«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст
Розглядаються політичні й соціальні передумови Ніжинської ґенеральної ради 1663 р. Аналізуються програми головних претендентів на булаву гетьмана Лівобережної України і способи їх представлення. З’ясовується роль російської влади в розгортанні боротьби за гетьманський уряд, виокремлюються чинники...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106920 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 78-111. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859956641103872000 |
|---|---|
| author | Горобець, В.М. |
| author_facet | Горобець, В.М. |
| citation_txt | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 78-111. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядаються політичні й соціальні передумови Ніжинської ґенеральної ради
1663 р. Аналізуються програми головних претендентів на булаву гетьмана
Лівобережної України і способи їх представлення. З’ясовується роль російської
влади в розгортанні боротьби за гетьманський уряд, виокремлюються чинники, котрі формували ставлення Олексія Михайловича до політичних процесів на Лівобережжі. На підставі аналізу всіх відомих на сьогодні достовірних джерельних матеріалів, що містять інформацію про раду 1663 р., детально реконструюється її перебіг, звертається увага на суперечливі обставини представлення цієї події у джерелах та пропонуються можливі варіанти пояснення цього.
The article covers the political and social conditions of Nizhyn General Rada of
1663. The programs and presentation mediums of main pretenders to the vacancy
of hetman of Left-Bank Ukraine are analyzed. The role of Russian power in the
struggle for the hetman government examined, the causes that formed the Aleksei
Mikhailovich attitude to the political processes on the Left-Bank Ukraine marked
out. On the analysis of all-known modern reliable sources with the information
concerning the council of 1663, author in detail reconstructs its course. Main
attention is paid to the discordant courses of this event’s presentation in the sources
and offering the different variants that clarifying it.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:19:58Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Зараз по весні заводится
на новое лихо, чого за иних гетманов
не бивало, тоест чорной ради.
«Літопис Самовидця»
Наприкінці червня 2013 р. виповнилося 350 років відомій Ніжинській
раді 1663 р., за результатами якої на Лівобережжі було розв’язано пробле-
му елекції осібного правителя, до влади прийшов ставленик Запорозької Січі
Іван Брюховецький, а його суперники по гетьманських перегонах – наказний
гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко разом
зі своїми найближчими помічниками були або страчені, або відправлені на
заслання до Сибіру. Утім, не лише цим «прославилася» рада 1663 р. Зі слів
автора «Літопису Самовидця», винесених в епіграф статті, нею було «заве-
дено» в Україні «новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной
ради»1. Крім того, ніжинські постанови 1663 р. для багатьох дослідників асо-
ціюються (до слова, не вповні коректно) з узаконенням територіального поді-
лу Гетьманщини на лівобережну та правобережну частини, або, у ширшому
контексті, з початком «Руїни» (ще одне історіографічне кліше, що потребує,
як мінімум, широкого обговорення фахівців). Та й узагалі ця рада (значною
мірою завдяки літературному хисту П.Куліша, котрий використав її фабулу
як сюжет для першого у вітчизняній художній літературі історичного роману
«Чорна рада») стала для українців, як відзначають організатори однієї з між-
народних наукових конференцій, «одним із місць історичної пам’яті».
* Горобець Віктор Миколайович – доктор історичних наук, професор, завідувач сектору
соціальної історії Інституту історії України НАНУ
E-mail: victor_gor@ukr.net
1 Літопис Самовидця / Вид. підгот. Я.І.Дзира. – К., 1971. – С.89.
УДК 94 (477) «1663»
В.М.горобець *
«ЧОРНА РАДА» 1663 р.:
ПОДІЯ ТА ЇЇ СОЦІОПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
Розглядаються політичні й соціальні передумови Ніжинської ґенеральної ради
1663 р. Аналізуються програми головних претендентів на булаву гетьмана
Лівобережної України і способи їх представлення. З’ясовується роль російської
влади в розгортанні боротьби за гетьманський уряд, виокремлюються чинники,
котрі формували ставлення Олексія Михайловича до політичних процесів на
Лівобережжі. На підставі аналізу всіх відомих на сьогодні достовірних джерель-
них матеріалів, що містять інформацію про раду 1663 р., детально реконструю-
ється її перебіг, звертається увага на суперечливі обставини представлення цієї
події у джерелах та пропонуються можливі варіанти пояснення цього.
Ключові слова: «чорна рада», гетьманат, Українська козацька держава, І.Брю-
хо ве цький, Я.Сомко, В.Золотаренко, єпископ Мефодій, Д.Велико-Ґаґін, гетьмансь-
кі вибори, українсько-російські взаємини, «Руїна».
***
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 79
Усе це разом стало приводом для проведення в ювілейному 2013 р. низ ки
реґіональних, усеукраїнських і міжнародних конференцій, круглих столів, а
представники громадськості Сіверщини навіть виступили з ініціативою щодо
відзначення цієї події на загальноукраїнському рівні. Але чи варте те, що від-
булося влітку 1663 р. в околицях Ніжина, широкого суспільного відзначення?
Наскільки та подія, за якою закріпилася назва «чорної ради», була унікаль-
ною для історії Гетьманщини? Наскільки визначальними стали для козацької
України її результати?
Джерела реконструкції
Ведучи мову про джерельне забезпечення дослідження проблеми, насам-
перед слід сказати про очевидну обмеженість достовірних писемних свідчень.
Так само не може не привернути уваги й відверта суб’єктивність авторів (чи їх-
ніх інформаторів), викликана заанґажованістю в перебіг подій, відтак і нама-
гання належним чином представити себе в них або ж виправдати свою участь
у тих пертурбаціях. Наступне, на чому треба наголосити – інформацію «з пер-
ших» чи принаймні «других рук» про власне саму Ніжинську раду 1663 р. чер-
пали лише для трьох відомих на сьогодні джерел російського та двох – україн-
ського походження.
Московські джерела представлено двома різновидами. По-перше, у роз-
порядженні дослідників є офіційний посольський звіт і реляція представни-
ка на гетьманських виборах 1663 р. окольничого, намісника галицького, кня-
зя Данила Степановича Велико-Ґаґіна. Цей документ про виконання місії в
Україні (котрий, як і решта відповідного діловодства, подавався до По соль-
сь кого приказу вже після повернення на Батьківщину) вельми лапідарний,
стилізований «під бронзу» – тут не зустрінеш жодних згадок про запеклу по-
літичну боротьбу на Ніжинській раді, що виходила за межі власне політично-
го суперництва та набувала форм відкритого силового протистояння, навіть
із застосуванням вогнепальної зброї2. Значно інформативніша підготовлена
по «гарячих слідах» події реляція князя Д.Велико-Ґаґіна, відправлена ним із
Ніжина до Москви 20 червня 1663 р. з майором «рейтарського строю» Василем
Нєпєйциним (Нєпєйцевим)3, що опинилася у фондах Сибірського приказу й
була опублікована Л.Окиншевичем у 1929 р.4
Але чи не найбільш повно та деталізовано перипетії Ніжинської ради
1663 р. описано у щоденнику Патрика Ґордона – шотландського волонте-
ра на московській службі, що мав на той час чин підполковника царського
2 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные
Археографической комиссией (далі – Акты ЮЗР). – Санкт-Петербург, 1867. – Т.5. – С.173.
3 Згадка про прибуття з Ніжина до Москви гінця від Д.Велико-Ґаґіна з повідомленням («сен-
чуком») про успішне виконанням царським окольничим покладеної на нього місії («будучи в
Войске Запорожском, его государевы дела в совершение привели по его, великого государя, ука-
зу и выбрали гетмана Ивана Брюховецкого») під 28 червня 1663 р. була записана в «Дворцовых
разрядах» (див.: Дополнение к тому ІІІ Дворцовых разрядов. – Санкт-Петербург, 1854. – С.384).
4 Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині ХVII–XVIII ст. Додатки // Праці
комісії для виучування історії західноруського та українського права. – К., 1929. – Вип.6. –
С.415–417.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
80 В.М.Горобець
війська. Опис ніжинських подій у нього настільки розлогий, деталізований,
хронологічно точний, що може скластися враження, ніби шотландець особисто
брав участь у поході тієї частини московського війська, котра супроводжувала
окольничого Д.Велико-Ґаґіна до Ніжина. Утім, наступна за цією оповіддю ре-
марка перекреслює таку здогадку: «Увесь цей час я перебував у Москві, утіша-
ючись помірним чином у гарному товаристві, особливо ґенерала Дал’єлла»5.
Отож відомості П.Ґордона все ж не є інформацією з перших вуст. Але, як при-
пускають дослідники6, джерелом вістей для шотландця був його співвітчиз-
ник – командир полку «солдатського строю» полковник Юрій Інґлес, котрий
якраз і супроводжував Д.Велико-Ґаґіна в його не вповні дипломатичній подо-
рожі в Україну. Відтак, зважаючи на високий чин цього офіцера, він був до-
бре обізнаним із перебігом місії царського окольничого й, можемо сподіватись,
адекватно переповів про її перипетії своєму товаришеві, котрий перебував у
цей час у Москві.
Бурхливі події літа 1663 р. знайшли відгук чи не в усіх козацьких літо-
писних оповідях, присвячених добі визвольної боротьби українського народу
середини ХVІІ ст. та наступним за цими часами соціальним і політичним де-
струкціям. Але сучасниками та ймовірними учасниками перипетій 1663 р. мог-
ли бути лише автори літописів Самовидця та Дворецьких. Крім того, ужива-
ючи термін «літопис», ми розуміємо умовність такого трактування історичних
текстів другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Адже всі без винятку їх автори, навіть
особисто анґажовані в тих подіях Самовидець (Роман Ракушка-Романовський)
чи Василь Дворецький7, писали вже з певної темпоральної відстороненості від
події, вкладаючи в опис не лише свої знання про її суть, а й відштовхуючись
від власного розуміння сенсу історичного буття, свого місця в історії, не нехту-
ючи при цьому й можливостями для моралізаторства, навіть на шкоду істо-
ричній достовірності. Отож у представлених оповідях, написаних у часи, коли
І.Брюховецький безславно зійшов з історичної арени, скомпрометувавши себе
не лише перед частиною козацтва, а й впавши в опалу в очах царської вла-
ди, неґативних конотацій в описі ніжинський подій початку літа 1663 р. чи-
мало, можна навіть припустити – значно більше, аніж їх могло бути за умови
іншого, більш успішного правління висуванця Січі на гетьманському уряді
Лівобережжя.
Позитивні інтенції в описі ради 1663 р. та подій, що їй передували чи її
увінчали, відстежуються хіба що у творі, авторство котрого дослідники при-
писують В.Дворецькому – одному з найпослідовніших прибічників промосков-
ської орієнтації у старшинському корпусі Гетьманщини, який за результатами
Ніжинської ради посів уряд київського полковника, особисто брав участь
5 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – Москва, 2002. – С.133.
6 Див.: Федосов Д.Г. Клинок, перо и «бунташное время» // Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.248.
7 Про полеміку щодо авторства «Літопису Самовидця» див.: Петровський М. До питання про
певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису (Романа Ракушку-Романовського) //
Записки Ніжинського інституту народної освіти. – Ніжин, 1926. – Кн. 6. – С.1–80; Дзира Я. Вступ //
Літопис Самовидця. – С.9–42. Щодо ролі В.Дворецького в підготовці «Літописця» див: Мыцык Ю.А.
«Летописець» Дворецких – памятник украинского летописания ХVII века // Летописи и хроники:
Сборник статей 1984 г. – Москва, 1984; Мицик Ю.А. Перший український історико-політичний
трактат // Український історичний журнал. – 1991. – №5.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 81
у репресіях проти опонентів новообраного реґіментаря. Отож у «Літописці
Дворецьких» увага акцентується на тому, що Я.Сомко перед тим «самовлас-
тю гетманом учинився», а жорстока розправа над ним виправдовується фак-
том виявлення в нього королівського листа, що став вагомим арґументом його
«обличения»8.
Вельми цікава ситуація з трактуванням подій автором «Літопису Са мо -
видця». Як уже зауважувалося, найбільш реальним кандидатом на цю роль
дослідники визначають Р.Ракушку-Романовського. Перед радою 1663 р.
він, будучи сотником першої міської сотні Ніжинського полку, неоднора-
зово виконуючи обов’язки ніжинського наказного полковника, входив до
найближчого оточення одного з опонентів І.Брюховецького – полковника
В.Золотаренка, уособлюючи якраз те соціальне середовище швидко бага-
тіючої козацької старшини, проти якої кошовий гетьман активно боровся.
Відразу після виборів 1663 р. Р.Ракушка-Романовський увійшов до гетьман-
ського уряду І.Брюховецького, зосередивши у своїх руках управління фінан-
совою сферою. Така двояка позиція Р.Ракушки-Романовського не могла не
впливати на його оцінку тих неоднозначних подій. Відтак, з одного боку, він
усіма доступними способами демонструє своє несприйняття ситуації, коли
охлократична стихія стає визначальною в житті Гетьманщини, удаючись
навіть до вже згаданих вище таких сумнівних тверджень, що нібито навесні
1663 р. в Україні було «заведено» «новое лихо, чого за иних гетманов не би-
вало, тоест чорной ради»9, а з іншого – усіляко очорнює політику Я.Сомка,
котрий і гетьманство мав «от підручних собі полковников и сотников, и ко-
заков», і на раду прибув не лише зі зброєю та кінно, але й маючи в обозі
артилерію, а перед тим В.Золотаренко силоміць змушував полковників го-
лосувати за гетьмана Я.Сомка10. Не скупився Самовидець і на епітети при
описі всіх тих деструкцій, що впали на Україну відразу ж по завершенні
Ніжинської ради, коли
«при котором настановливаню полковников много козаков знач-
них чернь позабивала [...]. Хочай якого значного козака забили
или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки знач-
ніє, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на
сермяги миняли»11.
Усі інші відомі на сьогодні українські літописи були менш інформативни-
ми, аніж оповідь Самовидця, і до того ж використовували ніжинські перипетії
1663 р. переважно як вельми принадний сюжет для моралізаторства з приводу
того розбрату, котрий учинився в козацькій Україні у часи гетьманування на-
ступників Богдана Хмельницького. Так, скажімо, Самійло Величко свою роз-
повідь про Ніжинську раду 1663 р. звершував такими пафосними рядками:
8 «Летописець» Дворецких / Изд. Мыцыка Ю.А. // Летописи и хроники: Сборник статей
1984 г. – С.230.
9 Літопис Самовидця. – С.89.
10 Там само. – С.88–89.
11 Там само. – С.91.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
82 В.М.Горобець
«Зріте сины малоросійскіе нещасть матки вашей и крайню поги-
бель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдаш-
ніи козацкіе властолюбци и междоусоюніи ратники, а отчизни
вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій
и Пушкар полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и
Сомко прейдоша; тога третій тим подобниі гетьмани и губытели
ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася»12.
Доволі неґативно відгукувався про ініціативи І.Брюховецького щодо скли-
кання «чорної ради» (запрошення ним не лише козаків, а й «мужиков») автор
«Краткого описания Малороссии»:
«И тогдажъ Бруховецкій як постарался о том и до государя пи-
салъ, прося, чтобъ черная рада была, – се же уповая на запорож-
цовъ, з собою пришедшихъ, которыи, въ раді взбунтовавшись,
могутъ Сомка и Васюту убить, – такъ, за прибытиемъ для того
къ Ніжину съ Москвы околничого князя Гагина съ столникомъ
Кирилломъ Осиповичемъ Хлопповимъ, поспішавъ напредъ до
нихъ и доброхотнихъ себі зділавъ, еще чрезъ запорожцовъ сво-
ихъ не толко козаковъ, но и мужиковъ з городовъ туда собравъ,
будто на разграбленіе Ніжина»13.
Значно ширше та строкатіше за своєю видовою належністю коло джерел,
з аналізу яких можна реконструювати перебіг політичних і соціальних проце-
сів у козацькій Україні напередодні Ніжинської ради 1663 р., а також вияви-
ти найближчі наслідки того «нового лиха, чого за иних гетманов не бивало».
Щоправда, і тут у розпорядженні дослідників – переважно або посольські звіти
царських представників на перемовинах із козацькою старшиною чи духовни-
ми провідниками Лівобережжя, або листи останніх у Москву, в яких чітко про-
стежується намагання дискредитувати свого суперника та натомість засвідчи-
ти власну лояльність щодо династії Романових.
Навіщо Війську Запорозькому осібний лівобережний гетьман?
Уперше питання обрання на Лівобережжі осібного козацького правите-
ля постало ще навесні 1661 р. Передумовою ж стали події осені попереднього
року, коли гетьман Юрій Хмельницький під впливом низки політичних та осо-
бистих причин, потрапивши у скрутне становище у протистоянні з польськими
й татарськими військами під Слободищами на південно-східній Волині, пішов
на укладення угоди з Річчю Посполитою, що передбачала повернення Війська
Запорозького під владу короля Яна ІІ Казимира. Зважаючи на цілий ряд чин-
ників (як військово-стратегічних, так і політичних, соціальних і навіть суто пси-
хологічних) лівобережні полки Гетьманщини не підтримали такі дії, причому
в опозицію стали навіть члени так званого «клану Хмельницьких» – призна-
чений гетьманом наказним над Лівобережжям рідний брат матері – Я.Сомко
12 [Величко С.] Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII веке. – К., 1850. – Т.2. – С.39.
13 Краткое описание Малороссии // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К., 1878. –
С.260–261.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 83
та рідний брат мачухи, третьої дружини Б.Хмельницького – ніжинський
полковник В.Золотаренко. Не визнала умов Чуднівського договору 1660 р. і
Запорозька Січ14.
Упродовж осені 1660 – весни 1661 рр. гетьман Ю.Хмельницький за під-
тримки відділів коронних військ і татарських загонів зробив декілька спроб
поновити свою владу над Лівобережжям, але всі вони виявилися безуспіш-
ними. Водночас і керівництво Московської держави недвозначно заявило про
невизнання підписаної 1 листопада 1660 р. боярином В.Шереметєвим чуднів-
ської капітуляції, яка передбачала серед іншого й відмову Москви від претен-
зій на Україну та виведення своїх військ із лівобережних теренів.
За таких умов наказний гетьман Лівобережжя Я.Сомко, успішно відбивши
спільно з російськими військами наступ вірних королеві правобережних пол-
ків, спромігшись при цьому навернути на бік царя Лубенський, Прилуцький,
Миргородський, а згодом і Полтавський полки, наприкінці квітня 1661 р.
скликав під Ніжином, у селі Биків, елекційну раду, щоб отримати санкцію від
лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень,
які перебрав із рук свого небожа – гетьмана Хмельницького. На раді більшість
виборців підтримали кандидатуру Я.Сомка. Лише представники одного з най-
більших лівобережних полків – Ніжинського – відстоювали свого полковника
В.Золотаренка (Васюту)15.
Як можна зрозуміти з тодішніх і попередніх дій та заяв В.Золотаренка, по-
літичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обидва ви-
ступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московсько-
го царя. Майже тотожними були і уявлення про модель соціальної організації
Гетьманщини. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політич-
ної влади на Лівобережжі – через родинну близькість до Б.Хмельницького.
Отож у політичному плані Я.Сомко та В.Золотаренко не були політиками-анта-
гоністами, а у соціальному – представляли інтереси близьких за походженням
реґіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях пре-
тендентів, а також у суперництві старшинських угруповань Переяславщини
та Сіверщини за першість у лівобережній частині Гетьманщини.
Утім, повною мірою зрозуміти феномен В.Золотаренка, якому формально
підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти (як міні-
мум п’яти – шести) полків, не можна, якщо знехтувати думкою М.Костомарова
стосовно того, що навесні 1661 р. за спиною доволі посереднього в політичних
здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський прото-
піп Мефодій (Максим Филимонович)16. Його ж політичні акції, особливо в очах
Москви, у цей час почали стрімко зростати. Справді, о. Максим уже здавна
14 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Мос к вою та
Варшавою, 1654–1665. – К., 2001. – С.238–292.
15 Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киевская старина. – 1887. – №2. – С.269–282; Эйн-
горн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование
Алексея Михайловича. – Москва, 1899; Горобець В. «Волимо царя східного»: Український Геть-
ма нат та російська династія до і після Переяслава. – К., 2007.
16 Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмелницкого // Его же. Исторические монографии и ис-
следования. – Санкт-Петербург, 1876. – Т.12. – С.236.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
84 В.М.Горобець
перебував у дружніх взаєминах із родиною Золотаренків. У 1654 р. він супро-
воджував старшого з братів – Івана – під час виправи на білоруські терени,
та, згідно з гіпотезою М.Грушевського, опікувався не лише душевним споко-
єм сіверського гетьмана, а й входив до його найближчого оточення. Ба біль-
ше, він мав великий вплив на формування тактичних планів В.Золотаренка17.
Саме під час білоруського походу протопіп зумів налагодити тісні взаємини
з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію
Михайловичу й стати в Москві бажаною особою. Ще більше о. Максим зміцнив
свої позиції у придворних колах під час подій, пов’язаних з антигетьманським
повстанням на Лівобережжі 1659 р. та поверненням лівобережних мешканців
на бік московського монарха. Після цього, як свідчить відомий дослідник істо-
рії церкви (в тому числі взаємин українського духівництва з урядом Олексія
Михайловича) В.Ейнґорн, ніжинський протопіп стає «вухами й очима» росій-
ської влади в Україні18.
На початку 1661 р., аби нейтралізувати вплив на Лівобережжі київсько-
го митрополита Діонісія (Балабана), який показав себе противником Москви,
уряд Олексія Михайловича вдався до рішучого й водночас ризикованого
(з огляду на неґативну реакцію українського та вселенського православного
духівництва) кроку: 4 травня 1661 р. крутицький митрополит Пітирим (то-
дішній виконувач обов’язків місцеблюстителя патріаршого престолу) висвя-
тив ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа мстиславсько-
го й оршанського та відразу ж проголосив того місцеблюстителем Київської
митрополії.
Висвячення о. Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала
до підпорядкованої константинопольському патріархові Київської митрополії,
було неканонічним із багатьох причин. Але, як свідчить текст грамоти мос-
ковського царя до вселенської патріархії, політичні мотиви для Москви були
настільки важливими, що виправдовували порушення будь-яких церковних
норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на
єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити»19.
Тобто, Москва свідомо взяла курс на пошук в Україні такого лояльного царе-
ві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. Як слуш-
но завважував із цього приводу російський історик другої половини XIX ст.
Ґ.Карпов, московський уряд обрав для України «свого патріарха Никона»20.
А зважаючи на те, що процес творення «українського Никона» збігся у часі
з активними спробами Я.Сомка реалізувати свої амбітні наміри, можна при-
пустити, що саме закулісні інтриґи єпископа Мефодія спершу підштовхнули
Васюту проголосити свої претензії на гетьманство (так уважав М.Костомаров),
а згодом переконали Москву не визнавати його гетьманських повноважень,
17 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1998. – Т.9. – Ч.2. – С.929.
18 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… –
С.156.
19 Гиббенет Н. Историческое исследование дела патриарха Никона. – Санкт-Петербург,
1884. – Ч.2. – С.565.
20 Карпов Г. Мефодий Филимонович – епископ мстиславский и оршанский, блюститель
Киевской митрополии (1661–1668 года) // Православное обозрение. – 1875. – №2. – С.210.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 85
аби тим самим надати особливого статусу місцеблюстителеві у суспільно-полі-
тичному житті Лівобережжя.
Крім того, кажучи про позицію офіційної Москви в українських справах,
потрібно враховувати, що в тій непевній суспільно-політичній ситуації, що
склалася в Україні, уряд Олексія Михайловича витримав довгу паузу, не ви-
знаючи результатів Биківської елекційної ради та не поспішаючи форсувати
виборчий процес. Пріоритетним завданням російської політики в Україні став
політичний реванш на Правобережжі через повернення під «високу царську
руку» гетьмана Ю.Хмельницького та всього Війська Запорозького. Тимчасове
політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ
Мефодій, на якого було покладене завдання навернути правобережне козацт-
во на «шлях істини».
Із цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель робив активні спроби
нав’язати взаємини з Ю.Хмельницьким, залучаючи до цієї справи намісника
Софійського монастиря Гавриїла (Олешковича; донедавна – наставника геть-
манича під час його навчання в Києво-Могилянській академії). Зі свого боку
московське керівництво до переговорів із гетьманом правобережної частини
Війська Запорозького залучило архімандрита Києво-Печерського монасти-
ря Інокентія (Ґізеля)21. Найближчі помічники єпископа Мефодія – протопопи
С.Адамович і Г.Бутович – також радили московському керівництву не поспі-
шати з гетьманською елекцією на Лівобережжі й не передавати булаву жодно-
му з претендентів, зачекавши, доки Ю.Хмельницький разом із правобережни-
ми козаками стане на «шлях істини» («Авося де повернеться під його великого
государя високу руку і Юрась Хмельницький і з задніпровськими черкаси»).
Обрання ж Я.Сомка чи В.Золотаренка гетьманом, уважали духовні особи, мо-
гло спричинити «на обидва боки […] замішання»22.
Тим часом козацька еліта Лівобережної України, хоча на позір і підтри-
мувала наміри Москви та православного духівництва, насправді ж не при-
пиняла вирішувати внутрішні конфлікти, дискредитуючи в очах московсько-
го керівництва своїх суперників. У такий спосіб кожен прагнув скористатися
«виграним» часом, аби зміцнитися політично й закріпити за собою лідерські
позиції у краї. У другій половині року з’являється відразу кілька доносів на
Я.Сомка, написаних його конкурентами. Вони звинувачували того в «немину-
чій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православя […] до решти […]
народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадни-
ком з Хмельницьким»23. І саме у цей час серед хору дискредитаторів наказ-
ного гетьмана Лівобережжя чи не найгучніше лунав голос кошового отамана
Запорозької Січі Івана Брюховецького.
На відміну від Я.Сомка та В.Золотаренка, І.Брюховецький зійшов на гре-
бінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним
зв’язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин.
21 Карпов Г. Мефодий Филимонович – епископ мстиславский и оршанский... – С.210; Эйн-
горн В. Сношения малороссийского духовенства... – С.165.
22 Акты ЮЗР. – Т.5. – №40. – С.89.
23 Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф.210. – Стлб.475. –
Л.38.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
86 В.М.Горобець
У роки Б.Хмельницького він входив до складу гетьманського двору, переваж-
но опікуючись господарськими справами. Як згодом стверджували його опо-
ненти, у походи не ходив. Утім, збереглися згадки про виконання ним важли-
вих дипломатичних доручень як уряду Б.Хмельницького, так і І.Виговського.
Коли останній перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Ю.Хмельницького
відправив продовжувати навчання, І.Брюховецький супроводжував гетьма-
нича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до І.Виговського старшини
звернулися до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом
Виговських, І.Брюховецький поїхав на Запорожжя агітувати січовиків підтри-
мати свого вихованця. Як свідчить анонімний автор «Літопису Самовидця»,
у серпні 1659 р. Ю.Хмельницький, «жалуючи зневаги своєї, же єму гетьман-
ство отнято, вислал за пороги слугу свого Бруховецького до войска просячи,
щоб вийшли»24. Роком пізніше, восени 1660 р., посланець Яна ІІ Казимира
Станіслав Казимир Беневський у розмові з Ю.Хмельницьким згадуватиме й
про те, що він начебто восени 1659 р. «відіслав Брюховецького з частиною скар-
бу до царя»25. Утім, знайти документальне підтвердження участі й у такій по-
слузі молодому Хмельниченку нам не вдалося.
Посольська місія І.Брюховецького на Запорозьку Січ увінчалась успіхом –
низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельницького в боротьбі за
гетьманську булаву, владу у І.Виговського спільними зусиллями відібрали та
передали її Юрієві. Щоправда, після такого успіху І.Брюховецький не повер-
нувся в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду від свого вихован-
ця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тон-
ке розуміння психології та вміння грати на людських слабинках – усе це дало
змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі,
де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска
Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 р. січове товариство вперше об-
рало І.Брюховецького своїм кошовим. Коли ж восени наступного року гетьман
Ю.Хмельницький повернувся під владу короля, І.Брюховецький, щойно дові-
давшись про це «по письму из войска приятелей своих», відразу ж «к тебе (го-
сударю – В.Г.) к Москве известить о том бежит»26.
Із Москви І.Брюховецький повернувся вже на початку 1661 р. зі знаками
царської милості – жалуванням та зброєю для запорожців. Коли ж у середині
року на Лівобережжі розгорнулася відчайдушна боротьба за гетьманську бу-
лаву – активно до неї долучився. Тоді ж, десь у вересні 1661 р., І.Брюховецький
вельми символічно проголосив себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким
гетьманом»27. А включившись у боротьбу за булаву, кошовий гетьман почав
активно розкривати «зрадливі наміри» Я.Сомка перед бєлґородським воєводою
князем Ґ.Ромодановським, полковником московського війська Ґ.Косаґовим,
24 Літопис Самовидця. – С.81.
25 Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов (далі – ПВК). – К.,
1859. – Т.4. – Отд.3. – С.36–37.
26 Акты Московского государства, изданные под редакцией Д.Самоквасова. – Т.3: Разрядный
приказ, Московский стол. – Санкт-Петербург, 1901. – С.192.
27 Докл. про час та обставини цього політичного акту див.: Горобець В. Еліта козацької
України... – С.354–355.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 87
неодноразово сиґналізуючи про це і в Москву. Прибувши до Києва, аби добути
тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, кошовий зустрівся з
місцеблюстителем митрополичої кафедри й переконував його, що Я.Сомкові
не можна довіряти, адже він, мовляв, готує «зраду»28. Цілком імовірно, що й
київський воєвода князь Ф.Куракін, який 21 вересня 1661 р. написав у Москву
донос на Я.Сомка (той нібито закликав Ю.Хмельницького, «щоб татаровя
йшли на цей бік Дніпра»29), отримував інформацію саме від І.Брюховецького.
Причому, якщо Я.Сомко та В.Золотаренко могли дискредитувати один
одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то
І.Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики стар-
шинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до
своїх рук важелі політичної та соціальної влади. І.Брюховецький у властивому
йому барвистому стилі писав:
«Кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скар-
бами діяти, для которых то они чинять [...] через все лета до-
ходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко
на вой ско, а жалованье их царського величества по старому и
завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая
привата их уводит, же за гетьманством гоняются»30.
Намагаючись перетягти на свій бік місцеблюстителя київського митрополи-
чого престолу єпископа Мефодія – «богомольця царського» (як називали його на
той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман надіслав до Києва,
у митрополичу резиденцію, декілька листів, в яких переконував церковнослужи-
теля у жодному разі не довіряти Я.Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше
цигана». Наказного гетьмана він називав не інакше, як «зрадник». Стверджував,
що, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством він до решти
зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротив-
ника, кошовий удався до вельми успішного – з огляду на нагальні потреби його
політичної гри – ходу, а саме висловився за те, аби в Україні взагалі було скасова-
но інститут гетьманства, а управління краєм довірено кому-небудь із московських
вельмож, хоч би царському окольничому князеві Ф.Ртищеву:
«Нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя
малоросійського від його царської величності, на те князівство
бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок ліпший був і
береження»31.
Пропозиція І.Брюховецького стосовно передачі управління Україною
бояринові Ф.Ртищеву в технологічному аспекті виглядала досить вдалою,
28 Акты ЮЗР. – Т.5. – №43. – С.96; РГАДА. – Ф.210 (Разрядный приказ, Белгородский стол). –
Стлб.499. – Л.65–68, 74–75; Ф.124 (Малороссийские дела, дела 1661). – №17. – Л.5.
29 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі – ІР НБУ). –
Ф.ІІ. – Спр.15401–15424. – Арк.242–243.
30 РГАДА. – Ф.210. – Стлб. 538. – Л.316; Стецюк K. З історії соціально-політичної боротьби на
Україні в 60-х рр. XVII ст. (Чорна рада 1663 р.) // Наукові записки. – К., 1957. – Т. 9. – С.231.
31 Акты ЮЗР. – Т.5. – №46. – С.101.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
88 В.М.Горобець
принаймні у двох вимірах: демонструвала політичну безкорисливість кошо-
вого, а також обіцяла непогані політичні перспективи місцеблюстителеві,
оскільки саме Ф.Ртищев перебував у близьких стосунках з українським духів-
ництвом і захищав його інтереси при дворі Олексія Михайловича.
Звивистий «ніжинський шлях 1663-го» –
через Козелець, Полтаву, Лубни, Зіньків і Гадяч. Негеографічний
вимір політичного протистояння 1662 – початку 1663 рр.
Позиція І.Брюховецького в очах Москви виглядала ще більш привабливо
на тлі тієї незалежницької (чи принаймні автономістської) позиції, яку зай няв
у цей час Я.Сомко. Прагнучи зміцнити своє політичне становище, на 14 квітня
1662 р. скликав лівобережну старшину до Козельця для проведення елекцій-
ної ради, куди з’їхалися полковники «не з багатьма людьми, чоловік по десять
маючи»32, і наказний гетьман домігся від старшини проголошення себе повно-
правним реґіментарем. До Козельця запросили й місцеблюстителя Київської
митрополії, натомість не допустили представників царської адміністрації.
Зважаючи на цю обставину, єпископ Мефодій закликав старшину не поспіша-
ти з проведенням виборів, але під тиском Я.Сомка та його прибічників скріпив
результати виборів урочистим богослужінням у місцевому соборі.
Тож після виборів на раді в Козельці місія царського представника
(чи представників) в елекційному процесі була б зведена до передачі булави
й прапора вже обраному перед його приїздом гетьманові. Відсутність москов-
ських бояр на раді єпископ Мефодій, а згодом і уряд Олексія Михайловича
трактували як ознаку нелеґітимності виборів Я.Сомка. Аналогічної думки до-
тримувалися також російські історики С.Соловйов і В.Ейнґорн33. Але коли не
зважати на відсутність московських повноважних представників, із формаль-
но-правового погляду вибори в Козельці були цілком правомірними. Адже ані
в угоді Війська Запорозького з царем 1654 р., ані навіть в її зміненому варіан-
ті 1659 р. та в «Нових статтях» Ю.Хмельницького 1659 р. не було таких пунк-
тів, які обмежили б повноваження української сторони в питанні гетьман-
ських виборів через запровадження норми про обов’язкову участь російського
представника в роботі елекційної ради. Згідно з договором 1654 р., Військо
Запорозьке мало право «обирати гетьмана за давніми звичаями, самим між
себе, а кого гетьманом оберуть і про того писати нам, великому государю»34.
У сфальсифікованому варіанті «Статей Б.Хмельницького» в редакції 1659 р.
прероґативи Війська Запорозького в елекційній практиці було порушено тим,
що відтепер новообраний реґіментар мав їхати до Москви, щоб «бачити його
царські пресвітлі очі». І вже московський правитель мав «пожалувати гетьма-
на по чину: булаву і прапор, і на гетьманство свою государеву жалувану гра-
моту дати йому накаже»35. Жодних інших уточнень у «Нових статтях» не було.
32 Цит. за: Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. – С.277.
33 Соловьёв С. История России с древнейших времён. – Кн.6, т.11/12. – Москва, 1995. – С.130;
Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… – С.183.
34 Акты ЮЗР. – Санкт-Петербург, 1878. – Т.10. – №8. – С.448–449.
35 Там же. – Санкт-Петербург, 1863. – Т.4. – №115. – С.263.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 89
Отож присутність представників уряду Олексія Михайловича на виборчій
раді була визначена не правовими нормами, які реґулювали політичні вза-
ємини Війська з московським монархом, а лише побажаннями козацької стар-
шини (передусім Я.Сомка та В.Золотаренка), чиї спроби вирішити елекційні
проблеми навесні 1661 р. не увінчалися успіхом.
Козелецькі події свідчили, що Я.Сомко та старшина (його головна опора на
той час) повели справи таким чином, щоб зміцнити гетьманський провід, об-
межити втручання російської адміністрації, не допустити участі запорожців у
вирішення справ, які стосувалися устрою та політики козацького Лівобережжя.
Відразу після обрання Я.Сомко поставив перед учасниками ради вимогу: усі
полковники мали підписати зобов’язання виконувати волю гетьмана. Коли ж
хтось із них зважився б не послухатися реґіментаря, той, після ради з іншими
полковниками, міг карати свавільника смертю, не ставлячи до відома царя36.
Отже, навесні 1662 р. Я.Сомко та його оточення прагнули повернути ситу-
ацію, що була до жовтня 1659 р. – тобто до того часу, доки князь О.Трубецькой
не накинув урядові Ю.Хмельницького нових договірних умов. Примітно, що
вимоги посилити гетьманську владу, поставлені на раді в Козельці щойно об-
раним реґіментарем, по суті повторювали інші – ті, які старшина, згрупована
восени 1659 р. довкола особи Ю.Хмельницького, висувала напередодні ґене-
ральної ради в Переяславі у Жердівських статтях37.
Про незалежність позицій лівобережного гетьмана виразно свідчила його
політика в економічній сфері. Зокрема, на Козелецькій раді обговорювали й
украй важливе питання тогочасного господарського життя – обіг російських
мідних грошей. Як відомо, уряд Олексія Михайловича запровадив карбова-
ні з міді маловартісні монети, що спровокувало бунти в Москві. Таким чином
планувалося вирішити проблему платіжної кризи – розплатитися за отрима-
ні царськими ратниками на Лівобережжі провіант і фураж. І хоча посланець
Я.Сомка до Москви – протопіп В.Бабський – стверджував у Посольському при-
казі, що ініціаторами обговорення цього питання на раді були старшини ні-
жинського полковника В.Золотаренка, а переяславці, навпаки, засвідчува-
ли свою готовність вірно служити цареві навіть тоді, коли він платитиме їм
грішми, зробленими зі шкіри, саме козаки Я.Сомка за три тижні відмовилися
отримувати царську платню у вигляді мідних монет. Дяк Посольського при-
казу І.Пєсков також доповідав у Москву, що Я.Сомко, як тільки «учинив себе
гетьманом […] дурість свою показав і наказав, щоб в усіх містечках мідних гро-
шей не брали і не торгували ними»38. А до того, ще в переддень Козелецької
ради, Я.Сомко в листі до бєлґородського воєводи князя Ґ.Ромодановського
36 Цей пункт без сумніву суперечив нормам «Нових статей» Ю.Хмельницького, згідно з яки-
ми гетьман не мав права «без ради і поради з усією черню» знімати старшину з урядів (ст.7), а
також карати на смерть без відповідного царського указу багатьох лівобережних старшин, які
засвідчили свою вірність цареві під час боротьби з гетьманом І.Виговським (наказного гетьмана
І.Безпалого, полковників Т.Цицюру, В.Золотаренка, О.Силича та їх старшин – ст.12) (див.: Акты
ЮЗР. – Т.4. – №115. – С.268–269).
37 Акты ЮЗР. – Т.5. – №2. – С.2–3.
38 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… –
С.182; Акты ЮЗР. – Санкт-Петербург, 1872. – Т.7. – №114. – С.334–335.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
90 В.М.Горобець
в категоричній формі поставив вимогу: «Із Гадяча та з інших міст воєвод
вивести»39. Як зауважував В.Ейнґорн, князь, «звичайно ж», не звернув уваги
на жадання козацького зверхника вивести воєвод із Гадяча та з інших міст,
де їх перебування не було передбачене угодою 1659 р.40 Але вже за три тижні
по тому, 11 травня 1662 р., єпископ Мефодій інформував ніжинського воєводу
князя С.Шаховського про те, що з Гадяча, Зінькова, Груні та деяких інших лі-
вобережних містечок козаки вигнали царських ратників та воєвод41.
Утім, узявши настільки різкий тон у взаєминах із російською адміністраці-
єю, Я.Сомко не подбав належно про підтримку своїх дій усередині України, чи
хоча б у середовищі козацької старшини. Навпаки, будучи прибічником силь-
ної гетьманської влади, він боровся не лише проти охлократичних настроїв у
Війську Запорозькому, а й проти проявів старшинської олігархії. Ще у середи-
ні 1661 р., у розмові з піддячим Приказу таємних справ Ю.Никифоровим,
Я.Сомко говорив про те, що гетьман, «під рукою великого государя будучи в
підданстві», мусив мати владу над полковниками («быти владательным»), а
це прямо суперечило нормам угоди 1659 р.42 Тоді мова була про повернен-
ня Ю.Хмельницького в підданство царя, отож, ставлячи вимогу денонсува-
ти окремі пункти Переяславських статей 1659 р., Я.Сомко ще не думав про
розширення власних повноважень. Відтак видається, що авторитарна модель
гетьманату була властива самому політичному світогляду наказного гетьма-
на. Я.Сомко пропонував скасувати передбачений угодою 1659 р. судовий іму-
нітет козацьких старшин, а також заборонити полковникам взаємини з царем
«мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського
представництва при гетьманові, аби реґіментар міг оперативно приборкати
будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав
втихомирюватися, гетьман міг скарати такого на смерть, щоб, «дивлячись на
те, іншим не кортіло». Політичні погляди старшини відображала пропозиція
побудувати на Запорожжі фортецю та розмістити в ній 10 тис. царських ратни-
ків з артилерією. Цим, на думку Я.Сомка, було б вирішено відразу кілька про-
блем: 1) «закрито» татарські орди у Криму; 2) нейтралізовано небезпеку заво-
рушень на Січі («Запорожжя де буде кріпко»); 3) ґарантовано безпеку завдяки
перебуванню російського війська в містах Лівобережжя43.
Тим часом стрімке сходження Я.Сомка по ієрархічній драбині Війська
Запорозького неабияк дратувало заслужених козацьких полковників. Жоден
із них не бажав і того, аби його владу в полку якимось чином було обмеже-
но гетьманським проводом. Саме тому один із найвпливовіших лівобережних
старшин, чернігівський полковник Оникій Силич, ще під час Козелецької ради
демонстрував невдоволення діями Я.Сомка, спрямованими на посилення геть-
манської влади над полковниками. А після від’їзду з Козельця він надіслав
39 Акты ЮЗР. – Т.7. – №115. – С.335.
40 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… –
С.169.
41 Акты ЮЗР. – Т.7. – №115. – С.252, 268–269 та ін.
42 Там же. – Т.5. – №41. – С.94.
43 Там же.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 91
єпископові Мефодію листа, в якому засудив поведінку гетьмана44. Ще виразні-
ше антигетьманську позицію проявив ніжинський полковник В.Золотаренко.
Повернувшись з елекційної ради, він заявив, що Я.Сомко силою здобув геть-
манську булаву, тож виконувати його накази він не збирається45.
Заяви ніжинського полковника відкрито підтримав і місцеблюститель
Київської митрополії, який повідомляв Москву про перебіг Козелецької ради
(акцентуючи увагу на епізодах, що компрометували Я.Сомка). Зрештою, він
рекомендував урядові Олексія Михайловича визнати результати виборів
недійс ними, і не затверджувати за переяславським полковником гетьманське
звання. Адже той, мовляв, своїм «свавіллям» та «насильством» чітко засвідчив,
що від нього можна чекати чого завгодно. Крім того, Мефодій просив якнай-
швидше прислати в Україну повноважного царського боярина для проведення
«справжньої» елекційної ради46. Одночасно церковник інформував про перебіг
подій у Козельці царських воєвод, які несли службу в лівобережних містах, і
радив їм жити «з острахом», адже від Я.Сомка тепер можна чекати «злого»47.
Подібного листа до Москви написав і В.Золотаренко, котрий також поперед-
жав оточення Олексія Михайловича, що козелецькі події можуть мати неґа-
тивні наслідки48.
Відразу ж по завершенні ради 3 травня 1662 р. воєвода князь Ґ.Ро мо да-
нов ський відправив до Москви отримані перед тим листи І.Брюховецького та
І.Сірка, в яких говорилося про «зрадливі наміри» переяславського полковни-
ка та містилися перестороги пильнувати, аби не дозволити йому вчинити так,
як свого часу зробив І.Виговський. А у вересні 1662 р. в Лубнах пройшли кон-
сультації Ґ.Ромодановського, єпископа Мефодія та І.Брюховецького з приводу
гетьманської елекції на Лівобережжі. Їх результатом стала домовленість про
те, що відповідна рада відбудеться найближчим часом у Полтаві. У царській
грамоті, виданій трохи згодом, активна роль І.Брюховецького в ухвалені цього
принципового рішення жодним чином не приглушувалася:
«По нашому великого государя указу, окольничий наш и воевода и
наместник белгородский князь Григорий Григорьевич Ромоданов-
ский постановили с гетманом кошевым, что быти раде в Полтаве»49.
Вибір полкового міста Полтавщини для проведення ґенеральної ради з ба-
гатьох причин влаштовував І.Брюховецького, але жодним чином не враховував
інтереси наказного гетьмана. Адже близькість до Полтави Запорожжя обумов-
лювала ситуацію, за якої, у разі проведення тут широкої «чорної ради», шан-
си Я.Сомка на успіх ставали доволі мізерними. Тож їхати до Полтави він від-
мовився. Так само вчинив і його головний суперник у боротьбі за гетьманську
44 Карпов Г. Мефодий Филимонович – епископ мстиславский и оршанский... – С.214–219.
45 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… –
С.188.
46 Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. – С.281.
47 Акты ЮЗР. – Т.5. – №115. – С.116–117.
48 Там же. – Т.7. – №15. – С.393.
49 Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссиею. – Санкт-Пе тер-
бург, 1842. – Т.4: 1645–1676. – С.325.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
92 В.М.Горобець
булаву – В.Золотаренко. Не виявили готовності до поїздки на південь, оче-
видно, і інші полковники з Сіверщини та Центрального Лівобережжя. У лис-
ті до Москви від 30 жовтня 1662 р. єпископ Мефодій пояснював неприбуття
козацьких старшин до Полтави тією обставиною, що начебто наказний геть-
ман не лише відмовився сам їхати на раду, котра мала відбутися на півдні
Лівобережжя, а й «полковникам универсалы свои розослал, на раду ехать не
велел; и […] полковники, боясь его, Самка, на раду не поехали»50.
Як видно з тексту царської грамоти від 6 листопада 1662 р., відмо-
вившись від поїздки до Полтави наказний гетьман, проте, відправив до
Москви свого посла – військового писаря Хому Тризну, аби той передав
цареві запевнення щодо готовності Я.Сомка скласти з себе гетьманські
повноваження та взяти участь у леґітимній ґенеральній раді, «чтоб, все
Войско Запорожское сведчи вместе, учинити полную генеральную раду»51.
А Олексій Михайлович, реагуючи на листи «богомолца нашого Мефодия
епископа» та на чолобиття «гетманов, кошевого Ивана Брюховецкого и на-
казного Якима Самка», указав
«бытии на нашей великого государя службе в наших черкасских
городех по прежнему окольничему нашему, и воеводам, и намес-
нику белгородскому князю Григорью Григорьевичу Ромоданов-
скому с товарищи, с нашими ратными людьми, и для обранья
совершенного гетмана учинити полную генералную раду в Луб-
нах, по Переяславским новопоставленным статьям […] не пере-
меняя и ничем тех статей не нарушая, по стародавним Войска
Запорожского обычаям».
Організувати та провести ґенеральну раду бєлґородський воєвода мав
«вскоре, покаместа Днепр не стал»52. Проте, незважаючи на царський указ,
виборна рада в Лубнах також не відбулася. І цього разу причиною її зриву був
уже не Я.Сомко. Принаймні, жодних закидів на його адресу з боку опонентів
з України чи від представників царської влади виявити не вдалося. Скоріш
за все, зважаючи на наближення зими, як окольничому Ґ.Ромодановському,
так і його помічникам в Україні технічно такий захід організувати було не-
можливо. Але, що цікаво, після від’їзду з Лубен бєлґородського воєводи міс-
цеблюститель Київської митрополії не повернувся ані до місця митрополи-
чого осідку – у Київ, ані до Ніжина, де його чекав соратник по боротьбі з
Я.Сомком – полковник В.Золотаренко, а попрямував у Гадяч, де квартиру-
вав зі своїми прибічниками новий фаворит гетьманських перегонів – кошо-
вий гетьман І.Брю ховецький.
Тим часом, коли на Лівобережжі боротьба за гетьманську булаву досягла
чи не свого апогею і від вирішального зіткнення сторони втримувала хіба що
певна пасивність російської влади у цьому питанні, на Правобережжі відбули-
ся кардинальні зміни у верхній частині козацької ієрархії. Приблизно восени
50 Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссиею.
51 Там же.
52 Там же. – С.326.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 93
1662 р. чи на самому початку 1663 р. (думки істориків щодо точної дати різнять-
ся) Ю.Хмельницький таки зрікся гетьманства та прийняв чернечий постриг.
На його місце прийшов колишній ґенеральний писар Війська Запорозького,
перед тим – особистий секретар Яна ІІ Казимира, а ще перед тим – актив-
ний учасник гадяцького процесу 1658 р. полоцький стольник Павло Тетеря.
Такого роду рокіровка в керівництві правобережної частини Гетьманщини
по суті перекреслювала будь-які сподівання московської влади повернути
Правобережжя під «високу царську руку» політичними методами, у результаті
«прозріння» Ю.Хмельницького та його чергового дрейфу в бік Москви. За поді-
бних умов подальші зволікання з проведенням на Лівобережжі гетьманських
виборів, здається, не мали жодного сенсу.
Утім, і навіть за таких обставин Москва не стала форсувати лівобереж-
ну елекцію. У другій половині січня 1663 р. в Україну прибув посол Федір
Лодиженський, котрий переказав І.Брюховецькому та єпископові Мефодію
царський наказ: церковнослужителеві повернутися до Києва, а проведен-
ня виборної ради «отсрочить до весны […] быть раде весною по траве»53.
Пришвидшити гетьманські вибори не допомогла навіть інформація, яку по-
ширювали прибічники І.Брюховецького, нібито Ю.Хмельницький зрікся бу-
лави, маючи на меті передати її в руки своєму рідному дядькові – Я.Сомку54.
Отож 6 лютого 1663 р. в Москві було видано черговий указ Олексія
Михайловича про скликання на Лівобережжі ґенеральної ради для обран-
ня гетьмана та, як було сказано в документі, для інших «государевих справ».
Цього разу царським уповноваженим на раду призначався не бєлґородський
воєвода Ґ.Ромодановський, котрий протягом минулого року так і не зумів ор-
ганізувати елекційну раду, а окольничий князь Данило Степанович Велико-
Ґаґін. До складу його місії входили також стольник К.Хлопов, приказний дяк
І.Фомін та ще 12 царських дворян. Змінено було також і місце ґенеральної
ради. Зважаючи на заперечення старшини щодо проведення цього важливо-
го зібрання на окраїнах Лівобережної Гетьманщини – на східних, у Зінькові,
чи південних, у Гадячі, Лубнах, Полтаві, московський уряд запропонував
компромісний варіант – Ніжин. Компромісним його можна було назвати
якщо не з погляду географічного розташування, то, зважаючи на давню во-
рожнечу тамтешнього полковника В.Золотаренка з Я.Сомком, – із міркувань
політичних.
На початку березня 1663 р. з Москви було вислано грамоти царя лівобе-
режним полковникам зі звідомленням про те, що «повна чорна рада» від-
будеться у червні в Ніжині. 10 березня Д.Велико-Ґаґін отримав із Приказу
великого государя «денежную и соболиную казну». Намагаючись нада-
ти посольству особливої урочистості, московська сторона не скупилася.
Окольничий віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштов-
не вбрання для священиків і дяків на час урочистого молебню, щедрі пода-
рунки «царським доброхотам» в Україні. Для успішного виконання покладе-
ної на посольство місії того ж дня посол закупив у Москві воску «на печати
53 Акты ЮЗР. – Т.7. – С.345.
54 Там же. – С.344.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
94 В.М.Горобець
четверть фунта», дві дубових бочки, в які склали грошову «казну», а для ліп-
шого збереження соболиного хутра придбали по десятку «рогож» і вірьовки.
У наступні дні в тому ж «лапотном ряду» для перевезення церковного начин-
ня й паперів було куплено два луб’яних короби, а «коробейного ряду у торго-
вого человека у Федки Микифорова» – дубову скриню «на приказние дела».
Матеріальні приготування до відбуття з місією в Україну тривали, довелося
придбати «флягу для чернил», власне самих чорнил один глечик, дві жерстя-
них ємкості для піску (аби присипати свіжонаписані тексти), а також мішеч-
ки на ладан, свічки тощо55.
Але не це найбільше дивувало при відправці з Москви царського посоль-
ства. Неабиякої специфіки ситуації додавала та обставина, що Д.Велико-Ґаґіна
в його місії супроводжувало доволі потужне військо – дослідники обраховують
його кількість приблизно у 7–8 тис. ратників, хоч тут можливі й перебільшен-
ня. Власне, це не було абсолютною новацією в стосунках Гетьманщини з цар-
ською владою. Адже вже Переяславська рада 1659 р., на якій затверджува-
лося обрання гетьманом Ю.Хмельницького, також проходила за присутності
війська, що супроводжувало московського вповноваженого – ближнього боя-
рина князя О.Трубецького. Утім, тій раді передувала запекла воєнна кампа-
нія, кульмінацією котрої стала Конотопська битва 1659 р. У даному ж випадку
присутність чималого війська пояснити було не просто. Як видається, форму-
валася певна, не прописана у двосторонній угоді, традиції проведення геть-
манських виборів. Традиція, відверто скажемо, не вельми приємна для тих
українських лідерів, які ратували за збереження в недоторканності козацьких
прав і вольностей.
За пізнішими розписами грошового пожалування царських ратників мож-
на достовірно стверджувати, що посольство супроводжували рейтарський
полк І.Шепелєва, три полки «солдатського строю» полковників Ю.Інґлеса,
І.Штрасбурґа і Б.Вороніна56. Згідно зі словами П.Ґордона, окрім названих були
ще полки Полянського та Скрябіна57. Перебували в розпорядженні окольни-
чого й стрільці різних приказів, зокрема достовірно відомо про московських
стрільців під орудою М.Шишкіна58, а також драґунів із Севська та інших ро-
сійських міст (цікаво, що драґунів «розных городов» окольничий пожалував
«по полтине человеку», а служилим людям із Севська (всього 82) «жалованья
не дано для того, что они в Севском уезде живут своими домами, и землею, и
всякими угодьи владеют»59).
У дорогу до Ніжина посольство князя Д.Велико-Ґаґіна вибралося лише
у двадцятих числах березня 1663 р., а до Севська воно прибуло близько 4
квітня. Утім, перетинати кордон Гетьманщини царські посли не вельми по-
спішали. У Севську було продовжено закупівлю необхідного канцелярського
приладдя, але не лише його. Так, у цьому прикордонному повітовому центрі
Московської держави з наказу царського окольничого було придбано спочатку
55 Акты ЮЗР. – Т.5. – С.175.
56 Там же. – С.176–177.
57 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.130.
58 Акты ЮЗР. – Т.5. – С.180.
59 Там же. – С.179.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 95
чотири сальних свічки, згодом – ще сто, воску на печатки «гривенка», вісім
стоп паперу тощо. Але, що цікаво, перебуваючи у Севську, 16 квітня за нака-
зом Д.Велико-Ґаґіна «бил взят в палачи» Климко Родіонов, стрілець «Матвеева
приказу Шишкина», котрому «на ременье на всякой завод» було видано один
рубль60. Окрім ката, у Севську на специфічні потреби дипломатичної служби
було рекрутовано й місцевого священика Іпатія. Як записано у фінансовому
звіті посольства: «Севскому попу Ипатію, что по указу великого государя взят
был в Нежин для рады, 16 алтын 4 денги»61.
Імовірною причиною такої тривалої затримки могло бути якраз очіку-
вання на прибуття війська, спорядженого для супроводу царського околь-
ничого. Принаймні зі звіту посольства про видатки випливає, що саме у
Севську 23 квітня князь виплатив «рейтарам, трубачем и литаврщиком
250 человеком великого государя жалованья»62. Наступна ж виплата була
здійснена вже в межах Гетьманщини – 24 травня в місті Ніжині, і тут ко-
шти отримали не лише рейтари І.Шепелєва, а й ратники згаданих раніше
трьох солдатських полків63. Водночас із деяких опосередкованих свідчень
можемо зробити висновок, що затримка посольства Д.Велико-Ґаґіна на мос-
ковській території обумовлювалася й тією непевністю, що запанувала на
той час в Україні. Тож аби не наражатися на небезпеку, окольничий нама-
гався максимально розвідати стан справ по той бік кордону. І лише отри-
мавши від певних людей достовірну інформацію про те, що там «ныне де,
за помощию Божиею, все тихо и смирно, и про приход воинских людей ни-
каких вестей нет»64, князь уже після 11 травня віддав наказ про вступ на
українські терени.
Десь у середині травня 1663 р. Д.Велико-Ґаґін перебрався із Севська до
Путивля (на той час – московського прикордонного пункту), а вже на початку
20-х чисел місяця воєнізоване посольство Олексія Михайловича вступило до
сотенного центру Гетьманщини – містечка Борзна. 21 травня тут, у соборній
Свято-Троїцькій церкві, за участю окольничого та його почту відбувся урочис-
тий молебень за здоров’я государя, а за три дні подібне таїнство пройшло вже
в кафедральному храмі Ніжина65. Прибуття царського посольства до цього міс-
та збіглося з перебуванням там константинопольського («царгородського») ми-
трополита Софронія (або ж останній спеціально чекав на прибуття царського
окольничого з Москви, за що отримав від Д.Велико-Ґаґіна на милостиню два
рублі)66. Щоправда, згадок про участь цього східного владики у процесі обран-
ня гетьмана чи приведення його до присяги за церковними канонами виявити
у джерелах не вдалося.
60 Там же. – С.176.
61 Там же. – С.177.
62 Там же. – С.176.
63 Там же. – С.177.
64 Там же. – С.176.
65 Там же. – С.176–177.
66 Там же. – С.177. Наскільки мізерною щодо сану патріарха була така сума видно вже з того,
що єпископ Мефодій, як було записано до книги видатків «по указу великого государя», отримав
2 червня через піддячого І.Світикова триста рублів (див.: Там же).
Український історичний журнал. – 2013. – №4
96 В.М.Горобець
«Берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити,
а він насправді вірний»
Автор «Літопису Самовидця», оповідаючи про перипетії першої половини
1663 р., писав:
«И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком
заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а
при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переяслов-
ский, Ніжинскый, Черніговскій, и на том постановил, жебы чер-
нчая рада не била»67.
Згідно ж з інформацією, яку вдалося зібрати Д.Велико-Ґаґіну наприкінці
травня – на початку червня 1663 р., населення тих міст, котрі розташовані ближ-
че до Переяслава, хотіло обрати на гетьманство Я.Сомка, а ближчих до Гадяча –
І.Брюховецького, натомість «чернь говорить, що Сомка і Брюховецького їм на по-
вне гетьманство не потрібно, а оберуть вони на раді помимо них, кого полюблять
усією черню». Козаки Ніжинського полку в розмовах із царськими чиновника-
ми називали серед таких «улюбленців черні» полтавського козака Костянтина
Суличича та ніжинського – Григорія Кобилецького68.
Але чи такою вже непередбачуваною була ситуації на Лівобережжі напере-
додні Ніжинської ради 1663 р.? Принаймні, в оточенні Олексія Михайловича з
кандидатурою гетьмана на той час, здається, визначились уже остаточно. Адже,
крім звинувачень на адресу Я.Сомка з боку його опонентів у «зрадливих намі-
рах» та свідчень про конфлікти наказного гетьмана з царськими воєводами, не-
абияку тривогу викликали й заяви претендента на гетьманську булаву щодо
бачення подальших взаємин Війська Запорозького з царем. Ще під час зга-
даної вище розмови з піддячим Ю.Никифоровим (у середині 1661 р.) Я.Сомко
декларував намір розбудовувати взаємини з московським монархом на основі
угоди 1659 р., хоч і з певними уточненнями, згодом повторив свою думку і на
переговорах зі стольником Ф.Лодиженським на початку 1663 р.:
«Пункти де і привілеї і ті добрі, на чому Юрася Хмельницького оби-
рали, тільки лишень їх затвердити кріпко […] а тільки де в Юра-
севих пунктах поганого що написано, гетьману не вільно за вину
карати на горло, ті де потрібно скасувати; добре б полковник від
гетьмана страх мав, за наказом би де завгодно стояв і помирав»69.
Тобто, Я.Сомко прагнув чіткого дотримання принципу васальних взає-
мин, за яких усі контакти проходили б за посередництвом гетьмана (котрий
фактично пропонував жердівський проект 1659 р., відкинутий у «Нових ста-
тях» Ю.Хмельницького).
У соціальній сфері наказний гетьман наполягав на підтвердженні прав
і привілеїв козацтва, з одночасним упорядкуванням міжстанових взаємин.
67 Літопис Самовидця. – С.88.
68 Востоков А. Нежинская рада 1663 г. // Киевская старина. – 1888. – №5. – С.134.
69 Акты ЮЗР. – Т.7. – №121. – С.360.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 97
На весну він пропонував: «Козаки […] по своїм реєстрам переписати, а селяни
собі переписані будуть: реєстрові козаки стануть государеві служити, а з се-
лян стануть збирати государеву казну і хлібні запаси». Необхідність соціаль-
ної структуризації суспільства Я.Сомко обґрунтовував тим, що
«нині […] в тій усобиці […] все пропадає: називаються всі коза-
ками, на службу не йдуть, а государевої казни не платять ні же;
а як неприятель наступає, і козаки старі реєстрові чимало не
хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити,
в ту пору бігають в Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а
кажуть, начебто супроти ворога ходили»70.
Звісно, у стратегічному плані погляди наказного гетьмана на проблему соці-
альної структуризації Гетьманщини були цілком суголосними намірам москов-
ського керівництва. Не дарма ж іще влітку 1654 р. уряд Олексія Михайловича
прагнув упорядкувати козацький компут71. Але в реальних умовах початку
1660-х рр. соціальні вимоги Я.Сомка були надто тісно пов’язаними з політич-
ною сферою та свідчили передусім про його бажання уникнути «чорної ради»
в тому вигляді, як цього прагнув І.Брюховецький, а також деякі українські та
московські політики. Ішлося про участь в елекційному процесі не лише рядового
козацтва, а й декласованих елементів із середовища селян і міщан.
На тлі таких принципових політичних вимог Я.Сомка програмні поло-
ження І.Брюховецького, викладені, скажімо, у розмові з Ф.Лодиженським,
виглядали набагато лояльнішими та поміркованішими. Так, кошовий геть-
ман обіцяв після проведення «повної чорної ради» віддавати всі ті кошти, що
досі йшли на гетьмана, полковників і старшин, у царську скарбницю, аби та-
ким чином підняти платню московським ратникам72. Як можна зрозуміти з
пізнішої заяви єпископа Мефодія, уже восени 1662 р. під час таємних нарад
із місцеблюстителем у Гадячі претендент на гетьманство начебто пообіцяв у
разі заволодіння клейнодами відмовитися від прибутків на користь царської
скарбниці73.
Слід зауважити, що відмова кошового гетьмана від збирання податків і
різного роду поборів не була звичайною поступкою суверенові, а показувала
його принципове бачення подальших взаємин Війська Запорозького з росій-
ським монархом. Адже І.Брюховецький декларував, що гетьманський уряд
має не лише відмовитися від прибутків, а й від претензій на політичну зверх-
ність у суспільстві загалом:
«А у Війську Запорозькому в них того від віку не було, що геть-
ман і полковники, і сотники й усякі начальні люди міщанами і
селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських;
70 Там же.
71 Докл. див.: Горобець В. Питання формування козацького стану в політиці царського уряду
в Україні (друга половина XVII – початок XVIII ст.) // Українське козацтво: витоки, еволюція,
спадщина. – К., 1991. – Вип. 1. – С.131–136.
72 Акты ЮЗР. – Т.7. – №121. – С.349–350.
73 Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством… –
С.283.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
98 В.М.Горобець
тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь
місце привілей дасть, тим […] за привілеями королівськими й
володіли»74.
Відтак для кошового гетьмана головним наслідком багатолітньої бороть-
би козацтва була лише зміна суверена: відтепер права власності польського
короля мали перейти до російського царя. Зрозуміло, саме так і тлумачили
ці події в Москві, тож і політичні акції І.Брюховецького у приказних палатах
«білокам’яної» після таких заяв зростали.
Тільки-но до Гадяча надійшла інформація про наближення до українсько-
го кордону окольничого Д.Велико-Ґаґіна, як І.Брюховецький надіслав тому до
Севська донос на Я.Сомка, звинувачуючи його в таємних зносинах із право-
бережним гетьманом, спрямованих на відрив Лівобережжя від царя. Кошовий
гетьман акцентував увагу на тому, що городовий старшина
«в битність у Варшаві присягнув королеві польському, щоб яки-
ми-небудь способами Україну до ляхів навернути, і нині він,
Сомко, усіляко шукає, аби посполитої чорної ради не було, а
бути йому, Сомкові, самовладним гетьманом».
Указував І.Брюховецький і на тісні родинні зв’язки правобережного та лі-
вобережного реґіментарів, стверджуючи, що ті,
«між собою обманом пересилаючись, людей обманюють і занапа-
щають, закликаючи татар, і якби в Переяславі не було государе-
вих ратних людей, тоді б він Сомко і проти них війну б розпочав».
Для посилення емоційного впливу на царського посла кошовий гетьман
і місцеблюститель прохали дозволити командирові російського ґарнізону
Гадяча майорові Д.Д’якову супроводжувати їх, «доброхотів царя», до Ніжина
на раду бодай із невеликим загоном
«для безпеки від ворогів домашніх, Сомка з радниками, тому що
на цьому боці Дніпра у Кременчуці та в Патоці стоїть Тетеря з
черкасами, щоб завадити і не допустити проведення зупольної
чернецької ради, і щоб краю до решти погибнути»75.
Для ілюстрації своєї правоти щодо Сомкових намірів «зрадити» царя
І.Брюховецький надіслав московському окольничому три листи правобереж-
ного гетьмана П.Тетері до наказного лівобережного гетьмана, в яких місти-
лися заклики про перехід лівобережного реґіментаря під зверхність Яна ІІ
Казимира. Із контексту їх випливало, що ця перспектива вже обговорювалася
між кореспондентами й Я.Сомко погодився піти на такий крок. Невдовзі ко-
шовий гетьман надіслав до Путивля захопленого в Гадячі лазутчика гетьма-
на П.Тетері – П.Протика, свідчення котрого на допиті також кидали тінь на
Я.Сомка76.
74 Акты ЮЗР. – Т.7. – №121. – С.349.
75 Востоков А. Нежинская рада 1663 г. – С.131.
76 Там же.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 99
За таких обставин Москва остаточно втрачає довіру до Я.Сомка й робить
ставку на І.Брюховецького. Варто було лише кошовому гетьманові та місце-
блюстителеві заявити царським представникам в Україні, що вони побоюють-
ся їхати до Ніжина через загрозу нападу з боку вірних Я.Сомкові козаків, як
їм було виділено для охорони загін московських ратних людей. Навіть сам
Олексій Михайлович дійшов висновку стосовно ненадійності Я.Сомка та, вод-
ночас, вірності І.Брюховецького, наказавши у власноручному листі до воєводи
Ґ.Ромодановського «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він
насправді вірний»77.
Тривожний неспокій Ніжина напередодні ради
До Ніжина царський представник дістався заздалегідь, так що прибулих
згодом козаків він мав змогу зустрічати чи не на правах господаря. Непогано
обізнаний із перипетіями тих подій П.Ґордон стверджував, що І.Брюховецький
волів, аби ґенеральна рада відбулася в Гадячі або десь поблизу від цього міста,
але присутність царського війська в Ніжині також заспокоювала висуванця
Запорозької Січі на гетьманство в городовій Україні78.
Зайвий раз переконати Д.Велико-Ґаґіна у правильності обраного Москвою
кандидата на гетьманство мала б й інформація, зібрана вже в Ніжині. Так,
буквально за декілька днів до виборів, 13 червня, царському окольничому до-
велося реагувати на чолобитну ніжинського протопопа Симеона (Адамовича),
постраждалого від «розорень» Я.Сомка, котрий, нібито, за радою з ніжинським
полковником В.Золотаренком і через те, що протопіп останнього «от соборныя
церкви отказал», прислав до Ніжина своїх козаків, які «двор его, протопопов,
разорили и животы все пограбили»79. Симеон отримав від московського по-
сла компенсацію – десять рублів «жалованья». Натомість репутація наказного
гетьмана Я.Сомка та його теперішнього союзника – В.Золотаренка в очах ро-
сійської влади під впливом таких новин зазнала чергової, і вже, як видається,
остаточної втрати.
До Ніжина, як стверджував П.Ґордон, козаки прибули точно у призначе-
ний час. При цьому наказний гетьман Я.Сомко, під безпосередньою командою
котрого перебував і Переяславський полк (згідно з зауваженням шотландця на
московській службі, «це перший і головний полк на півночі Дніпра»), розташу-
вав свої сили поблизу Київських воріт Ніжина. До Я.Сомка долучився й місце-
вий полковник В.Золотаренко, з яким він порозумівся вже напередодні самої
ради. Причому останній проіґнорував заборону Д.Велико-Ґаґіна та, виходячи
з міста в поле, прихопив із собою міську артилерію. Аби не спровокувати су-
тичку, за словами П.Ґордона, і побоюючись бути звинуваченим у симпатіях до
І.Брюховецького, царський окольничий поспішив передати ніжинській залозі
наказ безперешкодно випустити В.Золотаренка разом із гарматами з міста80.
77 Записки отделения русской и славянской археологии Императорского археологического об-
щества. – Санкт-Петербург, 1861. – Т.2. – С.771.
78 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.130.
79 Акты ЮЗР. – Т.5. – С.178.
80 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.130.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
100 В.М.Горобець
«Більш хитромудріший», за П.Ґордоном, І.Брюховецький, знаючи про під-
тримку своєї кандидатури царською владою, розташував власний табір на про-
тилежному боці Ніжина. Я.Сомко, повідомлений про такий маневр суперника,
пригрозив залишити ніжинські околиці та повернути до Переяслава, якщо околь-
ничий розпорядиться скликати ґенеральну раду в таборі І.Брюховецького, а не
на київській стороні міста. Але Д.Велико-Ґаґін, «прихильний до Брюховецького,
не погодився й поставив імператорське шатро на іншій стороні». Я.Сомкові та
В.Золотаренку нічого не залишалось, як за наказом московського посла вранці
16 червня передислокувати своїх прибічників на той бік Ніжина, де отаборив-
ся І.Брюховецький. Єдине, що вони не виконали, так це не заклали свій табір
по ліву руку від Московського тракту, а стали праворуч від нього. Прибулі з
Москви солдати вишикувалися справа від шатра, а стрільці – зліва, частина
ратних людей прикривали доступ до нього з інших боків81.
У П.Ґордона про це згадки немає, але з пізніших джерел відомо, що при-
слане з Москви шатро було чорного кольору. З одного боку, це, мабуть, зайвий
раз мало акцентувати увагу на зовнішній атрибутиці події – рада ж бо скли-
калася «чернецька», «чорна», а з іншого – таке символічне забарвлення ви-
кликало й тривожні передчуття біди. Принаймні наступник Д.Велико-Ґаґіна у
представленні царських інтересів в Україні дяк Дементій Башмаков, котрому
перейшов у спадок цей самий намет, прямуючи до Гетьманщини на початку
осені 1663 р. наказав перефарбувати посольський шатер, надавши йому менш
трагічних відтінків82.
Доля ж булави лівобережного реґіментаря могла вирішитись уже по по-
лудню 16 червня. Тоді у шатрі відбулася конфіденційна розмова між Д.Ве-
ли ко-Ґаґіним і кошовим гетьманом. П.Ґордон був переконаний, що саме за
її результатами І.Брюховецький забезпечив собі повну підтримку царського
представника, «проте сьогодні зробити нічого не вдалося, оскільки (як уважа-
лося) Брюховецькому потрібен був час для перемовин із партією Сомка»83.
Після розмови з кошовим гетьманом царський окольничий повернувся
до Ніжина, але спокійно дочекатися наступного дня йому не випало. За де-
який час до нього прибув посланець від І.Брюховецького, сповістивши, що
Я.Сомко захопив у полон декількох його людей та відправив триста вершни-
ків навперейми його полковникові Гвинтовці, тож йому нічого більше не зали-
шалось, як послати на допомогу своєму полковнику полк Парфенія Нужного.
Коли Д.Велико-Ґаґін прислав до Я.Сомка майора з вимогою припинити
81 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.130.
82 Як видно з фінансового звіту Д.Велико-Ґаґіна про його видатки під час посольської місії до
України, 24 вересня 1663 р. у Севську за наказом царя він намагався передати Д.Башмакову
та Є.Фролову «в малороссийские городы великого государя дворцовой шатер, которой дан был
окольничому […] для гетманского обранья», причому був він «цвітом черной». І лише тепер
«тайных дел дьяк» Д.Башмаков попросив Д.Велико-Ґаґіна «с товарищи», аби вони «тот шатер
розцветили розными цветами». Щоби виконати указ государя та задовольнити його теперішньо-
го посла до України Д.Башмакова, Д.Велико-Ґаґін передав московському стрілецькому голові
М.Шишкіну понад тридцять рублів сріблом для того, аби той розшукав серед своїх стрільців «из
розных полков портных мастеров», і вже ті накупили необхідної матерії та «тот шатер подложить
вновь лазоревою да червчатою крашенинами, полосами, и верх нацветить розных же цветов сук-
нами и кумачем червчатым» (див.: Акты ЮЗР. – Т.5. – С.180).
83 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.130.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 101
ворожнечу, наказний гетьман запевнив, що нічого такого, як про це розповідав
кошовий гетьман, насправді й не відбулося. Натомість ніжинський полковник
В.Золотаренко пояснив, що він справді відрядив декого зі своїх людей, аби ті
відбили захопленого Гвинтовкою в полон його брата84. Чим завершилася ця
типова для тогочасної практики ведення бойових кампаній прелюдія гарців-
ників, за відсутності відповідної інформації у джерелах, невідомо. Справжні ж
бої за гетьманську булаву розгорнулися вже зранку наступного дня.
Ніжинська рада 1663 р. Акт перший: протистояння 17 червня
Якщо вірити офіційній реляції князя Д.Велико-Ґаґіна про обрання
гетьмана, ґенеральна військова рада, скликана за дозволом царя Олексія
Михайловича на 17 червня 1663 р., пройшла чинно, без ексцесів, у відпо-
відності з монаршою волею. Зокрема, у документі вказувалося, що 17 черв-
ня «за указом великого государя» окольничий і намісник галицький князь
Д.Велико-Ґаґін
«со товарищи учинили черневую енералную раду у Нежина под
городом; а на раде были Мефодій, епископ мстиславскій и ор-
шанскій и блюститель митрополіи Кіевской, и наказной, и ко-
шевой гетманы Яким Самко, Иван Брюховецкій, и полковники,
и сотники, вся старшина и все Войско Запорожское, и мещане.
И на той раде великого государя верюющая грамота им чтена; и
они гетманы, и все Войско Запорожское, и чернь, выслушав ве-
ликого государя грамоты, на его государеви милости били челом
и учинили обрание»85.
Обраний 18 червня всім Військом Запорозьким, як старшиною, так і чер-
ню, «вільними голосами» в «совершеные гетманы» І.Брюховецький у соборно-
му храмі Ніжина після врочистого богослужіння
«великому государю великому князю Алексею Михайловичю,
всея Великія и Малыя и Білая Росіи самодержцу, и его государ-
ским дітем, благородным государевим царевичем, и их государ-
ским наследником, по святой непорочной евангелской заповіди
Господни пред святым Евангліем віру учинил при єпископи
Мефодіи мстиславском и оршанском и блюстители митрополіи
Кіевской, по чиновной книге и по записи»86.
Насправді ж гетьманське обрання 1663 р. разюче різнилося від тієї іди-
лічної картини, яку намалював у своєму звіті московський посол. Вибори геть-
мана, проведені на ґенеральній раді під Ніжином, відзначалися неабиякою
напругою, численними ексцесами, у тому числі з застосуванням зброї та люд-
ськими жертвами. Так, із розповіді П.Ґордона дізнаємося, що близько 10-ї год.
84 Там же.
85 Акты ЮЗР.– Т.5. – С.173.
86 Там же. – С.173–174.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
102 В.М.Горобець
17 червня царський окольничий прибув із Ніжина до намету в околицях міс-
та, поблизу якого й мала відбутися рада. За наказом Д.Велико-Ґаґіна навколо
шатра стало московське військо. Відразу ж по тому на поле почали прибувати
учасники події. Першим з’явився Я.Сомко з прибічниками, за ним підтягнувся
й І.Брюховецький зі своїми людьми. Як перші, так і другі на елекційну раду
вибралися немов на війну – з прапорами та при зброї. Уже дорогою до місця
проведення виборів, стверджував П.Ґордон, «чимало легковажних козаків по-
кинули Сомка та приєдналися до Брюховецького»87.
У розповіді Самовидця акценти розставлено дещо інакше, аніж у шот-
ландського найманця. Зокрема, автор широковідомого літопису стверджував,
що на раду, призначену на 17 червня, «зараз уступивши в пост Петров», поста-
новили (авторство цієї «постанови» Самовидець не уточнює) прибути «пішо, без
всякого оружжа». За Ніжином було встановлено «намет великий», присланий
із Москви царем, і навкруги нього розставлено «військо московское […] з оруж-
жем задля уникання своеволі». Утім, як зауважував далі автор твору, «тое
мало що помогло», і як тільки було «вдарено в бубни на раду» І.Брюховецький,
«ведлуг постанови, пішо войско припровадил ку намету своей
сторони […] и Сомко не зозволився: и сам, и усі козаки, при нему
будучіе, яко люди достатніе, на конях добрих, шатно и при орю-
жю, як до войни, тоей интенції будучи, же ежели би не ведлуг
мисли оных рада становитися бы міла, то межи собою битву
міти, бо при таборі Сомковом и гармат было немало»88.
Побачивши перед собою значну масу озброєного люду на чолі з вороже на-
лаштованими один супроти одного лідерами, як оповідав П.Ґордон, царський
представник зажадав, аби козаки прийшли на зібрання беззбройними. Але
як прибічники І.Брюховецького, так і Я.Сомка на наказ Д.Велико-Ґаґіна не
зважали. Ситуація розрядилася лише після прибуття в намет московського
князя єпископа Мефодія та спільного їх звернення до старшини з посиланням
на відповідний указ Олексія Михайловича. Як було записано у щоденнику
П.Ґордона, «окольничий […] звелів, щоби Сомко та Брюховецький з офіцерами
й кращими козаками залишили зброю, коней і йшли до шатра. Так вони й зро-
били, тільки Сомко мав при собі шаблю та сагайдак»89. Тобто попри участь у
раді такої значної кількості народу, безпосередніми учасниками виборів мали
бути все ж козацькі старшини й «кращі козаки», отже рада відбувалася за ка-
нонами, утвердженими на Січі, коли посеред загальновійськового кола збира-
лася група старшин і «стариків», яка й ухвалювала принципове рішення, ко-
тре по тому виносилося на ознайомлення широкого козацького загалу90.
Ставши на лавку разом з єпископом Мефодієм, «стольником» (тобто
К.Хлоповим), а також з якимось неозначеним персонально П.Ґордоном
«канц лером», Д.Велико-Ґаґін почав читати царську грамоту щодо дозволу на
87 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
88 Літопис Самовидця. – С.90.
89 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
90 Див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату: Дослідження з політичної і соціальної
історії ранньомодерної України. – К., 2009.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 103
проведення гетьманських виборів на Лівобережжі та їх порядок. Зазвичай,
згідно з традиціями Московської держави, монарші грамоти були багатослів-
ними, а викладенню суті питання передувала розлога передісторія. У випадку
зі справами, які торкались України, історичний екскурс починався з тих часів,
коли «Малоросія» перебувала під владою польського короля. Розбурхана ви-
борчими клопотами козацька стихія не стала чекати на закінчення читання
царським окольничим грамоти Олексія Михайловича, а заглушивши його сво-
їми вигуками розпочала процедуру виборів91.
У відправленій окольничим Д.Велико-Ґаґіним до Москви відразу ж по за-
вершенні Ніжинської ради реляції про її перебіг цей епізод гетьманського об-
рання подано дещо в іншій інтерпретації. Зокрема, представник московського
монарха стверджував, що вигуки козаків перервали не читання ним царської
грамоти, а вже вибухнули на етапі виголошення окольничим промови:
«И наказному, и кошевому гетманом, и полковником, и сотни-
ком, и отаманом, и есаулом, и казаком, и всей черни твою, ве-
ликого государя, вірующую грамоту на раде вычли. А выслушав
твою, великого государя, грамоту наказной и кошевой гетманы,
и полковники, и сотники, и атаманы, и есаулы, и казаки, и чернь
на твоем великого государя жалованье, на милостивом слове
челом ударили. Да мы ж, холопи твои, на раде твой, великого
государя, указ наказному и кошевому гетманом, и полковником,
и сотником, и отаманом, и есаулом, и козаком, и черни против
наказу учали говорить речь. И не выслушав твого великого го-
сударя указу с Ывановой стороны Брюховецкаго […] обирали в
гетманы ево Івана и по своему казацкому обычаю вверх шапки
метали. А с Якимовой стороны Самка […] в гетманы обирали»92.
Самовидець натомість стверджував, що як тільки Д.Велико-Ґаґін вий-
шов зі свого намету та почав читати «грамоту и указ его царського величе-
ства, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, за-
раз крик стался з обох сторон о гетманство»93. Але, як зауважив свого часу ще
М.Петровський, аналізуючи достовірність інформації «Літопису Самовидця»,
«встановити дійсний стан речей тут тяжко»94.
За П.Ґордоном, частина козаків гукала: «Сомко!», інша: «Брюховецький!».
Вигуки, згідно з усталеними ще на Запорожжі традиціями, підкріплювали-
ся підкиданням угору шапок. В якийсь момент прибічники наказного геть-
мана доставили в центр виборчого кола бунчук і прапор Я.Сомка, покрили
ним свого висуванця та підняли на лаву, проголошуючи тим самим обраним
гетьманом. Під час цих дій царського окольничого та його супровід було витіс-
нено від лави і вони заледве зуміли пробратися до свого намету95. Але на цьо-
му «вибори» не припинилися. Прихильники І.Брюховецького зуміли швидко
91 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
92 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.416.
93 Літопис Самовидця. – С.90.
94 Петровський М. Нариси історії України ХVII – початку XVIII століть (Досліди над
«Літописом Самовидця»). – Х., 1930. – С.267, прим.11.
95 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
104 В.М.Горобець
доправити до центру виборчого поля зброю, скинути Я.Сомка і його людей із
лави, поламати бунчук наказного гетьмана та вбити козака, котрий його три-
мав (як з’ясувалось уже згодом, ним виявився зять Якима Сомка)96.
Окольничий Д.Велико-Ґаґін, описуючи силову фазу гетьманських виборів
17 червня, провину за використання зброї покладав на прибічників наказного
гетьмана, стверджуючи:
«На том, государ, гетманском обиранье полку Якима ж Самка
конные люді с его Якимовым бунчуком, и с литавры, и со мно-
гими знамены в пешие люди, в раду скочили, а пехота его ж
Самкова с ружьем прибежала. І в раде люди замешались. А нас,
холопей твоих, с места збили. И с обе стороны меж себя бой учи-
нили, и многих людей казаков переранили; а иных и до смерти
побили; и раду разорвали, и разошлись в свои обозы»97.
Натомість П.Ґордон, переповідаючи про збройну сутичку 17 червня, дода-
вав, що в той момент, коли пристрасті розпалилися до краю й козаки запросто
могли б знести і царський намет, в якому заховався Д.Велико-Ґаґін, москов-
ські ратники за наказом полковника І.Штрасбурґа закидали натовп «вибор-
ців» ручними ґранатами, таким чином, як зауважив П.Ґордон, «розчистивши
простір». На полі залишилися тіла загиблих, а також поранених у цій сутичці.
Тим часом Я.Сомко зі своїми прибічниками верхи втекли до власного табору.
Булава наказного гетьмана та литаври стали трофеєм І.Брюховецького98.
Згідно ж із повідомленням Самовидця, перервавши галасом зачитуван-
ня Д.Велико-Ґаґіним царської грамоти й указу, одна частина козаків поча-
ла вигукувати: «Бруховецкого гетманом, а другіе кричат “Сомка гетманом” и
на столец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков
зламали»99. Сам наказний гетьман заледве врятувався втечею з поля, де відбу-
валася рада, причому Я.Сомко «видрался през намет царский» і, «допавши» до
коня, разом з іншою старшиною втік до свого табору, залишивши на полі тіла
декількох загиблих у тій сутичці своїх прибічників. І як тільки сомківці побіг ли
з елекції, люди І.Брюховецького «всадили» свого ставленика на «столец», про-
голосили його гетьманом, «давши оному булаву и бунчук». При цьому, за версі-
єю Самовидця, саме прихильники І.Брюховецького, а не Я.Сомка (як твердив
П.Ґордон), «зопхнули» царського представника з лави чи «столца»100.
Не зрозуміло, яким чином, але застосування сили московськими ратними
людьми для втихомирення бунтівної стихії пройшло повз увагу Самовидця.
Натомість, як бачимо, він зафіксував акт проголошення І.Брюховецького геть-
маном і вручення йому прихильним товариством клейнодів. Зважаючи на па-
сивну роль царського окольничого на даній фазі обрання, цими клейнодами
могли бути лише ті реґалії гетьманської влади, які дісталися виборцям кошо-
вого гетьмана у сутичці з Я.Сомком.
96 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
97 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.168.
98 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
99 Літопис Самовидця. – С.90.
100 Там само.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 105
Далі Самовидець стверджував, що за певний час («нескоро») зчине-
ний учасниками ради галас «ускромился». Але Д.Велико-Ґаґін обрання
І.Брюховецького гетьманом «не подтвержал», оскільки «и до себе прийти не
могл за великим шумом межи народом». Тож І.Брюховецький із врученими
йому знаками гетьманського достоїнства від’їхав до свого табору, натомість
Я.Сомко – «юже не маючи бунчука, ані булави, бо тое запорожци видрали оно-
му» – до свого101. Відразу по цьому Сомкове військо почало масово відступатися
від нього, а він за таких умов пригрозив Д.Велико-Ґаґіну не лише не визна-
вати обрання свого суперника на гетьманство, а й відвести власні полки до
Переяслава та «знову до его царского величества слати, же кгвалтом гетьман-
ство дано Бруховецкому, котрого військо не приймует»102. Реагуючи на погро-
зи Я.Сомка та «обавляючися, жеби с того не вросло що злого», Д.Велико-Ґаґін
розпорядився «знову на третій день тую раду» скликати, а до того моменту,
поки «чернь войсько […] гетмана настановляти, кого улюблят», будуть, аби
І.Брюховецький «знаки войсковіе положил»103.
Прискіпливо досліджуючи текст «Літопису Самовидця» та порівнюючи
його з відомими з інших джерел історичними реаліями, М.Петровський роз-
цінив повідомлення про призначення царським окольничим ради на «третій
день» як ще одну з фактологічних помилок Самовидця, адже про відтерміну-
вання елекції на 19 червня у жодних джерелах не згадується104. Але, можливо,
Самовидець рахував саме 18 червня третім днем гетьманських виборів, адже
до Ніжина козаки зібралися вже на 16 червня? На другий день Петрівки, що
розпочалась у 1663 р. 15-го числа.
Значно контроверсійніше інше твердження Самовидця: нібито з постановою
окольничого про перенесення виборів на наступний день «барзо Бруховецкій
сперечался, яже видяче, же князь почал на Сомкову руку схилятися»105. Зі слів
автора літопису, на кінець дня 17 червня навіть з’явилася певна інтриґа в пи-
танні щодо майбутнього володаря гетьманської булави. Так, старшина начеб-
то порадила Я.Сомкові, «жеби не будучи спротивним задля ненарушення лас-
ки его царського величества», ідею гетьманського обрання не заперечувати,
а лише провести вибори не біля намету Д.Велико-Ґаґіна, «где військо стояло
московское», а «межи своими войсками тую учинити раду, на що и Бруховецкій
позволився»106.
Важко припустити, що царський окольничий, подолавши неблизький
шлях із Москви до Ніжина та отримавши монарший наказ провести «чер-
нецьку» раду за розробленим у Кремлі сценарієм, погодився б на усунен-
ня себе від активної участі у процесі гетьманського обрання. Власне, як і
І.Брюховецький – на те, аби розіграти булаву зі Я.Сомком без прикриття мос-
ковської влади, над забезпеченням прихильності якої до своєї персони він так
довго працював. Утім, Самовидець обрав саме такий варіант розвитку сюжету
101 Там само.
102 Там само.
103 Там само. – С.90–91.
104 Петровський М. Нариси історії України ХVII – початку XVIII століть… – С.270.
105 Літопис Самовидця. – С.91.
106 Там само.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
106 В.М.Горобець
своєї оповіді, а винуватцями в руйнації планів наказного гетьмана та його
оточення визначив «несталость наших людей», яка й завадила те задумане
реалізувати:
«Бо козаки сторони Сомковой, отступивши своїй старшини, по-
хапавши корогви каждая сотня, и до табору Бруховецкого прий-
шли и поклонилися, отвернувши, зараз напали вози своїх стар-
ших жаковати»107.
У розповіді П.Ґордона стверджується, що після кривавого інциденту, ко-
трий спалахнув під час ради, після того, як Я.Сомко був змушений поверну-
тися ні з чим до свого табору, кошовий гетьман вступив до намету царського
окольничого, де за присутності єпископа Мефодія почали радитися, як бути
далі. Отож жодного напруження між І.Брюховецьким і Д.Велико-Ґаґіним
у російському таборі не помітили. Більше того, під час цих нарад Я.Сомко
прислав до московського князя посланця з вимогою видати їм тіла вбитого
бунчужного та інших загиблих. Крім того, наказний гетьман вимагав суди-
ти тих, хто вчинив цю бійню. Утім окольничий задовольнив лише прохання
щодо видачі тіл загиблих, але категорично відмовив наказному гетьманові
в його вимозі судити винуватців трагедії, заявивши, що її спричинили якраз
люди Я.Сомка, котрі прибігли зі зброєю проголошувати його гетьманом108.
Останнє твердження, як можна зробити висновок із записів П.Ґордона,
було неправдивим, оскільки зброю першими застосували саме прибічники
І.Брюховецького, намагаючись не допустити проголошення гетьманом його
суперника. Однак у тих подіях І.Брюховецький для Д.Велико-Ґаґіна одно-
значно виступав у ролі союзника, якого потрібно будь-що привести до влади,
а не судити. Відтак запит Я.Сомка цілком прогнозовано було проіґноровано.
А в офіційному повідомленні, надісланому окольничим до Москви, він повто-
рив свої обвинувачення на адресу наказного гетьмана Лівобережжя, указав-
ши, що саме «полку Якима ж Самка конные люди с ево, Якимовым, бунчуком
и с литавры и со многими знамены пеши люди в раду скочили, а пехота ево
ж, Самка, с ружьем прибежала»109. П.Ґордон стверджував, що після цього
царський представник передав через свого посланця, аби Я.Сомко та його
старшини «пришли к шатру миром». Наказний гетьман відмовився це зроби-
ти, пояснивши такий свій учинок побоюваннями за власне життя, адже вби-
ли ж перед тим його бунчужного. Робити було нічого. Відновлювати раду 17
червня не стали, кошового гетьмана до його табору доправив приставлений
для охорони Д.Велико-Ґаґіним загін вершників, а сам окольничий разом з
єпископом Мефодієм від’їхали до Ніжинського замку110.
107 Літопис Самовидця. – С.91.
108 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
109 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.168.
110 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.131.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 107
Ніжинська рада 1663 р. Акт другий:
«Обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы»
Уранці 18 червня Д.Велико-Ґаґін продовжив ту справу, заради якої він здо-
лав шлях від Москви до Ніжина. Прибувши до намету, біля якого відбувалася
рада днем раніше, він послав своїх офіцерів до Я.Сомка та І.Брюховецького, аби
ті разом із полковниками й іншими «начальними людьми» без зброї прибули до
нього, а решта товариства, також без зброї, збиралась у полі111. Ті погодилися.
Власне, так і розпочався другий день Ніжинської ради 1663 р.
Але за ніч, що минула, у диспозиції сторін відбулися серйозні зрушення.
Аґітація прибічників І.Брюховецького, особливо після того, як йому вдалося
здобути тактичну перемогу напередодні та засвідчити, хоч і опосередкова-
но, підтримку своєї кандидатури з боку царської влади, призвела до того, що
лави прихильників Я.Сомка почали стрімко рідіти. Передчуваючи недобре,
ще вранці 18 червня ніжинський полковник В.Золотаренко (наразі прибіч-
ник Я.Сомка) з дозволу окольничого перевіз свою матір, дружину та дітей до
Ніжинського замку, під захист московського воєводи М.Дмитрієва. Натомість
Я.Сомко, ще дорогою до намету царського представника побачивши, як його
козаки масово долучаються до опонента, кинувся було рятуватися втечею з
елекційного поля, але, за свідченням П.Ґордона, мало не втрапив до рук пере-
біжчиків і разом із вірною собі старшиною був змушений шукати порятунку в
російському таборі. Звідти, знову ж таки зі слів П.Ґордона,
«бачачи, що з Сомком залишилося небагато, та побоюючись, що
козаки, котрі йшли на раду, зажадають видачі його та прибіч-
ників для розправи, окольничий на їхнє прохання відіслав їх
(близько 150 панів і прислуги) у замок під сильну охорону кін-
ноти та піхоти»112.
У Самовидця чітка темпоральна демаркація подій 17–18 червня не про-
стежується. Він якось невизначено говорить про те, що як тільки козаки з при-
хильних напередодні ради до Я.Сомка полків почали переходити на бік його
опонента, а по тому й грабувати майно своєї старшини, наказний гетьман, «ви-
дячи […] с полковниками своїми и инною старшиною, впавши на коні, при-
бігли до намету царского до князя, сподіваючися помочи и оборони своему
здоровю, которих зараз князь зо всім отослал в замок ніжинський»113. Але, як
бачимо, він не ставить під сумнів добровільність здачі старшини себе на ми-
лість царської влади.
Так само й окольничий Д.Велико-Ґаґін у своїй реляції, відправленій до
Москви відразу ж по завершенні виборів, також наголошував на тому, що після
силової сутички 17 червня наступного дня наказний гетьман Я.Сомко, разом
із полковниками – ніжинським В.Золотаренком, чернігівським О.Силичем,
переяславським О.Щуровським, прилуцьким Д.Чернявським і київським
111 Там же. – С.132.
112 Там же.
113 Літопис Самовидця. – С.91.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
108 В.М.Горобець
С.Третяком – добровільно прибув до нього в табір із проханням оборонити й
«черни убить не дать»114.
Натомість анонімний автор «Краткого описания Малороссии», пишучи про
суперечливу колізію гетьманських виборів 1663 р. – узяття під варту Я.Сомка
та його прибічників, загалом підтверджував слова П.Ґордона з розповіді про
«чорну раду», але робив принципово інші акценти в поясненні мотивів цьо-
го вчинку. Отже, після кривавої бійні 17 червня наказний гетьман висло-
вив царському окольничому своє роздратування ситуацією та навіть пригро-
зив поскаржитися з цього приводу самому государеві. Ось на тлі таких заяв
Д.Велико-Ґаґін – «оскорбившись» – і наказав Я.Сомкові, В.Золотаренку «с то-
варищи их явитись», а коли ті «как скоро пришли, тотчас коне и оружне и
одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято»115. Тобто до-
бровільною передача себе в руки царського окольничого для Я.Сомка та його
прибічників не була.
Інформацію «Краткого описания Малороссии» щодо арешту майна опонен-
тів І.Брюховецького підтверджує й повідомлення Самовидця стосовно того, що
під час передачі Я.Сомка та його прихильників до Ніжинського замку арешт
було накладено також на «коней, риштунки, сукні»116. А ще Самовидець не-
вимушено додає до своєї розповіді й трішки містики, зауважуючи трохи зго-
дом, що саме в той день («тоей же години»), як було забрано «до в’язання» в
Ніжинський замок Я.Сомка, в Ічні згоріла церква, де перед тим йому «прися-
гали на послушенство гетманское». Як зауважує автор, «усе згоріло дознаку»117.
Але як би там не було насправді, після цього по суті визначального мо-
менту елекційної боротьби завершальна стадія гетьманських виборів 1663 р.
вже справді пройшла для І.Брюховецького без жодних ускладнень та ексцесів.
Як писав у своїй реляції Д.Велико-Ґаґін – у гетьмани І.Брюховецького «обрали
тихо и безмятежно всеми волными гласы»118.
Утім навіть після такого безславного сходження з дистанції Я.Сомка ін-
триґа, нехай і дещо технічного характеру, на певний час таки збереглася.
І.Брюховецький, як справжній актор, витримав паузу, не поспішивши стрімго-
лов за булавою, а на певний, вочевидь, достатньо тривалий час затримавшись
у своєму таборі («задержался надолго»119). Д.Велико-Ґаґіну навіть довелось від-
правляти чергового свого гінця, аби той довідався про причини затримки ко-
шового гетьмана з виступом. Як виявилося, вона була пов’язана з необхідніс-
тю впорядкувати лави своїх нових прибічників, які ще вчора підтримували
наказного гетьмана Я.Сомка. Коли ж І.Брюховецький таки вийшов із табору,
то спершу перед наметом Д.Велико-Ґаґіна півмісяцем («рогами к шатру») ви-
шикував свою кінноту, згодом на поле прибула піхота, яка зайняла ділянку
посередині. Як і наполягав царський окольничий, усі козаки й посполиті при-
були на раду без зброї.
114 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.416.
115 Краткое описание Малороссии. – С.260–261.
116 Літопис Самовидця. – С.91.
117 Там само.
118 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.417.
119 Гордон П. Дневник: 1659–1667. – С.132.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 109
Після цього Д.Велико-Ґаґін з єпископом Мефодієм і з почтом, «под охраной
протазанщиков», вийшли на середину кола. Туди ж вступив і І.Брюховецький
у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів, осавулів. А як тільки
шикування завершилося І.Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом.
Д.Велико-Ґаґін виказав побажання, аби той зі своїм бунчуком обійшов усе ко-
зацьке коло. Коли новопроголошений реґіментар наближався до якогось ко-
зацького загону, козаки схиляли перед ним свої прапори та підкидали вгору
шапки, висловлюючи в такий спосіб згоду з його обранням та свою приязнь до
нього особисто. Під час короткої наради в наметі Д.Велико-Ґаґін запропону-
вав І.Брюховецькому разом із полковниками та старшиною прослідувати до
Ніжина, аби там у кафедральному соборі принести присягу на вірність «ве-
ликому государеві». Новообраний не заперечував проти такого сценарію роз-
витку подій. Але попрохав деякий час для того, аби втихомирити пристрасті
черні, котра вимагала негайної видачі на розправу Я.Сомка і В.Золотаренка
«с товарищи». Коли ж емоції трохи вщухли, І.Брюховецький у соборній церкві
Ніжина приніс клятву вірності цареві, цілував Євангеліє. Слідом за ним цей
самий церемоніал учинили полковники та старшини. Після складення ново-
обраним гетьманом присяги Д.Велико-Ґаґін передав йому царську грамоту,
«написану здебільшого золотими буквами на пергаменті». А у цей час «у замку
та в місті палили з усіх гармат»120.
Автор «Літопису Самовидця» уточнював, що присяга відбулася у церкві
Св. Миколая. Крім того, він стверджував, що ще напередодні складення ново-
обраним гетьманом присяги царський представник «здавал з своїх рук була-
ву и бунчук, подтверждаючи гетьманство»121. Так само й у «Краткому описа-
нии Малороссии» наголошувалося, що «князь сам вторично клейноти вручил»
І.Брюховецькому122, маючи на увазі, що вперше символи гетьманської влади
останній отримав від товариства ще у ході кривавої бійні 17 червня.
Твердження Самовидця, котре, як бачимо, знайшло своє відображен-
ня й в інших джерелах, спершу сприймалося дослідниками (С.Соловйовим,
Ґ.Карповим, С.Єґуновим) на віру, але згодом М.Петровський однозначно його
трактував як хибне123. Адже всі попередні процедури гетьманського обрання
передбачали складання обраним на гетьманство кандидатом присяги на вір-
ність цареві та вже наступне за цим визнання представником російського са-
модержця цього акту леґітимним через вручення йому від імені володаря від-
повідних клейнодів. У випадку ж з обранням на гетьманство І.Брюховецького,
якщо вірити інформації офіційної реляції окольничого Д.Велико-Ґаґіна, про-
цедура проходила в такий спосіб: І.Брюховецький звертався до князя з про-
ханням, аби той надав йому «великого государя булаву и знамя, тем бы ему
в войске означить твою, великого государя, к себе милость». Але, як видно з
тексту реляції, подібне прохання в Москві було прораховане заздалегідь, отож
воно й не заскочило Д.Велико-Ґаґіна зненацька:
120 Там же.
121 Літопис Самовидця. – С.90.
122 Краткое описание Малороссии. – С.260–261.
123 Див.: Петровський М. Нариси історії України ХVII – початку XVIII століть… – С.268.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
110 В.М.Горобець
«И по твоему, великого государя, указу мы, холопы твои, гетма-
ну Ивану Брюховецкому говорили, что булава и знамя дана ему
будет в то время, как он, гетман, увидит твои, великого государя,
царские пресветлые очи»124.
Слід відзначити, що у твердій позиції Д.Велико-Ґаґіна у цьому питанні
не було нічого нового чи нелеґітимного з погляду букви закону. Адже «Нові
статті» Ю.Хмельницького 1659 р. якраз і впроваджували таку норма до прак-
тики двосторонніх взаємин. Отож цілком можливим міг бути варіант, за яко-
го у червні 1663 р. І.Брюховецькому довелося б удовольнитися малим. Тобто
після обрання на гетьманство отримати з рук царського окольничого жалу-
вану грамоту Олексія Михайловича на реґіментарство та на володіння – «на
ранґ» – Гадяцьким староством. Проте як же бути із захопленими в Я.Сомка
у ході сутички 17 червня бунчуком і булавою? Не виключено, що саме їх і
вручив Д.Велико-Ґаґін, реагуючи на прохання І.Брюховецького та його при-
бічників. І в такий спосіб, з одного боку, було дотримано формальних вимог
щодо леґітимності процедури гетьманського обрання – як це розуміло козаць-
ке товариство, а з іншого боку, аби леґітимізуватись і в очах царської влади,
І.Брюховецькому, згідно з умовами Переяславського договору 1659 р., необхід-
но було їхати до Москви та особисто бачити ці самі очі. Із погляду доцільності
заспокоєння ситуації на Лівобережжі такі дії окольничого були вповні адекват-
ними, хоч і не випливали з його посольського наказу, а відтак і не могли ввій-
ти до його звіту. Саме зважаючи на доцільність утихомирення Лівобережжя
аналогічним чином діятиме й сановне оточення Олексія Михайловича, яке по-
годиться на пожалування новообраного гетьмана від імені царя відповідними
владними реґаліями й без поїздки того до столиці.
Так усе ж таки – бувало чи не бувало
за «иних гетманов» те «лихо … тоест чорной ради»?
Підбиваючи підсумки, передовсім треба зауважити, що «чорні» (або «чер-
нецькі»), тобто загальновійськові ради, звичайно ж, не були витвором літа
1663 р. У політичній історії Гетьманщини можна віднайти чимало прикладів
залучення найширшого кола козацького товариства до вирішення нагальних
питань поточного життя, особливо якщо аналізувати практику кінця 1640 –
початку 1650-х рр. Утім Ніжинська ґенеральна рада 1663 р. була все ж пев-
ною мірою унікальною. Адже ніколи раніше не траплялося таких тривалих
періодів міжгетьманства, як це сталося на початку 1660-х рр. Ніколи перед
цим Військо Запорозьке Низове не відігравало й ніколи по тому не відіграва-
тиме такої поважної ролі під час проведення гетьманських виборів у городовій
Україні (або її частині), як це було влітку 1663 р. Як, власне, і участь некозаць-
кого населення козацької України не буде такою масовою, як це сталося у часи
проведення «чорної ради» під Ніжином. Зважаючи на тривалість виборних пе-
регонів 1661–1663 рр., уже ніколи більше в історії Гетьманщини претендентам
124 Окиншевич Л. Генеральна рада… – С.417.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
«Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст 111
на булаву не вдасться перевершити І.Брюховецького в кількості та якості да-
них перед виборами обіцянок – рядовому козацтву й поспільству, міщанам,
представникам церкви та, особливо, царській владі. І ніколи раніше перемога
одного претендента на гетьманську булаву не обертатиметься такою масштаб-
ною трагедією для його суперників та їхніх прибічників. Не виникатиме при
зміні гетьмана й тих тривог, які накрили старшину і «кармазинове козацтво»
після обрання на гетьманство влітку 1663 р. висуванця Запорозької Січі.
Але чи стала рада 1663 р. початком соціальної революції в лівобережній
частині козацької держави та наскільки новообраний реґіментар був готовим
виконувати роздані у ході боротьби за булаву обіцянки й аванси? Відповіді на
ці питання можна дати лише проаналізувавши практичні дії І.Брюховецького
вже в наступні місяці та роки його загалом нетривалого, але щедро наповне-
ного важливими подіями й несподіваними пертурбаціями гетьманування.
The article covers the political and social conditions of Nizhyn General Rada of
1663. The programs and presentation mediums of main pretenders to the vacancy
of hetman of Left-Bank Ukraine are analyzed. The role of Russian power in the
struggle for the hetman government examined, the causes that formed the Aleksei
Mikhailovich attitude to the political processes on the Left-Bank Ukraine marked
out. On the analysis of all-known modern reliable sources with the information
concerning the council of 1663, author in detail reconstructs its course. Main
attention is paid to the discordant courses of this event’s presentation in the sources
and offering the different variants that clarifying it.
Keywords: “black council”, hetmanate, Ukrainian Cossack State, І.Briukhovets’kyi,
Ya.Somko, V.Zolotarenko, bishop Methodius, D.Veliko-Gagin, hetman elections,
Ukrainian-Russian relations, “Ruin”.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106920 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:19:58Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горобець, В.М. 2016-10-09T10:07:45Z 2016-10-09T10:07:45Z 2013 «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 78-111. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106920 94 (477) «1663» Розглядаються політичні й соціальні передумови Ніжинської ґенеральної ради 1663 р. Аналізуються програми головних претендентів на булаву гетьмана Лівобережної України і способи їх представлення. З’ясовується роль російської влади в розгортанні боротьби за гетьманський уряд, виокремлюються чинники, котрі формували ставлення Олексія Михайловича до політичних процесів на Лівобережжі. На підставі аналізу всіх відомих на сьогодні достовірних джерельних матеріалів, що містять інформацію про раду 1663 р., детально реконструюється її перебіг, звертається увага на суперечливі обставини представлення цієї події у джерелах та пропонуються можливі варіанти пояснення цього. The article covers the political and social conditions of Nizhyn General Rada of 1663. The programs and presentation mediums of main pretenders to the vacancy of hetman of Left-Bank Ukraine are analyzed. The role of Russian power in the struggle for the hetman government examined, the causes that formed the Aleksei Mikhailovich attitude to the political processes on the Left-Bank Ukraine marked out. On the analysis of all-known modern reliable sources with the information concerning the council of 1663, author in detail reconstructs its course. Main attention is paid to the discordant courses of this event’s presentation in the sources and offering the different variants that clarifying it. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст “Black Council” of 1663: the Event and its Socio-Political Context Article published earlier |
| spellingShingle | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст Горобець, В.М. Історичні студії |
| title | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| title_alt | “Black Council” of 1663: the Event and its Socio-Political Context |
| title_full | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| title_fullStr | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| title_full_unstemmed | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| title_short | «Чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| title_sort | «чорна рада» 1663 р.: подія та її соціополітичний контекст |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106920 |
| work_keys_str_mv | AT gorobecʹvm čornarada1663rpodíâtaíísocíopolítičniikontekst AT gorobecʹvm blackcouncilof1663theeventanditssociopoliticalcontext |