Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника)
Висвітлюються основоположні параметри авторської концепції вписування
 української історії в європейський контекст. У теоретичному розумінні ця
 концепція спрямована на подолання лінійної вузькості етнокультурного та
 державницького метанаративів. На противагу їм обґрунтовуєт...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106477 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) / В.В. Ададуров // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 4-23. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860264607257460736 |
|---|---|
| author | Ададуров, В.В. |
| author_facet | Ададуров, В.В. |
| citation_txt | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) / В.В. Ададуров // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 4-23. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Висвітлюються основоположні параметри авторської концепції вписування
української історії в європейський контекст. У теоретичному розумінні ця
концепція спрямована на подолання лінійної вузькості етнокультурного та
державницького метанаративів. На противагу їм обґрунтовується горизонтальна модель, яка робить акцент не стільки на відмінних, скільки на спільних
рисах цивілізаційного характеру, і базується на багаторівневому компаративному аналізі процесів та явищ у рамках загальноєвропейської історичної картини, а також на виявленні універсальних мереж культурних, ідейних та економічних обмінів і взаємовпливів. Подібна текстуальна модель спрямована на з’ясування української специфіки таких явищ загальноєвропейського масштабу, як Реформація, бароко, Просвітництво, романтизм, націоналізм тощо. Відтак
концепція вписування наголошує на органічній взаємодоповнюваності документальних свідчень, котрі створювалися в надрах різних етнічних і державних традицій, надаючи перевагу визначенню ієрархії ідентичностей акторів історичного процесу, пошуку великих кордонів перервностей української історії, процесам інкультурації у широкі спільноти європейського масштабу.
The essay presents the fundamental aspects of the author's concept of how Ukrainian
history can be inscribed into the European context. From a theoretical point of view,
this concept aims to overcome the linearity and narrowness of ethnocultural and stateoriented
meta-narratives. The author, in contrast, argues for a horizontal model that
stresses common rather than distinctive civilizational features. This textual model is
based on a multi-level comparative analysis of processes and phenomena within the
pan-European historical landscape as well as on the identification of networks of
cultural, conceptual and economic exchanges and interactions. It focuses on explicating
the Ukrainian specifics of such pan-European phenomena as Reformation, Baroque,
Enlightment, Romanticism, Nationalism etc. The inscribing approach stresses an
organic complementarity of documentary evidence that emerged within different ethnic
and political traditions. It seeks to determine a hierarchy of identities of historical
actors, to research in the Ukrainian history its great boundaries of discontinuity, and to
trace the processes of Ukraine's inculturation into wider communities of the European scale.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:59:15Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №2
СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ҐРАНД-НАРАТИВ:
ПІДХОДИ, КОНЦЕПЦІЇ, РЕАЛІЗАЦІЯ
Порівнюючи способи оповідати про минуле, до яких удається величезна
більшість українських істориків, із досвідом їхніх колеґ у сусідніх країнах,
складно не зауважити певну подібність до тієї ситуації, яку ще у 1980-х рр.
констатував у польській історіографії засновник і багаторічний редактор па-
ризьких «Історичних зошитів» Є.Ґедройць. Із подиву гідною науковою мужніс-
тю він писав про залежність історичного наративу від національних стерео-
типів і міфів, цілеспрямоване уникання тем, неприємних полякам, а також
полоноцентризм, тобто підхід до наукових проблем згідно з моделлю «слон і
польське питання»1. Двадцять років по тому в інтерв’ю з нагоди публікації
свого фундаментального дослідження «Український трикутник: Шляхтич,
* Ададуров Вадим Валентинович – доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри
світової історії нового та новітнього часу Українського католицького університету (Львів)
E-mail: vad@ucu.edu.ua
1 Див.: Pomorski J. Wyrzec się złudzeń, nie rezygnować z marzeń: Jakiej historiografii Polacy potrzebu-
ją? W 40-lecie “Zeszytów Historycznych” Jerzego Giedroycia // Tygodnik Powszechny. – 2003. – 5 stycznia.
УДК 930.85:316.722 (477:4)
В.В.АдАдуроВ *
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ВПИСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ІСТОРІЇ В єВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ (ПОГЛЯД ІСТОРИКА-ВСЕСВІТНИКА)
Висвітлюються основоположні параметри авторської концепції вписування
української історії в європейський контекст. У теоретичному розумінні ця
концепція спрямована на подолання лінійної вузькості етнокультурного та
державницького метанаративів. На противагу їм обґрунтовується горизон-
тальна модель, яка робить акцент не стільки на відмінних, скільки на спільних
рисах цивілізаційного характеру, і базується на багаторівневому компаратив-
ному аналізі процесів та явищ у рамках загальноєвропейської історичної кар-
тини, а також на виявленні універсальних мереж культурних, ідейних та еко-
номічних обмінів і взаємовпливів. Подібна текстуальна модель спрямована на
з’ясування української специфіки таких явищ загальноєвропейського масштабу,
як Реформація, бароко, Просвітництво, романтизм, націоналізм тощо. Відтак
концепція вписування наголошує на органічній взаємодоповнюваності докумен-
тальних свідчень, котрі створювалися в надрах різних етнічних і державних
традицій, надаючи перевагу визначенню ієрархії ідентичностей акторів істо-
ричного процесу, пошуку великих кордонів перервностей української історії, про-
цесам інкультурації у широкі спільноти європейського масштабу.
Ключові слова: вписування, теорія, метанаратив, лінія, горизонтальна мо-
дель, компаративний аналіз, ідентичності, тяглість, перервність, мережі об-
міну, інкультурація, цивілізація.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 5
царат і простолюд на Волині, Поділлі та Київщині, 1793–1914 рр.»2 відо мий
французький дослідник Д.Бовуа слушно зауважив, що «вважає найважливі-
шим завданням для істориків Центральної та Східної Європи обґрунтоване
архівними документами розвінчання псевдоісторії»3. Утім, пораду францу-
за доволі прохолодно сприйняли як польське (причому більшість критиків
указували на неґативні наслідки надмірного вивчення архівів для усталеної
патріотичної версії національної історії4), так і українське історичні середо-
вища. Замість того, щоби максимально відсторонитися від ідеологій і полі-
тичних дискусій усіх типів, вітчизняні історики, навпаки, воліють застосо-
вувати таку стратегію звернення до минулого, яка є способом інтерпретації
українського сьогодення.
Призвичаєне до дискусій про національну ідентичність, українське сус-
пільство не тямить душі у версіях минулого, які уявно леґітимізують той чи
інший проект її нинішньої будівлі, і готове проголосити «єрессю» бодай най-
менший крок історика в бік наукової безсторонності, яка, проте, не видається
можливою без усвідомлення дослідником того, що минулі суспільні ідентич-
ності не нагадували нинішні аналоги ані за своїм змістом, ані за своєю фор-
мою. Суспільство робить історика співавтором власних мрій про минуле таким
дискретним і природним чином, що той, переважно навіть не усвідомлюючи
запрограмованої на дискурсивному рівні та нескінченно відтворюваної на рів-
ні індивідуальної свідомості епістемологічної похибки, створює історичні про-
екції постатей і подій, явищ та процесів без ментальної, ідейної, моральної
поправки на шкали цінностей минулих епох, які частково або кардинально
відрізнялися від суспільних уподобань нашого часу5. Осучаснена таким чи-
ном історія нагадує полотна А.Дюрера й Є.Босха, які лише використовували
біблійні сюжети для представлення ідейних та моральних викликів їхнього
сьогодення: давні юдеї виглядають напрочуд химерно з обличчями та жеста-
ми, костюмами й зброєю німців і голландців XV–XVI ст. Але не менш ґротескно
виглядають руські князі й козацькі гетьмани, змальовані істориками держав-
ницької школи як великі будівничі України. Підганяння подій давніших сто-
літь під сучасні шаблони безумовно потребує більше зусиль, ніж осмислення
самої епохи функціонування української ідеї, яка припадає на другу половину
XIX–XXI ст. Відтак стає зрозумілим, чому основна частка істориків з науко-
вими ступенями формується сьогодні як дослідники сучасної історії України
(згаданому періоду присвячено понад 75% кандидатських і докторських
2 Див.: Beauvois D. Trójkąt ukraiński: Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie,
1793–1914 / Przekł. z fr. K.Rutkowski. – Lublin, 2005. – 813 s.
3 Demokracji szlacheckiej nie było: Rozmowa z Danielem Beauvois // Gazeta Wyborcza. – 2006. –
27 stycznia.
4 Пор.: Гудь Б. Загибель Аркадії: Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів
XIX – першої половини XX ст. – Л., 2006. – С.47–50.
5 Див. критику цієї, т.зв. гетерономічної похибки в історичних дослідженнях у праці: Элиас Н.
Социология и история // Его же. Придворное общество: Исследования по социологии короля и
придворной историографии / Пер. с нем. А.П.Кухтенкова и др. – Москва, 2002. – С.41–42. Чи не
єдину на даний момент в Україні спробу осмислити відмінності між ціннісними системами укра-
їнського сьогодення й минулих епох на основі аналізу широкого кола наративних джерел та із
застосуванням сучасних методологічних підходів див.: Довга Л. Система цінностей в українській
культурі XVII ст. – К.; Л., 2012. – 343 с.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
6 В.В.Ададуров
дисертацій із цієї спеціальності6). Утворенню такої диспропорції сприяє також
виразно присутня у суспільному дискурсі тривога щодо того, чи справді доволі
несприятлива для українського національного проекту кон’юнктура вже без-
поворотно минула.
Водночас усього за крок від українознавчих «тропіків», у тіні «жнивних»
для дослідників територій Голодомору, визвольної боротьби, дискурсів націо-
нального опору, у вітчизняній історіографії існують «невдячні», а то й просто за-
недбані царини. Ідеться насамперед про процеси культурних обмінів у складі
понадетнічних утворень, які спричинили глибокі трансформації в параметрах
існування етнічних організмів, витворюючи феєричні й у жодному разі такі,
що не зводяться до гасел «українства» і «неукраїнства», множинності ідентич-
ностей, стратегій, тактик поведінки як соціальних колективів, так і їх окремих
членів. Це була не лише історія визвольних змагань, але й культури вірно-
підданства в усіх історичних ґрадаціях – від імперського шовінізму до автоно-
мізму. Так історично склалося, що існування руського (згодом – українського)
етноорганізму протікало переважно у ширших, ніж ареал його укорінення, ви-
мірах політичного, економічного, релігійного, ідейного, ментального характе-
ру. І не лише у складі, а й у взаємоконтакті з іншими частинами цих вимірів.
Як і кожен етноорганізм, цей також не був монолітом, який непохитно проти-
стояв зовнішнім впливам. У реальності етнос відігравав роль однієї з посудин
у сполученій системі множинного характеру. Підлягаючи законам фізики, ця
«посудина» (етнос) підтримувала той самий рівень інтелектуально-культурної
«рідини», що й решта елементів сполученої системи. Власне, етноорганізм був
плоттю від плоті надсистеми, її важливим елементом у загальній конфіґурації
впливів і потуг, через що сам був мініобразом широкої спільноти. Хоч центри
найважливіших політичних рішень, економічних акцій чи ба гатьох соціаль-
них трансформацій і зламів лежали переважно поза етнокультурним тілом,
яке перебувало під зовнішньою владою, однак це тіло становило невід’ємну
частину влади як над собою, так і над іншими етносами. Озвучений Г.Манном
задовго до теорії суспільного дискурсу М.Фуко концепт всеохоплюючої влади
(«влади-знання»), що присутня тієї чи іншою мірою в кожному члені суспіль-
ства, є ключем до розуміння цієї позиції. Як гімназист Д.Гесслінг схилявся
перед безликою владою шкільної системи, так і етнос у своїй основі відчував
мішані почуття страху й гордості зі своєї належності до імперії:
«Бо так вже було створено Дідеріха (Гесслінга – В.А.), що його ро-
била щасливою належність до єдиного цілого, до того невблаган-
ного організму, що діє автоматично й нівелює людську гідність,
яким була гімназія; і ця влада, ця бездушна влада, частинкою
якої, нехай стражденною, був він сам, становила його гордість.
У день народження класного наставника кафедра та класна до-
шка прикрашалися ґірляндами. Дідеріх обвивав навіть караль-
ну тростину. Протягом шкільних років його двічі приводили у
стан священного й солодкого здригання катастрофи, що впали
на голову наділених владою людей. За присутності всього класу
6 Пропорцію визначено на основі аналізу авторефератів кандидатських і докторських
дисертацій за 2009–2012 рр.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 7
директор вилаяв і звільнив молодшого викладача. Один зі стар-
ших викладачів з’їхав з глузду. Ще більш могутня влада – ди-
ректор і божевільня – безжально розправилися з тими, хто ще
донедавна були необмеженими володарями. Приємно було,
можна сказати, залишаючись у мізерному становищі, але цілим
і неушкодженим, позирати на трупи і приходити до більш або
менш утішного висновку щодо власного становища»7.
Цей по-філософському глибокий і по-літературному метафоричний текст
ніби створено для накреслення схеми конфіґурацій у полі соціальних на-
пруг монархії Габсбурґів – «великої гімназії народів» на чолі з «директором»-
цісарем. Справді, чи можна оповісти про постулати і діяльність русько-україн-
ських організацій, не зрозумівши соціальний контекст і програми інших сил,
систему політичних, ідейних, економічних, соціальних балансів в австрійській
монархії у цілому й у Галичині зокрема?
Більшість значущих для української історії подій та явищ мали характер,
що не зводиться до вузьких рамок етнічної культури, і залежали радше від
кон’юнктури зовнішніх контактів. Прийняття християнства, навали кочових
народів, утворення й поділи Речі Посполитої, війни ранньомодерного періоду,
революції XIX–XX ст., утвердження і скасування системи особистої залежності
селян, поширення ідеології націоналізму й соціалізму, Перша та Друга світо-
ві війни, зародження й розпад Російської імперії, утворення і крах СРСР ви-
світлюються у вітчизняних підручниках, наукових дослідженнях здебільшого
методом виокремлення українського сеґмента в тому чи іншому явищі. Такий
спосіб висвітлювати минуле є нічим іншим, як перенесенням на локальний
історіографічний ґрунт філософії об’єктивного ідеалізму, що добре почувається
саме в національних схемах історії. Якщо свого часу Ґ.В.Ф.Геґель абсолютною
вершиною розгортання світового духу проголошував прусську конституційну
монархію, то ідеологи домінуючої нині схеми національної історії – українську
державу моноетнічного характеру. При цьому історики та філологи головну
ставку роблять на твердження про демографічний і мовний континуїтет, який,
згідно зі слушним твердженням американського націолога Дж.Б.Армстронґа, є
насправді міфом про існування таких тяглостей8. Усупереч народницькій візії
єдиної і неперервної у віках русько-української нації вкажу на те, що створені
на Заході протягом XVII–XIX ст. географічні дослідження фіксували як віднос-
ну історичну тяглість паралельне й, водночас, взаємопроникне існування двох
«українських» народів, а саме руського та козацького9. Межа між ними прово-
дилася не лише на основі зовнішніх географічних, господарських і політичних
критеріїв, але й значущих передусім із погляду самоусвідомлення самими ак-
торами історичного процесу відмінностей між вільним козаком і залежним се-
лянином (зрештою, між козаком і міщанином), між православним та уніатом.
Про це було добре відомо й у тогочасній Європі. Зокрема, у дипломатичному
7 Цит. за: Манн Г. Верноподданный / Пер. с нем. И.Горкиной. – Москва, 1982. – С.17.
8 Див.: Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. – К., 1999. – С.285.
9 Див. докл.: Ададуров В. Галицькі русини у концепціях польської політики Франції та
Австрії 1805–1812 рр. // Україна в минулому. – Вип.9. – К.; Л., 1996. – С.38–60; Луняк Є. Козацька
Україна XVI–XVIII ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.; Ніжин, 2012. – 806 с.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
8 В.В.Ададуров
листуванні між австрійським урядом і Святим Престолом щодо актуальної
ситуації й історичного контексту двох попередніх віків уживається усталене
формулювання «руська греко-унійна нація» («la nation Ruthène grecque unie»),
яке охоплює не лише терени нинішньої України, але й Білорусії10. Мовні та
етнографічні показники, так би мовити, об’єктивного характеру, які воліє ак-
центувати пізніша етнонаціональна парадигма, людьми того часу не вважа-
лись абсолютно визначальними та поступалися у суб’єктивно конструйовано-
му ними світосприйнятті іншим, більш значущим для їхньої свідомості рівням
ідентифікації. Вкажу також, що в минулих віках різними були не лише образи
самоусвідомлення соціальних груп, але й ментальні типи, які неможливо звес-
ти до єдиного знаменника навіть у сучасній унітарній Україні.
Важливо зауважити, що інтелектуально акцентоване з кінця XVI ст. в
межах Київської митрополії прагнення до оновлення релігійного життя (воно
мало загальноєвропейський характер і позначилося не тільки у формі про-
тестантських за ідеологією процесах формування ранньомодерних націй у
Нідерландах, Шотландії, Англії, з якими за зовнішніми ознаками можна по-
рівнювати випадок козацької України, але й в опертих на католицьку тради-
цію процесах утворення державних націй в Іспанії, Портуґалії, Франції) стало
ідеологічною підвалиною для ще однієї нації ранньомодерного типу, а саме –
руської греко-унійної. Однак на відміну від козацького випадку, де національ-
на консолідація ранньомодерного типу була вбрана у шати православ’я11, русь-
ку греко-унійну націю створила народжена в надрах римського католицизму
контрреформаційна за своїм характером хвиля конфесіоналізації (подібні про-
цеси спостерігалися у цей час на Закарпатті та у Хорватії). Консолідуючим
стрижнем цієї нації став соціальний антипод козацтва – уніатське духівни-
цтво, яке аж до середини XIX ст., тобто до виходу на історичну сцену різно-
чинної інтеліґенції, на рівні парафіяльної цивілізації (згідно з історико-соціо-
логічною концепцією Ґ. Ле Бра12) та через діяльність синодів, до яких активно
залучалися шляхта та міщани, завдяки своїй інституційній згуртованості,
ієрархічності, освіченості (хоч і відносній) відігравало провідну ідейну, а по-
части й соціальну роль, апогей якої у часі довгого тривання припав якраз на
період після Замойського собору 1720 р. Нагадаємо, що в паралельному хроно-
логічному вимірі, на теренах Гетьманщини, доволі контрастно простежується
занепад ранньомодерної козацької нації, відтак пасіонарні хвилі існування
двох спільнот (козацької та руської) корелюються доволі слабко.
Узявши до уваги домінантне в нинішній європейській історіографії праг-
нення шукати багаторівневі витлумачення соціальних явищ і недовіру істори-
ків до панівних у добу націоналізму й тоталітаризму спрощених моделей по-
яснення, укажу на епістемологічну потребу переходу вітчизняних науковців
до побудови багаторівневих соціокультурних координат. Сучасний світ стає
10 Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого
Престолу 1807–1808 рр.: Зб. док. і мат. / Упор., вступ. ст. і ком. В.Ададурова. – Л., 2011. – 190 с.
11 Див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Пер. з
англ. С.Грачової. – К., 2005. – С.192–267.
12 Le Bras G. Pour l’étude de la paroisse rurale // Idem. Etudes de la sociologie religieuse. – Paris,
1955. – T.1. – P.105–120.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 9
чимраз складнішим і взаємопов’язанішим, тож вимагає від істориків таких
самих багатошарових, із численними і взаємопереплетеними сюжетними лі-
ніями, пояснень його походження. Повсюдне застосування суттєво пізнішого
у часі ідейного концепту соборної України щодо козацького і руського «світів»
нав’язує й до іншої, глибоко вкоріненої в національній парадигмі історичного
мислення тенденції до осучаснення етнонімів (автоматичного розуміння коза-
ка, руського селянина чи міщанина як українця). Ця звичка іменувати укра-
їнцями навіть тих історичних діячів, які соборниками себе аж ніяк не вважа-
ли, завдає шкоди делікатній тканині історії, адже зафіксовані в акті мовлення
авторів історичних джерел назви суспільних колективів і пов’язаних із ними
соціокультурних явищ є кодами для розуміння особливого способу людей того
часу ідентифікувати реалії їхнього світу. Історикам слід обережніше застосо-
вувати поняття «Україна», яке зараз повсюдно й автоматично вживається як
тотожне сучасній державі, адже історично це поняття видозмінювалося, ви-
користовуючись переважно для окреслення теренів обабіч Дніпра. Приміром,
під час війни 1812 р. уява імператора Наполеона I ототожнювала Україну з
окраїнною провінцією колишньої Речі Посполитої – так званою «Польською
Україною», а поняття українська нація асоціювалося ним не з руськими селяна-
ми, а з єдиним політичним станом річпосполитського простору – шляхтою, яка
іменувала себе українцями згідно з місцем свого укорінення на східній окра-
їні колишньої Речі Посполитої13. У відповідь на ймовірні закиди, що погляди
цього історичного персонажа не відповідали дійсності, оскільки Наполеон був
представником не автохтонної культури, а іноземцем, тож міг не розібратися
в «істинній» (із погляду адептів етнокультурного розуміння поняття «україн-
ський») ситуації, зауважу, що для з’ясування того, якою була ідентичність на-
селення певної території, однаково важливо брати до уваги і те, ким воно само
мислило себе, і те, ким вважали його чужинці. Тільки такий підхід дозволяє
зрозуміти, чому ще у середині XIX ст. конструйований як в уяві її мешканців,
так і іноземних подорожніх образ України відповідав геополітичній ситуації до
другого поділу Речі Посполитої 1793 р.: ішлося про окраїну двох великих схід-
ноєвропейських держав – так звані «Польську» та «Російську» України. Якщо
в першій соціально домінантним прошарком і головним маркером зовнішньої
ідентифікації населення краю була шляхта річпосполитського походження, то
у другій – нащадки козацької старшини.
Ефективною методою для з’ясування наукової істини є конфронтація уяв-
лень сучасних істориків про Україну з уявленнями самих авторів джерельних
текстів про території, що нині входять до складу нашої держави. У пригоді тут
стануть методи культурно-антропологічної історії, які допомагають частково
нейтралізувати (через акцентування історично відмінного від нашого світо-
сприйняття авторів джерельних текстів) суб’єктивний фактор свідомості істо-
рика у процесі конструювання оповіді про минулі часи. Одним із найбільш
перспективних напрямів такого зіставлення є дослідження укладених чужо-
земцями свідчень, яке, на жаль, відбувається сьогодні шляхом вибіркового
13 Ададуров В.В. Наполеонові «українці»: Шляхта Правобережжя у французьких планах воєн-
ної кампанії 1812 р. // Краєзнавство. – 2012. – Ч.4 (81). – C.33–42.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
10 В.В.Ададуров
вилучення з джерел якомога більшого числа конкретних згадок про русинів
чи українських козаків. Ці вирвані з контексту джерел згадки укладаються
в ілюзію безперервної дискурсивної лінії, яка має на меті довести пріоритет-
ний інтерес авторів джерел саме до русько-українського сеґмента, який таким
чином репрезентується істориками як єдина тяглість. Елітарний світ, що його
творили сотні палаців, замків і костелів, робив неістотним для багатьох іно-
земців паралельне існування культури руського простолюду, яку чужоземні
автори (а більшість із-поміж них були представниками вищих станів) опису-
вали хоч приязно, але водночас доволі зверхньо14. Наприклад, аналіз фран-
цузької преси, історичних і географічних досліджень початку XIX ст. показує,
що французи трактували Волинь, Поділля й «Польську Україну» як колишні
території Речі Посполитої, населені польською шляхтою, євреями та руськими
селянами15. Територія сучасної України завжди була площиною співіснування
культурних традицій різних етносів і релігій, «безліччю тривалостей, які вза-
ємно проникали і розвивалися одні в інших»16. Українська історія ідеально
вписується у твердження М.Фуко про багатолінійну тривалість часу, що його
зумисне зведено до одної лінії з метою спростити мислення людини до звичай-
них схем націоналізму, монархізму, комунізму (чи іншого «-ізму»). У цьому
контексті варто говорити не про історію України, як держави чи монокуль-
турного ареалу, а про українську історію як полікультурну площину у складі
різних державних організмів.
Рідко який наочний приклад спроможний настільки промовисто проілю-
струвати згадане твердження, як жалюгідний стан замкових і фортифікацій-
них споруд у сучасній Україні. Саме це спонукало мене адаптувати до умов
української минувшини сформульоване словацьким істориком В.Міначем пи-
тання: «Де знаходяться наші замки?»17. Під час Оксамитової революції 1968 р.
він мав мужність стверджувати, що численні укріплені гради, попри їх реаль-
не розташування на території Чехословаччини, насправді знаходяться деін-
де, оскільки належать до іншої, чужої історії, не створеної руками словаків,
адже більшість панів, які звели ці замки та мешкали в них, були угорцями.
Протиставлення мурованої фортеці шляхтича і дерев’яної хати селянина
виступає у В.Мінача як метафора «свого» та «чужого» в історичній пам’яті, і
дозволяє дослідникові заявити, що словаки не мали власної історії, якщо ви-
ходити з традиційної засади творення її імператорами, королями, князями і
графами, війнами, завоюваннями та грабунками18. У XVIII–XIX ст. у Східній
14 Ададуров В. Проблеми тяглості/перервності та мультикультурності української історії у мо-
делюванні взаємин між Францією й Україною XI–XX ст. // Український гуманітарний огляд. –
Вип.15. – К., 2011. – С.107–123.
15 Пор.: Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність
уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX ст. – Л.,
2007. – С.137–138.
16 Цит. за: Руденко Д. Фуко: Говорити про сексуальність // Фуко М. Історія сексуальності. – Т.1:
Жага пізнання / Пер. з фр. І.Донченко. – Х., 1997. – С.9.
17 Ададуров В. Чужі серед свого: Замки на пограниччі національної історії // Критика. – 2010. –
Ч.11/12. – С.26–27.
18 Див.: Magris C. Dunaj / Przekł. z włos. J.Ugniewska, A.Osmólska-Mętrak. – Warszawa,
1999. – S.215.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 11
Європі існувало кілька селянських народів без політичної історії. Це не лише
згадані нами словаки, але також русини, життя яких протікало не тільки під
владою польської чи угорської шляхти, але й в автономному культурному полі,
яке створювало виразну опозицію щодо осередків чужого світу – міст, замків,
маєтків. Архітектурні артефакти паралельного існування етнокультур спосте-
рігаємо по всій Західній Україні – від угорських замків у Мукачевому, Хусті,
Ужгороді, польської ренесансної Жовкви та фортифікаційних споруд Львова
до замків «золотої підкови» Галичини чи Поділля.
У сучасній історичній науці набула неабиякого визнання запропонована
французом П.Нора концепція «місць пам’яті» – матеріальних речей і нема-
теріальних явищ, які слугують немов скелетом для уявного конструювання
національної ідентичності в історичній ретроспективі19. Із перспективи цієї
концепції замкові та палацові споруди слід трактувати як важливу групу та-
ких об’єктів, з якими пов’язані ключові події історії тієї чи іншої спільноти.
Однак для української етносвідомості це – чуже «місце пам’яті». Ставлення її
до таких об’єктів здебільшого виявлялося через облоги і спроби знищення сим-
волів «чужого» на землях, які вважалися своїми, що відобразилося у фолькло-
рі й зіпертій на ньому художній літературі. За своєю світоглядною суттю цей
учинок є таким, що окреслює вибір козацької ідентичності, котра прагне до
руйнування замку, на противагу шляхетській, яка тотожна вибору ролі його
каштеляна та охоронця. Ненавистю до шляхетських фільварків просякнутий
весь спосіб думання селянських мас Правобережжя аж до 1920 р. Натомість у
шляхетському дискурсі сам факт володіння маєтком «на Україні» подавався
як патріотичний чин, який сприяв збереженню польського стану володіння на
«східних кресах»20. Таким чином, маємо констатувати, що замки й палацики,
які залишила нам у спадок історія після знищення шляхетської «Аркадії», цієї
омріяної в поезіях Б.Зиморовича та Ст.Трембецького фільваркової ідилії по-
серед українських сіл, таки не належать до історії України в її вузькому, суто
етнокультурному розумінні. Проте вони є важливою частиною української іс-
торії, якщо сприймати цю історію як поліетнічну й мультикультурну площину,
де одночасне існування «свого» і «чужого» не є протиставленням, а необхідною
умовою їх взаємного існування та специфічності. Для цього слід лише відмо-
витися від селекції історичних фактів згідно з основоположним досі критерієм,
мовляв, це стосується історії українського етносу, а це – ні. Не дивно, що сьогод-
ні в історичному дискурсі України оповідь про замки залишається напрочуд
скромною темою. Наприклад, у шкільних підручниках вона має заздалегідь
визначений дискурсивним полем вигляд «змови мовчання». Якщо зважити
на той факт, що перлина туристичної індустрії українського Закарпаття, не-
приступний протягом віків Мукачівський замок жодного разу не згадується у
вітчизняних шкільних підручниках, а в їх угорських аналогах фіґурує постій-
но (як родове гніздо маґнатів Ракоці та місцеперебування поета Ш.Петефі),
то відповідь на питання: «Чиїми є замки України?» напрошується сама собою.
19 Див.: Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX ст. – Л.,
2001. – С.18–19.
20 Гудь Б. Загибель Аркадії… – С.50–51.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
12 В.В.Ададуров
Але змінити ситуацію і заговорити про ці замки, оберігати їх як важливу час-
тину нашої культури, – це реальний спосіб інтеґрувати українську історію в
європейський контекст.
Свою та чужу ідентичність ми створюємо самі, у власній свідомості, орга-
нізовуючи систему кордонних позначок таким чином, що «своє» коли не га-
нить, то замовчує «чуже», якщо лише останнє не є тлом, за допомогою якого
ми можемо відтінити унікальність нашого власного «я». Міфологічні оповіді
на кшталт того, що імператор французів Наполеон I мав намір створити для
запорозьких козаків і кримських татар державу, надавши їй своє власне ім’я,
затуляють розмірене й неквапливе відносно політичних перипетій існування
руського етносу в колі ширших культурних спільнот. Акцентувавши факт іс-
нування у французькому архіві меморандуму з пропозицією створити таку
«Наполеоніду», український дослідник І.Борщак не лише замовчав факт бра-
ку зацікавлення ним із боку Наполеона, але й приховав авторство докумен-
та, котре належало польському дивізійному ґенералові М.Сокольницькому21.
Те, що один із перших після падіння Січі проектів створення козацької дер-
жави на берегах Бористену було опрацьовано саме в польському політикумі є
показовим для характеру української історії, щільно інкорпорованої у загаль-
ну культурну ситуацію всього простору від Дніпра до Одри. Спробувати розді-
лити русько-українську й польську історії – усе одно що розділяти сіамських
близнюків, великий ризик «втратити пацієнта». Одна культурна рідина цир-
кулювала у цьому тілі, хоч і мало воно різні етнічні «серця».
Річпосполитський простір завжди був спільним полем процесу адаптації/
відкидання західних ідей і суспільних практик, тож важливим методом його
дослідження має стати розроблений антропологами «щільний опис» загальної
культурної ситуації22. Приклад застосування такого культурно-антропологіч-
ного за своїми параметрами опису щодо річпосполитського простору в момент
виникнення конфлікту цивілізаційного характеру між західним (репрезенто-
ваним наполеонівською Францією й місцевими адептами її культурної моделі)
та східним (представленим традиціоналістськими уявленнями та практика-
ми суспільних еліт і простолюду) релігійними світоглядами подано у всту-
пі до дисер таційного дослідження, яке я захистив 2003 р. під керівництвом
К.Ланґлуа та Ж.Тюлара у Практичній школі вищих досліджень (Париж).
У ракурсі етнологічного підходу (порівняльного аналізу культур) було ціка-
вим зіставити річпосполитський спосіб реагувати на виклики сучасності, яка
21 Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у ви-
світленні Ілька Борщака // Україна модерна. – Ч.9. – К.; Л., 2005. – С.212–237; Ададуров В.В.
Юго-западные окраины Российской империи в иерархии приоритетов восточноевропейской по-
литики Наполеона (историографический аспект) // Эпоха 1812 года: Исследования. Источники.
Историография. – Вып.9. – Москва, 2010. – С.359–397; Его же. Наполеонида // Отечественная
война 1812 года и освободительный поход русской армии 1813–1814 годов: Энциклопедия под
ред. В.М.Безотосного и др. – Москва, 2012. – Т.2. – С.561–562; Adadourov V. La création d’un
mythe ukrainien sur Napoléon dans les travaux d’Elie Borschak et le fonctionnement de ce mythe
dans le discours historique en Ukraine // Attentes et sens autour de présenсe du mythe de Napoléon
aujourd’hui / Sous la direction de J.-D.Poli, préface de J.Tulard. – Ajaccio, 2012. – P.89–96.
22 Див.: Гірц К. «Насичений» опис: У пошуках інтерпретативної теорії культури // Його ж.
Інтерпретація культур: Вибрані есе / Пер. з англ. Н.Комарова. – К., 2001. – С.9–42.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 13
надходила ззовні, з іспанським способом, та виявити між ними чимало пара-
лелей23. На мою думку, історію земель і народів, соціальних груп і діячів Речі
Посполитої слід розглядати у широкому загальноєвропейському поясі царин
традиційної культури (Словаччина, Румунія, Хорватія, Іспанія, Ірландія),
які контрастували із зонами прискореної модернізації, такими, як Франція,
Великобританія, Нідерланди.
Примітно, що ситуація спільного ідейного наснаження річпосполитсько-
го простору відчувалася навіть через десятиліття після поділів самої Речі
Посполитої саме завдяки інерційному впливу процесів виробленої в попе-
редній період соціокультурної традиції понадетнічного рівня. Не так давно
виповнилося 200 років польського повстання 1809 р., яке ознаменувалося
встановленням тимчасового протекторату Наполеона в Галичині. Досвід
активної участі у цій події і передчуття відновлення єдиного річпосполит-
ського простору внаслідок походу імператора французів у Росію спонукав ко-
лишнього секретаря Перемишльського повітового управління «Тимчасового
уряду обох Галіцій» греко-католика за віровизнанням і русина за етносом
Д.Зубрицького написати польською мовою фоліант у 208 рукописних ар-
кушів під назвою «Історія Французької революції від 1789 до 1811 рр.».
Політичний вибір Д.Зубрицького був відповідним його тодішньому соціо-
культурному пріоритетові річпосполитського шляхтича і був суперечний ви-
борові уніатського митрополита Антонія (Ангеловича), який, висловлюючи
інтереси свого стану, навпаки, засвідчив палкий австрійський патріотизм.
Іншим наслідком річпосполитсько-шляхетської ідентифікації Д.Зубрицького
було те, що він за кілька десятиліть до того, як вклав першу цеглину в будів-
лю етнонаціональної історії русинів, став у письменстві свого народу фунда-
тором вивчення всесвітньої історії. Ця множинність у самоідентифікуванні
людини, яка на світанку XIX ст. через свій інтерес до політичної культури
сучасного Заходу відчувала себе європейцем у більшій мірі, ніж сучасні
українознавці – інтерпретатори його життєвого шляху і творчої спадщини,
стала однією з тем мого зацікавлення феноменом ідентичностей неетнічного
характеру серед представників руської спільноти24. Шлях Д.Зубрицького до
опікування минулим свого етносу мав кілька альтернатив, відтак пройшов
принаймні через один фундаментальний злам розвитку. Він аж ніяк не був
прямою лінією, як сьогодні прийнято зображати процес українського націо-
нального відродження. «Уявлення про історичний рух як лінійну тяглість є
помилковим і наївним», – писав ще у середині минулого століття знаний кра-
ківський історіософ Ф.Конечний, наголошуючи, що «в дійсності лінія буває
не лише розірваною, але може навіть змінити напрямок»25. Для пояснення
23 Ададуров В. Пришестя Наполеона, або есе про конфлікт релігійних світоглядів у Центрально-
Східній Європі на початку XIX ст. // Наукові записки Українського католицького університету:
Серія «Історія». – Ч.1. – Л., 2010. – С.65–81; Ададуров В.В. Пришествие Наполеона, или эссе о
конфликте религиозных мировоззрений в Восточной Европе в начале XIX в. // Эпоха 1812 года:
Исследования. Источники. Историография. – Вып.10. – Москва, 2012. – С.39–56.
24 Ададуров В., Рожик М. «Хроніка Французької революції» Дениса Зубрицького як історичне
джерело наполеонівської епохи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.231. – Л.,
1996. – С.495–506.
25 Цит. за: Skoczyński J. Koneczny: Teoria cywilizacji. – Warszawa, 2003. – S.68.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
14 В.В.Ададуров
процесів пошуків ідентичності у середовищах інтеліґенції у другій третині
XIX ст. більше пасує не метафоричний образ висхідної лінії, а метафора броу-
нівського, хаотичного руху, який нагадував хитання в різні сторони, а зовсім
не лінійний паркур. «Неперервність історії не можна відобразити у вигляді
нудної, одноманітної схеми лінійного руху, навіть тоді, коли спостерігається
поступовий рух», – відзначав А.Дж.Тойнбі. «Навпаки, – наголошував він, –
категорія “неперервність” має значення символічного образу, метафори, до
якого ми зводимо контури реального, багатоманітного життя»26.
Не анґажуючись глибше в дискусію про вади лінійної схеми української
історії, як в її народницькій, так і державницькій версіях, торкнуся лише за-
мовчуваної ними проблеми існування великих кордонів етнокультурної само-
свідомості. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. одна з цих перервностей
проявилася у виразній апатії практично всіх соціальних груп до автохтонних
форм державної організації та в появі усталених імперських ідентичностей
як у складі Австрії, так і Росії. Це був час, коли нащадки козацької старшини,
обіймаючи найвищі посади в ієрархії Російської імперії, вершили долі Європи.
Не секрет, що ці процеси корелювалися з динамічними показниками демогра-
фічного, економічного й освітянського розвитку етноорганізмів у складі імпер-
ських спільнот, аналогів яким не знаходимо не тільки в попередніх століттях,
але й у нинішню епоху. Уваги заслуговує наступний нюанс: оповіді про імпер-
ські періоди у сучасній українській історіографії мають в основному неґатив-
ний емоційний характер, хоч парадокс полягає в тому, що такі й подібні оцін-
ки подаються в добу занепаду міжнародного авторитету України й відчутного
цивілізаційного відставання, позначеного глибоким економічним, соціальним
і демографічним реґресом, деґрадацією морального авторитету владних інсти-
туцій і дискурсивних систем леґітимізації суспільного порядку.
До нечисленних прикладів дослідження імперських ідентичностей в укра-
їнській історіографії належать мої (документовані матеріалами з європей-
ських архівів) розвідки про політичний світогляд першого греко-католицького
митрополита галицького Антонія (Ангеловича)27 та соціополітичні розлами у
середовищі шляхти на прихильників і ворогів Наполеона, які були тотожни-
ми цивілізаційному вибору між західноєвропейською модернізацією та східно-
європейським традиціоналізмом28. Згаданим персонажам були властиві мно-
жинності ідентичностей, їх багаторівневі будівлі, в яких етнічна ідентичність
займала заледве п’ятирядне місце (після станової, релігійної, державної та
26 Цит. за: Иконникова С.Н. История культурологических теорий. – Санкт-Петербург, 2008. –
С.265.
27 Ададуров В. Світ політичних поглядів Антонія Ангеловича: Документи до вивчення фено-
мену імперської ідентичності серед духовенства Галичини наприкінці XVIII – на початку XIX
ст. // Наукові записки Українського католицького університету: Серія «Історія». – Вип.1. – Л.,
2010. – С.297–334.
28 Ададуров В. Між шляхтою та селянством: Cтавлення Наполеона до кріпосного права у за-
хідних губерніях Російської імперії під час війни 1812 року // Записки Наукового товариства
імені Шевченка. – Т.255. – Л., 2008. – С.258–275; Ададуров В.В. Между шляхтой и крестьян-
ством: Отношение французских государственных и военных деятелей к крестьянскому вопро-
су в западных губерниях России во время войны 1812 года // Эпоха 1812 года: Исследования.
Источники. Историография. – Вып.9. – Москва, 2010. – С.118–139.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 15
крайової). Незводимість цих ідентичностей до будь-яких чітких ліній життєвої
стратегії (у тому числі й етнічних чи релігійних) показують останні розвідки
про П.-Г.Орлика29 та ставлення малоросійського дворянства до наполеонів-
ської Франції30. Побудовані на критичному переосмисленні української істо-
ріографії шляхом конфронтації її арґументів зі свідченнями зарубіжних ар-
хівів, вони спростовують доводи адептів державницької концепції І.Борщака,
Д.Донцова, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко про героїв української істо-
рії, змістом життя яких буцімто була боротьба за національну державу. Ці ар-
ґументи нерідко ґрунтувалися на фальсифікації історичних джерел, зміст яких
або сильно видозмінювався, або взагалі спотворювався. Сучасна епоха вперше
відкриває українським науковцям доступ до західних архівів, монопольне й
вибіркове трактування яких досі було привілеєм небагатьох патріотів-еміґран-
тів. Відтак розпочинається такий необхідний процес наукової верифікації емі-
ґраційної історіографії шляхом перевірки за європейськими архівними доку-
ментами її фактичного вмісту та висновків. Моя посильна лепта у цей процес
полягає не лише у викритті сконструйованого І.Борщаком та залюбки цитова-
ного в нашій історіографії квазіфакту обіцянки відновити Запорозьку Січ, яку
нібито дав задунайським козакам від імені Наполеона французький посол при
Оттоманській Порті Г.Себастьяні31, але й деконструкції створеного тим самим
І.Борщаком образу П.-Г.Орлика як невтомного борця за українську держав-
ність32. Через тексти і документи молодшого Орлика, що зберігаються в Архіві
міністерства закордонних та європейських справ Франції, Архіві історичної
служби сухопутних військ Франції, а також у Національному архіві Франції
«червоною ниткою» проходить його антиросійський, але водночас виразно річ-
посполитський і станово-шляхетський патріотизм, цілком замовчуваний або
сфальсифікований І.Борщаком на користь вигаданого ним образу українського
козака, слова й дії котрого напрочуд нагадують учинки самого історика – учас-
ника революції 1917–1920 рр.33 Такою ж виразною є відсутність етнопатріотич-
них конотацій у дискурсах і поведінці архієпископа Варлаама (Шишацького),
29 Моя доповідь «Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу історії України
XVII–XІX ст.», виголошена на міжнародній конференції «Україна на історіографічній мапі між-
воєнної Європи» (Мюнхен, 1–3 липня 2012 р.), цьогоріч буде опублікована у збірнику матеріалів
цього форуму.
30 Ададуров В.В. Запорозький козак Твердовський проти Наполеона: Відображення вірнопід-
даних настроїв малоросійського дворянства в україномовному памфлеті 1807 р. з Національного
архіву Франції // Український історичний журнал. – 2012. – №5. – С.177–186.
31 Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи... – С.42–44.
32 Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV (1702–
1759). – Л., 1932. – 208 с.
33 Необхідність перевірки тверджень української державницької історіографії через зістав-
лення цитованих свідчень з ориґінальними документами була визнана учасниками мюнхенської
конференції «Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи» за результатами моєї допові-
ді про фальсифікацію І.Борщаком документальних свідчень щодо діяльності П.-Г.Орлика. Тоді ж
на запитання Ф.Сисина про ймовірність існування таких спотворень у працях інших дослідників
я вказав на потребу верифікувати студії Т.Мацькова, оскільки встановив за місцями відправлян-
ня дипломатичної кореспонденції французького посла Ж.-К.Балюза неправдивість твердження
українського історика про візит дипломата до Батурина й зустріч з І.Мазепою. Опублікований
Т.Мацьковим лист Ж.-К.Балюза 1704 р. є, імовірно, історіографічним фальсифікатом (див. також
дискусію з цього приводу на форумі «Мілітарна історія України» [Електронний ресурс]: http://
forum.milua.org/viewtopic.php?f=7&t=12995).
Український історичний журнал. – 2013. – №2
16 В.В.Ададуров
дворян І.Котляревського, В.Капніста, Я.Мочуговського, В.Лукашевича, під-
несених державницькою школою до ранґу українських автономістів. Вільне
функціонування та навіть популярність у російському загальноімперському
літературному контексті доби рококо та романтизму української мови, якою
укладалися не лише «Енеїда», але й вірно піддані оди, контрастує зі звично
акцентованим у нашій історіографії переслідуванням українського слова в
пізнішу епоху. Тож наголошення лише на неґативних сторонах перебування
у складі імперій виразно збіднює картину вітчизняної історії як важливого
елемента широкого культурного простору Східної Європи.
За моїм переконанням, інтеґрувати українську минувшину в позаетнічні
контексти неможливо без її виведення з тих «фортечно-оборонних мурів», в які
її завела лінійна (або «звичайна») схема, утілена у синтезі М.Грушевського.
Сьогодні ця, колись корисна й необхідна для українства схема, стала парадиг-
мою відгородження від світу, оманливого самонавіювання, самозаспокоєння,
яка під гаслом плекання етнокультурної традиції прикриває дедалі більше
відставання історичних знань від світового тренду, в якому відмінності (расові,
національні, релігійні) стають чимраз менш акцентованими. Вона перешкод-
жає тому, щоб про нашу країну знали більше, а не запитували в Парижі чи
Брюсселі, де вона розташована та яке має відношення до Європи. Із цієї пер-
спективи слід досліджувати не історію українського етносу «очима чужинців»34,
не історію ставлення великих осіб до українського питання з метою рекламу-
вання таким чином України як політичної реальності35, а історію інтертексту-
ального обміну у широкому сенсі цього поняття. Не задовольняючись вивчен-
ням участі конкретних осіб чи соціальних груп у подіях загальноєвропейського
значення (наприклад, козаків і православних шляхтичів у битві під Віднем
1683 р.), інтертекстуальний погляд виходить поза межі вже звичного ракур-
су «внеску українців» у щось. Охоплюючи царини циркулювання ідейних, по-
літичних, релігійних, економічних, мистецьких, музичних субстанцій, такий
погляд історика прагне до відчитування семіотики спільності та відмінності в
культурному полі, якомога ширший засяг якого дозволяє чіткіше розрізняти
унікальний характер окремих його секторів (таким полем є й універсальна
для християнського світу ідея священної війни супроти османської загрози,
яка запалювала одним релігійним натхненням серця християн від Іспанії до
Речі Посполитої, опановувала думки та керувала їхніми воєнними й диплома-
тичними стратегіями, невід’ємною та важливою частиною яких ставали таким
чином і землі, що лежали на схід від Дунаю, Дністра, Пруту).
Великі війни були одним із механізмів формування спільного культур-
ного досвіду європейців, часом позитивного, часом неґативного, утім у жод-
ному разі не обмежуваного суто етнічними рамками. Таке значення мала й
війна 1809 р. – одна з двох наполеонівських воєн, які ввели частину теренів
34 Січинський В. Чужинці про Україну. – 2-ге вид. – Л., 1938. – 210 с.; Наливайко Д. Очима
Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII ст. – К., 1998. – 578 с.
35 Борщак І. Наполеон і Україна. – Л., 1937. – 127 с.; Томашівський С. Бісмарк і Україна //
Літопис політики, письменства і мистецтва. – Берлін, 1924. – Ч.5–6, 8, 12; Швагуляк М. Бісмарк
і українське питання // Вісник Львівського університету: Серія історична. – Вип.39/40. – Л.,
2005. – С.277–299.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 17
нинішньої України в коло тодішньої європейської кон’юнктури36. На початку
XIX ст. територія, яка нині належить до складу нашої країни, була інтеґро-
вана в європейську сферу впливів значно більшою мірою, ніж це спроможна
відобразити історична схема М.Грушевського. У цей час на Заході політиками,
комерсантами, дипломатами, науковцями, письменниками, митцями, війсь-
ковими створюються ментальні мапи різних реґіонів сучасної України, які під-
креслюють етнокультурне багатоманіття цього простору. Як один із прикладів
творення такого незводимого у своїй сумі до окремих етнокультур простору
назвемо ментальну мапу Київської унійної єпархії, яку маємо намір рекон-
струювали на основі документів Таємного архіву Ватикану. Контурами цієї
спільності були не лише українське Правобережжя і Галичина, але й частина
Литви та Білорусія37. Примітно, що згадана просторова інтеґрація відбувалася
не лише за допомогою створеного у дискурсі Заходу концепту «Східна Європа»,
але й зустрічного руху східного світу на Захід, причому не лише тієї цивілі-
заційної інкультурації, яка мала місце в австрійській монархії (дослідження
І.Вушко, І.Жалоби38), але й Росії, де відбулася швидка інтеґрація в європей-
ський економічний обмін через нарощування високопродуктивного сільсько-
господарського виробництва і чорноморську торгівлю, що зробило відомими
бренди Одеси39 та Бродів (проблеми формування останнього осередку частково
торкнувся австрійський історик Б.Кузмані40).
Практично незатребуваний українськими істориками унікальний пласт
свідчень французьких, англійських, іспанських та інших торговельних кон-
сулів у Північному Причорномор’ї, який зберігається в європейських ар-
хівах, може стати підосновою нового вектора в дослідженні української іс-
торії, який якісно відрізнятиметься від дотихчасового борсання в тенетах
фраґментарних свідчень місцевого значення. Докладні щорічні статистичні
таблиці експорту з причорноморських портів, які містяться в дипломатич-
ному листуванні консулів, дозволяють виміряти обсяги української еконо-
мічної присутності в Європі в точних цифрах, подібно до того, як свого часу
П. і Г. Шоню дослідили могутність Іспанії XVI ст. за допомогою вивчення
36 Другою була війна 1812 р. Сьогодні з боку окремих політичних діячів праворадикального
спрямування можна почути думки про відсутність потреби вивчати цю війну, яка здійснювалася
в інтересах великих імперій і буцімто нічого не дала українцям у плані державного будівництва.
Чи не найкращим спростуванням такого обмеженого рамками етноісторії погляду є небачений із
часів Б.Хмельницького сплеск інтелектуального інтересу з боку політичних, наукових і літера-
турних кіл Заходу до земель та народів, які замешкували тоді територію від Карпат аж до степів
Приазов’я.
37 Ця тема стане основою моєї доповіді на запланованій цьогоріч в Українському католицько-
му університеті міжнародній конференції «Галицька митрополія».
38 Vushko I. Enlightened absolutism, imperial bureaucracy and provincial society: The Austrian
pro ject to transform Galicia, 1772–1815. – UMI dissertation publisching, 2011; Жалоба І.В.
Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті
ХVIII – 60-х рр. XIX ст. – Чернівці, 2004.
39 Ададуров В. Економічні інтереси на службі великої політики: Проекти та спроби французь-
кого проникнення на південні ринки Російської імперії (1800–1812 роки) // Україна модерна. –
Ч.10. – К.; Л., 2006. – С.21–37.
40 Kuzmany B. Die Stadt Brody im langen 19. Jahrundert – Eine Misserfolgsgeschichte?: Di sser-
tation Dr. Ph. – Wien, 2008 [Електронний ресурс]: http://othes.univie.ac.at/2604/
Український історичний журнал. – 2013. – №2
18 В.В.Ададуров
портових записів її найпотужнішого порту – Севільї41. Так само неоціненним
може стати глибоке вивчення фондів іноземних дипломатів у Росії, Австрії,
Польщі. Наведу лише один приклад значення таких документів щодо укра-
їнської історії в контексті загальноєвропейського економічного тренду.
Швидкий прогрес цукрової промисловості у правобережних і лівобережних
ґуберніях став наслідком приєднання Росії в 1807 р. до континентальної
блокади та припинення ввозу цукру з англійських колоній. Своєю чергою,
соціокультурний феномен надмірного споживання спиртних напоїв в укра-
їнському селі був обумовлений закриттям англійських ринків для російсько-
го експорту спирту і його переорієнтації на внутрішнього споживача, відтак
істотне здешевлення алкоголю. Цю тенденцію характеризують донесення
посла в Росії А.-О.Коленкура42. Іноземні архіви також надають ключі для
осмислення ролі Криму як точки зіткнення геополітичних дискурсів най-
могутніших держав світу у середині XIX ст., України як сфери розширення
на схід інтересів Німецької імперії та країн Антанти в 1918–1919 рр. тощо.
Відтак важливо розглядати ті чи інші явища української історії як
невід’ємну частину загальноєвропейських процесів, не як відблиск, а зумов-
лену специфікою того чи іншого реґіону адаптацію універсального явища,
особ ливість якого обумовлюється як дією географічних, біологічних, історич-
них факторів локального характеру, так і неоднозначним досвідом культур-
них обмінів понадреґіонального характеру43. Наприклад для того, щоб дослі-
дити інтеґральний націоналізм, необхідно зруйнувати доволі міцну в нашій
історичній свідомості тезу про особливий характер українського різновиду
цього явища: зламавши схему поквартирного розгляду, побачити весь бага-
токвартирний будинок як цілість, з усіма комунікаціями, єдиною системою
енерго- та водопостачання, каналізацією, що мовою істориків означає визна-
чення шляхів обміну ідеями, цінностями, досвідами. Безперечно, що такий
перехід від модерного до постмодерного конструювання історичної оповіді,
який в архітектурному вимірі тотожний стилістиці знаменитого «виверну-
того» будинку архітектора Ле Корбюзьє, потребує інтердисциплінарного су-
міщення дослідницьких компетенцій (філологічних, соціологічних, політо-
логічних, філософських), які спрямовані на глибоке осмислення феномену
європейського масштабу. Таке осмислення неможливе без вивчення інтелек-
туальних архівів, що містять у тому числі думки одних представників за-
гальноєвропейського явища про інших його адептів. Звичайно, «шлях через
Берлін і Рим» не є найлегшим і найкоротшим, але така дедукція буде значно
певнішим ґрунтом, ніж довіра українського історика до українських же нара-
тивних джерел, автори яких були зацікавлені у збільшенні ілюзії щодо ори-
ґінальності своєї позиції. Незамінною при такому підході стає соціологічна
концепція Р.Коллінза, яка робить акцент на створенні т.зв. «мап мережевого
41 Див.: Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX ст. – С.7.
42 Archives Nationales (Paris). – 95 AP [Caulaincourt]. – Carton 7.
43 Див. один із прикладів такого підходу щодо української версії барокової культури, який
було запропоновано представницею європейського історичного середовища: Беркофф Дж. Чи
існує канон українського літературного бароко? / Пер. О.Федірко // Український гуманітарний
огляд. – Вип.16/17. – К., 2012. – С.9–54.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 19
обміну» філософськими ідеями шляхом визначення особистих та опосередко-
ваних контактів між мислителями різних етнокультурних і цивілізаційних
традицій44. Як історик я бачу перспективу в розширенні застосування цієї
концепції на сфери ідейних обмінів між політичними, економічними, мис-
тецькими тощо середовищами у загальноєвропейському масштабі.
Історик має звертатися до побудови ширших типологічних моделей до-
сліджуваних явищ, аж до таких мегаструктур як ґотика, рококо, сецесія,
функціоналізм, націоналізм, романтизм, лібералізм, консерватизм, соціа-
лізм, шляхетство, духівництво, конфесіоналізація, колонізація й т.д. для
того, щоб перестати грати роль «виразника» т.зв. «партійних» (етнонаціо-
нальних, державницьких, конфесійних тощо) інтересів і зайняти позицію
безсторонності, неупередженості, яка невіддільна від вимоги науковості.
Такий підхід дозволить доволі ефективно долати вузькі, лінійні за своїм ха-
рактером, вертикальні схеми, замінивши їх широкими моделями горизон-
тального характеру. Із цією зміною втратить сенс запозичене з архаїчних
парадигм зонування історичних досліджень на всесвітню й національну іс-
торії. У такій системі координат є сенс створити замість кафедр зарубіжної
історії й історії України міждисциплінарні кафедри бароко, Просвітництва,
романтизму, націоналізму тощо, які об’єднають дослідницький потенціал
істориків, мовознавців, мистецтвознавців, філософів і сприятимуть надан-
ню по-справжньому гуманітарної за своїм характером освіти класичного
університетського взірця45. Хоч би якою незвичною на перший погляд не ви-
глядала ця інновація, лише вона спроможна найбільш адекватним чином
відобразити те, що між русином, поляком, угорцем, французом та іспанцем
XVII ст. було більше спільного, ніж залишається між сучасним українцем і
його пращуром із тієї далекої доби.
Конкретним шляхом до такої наукової взаємодії можуть стати міжна-
родні проекти за участі вітчизняних і зарубіжних науковців (наприклад, у
таких європейських країнах, як Бельґія та Нідерланди, публікації міжна-
родних наукових колективів становлять до третини всіх видань на історичну
тематику, причому більшість із них присвячено дослідженню різноманітних
аспектів соціальної культури), національні наукові програми за участі укра-
їнознавців і всесвітників, а також інтердисциплінарні семінари, конферен-
ції та публікації, під час яких здійснюватимуться конфронтація й наступне
узгодження позицій. При цьому жодна частина широкого історичного панно
не має бути пріоритетнішою за інші, відтак вимальовувати те, що позбав-
лено істотного значення в етнокультурній системі історичних координат
слід не як туманне тло, а так само чітко, як й обличчя головного персонажу.
Європеїзація історичного мислення також вимагає від дослідника певного
самозусилля щодо поборення ментальної установки бачити своє винятково
44 Collins R. The sociology of philosophies: A global theory of intellectual change. – Harvard,
1998. – 1100 p.
45 Уперше логіку такого повороту обґрунтував 1936 р. американський філософ і лінґвіст
А.Лавджой у праці «Великий ланцюг буття», маючи на меті оптимізацію дослідження інте-
лектуальної історії. Утім, я вважаю, що ця схема може бути адаптована для загалу історичних
явищ.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
20 В.В.Ададуров
у світлі, а чуже – у тіні. Написані іноземцями історії земель, які належать
нині до складу України (серед найвідоміших, крім уже згаданих дослі-
джень Д.Бовуа та Б.Кузмані, назвемо праці А.Каппелера46, Вл.Серчика47,
Л.Вулфа48), хоч і містять чимало фактичних похибок і недомовок, можуть
навчити українських істориків культурі толерантного ставлення до бачень
«зі сторони». Ця зміна також вимагає рішучої відмови від одягання наукових
дискусій у добряче підлатані шати ображеної національної гордості, а звер-
нення до таких аксесуарів європейського наукового діалогу, як зіставлення
документальних свідчень і вироблення пояснювальних схем, котрі здатні
охопити й узгодити у собі всі суперечності, що переважно є результатом вузь-
кої лінійності погляду істориків. Ґ.Гаусманн, говорячи про потребу вивести
українську історіографію на європейський рівень, охарактеризував його на
прикладі німецької історичної науки, для якої «важливе знайомство з іншою
постановкою проблем і традиціями з метою критичної перевірки власних
позицій, вироблення толерантного підходу до інших культур»49. Відтак до-
слідникові важливо виходити не зі схеми чи концепції історії, заданої його
належністю до тієї чи іншої етнокультури, а робити висновки лише після
осмислення всієї багатоманітності джерел, у тому числі народжених у надрах
інших етнокультурних і державних традицій. Як у реальному світі наше око
розрізняє складну гру світлотіней, так само історик має розрізняти неодноз-
начності та нюанси, які містять джерела. Ідеться не лише про вітчизняні,
але й зарубіжні документальні пласти, де сконцентровано значну частину
(якщо не половину) всіх свідчень про історичні процеси, котрі відбувалися
колись на території, що належить нині Україні. Це звернення важливе для
всіх епох, а надто для тих, які передували виникненню української націо-
нальної ідеї. Виявити ці свідчення, опрацювати їх і ввести в науковий обіг,
пробудити до них інтерес на рівні масової свідомості, – завдання українських
істориків на найближчі десятиліття.
Такий підхід відкриє широке поле для компаративного аналізу згідно з
його головними принципами, сформульованими М.Блоком:
«Паралельно вивчати суспільства, розташовані водночас по
сусідству й в одному часовому відрізку, які безкінечно взаємно
впливають одні на одних, через близькість і синхронність під-
порядковані у своєму розвитку дії тих самих великих причин і,
щонайменше, мають спільне походження»50.
46 Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія / Пер. з нім. Х.Назаркевич. – Л., 2005. – 360 с.;
Його ж. Мала історія України / Пер. з нім. О.Блащук. – К., 2007. – 264 с.; Die Galizische Grenze
1772–1867: Kommunikation oder Isolation? / Hrsg. C.Augustynowicz, A.Kappeler. – Berlin, 2007. –
245 s.
47 Serczyk W.A. Historia Ukrainy. – 4 wyd. – Wrocław, 2009. – 443 s.
48 Вулф Л. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва /
Пер. з англ. С.Біленький, Т.Цимбал. – К., 2009. – 591 с.; Wolff L. The Idea of Galicia: History and
Fantasy in Habsburg Political Culture. – Stanford, Calif. – 2010. – 486 p.
49 Стельмах С., Хаусманн Г. Українська історіографія в міжнародному порівнянні (спільний
українсько-німецький проект) // Соціум: Альманах соціальної історії. – Вип.1. – К., 2002. – С.245–247.
50 Bloch M. Pour une histoire comparée des sociétés européennes // Idem. Mélanges historiques. –
Paris, 1963. – T.1. –P.19.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 21
Порівнюючи побачені під час поїздок Австрією дерев’яні скульптури са-
крального характеру доби рококо з мистецькими творами Й.Ґ.Пінзеля, я ди-
вуюся, чому українські історики досі не ввели дослідження творчості цього
скульптора у ширший богемсько-віденський контекст, продовжуючи наголо-
шувати на загадковій унікальності митця?! Такі містичні пояснення умож-
ливлює лише етносхема української історії, безпорадна перед вторгненням у
неї значущого факту з-поза неї самої. Одним із небагатьох прикладів успіш-
ного витлумачення в українській історіографії структурного явища в понад-
етнічному вимірі є схема київського християнства, яка охоплює території ни-
нішніх України, Молдавії, Білорусії, Литви. Її автор І.Скочиляс прагне до
осмислення справжніх масштабів явища, не виривання їх із корінням з істо-
ричних контекстів, а дослідження всіх їх сеґментів, що нині стали національ-
но «приватизованими». Водночас дослідник украй уважний до періодів вели-
ких зламів, що трансформують часто під впливом зовнішнього світу сутність
церковної структури у часі довгого тривання (наприклад, процес латинізації
еклезіальних практик): хоч застосовувані терміни та самоназви історичних
феноменів видаються тяглими, проте висвітлюється якісна трансформація
їхнього змісту51.
Так само важливу в історії галицьких русинів подію, якою була ерек-
ція в Галичині унійної митрополії, неможливо зрозуміти лише з погляду
місцевої греко-католицької ієрархії, оскільки йдеться про явище та супутні
йому процеси, що виходять далеко поза межі етнічного розселення русинів.
Розглядаючи цю подію у традиційний для народницької історіографії спосіб,
українські історики досі вбачали в утвердженні митрополичого престолу у
Львові результат внутрішньої етнокультурної пасіонарності, трактуючи його
як відновлення перерваної за несприятливих умов традиції52. Але як пока-
зало моє дослідження листування австрійського уряду й римської курії, під-
несення галицького митрополичого престолу було еклезіальною новацією,
обумовленою насамперед станом справ у самій Австрії та римо-католицькій
церкві. Рішення про створення Галицької митрополії і його наступне під-
твердження стало наслідком порушення традиційного геополітичного ба-
лансу в Європі, спричиненого як поділами Речі Посполитої, так і експансією
Французької революції, а сама конкретна згода папи Пія VII від 12 лютого
1808 р. – безпосереднім наслідком зайняття Риму французами, що відбулося
2 лютого того ж року, і наміру римського понтифіка заручитися підтримкою
Австрії53.
Дослідження подій і явищ української історії в європейському контек-
сті підриває святу віру істориків в етнічний субстрат як джерело всіх ін-
ституційних процесів, що мали вплив на розвиток національної свідомості.
51 Див.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст.: Організаційна структура та
правовий статус. – Л., 2010. – 831 с.
52 Див.: Паславський І. Вступні зауваги // Галицька митрополія 1303–1807–2007: Ст. і мат. –
Л., 2008. – С.4.
53 Див. докл.: Ададуров В. Деконструкція історіографічного канону щодо фундації Галицької
митрополії (на основі документів Державної канцелярії Австрійської імперії) // Фундація
Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування... – C.V–LVIII.
Український історичний журнал. – 2013. – №2
22 В.В.Ададуров
Архіви Варшави та Вроцлава, Відня й Ватикану, Парижа та Берліна ви-
опуклюють роль «сильних світу цього» і чужоземних еліт, які виявляються
не винятково визискувачами, але й промоторами розвитку етнічного суб-
страту. Наприклад, рішення цісаря Франца I про ерекцію уніатської митро-
полії в Галичині було одним із цілої низки заходів рівноцінного масштабу
з метою консолідації імперії Габсбурґів шляхом приведення меж церковних
провінцій у ревіндикованих землях до державних кордонів, підпорядку-
вання церковних структур і кліру державі з метою нагляду за конфесіями.
Воно не мало характеру якихось особливих милостей для уніатів, але вна-
слідок особливих конфіґурацій у системі релігійних відносин у Галичині,
де досі у привілейованому становищі перебувала латинська конфесія, на-
було для католиків східного обряду характеру вирівнювання можливостей.
Відтак дослідження цих змін неможливе без аналізу зарубіжних архівів і
порівняльного студіювання церковної політики Габсбурґів як у масштабах
імперії, так і в Галичині, виходу поза рамки дискурсу провінційності та мі-
ряння всього користю чи не користю для існування етносу. Кожна зміна у
становищі греко-католицької церкви має ретельно зіставлятися з ситуацією
римо-католицької, ба навіть вірменської та лютеранської церков. Тільки та-
ким чином може бути повною мірою з’ясовано роль «нашого» у загальному
історичному процесі. Ця модель має шанс стати незамінною не лише в ре-
лігійних, але й урбаністичних, ґендерних, економічних дослідженнях, без
неї годі уявити пристосування до вимог сучасної європейської історіографії
популярних сьогодні студій щодо конструювання української національної
свідомості та діяльності українофільських течій у Галичині, історія яких
має розглядатися не в ізоляції, а у синхронії з москвофільським, польським,
єврейським рухами. Потреба спільної (для початку – українсько-польської)
синтези про досвід спільного минулого відчувається все більшою мірою від-
тоді, як її передумови створило унікальне багатотомне видання «Львів:
Місто – суспільство – культура» за редакцією М.Мудрого. Однак для того,
щоб зробити другий крок назустріч один одному, українським і польським
науковцям слід стати на шлях звільнення від ідеологічних і ментальних, а
також моральних кайданів національних схем історії.
Представлений у моїх дослідженнях погляд на минуле є історією не ет-
нокультурних «розлучень», а «шлюбів» цивілізаційного характеру. Цей по-
гляд спирається на авторську, апробовану у працях і розвідках різного часу,
теорію вписування української історії у ширший контекст. Як показують
дані соціологічних опитувань, більшість наших співвітчизників усвідомлю-
ють шкоду самозамкненості й бажають інтеґруватися: 48% – в Європейський,
40% – у Митний союзи. Українська історія, так само як і Україна, очікує
вписування в позаетнічний контекст. Виходячи з мого особистого життєво-
го досвіду, уважаю, що головний вектор такого вписування має бути євро-
пейським. Тільки таким чином вітчизняна історія має шанс уподібнитися
сучасній ліберальній і толерантній, із чіткими, але доволі прозорими вну-
трішніми кордонами Європі. Утім, я не виключаю можливості, що для когось
іншого вектор вписування української історії у ширші контексти може бути
Український історичний журнал. – 2013. – №2
Теоретичні засади та методологія вписування української історії ... 23
протилежним. У будь-якому разі це має бути не банальне розчинення «свого»
у «чужому», але вихід на нові причинно-наслідкові зв’язки, масштаби, рівні
пояснень, а у широкому сенсі – плекання ідентичності «нашого» через зістав-
лення з «іншим».
The essay presents the fundamental aspects of the author's concept of how Ukrainian
history can be inscribed into the European context. From a theoretical point of view,
this concept aims to overcome the linearity and narrowness of ethnocultural and state-
oriented meta-narratives. The author, in contrast, argues for a horizontal model that
stresses common rather than distinctive civilizational features. This textual model is
based on a multi-level comparative analysis of processes and phenomena within the
pan-European historical landscape as well as on the identification of networks of
cultural, conceptual and economic exchanges and interactions. It focuses on explicating
the Ukrainian specifics of such pan-European phenomena as Reformation, Baroque,
Enlightment, Romanticism, Nationalism etc. The inscribing approach stresses an
organic complementarity of documentary evidence that emerged within different ethnic
and political traditions. It seeks to determine a hierarchy of identities of historical
actors, to research in the Ukrainian history its great boundaries of discontinuity, and to
trace the processes of Ukraine's inculturation into wider communities of the European
scale.
Keywords: inscribing, the theory, meta-narrative, linearity, horizontal model, com-
parative analysis, identity, continuity, discontinuity, networks of exchanges, in cul-
turation, civilization.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106477 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:59:15Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ададуров, В.В. 2016-09-29T13:43:51Z 2016-09-29T13:43:51Z 2013 Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) / В.В. Ададуров // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 4-23. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106477 930.85:316.722 (477:4) Висвітлюються основоположні параметри авторської концепції вписування
 української історії в європейський контекст. У теоретичному розумінні ця
 концепція спрямована на подолання лінійної вузькості етнокультурного та
 державницького метанаративів. На противагу їм обґрунтовується горизонтальна модель, яка робить акцент не стільки на відмінних, скільки на спільних
 рисах цивілізаційного характеру, і базується на багаторівневому компаративному аналізі процесів та явищ у рамках загальноєвропейської історичної картини, а також на виявленні універсальних мереж культурних, ідейних та економічних обмінів і взаємовпливів. Подібна текстуальна модель спрямована на з’ясування української специфіки таких явищ загальноєвропейського масштабу, як Реформація, бароко, Просвітництво, романтизм, націоналізм тощо. Відтак
 концепція вписування наголошує на органічній взаємодоповнюваності документальних свідчень, котрі створювалися в надрах різних етнічних і державних традицій, надаючи перевагу визначенню ієрархії ідентичностей акторів історичного процесу, пошуку великих кордонів перервностей української історії, процесам інкультурації у широкі спільноти європейського масштабу. The essay presents the fundamental aspects of the author's concept of how Ukrainian
 history can be inscribed into the European context. From a theoretical point of view,
 this concept aims to overcome the linearity and narrowness of ethnocultural and stateoriented
 meta-narratives. The author, in contrast, argues for a horizontal model that
 stresses common rather than distinctive civilizational features. This textual model is
 based on a multi-level comparative analysis of processes and phenomena within the
 pan-European historical landscape as well as on the identification of networks of
 cultural, conceptual and economic exchanges and interactions. It focuses on explicating
 the Ukrainian specifics of such pan-European phenomena as Reformation, Baroque,
 Enlightment, Romanticism, Nationalism etc. The inscribing approach stresses an
 organic complementarity of documentary evidence that emerged within different ethnic
 and political traditions. It seeks to determine a hierarchy of identities of historical
 actors, to research in the Ukrainian history its great boundaries of discontinuity, and to
 trace the processes of Ukraine's inculturation into wider communities of the European scale. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) Theoretical and Methodological Approaches of Inscribing of Ukrainian History in the European Context (the Point of View of Specialist in the World History) Article published earlier |
| spellingShingle | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) Ададуров, В.В. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація |
| title | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| title_alt | Theoretical and Methodological Approaches of Inscribing of Ukrainian History in the European Context (the Point of View of Specialist in the World History) |
| title_full | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| title_fullStr | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| title_full_unstemmed | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| title_short | Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| title_sort | теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) |
| topic | Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація |
| topic_facet | Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106477 |
| work_keys_str_mv | AT adadurovvv teoretičnízasaditametodologíâvpisuvannâukraínsʹkoíístoríívêvropeisʹkiikontekstpoglâdístorikavsesvítnika AT adadurovvv theoreticalandmethodologicalapproachesofinscribingofukrainianhistoryintheeuropeancontextthepointofviewofspecialistintheworldhistory |