Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису»
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10690 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» / С. Конча // Український історичний збірник — 2009. — Вип. 12. — С. 284-293. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859801487118434304 |
|---|---|
| author | Конча, С. |
| author_facet | Конча, С. |
| citation_txt | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» / С. Конча // Український історичний збірник — 2009. — Вип. 12. — С. 284-293. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T15:12:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
V. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
ТА ІСТОРІОГРАФІЯ
284
Український історичний збірник, Вип. 12, 2009
Конча Сергій
(Київ)
СІМ АРГУМЕНТІВ НА КОРИСТЬ ДОСТОВІРНОСТІ
«ІОАКИМОВА ЛІТОПИСУ»
Серед, текстів, належність яких до літописної спадщини Давньої Русі, тривалий час
була і лишається предметом дискусії, найбільш знаменитим може бути названий Іоакимів
літопис (далі ІЛ)1. Приписуваний авторству першого новгородського єпископа Іоакима і
визнаний першим дослідником цього документу В. Н. Татищевим зразком майже
цілковито втраченої «донесторової» літописної традиції, літопис викликав навколо себе
суперечки, що не вщухають вже більше двох століть2. Описана В. Н. Татищевим майже
детективна історія здобуття і послідуючого таємничого зникнення рукопису, надзвичайна
оригінальність структури та змісту викладу, відсутність паралельних або близьких текстів,
які могли би підтвердити аутентичність бодай окремих фрагментів ІЛ, закономірно
викликають у дослідників обережно-скептичне ставлення до цього твору. Нерідко
вважається, що ІЛ є ретельно продуманою підробкою першої половини XVIII ст. Окремі
автори (серед них відмітимо Н. Карамзіна) приходили до висновку, що творцем
фальшивки навряд чи міг бути хтось інший, ніж сам В. Н. Татищев.
Проте, з іншого боку, авторитет В. Н. Татищева як серйозного й обережного
дослідника, вкупі з підкупаючою правдоподібністю окремих вказань ІЛ, продовжують
викликати у багатьох довірливе ставлення до ІЛ. Ряд вказань загадкового літопису і навіть
цитати з нього (достатньо згадати «Путята крести [Новгород] мечем, а Добриня
огнем»3) стали хрестоматійними і увійшли до підручників з історії. Унікальність тексту і
«детективні» обставини його віднайдення самі по собі не можуть бути доказом його
підробного характеру – згадаємо, що ті ж особливості притаманні й «Слову про Ігорів
похід», на користь достовірності якого (як давньоруського тексту) останнім часом
наведені вагомі аргументи4. Що стосується оригінальності повідомлень ІЛ, які часом
вступають у пряму суперечність з викладом «канонічної» версії давньоруської історії за
«Повістю минулих літ», то чимало подібного роду оригінальних, часом просто
дивовижних вказань та епізодів знаходимо, наприклад, також в Никонівському
літописному своді, в Новгородському Першому літописі, інших творах новгородської
традиції тощо. Отже, погляд на ІЛ, як на джерело заздалегідь недостовірне, не є
однозначним, а довірливе ставлення до цього твору ряду дослідників зовсім не
обов’язково відносити на рахунок недосвідченості або наівності останніх.
Попри те, що неодноразово вже наводилися аргументи на користь слушності та
історичної значущості інформації ІЛ, в цілому ситуацію з оцінкою твору, як можливого
історичного джерела, можна назвати «патовою»: при наявності діаметрально протилежних
думок щодо походження тексту, більшість фахівців, навіть визнаючи «небезнадійність»
певних повідомлень ІЛ, вважають за краще уникати використання його інформації в
конкретних побудовах і взагалі обходити цей твір стороною.
Немає сумніву, що рукопис, в якому за визначенням В. Н. Татищева містився Іоакимів
літопис, належав руці переписника (або ж автора) XVII – першої половини XVIII ст. Про
це зазначив сам В. Н. Татищев в своїй стислій характеристиці рукопису: «письмо новое, но
285
худое, склад старой, смешенной с новым, но самой простой и наречие новгородское»5.
Напочатку викладу ІЛ дається нарис легендарної передісторії слов’ян (або, точніше,
словен новгородських), який явно видає «освіченого» автора, назагал знайомого з
античними уявленнями про народи Причорномор’я і відповідає стилістиці, прийнятій у
хроністів та істориків XVI–XVII ст. Ці ознаки пізнього походження (пізньої редакції)
тексту наводять на думку, що сам «літопис» може бути нічим іншим як своєрідним
стислим «парафразом» давньоруської історії, виконаним якимсь начитаним монахом
одного з новгородських монастирів, що був знайомий як з літописами, так і з новітніми
польськими або литовськими історичними працями, можливо також стародавніми мапами,
на кшталт популярного в XV–XVI ст. атласу Птолемея6. Свій «конспект з історії»
освічений монах доповнив власними різноманітними здогадками, а деякі місця прикрасив
напівфантастичними легендами.
Подібне пояснення феномену ІЛ є досить поширеним7. Проте, неможливо повністю
ігнорувати ту обставину, що досвідчений знавець літописів В. Н. Татищев у відхиленнях
ІЛ від «норми» - себто канонічного «Несторового» викладу розвитку подій – побачив
ознаки того, що зміст ІЛ дійсно сягає незалежного від «Нестора» літописного викладу
початку ХІ століття. Справді – для компіляторів XVI–XVII ст. зовсім нехарактерним є
вигадування невідомих з писемних текстів подробиць і виправлення історичних подій за
власним бажанням. На користь позиції В. Н. Татищева свідчить, начебто, й те, що
унікальні подробиці тексту ІЛ виглядають надивовижу правдоподібними8. Але з іншого
боку, категоризм В. Н. Татищева щодо стастусу ІЛ у поєднанні з тією обставиною, що,
крім нього, більш немає свідків існування таємничого рукопису, дає підстави підозрювати
його самого в авторстві.
Останній погляд в найбільш рішучій формі висловив нещодавно О. П. Толочко, який
дійшов висновку, що «Іоакимівський літопис не існує поза працею самого
В. Н. Татищева»9. На думку дослідника, усі повідомлення ІЛ тією чи іншою мірою
слугують для підтвердження ідей і припущень В. Н. Татищева, висловлюваних ним в його
«Історії Російській», що і дозволяє безпомилково визначити його як автора «літопису».
Прикметним і, як побачимо далі, особливо вагомим для нас є висновок О. П. Толочка про
те, що ніхто, крім В. Н. Татищева, не зміг би написати такий досить непростий текст, яким
постає перед нами Іоакимів літопис (тим самим зникає гіпотетичний освічений монах-
літописець з Новгорода)10.
Уважний розгляд аргументації О. П. Толочка перекнує, однак, в тому, що його
«викриття» В. Н. Татищева засновано більше на логіко-апріорному підході, ніж на
конкретному встановленні фактів відповідностей між гіпотезами В. Н. Татищева та
повідомленнями ІЛ11. Подібного роду фактів виявляється зовсім небагато, а там де вони є,
віднаходяться паралелі і в інших літописних версіях, які, вочевидь, були основою для
побудов В. Н. Татищева і, звичайно, могли послугувати джерелом повідомлень ІЛ.
Останнє може вказувати на пізній (і вторинний) характер ІЛ, але доказом авторства
В. Н. Татищева означені відповідності й паралелі не можуть слугувати.
Що стосується другого висновку О. П. Толочка, згідно якого тільки В. Н. Татищев з
його науковим багажем міг у XVIIІ ст. скласти текст ІЛ, то він видається справедливим
лише в контексті погляду на ІЛ як на завідомий фальсифікат тієї доби (іншої можливості
О. П. Толочко просто не допускає). Якщо ж, спираючись на цілий ряд міркувань, ми
виключимо авторство В. Н. Татищева12, то другий висновок О. П. Толочка може
обернутися у «позитивному» (щодо претензії ІЛ на достовірність) ключі, адже виявиться,
що ніхто з істориків і письменників XVIIІ ст. (і більш ранніх часів відповідно) не міг
штучно створити текст ІЛ. Лишається, отже, виходити з того, що ІЛ розвивався за
286
звичайними законами формування літописних текстів, переживши низку редакцій, і
містить «нашарування» як зламу XVII–XVIIІ ст., так і, скажімо, XV століття13 і, вочевидь,
більш давніх часів.
Що могло би бути доказом того, що ІЛ може доносити до нас якісь крихти
достовірної інформації, які не були донесені іншими відомими нам літописами?
Сподівання віднайти рукопис, яким користувався В. Н. Татищев, на сьогодні можуть
вважатися абсолютно нереальними. Вкрай сумнівно, що буде знайдений якійсь давній
текст, паралельний ІЛ, який би підтвердив існування останнього «поза В. Н. Татищевим».
Та навіть якби щось таке і пощастило би знайти серед рукописної спадщини ХVIIІ–
ХІХ ст., це все одно не розвіяло би сумнівів і не припинило би дискусій щодо
достовірності і реальної цінності тексту ІЛ.
Справжнім доказом достовірності ІЛ (як і інших подібних текстів) могло би бути
вивірення його інформації на основі даних, фактологічна основа яких не підлягає сумніву і
які не могли бути відомі в XVII–ХVIIІ ст., у тому числі такому знавцеві як В. Н. Татищев.
Як вже говорилося вище, такі дані є і відповідні верифікації проводилися14. Нижче ми
спробуємо узагальнити найбільш переконливі аргументи, які висувалися на користь
слушності інформації ІЛ, і доповнити їх новими даними і спостереженнями.
1. Археологічними розкопками в Новгороді в районі, примикаючому до узбережжя р.
Волхов були виявлені сліди досить значної пожежі кінця Х ст.: дендрохронологічні дати
вказують на те, що пожежа сталася безпосередньо перед 989–991 рр. Провідний дослідник
історії Новгорода В. Л. Янін зіставив ці дані з вказаннями ІЛ, де описується повстання
невдоволених насильницьким охрещенням новгородців проти посланих Володимиром
воєвод. Воєводи Путята і легендарний вихователь Володимира Добриня карають
новгородців: «...на разсвитании Добрыня ... повеле у брега некие домы зажесчи, чим
люди паче устрашени бывше, бежаху огнь тушити» (очевидно пожежа мала бути
значною, адже недаремно Добриня запам’ятався як «хреститель вогнем»). Як вважає
В. Л. Янін, археологічно виявлена пожежа сталася саме в тому місці, на яке вказав Іокимів
літопис і саме в тому (989) році, коли (згідно з іншими літописами) мало відбуватися
охрещення новгородців15. Є підстави вважати, що мешканці деяких згорілих садиб
загинули, оскільки на місці будівель знайдені два монетних скарби, датовних кінцем Х ст.
Останнє корелюється з вказанням ІЛ, що в Новгороді була тоді «січа зла»16 - Володимир
запалив доми новгородців саме для того, аби відволікти їхніх власників від участі у
збройному протистоянні.
Ці дані дозволили В. Л. Яніну зробити наступний висновок щодо ІЛ: «Думаю, что эти
наблюдения подтверждают реалистическое существо повести о крещении новгородцев [...]
Наличие в повести отдельных реалистических деталей, находящих археологическое
подтверждение, позволяет считать, что её возникновение [...] опиралось на какую-то
достаточно устойчивую древнюю традицию»17.
2. На відміну від інших літописних версій, що вказують на отримання Руссю при
Володимирі християнських вчителів і церковних ієрархів безпосередньо з Візантії, в ІЛ
відзначено значну посередницьку роль Болгарії: «Царь же болгорский Симион присла
иерей учены и книги довольны», «...и прислаша митрополита Михаила, мужа велми
ученаго, болгарина сусча, с ним 4 епископы и многи иереи, диакони и демественники
от славян»18. Ці, здавалося б, мало забезпечені фактами вказання на щільні контакти з
Болгарією в період християнизації знаходять усе більшу підримку в світлі досліджень
останнього століття.
Ще у 1913 р. М. Д. Присьолков, звернувши увагу на ряд суперечностей в літописних
розповідях про Володимирове хрещення і спершись на різноманітні непрямі вказання з
287
літописів, візантійських і східних джерел, дійшов висновку, що церковна ієрархія була
отримана наприкінці 980-х років саме з Болгарії і певний час підкорялася не
константинопольській патріархії, а болгарський митрополії в Охриді19.
Вивчення болгарських культурних впливів на розвиток християнських традицій Русі
засвідчує їх, без перебільшення, виняткове значення. Болгарське посередництво виразно
прослідковується в літературі, архітектурі, живописі, музиці тощо20. Ці впливи виразно
постають вже на самих ранніх етапах розвитку християнства. В літописанні, на думку
ряду дослідників, певний час домінувала система літочислення прийнята
винятково в Болгарії21.
На непересічне значення болгарських культурних впливів на Русь у перші роки після
прийняття нею християнства яскраво вказують результати археологічного дослідження
головної руської церкви того періоду – церкви Богородиці (Десятинної), збудованої в
Києві у 990–995 рр. Ще в 1960-х роках було вказано на певні аналогії між Десятинною
церквою і принципами болгарської церковної архітектури Х ст.22 Останнім часом, завдяки
новому етапу дослідження пам’ятки, з’явилися нові незаперечні підвердження цьому.
Сучасні дослідники зазначають: «Найбільш близькі до Десятинної церкви пам’ятки
І болгарського царства (Пліскa, Преслав, Охрід), що будувалися не набагато раніше її. [...]
Про вірогідний болгарський слід в історії будівництва Десятинної церкви може свідчити і
напис «ÙÍ» на плінфі. Навряд чи серед перших київських плінфоробів були письменні,
що вільно писали на плінфі. Але це міг зробити майстер з Болгарії. На болгарські витоки
деяких майстрів, що будували Десятинну церкву, вказують і полив’яні плитки підлоги. На
той час полив’яна кераміка для прикраси споруд у християнському світі
використовувалась лише в Болгарії – преславська школа»23.
Враховуючи, що Десятинна церква Богородиці будувалася саме як центральний,
соборний храм Русі, виразний «болгарський слід» в ній є вельми красномовним.
На думку М. Д. Присьолкова, в 1030-х роках на зміну болгарським чільникам
церковної організації Русі приходять представники Константинополя. У зв’язку з цим,
історія Володимирова хрещення піддається певному «цензоруванню», а «болгарський
період» в історії руської церкви цілеспрямовано піддається забуттю, практично не
знайшовши висвітлення в літописанні24. Отже, виходить, що тільки Іоакимів літопис
зберіг правдивий, хоча і дуже лаконічний відгомін тих подій.
3. Згідно з ПМЛ та іншими літописами, першою в списку дружин Володимира І
фігурує донька полоцького князя Рогнідь, «здобута» Володимиром близько 978 – 979 рр.
Але ІЛ називає перед Рогніддю Олову, «княжну варязьку»25, з інших літописних версій
взагалі невідому. Згідно з ІЛ, Олова була матір’ю старшого сина Володимира Вишеслава,
який згадується в ПМЛ під 988 р. теж як старший син, що був посаджений у Новгороді,
але помер ще за життя батька.
Ісландські джерела («Сага про Олава Трюгвасона») повідомляють про дружину
Володимира на ім’я Аллогія, яка згадується в подіях, що мали відбуватися близько 977–
978 рр., імовірно в Новгороді26. В. Н. Татищев, мимохідь згадавши скандинавську
традицію про гардського конунга Вальдемара (= Володимира) і Аллогію, ототожнив
останню з Ольгою, Володимировою бабусею27. Сучасні автори також не сумніваються в
тому, що на образ Аллогії дуже вплинули давньоруські спогади про «наймудрішу з
людей» княгиню Ольгу28. Однак Аллогія не просто згадується сагою як дружина
Вальдемара і мудра жінка, але й відіграє активну участь в сюжеті, при цьому нічим не
нагадуючи своїми діями відому з літописів діяльність Ольги. Отже, вельми ймовірно, що в
Аллогії мав бути ще один прототип, ближчий у часі до описуваних сагою подій, а у
288
творців саги мали бути якісь підстави для зближення постатей бабці Володимира та однієї
з його дружин.
Імовірною основою для такого зближення могла послугувати близькість імен в разі,
якщо серед дружин Володимира була жінка, ім’я якої могло асоціюватися з іменем Ольги.
Згадана в ІЛ Олова, яка, будучи «попередницею» Рогніді, фактично збігається з
легендарною Аллогією в часі, найкраще підходить на цю роль. Те, що Володимир повинен
був мати законну дружину ще до того, як одружився (також і) на Рогніді, підтверджується
старшинством Вишеслава, який не був сином Рогніді, і про матір якого в ПМЛ не сказано
нічого певного. Те, що першою дружиною Володимира, з якою він одружився між 972 і
977 роками, найімовірніше, мала бути саме варяжка, випливає з вказання літописів на
перебування у ці роки князя «за морем», звідки він прибув на Русь з варягами.
Думка про тотожність Олови ІЛ з Аллогією, звичайно, не є новою29. Т. Н. Джаксон
приписує авторство цієї ідеї В. Н. Татищеву, що знову ж кидає підозру на останнього як на
автора ІЛ. Але в дійсності справа обстоїть дещо інакше. На вказаних Т. Н. Джаксон
сторінках «Истории Российской» зовсім не йдеться про підтвердження сагою даних ІЛ або
навпаки. Натомість ми знаходимо там досить дивну фразу: «Владимир, по сказанию
Иоакима, будучи в Варягах женился, но на чьей дочери и как звали не показано, токмо от
нея сына старшего Вышеслава сказал, а Нестор оного от Рогнеды полоцкой
рожденного»30. Насправді, в тексті ІЛ не приведено вказань на одруження Володимира за
морем, тоді як ім’я і походження його старшої дружини, матері Вишеслава, якраз
зазначені. ПМЛ, в усякому разі кращі списки, не називають Вишеслава сином Рогніді; про
очевидну суперечність подібної можливості зазначає тут же і сам В. Н. Татищев31.
Попри всі ці дивовижні накладки, В. Н. Татищев: а) не говорить про тотожність
Олови і Аллогії, б) не відмовляється від заявленого в 1-му томі припущення про
тотожність Аллогії з Ольгою.
Можна, звичайно, припустити, що В. Н. Татищев навмисно видає з себе
«незацікавлену особу», водночас незгарбно підштовхуючи читача до думки про
підтвердження вказань «зконструйованого» ним псевдо-літопису незалежним джерелом.
Але виникає питання: для чого поважному історику потрібна була ця заплутана «гра у
піжмурки» з читачем, якщо можна було просто внести до «псевдо-літопису» потрібні
вказання, а в належному місці удати своє нейтральне до них ставлення?
А головне, слід мати на увазі, що В. Н. Татищев був досить поверхньо (звичайно, з
точки зору наших сучасних знань) знайомий зі скандинавськими джерелами32, він не міг
достеменно знати, що імені Аллогія зовсім немає в скандинавському іменослові, натомість
Олова (або Алов) було дуже поширеним жіночим іменем в епоху вікінгів. Напрочуд вдала
трансформація унікального книжного імені в бік реальної форми мала би свідчити про
гідну подиву інтуіцію автора. В контексті ж інших наведених тут обставин «аргумент
Олови» перетворюється на ще один аргумент на користь ІЛ.
4. ІЛ розповідає про війну Володимира з «князем ляхов и ленчан» Месчем (= Мещем
?)33, який явно відповідає першому історичному польському князю Мешку І, відомому
також як Мечислав І. В. Н. Татищев не сумнівається, що саме «Мечислав» є повною
формою відносно ширше вживаного «Мешко» і використовує у своєму історичному
викладі саме її34. Проте, на сьогодні можна вважати встановленим, що ім’я «Мечислав» є
штучним конструктом, який увійшов до загального вжитку у XV ст. з подачі Яна
Длугоша. Відомий, переважно, з німецьких джерел Х – ХІ ст., Мешко І виступає там як
Mesico, Mesco, Misico, Mysco і под.35 На думку ряду дослідників, найбільш імовірною
повною формою зменшувального «Мешко» (пол. «Mieszko») є прасл. *Mьstislavъ =
польське Msćislaw, що відбито в джерелах також як Misćezlaus тощо36. Первинно
289
зменшувальна форма імені мала би виглядати в такому разі як *Mьsć-ьko. За умови
відсікання суфіксу (що могло бути зумовлено нормами вульгати), ця форма буде фактично
збігатися з тією формою імені, що дає ІЛ37.
Отже, якщо Мешко насправді був *Mьstislavъ’ом, ІЛ виявлявся би у відображенні
цього імені точнішим за інші джерела.
5. В розповіді ІЛ про війну Святослава на Балканах читаємо: «По смерти Ольги
Святослав пребываше в Переяславцы за Дунаем [...] не единою побеждая, последи у
стены долгия все войско погуби»38. Вказання на якусь «довгу стіну», про яку немає мови
ані в літописах, ані у візантійських істриків, неодноразово привертало увагу.
В. Н. Татищев не втримався від зауваження: «Какая сия стена и где, описания я не
нахожу». В. І. Вишегородцев вказував на збудовані напочатку VI ст. у 50 кілометрах від
Константинополя оборонні споруди, що так і звалися Довгі стіни, вони відокремлювали
півострів, на якому розташовано місто, від континенту. Те, що війська Святослава
доходили сюди підтверджується вказанням ПМЛ: «За малом бе не дошел Царяграда».
Унікальність повідомлення ІЛ про довгі стіни на Балканах, на думку автора, має свідчити
на самобутність і слушність вказань цього документу і, відповідно, засвідчувати вагомість
його як історичного джерела39.
Натомість О. П. Толочко перетворює це повідомлення на аргумент contra. Згадки
Довгих стін поблизу Константинополя так часто трапляються у візантійських авторів,
зазначає він, що не знати про них В. Н. Татищев просто не міг. Підкреслено розгублена
фраза історика: «Какая сия стена и где...» – видає бажання заплутати читача і відвести від
себе підозри40.
Цінність обох спостережень нівелюється, однак, тим, що про «погублення»
Святославом війська в околицях Константинополя не говорить жодне джерело. Якщо
вірити Леву Диякону, основні поразки і справді важкі втрати руси понесли на Нижньому
Дунаї, в районі Преслава і Дористола, де вони оборонялись від військ імператора Іоанна
Цимісхія41. Інформація літописів також вказує на те, що перелам у війні стався під час дій
в районі Переяславця і Доростола на Дунаї.
У зв’язку з цим, варто звернути увагу на опис арабського автора Аль-Масуді (перша
половина Х ст.) країни Бурджан (Дунайської Булгарії): «Країна Бурджан має 20 днів у
довжину і 30 днів у ширину. Область Бурджан оточена терновим забором, в якому
містяться дірки, на кшталт дерев’яних вікон, забор цей нагадує стіну при каналі»42.
Йдеться явно про дерев’яно-земляні укріплення на кордонах, подібні до тих, які були
збудовані при Володимирі на південному порубіжжі Русі. «Область Бурджан», очевидно,
має відповідати первинному осередку тюрків-протоболгар по обидві сторони Нижнього
Дуная. Наявність в цьому регіоні (зокрема, в Добруджі) довгих земляних укріплень-валів
відмічається сучасними дослідниками43. Частково ці укріплення сягають захисних
споруджень римського часу («Траянових валів»), але, разом з тим, археологічно
встановлена співвіднесеність частини цих захисних ліній з періодом розквіту
Болгарського царства у ІХ – Х ст., коли вони могли бути збудовані болгарами у зв’язку зі
зростанням загрози з боку степів44.
Судячи з географії останніх битв «росів» Святослава з візантійцями, вони
відбувалися десь неподалік згаданих укріплень-валів. Вали, вочевидь, доповнювалися
дерев’яними заборолами і цілом могли бути охарактерізовані очевидцями як
«довгі стіни» (про що, власне, говорить і Масуді).
В. Н. Татищев не знав праці Аль-Масуді і, відповідно, не міг знати про те, що на
кордонах Болгарії у ІХ–Х ст. існували потужні засічні лінії. Тим більше здогад про
290
«довгі стіни» на місці загибелі Святославого війська не міг би прийти в голову
компілятору монаху.
6. Згідно з Іоакимовим літописом, до того як столицею півічних словен став Новгород
(що відбулося з приходом Рюрика), головним їхнім осередком був «град» Славенськ:
«Славен князь... иде к полуносчи и град великий созда, во свое имя Славенск
нарече»45. У подальшому викладі це місто фігурує як «Великий град». При всій очевидній
легендарності цієї інформації, невідомий з «авторитетних» джерел Великий град
Славенськ, знаходить дивовижну паралель в знаменитій східній темі про «три центри
русів» – Славію, Куявію і Артанію. Країна Славія арабських джерел, що одностайно
ідентифікується дослідниками з областю ільменських словен, має своє головне місто, яке
зветься Сла.а, Салау, Салав46. Враховуючи, що основа популярного у східних авторів
переказу про «три центри», може сягати другої половини ІХ ст.47, не можна не відмітити
фактичного збігу легендарної інформації ІЛ з цілком заслуговуючим на довіру
східним джерелом.
Щоправда, місто Славенськ (Словенеск) в якості найдавнішого центру словен
(словенів і русів) і попередника Новгорода зустрічається також в легендарно-
літературному «Сказании о начале земли русской» - відомій у багатьох списках пам’ятці
XVII ст. новгородського походження48. Відтак, не можна виключати, що укладач ІЛ
запозичив свій образ давньої північної столиці саме звідти. Але навіть якщо інформація ІЛ
в цьому разі є вторинною, збіг легендарної новгородської традиції про Славенськ зі
східними згадками про столицію Славії Салав все одно лишається. Відповідно, ми можемо
зробити висновок, що представлена в «Сказанні...» традиція має в собі певне історичне
зерно, що сягає вельми глибокого коріння. Останнє, у свою чергу, підвищує шанси на
достовірність Іоакимова літопису, як вірогідного прояву тієї ж таки традиції.
7. Неодноразово зверталася увага на використанні в ІЛ давньоскандинавських
географічних найменувань: Городорик (= Garđarikki, Русь), Гунигар (= ? Kaenugarđr, Київ),
Бярмия (= Bjarmaland), Колмогард (= Holmgarđr, Новгород). На думку норвезького
науковця Б. Клейбера, яку підтримав також С. Н. Азбелев49, вживання цих назв вказує на
те, що серед джерел компілятивного твору, відомого нам як ІЛ, були усні перекази
скандинавів, багато яких постійно мешкалили в Новгороді, Пскові тощо.
Теоретично, звичайно, назви ці міг включити до вигаданого псевдолітопису і автор
XVIII ст., зокрема В. Н. Татищев, який був знайомий зі згаданими назвами завдяки працям
скандинавських істориків. Але слід враховувати, що будучи досвідченим знавцем
літописання, В. Н. Татищев не міг не розуміти, що фігурування в давньоруському тексті
не знаних руським книжникам скандинавських назв відразу ж викличе величезні підозри
щодо «давньоруськості» такого тексту.
Привертає увагу, що назву «Колмогард» в ІЛ вжито зовсім не в тому значенні, в
якому скандинавські джерела знають Holmgarđr50. В ІЛ ця назва означає якесь священне
місце, де мешкають віщуни і куди прибуває словенський старійшина Гостомисл для
отримання пророцтв і принесення жертви богам51. Це несподіване і, здавалося б, зовсім
фантастичне трактування Колмогарда-Гольмгарда знаходить задовільне пояснення в світлі
археологічних даних. Сучасні розкопки виявили поблизу північного узбережжя озера
Ільмень гніздо поселень з шарами першої половини – середини ІХ ст. (часом, на який мали
би припадати описані в ІЛ події)52. На думку одного з авторів розкопок Є. Н. Носова, саме
за цими поселеннями, околиці яких навесні регулярно заливала повінь, первинно
закріпився термін Holmgarđr, який в перекладі означає «острівний двір (двори)»53. На
думку Т. Н. Джаксон, назва Holmgarđr є переосмисленням незасвідченої слов’янської
назви *Хълмъ-городъ, яка відносилася до Рюрикова городища при витоці р. Волхов
291
з Ільменя54. В обох випадках «первинний Гольмгард» опиняється в безпосередній
близькості до Перині – згаданого в новгородських джерелах і засвідченого нині
археологічно язичницького святилища на оз. Ільмень55. Археологічні дослідження виявили
на місці Перині, як і на навколишніх поселеннях, шари ІХ ст.56
Зі сказаним чудово корелюється згадки «Сказания о начале русской земли» про
«волховный городок», що був збудований «полуночных мечтаний ради» в місці «зовомом
Перыня»57. Імовірно, саме район Перині і був тим пристанищем віщунів, куди прибув
Гостомисл для моління і тут же сучасні дослідники розміщують «первинний Гольмгард».
Навряд чи, слід наголошувати наскільки маловірогідною є імовірність інтуітивної
здогадки книжника XVIII ст. про те, що «Гольмгард» у ІХ ст. був ще не Великим
Новгородом (яким він виступає у сагах), а саме язичницьким капищем, або ж
розташованим поряд «городком».
* * *
Наведені вище спостереження свідчать про перспективність подальшого вивчення
Іоакимова літопису, як імовірного історичного джерела епохи Давньої Русі.
1 Татищев В. Н. История российская. – Т. 1. – М. – Л., 1962. – С. 107–114.
2 Про їхню історію: Лавровский П. А. Исследование о летописи Якимовской // Учёные записки
второго отделения Императорской Академии наук. – СПб., 1856. – Кн. 2. – Вып. 1. – С. 75–
93; Линниченко Н. А. Краледворская рукопись и Иоакимовская летопись // Журнал
министерства народного просвещения. – 1883. – Октябрь. – С. 247–257; Толочко А. “История
Российская” Василия Татищева: источники и известия. – М. – К., 2005. – С. 196–205;
Азбелев С. Н. Устная история в памятниках Новгорода и новгородской земли. – СПб., 2007. –
С. 6–34.
3 Татищев В. Н. История... – С. 113.
4 Зокрема: Зализняк А. А. «Слово о полку Игореве»: взгляд лингвиста. – М., 2004.
5 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 107.
6 Звідси взятий, вочевидь, «Бастарн на Дунаї»: Татищев В. Н. Вказ. праця. – С. 108.
7 Gorlin M. La Chronique de Joachim // Revue des études slaves. – Paris, 1939. – T. 19. – P. 40–51;
Шамбинаго С. К. Иоакимовская летопись // Исторические записки. – 1947. – Т. 21. – С. 254–
270; Гольдберг А Л. Легендарная повесть XVII века о древнейшей истории Руси // Вспо-
могательные исторические дисциплины. – Л., 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 62; Алексеев В.
Фольклорный первоисточник Новгородской традиции XVII века // Проблемы
источниковедения и политической истории. – М., 1995.
8 Пор., зокрема: Лавровский П. А. Указ. соч. – С. 123–157; Азбелев С. Н. Указ. соч. – С. 24–28;
Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях. – М., 2001. – С. 345.
9 Толочко А. Указ. соч. – С. 245 і вище.
10 Толочко А. Указ. соч. – С. 241.
11 Азбелев С. Н. Указ. соч. – С. 30–31; Конча С. В. Чи існує Іоакимів літопис? // Український
історичний журнал. – № 2. – 2007. – С. 178–181.
12 Линниченко Н. А. Указ. соч. – С. 257; Конча С. В. Вказ. праця. – С. 182.
13 Пор.: Янин В. Л. Летописные рассказы о крещении новгородцев (о возможном источнике
Иоакимовской летописи) // Русский город. Исследования и материалы. – М., 1984. – Вып. 7.
– C. 56.
14 Янин В. Л. Указ. соч. – C. 49–56; Вышегородцев В. И. Иоакимовская летопись как историко-
культурное явление. Автореф. дисс... канд. нст. н. – М., 1986 (див. також: Азбелев С. Н.
Вказ. праця. – С. 24–28).
15 Янин В. Л. Указ. соч. – C. 54–55.
16 Там само. – С. 55.
17 Там само. – С. 56.
18 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 112.
292
19 Приселков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Кивкской Руси Х–ХІІ вв. –
СПб., 1913. Див. також: Введение христианства на Руси. Сборник научных трудов. – М.,
1988. – С. 154–169; Пор.: Азбелев С. Н. Вказ. праця. – С. 26.
20 Див. зокрема: Рогов А. И. Культурные связи Киевской Руси с другими славянскими
странами в период её христианизации // Принятие христианства народами Центральной и
Юго-Восточной Европы и крещение Руси. – М., 1988. – С. 209–220.
21 Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания – М., 1977. – С. 277–292.
22 Холостенко М. В. З історії зодчества Давньої Русі Х ст. // Археологія. – Т. ХІХ. – Київ, 1965.
– С. 76–77, 82.
23 Івакін Г. Ю., Іоаннісян О. М. Перші підсумки вивчення Десятинної церкви у 2005–2007 роках
// Дьнєслово. Збірка праць на пошану дійсного члена НАН України П. П. Толочка. – К.,
2008. – С. 210–211.
24 Введение христианства... – С. 163–164.
25 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 113.
26 Джаксон Т. Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – М., 1993. – С. 133–136 и
далее. Её же. Четыре норвежских конунга на Руси. – М., 2000. – С. 17, 27.
27 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 306.
28 Джаксон Т. Н. Исландские... – С. 186–187.
29 Джаксон Т. Н. Указ. соч. – С. 187. Пор. також Махновець Є. Л. Літопис руський за Іпатським
списком. – К., 1990. – С. 48, прим. 9.
30 Татищев В. Н. История российская. – Т. 2. – М. – Л., 1963. – С. 225–226.
31 Там само. – С. 226.
32 Пор. Татищев В. Н. Указ. соч. – Т. 1. – С. 292–309.
33 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 112.
34 Татищев В. Н. Указ. соч. – Т. 2. – С. 64.
35 Зокрема: Urbanczyk S. Mieszko // Slownik starożytnosći slowianskich. – Wroclaw, etc. – T. 3, cz
1. – S. 248.
36 Куник А., Розен В. Известия Ал-Бекри и других авторов о Руси и славянах. – СПб., 1878. – С.
96–97; Urbanczyk S. Idem.
37 Крім того, щодо співвідношення *Mьsti(-slavъ) із очікуваним Мещ можна вказати âhñòü -
âhùèé тощо.
38 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 111.
39 Див. про це: Азбелев С. Н. Указ. соч. – С. 25.
40 Толочко А. Указ. соч. – С. 221.
41 Диакон Лев. История. – М., 1988. – С. 68–82.
42 Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. – С. 126.
43 Gajewska H. Trajana waly // Slownik starożytnosći slowianskich. – Wroclaw, etc. – T. 6. – S. 125;
Чорній В. Історія Болгарії. – Львів, 2007. – С. 43.
44 Припускається навіть, що деякі вали були побудовані саме у зв’язку з болгаро-
візантійськими війнами у другій пол. Х ст.: Gajewska H. Idem.
45 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 108.
46 Новосельцев А. П. Восточные источники о славянах и Руси VI–IX вв. // Древнерусское
государство и его международное значение. М., 1965. С. 416–417.
47 Новосельцев А. П. Там же. – С. 408; Коновалова И. Г. Ал-Идриси о странах и народах
Восточной Европы. – М., 2006. – С. 232.
48 Гольдберг А. Л. Легендарная повесть... – С. 50–62; Алексеев В. Фольклорный
первоисточник...
49 Kleiber B. Nordiske spor i en gammel russiske kronike // Maal og Minne. Oslo, 1960. Heft. 1–2. –
S. 70; Азбелев С. Н. Указ. соч. – С. 19 – 20.
50 Див. щодо цього: Джакон Т. Н. Austr I Görđum. Древнерусские топонимы в древне-
скандинавских источниках. – М., 2001. – С. 83–103.
51 Татищев В. Н. Указ. соч. – С. 110.
52 Носов Е. Н. Новгород и новгородская округа ІХ–Х вв. в свете новейших археологических
данных (к вопросу о возникновении Новгорода) // Новгородский исторический сборник. –
User
293
Вып. 2 (12). – 1984. – С. 31–33; Носов Е. Н. Плохов А. В. Новые исследования в Ильменском
Поозерье // Ладога и её соседи в эпоху Средневековья. – СПб., 2002. – С. 159–180.
53 Носов Е. Н. Новгород... – С. 33.
54 Джакон Т. Н. Austr... – С. 90–92.
55 Седов В. В. Древнерусское языческое святилище в Перыни // Краткие сообщения института
материальной культуры. – М., 1953. Вып. L. – C. 92–93.
56 Носов Е. Н. Плохов А. В. Новые исследования... – С. 170 – 177.
57 Полное собрание русских летописей. – Т. ХХVIІ. – М.–Л., 1962. – С. 138; Т. ХХХІ. – М.,
1968. – С. 12.
User
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-10690 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0008 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:12:44Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Конча, С. 2010-08-04T16:03:03Z 2010-08-04T16:03:03Z 2009 Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» / С. Конча // Український історичний збірник — 2009. — Вип. 12. — С. 284-293. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. XXXX-0008 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10690 uk Інститут історії України НАН України Джерелознавство та історіографія Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» Article published earlier |
| spellingShingle | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» Конча, С. Джерелознавство та історіографія |
| title | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» |
| title_full | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» |
| title_fullStr | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» |
| title_full_unstemmed | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» |
| title_short | Сім аргументів на користь достовірності «Іоакимова літопису» |
| title_sort | сім аргументів на користь достовірності «іоакимова літопису» |
| topic | Джерелознавство та історіографія |
| topic_facet | Джерелознавство та історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/10690 |
| work_keys_str_mv | AT končas símargumentívnakoristʹdostovírnostííoakimovalítopisu |