Якої історії потребує сучасна Україна?

Стаття представляє собою роздуми автора над шляхами створення сучасного українського історичного наративу. Поштовхом до її написання став майже одночасний вихід у світ двох видань Павла Роберта Маґочія – англомовної «Ілюстрованої історії України» (Торонто, 2007 р.) та україномовної «Історії Україн...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український історичний журнал
Date:	2013
Main Author:	Плохій, С.М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2013
Subjects:	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106615
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Якої історії потребує сучасна Україна? / С.М. Плохій // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106615
record_format	dspace
spelling	Плохій, С.М. 2016-10-01T12:52:39Z 2016-10-01T12:52:39Z 2013 Якої історії потребує сучасна Україна? / С.М. Плохій // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106615 930.85 Стаття представляє собою роздуми автора над шляхами створення сучасного українського історичного наративу. Поштовхом до її написання став майже одночасний вихід у світ двох видань Павла Роберта Маґочія – англомовної «Ілюстрованої історії України» (Торонто, 2007 р.) та україномовної «Історії України» (Київ, 2007 р.). Подано ширший контекст європейського й українського історієписання впродовж кінця ХІХ – початку ХХІ ст. This article discusses alternative approaches to the construction of Ukrainian historical narrative. It deals, among other texts, with two recent works by Paul Robert Magocsi, the "History of Ukraine", which appeared in Ukrainian translation in Kyiv in 2007, and "Ukraine: An Illustrated History" (Toronto, 2007). These and other works of contemporary authors are discussed within a broad context of Ukrainian, European and North American historiography of the long twentieth century. Авторизований переклад з англійської мови – Сергій Біленький (Київ). Публікація в «Українському історичному журналі» має за основу статтю С.М.Плохія, уперше видану англійською мовою 2011 р. (див.: Plokhy S. Between History and Nation: Paul Robert Magosci and the Rewriting of Ukrainian History // Nationalities Papers: The Journal of Nationalism and Ethnicity. – 2011. – Vol.39. – №1), українською – у часопису «Критика» (див.: Плохій С. Між історією та нацією: Павло Роберт Маґочій і переосмислення української історії // Критика. – 2011. – Ч.9/10; пер. з англ. С.Біленького), а також у збірці, присвяченій П.Р.Маґочію (див.: Науковець, історик і громадський діяч: внесок Павла-Роберта Маґочія в наше розуміння України та Центральної Європи: Матеріали симпозіуму. – Ужгород, 2012; пер. з англ. В.Падяка) (прим. ред.). uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Якої історії потребує сучасна Україна? What Kind of History Needs Contemporary Ukraine? Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Якої історії потребує сучасна Україна?
spellingShingle	Якої історії потребує сучасна Україна? Плохій, С.М. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
title_short	Якої історії потребує сучасна Україна?
title_full	Якої історії потребує сучасна Україна?
title_fullStr	Якої історії потребує сучасна Україна?
title_full_unstemmed	Якої історії потребує сучасна Україна?
title_sort	якої історії потребує сучасна україна?
author	Плохій, С.М.
author_facet	Плохій, С.М.
topic	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
topic_facet	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
publishDate	2013
language	Ukrainian
container_title	Український історичний журнал
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	What Kind of History Needs Contemporary Ukraine?
description	Стаття представляє собою роздуми автора над шляхами створення сучасного українського історичного наративу. Поштовхом до її написання став майже одночасний вихід у світ двох видань Павла Роберта Маґочія – англомовної «Ілюстрованої історії України» (Торонто, 2007 р.) та україномовної «Історії України» (Київ, 2007 р.). Подано ширший контекст європейського й українського історієписання впродовж кінця ХІХ – початку ХХІ ст. This article discusses alternative approaches to the construction of Ukrainian historical narrative. It deals, among other texts, with two recent works by Paul Robert Magocsi, the "History of Ukraine", which appeared in Ukrainian translation in Kyiv in 2007, and "Ukraine: An Illustrated History" (Toronto, 2007). These and other works of contemporary authors are discussed within a broad context of Ukrainian, European and North American historiography of the long twentieth century.
issn	0130-5247
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106615
citation_txt	Якої історії потребує сучасна Україна? / С.М. Плохій // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT plohíism âkoíístoríípotrebuêsučasnaukraína AT plohíism whatkindofhistoryneedscontemporaryukraine
first_indexed	2025-11-24T18:25:26Z
last_indexed	2025-11-24T18:25:26Z
_version_	1850492083098353664
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №3 СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ҐРАНД-НАРАТИВ: ПІДХОДИ, КОНЦЕПЦІЇ, РЕАЛІЗАЦІЯ Як писав Е.Ренан, аналізуючи процеси націєтворення в Європі XIX ст.: «Засадничою передумовою для формування нації є хибне сприйняття історії»1. Нині багато істориків погоджуються з цією тезою та, шукаючи альтернати- ви національній історії, намагаються сприймати історію правильно. У цьому вони досить часто наражаються на серйозні перепони – і у власному професій- ному оточенні, і поза його межами. Спроба переконати східноєвропейських істориків полишити націона - льний підхід до історії своїх держав після десятиліть пригноблення національ- них наративів комуністичною владою може здатися такою ж дивакуватою іде- єю, як і гіпотетичні намагання змусити Л. фон Ранке відмовитися від своєї націоналістичної та державницької риторики після об’єднання Німеччини. Одначе сьогодні підстав сподіватися на розуміння східноєвропейських істори- ків істотно більше, ніж це було у випадку їхніх італійських і німецьких колеґ у * Плохій Сергій Миколайович – доктор історичних наук, професор департаменту історії Гарвардського університету (Кембридж, США) E-mail: plokhii@fas.harvard.edu Авторизований переклад з англійської мови – Сергій Біленький (Київ) * Публікація в «Українському історичному журналі» має за основу статтю С.М.Плохія, уперше видану англійською мовою 2011 р. (див.: Plokhy S. Between History and Nation: Paul Robert Magosci and the Rewriting of Ukrainian History // Nationalities Papers: The Journal of Nationalism and Ethnicity. – 2011. – Vol.39. – №1), українською – у часопису «Критика» (див.: Плохій С. Між історією та нацією: Павло Роберт Маґочій і переосмислення української історії // Критика. – 2011. – Ч.9/10; пер. з англ. С.Біленького), а також у збірці, присвяченій П.Р.Маґочію (див.: Науковець, історик і громадський діяч: внесок Павла-Роберта Маґочія в наше розуміння України та Центральної Європи: Матеріали симпозіуму. – Ужгород, 2012; пер. з англ. В.Падяка) (прим. ред.). 1 Renan E. What is a Nation? // Nationalism in Europe from 1815 to the Present: A Reader / Ed. S.Woolf. – London, 1996. – Р.48–60. УДК 930.85 С.М.Плохій * ЯКОЇ ІСТОРІЇ ПОТРЕБУЄ СУЧАСНА УКРАЇНА? Стаття* представляє собою роздуми автора над шляхами створення сучас- ного українського історичного наративу. Поштовхом до її написання став май- же одночасний вихід у світ двох видань Павла Роберта Маґочія – англомовної «Ілюстрованої історії України» (Торонто, 2007 р.) та україномовної «Історії України» (Київ, 2007 р.). Подано ширший контекст європейського й українського історієписання впродовж кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Ключові слова: наратив, П.Р.Маґочій, національна історія, багатоетнічна іс- торія, ідентичність, нація, кордон. Український історичний журнал. – 2013. – №3 Якої історії потребує сучасна Україна? 5 другій половині XIX ст. Зрештою, писати національну історію у сучасних умо- вах означає зміцнювати у східноєвропейській історіографії ізоляціонізм і про- вінційність, що їх накидали їй протягом десятиліть існування «залізної заві- си». Нові нації Східної Європи хочуть бути частиною об’єднаної Європи, а їхні молоді історики прагнуть знайти своє місце серед європейської та світової істо- ричної спільноти. Проте, як позбутися ґанджів сучасних історичних праць про країни Східної Європи? Ґанджів, спричинених десятиліттями існування тоталітарного режи- му, з одного боку, та байдужістю західних істориків до вивчення минулого без- державних націй, – з іншого? Нижче я розгляну можливості переписування, переформатування та реструктуризації східноєвропейських історичних нара- тивів, ставлячи у центр уваги історію України. Традиційна схема української історії Почнемо з того, якими є основні характеристики українського історич- ного наративу, витвору національних будителів кінця XIX та початку XX ст. Окреслюючи часові рамки української історії, тогочасний наратив описував українців як народ, давніший за росіян, і, відповідно, наділяв їх незапереч- ним правом на суверенний культурний та політичний розвиток без будь-яких перешкод із боку їхнього молодшого брата. Задля досягнення мети початок цього історичного наративу слід було відсунути якомога далі. У результаті на- ратив, вироблений відповідно до поточних наукових стандартів, озвучив пра- во українців на «присвоєння» Київської Русі. Такий підхід одразу зіштовхнув український наратив із традиційною російською історіографією, породивши між ними конфлікт, подібний до суперечок шведських і норвезьких істориків про етнічне походження варяґів. Територіально новий український наратив пов’язав історію православної України в межах Російської імперії з історією греко-католицької України в межах Австро-Угорської імперії (це звершення М.Грушевського цілком зіставне з конструюванням бельґійського історичного наративу, що його здійснив А.Піренн)2. Національний наратив розглядав українську історію як становлення укра- їнського народу в результаті низки злетів і падінь. Подібно до Г. фон Зібеля та інших тогочасних німецьких істориків, котрі витворили міф німецької нації як «приспаної красуні», пробудженої «поцілунком» визвольних воєн3, українські історики вірили та працювали заради «пробудження» своєї нації. Український наратив був телеологічним так само, як і російський, тільки його кінцевою ме- тою було не «возз’єднання російського народу», а емансипація «однієї з його частин» від пригноблення з боку іншої. 2 Про А.Піренна й творення ним бельґійського наративу див.: Koninckx Ch. Historiography and Nationalism in Belgium // Conceptions of National History: Proceedings of the Nobel Symposium 78 / Eds. E.Lönnroth, K.Molin, R.Björk. – Berlin, 1994. – P.34–48. 3 Із приводу німецької національної історіографії див.: Iggers G.G. Nationalism and Historiography, 1789–1996: The German Example in Historical Perspective // Writing National Histories: Western Europe since 1800 / Eds. S.Berger, M.Donovan, K.Passmore. – London, 1999. – P.15–29. Український історичний журнал. – 2013. – №3 6 С.М.Плохій Коли після 1991 р. панівною в українській історіографії стала національ- на парадигма, історіографічна українська нація нарешті здобула гору в істо- ріографічному змаганні з династіями, державами й домінуванням російської та польської націй4. Ця зміна перспективи усунула багато шкоди, заподіяної українцям у межах російсько- та польськоцентричного наративів, та чи вста- новила вона бажану справедливість відносно історії України як країни і як території? На це запитання доводиться дати переважно неґативну відповідь. У пере- бігу націоналізації української минувшини поза увагою залишилися не тіль- ки важливі аспекти територіальної та культурної історії, а й чимала кількість етнічних українців. Скажімо, ще за життя М.Грушевського його критикували за те, що він фактично замінив ранню модерну історію України історією ко- зацтва – без сумніву, важливого елементу тогочасного українського соціуму, який, однак, становив його меншість. Крім того, М.Грушевський звів історію XIX ст. до історії українського визвольного руху. Інтелектуальні та культур- ні течії, що не входили до національного проекту, який переймався проблема- ми виникнення, занепаду й відродження нації, було виведено поза його межі5. Відтак ані М.Гоголь, ані І.Рєпін – етнічні українці, які народилися в Україні – не потрапили до мейнстриму української національної історії. Тих, хто чинив опір національному рухові – наприклад, М.Юзефовича, ініціатора Емського указу (1876 р.), згідно з яким у Російській імперії було заборонено україномов- ні публікації, – включали до історичного наративу, однак лише в ролі зрадни- ків і лиходіїв. Із галицькими москвофілами та закарпатськими русинами по- водилися не краще. З іншого боку, очевидною була тенденція «українізувати» навіть ті групи та інституції, які ніколи не мали ідентичності, що її можна ви- значити як українську. Сучасні дослідження з приводу формування політич- них, культурних і національних ідентичностей на території нинішніх Росії, України та Білорусії вказують на загрозу приписування народним масам на- ціональних ідентичностей, яких тоді ще не існувало й котрі не було впрова- джено у свідомість населення принаймні до XX ст.6 Якщо національним наративом української історії охоплено навіть не всіх українців, що вже казати про інші етнічні групи. Як нещодавно зазна- чив А.Каппелер, неможливо написати історію державних інституцій, економі- ки, торгівлі або урбаністичних центрів України, зосереджуючи увагу лише на українцях7. Вони, безперечно, становили більшість у сільській місцевості, од- 4 Оцінки нинішнього стану історичної науки в Україні див.: Kasianov G. Rewriting and Rethinking: Contemporary Historiography and Nation Building in Ukraine // Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine / Eds. T.Kuzio, P.D’Anieri. – Westport, 2002. – P.29–46. 5 На деякі вади схеми М.Грушевського вказав свого часу Д.Багалій (див.: Багалій Д. Академік М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії (історико-критичний нарис) // Червоний шлях. – 1927. – №1. – С.160–217). 6 Про небезпеки такого підходу див. докл. у моїй книжці «Походження слов’янських націй» (Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus. – Cambridge, 2006). 7 Kappeler А. From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainian History // Ukraine as a Laboratory of Transnational History / Ed. G.Kasianov, Ph.Ther. – Budapest, 2009. – P.51–80. Український історичний журнал. – 2013. – №3 Якої історії потребує сучасна Україна? 7 нак у містах, де переважали росіяни, євреї, поляки та німці, були в меншості. З одного боку, було б нечесно стверджувати, що в українському національному наративі немає місця меншинам. Однак зазвичай їх зображували аґресорами, гнобителями та експлуататорами, у боротьбі з якими й народилася українська нація. Сьогодні можна відзначити певні позитивні зрушення в дослідженні та писанні багатоетнічної історії України. Ідеться, зокрема, про поступове усві- домлення того, що меншини слід включити в новий наратив української іс- торії – і не як «інших», а як складову колективного «ми», важливий елемент української історії, котрий відрізняв її від історії інших земель. Багатоетнічна історія України Першу серйозну спробу написати територіальну, багатоетнічну та мульти- культурну історію України зробив П.Р.Маґочій. Його велика, майже на 800 сто- рінок праця, уперше опублікована в 1996 р.8, стала альтернативою більш традиційному наративу О.Субтельного 1988 р.9, який в українському та ро- сійському перекладах не раз перевидавався в Україні, а в перші роки неза- лежності навіть використовувався як посібник в українських університетах. П.Р.Маґочій зумів написати історію України не тільки довшу, але й значно пов нішу, ніж О.Субтельний, знайшовши в ній місце особам і подіям, яких у традиційному наративі не було, хоча вони вельми важливі для розуміння ми- нулого й теперішнього України. Розділи та карти Маґочієвої «Історії України», присвячені народам Східної й Західної України, є наочним свідченням новизни його підходу до української минувшини. Ще більш показове у цьому контексті порівнян- ня його нещодавно виданої праці «Україна: ілюстрована історія» («Ukraine: An Illustrated History») з її далеким прототипом – «Ілюстрованою історі- єю України» М.Грушевського, опублікованою в 1911 р. Для прикладу мож- на взяти ілюстративний матеріал книжок М.Грушевського та П.Р.Маґочія до культурної історії Східної України XIX ст. Отже, обидві містять портрети І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша та М.Драгоманова серед інших українських діячів того часу. Проте П.Р.Маґочій виходить за межі українського національного руху та наративу М.Грушевського й додає портрети М.Гоголя, Баал Шем Това, Шолом-Алейхема, Ю.Б.Залеського та І.Ґаспринського10. Історичний наратив П.Р.Маґочія, без сумніву, багатший за наратив М.Грушевського і приділяє значно більше уваги багатоетнічній та мульти- культурній історії України, уводячи до неї персоналії з проросійською орієн- тацією, провідних представників єврейського, польського й кримськотатар- ського культурних відроджень в Україні. Зрозуміло, не слід випускати з 8 Magocsi P.R. A History of Ukraine. – Toronto, 1996. 9 Subtelny O. Ukraine: A History. – Toronto, 1988. 10 Пор.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Вінніпеґ, 1920. – С.488–505; Magocsi P.R. Ukraine: An Illustrated History. – Toronto, 2007. – P.155–69. Укр. вид.: Маґочій П.Р. Історія України. – К., 2007. – 640 с.; Його ж. Україна: Історія її земель і народів. – Ужгород, 2012. – 794 с. Український історичний журнал. – 2013. – №3 8 С.М.Плохій уваги, що Маґочієву «Ілюстровану історію України» від праці М.Грушевського відділяє майже сто років історії й розвитку української та світової історіогра- фії. Із погляду сьогодення, П.Р.Маґочій досяг кращих результатів, ніж його попередник. Проте чи означає це, що процес переписування української іс- торії та відновлення «історичної справедливості» завершився? Моя відповідь на це запитання, як уже можна було здогадатися, радше неґативна, аніж позитивна. Написання багатоетнічної історії України є, звісно, одним зі способів по- долати ґанджі національного наративу. Такий підхід, якщо його ширше за- стосувати в конкретно-історичних дослідженнях, дасть не тільки політичну, але й наукову користь. Він дозволить скласти істотно багатшу мозаїку україн- ської історії та в ідеалі замінити конфронтацію різних етнічних наративів їх співіснуванням. Однак написання багатоетнічної історії не означає вихід за рамки національно-етнічної парадигми. Це, радше, диверсифікація підходу, а не відмова від нього. Як зауважив А.Каппелер, багатоетнічний підхід має ті самі слабкі сторони, що й етнонаціональний, адже так само може впадати у примордіалізм, мислити в телеологічних термінах і марґіналізувати неетніч- ні групи та інституції. Аби підтвердити свою думку, укажу на небезпеку, пов’язану зі зведенням методології вивчення української історії до багатоетнічного підходу. Зрозуміло, приклад узято з праць П.Р.Маґочія. Переосмислення ним української історії в територіальних і багатоетнічних термінах щільно пов’язане з головним про- ектом його академічної кар’єри: висуненням та обґрунтуванням ідеї про те, що українці, чи, як уважає П.Р.Маґочій, русини, котрі населяють Закарпатську область сучасної України та прилеглі території Словаччини й Польщі, є чет- вертою східнослов’янською національністю. Переосмислюючи та переписую- чи українську історію, П.Р.Маґочій фактично підготував ґрунт для констру- ювання наративу, одночасно пов’язаного з українською історією й відмінного від неї – наративу карпаторусинської історії, котрому притаманні всі типові ознаки наративів етнонаціональних історій XIX – початку XX ст., зокрема й ук раїн ського. Його підвалиною є той самий примордіалістський підхід до про- цесу утворення нації, згідно з яким вони існували споконвічно, а те, що стало- ся з ними після польського повстання 1830 р. в Російській імперії та революції 1848 р. в Австро-Угорщині, позначило не початок націєтворення, а болісний процес пошуку національної ідентичності. Згідно з цією теорією, нації вже іс- нували – їм треба було лише знайти себе. Успішність застосування такого підходу до будь-якого історичного нарати- ву, написаного в етнонаціональних термінах, здебільшого залежить від того, чи зможе історик-який-став-націєтворцем знайти докази існування його нації з прадавніх часів. У випадку карпаторусинської історіографії, як і більшості інших, це стало непростим завданням. Національні будителі мали доводити існування окремого русинського етносу на Закарпатті попри величезний ма- сив історичних і лінґвістичних даних, які вказували на те, що предки карпато- русинів прийшли з території сучасної України та що аж до XVI ст. відбу- валася міґрація у цей реґіон з українських територій Галичини й Поділля. Український історичний журнал. – 2013. – №3 Якої історії потребує сучасна Україна? 9 Правила міфотворення вимагають, щоби кожна нація мала окреме походжен- ня. Відповідно, прагнення прихильників русинського національного проекту прив’язати витоки власного етносу до Київської Русі, право на яку вже заяви- ли потужніші російська та українська історичні міфології, не вписується у цю міфотворчу схему. Як можна зберегти назву, принесену до реґіону русинськими міґран- тами, і водночас заперечувати її зв’язок із руськими князями, котрі прине- сли її в Карпати? Це питання стало ключовим для русинського історично- го наративу. Непрофесійні історики та національні будителі XIX ст., такі, як М.Лучкай (Поп), вирішували цю проблему, стверджуючи, що візантійські автори називали місцевих жителів «русинами» ще задовго до виникнення Київської Русі. Дехто з однодумців М.Лучкая шукав витоки русинів у місцевій православній традиції, пов’язуючи її не з князем Володимиром Київським, а зі святими Кирилом і Мефодієм. Потребу в поясненні того, як святі могли поши- рювати православ’я майже за два століття до розколу християнської церкви та за чверть тисячоліття до того, як цей розкол почав впливати на релігійну си- туацію у Східній Європі, поклали на плечі наступного покоління націєтворців на чолі з П.Р.Маґочієм11. Здійснивши величезну роботу з деміфологізації традиційного нарати- ву української історії, П.Р.Маґочій одночасно потрапив у пастку традицій- ного карпаторусинського наративу. «Оскільки карпаторусини, – писав він у статті, опублікованій в “Енциклопедії історії та культури русинів”, – отрима- ли християнство на понад століття раніше, ніж Київська Русь, цілком віро- гідно, що вони використовували назву русини і їх називали русинами (лати- ною: Rutheni) навіть до початку русинської міґрації із півночі та сходу»12. Тобто П.Р.Маґочій пов’язує назву «Русь» із християнством і віднаходить цей зв’язок у леґендарному його прийнятті в реґіоні. Чому він це робить? Якщо наша ре- конструкція правил національного жанру в історієписанні коректна, то – зара- ди того, щоби злеґітимізувати міф русинського походження, який не може на- лежно функціонувати, допоки не позбудеться всіх зв’язків із рештою України, у тому числі з Києвом. До слова, цей міф робить карпаторусинів найстарішою християнською слов’янською нацією. Не кожна, навіть усталена, нація може похизуватися такою міфологією. Про що свідчить цей екскурс у галузь карпаторусинського міфотворення? Використання багатоетнічного підходу до української історії може допомогти написати кращий український історичний наратив, однак також несе у собі за- грозу замінити один наратив, покликаний утвердити домінування певної на- ції, багатьма схожими нaративами. Тому завдання нової української історіо- графії полягає не в тому, щоб урізноманітнити національну парадигму, а вийти за її межі. 11 Виклад цих думок див.: Makara M., Sharga M. Arguments for Recognizing the Nationality of the Indigenous Subcarpathian Rusyn People in Ukraine / Transl. E.Rusinko, P.R.Magocsi [Електронний ресурс]: http://www.rusynmedia.org/Documents/ZakObl/Arguments.pdf 12 Magocsi P.R. History // Encyclopedia of Rusyn History and Culture / Eds. P.R.Magocsi, I.Pop. – Toronto, 2002. – P.179. Український історичний журнал. – 2013. – №3 10 С.М.Плохій До нової історії України Останнім часом з’явилися цілком слушні пропозиції, зокрема й у збірці за редакцією Г.Касьянова та Ф.Тера «Україна як лабораторія транснаціональної історії»13, які постулюють, що проблеми, пов’язані з написанням національних і багатоетнічних історій, можна вирішити з допомогою транснаціональних під- ходів до історії України. У цій статті я розгляну лише один такий підхід, ко- трий здобуває дедалі більше прихильників в Україні та розглядає її як цивілі- заційний і культурний кордон. Тобто водночас як роздільну лінію і місток між Центральною та Східною Європою. Такий підхід успішно застосовували до історій інших країн Центральної та Східної Європи, зокрема Польщі й Угорщини. Водночас Україна вписуєть- ся у цю парадигму мабуть краще, ніж будь-яка держава реґіону, зважаючи на її розташування на перехресті не лише Східної та Центральної Європи, але й Східної Європи і Балкан, Середземномор’я та євразійських степів. В укра- їнській історіографічній традиції сприйняття України як культурного кор- дону між християнським Сходом і Заходом асоціюється з працями І.Лисяка- Рудницького та І.Шевченка14. Хоча історію України як багатоетнічної країни та культурного кордону ще не написано, українські історики уже почали рух у цьому напрямі. Їм сприяє в тому їхній досвід вивчення історії України як час- тини польських, російських чи османських територій, залежно від конкретно- го історичного періоду. Протягом своєї історії Україна була кордоном не лише різних держав- них утворень, а й – ще важливіше – різних цивілізаційних і культурних зон. Україна завжди була прикордонною зоною між євразійськими степами, де жили кочівники, і заселеними лісовими територіями. Київ, майбутню столицю України, засновано як прикордонний пост між цими двома світами. Боротьба за виживання зі степовиками та подальша колонізація степу – одна з найваж- ливіших тем української історії, хоч історія «рухливого кордону» України – міс- ця взаємодії держав, осілих поселенців і кочівників – так і не знайшла свого Ф.Дж.Тернера чи Г.Ю.Болтона15. Крим і північночорноморський реґіон, заселе- ні грецькими колоністами в античні часи, становили периферійну, але важливу частину Середземномор’я – територію, окреслену римськими limes, які збігають- ся, принаймні у випадку України, з північними кордонами середземноморських держав, у тому числі Османської імперії, та з сучасними північними межами 13 Див.: Ukraine as a Laboratory of Transnational History / Ed. G.Kasianov, Ph.Ther. – Budapest, 2009. 14 Rudnytsky I.L. Ukraine between East and West // Idem. Essays in Modern Ukrainian History. – Edmonton, 1987. P.1–10; Ševčenko I. Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. – Edmonton, 1996. Див. також: Яковенко Н. «Україна між Сходом і Заходом»: проекція однієї ідеї // Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С.360–364; Чорновол І. «Дике Поле» і «Дикий Захід»: Україна у світлі тези Тернера // Критика. – 2006. – Ч.4; Його ж. Середньовічні фронтири та модерні кордо- ни // Там само. – Ч.10. 15 Фредерік Джексон Тернер (1861–1932 рр.) – американський історик, автор теорії кордону (фронтир). Герберт Юджин Болтон (1870–1953 рр.) – американський історик, перший дослідник іспано-американського кордону (прим. ред.). Український історичний журнал. – 2013. – №3 Якої історії потребує сучасна Україна? 11 поширення ісламу. Прийнявши християнство від Візантії в 988 р., київські кня- зі опинилися на кордоні між східним і західним його відгалуженням, – це ще одна важлива лінія поділу у вітчизняній історії, яку ранньомодерні українські еліти намагалися стерти, просуваючи ідею об’єднання християнських церков. Століття прикордонної історії спричинили розмитість і фраґментованість української ідентичності. У той час, як кордони створювали й охороняли, аби роз- ділити людей, сусідні прикордонні території були зонами контакту, де відбували- ся економічні операції (законні та незаконні), змагання за лояльності та взаємо- дія ідентичностей16. Українське степове прикордоння стало місцем зарод ження особливої когорти степових мешканців – козаків – і відповідного типу ідентич- ності. У них зазвичай убачають затятих борців проти ісламу та кочівників степу. Проте в межах національного наративу української історії залишаєть ся непояс- неним те, чому козаки обрали собі тюркську назву, носили широкі шаровари, як і їхні вороги з Османської імперії, голили голови, як їхні кримсько татарські су- противники, і чому їх найвідоміший образ утілено на картинах у вигляді коза- ка Мамая, котрий сидить у позі Будди. Відповідь на ці питання досить проста. Козацтво не тільки зневажало державні кордони, постійно викликаючи голов- ний біль у своїх номінальних зверхників із Варшави та Москви, а й руйнувало кордони культурні, що розділяли степ і заселені території, християнство та іс- лам, польську шляхетську демократію й московську автократію17. Пробудження інтересу до історій імперій на Заході та в колишньому СРСР (свідченням чого – статті, опубліковані протягом останніх декількох років у казанському журналі «Ab Imperio»18) заохочує дослідників історії Ук- раї ни до використання порівняльних підходів. Вивчення української ми нув- шини дає унікальну можливість дослідити відносини між центром і пери- ферією, а також між різ ними периферіями, оминаючи центр імперії. Відома книжка А.Каппеле ра, в якій він розглядає багатоетнічну історію Російської імперії, спонукає до роздумів із приводу того, як історію українських земель під владою Москви та Санкт-Петербурґа можна краще зрозуміти в контексті порівняння з історіями інших неросійських етнічних груп у складі імперії19. Праця Т.Мартіна «Імперія позитивної дії» дозволяє ліпше усвідомити роль України у виробленні національної політики Радянського Союзу20. Студія Р.Шпорлюка заохочує дослідників піддати детальнішому аналізу вплив імпе- рій Габсбурґів, Романових та Османської на дальшу історію України21. 16 М. фон Гаґен нещодавно продемонстрував неабиякі переваги застосування парадигми при- кордоння до історії Східної Європи у цілому та України зокрема (див.: Hagen M. von. Empires, Borderlands, and Diasporas: Eurasia as Anti-Paradigm for the Post-Soviet Era // American Historical Review. – 2004. – Vol.109. – №2. – P.445–468). 17 Про стратегії козацьких провідників, які були змушені діяти в декількох світах одночасно, див.: Frick D. The Circulation of Information about Ivan Vyhovs’kyj // Harvard Ukrainian Studies. – 1993. – Vol.XVII. – №3/4. – P.251–278. 18 Див. сайт часопису: [Електронний ресурс]: http://net.abimperio.net/ru 19 Див.: Kappeler A. “Great Russians” and “Little Russians”: Russian-Ukrainian Relations and Perceptions in Historical Perspective. – Seattle, 2003 = The Donald W. Treadgold Papers in Russian, East European, and Central Asian Studies. – №39. – P.8. 20 Martin T. An Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923– 1939. – Ithaca, 2001. 21 Див.: Szporluk R. Russia, Ukraine and the Breakup of the Soviet Union. – Stanford, 2001. Український історичний журнал. – 2013. – №3 12 С.М.Плохій Зрозуміло, слід зробити ще дуже багато, щоби залучити українську історію до світового історичного наративу. Але є одна річ, якої не бракує українським історикам, це – наявність тем, завдяки яким вони можуть це зробити: чи йдеть- ся про історію двох світових воєн, чи революції 1917 р., чи історію комунізму, чи екологічну історію (в межах якої Чорнобиль є та залишиться надзвичайно важливою подією). Український історичний наратив після 1991 р. все ще да- лекий від ідеалу української історії як історії частини Європи, котрий сформу- лював М.Драгоманов у далекому 1891 р. Він, хоча наразі й охоплює всі пері- оди минулого України, але не завжди звертає увагу на те, що було важливим для М.Драгоманова: «Ріст і спад кількості населення, економіку, ідеї та зви- чаї всередині суспільства та держави, освіту, а також пряму та непряму участь українців усіх класів і культур у розвитку європейської історії та культури»22. Історію України слід переосмислити заради того, щоби подолати обмежен- ня, накладені на неї спочатку імперською, а потім національною парадигма- ми. Це дозволить інтеґрувати українське минуле в історію Східної Європи та всього континенту. Можна вірити в те, що майбутнє України – в Європі, од- нак її минуле має бути там, де воно справді відбувалося: посеред багатоманіт- ності світів, створених цивілізаційними та імперськими кордонами впродовж усієї історії території, яку ми сьогодні називаємо Україною. У тому, що україн- ська історія лише виграє, якщо буде уявлена поза рамками, у котрі її постави- ли імперська та національна парадигми, немає сумнівів. Методи, які сьогод- ні використовують у межах мікро- та макроісторичних досліджень, неодмінно зроблять українську минувшину повнішою та більш правдивою, розширивши її життєвим досвідом людей різних національностей, культур і політичних по- глядів, які населяли цю територію в минулому чи живуть тут сьогодні. Така нова історія України збагатить історію Східної Європи та Європейського суб- континенту і надасть їй нового забарвлення. 22 Цит. за: Plokhy S. Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History. – Toronto, 2007. – P.156. This article discusses alternative approaches to the construction of Ukrainian his- torical narrative. It deals, among other texts, with two recent works by Paul Robert Magocsi, the "History of Ukraine", which appeared in Ukrainian translation in Kyiv in 2007, and "Ukraine: An Illustrated History" (Toronto, 2007). These and other works of contemporary authors are discussed within a broad context of Ukrainian, European and North American historiography of the long twentieth century. Keywords: narrative, P.R. Magocsi, national history, multiethnic history, identity, na- tion, border.

Якої історії потребує сучасна Україна?

Institution

Similar Items