Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом
Висвітлюються деякі особливості політики вітчизняної націонал-демократії
 щодо Криму в перші роки незалежності. Продемонстровано суттєві авторитарні тенденції, котрі суперечили декларованому цими силами демократичному проекту для України. Паралельно показано громадянську, а не етнічну природ...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106923 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом / Т.С. Шульга // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 40-47. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860191745730412544 |
|---|---|
| author | Шульга, Т.С. |
| author_facet | Шульга, Т.С. |
| citation_txt | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом / Т.С. Шульга // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 40-47. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Висвітлюються деякі особливості політики вітчизняної націонал-демократії
щодо Криму в перші роки незалежності. Продемонстровано суттєві авторитарні тенденції, котрі суперечили декларованому цими силами демократичному проекту для України. Паралельно показано громадянську, а не етнічну природу фактично відстоюваного націонал-демократами проекту авторитарної інтеграції Криму в український суспільно-державний організм.
The article covers some features of the Ukrainian National Democrats’ Crimean
policy in the early 1990s. The author shows significant authoritarian trends in
this policy, contradicting the National Democrats’ declared aim to consolidate
democracy in Ukraine. However, it seems that their authoritarian project of the
Crimea’s integration into Ukraine had little to do with ethnic nationalism, being a
civic phenomenon first and foremost.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:06:51Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Від того моменту, як незалежність України стала доконаним фактом, на-
ціонал-демократичні політичні сили опинилися, принаймні частково і тимчасо-
во, на місці того самого «імперського центру», із котрим вони боролися раніше.
Оскільки їхні політичні програми передбачали створення унітарної держави як
гаранта територіальної цілісності та знаряддя активної українізаційної полі-
тики (фактично – асиміляції іншокультурного населення, чи то реасиміляції,
у випадку зі зросійщеними українцями), вони неминуче стикалися з пробле-
мою забезпечення такої потрібної для цієї політики єдності й дисциплінованості
владної машини, та одночасно розвитку місцевого самоврядування як необхід-
ного елементу демократичного державного устрою. Але якщо в етнічно й мовно
українських областях заходу та центру країни правоцентристи могли небезпід-
ставно сподіватися на добровільну співпрацю центрального уряду та місцевих
громад, то у зросійщених регіонах півдня і сходу необхідність створення меха-
нізмів примусу не викликала сумнівів. Особливо ж складною була ситуація на
Кримському півострові, де сильний проросійський сепаратистський рух, підтри-
муваний значною частиною політичної еліти Росії, доповнювався глибокими ет-
нокультурними відмінностями між цією територією та рештою України. І саме
у кримському питанні виникали найбільші суперечності між програмними за-
садами та політичною практикою принаймні деяких націонал-демократів.
Доповідна записка групи народних депутатів (1992 р.)
13 квітня 1992 р. група народних депутатів націонал-демократичної орієн-
тації, що незадовго до цього відвідала Кримський півострів, у своїй доповідній
записці1 на ім’я президента Л.Кравчука та голови Верховної Ради І.Плюща
запропонувала, серед іншого, такі заходи:
* Шульга Тарас Сергійович – молодший науковий співробітник Інституту історії України
НАНУ, відділ новітньої історії та політики
E-mail: shulhatar@ukr.net
1 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО
України). – Ф.5233. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.67–70.
УДК 94 (477+477.5) «1991/1995»
Т.с.Шульга *
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТІЯ
ТА КРИМСЬКЕ ПИТАННЯ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1990-х рр.:
НА РОЗДОРІЖЖІ МІЖ RAISON D’ÉTAT І ДЕМОКРАТИЧНИМ ІДЕАЛОМ
Висвітлюються деякі особливості політики вітчизняної націонал-демократії
щодо Криму в перші роки незалежності. Продемонстровано суттєві автори-
тарні тенденції, котрі суперечили декларованому цими силами демократично-
му проекту для України. Паралельно показано громадянську, а не етнічну при-
роду фактично відстоюваного націонал-демократами проекту авторитарної
інтеграції Криму в український суспільно-державний організм.
Ключові слова: Крим, націонал-демократи, авторитаризм, демократія, ін теграція.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр. ... 41
1. Доручити СБУ розглянути зв’язки «Республиканского
движения Крыма» («РДК») з фірмою «Імпекс-55» і по можливості
знайти незаконне фінансування2.
2. Доручити аналітикам переглянути позицію районних газет
Криму і фінансово підтримати ті з них, які ведуть правильну агітацію3.
3. Доручити групі наукових консультантів підготувати порів-
няльну таблицю з прав штатів США і земель ФРН із правами, що
надаються Криму. Опублікувати цю таблицю в усіх газетах4.
4. Звернути увагу Українського телебачення на те, що всі пере-
дачі про Крим повинні мати хоча б одного росіянина. Бажано зняти
моменти про долю татар, їхні проблеми5.
Іншими словами, парламентські представники програмово демократичних
політичних сил пропонували політизувати діяльність правоохоронних органів
та встановити державний контроль над інформаційною політикою мас-медіа.
Імовірно, такі пропозиції мали (принаймні стосовно формування громадської
думки) значно більше шансів на успіх у 1992 р., ніж десятиріччям пізніше, коли
до цього реально дійшло (так звані «темники»6). Справа в тому, що 1992 р. за-
соби масової інформації все ще переважно належали державі (телебачення,
включно з монополією на ретрансляцію іноземних каналів) або перебували у
жорсткій залежності від неї (друковані ЗМІ, які тоді ще централізовано отри-
мували папір). Таким чином, центральний уряд мав легальні повноваження
змусити медіа поширювати пропагандистські матеріали й для цього не потрібно
було тиснути позазаконними методами на їхніх власників чи, тим більше, са-
мих журналістів. Утім, фактична слабкість центральної влади в 1992 р. ставила
під сумнів можливість ефективного виконання рекомендацій авторів доповідної
записки. Слабкість ця була пов’язана, серед іншого, з незавершеністю процесу
суверенізації України, через що, наприклад, державна телетрансляційна сис-
тема виступала більше ретранслятором російського телебачення, ніж рупором
української пропаганди. Так само і можливість цензурувати пресу через невиді-
лення паперу для антиурядових видань фактично не використовувалася.
Слід, однак, відзначити, що за всієї неоднозначності самої ідеї державної
пропаганди, яку пропонувала вести група депутатів, зміст цього «месиджу» ви-
глядає порівняно поміркованим. В їхньому плані телепередач не було місця сю-
жетам, спрямованим проти етнічних росіян, кримської автономії чи Російської
Федерації. На роль «ворога» пропонувалося лише «РДК», а на роль «друга» –
як татари, так і проукраїнськи налаштовані росіяни. Іншими словами, світо-
гляд авторів записки (наскільки ми можемо визначити цей світогляд за тим,
як вони бачили бажану громадську свідомість кримчан) міг бути далеким
від ліберально-демократичного, але він не був також і ксенофобським. Його
можна охарактеризувати як територіальний (але не етнічний) націоналізм з
2 Там само. – Арк.69.
3 Там само. – Арк.70.
4 Там само.
5 Там само.
6 Aspects of the Orange Revolution. – Stuttgart, 2007. – P.155.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
42 Т.С.Шульга
авторитарним ухилом. Найвідомішою попередницею такої ідеології в рамках
історії української суспільно-політичної думки слід, очевидно, уважати кон-
цепцію В.Липинського, сформульовану ним у «Листах до братів-хліборобів»7.
Навряд чи ми можемо розглядати записку як документ громадянського
націоналізму, адже пропонована її авторами державна пропаганда через бук-
вально всі доступні ЗМІ, а тим більше використання правоохоронних органів
як політичного знаряддя навряд чи поєднуються з формуванням громадян-
ського суспільства, оскільки є засобами формування підданської політичної
свідомості й відповідного їй політичного процесу. Це не значить, що авторитар-
ні методи в політиці не поєднуються з громадянським націоналізмом у прин-
ципі – поєднуються, але лише за умови, якщо такі «авторитарні громадянські
націоналісти» чітко ділять мешканців держави на повноправних членів гро-
мадянського колективу й решту, котра до нього ще не ввійшла (чи взагалі
не може бути залучена, на думку творців цієї політики). Так, американський
уряд часів Другої світової війни, безумовно, дотримувався політики громадян-
ського, інклюзивного, асиміляторського націоналізму щодо всіх білих етнічних
громад країни, включно з німцями та італійцями (а також, хоч і непослідовно,
щодо чорношкірого населення США), але застосовував масові переслідування
за етнічною ознакою щодо японської громади Сполучених Штатів, включаючи
більшу частину її членів – повноправних громадян країни.
Ніяких ознак схильності до такого поділу у записці ми побачити не змогли:
пропонована в ній масована пропаганда через центральні українські ЗМІ мо-
гла би розглядатися як порушення громадянських прав київських журналістів
та материкової української аудиторії аж ніяк не меншою мірою, ніж кримчан.
Це змушує нас порушити питання про обмежену придатність дихотомії «ін-
клюзивний громадянський націоналізм/ексклюзивний етнічний націо налізм»
для опису явищ історичної (і поточної) дійсності, оскільки виникають і трива-
ло існують як інклюзивний негромадянський націоналізм (прикладом якого
є документ, що тут розглядається), так і ексклюзивний громадянський націо-
налізм, такий характерний, зокрема, для урядів демократичних метрополій
європейських (включно зі США) колоніальних імперій, які були одночасно
слугами громадянської, часто поліетнічної нації «вдома» і панами неповно-
правних підданих – у колоніях.
Нова типологія націоналізмів є особливо актуальною з огляду на специ-
фіку історичного процесу в Україні ХХ – початку ХХІ ст., де етнічний націо-
налізм завжди залишався, за влучним виразом Е.Вілсона, «вірою меншості»8,
але територіальний націоналізм, підтриманий потугою авторитарного або гі-
бридного політичного режиму, мав значний успіх.
Готовність авторів записки використати державні спецслужби проти
«РДК» виглядає блискучою ілюстрацією до переродження противників авто-
ритарного режиму (якими вони були в 1990–1991 рр.) на ініціаторів нового
авторитарного курсу після приходу (чи принаймні наближення, як у цьому
випадку) до влади. Очевидно також, що в разі потрапляння у ЗМІ (кримські
7 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.; Філадельфія, 1995.
8 Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. – Cambridge, 1996. – P.117.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр. ... 43
або, скажімо, російські) в 1992 р. цей документ став би блискучим аргументом
саме на користь «РДК» та кримського сепаратизму у цілому.
Цікавими є також явні побоювання, котрі парламентарії мали щодо пере-
творення кримськотатарського національного руху на збройний, а також ви-
користання міжнародних контактів кримських татар (зокрема в Туреччині)
проти України9. Ці побоювання легко зрозуміти в контексті етнічних кон-
фліктів, що якраз розгоралися тоді на пострадянському просторі, а також уже
згадуваної слабкості державної влади в Україні з її незавершеним суверені-
заційним процесом. Проте ані Туреччина, ані (ще менш зацікавлені кримсько-
татарською проблематикою) інші іноземні держави (крім Росії) не мали на той
час жодних реальних планів втручання у ситуацію на півострові. Росію ж, як
і слов’янську більшість населення Криму, місцеві татари переважно сприйма-
ли як важливішого суперника (а то й ворога), ніж український уряд з його ще
дуже слабким на квітень 1992 р. реальним впливом у цьому регіоні.
Автори доповідної вказували також на необхідність налагодження сто-
сунків між центральним урядом і тими районами Криму (передусім північни-
ми), де ідея сецесії мала найменшу підтримку (судячи за результатами збору
підписів на користь проведення референдуму про незалежність півострова)10.
Імовірно, ми тут маємо справу зі спробою використати проти кримських сепара-
тистів їхню ж зброю, лякаючи сімферопольських політиків перспективою роз-
паду їхньої республіки. Якщо це справді було так, то автори доповідної пропо-
нували повторити в меншому масштабі кампанію уряду СРСР 1989–1991 рр.,
котрий сприяв автономістським та сепаратистським рухам в їхній боротьбі з
урядами союзних республік11, сподіваючись унеможливити цим відокремлен-
ня від СРСР або, принаймні, послабити нові незалежні держави, якщо вони
все-таки постануть. На квітень 1992 р. розвиток подій уже показав, що під-
тримка сепаратистів другого рівня проти сепаратистів першого рівня не допо-
могла зберегти єдність СРСР, але посприяла загостренню міжетнічних кон-
фліктів у «гарячих точках» пострадянського простору. Таким чином, курс на
використання північнокримських еліт проти сімферопольських сепаратистів
слід уважати досить ризикованим і потенційно здатним порушити нестійкий
громадянський мир на півострові. Утім, група депутатів висувала цю частину
свого плану досить нерішуче, а до її втілення справа взагалі так і не дійшла.
Проект запровадження інституту адмірал-губернаторів у Криму:
локальні передумови, національний інтерес і світовий контекст
У 1995 р., під час обговорення проекту Конституції України, офіційний ор-
ган Української республіканської партії (УРП) часопис «Республіканець» опу-
блікував статтю12, автор котрої пропонував, зокрема, організувати управління
9 ЦДАВО України. – Ф.5233. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.68.
10 Там само. – Арк.69.
11 Закон СССР от 26 апреля 1990 г. №1457-1 «О разграничении полномочий между Союзом
ССР и субъектами Федерации» // Ведомости СНД и ВС СССР. – 1990. – №19. – Ст.329.
12 Лашко О. Порівняльний аналіз організації виконавчої влади в Україні // Республіканець. –
1995. – №12. – С.20–25.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
44 Т.С.Шульга
Севастополем наступним чином: вищою посадовою особою міста мав стати при-
значуваний центральним урядом України адмірал-губернатор, який мав би
співпрацювати з міськими радами та міськвиконкомами власне Севастополя,
а також менших міст, що входили до складу Великого Севастополя, та контро-
лювати діяльність цих органів місцевого самоврядування. Характерно, що ані
регіон Великого Севастополя, ані власне місто Севастополь, ані менші міста
права мати обраного лідера місцевої громади за цим проектом не отримували, а
повноваження міського голови фактично віддавалися адмірал-губернаторові.
Більше того, Великий Севастополь не мав би навіть виборного представниць-
кого органу, який мала б заміняти виконавча рада при адмірал-губернаторі.
Декларованою метою такої своєрідної і, як побачимо далі, нетипової не
тільки для України, а й для решти світу організації місцевої влади у цьому
регіоні була необхідність забезпечити «справедливе поєднання загальнодер-
жавних інтересів […] та інтересів місцевого населення»13, таке необхідне з
огляду на роль Севастополя як головної бази флоту. І справді, на момент ви-
ходу цієї статті, і ще більшою мірою до початку скорочення Чорноморського
флоту СРСР, військово-морські сили та тісно пов’язані з ними підприємства
були основним джерелом доходів і роботодавцем для міста та його мешканців.
Водночас станом на 1995 р. флот в основному був не українським, а формально
нерозділеним пострадянським, фактично ж – російським. Таким чином, про-
понована структура управління Севастополем у межах української державної
системи мала б сенс (навіть у межах небезсумнівного постулату автора стат-
ті про необхідність об’єднання цивільної влади з військовим командуванням)
лише за умови ліквідації чи принаймні різкого скорочення російської військо-
вої присутності в регіоні. З іншого боку, об’єднання цивільних та військових
повноважень в одній особі за фактичної переважно російської військової при-
сутності в місті та околицях було б цілком логічним за умови російського суве-
ренітету над Севастополем. Упадає в око той факт, що автор статті не пропонує
подібне ж військове управління для решти гарнізонних міст Криму чи всієї
України, хоча розглядає також і питання організації влади на півострові та у
загальнодержавному масштабі.
Таким чином, виняткові локальні передумови для запропонованої авто-
ром унікальної (в межах України) організації влади у Севастополі були від-
сутні. Єдиним раціональним поясненням появи такого проекту залишаються
загальнонаціональні інтереси – утримання проросійського, рішучо нелояль-
ного до української влади і наповненого російськими вояками міста у скла-
ді України виглядало значно легшим за умов: 1) концентрації влади в руках
призначуваного з Києва намісника; 2) забезпечення такого намісника макси-
мально можливою силовою підтримкою. Очевидно, що проект, опублікований
у «Республіканці», відповідав обом цим умовам.
У світовій історії адміністративні одиниці, котрі називалися чи були за сут-
тєвими фактичними ознаками адмірал-губернаторствами, таки зустрічаються,
хоч і значно рідше, ніж, наприклад, генерал-губернаторства. Так, французька
13 Лашко О. Порівняльний аналіз... – С.25.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр. ... 45
колонія Кохінхіна (на півдні сучасного В’єтнаму) в 1858–1879 рр. управлялася
адмірал-губернаторами14, що мало своєю основною метою забезпечити єдність
дій французьких військ і цивільної адміністрації у щойно завойованому краї.
Характерно, що на чолі колонії стояли представники військово-морських сил,
незважаючи на те, що основне навантаження при завоюванні та упокорен-
ні, як також і окупаційній службі в ній несла французька армія (включно з
частинами, набраними з місцевого населення), значні сили флоту не лише
в Кохінхіні, а й в усьому Французькому Індокитаї на постійній основі не ба-
зувалися, і жодної помітної ролі у творенні морської могутності Франції ці її
володіння також не відігравали. Виглядає на те, що створення саме адмірал-
(а не, скажімо, генерал-) губернаторства в Кохінхіні було викликано радше
суперництвом між видами збройних сил у межах цілої Французької імперії
(на час завоювання Кохінхіни армійські генерали уже кілька десятиріч прави-
ли Алжиром), ніж практичними перевагами передачі управління Кохінхіною
саме військовим морякам.
Адмірали мали широкі цивільно-адміністративні повноваження також і
в кількох місцевостях Російської імперії, де вони виконували функції військо-
вих губернаторів – Квантунській області з центром у Порт-Артурі, Кронштадті,
Миколаєві, Севастополі15. У всіх чотирьох випадках переважна більшість меш-
канців такої місцевості була так чи інакше пов’язана з військово-морським
флотом Росії (у Миколаєві – як кораблебудівники, у решті міст – як військово-
службовці, їхні родини та особи, що обслуговували перші дві категорії), а отже
перебували під юрисдикцією флотського командування незалежно від адмі-
ністративно-правового статусу свого місця проживання. Так само й ті регіони
Російської імперії, де існувала значна армійська присутність, очолювалися
генерал-губернаторами (на Кавказі – намісниками), котрі об’єднували у своїх
руках цивільну та військову владу на довіреній їм урядом території. Таким чи-
ном, адмірали з правами військових губернаторів у Росії були ланками чіткої
та логічної системи державного управління. Слід через це визнати рішення
імперського уряду про утворення цих чотирьох фактичних (хоча і не названих
так) адмірал-губернаторств досить раціональним – принаймні раціональні-
шим, ніж організація французами такої адміністративної одиниці в Кохінхіні.
Схожа посада комодор-губернатора (чи то командор-губернатора) існувала в
1729–1825 рр. у британській колонії Ньюфаундленд16, але там головним завдан-
ням цього посадовця було гарантування безпеки та підтримання правопорядку
серед британських рибалок у прилеглій до острова акваторії. Ще менші за розмі-
ром і нижчі за адміністративним рангом утворення існували між світовими війна-
ми в тихоокеанських володіннях США та Японії, де офіцери флоту (як правило у
званні капітана першого рангу) були не тільки місцевими військово-морськими
начальниками, а й цивільними губернаторами окремих островів чи архіпелагів17.
Утім, усі описані вище приклади адмірал-губернаторств чи схожих на них
14 Salemink O. The Ethnography of Vietnam’s Central Highlanders. – Honolulu, 2003. – P.59.
15 Левченко Л. Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805–
1900). – Миколаїв, 2006. – С.31–52.
16 Bannister J. The Rule of the Admirals. – Toronto, 2003. – P.104–140.
17 Rottman G. World War Two Pacific Island Guide. – Westport, 2002. – P.84–85.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
46 Т.С.Шульга
утворень об’єднувало одне – цілком авторитарний характер влади. Вони існува-
ли або в колоніях західних імперій (для цілей даного порівняння Японія може
вважатися частиною Заходу), або в абсолютних монархіях на кшталт Росії. Нам
не вдалося знайти жодного прикладу військової адміністрації мирного часу у
країні чи регіоні з демократичним політичним режимом. Це, зрештою, цілком
зрозуміло: збройні сили за самою своєю природою є чи не найбільш авторитар-
ною організацією навіть у найвільнішому суспільстві, відтак демократичні уря-
ди звертаються до військового управління на національній (не колонізованій чи
окупованій) території дуже неохоче, і то лише в моменти найглибших криз, коли
саме суверенітет такого уряду над національною територією перебуває під сум-
нівом. Так, власті США встановили військову адміністрацію у відвойованих, але
все ще бунтівних штатах Півдня протягом Громадянської війни 1861–1865 рр. і
зберігали її в деяких із них до 1877 р., коли відомий компроміс Тілдена – Гейса
призвів до поновного приєднання всього Півдня до національного «політичного
організму» («body politic»). Ці процеси були тісно пов’язані – як не могло існува-
ти повноправної виборної цивільної влади на Півдні до ком промісу, коли біль-
шість його мешканців усе ще вважала свою землю окупованою, а край перебу-
вав у стані «громадянської війни низької інтенсивності», так і не могло тривати
військове правління після компромісу.
Опублікований «Республіканцем» проект організації державної влади у
Великому Севастополі фактично ставив цей регіон у становище колонії, оку-
пованої території або зони бойових дій. Нічого дивного, отже, що він не здобув
якоїсь суттєвої підтримки, і автори Конституції 1996 р. обмежилися лише вка-
зівкою у ст.140 на те, що «особливості здійснення місцевого самоврядування в
містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України».
На практиці ці «особливості» полягають у призначенні голови Се вас то по-
ль ської міської державної адміністрації (фактичного міського голови Великого
Севастополя) президентом України при паралельному функціонуванні місь-
ких рад у містах, що складають цей регіон18. Єдиною реальною відмінністю
від проекту «Республіканця» є цивільний статус президентського намісника у
Севастополі – але ця відмінність ключова. Практика демократичних або гібрид-
них політичних режимів знає масу прикладів цивільної постійної призначува-
ної адміністрації на місцях – згадаймо хоча б губернаторів індійських штатів,
українських голів обласних державних адміністрацій, префектів французьких
департаментів, воєвод у посткомуністичній Польщі чи лордів-лейтенантів ан-
глійських графств. Така готовність демократичних суспільств (а також сус-
пільств, у котрих існують гібридні політичні режими) схвалювати призначувану
цивільну місцеву адміністрацію одночасно з тотальним несприйняттям військо-
вого управління в мирний час може виглядати непослідовно, але вона є фактом
політичної свідомості. У конкретних же умовах пострадянської України зброй-
ні сили, хоч і значно популярніші за решту державних інституцій, відчували
в 1990-х рр. наслідки успішної політики радянського режиму з недопущення
скільки-небудь самостійної участі військових у політиці, особливо внутрішній.
18 Закон України про місто-герой Севастополь [Електронний ресурс]: http://w1.c1.rada.gov.ua/
pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=14550&pf35401=87141
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр. ... 47
Тоталітарна радянська політична система зуміла забезпечити надійний цивіль-
ний контроль за військовою організацією, і пострадянська Україна цю спадщи-
ну повністю зберегла. Занепад збройних сил у цей період тим більше не сприяв
зростанню їх ролі в управлінні державою.
Чи був у досліджуваного тут проекту практичний управлінський сенс (до
якого, власне, він і апелював)? Світова й українська практика показує, що
об’єднана військово-цивільна адміністрація може бути відносно ефективною в
авторитарній державі, але в демократичній політичній системі саме чітке від-
о кремлення збройних сил від державного управління, як правило, дозволяє
забезпечити ефективне функціонування як самої військової організації (котра
не обтяжується невластивими їй функціями), так і держави у цілому. Оскільки
ширший проект організації загальноукраїнської державної влади, запропонова-
ний у тій же статті, цілком будувався на демократичних засадах, виглядає, що
мілітаризація (і авторитаризація) державного управління саме у Севастополі
була б чужорідним елементом для пропонованої автором візії України19.
Таким чином, навіть не маючи реального контролю за важелями влади,
принаймні деякі українські націонал-демократи першої половини 1990-х рр.
були готові не лише підтримувати, а й ініціювати проекти, спрямовані на по-
силення, у тому числі позаконституційними засобами, централізованої дер-
жавної машини за рахунок місцевих осередків політичного контролю та гро-
мадянського суспільства у цілому. Ці авторитарні тенденції відображали як
невпевненість конкретно правих політичних сил у потенціалі демократії як
механізму утвердження незалежної держави, так і загалом слабкі позиції по-
слідовно демократичних проектів в Україні того періоду.
Утім авторитаризм, навіть у партій із відносно сильним націоналістич-
ним забарвленням (як УРП), мав мало спільного з етнічним націоналізмом чи
ксенофобією. Така ситуація багато у чому пояснює міжетнічний мир в Україні
1990-х рр. на тлі важкої економічної кризи та хвилі кривавих воєн в інших по-
ліетнічних постсоціалістичних державах.
19 Лашко О. Порівняльний аналіз організації виконавчої влади в Україні // Рес публіка-
нець. – 1995. – № 12. – С. 20–23.
The article covers some features of the Ukrainian National Democrats’ Crimean
policy in the early 1990s. The author shows significant authoritarian trends in
this policy, contradicting the National Democrats’ declared aim to consolidate
democracy in Ukraine. However, it seems that their authoritarian project of the
Crimea’s integration into Ukraine had little to do with ethnic nationalism, being a
civic phenomenon first and foremost.
Keywords: the Crimea, national democrats, authoritarianism, democracy,
integration.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106923 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:06:51Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шульга, Т.С. 2016-10-09T10:08:23Z 2016-10-09T10:08:23Z 2013 Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом / Т.С. Шульга // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 40-47. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106923 94 (477+477.5) «1991/1995» Висвітлюються деякі особливості політики вітчизняної націонал-демократії
 щодо Криму в перші роки незалежності. Продемонстровано суттєві авторитарні тенденції, котрі суперечили декларованому цими силами демократичному проекту для України. Паралельно показано громадянську, а не етнічну природу фактично відстоюваного націонал-демократами проекту авторитарної інтеграції Криму в український суспільно-державний організм. The article covers some features of the Ukrainian National Democrats’ Crimean
 policy in the early 1990s. The author shows significant authoritarian trends in
 this policy, contradicting the National Democrats’ declared aim to consolidate
 democracy in Ukraine. However, it seems that their authoritarian project of the
 Crimea’s integration into Ukraine had little to do with ethnic nationalism, being a
 civic phenomenon first and foremost. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії До річниці незалежності України Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом Ukrainian National Democracy and Crimean Issue in the Early 1990s: Among Raison D’État and Democracy Ideal Article published earlier |
| spellingShingle | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом Шульга, Т.С. Історичні студії До річниці незалежності України |
| title | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| title_alt | Ukrainian National Democracy and Crimean Issue in the Early 1990s: Among Raison D’État and Democracy Ideal |
| title_full | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| title_fullStr | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| title_full_unstemmed | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| title_short | Українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| title_sort | українська націонал-демократія та кримське питання в першій половині 1990-х рр.: на роздоріжжі між raison d’état і демократичним ідеалом |
| topic | Історичні студії До річниці незалежності України |
| topic_facet | Історичні студії До річниці незалежності України |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106923 |
| work_keys_str_mv | AT šulʹgats ukraínsʹkanacíonaldemokratíâtakrimsʹkepitannâvperšíipoloviní1990hrrnarozdorížžímížraisondetatídemokratičnimídealom AT šulʹgats ukrainiannationaldemocracyandcrimeanissueintheearly1990samongraisondetatanddemocracyideal |