Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства
На основі публіцистичних матеріалів, уміщених на шпальтах народного тижневика «Село», висвітлено роль селянських дописів як джерела поширення ідей українства на етнічних землях у складі Російської імперії. In the article with a help of publicistic materials, placed on the pages of people weekly new...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2013 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106607 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства / І.В. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 128-139. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859655930237419520 |
|---|---|
| author | Ткаченко, І.В. |
| author_facet | Ткаченко, І.В. |
| citation_txt | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства / І.В. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 128-139. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | На основі публіцистичних матеріалів, уміщених на шпальтах народного тижневика «Село», висвітлено роль селянських дописів як джерела поширення ідей українства на етнічних землях у складі Російської імперії.
In the article with a help of publicistic materials, placed on the pages of people
weekly newspaper “Selo”, the role of peasants’ notes as a source of spreading of the
Ukrainian ideas in Ukrainian lands under Russian empire was taken up.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:40:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Тижневик «Село», який виходив у Києві за редакцією М.Грушевського про-
тягом 1909–1911 рр., був першою вдалою спробою справді народного українсь-
кого видання, спрямованого, у першу чергу, на селянську читацьку аудиторію.
Ідея такої газети неодноразово порушувалася лідерами національного руху з
1905 р., коли стало можливим вільно видавати українську пресу.
Про потребу видання селянської газети П.Стебницький писав
М.Грушевському ще в 1907 р. Так, у листі від 19 вересня він повідомляв:
«Досвід “Рідної справи”, – дуже, правда, короткий, – усе ж показав
нам, що в селі єсть для кого робить і що там українська ідея може
стати на ноги скоріше, ніж те можна було б думати після важких і
прикрих двох років існування туберкульозної української преси»1.
Ідея часопису для селян виношувалася багатьма (наприклад Є.Чика-
лен ком), однак реалізувати її на практиці 1909 р. вдалося М.Грушевському
з подачі його однодумців і співробітників, зокрема П.Стебницького, Ю.Сірого
(Тищенка), М.Гехтера та ін. Із вересня 1909 р. почався відлік історії нового ви-
дання, роль якого, на думку М.Грушевського, полягала в реалізації назрілої
потреби видавати газету для українського селянства, уживаючи зрозумілу
йому мову, подаючи на сторінках часопису ті відомості, які могли б бути кори-
сними для цільової аудиторії2.
Видання тижневика «Село» досить часто згадується дослідниками життя й
діяльності М.Грушевського у загальному контексті. Так, коротко про роль остан-
нього у цій справі згадував Л.Винар на шпальтах журналу «Український істо-
рик» у 1974 р.3 Серед представників діаспори більше уваги «Селу» приділили
* Ткаченко Ігор Володимирович – кандидат історичних наук, старший науковий співро-
бітник сектору суспільних наук науково-організаційного відділу Президії НАН України
E-mail: tkachenko@nas.gov.ua
1 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). –
Ф.1235. – Оп.1. – Спр.770. – Арк.78.
2 Грушевський М. До наших читачів // Село. – 1909. – №1. – С.1.
3 Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років як джерело для вивчен-
ня його життя і творчості // Український історик. – 1974. – №1/3. – С.104–135.
УДК 94 (477)
і.в.ткаченко *
ДОПИСИ В ТИЖНЕВИКУ «СЕЛО» (1909–1911 рр.)
ЯК ДЖЕРЕЛО РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ІДЕЙ УКРАЇНСТВА
На основі публіцистичних матеріалів, уміщених на шпальтах народного тиж-
невика «Село», висвітлено роль селянських дописів як джерела поширення ідей
українства на етнічних землях у складі Російської імперії.
Ключові слова: тижневик «Село», селянські дописи, українська ідея, українське
культурне життя, національна свідомість.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 129
дослідники української журналістики та преси4. Однак, попри наявність окре-
мих публікацій, присвячених історії цього видання5, слід констатувати, що
повне висвітлення всіх аспектів його виходу у світ, зокрема ролі дописів читачів
у розповсюдженні загальноукраїнської національної ідеї, ще попереду.
Інформація, яка містилася у «Селі», залучала читачів до сфери культур-
но-просвітницької, національної за своїм характером, близької за сприйнят-
тям кожному українцеві, більшість котрих на той час становили селяни. Крім
того, зважаючи на потребу пробудження національної свідомості, особливо піс-
ля революції 1905 р., необхідно було поглиблювати відчуття окремішності між
українцями та росіянами, плекати будь-який, навіть найдрібніший паросток
національної культури, зміцнювати єдність українського народу без огляду на
політичні кордони.
На шпальтах тижневика вміщувалася велика кількість інформації, яка
вирізнялася новизною, а відтак була цікавою для українських селян. Читаючи
до часу його появи суто російськомовну пресу, жителі села за допомогою нової
газети могли дізнатися про існування на українських територіях національно-
го культурного життя. Таким чином, головним завданням тижневика «Село»
була реалізація культурно-просвітницької місії, спрямованої на якомога шир-
ше залучення селянства до громадської активності, української за змістом та
ідеєю, а також подолання почуття відірваності селянина від національного
культурного життя. Відповідним було і змістове наповнення часопису.
Як зазначав невдовзі після припинення виходу «Села» на сторінках «Ради»
М.Вороний,
«селянин, узявши до рук цю щотижневу газету, на першому міс-
ці знаходив передовицю на громадські принципові теми (пізні-
ше ці передовиці містилися час від часу); потім з відділу “За
тиждень” він довідувався про найвизначніші події з д[ержа]вно-
го життя, з життя на Україні, з життя Росії взагалі і нарешті за
кордоном, так ніби він прочитував найважливіші телеграми за
весь тиждень (а часом мав спеціальні “вісті з столиці” або “з за-
кордонної України”), нарешті відділ цей закінчувався вже шир-
шою хронікою життя спеціально українського; таким чином се-
лянин мав щотижня зв’язок із життям загальним і українським,
і не відчував так сильно своєї одірваності від культурного світу,
сидячи на селі; далі йшли статті на політично-громадські теми і
про всякі події та явища культурного життя, біографії письмен-
ників, учених, артистів та інших діячів, поезії та оповідання,
статті історичні і взагалі популярно-наукові, статті про театр,
музику, мистецтво, статті суспільно-економічні, сільськогоспо-
дарські, інформаційні (з ветеринарії, загальної медицини) та
4 Жовтобрюх М. Мова української періодичної преси. – К., 1970. – 303 с.; Ігнатієнко В.
Українська преса (1816–1923 рр.): Історико-бібліографічний етюд. – К., 1926. – 80 с.; Історія укра-
їнської дожовтневої журналістики / За ред. О.Дея. – Л., 1983. – 518 с.; Попов П. Книга і друкарство
на Україні. – К., 1970. – 316 с.; Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989–1990. –
334 с.; Його ж. Нарис історії української преси: Курс лекцій. – Подебради, 1937. – 112 с.
5 Панькова С. Михайло Грушевський і народна газета «Село» у світлі мемуарних та епісто-
лярних джерел // Український історик. – 2004. – №3/4; 2005. – №1. – С.25–46; Ткаченко І. «Село» –
перша українська суспільно-політична селянська газета // Рукописна та книжкова спадщина
України. – К., 2005. – Вип.10. – С.91–104.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
130 І.В.Ткаченко
інші; нарешті дописи, сміховина, поради та відповіді редакції,
ціни на хліб і на самім кінці – оповістки та оголошення»6.
Таким чином, на шпальтах газети «Село» містився унікальний і надзви-
чайно інформативний матеріал для простого читача. Хоча за час існування
тижневика вийшло всього 76 номерів, вони були напрочуд цікавими для чи-
тачів-селян, даючи їм можливість не лише отримати певні відомості з тих чи
інших питань, але й свідчили про великий інтерес українського селянства до
власної історії, мистецтва, національного культурного життя. Редакція видан-
ня, своєю чергою, надавала місце на його сторінках читачам із різних регіонів
російської та австро-угорської Україн. Однією з найцікавіших для читачів ру-
брик «Села» були дописи простих передплатників газети, здебільшого селян,
які містилися в кожному номері видання, починаючи з найпершого.
Актуальність цієї рубрики засвідчувалася тим, що саме завдяки її на-
повненню редакція могла дізнаватися про суспільні та культурні потреби своїх
читачів. Так, у першому дописі із с. Таранівка Зміївського повіту Харківської
губернії7 йшлося про селян, які виростили гарний урожай у 1909 р. і сподіва-
лися на відповідний зиск, однак через свою довірливість і незнання ринкових
цін на зерно віддали значну частину прибутку спекулянтам. Відтак починаю-
чи з другого номера редакція «Села» розміщувала на останній сторінці, одразу
після дописів, інформацію про ціни на збіжжя в різних українських губерніях.
Уже з першого числа, який редакція безкоштовно розіслала своїм потен-
ційним передплатникам, «Село» було надзвичайно схвально сприйняте як чи-
тачами, так і громадськими діячами. Так, М.Коцюбинський у листі від 12 ве-
ресня 1909 р. висловлював вдячність М.Грушевському і його редакції за таке
видання, «бо все, що досі було тільки мрією (гарна селянська газета) – нарешті
здійснилося»8.
Аналогічну інформацію можна отримати з дописів та листів читачів, які час
від часу публікувалися на шпальтах «Села». У тому, що газета стала справж-
ньою подією у житті українських селян, можна переконатися з такого листа:
«Шановний редакторе! Як у темному лісі жили ми до останнього
часу. Не бачили і не чули, щоб в газеті або книжці писалося про
щось нам цікаве, або корисне нашою рідною мовою. Тяжке було
те життя, гнилим повітрям тхнуло воно. Та пережили ми все те,
бо свіже повітря рознесло, розвіяло той тяжкий дух! Залунав і
на селі людський, веселий гомін, почулося рідне слово і всміх-
нулася радо ненька-Україна, бо веселіше стало жити її смутним
дітям – селянам. Залетів до нас спочатку “Рідний край”, тепер
“Село” голосно читає селянин і з веселим обличчям повертається
до свого неписьменного брата, а той аж крикне з дива: “Розумію!
Все чисто дібрав!...” і обидва раді, обидва щасливі...
Селянин Дан. Семенченко»9.
6 Вороний М. «Село» // Рада. – 1911. – №78. – С.2.
7 Село. – 1909. – №1. – С.16.
8 ЦДІАК України. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.562. – Арк.5 зв.
9 Село. – 1909. – №15. – С.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 131
Кожне число «Села» було доволі інформативним, містячи чимало кори-
сної інформації. Рубрики, запропоновані редакцією, мали на меті поширен-
ня знань про сільське господарство, кооперативний рух, українське культурне
життя, демонструючи, які позитивні наслідки може мати українське друкова-
не слово на самоорганізацію селянства. Дописи повинні були не лише пред-
ставляти все різноманіття громадського та духовного життя українців очима
читачів газети, але й указувати на ефективні для розповсюдження українсь-
ких ідей способи. Об’єднуючи читачів навколо зрозумілих їм повсякденних ре-
чей, матеріали сприяли єдності селян, загострювали увагу на проблемах, котрі
необхідно було вирішити для поліпшення їхнього життя.
Розміщені на шпальтах «Села» дописи мали різнопланову тематику. Серед
них знаходимо сюжети, присвячені врожаям, боротьбі зі спекулянтами, необ-
хідності об’єднання в кооперативи, створенню кооперативних крамниць і кас
взаємодопомоги, виходу селян із громади та окремому їх господарюванню на
відрубах, переселенському руху на схід Російської імперії та труднощам, пов’я-
заним із цим, земським лікарям і сільським учителям, їх ролі у забезпеченні
духовних потреб українського селянина та його дітей, заснуванню нових се-
лянських товариств, розвитку сільської кооперації тощо.
Крім згаданих велике значення надавалося дописам, які свідчили про від-
чутні позитивні зміни у зубожілих, роз’єднаних культурно і духовно українсь-
ких селах завдяки рідномовному друкованому слову. Завдяки книжкам і пресі
селяни усвідомлювали себе українцями. Так, у №9 «Села» за 1909 р. було вмі-
щено допис із містечка Драбів Золотоніського повіту Полтавської губернії.
Його автор, напевно читач і передплатник часопису, повідомляв, що
«два роки тому село наше жило без просвітку. Воно було, як і
зараз, оточене поміщицькими ланами, мало дві школи, тісних,
темних, не здатних умістити і третини селянських дітей; мало
воно кілька казенних та чимало потайних шинків, була й добра
жменя злодіїв.
І таке життя дуже пригнічувало селян; багато з них гадало, що
коли злидні дошкуляють людині, то їй годі мріяти про освіту.
Та не так воно склалося. Цілком несподівано торік на весні за-
летіло до нас кілька українських книжок та номерів газети. Про-
читала це селянська молодь і одразу захопилася рідним словом;
вона склалася на гроші, виписала кілька десятків книжечок із
Києва і кожен грамотій уважав своїм обов’язком перечитати їх
усі чисто. Потім, щоб мати постійний, тривкіший харч для душі,
виписали “Раду”, і зараз до Драбова надходить 3 примірники
цієї газети, “Хлібороб”, “Село”, а також багато книжок. Склали
невеличку, але путню українську бібліотеку, яка задовольняє
потреби багатьох письменних людей з усієї волості»10.
В іншому дописі, з Чорнух (також на Полтавщині), ішлося про те, що
«наше містечко й окружні села потроху прокидаються від сну.
[…] Ще не так давно українська книжка була у нас рідкістю, а
10 Там само. – №9. – С.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
132 І.В.Ткаченко
тепер уже наш селянин прочитав і Кобзаря, і історію, виписує
“Село”, “Раду”, а в хаті з рямців дивиться на вас любе обличчя
батька Шевченка. Правду сказав Шевченко: ніч іде і за собою
день веде!»11.
Започатковуючи видання «Села», М.Грушевський та його однодумці ро-
зуміли, що ця справа навряд чи знайде прихильний відгук і схвалення місце-
вих властей, парафіяльних священиків, земських діячів, які в українському
селі були одними з найвідданіших ідеї зросійщення й насадження загально-
російських культурних цінностей. Не зважаючи на існуючі труднощі та пе-
решкоди дописи читачів засвідчували благотворний вплив українського сло-
ва на життя селянства. Велике значення для поширення національного духу
й культури на селі мала праця нечисленних на перших порах ентузіастів
із представників місцевої інтелігенції – окремих учителів, сільських свяще-
ників, котрі мали мужність іти проти власного начальства у справі поширен-
ня друкованого українського слова. Так, К.Яворенко з містечка Краснопіль
Житомирського повіту Волинської губернії називав відрадним явищем зміни,
які відбувалися на його малій батьківщині, засвідчуючи швидку зміну свідо-
мості народу – зі штучної великоросійської на рідну українську:
«Рік ще тому назад у нас майже вся селянська молодіж тільки
те й знала, що гуляла, вдавалася в пиятику, в крадіжки, тепер
же це перемінилося. Не чути отих пісень, які так голосно колись
лунали, оті всі “Ермаки”, “Коробейники” та “Разлуки” – десь зги-
нули, і на радість знов залунали рідні пісні “Гей чого хлопці”,
“Віють вітри, віють буйні…”, “Ой не гаразд запорожці”, “Стоїть
гора високая”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. За це усе тре-
ба подякувати регентові-селянинові любительського хору, який
завзято став боротися із всякою хуліганщиною. І праця його не
загинула даремно, схаменулась молодіж, і за розум взялась, рід-
них пісень научилася, та й за книжку дехто береться. Торішньо-
го року один селянин виписував “Село”, то вже цього року біля
десятка охочих знаходиться. […] приходиться всяково, але селя-
ни так люблять рідне слово, що думають, що інакше неможно і
писати книг, про російську мову вони не хотять і слухати, не то
щоб читати їх, це, кажуть, – “казенщина”»12.
Як можемо переконатися з повідомлень селян-читачів, саме українські
книга і друковане слово ставали причиною зростання національної свідомості,
що й було головним завданням народного тижневика «Село». Дописи, розмі-
щені на його шпальтах, повідомляли читачам з усієї України, як саме відбу-
вався цей процес зацікавлення рідними мовою та культурою. Так, дописувач
із с. Орлівські Хутори Зміївського повіту повідомляв:
«наші Хутори здебільшого населені українцями, але національ-
ної свідомості до 1906 р. було мало. Не чутно було ні мови рідної,
ні книжки гарної. Але в тому році рідна книжка залетіла і в
наші хутори. Наробила вона шелесту! Селяни, як звичайно, за-
11 Село. – 1911. – №3 (70). – С.7.
12 Там само. – №8 (75). – С.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 133
цікавилися рідною літературою і стали читати її, а знайшлися і
такі (з кодла “інтелігентів”), що сміялися раніш із цього. Зараз
їм уже сміятися ні з чого, бо національна свідомість у нас пішла
далеко. Зараз на наші Хутори йде: “Ради” – 2 примірники, “Л.-
Н.-В.” (“Літературно-науковий вістник” – І.Т.) – 2, “Рідн. край” –
1, “Світова зірниця” – 2, “Укр. хата” – 1, “Село” – 8 і “Хліборо-
ба” – 11 примірників. Усього 27. […] До честі можна сказати, що
першу рідну книжку занесли в наші хутори два сільські паруб-
ки – Павло Плужник та Карпо Вовк. І зерно те, що вони посіяли,
зростає і скоро вже “зазеленіють наші ниви”»13.
Редакція газети «Село» та її видавець приділяли велику увагу розвитку
й поширенню української мови і культури на селі. Звернення до читацької
аудиторії було одним із дієвих способів популяризації та пропаганди рідної
мови. Самі читачі газети спонукали приділяти більше уваги українському сло-
ву, поширенню освіти серед селянства. Реагуючи на вміщену в №14 «Села» за
1909 р. інформацію про запровадження навчання «інородців» у Російській ім-
перії їхніми рідними мовами, дописувач із с. Шандра благав редакцію зверну-
ти увагу на необхідність освіти українською мовою:
«Ми озиваємось з усіх найтемніших кутків нашої країни і проси-
мо усіх освічених, хто бачив і знає нашу неосвіченість, і знає як
і куди направить свій гомін, наш крик душі, – дайте нам школу,
школу на нашій рідній мові!»14.
Про те, що українським селянам, їхнім дітям потрібна була саме націо-
нальна школа, свідчить допис із містечка Краснополя Житомирського повіту,
автор якого повідомляв, що перед настанням осені постало питання будівни-
цтва нової школи, оскільки існуюча не могла вмістити всіх бажаючих навча-
тися дітей. Як і завжди у таких випадках, не обійшлося без тих, хто виступав
проти школи як такої та навчання взагалі, мовляв «уже і так з тієї школи до-
волі злодіїв повиучувалось, ні, не треба нам цієї школи, бо й так на собаку ки-
неш, то в ученого школяра попадеш, є їдна та й буде з нас!». На думку автора,
селяни чинили опір через те, що
«школа на чужій мові стає їм за ворога. Це видно добре от хоч би
з цього. Кожен школяр, що вже скінчив школу, хоче вже насмі-
хатися з батьків. Багато селян не хоче і через ту “форму” своїх
дітей посилати. Сірі штани і курточки, круглі картузи з бляшка-
ми, калоші. От уже і форма. Школярі, які ходять у цій формі,
силкуються вже і говорити по-кацапському, і зовсім себе пан-
ками лічать… От через те і неохоче люди ставляться до школи
і кажуть, що краще хай наші діти неграмотними будуть, аби не
лізли в пани… А найбільш не подобається те, що діти, вийшов-
ши з школи, кепкують із батьківської та дідівської мови. Звуть її
“мужичою”. А се хоч кому то болітиме»15.
13 Там само. – 1910. – №31 (48). – С.8.
14 Там само. – №1 (18). – С.14.
15 Там само. – №37 (54). – С.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
134 І.В.Ткаченко
Натомість селяни, розуміючи, що освіта, хоч і на російський лад, є чи не
єдиною можливістю «вийти в люди» з сільської безвиході, намагалися віддава-
ти своїх дітей до школи:
«Баче тепер наш темний люд, що лихо зовсім швидко з’їсть його і
кидається він тепер у школу, де шукає порятунку. Але, на жаль,
того порятунку не дає йому наша школа, котра перш за все на-
вчає його калічити і цуратись своєї рідної мови (як попадеться
вчитель-обруситель)»16.
Реагуючи на повідомлення дописувачів «Села», М.Грушевський у новоріч-
ному вітанні 1910 р. звернув увагу на потребу збереження і примноження
українських традицій, у першу чергу живої народної мови, а відтак і необхід-
ності власної народної школи. Ідучи назустріч побажанням читачів, він писав:
«Як селянство наше далі буде тої мови рідної міцно держатися,
а заразом буде просвіщатися, гуртуватися, ставати більш тяму-
щим, освіченим та заможним, – разом із ним буде підноситися
наша мова українська, наш народ. Будуть його не зневажати, а
шанувати; будуть нашу мову не тільки що за людську, але й за
дуже добру та поважну вважати.
І се ви, браття селяне та робітники, добре пам’ятайте і не за-
бувайте, що в своїх руках держите долю того славного народу
українського, що колись був такий великий та славетний, а по-
тім так підупав і отемнів мізерно, що його покинули і зрадили
його діти. Коли будете міцно триматись його і своєї мови рідної,
слова українського, та будете заразом вчитися, просвіщатися, то
підніметься він і процвіте знову славно і пишно. А як ні – то й
зостанеться в такій мізерії!»17.
Як показала практика, для пробудження національного в душі українця
інколи достатньо було лише однієї книги рідною мовою. Пишучи про нелег-
ку долю українця-солдата, закинутого далеко від рідної домівки, дописувач
із с.Спаське Приморської області писав, роблячи висновок щодо потрібності
українцям власної мови:
«Треба було з’явитися в нашій роті одному примірникові “Кобза-
ря”, як чуть не кожен грамотний солдат-українець забажав мати
у себе оту чудову книгу. А як цікавиться кожен із них своїм дру-
кованим словом? Як тільки мають вони вільний час, то, дивися,
там читають яку-небудь рідну українську книжку, там збилися
у кучу – усі слухають чудового “Кобзаря”. […] Нехай же не бре-
шуть пани-вороги, що народ наш не цікавиться своєю рідною мо-
вою і що не понімає і не хоче читати своєї рідної книжки, тільки
треба зуміти її йому дати»18.
Проте далеко не в усіх селах українських губерній ситуація була спри-
ятливою для розвитку національної справи. Українські газети не завжди
16 Село. – 1910. – №9 (26). – С.16.
17 Грушевський М. На новий рік // Там само. – №1 (18). – С.2.
18 Там само. – №24 (41). – С.14.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 135
потрапляли до читачів, їх конфісковувала місцева влада, знаючи про негра-
мотність селян і керуючись власними політичними міркуваннями. Пишучи
про потреби та проблеми селян с. Ягнятин Сквирського повіту Київської губер-
нії, дописувач повідомляв про те, що
«нема нічого такого, щоб поліпшити селянський добробут; ніхто
нічим не цікавиться, скрізь темнота, нема ні бібліотеки, газе-
ти ніякої ніхто не виписує, бо випиши, то такі газети як “Село”,
“Рада” та “Биржевые ведомости”, кажуть, що є приказ конфіску-
вати, і в волості, що на ділі де й було нераз»19.
Дописувач із с. Комиші Зіньківського повіту Полтавської губернії скар-
жився на шпальтах «Села»:
«Через свої злидні, а ще більше через темноту, ні книжок, ні га-
зет, в яких би можна дечому доброму і корисному навчитися,
селяни самі не одержують, а в бібліотеку, яка мається у чайній
про народню тверезість, земство за народні гроші передплачує
чорносотенні московські незрозумілі газети, ось які: “Земщина”,
“Колокол”, “Полтавский вестник”, “Сельский вестник” та інші,
які тільки і читає (мабуть умисне для себе і намічає) сам піп, а
з селян ніхто»20.
Розуміючи потребу читачів у правдивій інформації стосовно можливості
вільно передплачувати українські газети і журнали, та знаючи про те, що
представники влади на місцях, користуючись необізнаністю селян у законо-
давстві Російської імперії про пресу, вводили читачів українських газет в ома-
ну (про що ті сповіщали у своїх дописах), редакція «Села» і її видавець по-
стійно звертали увагу на можливість безборонно передплачувати українські
видання. М.Грушевський спеціально інформував читачів у №17 за 1910 р. про
таку проблему:
«Часто пишуть із сіл до нашої редакції та й до інших також, що
різні урядники, стражники, писарі тощо забороняють людям
виписувати українські часописи, відбирають від них, або й не
видають, та грозяться, що буде за се біда. Питають ся люде, чи
правильно се, і чи справді українські газети мають в собі зако-
нопреступне, щоб їх можна відбирати або за них карати. Від-
повідаємо, що українські газети виходять по закону, за дозволом
начальства, виписувати їх усім вільно, і не можна їх забороняти
або відбирати. […] Забороняють і відбирають газети низші слу-
жащі, котрі часто самі не знають, що можна, а чого не можна, і
сього нема чого слухатися, а як силоміць поступають, то й скар-
житися. […] А щоб заборонить усім, скажім – селянам, якусь га-
зету виписувати чи читати, на се нема права. Коли яка газета
неугодна, нехай її закривають, а передплатника (підписчика) не
можуть чіпатися, до сього йому нема діла»21.
19 Там само. – 1911. – №9 (76). – С.16.
20 Там само.
21 Грушевський М. Нема права // Там само. – 1910. – №17 (34). – С.1–2.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
136 І.В.Ткаченко
Із дописів читачів можемо переконатися, що така інформація часто става-
ла у пригоді, і українське друковане слово, хай і з перешкодами, але потрапля-
ло у село, підживлюючи таким чином любов до рідної мови й розвиток куль-
турного життя.
Досить часто у своїх дописах їхні автори давали негативну оцінку тим, хто
мав би на практиці допомагати селянам – земським лікарям, парафіяльним
священикам та ін. Так, у кореспонденції з с. Бугаївка йшлося про отруєння
місцевої жительки, яка звернулася по допомогу до земства:
«Земські лікарі відмовилися її прийняти; не звернули уваги на
прохання фурмана, не схотіли навіть подивитися на неї. З тим
вона повернулася додому, і не знайшовши більше ніякого поря-
тунку, в понеділок 17 серпня (1909 р. – І.Т.) і Богу душу віддала.
Такі допомоги земських лікарів у нас часто трапляються: то приї-
деш після трьох годин дня – не приймають, або в яке селян теж не
приймають, а до приватних лікарів звертаться, – селянам нема
змоги, через те такі випадки найбільш кінчаються смертю»22.
У цілому слід зазначити, що селяни-автори дописів, нерідко звертали ува-
гу на те, що представники сільської інтелігенції – священики, учителі, земські
лікарі – подеколи займалися непритаманною їм роботою. Замість того, щоби
сприяти подоланню селянської темноти й неосвіченості, вони намагалися про-
тидіяти тим паросткам української духовності й культури, які зростали у селах
завдяки зусиллям нечисленних ентузіастів.
Типовою для сільських священиків була поведінка, описана в дописі з
с. Білогородка Київського повіту. Його автор повідомляв про велику популяр-
ність у цьому та сусідньому селі Гореничах гуртка любителів, котрі влаштову-
вали українські театральні вистави, а також мішаного хору, який у перервах
співав народних пісень. Такі культурні заходи стали популярними серед міс-
цевих жителів. Однак, як повідомляв дописувач,
«гореничському попові прийшлись не до норову ці, як каже він,
“видумки”. Як почує бува, що хлопці та дівчата співають уве-
чері українську пісню, виучену ними в хорі, – то він аж спати
не може. От він раз у неділю зібрав своїх парафіян біля церкви
і почав їх уговоряти, щоб батьки не пускали своїх синів та дочок
у “тіятр”, бо то, мовляв, “розпутство, сатанінское наущеніе”, що
замісць того, щоб у церкву йти, вони роспівають “романси”».
Натомість, як зазначав автор кореспонденції, «на такі слова селяни тілько
посміхаються, бо нічого грішного в спектаклях не бачать»23.
У той час, як селяни тільки вітали розвиток українського культурного
життя, у Слов’яносербську, наприклад,
«старший учитель второкласної школи, великий прихильник
“істино-руських союзників” (очевидно, малася на увазі ради-
кально-націоналістична й монархічна організація “Союз росій-
22 Село. – 1909. – №6. – С.16.
23 Там само. – №11. – С.15.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 137
ського народу”, чорносотенці – І.Т.) тяжко карає учнів за “віль-
нодумство”, особливо за українські книжки. Коли хто з учнів
скаже ненароком українське слово, то учитель і тяму губить од
зла. Українські книжки одбирає»24.
І таких учителів, за матеріалами очевидців-дописувачів, в українських
губерніях Російської імперії було немало, що перешкоджало розвитку націо-
нального громадського та культурного життя у селі.
Долучалися до «вирішення» освітніх проблем і місцеві священики. Рідко
коли селяни, згадуючи своїх ієреїв, ставили їх за приклад. Значно більше ви-
падків, коли їх роль душпастирів і порадників піддавалася гострій критиці са-
мими селянами. Для прикладу можна згадати допис із с. Мирівка Київського
повіту про заснування нової сільської школи. Автор повідомляв про те, що
«давно наші селяни мріють про потребу народної 2-х або 3-х
класової школи, але завше що-небудь та й стане їм на заваді.
Років кілька тому назад хотіли построїть і просить дозволу, але
найшлись такі людці, що для своєї вигоди на чолі з місцевим ба-
тюшкою збили з пантелику громаду, і так лишились усі мрії і до
сього дня… На сході 20 іюня стали декотрі гомоніть, що школу
треба строїть таку, щоб поміщала дітей із 300; од цього і пішли
суперечки та питання, яку саме школу – народну чи церковну?
Купка свідомих селян стоїть за народну, а частина на чолі з ба-
тюшкою – за церковну двохкласову».
Урешті-решт автор допису й «селяни здорово дивуються, чого так духовен-
ство стоїть за церковними школами і ворогує з народними»25. На виправдання
священикам і сільським учителям слід зазначити, що вони всі перебували під
пильним наглядом свого начальства, і для того, аби зробити щось усупереч їх
волі, необхідно виявити неабияку мужність, якої в більшості не було.
В українських селах була ще одна, чи не найхарактерніша, проблема, –
пияцтво. Відомо, що значна частина державного бюджету Російської імперії
формувалася за рахунок прибутків від монополії на торгівлю горілкою. І най-
більше від такого відвертого споювання страждали незахищені й найменш
освічені групи населення – селянство та робітництво. Як повідомляв допи-
сувач «Села» із с.Підгородня Новомосковського повіту, «не дивлячись на те,
що селяни тепер так багато чіпляються за школу, бажаючи собі знайти по-
рятунку, багато є де чого лихого, котре все повстає за одно, назва котрому
“горілочка”»26.
Із великим сумом і розпачем селяни описували картину занепаду моралі,
злочинства, підкупу і потурання низьким інстинктам украй зубожілого та зне-
доленого українського люду з боку влади, яка фактично примушувала до по-
стійного пияцтва. На шпальтах «Села» знаходимо десятки повідомлень, що
так чи інакше свідчили про цю надзвичайно поширену серед селян і робіт-
ників соціальну проблему.
24 Там само. – №17. – С.14.
25 Там само. – 1910. – №12 (29). – С.8.
26 Там само. – №9 (26). – С.16.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
138 І.В.Ткаченко
Описуючи життя трударів на Кадіївських рудниках, дописувач констатував:
«Шахтарі працюють за безцінок, темнота панує в повнім ро-
зумінні цього слова: шахтарі не мають ніякої організації, нія-
кого культурно-просвітного товариства, ні театра, ні навіть по-
ганої бібліотеки. Ні разу ще тут не проходили ніякі великі свята
без жертв пияцтва, розпусти, розбишацтва і такого іншого»27.
В іншому повідомленні – із с. Мала Богачка, автор, описуючи життя
Миргородського повіту, звертав увагу на те, що
«так чи ні, а темнота в нас не тільки по хуторах, а й у самій Ба-
гачці, страшенна. […] Хоч мало читають у нас, зате багато п’ють;
уся волость щороку пропиває понад 40 тисяч карбованців; а це
виходить на кожну душу саму маленьку по 2 ½ карб. […] Сум
бере й за школу нашу, за даремну працю учителів, і навіть за ті
кошти, що витрачаються на це велике діло»28.
Автор допису, що надійшов із с.Пинчуки Васильківського повіту, писав:
«Пинчуківська громада велика, а розум малий в неї; хоч так ка-
зати й не слід, бо єсть люди і з добрим розумом, але їх голоса
мало чути. Все заглушає горілка. Кажу так, маючи на увазі, що
за горілку у нас все купують»29.
Редакція «Села», отримуючи такого змісту листи від селян, не могла не при-
діляти належної уваги вирішенню цієї болючої проблеми. Намагаючись поліп-
шити якість селянського життя, відвернути народ від пияцтва й мороку негра-
мотності та зубожіння, часопис пропонував реальні альтернативи – поширення
національної свідомості, розвиток української культури та її захист від російсь-
кого впливу, повага до рідної мови, славного минулого. Уся інформація, яка вмі-
щувалася на шпальтах газети, підштовхувала читачів до такої думки.
Дописи у «Селі», окрім просвітницької ролі, мали ще й пропагандистсь-
ке значення. Показуючи весь спектр селянського життя, вони спонукали чи-
тачів газети до об’єднання навколо простих, зрозумілих кожному українсько-
му селянинові та робітникові цінностей – національної свідомості, української
культури, рідної мови та народної школи. Указуючи на зубожіння, занепад
села, пияцтво вони давали кожному селянину альтернативу – власне й гідне
національне життя. Використовуючи матеріали, підготовлені простими чита-
чами часопису, його редакція тим самим звертала увагу кожного українця, що
змінити життя на краще можливо.
Що це саме так, переконливо свідчив допис із Миколаєва, в якому
повідомлялося:
«По селах, що лежать в околицях Миколаїва, останніми часами
помічається духовний розвиток селян і прокидається любов до
27 Село. – 1910. – №5 (22). – С.15.
28 Там само. – №6 (23). – С.8.
29 Там само. – №10 (27). – С.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №3
Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) ... 139
рідного вкраїнського. По селах почала молодь складатись у ама-
торські гуртки і виставляти різні українські п’єси. […] На усіх
виставах було повно селян, так що багатьом і місця не хватало.
Селянам дуже подобались вистави. Дякуючи цим виставам і пи-
яцтво значно зменшилося по сих селах, бо селяни, замість того,
щоб пити горілку, йшли на виставу, бо, як казали вони, сором
пити горілку, коли у їхньому селі грають на рідній, українській
мові»30.
І такі непоодинокі повідомлення засвідчували тенденцію, яку редакція
«Села», як й інші українські часописи початку ХХ ст., намагалася показати
на своїх шпальтах. Уміщувані у виданні дописи були дієвим способом проде-
монструвати, як саме необхідно діяти українському селянинові, щоб зберегти і
свою рідну мову, і національну культуру, і власну людську гідність. Розуміння,
як діяти простій людині в таких складних умовах життя й послужило голов-
ним мотивом видання щотижневої газети для українських селян. Адже, як пи-
сав М.Грушевський:
«Всякі справи – чи в селі, чи у волості, чи в земстві, чи у цілій
державі – ідуть ліпше або гірше від того, чи займаються ними і
чи тямлять їх люде. Де селянство, робітники і весь народ тяму-
щий, просвічений, там ліпше, легше, щасливіше живеться всім
вкупі і кожному зокрема. Менше темноти – менше й неправди,
шкоди, всякого лиха. Через те – хто хоче добра своєму краєві,
своєму народові, повинен дбати не тільки про те, щоб самому
бути просвіченим, тямущим, але і про те також, щоб і навколо
нього люде, громада, народ були теж якомога тямущі, просві-
чені»31.
30 Там само. – №3 (20). – С.8.
31 Грушевський М. До наших читачів. – С.2.
In the article with a help of publicistic materials, placed on the pages of people
weekly newspaper “Selo”, the role of peasants’ notes as a source of spreading of the
Ukrainian ideas in Ukrainian lands under Russian empire was taken up.
Keywords: weekly newspaper “Selo”, peasants notes, Ukrainian ideas, Ukrainian
cultural life, national self-consciousness.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106607 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:40:02Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ткаченко, І.В. 2016-10-01T12:50:52Z 2016-10-01T12:50:52Z 2013 Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства / І.В. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 128-139. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106607 94 (477) На основі публіцистичних матеріалів, уміщених на шпальтах народного тижневика «Село», висвітлено роль селянських дописів як джерела поширення ідей українства на етнічних землях у складі Російської імперії. In the article with a help of publicistic materials, placed on the pages of people weekly newspaper “Selo”, the role of peasants’ notes as a source of spreading of the Ukrainian ideas in Ukrainian lands under Russian empire was taken up. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства Notes in the Weekly Newspaper “Selo” (1909–1911s) as a Source of Spreading of the Ukrainian Ideas Article published earlier |
| spellingShingle | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства Ткаченко, І.В. Історичні студії |
| title | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| title_alt | Notes in the Weekly Newspaper “Selo” (1909–1911s) as a Source of Spreading of the Ukrainian Ideas |
| title_full | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| title_fullStr | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| title_full_unstemmed | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| title_short | Дописи в тижневику «Село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| title_sort | дописи в тижневику «село» (1909–1911 рр.) як джерело розповсюдження ідей українства |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106607 |
| work_keys_str_mv | AT tkačenkoív dopisivtižnevikuselo19091911rrâkdžerelorozpovsûdžennâídeiukraínstva AT tkačenkoív notesintheweeklynewspaperselo19091911sasasourceofspreadingoftheukrainianideas |