Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.)
Робиться спроба дослідити місце й роль освіти етноменшин у загальній ідеології державотворчих та суспільно-політичних трансформацій. Визначено роль національно-культурних товариств, неурядових організацій, засобів масової інформації в розвитку полікультурних традицій навчання та виховання. Розгляну...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106471 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) / М.М. Зеркаль // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 121-135. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106471 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Зеркаль, М.М. 2016-09-29T13:42:33Z 2016-09-29T13:42:33Z 2013 Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) / М.М. Зеркаль // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 121-135. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106471 94(477):329.71 «1989/2010» Робиться спроба дослідити місце й роль освіти етноменшин у загальній ідеології державотворчих та суспільно-політичних трансформацій. Визначено роль національно-культурних товариств, неурядових організацій, засобів масової інформації в розвитку полікультурних традицій навчання та виховання. Розглянуто нові форми діяльності початкових, середніх і спеціальних закладів освіти з етнічним компонентом. In the article on the basis of facts, analytical materials, scientific arguments, authorial conclusions an attempt to investigate a place and role of formation of ethnic minorities in general ideology of state-creative and publicly is done – political transformation of independent Ukraine. Certain role in development of multicultural traditions of studies and education nationally – cultural societies, ungovernmental organizations, mass medias. The considered new forms of activity of initial, middle and special establishments of education are with an ethnic component. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) Education of Ethnic Minorities of Ukraine (1990–2000s) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) |
| spellingShingle |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) Зеркаль, М.М. Історичні студії |
| title_short |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) |
| title_full |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) |
| title_fullStr |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) |
| title_full_unstemmed |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) |
| title_sort |
освіта національних меншин україни (1990–2000-ні рр.) |
| author |
Зеркаль, М.М. |
| author_facet |
Зеркаль, М.М. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Education of Ethnic Minorities of Ukraine (1990–2000s) |
| description |
Робиться спроба дослідити місце й роль освіти етноменшин у загальній ідеології державотворчих та суспільно-політичних трансформацій. Визначено
роль національно-культурних товариств, неурядових організацій, засобів масової інформації в розвитку полікультурних традицій навчання та виховання. Розглянуто нові форми діяльності початкових, середніх і спеціальних закладів
освіти з етнічним компонентом.
In the article on the basis of facts, analytical materials, scientific arguments, authorial
conclusions an attempt to investigate a place and role of formation of ethnic minorities
in general ideology of state-creative and publicly is done – political transformation
of independent Ukraine. Certain role in development of multicultural traditions of
studies and education nationally – cultural societies, ungovernmental organizations,
mass medias. The considered new forms of activity of initial, middle and special
establishments of education are with an ethnic component.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106471 |
| citation_txt |
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) / М.М. Зеркаль // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 121-135. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT zerkalʹmm osvítanacíonalʹnihmenšinukraíni19902000nírr AT zerkalʹmm educationofethnicminoritiesofukraine19902000s |
| first_indexed |
2025-11-26T00:17:49Z |
| last_indexed |
2025-11-26T00:17:49Z |
| _version_ |
1850599488569212928 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Практично відразу після проголошення незалежності Україна присту-
пила до розв’язання надважливого завдання освітнього відродження етносів.
Завдання розбудови етнічної освіти виявилося непростим, водночас відноси-
лося до розряду найневідкладніших і найболючіших, яке логічно випливало
із загальної невизначеності проблеми – «що», «як», а головне «для кого» («в ім’я
чого») потрібно розбудовувати щось специфічне, відмінне від усталеного, звич-
ного. Значна частина концептуальних розробок, які продукувалися державою,
наукою, освітянським товариством, громадським сектором базувалися радше
не стільки на визнанні дійсного стану речей, «того що є», скільки на певному
ідеалі «того, що має бути»1.
В Україні склалося дві основні моделі реалізації права національних мен-
шин на освіту. Перша з них передбачала розгортання систем освіти етномен-
шин у рамках суцільної системи, підпорядкованої загальній концепції розви-
тку освіти в Україні, без формування окремих освітніх комплексів. Друга мала
на меті створення замкнутих циклів навчання з метою формування цілісних
систем супроводження вихованця від дошкільної освіти аж до підготовки його
у вищому навчальному закладі. Однак щодо ефективності та реальності вті-
лення кожної з двох концепцій існували різні погляди. На думку представни-
ків державної влади, перша модель надавала можливість створити більш ке-
ровану й економічно вигідну систему освіти. Однак, на думку представників
національних громад, друга модель набагато перспективніша, оскільки ство-
рення цілісних освітніх комплексів в перспективі допомагало зробити цю сис-
тему більш гнучкою й ефективною за рахунок виділення домінанти горизон-
тальних зв’язків системи врядування над вертикальними2.
* Зеркаль Микола Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історіо гра-
фії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін навчально-наукового інституту
історії та права Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського
E-mail: nikolaizerkal@mail.ru
1 Войцехівський Ю.С. На засадах полікультурного навчання // Відродження. – 1995. – №1. – С.14.
2 Лойко Л.І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, діяль-
ність. – К., 2006. – 633 с.
УДК 94(477):329.71 «1989/2010»
М.М.ЗерКАль *
ОСВІТА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНшИН
УКРАЇНИ (1990–2000-ні рр.)
Робиться спроба дослідити місце й роль освіти етноменшин у загальній ідео-
логії державотворчих та суспільно-політичних трансформацій. Визначено
роль національно-культурних товариств, неурядових організацій, засобів масо-
вої інформації в розвитку полікультурних традицій навчання та виховання.
Розглянуто нові форми діяльності початкових, середніх і спеціальних закладів
освіти з етнічним компонентом.
Ключові слова: освіта, навчальні заклади, освітній проект, громадянське сус-
пільство, етнос.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
122 М.М.Зеркаль
Освітня система України виявляла низку прогалин в етнонаціональному
вихованні. Певній частині громадян унаслідок різного етнічного походження
була властива досить стійка латентна ксенофобія, що спричиняло поступове
посилення антиукраїнських, антиросійських, антиєврейських, антипольських
тощо настроїв, поширення відповідної неґативної символіки у громадських
місцях, збільшення кількості випадків руйнування надгробних пам’ятників,
а також зростання екстремістських молодіжних організацій на кшталт скінге-
дів. Млява інтеґрація вітчизняної освіти в європейський простір стримувала
формування у суспільній свідомості розуміння спільної історичної долі Європи
й України, а також формування світогляду багатоманітності, поваги до грома-
дян іншої культури, звичаїв, способу життя.
Задоволення освітніх запитів етноменшин стало необхідною умовою при-
скорення процесу інтеґрації їх представників у загальноукраїнське полікуль-
турне середовище. Основною освітньою метою ставало сприяння цілісності й
оновленню суспільства без завдання шкоди його самобутності. Вітчизняна пе-
дагогічна наука громадянську освіту розглядала як інструмент виховання
особистості таким чином, щоб вона відчувала себе громадянином конкретної
держави, лояльно ставилася до її інститутів та законів, мала почуття влас-
ної гідності у стосунках з представниками держави, знала та поважала права
людини, риси громадянського суспільства, уміла дотримуватися власних прав
та вимагати від держави виконання її функцій, була патріотом, відповідаль-
но ставилася до своїх обов’язків перед державою тощо. І в цей же час у дитини
формувалося усвідомлення того, що ми живемо у взаємозалежному світі, що
світ та соціальне середовище – багатомірні3.
На сьогоднішній день ця важлива проблематика в Україні перебуває
на стадії початкового висвітлення. Мета й завдання нашої розвідки поляга-
ють в узагальненні проблем освіти, пов’язаних із забезпеченням етномов ної
орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл. Деякі аспекти цієї проблеми одер-
жали фраґментарне висвітлення у працях В.Наулка, Я.Калакури, О.Ку-
рін ного, М.Панчука, В.Котигоренка, Д.Табачника, Г.Москаля, В.Воро ні на,
Р.Чі лачави, Т.Пилипенко. Вони здебільшого присвячені етнонаціональній
структурі українського суспільства, сучасному стану етноменшин, освітній
політиці держави, особливостям процесів етнічного відродження. Особливе
значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів
до аналізу в цілому етнокультури як самореґульованої системи, сфери реа-
лізації людських цінностей, теорії етносу тощо. Водночас проблеми етномов-
ної відповідності громадян України, процедури оновлення й удосконалення
змісту освіти діяльність громадських формувань з організації вивчення мов
потребували спеціального комплексного вивчення, системного та критично-
го аналізу.
Етноси України виявились на різних етапах освітнього ренесансу, тобто
мали окрему динаміку змін у цьому плані. Так, серед етнічних корейців не
так інтенсивно протікало етнічне відродження, ніж скажімо серед поляків,
3 Іванюк І.В. Освітянські проблеми національних меншин у багатокультурній Європі: мов-
ний аспект // Відродження. – 1997. – №3. – С.16.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 123
угорців, німців, болгар. У 2004 р. корейці України ще не мали державних
середніх закладів, де б вивчалася корейська мова. Викладання проводило-
ся лише в недільних школах у місцях компактного проживання, це, зокре-
ма, Крим, Харків, Київ. За переписом 2001 р., 2223 (17,5%) корейців воло-
діли рідною мовою, 9662 (76,0%) – російською і 700 (5,5%) – українською4.
Можна стверджувати, що корейці належали до етносів України, серед яких
був дуже низький відсоток тих, хто володів рідною мовою. Протягом 1990–
2000-х рр. склалися сприятливі передумови для повернення корейців до
своєї мови та до її більш активного побутування в повсякденному й громад-
ському житті. Ситуація, в якій опинилися росіяни в Україні на час розпаду
СРСР, у цілому була для них сприятливою. На початку 1990-х рр. зберігав-
ся вищий за відсоток серед населення країни процент росіян у складі фахів-
ців і студентів. Свої особливості етнічний ренесанс мав у середовищі спіль-
нот із «невизначеним статусом», зокрема кримських татар. Високий ступінь
етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення ста-
ли двома визначальними факторами темпів їх етнополітичного відроджен-
ня. У кримських татар був значний історичний досвід створення інститутів
етнічної освіти. На 1944 р. (до депортації) вони мали 860 шкіл, педагогіч-
ний технікум, науково-дослідний інститут мови й літератури, 1511 загаль-
них, шкільних і 112 приватних бібліотек, в яких зберігалися підручними та
посібники з кримськотатарської мови, історії5. Стан освіти циган характери-
зувався рядом показників, що давали підстави вважати його незадовільним.
Загалом рівень їх освіти був одним із найнижчих в Україні. Конформістське
ставлення циган до держави, їх низька політична активність пояснюються
існуванням серед них «паралельного» життя з внутрішнім самоуправлінням.
Тому актуальним залишалося завдання залучення їх у соціальну структуру
суспільства і держави. Цигани як етноменшина перебували перед реальною
загрозою етнічної марґіналізації. Професійна, культурна і світоглядна не-
грамотність ставили перешкоди процесам акультурації, але в плані марґіна-
лізації вони відігравали діаметрально протилежну роль.
Етноменшини високо цінували проголошені в Україні конституційні
права і свободи. Справа була за тим, щоб держава створила відповідні со-
ціально-економічні умови, які давали б можливість користуватися ними в
повній мірі. Окремі зі спільнот для більш інтенсивного відродження своєї
освіти, мови потребували активної підтримки держави, оскільки не володі-
ли достатніми коштами, не мали національних кадрів учителів. Це стосуєть-
ся, насамперед, польського, болгарського, білоруського та деяких інших ет-
носів. Відомо, наприклад, що більшість поляків – це робітники й селяни, які
не мали достатніх економічних ресурсів для відкриття закладів освіти. Вони
зазнали великих втрат від репресій у роки війни, міжнаціональних конфлік-
тів, депортацій і також потребували, як і інші депортовані чи репресовані
4 Розподіл населення найбільш чисельних національностей за статтю та віком, шлюбним ста-
ном, мовними ознаками, рівнем освіти: За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. /
За ред. О.Г.Осауленка. – К., 2004. – С.293.
5 Ассоциация крымскотатарских работников образования «Маарифчи» // Відродження. –
1998. – №2. – С.19.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
124 М.М.Зеркаль
народи, певної уваги й підтримки у справі національного відродження. Якщо
поляки на початку 1930-х рр. навчали своїх дітей в 456 польських школах і 5
технікумах, то у 1998 р. – лише у 2 школах і 1 гімназії. На той час в Україні
не було жодного середнього спеціального чи вищого навчального польсько-
го закладу за винятком відділення полоністики при Київському університе-
ті імені Т.Шевченка6.
Розвиток освіти етноменшин наштовхувався на комплекс проблем, серед
яких: 1) відсутність достатньої кількості якісних освітніх програм, належно
розроблених навчально-методичних матеріалів та методик викладання націо-
нальними мовами; 2) брак систематичної професійної підготовки та підвищен-
ня кваліфікації вчителів, які викладали мови та культури меншин, або підго-
товки вчителів із питань толерантності тощо; 3) вихователі та викладачі шкіл
не включали, або ж включали в дуже обмеженій кількості в навчальні плани
теми, спрямовані на ознайомлення загалу з культурою національних меншин,
не використовували національні матеріали під час навчання; 4) не здійсню-
валася послідовна робота в напрямі забезпечення належного середовища для
здобуття освіти представниками національних меншин, що не сприяло їх ін-
теґрації в українське суспільство; 5) невреґульованість механізму отримання
вищої освіти представниками національних меншин, а саме складання тестів
українською мовою.
Рівень освіченості етносів значною мірою залежав від характеру їх розсе-
лення. Ця обставина істотно сприяла їх організаційній мобільності, усвідом-
ленню та формуванню своїх інтересів. Зосередженість переважної більшості
росіян у певному реґіоні (індустріальній смузі країни) спричинила ту обстави-
ну, що їхні інтереси повністю збігалися з інтересами промислового сектора еко-
номіки, який набував пріоритетного значення порівняно з аграрним і великою
мірою розвивався за рахунок останнього.
Причини, що визначали рівень освіти етносів України, були різноманітни-
ми та складними. Вони полягали у відмінностях історичного шляху розвит ку,
специфіці менталітету, різних рівнях урбанізованості тощо. Найвищим рівнем
освіченості відзначалися євреї. У 1989 р. на 1000 зайнятих євреїв – 472 особи
мали вищу або незакінчену вищу освіту. Це багато у чому пояснювалося тим,
що освіта виступала елементом механізму соціальної адаптації, що дозволя-
ло цій соціальній (етнічній) групі розвиватися в умовах відсутності природних
економічних відносин, які утворювалися при різноманітності форм власності.
В умовах, коли панувала єдина, державна, форма власності, коли всі члени
суспільства були найманими працівниками в держави, їхній суспільний ста-
тус визначався посадою, що вимагало відповідного рівня освіти. Таким чином,
динамічні механізми адаптації, що їх виробив єврейський етнос протягом ба-
гатьох століть свого історичного розвитку в найскладніших соціальних ситуа-
ціях (включаючи соціалістичний шлях розвитку), дозволили цій етнічній гру-
пі досягти високого рівня освіченості7.
6 Павловський А.А. Багатонаціональне розмаїття культури України: історія, розвиток, май-
бутнє. – К., 2002. – С.48–49.
7 Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. – К., 1998. – С.103.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 125
В Україні впродовж досліджуваного періоду законодавство та норматив-
но-правова база, що реґламентували розвиток освітнього середовища етно-
меншин, напрацьовувалась самостійно. Воно мало специфіку, оскільки акти,
декларації, закони, постанови, укази, рішення мали характер документів,
які лише опосередковано реґламентували освітні права етносів, діяльність
національно-культурних товариств щодо їх відстоювання, розбудови ме-
режі етнічних освітніх закладів тощо. Декларація про державний сувере-
нітет України була першим документом на шляху державної незалежнос-
ті України, в якому проголошувалася рівність перед законом усіх громадян
незалежно від національної належності, мови, право вільного національно-
культурного розвитку. Держава брала на себе зобов’язання піклуватися про
задоволення національно-культурних (освітніх) потреб8. Великим кроком у
розвитку освіти етноменшин стало ухвалення Верховною Радою України за-
кону «Про національні меншини в Україні» (червень 1992 р.). По-перше, у
ньому було визначено форми участі етносів у виробленні державних рішень.
По-друге, національно-культурні товариства визначалися як суб’єкти здій-
снення права на національно-культурну автономію, а отже, набували мож-
ливості долучення до державних навчальних закладів у реалізації права
користування й навчання рідною мовою, її вивчення. Таким чином, мовне
законодавство України у сфері мовних відносин багато у чому залишалося
суперечливим та недостатньо ефективним.
Конституції України бракувало чіткої та однозначної спрямованості на до-
сягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди. Чинний Основний Закон міс-
тив конкуруючі норми, що дозволяло різним політичним силам спекулювати
ними, посилаючись на шляху до своєї мети на одні з них та одночасно нехту-
ючи іншими. Таким чином етноси України одержували конституційне право
на безкоштовну освіту в усіх державних і комунальних навчальних закладах,
незалежно від статі, соціального й майнового стану, роду та характеру занять,
світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віроспо-
відання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин.
Правова наука і законодавство визначали, що право на освіту етносів на-
лежить до основних культурних прав і стоїть поряд із правом сповідувати ре-
лігію, виконувати обряди. Найголовніші державні акти практично закріпи-
ли концептуальні засади української етнонаціональної політики: урахування
взаємозв’язку загальногромадських і національних прав та свобод людини; за-
безпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно
від етнічного походження; ґарантування повної та рівноправної участі грома-
дян, котрі належать до різних етноспільнот, у всіх сферах життя українського
суспільства; права кожного громадянина вільно визначати свою національну
належність.
Широкий спектр організації освіти етноменшин відображало освітян-
ське законодавство – закони «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту»,
«Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну
8 Про державний суверенітет України: Декларація Верховної Ради Української РСР від
16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №31. – С.429.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
126 М.М.Зеркаль
освіту», «Про охорону дитинства», «Про вищу освіту» тощо. На додаток до зако-
нодавчої бази, яка поширювалась на всю територію України, Конституція АР
Крим ґарантувала право усіх громадян на освіту рідною мовою в дошкільних
навчальних закладах, а також право вивчати рідну мову або навчатися рід-
ною мовою в державних навчальних закладах (ст.10, розд.3)9. Слід зазначи-
ти, розвиток українського законодавства щодо освіти етноменшин відбувався
у цілому паралельно або слідом за розвитком відповідного міжнародного пра-
ва. Зокрема, ураховувалися норми Декларації Ґенеральної Асамблеї ООН про
права осіб, що належали до етноменшин (1992 р.), у тому числі й ті, котрі де-
кларували право участі в культурному житті, Рамкова конвенція про захист
національних меншин, ухвалена Радою Європи (1995 р.). В Україні крок за
кроком починала вибудовуватись організаційна структура управління освітою
в середовищі етноспільнот.
Із метою долучення всіх суб’єктів етнополітичного процесу до вироблен-
ня програмних засад розвитку освіти й культури етноменшин при президен-
ті України було створено Раду представників організацій національних мен-
шин. На цей орган покладалося серед інших завдань також аналіз стану й
тенденцій у середовищі етноменшин, вироблення пропозицій щодо етнокуль-
турного (освітнього) їх розвитку тощо10. Серед органів виконавчої влади, що
безпосередньо опікувалися розвитком освітнього простору етноменшин, клю-
чова функція відводилася Державному комітету України у справах націо-
нальностей та релігій, який постійно відстежує динаміку розвитку освітньої
мережі в місцях компактного проживання етноспільнот, налагоджує співпра-
цю з національно-культурними товариствами тощо. Протягом 1992–2001 рр.
Держкомітет підготував понад 70 проектів нормативно-правових актів, у тому
числі 35 постанов Кабінету Міністрів, 18 міждержавних договорів, 10 указів та
розпоряджень президента України. Із восьми підготовлених законопроектів
ухвалено лише два. Значна частина їх мала декларативний характер і потре-
бувала суттєвого доопрацювання11.
У 2000-х рр. у реґіонах України діяла низка програм, які мали різні на-
зви, але єдину мету – сприяння гармонізації розвитку освітніх потреб етносів.
Донецька й Луганські облдержадміністрації реалізовувала, відповідно, комп-
лексні заходи з реалізації державної політики у сфері міжнаціональних від-
носин та розвитку культур національних меншин Донецької області на період
до 2010 р. та робочий план із реалізації державної політики у сфері міжнаці-
ональних відносин та розвитку культур національних меншин Луганської об-
ласті на період до 2010 р. При облдержадміністраціях створювалися спеціаль-
ні органи – ради з питань етнонаціональної політики, до складу яких входили
керівники найчисельніших етнічних громад.
У контексті етнічного ренесансу етноменшин важливу роль відіграва-
ли позиції держав, котрі для переважної їх більшості були або етнічними
9 Конституція АР Крим [Електронний ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-14
10 Питання Ради представників громадських організацій національних меншин: Указ
Президента України від 22 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – №3. – С.22.
11 Куц Ю.О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект. – Х.,
2002. – С.34.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 127
Батьківщинами, або з них походили їхні представники. Не викликає запе-
речення, що зв’язки з країною походження стимулювали збереження і роз-
виток самобутності тих частин етносів, які перебували на теренах іншої дер-
жави. Останні, як правило, отримували моральну, матеріальну і фінансову
підтримку від країн походження. Скажімо, в Угорщині було сформовано пра-
вову базу, яка реґулює фінансову допомогу етнокультурного розвитку угорців
України. У різних формах (через державні органи, громадські організації) по-
дібна допомога надходила з Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Польщі, Росії тощо.
Оскільки такі контакти і зв’язки активізовувалися, постала необхідність їх
правового реґулювання. Воно здійснювалося у рамках закону України «Про
національні меншини в Україні» (ст.15, 17), міждержавних, міжвідомчих угод
(між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною про співробітни-
цтво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні (вере-
сень 1996 р.), між Міністерством України у справах національностей та міґра-
ції і Департаментом національних відносин при уряді Республіки Молдова
про співробітництво з питань міжнаціональних відносин (лютий 1996 р.),
між Державним комітетом України у справах національностей та міґрації і
Департаментом із реґіональних проблем та національних меншин при уряді
Литовської Республіки про співробітництво з питань національних відносин
(лютий 1997 р.), між міністерством Російської Федерації у справах національ-
ностей та федеративних відносин із Державним комітетом України у справах
національностей та міґрації (вересень 1997 р.)) та діяльності урядових міша-
них комісій. На 2007 р. було укладено 87 міжурядових і 46 міжвідомчих угод
про співробітництво в галузі освіти і науки з понад 70 країнами світу, у тому
числі міжурядові угоди про взаємне визнання документів про освіту, наукові
ступені і вчені звання – з 22 країнами12.
Протягом досліджуваних років Міністерство освіти і науки України (на-
зва відомства змінювалася, розширювалися повноваження) напрацьову-
вало загальні засади розвитку освіти етноменшин, які включали широкий
спектр науково-методичного забезпечення, форми міжнародної співпраці
тощо. У 1990-х рр. цією роботою опікувався відділ шкіл національних мен-
шин. У 2000-х рр. ці завдання покладалися на департамент загальної се-
редньої та дошкільної освіти відомства. Над виробленням механізмів реалі-
зації освітніх запитів етноменшин при Міносвіті України (в 1996 р.) почали
працювати робоча та експертна групи з розробки концепції освіти націо-
нальних меншин. До їх складу ввійшли представники Академії педагогіч-
них наук України, Державного комітету України у справах національностей
та міґрації, Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, управлінь осві-
ти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністра-
цій, громадських організацій, науково-дослідних центрів. У 2009 р. з метою
утворення ефективних організаційних та правових умов для реалізації гро-
мадянами України конституційного права на участь в управлінні держав-
ними справами, забезпечення відкритості діяльності відомства, урахування
12 Поточний архів Міністерства освіти і науки України (далі – ПА МОН України) – Ф.166. –
Спр.38. – 2007.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
128 М.М.Зеркаль
громадської думки у процесі підготовки та виконання рішення, підтримання
постійного діалогу з громадськістю було створено громадську раду керівників
освітніх програм всеукраїнських об’єднань національних меншин України
(як дорадчо-консультативний орган при міністерстві). Відомство вибудову-
вало ефективні моделі задоволення освітніх потреб етносів різних вікових
груп. Цьому сприяли ініційовані ним заходи за участю науковців, практи-
ків, міжнародних експертів. Одним із таких став семінар «Концептуальні
засади задоволення освітніх потреб національних меншин в Україні», про-
ведений у травні 1997 р. міністерством спільно з Академією педагогічних
наук України, Держдепартаментом у справах національностей та міґрації,
Чернівецькою облдержадміністрацією13.
Важливу освітню функцію виконували ініційовані міністерством поза-
шкільні заходи. В Україні стало традицією проведення міжнародних кон-
курсів, фестивалів. ІІ Міжнародний конкурс-фестиваль дитячої та юнаць-
кої творчості «Усі ми діти твої, Україно», що відбувався у 2008 р., за мету
мав надання державної підтримки обдарованим дітям та юнацтву, розвиток
інтелектуальних і творчих здібностей представників етноменшин України,
учнівської молоді українського походження із зарубіжжя, виховання в моло-
дого покоління любові до Вітчизни, толерантності, шанобливого ставлення
до культурних надбань українців і представників інших національностей.
Усеукраїнський історико-літературний конкурс «Моя Батьківщина – очи-
ма дітей різних етносів України» (2008 р.) мав популяризувати культурні
надбання етносів, які проживали в Україні, виховання в підростаючого по-
коління національної самосвідомості, шанобливого ставлення до культур
і традицій народів країни та світу й формування у молоді відчуття гіднос-
ті громадянина цивілізованої європейської держави. Конкурс проводився у
чотирьох номінаціях – «Література», «Історико-культурний діалог», «Історія
розвитку духовного життя в Україні», «Рідна мова» для учнів за двома ві-
ковими категоріями: 5–9 класів і 10–11 класів загальноосвітніх навчальних
закладів та учні професійно-технічних закладів освіти, студенти вищих на-
вчальних закладів I–IV рівнів акредитації, а також члени молодіжних не-
урядових організацій як України, так і інших країн. На розгляд журі на-
дійшло 2197 робіт з усіх реґіонів країни. Учасники – представники різних
етносів, що проживали на території нашої держави (росіяни, білоруси, болга-
ри, вірмени, поляки, турки-месхетинці, ґрузини, греки, роми, кримські тата-
ри, ґаґаузи та ін.), різних конфесій. Журі конкурсу визначило 24 переможців
серед учнів, вихованців, студентів за двома віковими категоріями в кожній
номінації. Педагоги, які підготували переможців, були відзначені галузеви-
ми нагородами14. На міністерство покладалося завдання із забезпечення на-
вчальних закладів етноменшин підручниками, розбудови навчально-мето-
дичного потенціалу. Наведена нижче таблиця засвідчує постійне зростання
темпів видання підручників.
13 Васильчук В.М. Німці в Україні: Історія і сучасність (друга половина XVIII – початок
ХХІ ст.). – К., 2004. – С.214.
14 ПА МОН України. – Ф.166. – Спр.1/2. – Т.7. – 2009.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 129
Табл.1
Зміни в обсягах видання підручників для 1–11 класів загальноосвітніх
навчальних закладів із навчанням мовами етноменшин15
Мови навчання
Роки/Кількість
2002 2003 2004 2005
назв примір-
ників назв примір-
ників назв примір-
ників назв примір-
ників
Російська 11 43 950 13 33 400 21 49 300 21 45 040
Угорська 9 52 300 14 52 700 19 78 550 19 67 500
Румунська – – – – – – 2 1200
Болгарська 4 1030 6 1500 10 2770 26 6198
Кримськотатарська – – 3 10 300 8 14 600 2 1562
Польська – – – – 1 2000 – –
Усього 24 97 280 36 97 900 59 147 220 70 121 500
Розбудові освітнього простору етноменшин сприяла різнобічна діяльність
неурядових організацій. Присутність у житті громад міжнародних організацій
слід розглядати, з одного боку, як позитивний фактор – ми бачимо, що шко-
ли та громади отримували від них певну допомогу, тобто забезпечення підруч-
никами, науково-популярною літературою, стажування педагогів, організація
навчальних семінарів, літніх оздоровчих та експедиційних дитячих таборів
тощо. З іншого боку, педагогічний досвід у галузі освіти міжнародних органі-
зацій, насамперед навчальні програми, підручники, методики викладання в
умовах України потребували певної адаптації та великих творчих зусиль учи-
телів та науковців, адже не враховувалася специфіка історичного розвитку,
культурної спадщини України, взаємовплив культур. Неурядові організації
з метою сприяння поглибленню міжетнічних добросусідських взаємовідносин
та інтеґрації в українське суспільство впроваджували нові моделі нетрадицій-
ного підходу – центри на дому. У 1998 р. Міжнародний фонд «Відродження»
підтримав ініціативу жителів селища Українка Сімферопольського району
АР Крим зі створення першого в реґіоні багатонаціонального дитячого центру
«Мелевше» («Фіалка»). Його завдання – підготовка до школи дітей-шестирічок
різних етносів із чотирьох навколишніх селищ. У центрі, крім занять, демон-
струвалися відеофільми, працювала бібліотека. За підтримки Канадського
фонду співробітництва тут працювало кілька груп комп’ютерного навчання16.
Фонд «Відродження» профінансував придбання мініелектростанції, облад-
нання для освітнього центру у вірменському селищі Айвакан. Благодійний
фонд «Лелека» за підтримки Програми розвитку та інтеґрації Криму ООН й
Міжнародного фонду «Відродження» успішно працював у напрямі розширення
нетрадиційних дитячих освітньо-дозвільних центрів на півострові. Крім того,
15 Там само.
16 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО
України). – Ф.5252. – Оп.4. – Спр.2. – Арк.97.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
130 М.М.Зеркаль
до цієї справи долучився Канадський фонд співробітництва, Міжнародний
фонд допомоги, низка місцевих громадських організацій та бізнес-структур17.
На процес освітнього відродження етноменшин, безумовно, впливала пе-
ріодична преса, і в першу чергу ті видання, які мали відповідне призначення
та рубрики. У 2000 р. в Україні видавалося близько півсотні газет та три ча-
сописи, котрі висвітлювали питання освіти етносів. Здебільшого це російсько-
мовні, а не мовами етноменшин, видання. Виняток становила газета «Роден
край» (болгарською і російською мовами). Преса етноменшин виступала важ-
ливим чинником створення атмосфери та реальних можливостей для міжет-
нічних освітніх контактів, які сприяли взаємозбагаченню етносів, запобіганню
поширення культурного й освітнього ізоляціонізму та національного нігіліз-
му, подоланню етнічних стереотипів. Публікації, в яких відображалися здо-
бутки етносів, творчі контакти освітян знайомили з літературою, традиція-
ми, звичаями, історією, виступали потужним пропаґандистським чинником.
Видання, в яких висвітлювалися питання етнопедагогіки, знайомили читачів
зі спадщиною корифеїв педагогічної науки, учителів-практиків, сприяли ви-
робленню ефективних способів структуризації та інтенсифікації освітніх уста-
нов. Позитивний вплив на свідомість читачів мали публікації, що розповідали
про традиційну освіту, про форми і методи навчання, у першу чергу гуманітар-
них дисциплін. У публікаціях ЗМІ висвітлювалися проблеми депортованих18.
Задоволенню мовних та інформаційних потреб сприяло 169 видань, які
виходили мовами національних меншин, із них 46 мали загальнодержавну
сферу розповсюдження19. Протягом 1991–1996 рр. в Україні видавалося близь-
ко 150 назв книг мовами нацменшин. Їх освітні потреби задовольняло 60 га-
зет. Річний обсяг відповідних передач складав: на телебаченні – 1225, на ра-
діо – 1988 годин20. Зростала освітня роль національно-культурних товариств.
При них відкривалися культурно-освітні центри як позашкільні навчальні за-
клади, що сприяли задоволенню потреб етносів. Центри займалися вихован-
ням громадянина України; вивченням рідної мови, літератури, історії, геогра-
фії, народознавства, писемної творчості; знайомили з культурною спадщиною,
національними традиціями, звичаями, культурою та побутом свого народу;
виховували патріотизм і любов до України, повагу до народних звичаїв, тра-
дицій, етнонаціональних цінностей націй і народів, проводили міжнародний
учнівський та педагогічний обміни в рамках освітніх програм, проектів, бра-
ли участь у міжнародних заходах, укладали угоди про співробітництво тощо21.
Початок 2000-х рр. відзначався стабілізацією діяльності національно-
культурних товариств. Так, в Одеській області функціонували Румелійське
національно-культурне товариство «Малий Буялик», земляцтво «Чже-Цзян»,
17 Програма інтеграції в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен,
греків, німців, які зазнали депортації, 1997–1999. – Сімферополь, 1999. – С.6.
18 Рогозинська В.В. Роль засобів масової інформації в етнокультурному відродженні націо-
нальних меншин України // Відродження. – 2000. – №1. – С.9.
19 Національний склад [Електронний ресурс]: http://www.mfa.gov
20 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.78. – Арк.28.
21 Типове положення про культурно-освітній центр національних меншин [Електронний ре-
сурс]: http:/lawna.info/yup
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 131
Китайське земляцтво, товариство «Чеська родина», громадське об’єднання
«Німецька молодь в Одеському реґіоні», болгарський культурно-просвітниць-
кий клуб «Огнище», обласні спілка болгарської молоді, об’єднана єврейська
громада, реґіональна організація Конґресу азербайджанців України, облас-
на китайська громада, національно-культурне об’єднання «Афґанська гро-
мада». За 2002–2003 рр. було зареєстровано ще 13 організацій: Товариство
польської культури «Полонія», Асоціація африканських біженців, обласні то-
вариства «Україна – Індія», ромської культури «Романі збора», центр німець-
кої культури «Центр зустрічей», Російська рада Одеської області, дім єврей-
ських знань «Морія», обласна громадська організація «Культурний фонд ім.
Христо Ботева», обласна громадська організація сприяння дружбі індійського
та українського народів «Четак», обласне товариство голландсько-української
дружби, Білгород-Дністровське молдавське культурно-освітнє товариство,
Південноукраїнське товариство національної курдської історії та культури,
обласна громадська організація «Союз Гречківка»22. Для задоволення освіт-
ніх потреб представників етносів формувалася досить розгалужена мережа за-
гальноосвітніх закладів освіти.
Протягом 1990–2000-х рр. відродження системи освіти етноменшин відбу-
валося в кілька етапів. Створювалася мережа шкіл за мовною ознакою, де пер-
шою виступали українська чи російська, а другою, як обов’язкова, рідна мова.
При таких школах організовувалися курси, гуртки, факультативи тощо. На на-
ступному етапі закладалися необхідні основи для подальшої освіти і створен-
ня етнічних шкіл, гімназій (єврейських, татарських), де викладання всіх дис-
циплін велося мовами етносів. Таких шкіл в Україні було створено небагато,
зокрема в Києві та місцях компактного проживання спільнот. Тривалий час
не вдавалося відродити систему національної освіти українським болгарам.
Якщо у 1920-х рр. працювали 74 загальноосвітніх болгарських національних
школи, то в 1991–1996 рр. не було відкрито жодної. На Одещині, де прожива-
ли болгари, їхні діти вивчали в 1996 р. рідну мову в 33 українських школах та
в 74 школах болгарська мова викладалася факультативно. Білоруси не мали
національних шкіл, інших навчальних закладів, як правило, мешкали в ото-
ченні українців і росіян, а їхні діти відвідували, відповідно, українські й ро-
сійськомовні школи. Певного скорочення зазнала система освіти українських
росіян. Так, якщо у 1920–1930 рр. у загальноосвітніх російських школах на-
вчалося 81,2% дітей, то у 1994–1995 рр. – 42,7%. Кількість дітей, котрі вихо-
вувалися російською мовою в дошкільних закладах, зменшилась у 1995 р., в
порівнянні з 1988 р., із 48,5% до 36,3%23. В Україні загальноосвітні навчаль-
ні заклади з етнічним компонентом навчання поділялися на школи з рідною
мовою навчання етноменшин; двомовні, мішані (українсько-румунські й т.д.)
школи, у навчальних планах яких передбачалося вивчення таких предметів,
як рідна мова, література, культура, традиції етноменшин.
22 Многонациональный Одесский край: образ и реальность (Документы. Очерки. Материалы):
В 3 т. – Т.1: Этнополитическая модернизация / Л.А.Ануфриев, В.Н.Ковальчук и др.; под ред.
П.И.Надолишнего. – Москва, 1997. – С.26.
23 Павловський А.А. Багатонаціональне розмаїття культури України: історія, розвиток, май-
бутнє. – С.49.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
132 М.М.Зеркаль
Табл.2
Зміни в мережі загальноосвітніх навчальних закладів
за мовами навчання24
Рік Шкіл
усього
Україн-
ська
Росій-
ська
Молдав-
ська
Кримсько-
татарська
Угор-
ська
Поль-
ська
Румун-
ська
1992 21 044 15 538 3364 13 0 59 3 97
1996 21 328 15 893 2940 2 2 64 3 104
2000 21 258 16 532 2215 9 10 68 3 97
2001 21 226 16 757 1935 9 11 68 3 98
2006 20 601 16 924 1345 – 14 70 4 94
Інтенсивніше шкільна мережа розвивалася в реґіонах зі значною часткою
представників етноменшин. У 2003 р. у Закарпатті працювало 130 таких за-
гальноосвітніх навчальних закладів. Реґіональна щільність розміщення була
різною. Етнічні росіяни Миколаївщини навчалися в 19 ЗНЗ із російською мо-
вою. Частка їх серед діючих ЗНЗ – 3%. Крім того, в області функціонувало
20 двомовних (з українською та російською мовами навчання) шкіл. Таких в об-
ласті було 4,5% загального числа25. Якщо в 1989 р. повних середніх єврейських
шкіл було 3, то в 1995 р. – уже 1426. А в 1995 р. в областях України їх діяло вже
1527. Протягом 1992–1999 рр. кількість денних єврейських шкіл зросла з 9 до
1728. У 1990 р. в АР Крим було відкрито перші чотири класи для дітей татар.
У 1993 р. почала працювати перша на півострові школа з кримськотатарською
мовою навчання29. Мають місце й випадки, коли місцеві органи влади діяли
неоперативно та не завжди адекватно. Зокрема, школа №33 Сімферополя, в
якій навчалася понад тисяча учнів, – одна з перших шкіл з українською мо-
вою. Однак вона залишалася неповною середньою. Три роки батьки вимагали,
щоби заклад отримав статус середньої загальноосвітньої школи30. У 1993 р. в
Україні діяло 3,3 тис. російськомовних шкіл із континґентом учнів 1,9 млн, або
42,8% загальної кількості учнів. 983 школи були двомовними31.
Модель двомовної школи підтримувана Радою Європи й поширена в євро-
пейських країнах, особливо в місцях проживання етноменшин. Викладання
всіх (чи більшості) предметів у ній ведеться двома мовами. У 1993–1994 рр.
24 Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві / О.Майборода, Р.Чілачава,
Т.Пилипенко та ін. – К., 2002. – С.56; Лапушинський І.П. Формування та реалізація держав-
ної мовної політики в галузі освіти України: досвід, проблеми та перспективи. – К.; Херсон,
2006. – С.338.
25 На Миколаївщині вперше прийнято обласну програму щодо розвитку національних мен-
шин [Електронний ресурс]: http:www.oga.mk
26 Горовский Ф.Я., Хонигсман Я.С., Найман А.Я., Елисаветский С.Я. Евреи Украины (крат-
кий очерк истории). – Ч.2. – К., 1995. – С.218.
27 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.49. – Арк.170.
28 Єврейська освіта в Україні: проблеми, тенденції, розвиток // Відродження. – 1999. – №6. –
С.30.
29 Горобей Т.І. Освіта кримських татар: шляхи подолання труднощів // Відродження. – 1999. –
№1. – С.19.
30 Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство //
Матеріали «круглого столу» 5 травня 1999 р. – К., 1999. – С.15.
31 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.20. – Арк.120.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 133
в україномовних школах Глибоцького, Сторожинецького та Герцаївського
районів Чернівецької області було відкрито румуномовні класи, які відвіду-
вало 386 учнів32. У 1998–1999 навч. році двомовні школи у загальній частці
загальноосвітніх закладів становили 11,6% (2469). Серед яких 2391 україн-
сько-російських, 28 – українсько-угорських, 7 – українсько-румунських, 9 – ро-
сійсько-румунських33, 22 – російсько-татарські, 1 – російсько-угорська, 1 – росій-
сько-болгарська34. У 1997–1998 навч. році в АР Крим функціонувало 3 школи з
двома мовами навчання, 6 – із кримськотатарською мовою. У школах із росій-
ською мовою було відкрито 29 класів із кримськотатарською (середня наповню-
ваність 17 осіб)35. У 1999 р. із загальної кількості навчальних закладів (582), із
російською мовою – 531 (91%), кримськотатарською – 7 (1,2%), з кількома мо-
вами навчання (російською, українською, кримськотатарською) – 40 (6,9%)36.
В українсько-єврейській школі Чернівців (304 учня) з першого класу вивчався
їдиш, а з п’ятого вводився предмет «Історія єврейського народу» та «Єврейські
традиції».У 1997 р. в Україні працювало близько 30 шкіл з угорською мовою,
де викладання здійснювалося двома і трьома мовами, включаючи угорську37.
У 2002–2003 навч. році в Україні налічувалося лише 13 загальноосвітніх на-
вчальних закладів із кримськотатарською мовою навчання та 3752 учнями.
Дещо оптимістичніше виглядала кількість загальноосвітніх закладів із дво-
ма (російською та кримськотатарською) мовами – 45 шкіл, 18 800 учнів38. Але
показники офіційної статистики не уточнюють, скільки учнів двомовних шкіл
реально навчалися кримськотатарською мовою. Водночас відомо, що серед
46 986 учнів кримськотатарської національності в усіх загальноосвітніх на-
вчальних закладах АР Крим вивчали рідну мову в різних формах, у тому чис-
лі як предмет і факультативно, лише 39 136, або 83,3%39.
В Україні практично відбувалося лише становлення такої форми навчан-
ня, як недільна школа. Вона була ефективним інструментом збереження й
розвитку передовсім мови, культури, знань про країну походження. Крім цьо-
го, як свідчив досвід багатьох поліетнічних країн світу, недільна школа – це
своєрідна лабораторія формування системи толерантних стосунків у міжетніч-
ній взаємодії. Це здійснювалося в контексті навчання іншим мовам, іншим
культурам, залучаючи до таких шкіл представників не лише одного етносу,
але й інших спільнот.
Недільні школи створювалися як при національно-культурних товари-
ствах, так і при державних школах. Відвідування їх не обмежувалося віко-
вим цензом. На 1993 р. в Україні у дев’яти містах працювало 14 недільних
32 Там само. – Спр.28. – Арк.245.
33 Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – С.56; Лапушинський І.П.
Формування та реалізація державної мовної політики в галузі освіти України: досвід, проблеми
та перспективи. – С.125–126.
34 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.126. – Арк.16.
35 Державний архів Автономної Республіки Крим. – Ф.Р.4973. – Оп.1. – Спр.472. – Арк.113.
36 Там само. – Спр.589. – Арк.214.
37 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.95. – Арк.128.
38 Котигоренко В.О. Кримськотатарські репатріанти: проблема соціальної адаптації. – К.,
2005. – С.127.
39 Там само.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
134 М.М.Зеркаль
шкіл із близько 2,6 тис. слухачів40. На 1996 р. було майже 60 шкіл41 і 7 тис. ді-
тей42. У 2003 р. працювало 133 школи, в яких навчалося 4,5 тис.43, а в 2005 р. –
уже діяло 156 недільних шкіл із близько 5 тис. учнів44. У зонах компактного
проживання греків відкрилися недільні школи для людей старших поколінь.
Їх відвідували й представники інших етносів, що сприяло підвищенню інтер-
есу до грецької мови серед широкого загалу та відродження традицій еллініз-
му на українських теренах. Недільні школи з вивчення болгарської мови пра-
цювали в АР Крим, Одесі, Ізмаїлі, Іллічівську, Бердянську, Дніпропетровську,
Луганську. У 1994 р. на базі чернівецької школи №26 працювала польська
недільна школа, де у шести групах рідну мову вивчало 70 учнів. У німець-
кій недільній школі при ЗОШ №7 навчалася 121 дитина45. У 1995 р. працю-
вало 65 недільних єврейських шкіл46. 1997 р. функціонувало 3 недільні бол-
гарські школи, де навчалося 62 учнів47. У 1997 р. в АР Крим освітні потреби
етносів задовольнялися в 21 недільній школі, де вивчалися вірменська, грець-
ка, болгарська, єврейська, караїмська, кримчацька, німецька й чеська мови48.
Протягом 1992–1999 рр. кількість недільних єврейських шкіл зросла з 33 до
4349. У 1999 р. у Києві працювала перша за часів незалежності України неділь-
на школа на їдиш, а також клуб любителів рідної мови «Маме-лошн».
Таким чином, розвиток нових форм задоволення освітніх потреб етносів
України, якими були недільні школи й факультативи, мало на меті охоплення
якомога ширшого кола представників етноменшин у здобутті знань із мови, іс-
торії, літератури тощо. Протягом досліджуваних років було набуто перший до-
свід їх функціонування, до цього долучалися як громадські організації, так і
місцеві органи влади.
Таким чином, етноменшини України вступили в добу незалежності з різ-
ним рівнем етнічної ідентичності, освітнім потенціалом та здатністю інте-
ґруватися в українське суспільство. Відмінності в мовному потенціалі етно-
сів формувалися під тиском соціально-економічних чинників і потребували
певних змін. У цілому було сформовано дієву нормативно-правову базу, яка
визначала місце й роль етноспільнот у структурі соціуму, ґарантувала сис-
тему прав і свобод, у тому числі громадянських та освітніх, реґламентувала
ефективну діяльність навчальних, виховних, дошкільних, середніх, спеціаль-
них, вищих закладів освіти, забезпечувала методи міжнародної співпраці у
цій сфері тощо. Зусиллями органів державної влади й управління було ви-
роблено загальну стратегію розвитку освіти етноменшин. Загалом удалося
40 Науменко Г.Г. На фундаменті глобальної освіти // Відродження. – 1993. – №10. – С.5.
41 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.78. – Арк.28.
42 Національна структура населення в Україні [Електронний ресурс]: http://www.poluchi
43 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.5. – Спр.10. – Арк.163.
44 Пірен М.І. Етнополітика в Україні: соціо-психологічний аналіз. – К., 2007. – С.125.
45 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.28. – Арк.245.
46 Горовский Ф.Я., Хонигсман Я.С., Найман А.Я., Елисаветский С.Я. Евреи Украины (крат-
кий очерк истории). – С.218.
47 ЦДАВО України. – Ф.5252. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.59.
48 Каврайский В.Ю. Образование в Крыму: своеобразие, тенденции, перспективы //
Відродження. – 1998. – №3. – С.22.
49 Єврейська освіта в Україні: проблеми, тенденції, розвиток // Там само. – 1999. – №6. – С.30.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Освіта національних меншин України (1990–2000-ні рр.) 135
вибудувати ефективні форми відповідного співробітництва з країнами – істо-
ричними Батьківщинами етносів України. Реґулярно розширюючи міжнарод-
ні контакти з зарубіжними урядовими й неурядовими організаціями, профіль-
не міністерство втілювало низку проектів і програм, надзвичайно важливих та
ефективних для організації освіти етноменшин. Зростання ролі у цій справі
неурядових організацій стало ознакою зміцнення громадянського суспільства.
In the article on the basis of facts, analytical materials, scientific arguments, authorial
conclusions an attempt to investigate a place and role of formation of ethnic minorities
in general ideology of state-creative and publicly is done – political transformation
of independent Ukraine. Certain role in development of multicultural traditions of
studies and education nationally – cultural societies, ungovernmental organizations,
mass medias. The considered new forms of activity of initial, middle and special
establishments of education are with an ethnic component.
Keywords: education, schools, educational project, civil society, ethnos.
|