибільшовицького повстання отама- на Григор’єва. Антибільшовицьке повстання Суперечності між червоноармійцями отамана Григор’єва і вдруге встанов- леною в Україні більшовицькою владою, які почали проявлятися ще під час боротьби Задніпровської бригади у складі червоних військ, сягли свого апогею під час виступу 6-ї радянської дивізії начдива Григор’єва проти влади комуніс- тів, який тривав із початку травня до початку серпня 1919 р. Зазначимо, що конкретні причини григор’євського повстання (продрозверстка, насильницьке насадження в українських селах радгоспів та деякі інші), за великим рахун- ком, не являють собою дискусійну тему, адже їх поділяють як противники, так і прибічники революційних перетворень в Україні навесні й улітку 1919 р. Проте гостродискусійним довгий час було, та й залишається зараз питання про соціальну базу й політичну суть григор’євського повстання. В офіційній радянській історіографії за довгі роки міцно вкорінилася дум- ка про те, що цей виступ Григор’єва відбивав «класові інтереси» українських багатих селян – «куркулів», які «з ненавистю» ставилися до революційних аграрних перетворень комуністів. Логічним наслідком такої концепції є те, що григор’євське повстання відповідало інтересам переважної меншості укра- їнського села. Типову думку з цього приводу висловив, зокрема, Д.Голінков, який уважав, що піднявши своїх бійців на боротьбу проти продрозверстки та «комуни», отаман Григор’єв діяв суто в інтересах «куркульства»49. Ще рані- ше прибічником такої думки виступив, зокрема, В.Круть. Для підкріплення своїх поглядів він зробив власний аналіз григор’євського маніфесту до укра- їнського народу («Універсалу»), який тлумачив як «дрібнобуржуазний і кур- кульський» документ50. Радянський історик М.Раковський подавав соціаль- ну базу виступу більш широкою, підкреслюючи, що його підтримав також і середняк51. Водночас в історіографії є досить велика кількість праць, автори яких ува- жали та вважають соціальну базу григор’євців в їх виступі проти більшовиків найширшою – тобто такою, яка спиралася на всі прошарки сільського населен- ня України, у тому числі селян-бідняків, селян-середняків і селян-куркулів. 49 Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья… – Т.1. – С.375. 50 Круть В.Т. До історії боротьби... – С.142–146. 51 Раковский М. Крах григорьевщины // История СССР. – 1966. – №5. – С.41. Український історичний журнал. – 2013. – №2 168 В.С.Горак Найчастіше вони писали й пишуть про загальноселянську підтримку цього та інших повстань. Такий погляд на рівень суспільної підтримки григор’євського руху у травні – липні 1919 р. став, без перебільшення, класичним для кіль- кох поколінь істориків-дослідників – зокрема з США, українських істори- ків-емігрантів і представників переважної більшості сучасної вітчизняної історіографії. До подібної думки схилялися навіть відомі репрезентанти єв- рейської та анархо-махновської історіографії, які не відрізнялися великими симпатіями до григор’євського повстанства. Подібна інтерпретація властива й В.Савченку – одному з найбільш критично налаштованих до григор’євського руху українських істориків. Досить типовим прикладом цього може бути книга В.Петровського, Л.Радченко і В.Семененка, в якій отаман Григор’єв подається як виразник інтересів усього українського селянства52. Класична теза радянських істориків про «куркульський характер» як «григор’євщини», так і решти антибільшовицьких повстань періоду громадян- ської війни практично не спиралася на будь-які серйозні докази, маючи по суті аксіоматичний, тобто такий, що не потребує конкретних доказів, харак- тер. Насправді ж, з огляду на те, що в 1919 р. селянство України складалося не тільки з «куркулів», серйозний аналіз соціальної бази антибільшовицького виступу григор’євців був і залишається цілком актуальним. Водночас можна стверджувати, що більшовицькі революційні перетворення в українському селі навесні та влітку 1919 р. зачепили не тільки заможне, а й середнє селян- ство і навіть деякою мірою – бідняків. Не є переконливим і висновок В. Крутя про куркульський характер григор’євського універсалу. Відомо, що ця відозва містила пункти про соціалізацію землі та «справжню» радянську владу, тоді як українські «куркулі» були прибічниками сильного консервативного режиму на кшталт гетьманського та приватної власності на землю. Однак, на наш погляд, одночасно не можна вважати історично достовір- ною і протилежну думку про те, що повсталі григор’євці виражали інтереси всього селянства України, котра значною мірою виникла як реакція на спроби штучно звузити коло прибічників григор’євського повстання, притаманні ра- дянській історіографії. Зазначимо, що такий погляд теж подається без будь- яких солідних доказів. Очевидно, ті історики, які його поділяють, уважають задовільними доказами добре відомі дані про те, що навесні та влітку 1919 р. в українській сільській місцевості відбулося 396 антибільшовицьких повстань і загальні сили повстанців-селян становили не менше, ніж 50 тис. бійців. Але ж, з іншого боку, відомо, що чоловіче населення могло тоді дати Григор’єву при- наймні 150 тис. озброєних повстанців – так, як воно дало Директорії під час її боротьби проти режиму гетьмана П.Скоропадського. Якою ж була політична позиція 100 тис. «невідомих» українських селян-чоловіків? І яким було їх став- лення до виступу отамана Григор’єва? Зрозуміло одне: якби ця селянська маса була налаштована дійсно прогригор’євськи, то головні сили повстанців не за- знали б поразки за два тижні. 52 Див.: Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд. – К., 2007. – С.330. Див. також: Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К., 1991. – С.132–134. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 169 Крім того, у працях радянських істориків наводиться багато конкретних фактів на користь того, що частина селянської бідноти й середняків брали до- сить активну участь у збройній ліквідації григор’євського повстання, що вже свідчить про недостовірність погляду щодо загальноселянського характеру григор’євського виступу навесні й улітку 1919 р.53 Узагалі ж на базі нашого дослідження григор’євського повстанського руху ми дійшли висновку, що навесні та влітку 1919 р. велика кількість українських селян (переважно бідняків і середняків) дійсно підтримала ан- тибільшовицький григор’євський виступ, але одночасно значна кількість хліборобів України (в основному бідняки та середняки) виступила проти отаманського повстання, ставши тим самим опорою більшовицької влади на селі. Подібні факти наводяться також у студіях деяких сучасних україн- ських істориків54. Додамо, що в історіографії спостерігаються різні методологічні підходи до розгляду соціальної бази григор’євського повстанства в той період. Одні іс- торики вважають, що загальноселянська база кардинально не змінювалася, інші – що після початку антибільшовицької боротьби повстанців вона, на- впаки, невпинно та досить стрімко скорочувалася. При цьому перший підхід практикують більшість сучасних істориків, другий – меншість, хоча остан- нім часом кількість тих, хто розглядає повстанську соціальну базу як змінну категорію, помітно зросла. Про втрату отаманом Григор’євим позицій серед селянства пишуть, зокрема, М.Гончар, А.Лисенко, К.Скоркін та деякі інші автори. Це прикре для херсонських повстанців явище вони пояснюють впли- вом різних факторів, у тому числі нездатністю підлеглих отамана створити суспільний лад, який би задовольняв переважну більшість українського на- селення, а також грабунками григор’євців у сільській місцевості, фактичною підтримкою повстанцями наступаючої армії генерала А.Денікіна, єврей- ськими погромами. Подібний погляд, хоча і в менш категоричній формі, ви- словлює автор відомого підручника з української історії О.Бойко55. До того ж в українській історіографії зроблено спроби довести, що встановлення на контрольованих григор’євцями територіях жорстокої диктатури прибічників отамана по суті означало фактичну ревізію змісту його відомого універсалу, що закликав до боротьби за «справжню», демократичну радянську владу, до шанобливого ставлення до всіх людей, у тому числі євреїв56. У працях багатьох істориків досить переконливо розкрита думка про те, що характерною рисою повстання григор’євців проти влади комуністів була його досить яскраво виражена антисемітська спрямованість. Так, у спогадах колишнього командувача Укрфронту В.Антонова-Овсієнка на численних фак- тах показано ескалацію антиєврейських настроїв у григор’євському середови- щі напередодні протибільшовицького повстання57. Причини цього цілком не- 53 Супруненко Н.И. Очерки истории... – С.223. 54 Гончар М.В. Селянський повстанський рух...; Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны. – С.214. 55 Бойко О. Історія України. – К., 2004. – С.358. 56 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва… – С.102. 57 Антонов-Овсєєнко В. У боротьбі за радянську Україну. – С.92–93. Український історичний журнал. – 2013. – №2 170 В.С.Горак гативного суспільного явища були неоднозначними. М.Кубанін справедливо пояснював його перш за все багаторічним економічним антагонізмом між українським селянином-трудівником і єврейським спекулянтом58. Цілком вір- ною є й думка А.Адамса про те, що свій антисемітизм григор’євці принаймні частково «успадкували» від запорізьких козаків і гайдамаків, рухи яких, окрім інших ворогів, були також спрямовані проти єврейства59. Зі спогадів білого ге- нерала А.Денікіна виходить, що однією з причин антисемітизму вояків отама- на Григор’єва було повне ототожнення ними влади комуністів з владою євреїв, яке ґрунтувалося на абсолютизації певної кількості «дітей Ізраїлю» в більшо- вицькому державному апараті60. У період григор’євського антибільшовицького повстання багатьма містами й селами України прокотилася хвиля єврейських погромів. Радянські істори- ки С.Коган і Н.Межберг писали про жахливий погром, що його григор’євці влаштували в Єлисаветграді, і внаслідок якого там загинуло близько 3 тис. чол.61 В.Савченко згадував безлади в Олександрії, у ході яких повстанці зни- щили понад 1 тис. євреїв62. Про велику кількість вбитих погромниками ота- мана євреїв Єлисаветграду, Черкас, Кременчука та інших міст писав також М.Кубанін63. Водночас тема єврейських погромів, влаштованих учасниками гри го р’єв- сь кого руху, на нашу думку, розкрита у цих працях загалом фрагментарно, що видається дивним для представників радянської історіографії. Адже у принципі вони були кровно зацікавлені в повному «викритті» «антинародної, куркульської григор’євщини», і єврейські погроми могли стати для них знач- ною мірою виграшним матеріалом. Можна припустити, що таку ситуацію в радянській історичній літературі слід пояснювати тим, що більшовицькі істо- рики-інтернаціоналісти свідомо бажали уникнути фактів, які об’єктивно сіяли ворожнечу між українським і єврейським народами. Очевидно, із цієї ж самої причини побутовий антисемітизм григор’євських повстанців ґрунтовно не роз- глядався в українській національній історіографії до 1991 р., а також у біло- гвардійській і американській історіографії. Але не слід виключати й того, що деякі історики, явно симпатизуючи отаманові Григор’єву та очолюваному ним руху, просто не наважилися навести у своїх працях факти, які могли б його серйозно скомпрометувати. У цілому ж в історіографії григор’євського повстанського руху є взагалі тенденція оминання чи, принаймні, поверхового розкриття теми погромів. Показово, наприклад, що у кількох працях А.Адамса про григор’євський рух конкретні акції геноциду майже не згадуються. Я.Грицак пише лише одне ре- чення про «кривавого» і «погромного» отамана Григор’єва, ніяк не розкриваючи 58 Кубанин М. Махновщина. – Ленинград, 1927. – С.27–30. 59 Adams A. The Great Ukrainian Jackerie… – P.221. 60 Деникин А. И. Очерки истории русской смуты. – С.443. 61 Коган С., Межберг Н. Другий період радвлади на Одещині // Літопис революції. – 1932. – №2. – С.19. 62 Савченко В. Авантюристы гражданской войны. – С.207. 63 Кубанин М. Махновщина. – С.146. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 171 при цьому саме питання про знищення євреїв у «григор’євські» дні64. Звернемо увагу і на те, що у праці «Авантюристи громадянської війни» В.Савченко пев- ною мірою зачіпає цей сюжет, а ось в іншій його книзі – «Махно» – він повністю відсутній. Зі зрозумілих причин тема антиєврейської спрямованості григор’євського руху найповніше розкрита в єврейській історіографії (зокрема, у пра- ці Е.Гейфеця «Винищення євреїв в Україні в 1919 році»), а також у росій- ського письменника С.Гусєва-Оренбурзького. Конкретні чисельні дані про кількість євреїв, знищених григор’євцями, дали можливість цим авторам зробити необхідні узагальнення. Так, за твердженням Е.Гейфеця, у трав- ні – липні 1919 р. від григор’євських повстанців постраждало 40 населених пунктів України й загинуло близько 6 тис. євреїв. Цю думку повністю поділяв і С.Гусєв-Оренбурзький65. Водночас сучасна історіографія григор’євського руху демонструє погли- блення досліджень із даної проблематики. У цьому зв’язку слід згадати пра- ці американського дослідника Г.Абрамсона, а також В.Сергічука й нашу монографію66. Так, Г.Абрамсон стверджує, що під час антибільшовицького повстання григор’євці влаштували 52 погроми, знищивши при цьому 3471 єврея67. Але такі статистичні дані видаються нам суттєво заниженими, урахо- вуючи, що тільки у двох українських містах (Олександрії та Єлисаветграді) повстанці отамана вбили не менше 4 тис. євреїв. Узагалі ж, за нашими підрахунками, справжня кількість євреїв, які знайшли свою смерть від рук григор’євців, перевищила статистичні дані не тільки Г.Абрамсона, а й Е.Гейфеця. Погроми охопили 74 населених пункти України, в яких загинуло не менше 8 тис. євреїв. Одним із важливих питань виступу отамана Григор’єва проти більшовиків є його загальнополітична спрямованість. Цікавий факт навів у своїй автобіо- графії Ю.Тютюнник, зазначивши, що Григор’єв, твердо вирішивши воювати проти комуністів, стояв перед трьома важливими варіантами вибору політич- ної орієнтації свого виступу – українським, російсько-есерівським і навіть біло- гвардійським, і що тільки під його, Ю.Тютюнника, впливом отаман вирішив поставити свою дивізію під національний український прапор68. У працях, де розглядається боротьба григор’євців проти більшовиків у травні – серпні 1919 р., детально відтворено суто воєнний бік. Найбільш цінним джерелом із цього питання є знову ж таки спомини В.Антонова- Овсієнка, де, зокрема, ідеться про чотири основних напрямки наступу по- встанців на більшовицьку Україну (одеський, київський, катеринославський і полтавсько-харківський), порівняно швидке захоплення григор’євцями 64 Грицак Я. Нарис історії України. – К., 2000. – С.46. 65 Heifets E. The Slaughter… – Р.241; Гусев-Оренбургский С. Багровая книга: Погромы на Украине в годы гражданской войны. – Харбин, 1922. – С.15–16. 66 Сергійчук В. Погроми в Україні в 1914–1920 рр. – К., 1998. – С.447, 449; Горак В. Повстанці отамана Григор’єва… – С.146–154. 67 Abramson H. A prayer for the government: Ukrainians and Jews in revolutionary times, 1917– 1920. – Cambridge, Mass., 1999. – Р.116. 68 Тютюнник Ю. Невідома автобіографія // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1998. – №1/2. – С.45. Український історичний журнал. – 2013. – №2 172 В.С.Горак таких міст, як Єлисаветград, Олександрія, Катеринослав, Черкаси, Чиги- рин, Кременчук, Новомиргород, Берислав та інших, про спроби повсталих (наприклад, в Олександрії) скликати «вільні» робітничо-селянські з’їзди (вони, до речі, не підтримали григор’євців) із метою заміни більшовицької влади, про етапи боротьби за різні українські міста (Єлисаветград, Черкаси та ін.)69. Є також ціла низка історичних праць, в яких загальний хід по- встання подається в більш стислому вигляді70. У нарисі В.Аверіна деталь- но охарактеризовано обставини захоплення повсталими Катеринослава71. У змістовній статті Є.Вікторова детально описується політична боротьба між прихильниками та противниками отамана Григор’єва в Миколаєві, захоплення цього міста об’єднаними силами флотського напівекіпажу і григор’євських повстанців72. У деяких працях досить ґрунтовно розкрито поразку головних сил повстан- ня проти комуністів на чолі з отаманом Григор’євим у другій половині трав- ня 1919 р. Найбільш повно – у споминах В.Антонова-Овсієнка, які охоплюють практично весь театр воєнних дій більшовицько-григор’євського протистоян- ня73. Деякі автори (наприклад, В.Савченко) підкреслюють капітуляцію знач- ної кількості григор’євців перед червоними військами, викликану перш за все тим, що повстанці не були психологічно готові зустріти такий масований опір з їх боку74. Цілком слушна думка й щодо значного ослаблення підтримки григор’євського повстанського руху з боку українського селянства у червні – липні 1919 р., що, безумовно, стало суттєвою причиною його остаточного краху, який відбувся незабаром75. У праці М.Дорошенка наводяться маловідомі дані про політичні настрої повстанців-григор’євців у кінці травня 1919 р. Виявляється, що досить значна кількість їх тяжіла тоді до укладення нового союзу з Армією УНР. Ще напе- редодні антибільшовицького виступу Ю.Тютюнник запропонував Григор’єву план приєднання до військ Директорії, який отаман відхилив. У кінці травня 1919 р. відбулася нарада григор’євських командирів, де перед ними відкрили- ся два можливих шляхи – боротися проти комуністів як і раніше, самостійно, методами партизанської війни, або ж приєднатися до Армії УНР. Характерно, що більшість соратників Григор’єва віддала перевагу другому шляху, обра- ла своїм новим командиром Ю.Тютюнника, приєднавшись пізніше до військ С.Петлюри76, що, безумовно, спричинило значне ослаблення григор’євського повстанського руху. 69 Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. – Москва; Ленинград, 1933. – Т.4. 70 Див., напр.: Раковский М. Крах григорьевщины // История СССР. – 1966. – №5. – С.41–45. 71 Див.: Аверін В. До боротьби проти григор’євщини і денікінщини за Дніпропетровське // Літопис революції. – 1931. – №3. – С.119–122. 72 Вікторов Є. Південний Кронштадт // Там само. – 1932. – №2. Див. також: Ряппо Я. Революционная борьба… – С.19–26. 73 Антонов-Овсієнко В. У боротьбі за радянську Україну // Літопис революції. – 1932. – №1/2. – С.118–152. 74 Савченко В. Авантюристы гражданской войны. – С.212. 75 Коган С., Межберг Н. Другий період радвлади… – С.21; Дорошенко М. Стежками Холодноярськими… – С.28. 76 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими... – С.36–38. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 173 Відносини з махновцями та крах григор’євського повстанського руху Так звана «григор’євщина» як широкий збройний рух українського селян- ства, не була, звичайно, ізольована від інших подібних явищ. Так, упродовж громадянської війни склалися досить неоднозначні стосунки між махновця- ми та григор’євцями, в яких ворожнеча чергувалась із союзницькими відно- синами. Урешті-решт 27 липня 1919 р. Григор’єв був страчений за наказом Н.Махна, а більшість його бійців стала під чорний прапор анархії. О.Тимков справедливо стверджує, що у січні 1919 р., коли військо ота- мана Григор’єва все ще перебувало під командуванням УНР, воно знаходи- лось у стані війни з махновцями77. Пізніше, однак, повстанці обох селянських керівників приєдналися до радянських військ і навіть опинилися у складі 3-ї Задніпровської дивізії більшовицького командира П.Дибенка. Радянський історик М.Козельський зазначав, що під час Південного походу Н.Махно наді- слав до бригади Григор’єва 250 своїх кіннотників. Однак хороших стосунків у партнерів по боротьбі з «контрреволюцією» тоді не склалося. Чимось ображені махновці розгорнули проти григор’євців бойові дії і ледь не знищили самого отамана разом з усім його штабом78. Пізніше, у квітні 1919 р., відбулося зближення обох селянських воєначаль- ників на антибільшовицькому ґрунті. Так, В.Аверін наводить важливі дані про таємні махновсько-григор’євські збори в кінці квітня 1919 р., де обгово- рювалась можливість укладення союзу з метою захоплення Катеринослава79. У вирішальні для Григор’єва травневі дні 1919 р. Н.Махно, однак, не підтри- мав повстанців, незважаючи на неодноразові прохання отамана про це, і на- віть кинув на придушення його виступу частину своїх сил. У книзі В. і О.Білашів детально описуються обставини, за яких у махнов- ському русі гору взяла «антигригор’євська партія». 14 травня 1919 р. відбувся військовий з’їзд махновців, на якому було відверто поставлене питання про ставлення до «григор’євщини». Тут виявилися діаметрально протилежні по- гляди підлеглих Н.Махна з цього питання, адже одна частина махновських командирів виступила за союз із червоними проти григор’євців, а інша не менш вперто відстоювала ідею махновсько-григор’євського антибільшовицько- го альянсу. Нарешті, коли Н.Махно – переконаний противник антисемітизму – через своїх емісарів дізнався про єврейські погроми григор’євців, махновська верхівка оголосила повстанцям отамана війну, відрядивши для придушення виступу один полк і бронепоїзд80. Виступ махновців проти сил Григор’єва у травні 1919 р. описується у працях деяких сучасних істориків81. Однак про це жодним словом не зга- дується в тенденційній радянській історіографії, що пояснити нескладно. Довгий час її представники намагалися сформувати у читача уявлення 77 Тимков О. Отаман Григор’єв. – С.5. 78 Козельський М. Шлях зрадництва і авантюр (петлюрівське повстанство). – Х., 1927. – С.14. 79 Аверін В. До боротьби проти… – С.118. 80 Белаш В., Белаш А. Дороги Нестора Махно. – С.293. 81 Там же. – С.294. Український історичний журнал. – 2013. – №2 174 В.С.Горак про Н.Махна і махновців як стовідсоткових союзників отамана Григор’єва, а дехто навіть наводив у своїх працях «факти» допомоги загонів «батька» повсталим у справі захоплення населених пунктів. Зрозуміло, що в таку «концепцію» аж ніяк не вписувався факт відкриття махновського фронту проти григор’євців. Проте наприкінці травня 1919 р. становище Н.Махна значно ускладни- лося, що було перш за все пов’язане з оголошенням більшовицькими уряда- ми Росії та України «махновщини» поза законом. Це змусило «батька» шука- ти союзу з різними антибільшовицькими силами, включаючи і григор’євців. В. та О. Білаші стверджують, що 25 червня 1919 р., після нелегких перего- ворів керівників, відбулося об’єднання повстанських сил в єдину махновсько- григор’євську партизанську армію. Складність такої «стиковки» обумовлюва- лася, зокрема, тим, що провідники по-різному визначали напрями майбутньої боротьби (Н.Махно збирався боротися одночасно з трьома противниками – ко- муністами, білогвардійцями та петлюрівцями, тоді як Григор’єв бажав битися лише з комуністами, а інші політичні сили, включаючи навіть білогвардійців, розглядав як потенційних союзників). Пізніше Н.Махно писав, що у цьому со- юзі давалося взнаки й різне ставлення двох отаманів до євреїв. «Батько», як уже згадувалося, був переконаним противником антисемітизму, уважаючи будь-якого юдофоба «контрреволюціонером», котрий роз’єднує «єдиний фронт трудящих». На прохання довести, що його підлеглі не брали участі у кривавих погромах, Григор’єв не зміг надати серйозних доказів. Урешті-решт «батькові» вдалося вирвати обіцянку припинити погромницьку діяльність82, якої, однак, ані отаман, ані його повстанці не дотрималися. Цей махновсько-григор’євський союз тривав недовго – з 28 червня по 27 липня 1919 р., до дня загибелі Григор’єва. Стосовно ж причини його вбив- ства в історіографії висловлюються різні думки. Так, генерал А.Денікін ува- жав, що Н.Махно знищив сильного конкурента на роль лідера селянських повстанців Півдня України. Таку думку загалом поділяє і М.Палій, ствер- джуючи, що цю фатальну для григор’євського повстанства подію не слід ви- водити з його політичних відмінностей від махновського руху, яких практич- но не було. Схилявся до подібної інтерпретації і М.Супруненко, не бачачи при однотипності двох «куркульських рухів» більш серйозних причин для знищення махновцями отамана Григор’єва83. Отже, цих різних істориків і мемуаристів об’єднало бажання представити справу так, що будь-які сер- йозні політичні причини знищення отамана прибічниками чорного анархіч- ного прапору були відсутні. Зовсім іншу інтерпретацію згаданої події дали представники махновського напряму. Так, сам Н.Махно стверджував, що до вбивства Григор’єва його спонукали дві досить серйозні політичні причини – невикорінений антисемітизм, а також дані про таємні зв’язки зі штабом ге- нерала А.Денікіна84. 82 Махно Н. Махновщина и антисемитизм // Нестор и Галина. – К.; Гуляйполе, 1995. – С.530–531. 83 Деникин А.И. Очерки истории русской смуты. – Т.5. – С.517; Супруненко Н.И. Очерки истории… – С.123. 84 Махно Н. Махновщина… – С.531. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 175 На наш погляд, усі три вказані причини загибелі Григор’єва дійсно віді- грали свою роль у подіях кінця липня 1919 р. Антисемітські настрої колиш- нього радянського начдива і його зв’язки з денікінцями були, безперечно, більш важливими, ніж особисте суперництво, факторами, адже за наявності лише останнього чинника Григор’єв як талановитий і потрібний Н.Махнові воєначальник мав усі шанси залишитися живим. Утім, у такої інтерпретації є опоненти. Історик зі США Дж.Кульчицький у своїй змістовній дисертації повністю відкидає ці дві головні причини ліквіда- ції отамана. Він, зокрема, стверджує, що Н.Махно не міг його убити з огляду на антисемітизм через те, що, мовляв, сама «махновщина» значною мірою яв- ляла собою антисемітський рух. Крім того, Дж.Кульчицький заперечує будь- які зв’язки григор’євців із білогвардійцями на тій підставі, що протягом досить тривалого часу повстанці воювали проти них85. Однак аргументи, висунуті американським автором, непереконливі. По-перше, у махновському русі також бували прояви антисемітизму (утім, ке- рівники махновського повстанства ставилися до будь-яких проявів антисемі- тизму суто негативно). По-друге, сам факт боротьби повстанців-григор’євців проти денікінців аж ніяк не означає, що колишні супротивники пізніше не могли укласти союз, спрямований проти їх спільного ворога – більшо- виків. Останню версію можна підкріпити чималою кількістю фактів. Так, М.Раковський писав про контакти григор’євського штабу з білогвардійцями- монархістами під час перебування бригади Григор’єва в Одесі. Радянський во- єначальник Є.Щаденко згадував характерну подію – частина григор’євських загонів воювала проти більшовиків під російськими білогвардійськими трико- лорами. І, нарешті, відомо про розстріл Н.Махном у червні 1919 р. двох дені- кінських агентів, що мали при собі листа від ставки білих, в якому говорило- ся про конкретні бойові завдання отаманові Григор’єву. Усі ці та інші подібні факти свідчать, що генерал А.Денікін і його найближче оточення поступово зуміли інтегрувати григор’євське повстанство у власні стратегічні плани86. Серед авторів історичних праць немає єдності й стосовно конкретних об- ставин убивства отамана Григор’єва. Сам Н.Махно свідчив, що він особисто застрелив його у селі Сентовому (нині Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.), просто перед делегатами великого селянсько-повстан- ського з’їзду, який відбувався тут наприкінці липня 1919 р.87 Дещо по-іншому відтворював обставини події близький соратник Н.Махна – О.Чубенко, який стверджував, що Григор’єв був розстріляний у будинку сільради села Сентове ним, «батьком», і ще кількома провідними махновцями88. Петлюрівські стар- шини А.Голуб і Ф.Мелешко вважали, що Григор’єв загинув від рук Н.Махна раніше, під час невдалих переговорів про утворення єдиної повстанської армії. При цьому Ф.Мелешко стверджував, що отаман був убитий не у Сентовому, 85 Kulchitsky G. The Ukrainian insurgent movement (1919–1926). – Washington, 1971. – Р.176–178. 86 Раковский М. Крах григорьевщины // История СССР. – 1966. – №5. – С.39; Щаденко Е.А. Григорьевщина // Гражданская война, 1918–1921. – Москва, 1928. – Т.1. – С.94; Белаш В., Белаш А. Дороги Нестора Махно. – С.295. 87 Махно Н. Махновщина... – С.531. 88 Чубенко А. Убийство Григорьева // Нестор Иванович Махно. – К., 1992. Український історичний журнал. – 2013. – №2 176 В.С.Горак а в районі станції Лозова, причому після розстрілу Н.Махно нібито наказав поховати свого противника з військовими почестями89. На нашу думку, найбільш достовірно обставини загибелі отамана Гри- го р’єва відтворив саме О.Чубенко (вони підтверджуються певною кількістю різних надійних свідчень, і, зокрема, рапортом чекістів, які того дня були у Сентовому). Що ж стосується версії про це самого Н.Махна, то вона має яскраво виражений «показово-театральний» характер і до того ж не підтверджується жодним свідченням безпосередніх очевидців події. Це наводить на думку про те, що «батько» просто вигадав свою версію, так би мовити, для ефекту. Важко також пристати на інтерпретації А.Голуба та Ф.Мелешка, адже з них вихо- дить, що об’єднання військ григор’євців і махновців насправді не відбулося, тоді як чимало історичних джерел свідчить про протилежне. Щоправда, похо- вання розстріляного отамана з військовими почестями цілком могло відбути- ся, адже сам «батько» був зацікавлений у тому, щоби григор’євці таки влилися у його загони. Як свідчать джерела, абсолютна більшість григор’євських по- встанців (близько 2 тис. чол.) дійсно визнали тоді владу Н.Махна. Отже, на підставі всього викладеного вище можемо зробити деякі висновки: 1. У світовій історіографії питання про григор’євський повстанський рух у цілому розкрите ґрунтовно. Зокрема, досить детально висвітлено такі його важ- ливі аспекти, як роль бригади отамана Григор’єва в переможному Південному поході, повстання григор’євців проти більшовицької влади, єврейські погроми, поразка головних сил антибільшовицького виступу, григор’євсько-махновські стосунки, убивство отамана махновцями, ліквідація григор’євського повстан- ського руху та деякі інші. Водночас більш повного відтворення потребують такі аспекти проблематики, як боротьба григор’євців проти гетьманців і ав- стро-німецьких військ, операції Херсонської дивізії Армії УНР, формування григор’євсько-білогвардійського військового союзу, точна кількість жертв єв- рейських погромів та ін. 2. В історіографії григор’євського повстанства можна виділити декілька якісно різних напрямів: радянський, український національний (до 1991 р.) і сучасний, російський білогвардійський, єврейський, махновсько-анархіст- ський, сучасний американський і російський пострадянський. 3. Аналізованим поглядам на характер григор’євського повстанського руху притаманна певна тенденційність, викликана перш за все належністю пере- важної більшості згадуваних вище істориків і мемуаристів до тих чи інших політичних таборів. Найбільш упередженими інтерпретаціями відрізняється радянська історіографія, що знайшло свій вияв у спробах принизити значення воєнних операцій григор’євців у складі Армії УНР, ігнорувати їх роль у лікві- дації УНР на початку 1919 р., заперечити або недооцінити значення бригади отамана Григор’єва в Південному поході, догматично тлумачити григор’євське повстання проти комуністів як суто «куркульський рух» і т.д. Водночас полі- тична у своїй основі тенденційність притаманна й іншим історіографічним 89 Голуб А. Збройна визвольна боротьба на Херсонщині в запіллі ворога (1917–1919 роки) // За державність: Матеріали до історії війська українського. – Торонто, 1966. – Зб.11. – С.181; Мелешко Ф. Нестор Махно і його анархія // Літопис Червоної калини. – 1935. – №1. – С.14. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії 177 напрямам. Наприклад, значна частина тих істориків, які представляли (і представляють) українську національну історіографію, значно перебільшують рівень селянської підтримки антибільшовицького повстання григор’євців, час- то оминають питання про єврейські погроми, не враховують у своєму аналізі чисельні факти боротьби українських селян проти григор’євців, а, крім того, так само, як і радянські автори, тлумачать вбивство отамана як зведення ра- хунків обох селянських ватажків, по суті ігноруючи більш серйозні причини цієї події. 4. Незважаючи на певну тенденційність, представникам історіографії по- встанського руху на чолі з отаманом Григор’євим у цілому вдалося історично достовірно відтворити цілу низку питань цього досить складного й суперечли- вого військово-політичного явища, зокрема боротьбу григор’євських повстан- ців проти режиму гетьмана П.Скоропадського й австро-німецьких військ, за- гальний хід бойових операцій Херсонської дивізії, реальні причини переходу отамана Григор’єва на бік Червоної армії, перемоги 1-ї Задніпровської бри- гади, причини посилення у григор’євських лавах антикомуністичних і анти- семітських настроїв, загальний хід повстання, причини та характер погромів єврейського населення, поразку антибільшовицького виступу григор’євців, взаємини між махновським і григор’євським повстанськими рухами, реальні причини вбивства отамана Григор’єва махновцями тощо. 5. Хоча історія григор’євського повстанства істориками різних часів та істо- ріографічних напрямів відтворена досить повно, праці з даної проблематики мають кілька принципово важливих вад, про які вже йшлося вище. На нашу думку, найбільшими слід уважати, з одного боку, політичну тенденційність, а з іншого – недостатнє відтворення деяких важливих аспектів історії повстан- ського руху. Утім, це все й надалі робить актуальним створення нових науко- вих праць з історії григор’євського повстанства, в яких усі його аспекти було б відтворено якомога більш повно та об’єктивно. The article is devoted to the historiography of the insurgent movement headed by ataman Hryhoriev that lasted from the August of 1918 till the August of 1919. Based on the analysis of a rather great number of historical works, the author determines qualitatively different directions of historiography of the so-called hryhorievshchyna, specifies the peculiarities of each of them, shows both strong and weak sides of the analysed concepts and interpretations, points to the aspects of this movement which need to be studied and reproduced more profoundly Keywords: historiography of the Hryhoriev insurgent movement, Soviet his to rio- graphy, national Ukrainian historiography, American historiography, Ma khno vite historiography, Hryhoriev movement.

Григор’євський повстанський рух (серпень 1918 – серпень 1919 рр.): питання історіографії

Репозитарії

Схожі ресурси