Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.)
Аналізуються чинники, які зумовили кризовий стан партійно-державної номенклатури УРСР на початку 1990-х рр. та особливості її функціонування в парламентській і парткомівській площинах. Особливу увагу приділено мотивам, якими керувалися номенклатурні кадри, підтримуючи Декларацію про державний сувер...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106924 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) / Ю.В. Кузьменко // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 26-39. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106924 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кузьменко, Ю.В. 2016-10-09T10:08:36Z 2016-10-09T10:08:36Z 2013 Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) / Ю.В. Кузьменко // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 26-39. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106924 94 (477) «1990/1991» : 35.084.3 Аналізуються чинники, які зумовили кризовий стан партійно-державної номенклатури УРСР на початку 1990-х рр. та особливості її функціонування в парламентській і парткомівській площинах. Особливу увагу приділено мотивам, якими керувалися номенклатурні кадри, підтримуючи Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України. The author analyses the factors responsible for the crisis in the Party-State nomenclature of the USSR at the beginning of 1990s and looks at the peculiarities of the nomenclature work in the Parliament and party committees. Special attention is paid to the motives behind their support of the Declaration of State Sovereignty and Declaration of Independence of Ukraine. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії До річниці незалежності України Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) Party-State Nomenclature in the Sovereignty Conditions (March, 1990 – August, 1991s) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| spellingShingle |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) Кузьменко, Ю.В. Історичні студії До річниці незалежності України |
| title_short |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| title_full |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| title_fullStr |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| title_sort |
партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації урср (березень 1990 – серпень 1991 рр.) |
| author |
Кузьменко, Ю.В. |
| author_facet |
Кузьменко, Ю.В. |
| topic |
Історичні студії До річниці незалежності України |
| topic_facet |
Історичні студії До річниці незалежності України |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Party-State Nomenclature in the Sovereignty Conditions (March, 1990 – August, 1991s) |
| description |
Аналізуються чинники, які зумовили кризовий стан партійно-державної номенклатури УРСР на початку 1990-х рр. та особливості її функціонування в парламентській і парткомівській площинах. Особливу увагу приділено мотивам, якими
керувалися номенклатурні кадри, підтримуючи Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України.
The author analyses the factors responsible for the crisis in the Party-State
nomenclature of the USSR at the beginning of 1990s and looks at the peculiarities of
the nomenclature work in the Parliament and party committees. Special attention is
paid to the motives behind their support of the Declaration of State Sovereignty and
Declaration of Independence of Ukraine.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106924 |
| citation_txt |
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.) / Ю.В. Кузьменко // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 26-39. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kuzʹmenkoûv partíinoradânsʹkanomenklaturavumovahsuverenízacííursrberezenʹ1990serpenʹ1991rr AT kuzʹmenkoûv partystatenomenclatureinthesovereigntyconditionsmarch1990august1991s |
| first_indexed |
2025-11-26T00:08:20Z |
| last_indexed |
2025-11-26T00:08:20Z |
| _version_ |
1850592020496646144 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Упродовж усієї радянської доби номенклатура була предметом міфологіза-
ції державної пропаганди, яка карбувала у суспільній свідомості уявлення про
керівні кадри як «слуг народу», «загальнонародний характер влади», «соціаль-
ну рівність у Радянському Союзі» тощо. Наприкінці 1980 – на початку 1990-х
рр. демократично налаштована громадськість на хвилі тотальної критики ра-
дянського ладу сформувала стійке ототожнення усіх працівників номенкла-
тури з консервативними бюрократами, противниками реформ і демократії в
цілому, тим самим створивши новий міф. Незабаром він утвердився і в науко-
вій думці. Проте таке розуміння партійно-державної номенклатури також є
доволі спрощеним, однобічним і відірваним від історичного змісту, адже роль
номенклатури в розгортанні процесу суверенізації була не меншою, ніж на-
ціонально-демократичних сил. Однак мотивація участі двох політичних сил у
цьому процесі, безумовно різнилася. Отже, існує потреба зважено й об’єктивно
переосмислити місце номенклатури у політичних трансформаціях УРСР на
початку 1990-х рр.
У сучасній українській історичній науці висвітлюються лише окремі аспек-
ти проблеми номенклатури УРСР кінця 1980 – початку 1990-х рр. Вивчення
діяльності КПУ в цілому та становища компартійної номенклатури УРСР у
роки перебудови зокрема розпочалося майже відразу після проголошення не-
залежності України. Піонером дослідження цього питання можна вважати
М.Карабанова, праця якого пронизана гострокритичними оцінками партій-
ного керівництва УРСР1. Здебільшого судження автора обґрунтовані, проте
суттєвими вадами є уявлення про республіканську партійну номенклатуру як
про ідейно-організаційну монолітну спільноту, якою на межі 1980 – 1990-х рр.
вона вже не була, та недостатня увага до перших осіб ЦК КПУ.
Важливою подією у вітчизняних студіях партійно-державної номенклату-
ри став вихід у 1994 р. монографії В.Литвина, в якій даються більш виважені
оцінки номенклатури УРСР. Крізь призму діяльності державних діячів другої
* Кузьменко Юлія Володимирівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої
історії Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
1 Карабанов М. Від всевладдя до краху (КПРС–КПУ в 1985–1991 роках). – К., 1993. – C.65.
УДК 94 (477) «1990/1991» : 35.084.3
Ю.В.кузьМенко *
ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА НОМЕНКЛАТУРА
В УМОВАХ СУВЕРЕНІЗАЦІЇ УРСР (БЕРЕЗЕНЬ 1990 – СЕРПЕНЬ 1991 рр.)
Аналізуються чинники, які зумовили кризовий стан партійно-державної номен-
клатури УРСР на початку 1990-х рр. та особливості її функціонування в парла-
ментській і парткомівській площинах. Особливу увагу приділено мотивам, якими
керувалися номенклатурні кадри, підтримуючи Декларацію про державний сувере-
нітет та Акт проголошення незалежності України.
Ключові слова: партійно-державна номенклатура, перебудова, вибори, Верховна
Рада УРСР, суверенізація, незалежність.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 27
половини 1980 – першої половини 1990-х рр. автор висвітлює кадрову політику
та зміни в партійних і державних органах влади, розкриває причини втрати
республіканським партійним керівництвом контролю над ситуацією в УРСР,
простежує еволюцію політичної еліти України, аналізує склад «політичного
класу» нашої країни першої половини 1990-х рр., приділяючи особливу увагу
його номенклатурній складовій2.
Діяльності найвищого компартійного органу в УРСР присвячено працю
В.Лозицького3. На основі великого масиву архівних документів і матеріалів
автор розглядає не лише історію функціонування політбюро ЦК КПУ, але і
його персональний склад у різні часи, обов’язки та міжособистісні стосунки.
Аналізується ситуація, що склалася після відставки В.Щербицького й особли-
во в умовах серпневого путчу 1991 р.
Результатом науково-дослідницької діяльності авторського колективу під
керівництвом С.Кульчицького в напрямку дослідження історії державного
управління стала п’ятитомна праця «Історія державної служби в Україні»4.
У відповідному розділі аналітичної частини Г.Кривчик та С.Серьогін про-
аналізували радянську систему управління на останніх етапах її існування.
Розглядаючи сутність і хід реформування державного управління в УРСР кін-
ця 1980-х рр. вони значну увагу приділили кадровій політиці та становищу
республіканської партійно-державної номенклатури в умовах демократизації
суспільно-політичного життя5. Основні положення й результати досліджень
Г.Кривчика та С.Серьогіна висвітлено також у низці інших праць6.
В останні роки проблема номенклатури УРСР активно вивчається на сти-
ку гуманітарних наук. Так, фахівці з державного управління та політологи
(особливо транзитологи), відчуваючи нестачу емпіричних знань, «дрейфують»
у предметне поле історичної науки7. Чільне місце в транзитологічних студі-
ях займає проблема формування української еліти, яка знайшла своє відо-
браження у працях І.Голіяд, О.Дащаківської, О.Долженкова, В.Журавського,
О.Крюкова, Л.Мандзій, М.Михальченка, І.Овчар, А.Пахарєва, Л.Полякової,
В.Цвєткова8. Більшість дослідників уважають беззаперечним існування
2 Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994. – 495 с.
3 Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). – К.,
2005. – 368 с.
4 Історія державної служби в Україні: У 5 т. / Відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.
С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін. – К., 2009. – Т.2. – 512 с.
5 Там само. – С.458–459.
6 Кривчик Г. Горбачовська перебудова в контексті реформування державного управління в
СРСР та УРСР // Проблеми політичної історії України: Зб. наук. праць. – 2009. – №4. – С.163–177;
Його ж. Українське село під владою номенклатури (60–80-ті рр. ХХ ст.). – Дніпропетровськ, 2001. –
192 с.; Серьогін С. Влада і державна служба: Історичний аспект. – К., 1999. – 194 с.; Його ж.
Державний службовець у відносинах між владою і суспільством. – Дніпропетровськ, 2003. – 45 с.
7 Сельцер Д. Политическая трансформация номенклатурной организации власти в России:
суб региональный уровень, 1985–2005 гг.: Автореф. дисс. … д-ра полит. наук. – Москва, 2007. – С.8.
8 Голіяд І. Трансформації еліт в політичних системах України та Естонії [Електронний ресурс]:
http://dialogs.org.ua/crossroad_full.php?m_id=392; Дащаківська О. Номенклатурна олігархія –
форма політичної еліти в Україні // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Мат.
ІІ Міжнар. наук. конф., Одеса, 24–26 травня 2002 р. / Укл. Л.В.Марголіна. – К., 2003. – С.214–221;
Долженков О. Українська номенклатура в суспільно-політичних трансформаціях // Людина і
політика. – 2002. – №1. – С.3–8; Крюков О. Політико-управлінська еліта України як чинник
державотворення. – К., 2006. – 252 с.; Мандзій Л. Особливості формування політичної еліти в
Український історичний журнал. – 2013. – №4
28 Ю.В.Кузьменко
генетичного зв’язку між номенклатурою та сучасною політичною елітою, який
проявляється не лише в персональному складі українського політикуму, але й
у збереженні стилю та методів керівництва, особливостях взаємодії, механізмі
ухвалення рішень тощо.
Варто зауважити, що й сучасні українські історики, які вивчають суспіль-
но-політичні трансформації в нашій країні 1980–1990-х рр., дедалі більше за-
лучають політологічний інструментарій і транзитологічний понятійний апарат.
Серед таких досліджень можна назвати праці О.Бойка, Д.Видріна і Д.Табачника,
Г.Касьянова, С.Кульчицького, В.Литвина, В.Мороко, а також комплексні дослі-
дження «Політична історія України. ХХ ст.» та «Політична система для України»9.
Стан сучасної вітчизняної історіографії проблеми засвідчує високу результатив-
ність використання методів і прийомів політичної науки для аналізу недавнього
минулого України в цілому та транзиту номенклатури в політичну систему зокре-
ма. Нагромадження й осмислення значного масиву інформації про різні аспекти
суспільно-політичних трансформацій в УРСР у 1985–1991 рр. є беззаперечним
здобутком сучасної української історіографії. Проте партійно-державній номен-
клатурі як ключовому політичному суб’єкту в новітніх дослідженнях приділена
недостатня увага. Вітчизняний науковий доробок не дає цілісного уявлення про
особливості становища та про роль номенклатурних кадрів у перебудовчих пере-
твореннях і процесі суверенізації України.
Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних
депутатів партійно-державна номенклатура опинилася у кризовому стані.
По-перше, у 1989 р. комісія ЦК КПРС із питань партійного будівництва та
кадрової політики прийняла рішення про ліквідацію «обліково-контрольної
номенклатури», що поклало початок руйнуванню структурної організації но-
менклатури. А скасування ст.6 Конституції СРСР стало нормативно-правовим
Україні // Вісник Львівського університету: Серія «Філософські науки». – 2000. – Вип.2. – С.189–
194; Його ж. Політична еліта: історія та теорія. – Л., 2009. – 364 с.; Михальченко М. Політична
еліта України: теорія і практика трансформації. – К., 1999. – 264 с.; Його ж. Соціально-політична
трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору. – К., 1997. – 176 с.; Овчар І.
Підсумки та наслідки перебудови в СРСР та їх роль у відновленні української незалежнос-
ті // Сторінки історії. – 2006. – Вип.22. – С.132–139; Пахарєв А. Політична еліта. Формальна?
Справжня? // Віче. – 1997. – №11 (68). – С.3–14; Полякова Л. Аналіз процесу формування полі-
тичної еліти в Україні в перехідний період (1989–1993 рр.) // Наукові праці історичного факуль-
тету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2008. – Вип.ХХІІІ: Політична еліта в
історії України. – С.307–314, 498; Цвєтков В.В. Суспільна трансформація і державне управління
в Україні: Політико-правові детермінанти. – К., 2003. – 495 с.
9 Бойко О. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. – К.,
2002. – 306 с.; Його ж. Україна: від путчу до Пущі (серпень 1991 – грудень 1991 р.). – Ніжин, 2006. –
215 с.; Видрін Д. Україна на порозі ХХІ ст.: політичний аспект. – К., 1995. – 296 с.; Касьянов Г.
Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. – К., 2008. – 432 с.; Кульчицький С. Закономірності
державотворчого процесу у незалежній Україні. – К., 2001. – 159 с.; Його ж. Еволюція державно-
го устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. – 1997. – №1. – С.21–31; Литвин В.
Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). – К., 2001. – 559 с.; Мороко В.
Реконверсія радянської партійно-господарської номенклатури в політичну систему України
(1990–2008 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. –
Запоріжжя, 2008. – Вип.24. – С.245; Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. – К., 2003. –
Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945–2002) / О.М.Майборода (кер. тому), В.П.Андрущенко,
В.К.Баран та ін.; редкол.: І.Ф.Курас (гол.) та ін. – К., 2003. – 696 с.; Політична система для
України: історичний досвід і виклики сучасності / Гол. ред. В.М.Литвин; авт. кол.: О.Г.Аркуша,
С.О.Біла, В.Ф.Верстюк та ін. – К., 2008. – 988 с.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 29
оформленням знищення монополії КПРС на владу. Звісно, обидві події хоча і
вдарили боляче по радянській номенклатурі, проте не означали її політичну
«смерть», адже вона продовжувала залишатися важливим суб’єктом політич-
ного й економічного життя країни.
По-друге, наприкінці 1989 – на початку 1990 рр. стартували процеси де-
зінтеграції в КПУ, які зачепили й номенклатурні кола. Для значної частини
керівних кадрів республіки незворотною стала втрата віри не лише в гасла
перебудови та непохитність авторитету М.Горбачова, але й у комуністичні
ідеї. Песимізм у прогнозах на майбутнє та оцінках тодішніх політичних реа-
лій охопив практично всі рівні номенклатурної ієрархії. Слідом за втратою
ідейної єдності слідувала поступова дезінтеграція партії та номенклатури як
монолітного політичного організму. На початку 1990 р. почала оформлюва-
тися Демократична платформа КПУ, головні ідеї якої спочатку стосувалися
проблем демократизації партії та перетворення її на парламентську. У квітні
1990 р. ЦК КПУ видав постанову «Про консолідацію Компартії України та
протидію створення у ній фракційних угруповань», однак її виконання зводи-
лося лише до виключення з партії осіб, які були пов’язані з Рухом10, відповідно
подолати розкол у КПУ так і не вдалося.
По-третє, очевидним став розрив між номенклатурою та партійними ни-
зами, унаслідок чого КПУ почала втрачати свою традиційну соціальну опору.
В оперативній інформації 7-го управління МВС УРСР «Про стан громадської
думки» від 4 вересня 1989 р. ішлося: «Більшість робітників та службовців од-
ностайно відзначають, що наші державні діячі, керівники партії своїми ді-
ями породжують проблеми, а потім «із завидною уповільненістю», «болісно»
шукають шляхи їх вирішення»11. Повселюдне розчарування у владі значною
мірою провокувалося економічними негараздами, які ще у 1989 р. штовхали
робітників на масові страйки, мітинги тощо. Зусиллями демократичного табо-
ру гасла учасників страйків з економічної площини швидко були перенесені у
політичну. Відтак, КПУ втрачала основу своєї соціальної бази і змушена була
змінювати акценти, посилюючи роботу серед інших прошарків радянського
суспільства, зокрема серед молоді та інтелігенції, вага якої у суспільстві за
роки перебудови сильно зросла12.
І, по-четверте, не було взаєморозуміння не лише між номенклатурою та гро-
мадськістю, але й між різними щаблями номенклатурної ієрархії. У багатьох
обласних, міських, районних і первинних партійних комітетах панувало не-
вдоволення політичною верхівкою СРСР та УРСР, ставилося питання про їхню
компетенцію, причини бездіяльності в умовах кризової ситуації13. Як нас лі док –
проблема обміну інформацією між центром та низовими партійними лан ка-
ми. Головною причиною втрати порозуміння й ефективної взаємодії між різни-
ми рівнями номенклатури було порушення мережі патронально-клієнтарних
10 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). –
Ф.1. – Оп.11. – Спр.2166. – Арк.7.
11 Там само. – Оп.32. – Спр.2658. – Арк.141.
12 Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО). – Ф.19. – Оп.95. – Спр.8. –
Арк.7–8.
13 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2726. – Арк.28; Оп.2. – Спр.1054. – Арк.50.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
30 Ю.В.Кузьменко
відносин, розрив неформальних зв’язків у номенклатурному середовищі, уна-
слідок систематичного оновлення керівних кадрів, що тривало фактично без-
перервно весь період перебудови і зумовлювало переміщення як по вертикалі,
так і по горизонталі.
Таким чином, наприкінці 1989 – на початку 1990 рр. у номенклатурі УРСР
відбувалися процеси, характер яких ставив під загрозу збереження першості
в суспільно-політичному житті республіки та подальше її існування. Питання
про долю номенклатури значною мірою залежало від результатів виборів до
Верховної Ради УРСР та місцевих рад, що мали відбутися у березні 1990 р.
В умовах організаційного оформлення опозиційних демократичних сил, які
здобували все більше симпатій в українському суспільстві на тлі стрімкого па-
діння авторитету КПУ ситуація для номенклатури суттєво ускладнювалася.
Відповідно період від вересня 1989 р. до березня 1990 р. став для номенкла-
тури часом запеклої політичної боротьби не стільки за депутатські мандати,
скільки за збереження своєї влади в УРСР.
Значного удару по авторитету КПУ завдали «провінційні» революції та
масштабні мітинги, що у січні – лютому 1990 р. прокотилися такими містами
Української РСР, як Чернігів, Хмельницький, Луцьк, Полтава, Рівне, Львів,
Донецьк та ін. Серед головних вимог мітингувальників була відставка компар-
тійного й радянського керівництва, а на адресу партійних комітетів лунали по-
грози «влаштувати їм румунський варіант», якщо вони самі не зроблять вибір
між варіантом НДР і Чехословаччини14. Питання про політичне становище в
республіці розглядалося на лютневому (1990 р.) пленумі ЦК КПУ, який оцінив
ситуацію як критичну і таку, що загрожує перерости у відкриту громадянську
конфронтацію. Підкреслювалося, що якщо раніше учасники мітингів обмежува-
лися вимогами переобрання секретарів, бюро чи складу партійних комітетів, то
тепер вони роблять спроби взагалі відсторонити партійні організації з підпри-
ємств15. Значна частина виступаючих на пленумі висловила думку про необ-
хідність наведення порядку у республіці силовими методами. Однак висунуті
пропозиції не були підтримані першим секретарем ЦК КПУ В.Івашком.
Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р. уперше за післявоєнний період
мали характер змагальності. Згідно з даними про реєстрацію кандидатів у на-
родні депутати УРСР, кількість претендентів на 450 депутатських мандатів
становила 3840 осіб, що засвідчило дотримання проголошеного в республіці
принципу альтернативності16. Лише у 4 виборчих округах із 450 бюлетені міс-
тили одну кандидатуру. Однак сутність змагальності полягала не лише в на-
явності декількох альтернативних кандидатів, але й у тому, що політичні кон-
куренти мали різне бачення майбутнього України та відповідно пропонували
абсолютно відмінні шляхи розвитку.
4 березня 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради, за результатами
яких новий депутатський корпус на 85% складався з членів КПРС, що на
16,5% більше, ніж у попередньому скликанні. У місцевих радах комуністи
14 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2725. – Арк.27.
15 Там само. – Арк.26.
16 Там само. – Спр.2745. – Арк.29.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 31
становили 51,8%, що на 8 пунктів більше, ніж раніше17. На думку Г.Кривчика
та М.Серьогіна, причинами такої переконливої перемоги КПУ стало те, що
кандидати, які висувалися від опозиційних сил, не мали досвіду участі у вибо-
рах, не знали їхньої технології, не могли, на відміну від висуванців від КПРС,
скористатися адміністративним ресурсом18. Однак із цим твердженням мож-
на погодитися лише частково, адже, незважаючи на відсутність досвіду участі
у виборах, демократичний блок вів передвиборчу кампанію більш уміло, ніж
номенклатурники, здатність більшої частини з яких до прямого спілкування з
громадськістю та конструктивних політичних дебатів з опонентами атрофува-
лася за роки «золотого спокою».
Разом із цим перемога КПУ на виборах виявилася ілюзорною, оскільки,
по-перше, членство у КПРС уже перестало бути тим показником, який забез-
печував би ідейну єдність комуністів у парламенті, адже монолітність компар-
тійних рядів була зруйнованою. По-друге, незважаючи на всі зусилля, члена-
ми місцевих рад так і не стали 80 перших секретарів міськкомів і райкомів
КПУ, у тому числі в Донецькій, Івано-Франківській – кожен четвертий, а у
Кримській області – кожен п’ятий. Не пройшли до обласних рад і деякі секре-
тарі обкомів. По УРСР було забалотовано майже 90 голів виконкомів міських
та районних рад19. І, по-третє, опоненти КПУ становили значний відсоток пе-
реможців виборчих перегонів у Львівській, Івано-Франківській, Харківській,
Тернопільській областях. Масштаби поразки партноменклатури у західному
регіоні були настільки очевидними, що перший секретар Львівського обкому
партії В.Секретарюк визнавав: «Ми повинні зараз зрозуміти – КПУ немає міс-
ця в суверенній державі, яку хочуть побудувати політичні керівники нових
структур, які прийшли до влади в області». А в листі до першого секретаря
ЦК КПУ та генерального секретаря ЦК КПРС лідери обласних парторгані-
зацій скаржилися, що «націоналістичним елементам» удалося захопити абсо-
лютну більшість в обласній, міській і районних радах20.
Хід передвиборчої кампанії та результати виборів показали номенклатурі, на-
скільки реальна вірогідність втратити владу. Єдиною надійною опорою партійних
функціонерів залишилася лише сільська місцевість, де 13 із 14 відповідальних
працівників ЦК КПУ були обрані депутатами. Отже, з метою подолання кризи ке-
рівництво ЦК КПУ провело чергову кампанію заміни кадрів: із січня по червень
1990 р. було змінено всіх перших секретарів та 80% секретарів обкомів і Київського
міськкому, близько 60% перших секретарів міськкомів і райкомів партії21.
15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання вперше
почала працювати у парламентському режимі. З цього моменту конфронтація
між КПУ та демблоком із мітингово-вуличного простору була перенесена у сті-
ни парламенту. Першим каменем спотикання політичних сил стали вибори
17 Політична система для України… – С.604.
18 Нариси історії державної служби в Україні. – К., 2008. – С.504.
19 Бойко О. Україна в 1985–1991 рр. … – С.136.
20 Чура В. Львівський обласний компартапарат у виборах до місцевих рад народних депутатів
1990 р. // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки. – Луцьк,
2009. – Вип.2. – С.88.
21 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.1033. – Арк.8.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
32 Ю.В.Кузьменко
керівництва Верховної Ради та обрання її керівних органів. 6 червня, після не-
вдалої спроби націонал-демократів затвердити на посаді першого заступника
голови Верховної Ради свого представника – І.Юхновського, демократичний
блок оприлюднив заяву про свою відмову брати участь у подальших виборах ке-
рівництва Верховної Ради і про створення парламентської опозиції – Народної
ради на чолі з І.Юхновським. До її складу ввійшло 125 народних депутатів.
Консолідація опозиції змусила вдатися до подібних дій комуністичну біль-
шість, що утворила депутатську групу «За радянську суверенну Україну», осер-
дям якої стала партійно-радянська номенклатура. Слід зазначити, що вона
становила фактично три чверті серед комуністичної більшості Верховної Ради
УРСР. Зокрема, керівники народного господарства (від міністрів до директорів
заводів) – 25,5%, партійні керівники (від ЦК до парткому колгоспу) – 22,3%, ке-
рівники виконкомів та начальники відділів/управлінь виконкомів – 12,6%, голо-
ви колгоспів – 9,2%, військові – 4,1%, частка науковців, академіків, ректорів ви-
шів становила 8,1%. Однак чисельна перевага не стала гарантом єдності, адже з
числа функціонерів КПУ дехто фактично відразу влився до опозиції (наприклад
В.Філенко), а серед керівників народного господарства, виконкомів, інженерів та
військових спостерігалося прагнення вийти з-під партійного контролю22.
Серед парламентської більшості, як і в ЦК КПУ загалом, гостро постала
проблема довіри лідеру. Поступливість новообраного голови Верховної Ради
В.Івашка в питанні представництва опозиції в парламентських та урядових
структурах (7 з 23 постійних комісій очолили представники Народної ради)
викликала гостру критику ортодоксів, серед яких суттєво зросли симпатії до
С.Гуренка. Водночас авторитет В.Івашка похитнувся і серед прихильників
оновлення партії, коли під час обговорення питання щодо статуту КПУ на
червневому (1990 р.) пленумі ЦК КПУ він виступив проти його прийняття,
стверджуючи, що це може означати вихід КПУ з КПРС та даватиме поганий
приклад іншим республіканським комуністичним партіям. Бездіяльність пер-
шого секретаря ЦК КПУ та певний страх перед московським центром ще біль-
ше поглиблювали кризу в партії. На думку провідного дослідника політбюро
ЦК КПУ В.Лозицького, В.Івашко і сам добре відчував й усвідомлював свою не-
спроможність керувати партією, у середовищі якої відбувалися неоднозначні
процеси. І як тільки настала можливість позбутися посади першого секретаря
ЦК КПУ, він негайно скористався нею, роблячи чергову поступку опозиції, яка
виступала проти суміщення ним двох крісел (першого секретаря ЦК КПУ та
голови Верховної Ради)23.
Суттєві зміни відбулися і в поглядах номенклатури на державно-правовий
статус УРСР. З березня 1990 р., незважаючи на опір консерваторів, доволі стрім-
ко зросли позиції так званих суверен-комуністів, що було викликано наступ-
ними обставинами. По-перше, загострення протистояння між М.Горбачовим та
Б.Єльциним породило ситуацію двовладдя в Москві. Українська республікан-
ська номенклатура вбачала в першому зрадника корпоративних інтересів, у
22 Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією / За ред. О.Гараня, О.Майбороди. – К.,
2000. – С.22.
23 Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України… – С.115–118.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 33
другому – головного винуватця розвалу партії та дискредитатора номенклатур-
ної системи (у своїй відомій праці Б.Єльцин розкрив багато прикрих таємниць
номенклатури24). Відповідно, тепер марно було шукати допомоги у центру, тому
чи не єдиний засіб для збереження своїх владних позицій у республіці номен-
клатура вбачала в переорієнтації на ідеї/гасла суверенітету. Крім того, це дозво-
ляло перехопити політичну ініціативу в опозиції.
По-друге, наприкінці 1989 – на початку 1990 рр., коли субвенції в економі-
ку союзних республік значно скоротилися і розпочалося активне обговорення
питань госпрозрахунку та приватної власності, українська номенклатура від-
чула наскільки гострою є не лише республіканська, але і її власна потреба
в поверненні підприємств та економіки в цілому під контроль місцевої влад-
ної верхівки. Лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПУ ухвалив постанову про роз-
робку проекту закону про економічну незалежність України та висловився за
його розгляд у Верховній Раді УРСР. А на березневому пленумі ЦК КПУ було
прий нято резолюцію про політичний та економічний суверенітет України.
І, по-третє, 12 червня 1990 р. Верховна Рада РРФСР ухвалила Декларацію
про державний суверенітет. Згідно з традицією неодмінно дублювати ті нор-
мативно-правові акти, котрі приймалися в Москві, питання про суверенітет
УРСР, як ланцюгова реакція, почало активніше обговорюватись і в республі-
канському парламенті.
28 червня 1990 р. очолювана О.Морозом номенклатура змогла порозуміти-
ся з Народною радою, унаслідок чого у Верховній Раді УРСР розпочався роз-
гляд питання про державний суверенітет республіки, але вже 1 липня для
участі у роботі ХХVІІІ з’їзду КПРС до Москви відбула делегація у складі 63 на-
родних депутатів УРСР на чолі з В.Івашком. Це викликало сплеск невдоволен-
ня у парламенті, особливо з боку членів Народної ради, і, посилаючись на те,
що питання про суверенітет є доленосним для УРСР, В.Чорновіл оприлюднив
заяву, в якій вимагалося негайно відкликати всіх депутатів-делегатів з’їзду
КПРС для участі у роботі представницького органу республіки. У разі невико-
нання цієї вимоги ставилося питання про зміну керівництва парламенту. Ідею
відкликання підтримали понад 300 депутатів, у тому числі 200 комуністів, що
проілюструвало пріоритетність національних інтересів25. Під тиском обставин
основна частина делегатів з’їзду (крім В.Івашка, якого було обрано головою
редакційної комісії) повернулися до Києва і приступили до роботи у Верховній
Раді, проте 11 липня І.Плющ зачитав заяву В.Івашка, датовану 9 липня, про
відставку з посади голови Верховної Ради. У день обнародування заяви її ав-
тор балотувався на нововведену посаду заступника генерального секретаря
ЦК КПРС.
Свій учинок В.Івашко аргументував тим, що не має надійної підтримки се-
ред депутатів-комуністів Верховної Ради та відсутністю розуміння з боку опо-
зиції. Отже, прийняття пропозиції М.Горбачова було результатом усвідомлен-
ня власної неспроможності вгамувати пристрасті в українському парламенті
24 Ельцин Б. Исповедь на заданную тему: размышления, воспоминания, впечатления... –
Москва, 2006. – 239 с.
25 Бойко О. Україна в 1985–1991 рр. … – С.151.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
34 Ю.В.Кузьменко
та давало можливість «красиво» залишити дискомфортну для нього посаду.
Відставка В.Івашка завдала чергового удару по авторитету керівництва КПУ
і була сприйнята комуністичною більшістю як «зрада», значно послабивши
фракцію «За радянську суверенну Україну». Проте ухвалення Верховною
Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України
не варто оцінювати як поразку номенклатурних кіл у парламенті. Навпаки,
як уже зазначалося, номенклатура не менше за національно-демократичні
сили була зацікавлена у прийнятті цього документа. Інше питання – які моти-
ви спонукали одних та інших до ухвалення декларації.
Після цієї знаменної події парламент повернувся до організаційних пи-
тань. 18 липня з 27 кандидатів на посаду голови Верховної Ради було об-
рано Л.Кравчука, який отримав 239 голосів представників парламентської
більшості. Це дало підстави в подальшому називати комуністичну більшість
у Верховній Раді «групою 239», а офіційна назва «За радянську суверенну
Україну» фактично вийшла з ужитку. Обрання Л.Кравчука стало перемогою
номенклатури в українському парламенті.
Водночас партійна номенклатура УРСР продовжувала пожинати плоди
реформи політичної системи. 13 квітня 1990 р. вийшла постанова ЦК КПУ
«Про вдосконалення структури партійних організацій та апарату партійних
комітетів», в якій ішлося про необхідність переходу партійних комітетів на са-
мофінансування, причому 50% партвнесків пропонувалося залишити у пер-
винних парторганізаціях. Це, передусім, тягло за собою суттєве скорочення
апаратів обкомів, міськкомів тощо. Так, за підрахунками Вінницького обкому
партії, надходження в партбюджет віднині складали лише 2,4 млн руб., а за-
соби на утримання апарату мали становити 7,8 млн руб., тобто потрібно було
скоротити штати партійних комітетів на 73%, а відповідно, у міськкомах та
райкомах партії залишалося працювати у середньому по 5–6 відповідальних
працівників26. Виправдовуючи таке різке скорочення, В.Івашко в доповіді на
XXVІІІ з’їзді КПУ заявив: «В умовах прискореної демократизації суспільного
життя об’єктивно відпадає потреба у громіздкій номенклатурі партійних комі-
тетів, необхідності тримати у руках, як говориться, «всіх і вся»»27.
Рішення про запровадження госпрозрахунку для обласних партійних ко-
мітетів не лише руйнувало кістяк КПУ, що формувався протягом багатьох ро-
ків, але й ставило апарати партійних комітетів на межу виживання. Зокрема,
у Волинському обкомі партії з метою отримання додаткових надходжень
для самофінансування автобазою надавалися транспортні послуги населен-
ню, в оренду здавалися кабінети, аудиторії і допоміжні приміщення обкому,
міськкому і райкомів партії, організовувалися послуги з ремонту оргтехніки
тощо28. Така практика не була винятковою, більшість обкомів вдавалася до
таких кроків задля отримання коштів. Звісно, це не сприяло зосередженню зу-
силь апаратів парткомів на ефективній роботі з виведення КПУ та республіки
з кризового стану.
26 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.2167. – Арк.1.
27 Там само. – Оп.2. – Спр.1033. – Арк.21.
28 Там само. – Оп.11. – Спр.2167. – Арк.4.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 35
Не припинялася й кадрова лихоманка, яка супроводжувалася не лише
персональними перестановками та змінами, але й усвідомленням попередніх
помилок. Чергове оновлення апаратів комітетів за рахунок «нестандартно мис-
лячих і необтяжених тягарем минулого» людей у реаліях не давало очікувано-
го ефекту, оскільки, по-перше, молоде покоління не мало достатнього досвіду
роботи на відповідному рівні, до того ж у такій складній ситуації, яка склала-
ся у 1990–1991 рр.; по-друге, для ефективної діяльності будь-якого колективу
необхідним є процес взаємного вивчення, налагодження зв’язків, «притирка»,
що в умовах постійної ротації кадрів було неможливим і, по-третє, люди, які
потрапляли на партійні посади, що раніше вважалися престижними, часто
розраховували на ті блага, якими активно користувалися їхні попередники
ще до недавнього часу. Проте хвиля громадського невдоволення, що обруши-
лася на номенклатуру у зв’язку з витоками інформації про їхні пільги та при-
вілеї, значно обмежила можливості партійних відповідальних працівників.
Недаремно значна частина досвідчених номенклатурників у ході політичної
реформи швидко збагнула, що господарське чи радянське крісло у нових по-
літичних умовах принесе більше можливостей, ніж партійне. Нове покоління
керівних кадрів, яке було необізнане у тонкощах тіньового життя номенклату-
ри, ймовірно, було розчароване, а відсутність матеріального стимулу законо-
мірно призводила до зниження зацікавленості у результатах праці.
Протягом 1990 р. тривав процес ліквідації номенклатурного механізму
управління республікою через реалізацію права призначення кадрів. Однак
вище партійне керівництво не бажало позбавлятися можливості впливу на
розстановку кадрів у республіці. Так, С.Гуренко на пленумі ЦК КПУ, що від-
бувся 28 вересня 1990 р. заявив: «Зрозуміло, що успіх справи в будь-якій сфері
залежить, насамперед, від людей, яким її доручено. Дехто, посилаючись на
скасування горезвісної номенклатури, права контролю за діяльністю адміні-
страції, робить висновок, що партійні організації взагалі не повинні зараз зай-
матися здійсненням кадрової політики. Так можуть міркувати лише ті, хто
по-старому вбачає у кадровій роботі тільки анкети й характеристики, вольове
і безапеляційне призначення або увільнення всіх і вся»29.
Проте 5 листопада 1990 р. на засіданні політбюро ЦК КПУ було ухвалене
доленосне для номенклатури рішення «Про порядок розгляду кадрових пи-
тань у ЦК КПУ», в якому суттєво скорочувався перелік посад, кандидатури на
які розглядаються в політбюро і секретаріаті ЦК КПУ обмежувався лише поса-
дами керівників партійних комітетів, видавництв, засобів масової інформації,
наукових установ і навчальних закладів, підвідомчих ЦК КПУ30. Прийняття
цього рішення означало, що партійні комітети втратили своє головне влад-
не повноваження – призначення кадрів на всі керівні й управлінські посади
в УРСР. У компетенції політбюро та секретаріату ЦК КПУ залишалося пра-
во розглядати кандидатури лише на 407 посад (51 та 356 посад відповідно)31.
Головними методами впливу політбюро та секретаріату ЦК КПУ на добір і
29 Там само. – Оп.2. – Спр.1113. – Арк.20.
30 Там само. – Оп.11. – Спр.2200. – Арк.6–8.
31 Там само. – Арк.21–26.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
36 Ю.В.Кузьменко
розстановку кадрів у республіці ставало виявлення кадрової ініціативи та
формування громадської думки в ході підготовки й проведення виборчих кам-
паній, розгляд пропозицій партійних груп (комфракцій), забезпечення необ-
хідної підтримки рекомендованим кандидатурам.
Таким чином, протягом 1990 – початку 1991 рр. партійна номенклатура
УРСР опинилася у кризовому стані: будучи позбавленою свого традиційного
права призначати кадри на керівні й управлінські посади в республіці, вона
втрачала своє головне функціональне призначення, а разом із ним – тоталь-
ний контроль над усіма сферами життя у суспільстві. Скрутне становище
ускладнювалося фактичною ліквідацією матеріальної бази парткомів, розри-
вом мережі патронально-клієнтарних відносин через постійне оновлення ка-
дрового складу, невмінням, а подекуди і небажанням новопризначених відпо-
відальних працівників ефективно працювати.
Наприкінці 1990 р. в іншій площині діяльності номенклатури – парламенті
УРСР – її становище також стало доволі хитким. Незважаючи на те, що комуніс-
ти-народні депутати становили у Верховній Раді більшість, вони не забезпечу-
вали належного впливу на діяльність законодавчого органу республіки. Значна
частина депутатів від КПУ виявляла недостатню підготовку до парламентської
роботи в умовах багатопартійності та політичного протистояння, вела себе па-
сивно, не завжди чітко визначала власну позицію з окремих законопроектів.
Серйозної шкоди завдавала й відсутність належної єдності серед народних де-
путатів-комуністів. 22 з них входило до Народної ради, частина підтримувала
Демплатформу, дехто, не входячи у жодні угруповання, практично не підтриму-
вав пропозиції, що вносилися комуністичною більшістю. Окрім того, комуністи-
депутати, по суті, віддали опозиції керівництво робочими органами Верховної
Ради УРСР. Так, зі 109 депутатів, які працювали на постійній роботі в комісіях
парламенту, майже 80 були представниками опозиції, активістами партій і по-
літичних угруповань антикомуністичного спрямування.
Непослідовність керівництва парламенту також вносила непорозуміння
і розгубленість серед комуністичної більшості та давала можливість опозиції
блокувати прийняття рішень. Гостро постала проблема дисципліни в лавах
депутатів-комуністів. Низький рівень відповідальності значної частини де-
путатів зумовлював систематичну відсутність без поважних причин значної
кількості депутатів на засіданнях сесії. Нерідко не вистачало кворуму для ви-
рішення питань, що призводило до непередбачених перерв, передчасних за-
кінчень та інших порушень в роботі сесії32.
Партійне керівництво було переконане, що організованості та жорсткій
дисципліні в радах комуністам варто повчитися в опозиції. Про це йшлося
на жовтневому (1990 р.) засіданні політбюро. Зокрема, В.Масол зауважив, що
необхідно, «щоб була така дисципліна, яка сьогодні є у Народній раді. Там го-
лосують наперед. […] У нас можна прийняти на партійній групі одне рішення,
а голосувати усі будуть, як кому прийде у голову… Якщо нас 300, або вже 230
чоловік, але ці 230 є 230, це теж може бути як блокування будь-яких рішень
32 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.2200. – Арк.14–15.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 37
Народної ради, але ми повинні сьогодні приймати рішення – створити групи
і кожною керувати, як у Народній раді […] там сказав Горинь чи Чорновіл,
пальця підняв – всі голосують, униз – проти, підняв руку до гори – витягають
усі картки. І жорстка дисципліна. Ми сьогодні втратили дисципліну»33.
Загалом відсутність внутрішньої єдності серед комуністичної більшості
була головною проблемою для вищого партійного керівництва УРСР. У жовтні
1990 р. на засіданні політбюро С.Гуренко вказував, що у середині депутат-
ської групи почалися внутрішні роздори та висловлював занепокоєння, «щоб
ми не прийшли до другого етапу ХХVIII з’їзду перегризені та лише думаю-
чи, як один одного якомога болісніше вдарити. До цього, боюся, йде справа».
Практичні поради, спрямовані на перегрупування комуністичних сил, були
розроблені секретарем ЦК КПУ Ю.Єльченком і викладені у доповідній запис-
ці «Деякі пропозиції з активізації роботи комуністів у Верховній Раді УРСР».
У ній містився план заходів для посилення протидії опозиції та перехоплення
в неї політичної ініціативи в республіці. Головним з них Ю.Єльченко вважав
централізацію сил комуністичної більшості, жорстке ідейне розмежування
(з’ясування «хто є хто») та офіційне оформлення комуністичної фракції34.
У цілому першу половину листопада 1990 р. можна охарактеризувати як час
своєрідного контрнаступу консервативних сил. Однак розрив між партійним ке-
рівництвом республіки в особі С.Гуренка та парламентською «групою суверен-ко-
муністів» на чолі з Л.Кравчуком ставав дедалі більшим. 19 листопада Б.Єльцин
прибув до Києва і підписав договір між Україною та Росією, у результаті чого зна-
чно зріс авторитет Л.Кравчука і посилився політичний вплив суверен-комуністів,
натомість ослабли позиції консерваторів на чолі з С.Гуренком35. Розмежування
на ортодоксів та суверен-комуністів стало ще більш відчутним, коли в парламен-
ті почалося жваве обговорення проекту нового союзного договору, значна части-
на положень якого суперечила Декларації про державний суверенітет України.
Л.Кравчук заявив, що республіка братиме участь у переговорах про підготовку
нового проекту лише на основі декларації, а незабаром, коли постало питання про
необхідність вирішення питання про майбутню долю СРСР шляхом всенародного
референдуму, він наполіг, щоб одночасно з референдумом відбулося опитування
мешканців УРСР стосовно суті майбутнього державного утворення. Отже, насе-
лення України мало дати відповіді на два запитання: загальносоюзне «Чи вва-
жаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік
як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою
гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» та респу-
бліканське – «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі союзу радянських
суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
Така позиція Л.Кравчука зумовила перегрупування в парламенті та зближення з
націонал-демократичними силами. Натомість з боку представників консерватив-
ної частини номенклатури відчувалося обурення діями голови Верховної Ради36.
33 Там само. – Спр.2198. – Арк.8–9.
34 Там само. – Спр.2751. – Арк.191.
35 Політична система для України. – С.611.
36 Державний архів Житомирської області. – Ф.П-76. – Оп.38. – Спр.356. – Арк.35.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
38 Ю.В.Кузьменко
Слід зауважити, що невдоволення політикою Л.Кравчука висловлювалося
деякими депутатами-комуністами та партійними функціонерами ще з верес-
ня – жовтня 1990 р., проте відносини між ним та першим секретарем ЦК КПУ
завжди, і навіть під час проведення референдуму, залишалися добрими. Так,
С.Гуренко неодноразово захищав Л.Кравчука від нападок обурених депута-
тів-комуністів на засіданнях політбюро, називаючи його єдиним комуністом у
керівництві Верховної Ради УРСР (після того, як І.Плющ виступив з гострою
критикою Л.Кравчука у присутності Гориня та І.Юхновського)37 та аргументу-
ючи, що голові Верховної Ради надзвичайно важко працювати у такому роз-
бурханому парламенті, а тому треба допомагати та підтримувати його38.
Результати референдуму (на перше питання «так» відповіли 70,2%, на
друге – 80,2% громадян) були сприйняті як прибічниками суверенізації, так
і її противниками як перемога. Однак для політичного життя УРСР підсумки
голосування по другому питанню виявилися більш вагомими: у Верховній Раді
УРСР утворилася нова більшість – суверен-комуністи на чолі з Л.Кравчуком
та демократична опозиція39. Відповідно статус парламентської більшості для
комуністів остаточно перетворився на номінальний. Найбільші хвилювання
консерваторів викликало те, що «депутати з Народної ради, керівники анти-
комуністичних партій та політизованих об’єднань намагаються використати
результати республіканського опитування 17 березня для відтягування та
зриву підписання союзного договору, розпалювання політичної напруги.
Почали знову активізуватися розкольницькі сили в самій КПРС. Нав’язується
поділ комуністів на «консерваторів», «реформаторів», «незалежних», групівщи-
на нав коло різноманітних платформ»40.
Звісно, геометрія розколу партійно-державної номенклатури не обме жу-
ва лася поділом на ортодоксів і суверен-комуністів та була значно складні-
шою. Так, у червні 1991 р. С.Гуренко констатував, що в КПУ нараховувалося
до 10 різноманітних течій і рухів. Окрім того, з початку роботи першої сесії
Верховної Ради, тобто з 15 травня 1990 р., сталися помітні зміни у кількісно-
му складі комуністів-народних депутатів і розшарування в їх лавах: 55 осіб з
числа обраних комуністів-депутатів були виключені або вибули з партії; час-
тина комуністів із різних причин не увійшла до групи більшості; окремі члени
КПРС увійшли до Народної ради чи приєдналися до групи «Демократичне
відродження України» (складова частина Народної ради). Таким чином, пе-
ребуваючи формально в лавах КПРС, вони опинилися в опозиції до партії.
Аналогічні розмежування спостерігалися і в місцевих радах. Лише в 9 об-
ластях – Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Херсонській,
Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій, Чернігівській – жоден із комуніс-
тів-народних депутатів не вийшов з партії41.
Спроба державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. спричинила роз-
губленість і невизначеність у компартійній верхівці УРСР. Традиційне
37 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.2198. – Арк.8.
38 Там само. – Спр.2280. – Арк.82.
39 Політична система для України… – С.613.
40 ДАДО. – Ф.19. – Оп.96. – Спр.35. – Арк.20.
41 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.1146. – Арк.11–29.
Український історичний журнал. – 2013. – №4
Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР ... 39
беззастережне виконання вказівок із Москви перетворило партноменклату-
ру республіки на співучасника подій. Однак політична кон’юнктура та збіг
інте ресів національно-демократичних сил і «прагматичної» частини номен-
клатури дозволили Верховній Раді ухвалити 24 серпня 1991 р. Акт проголо-
шення незалежності України. На нашу думку, можна визначити три ключо-
вих мотиви, якими вона керувалася, голосуючи за незалежність: по-перше,
радянській і господарській номенклатурі стало вкрай невигідно залишатися
під контролем партії, оскільки вона перестала приносити дивіденди, але ра-
зом з цим залишалася для них «вуздечкою», що не дозволяла перетворитися
на повноправних власників. Відтак здобуття Україною незалежності для цієї
групи номенклатурних працівників було шансом остаточно позбутися партій-
ного контролю. По-друге, перемога Б. Єльцина однозначно вказувала на те,
що у країні розпочнуться ліберально-демократичні перетворення, наслідки
яких для партійно-державної номенклатури УРСР були непрогнозованими. І
лише вихід республіки зі складу СРСР дозволяв номенклатурним колам утри-
мати ситуацію під своїм контролем та зберегти привілейоване становище у
суспільстві. І, по-третє, процес суверенізації давав зрозуміти вищому ешелону
номенклатури, що якщо вона не візьме ініціативу у свої руки, то це зробить
інша політична сила. Отже, виникала загроза втрати влади. Відтак, Акт про-
голошення незалежності України став компромісом з обопільним інтересом.
Щоправда, інтереси національно-демократичних сил мали здебільшого ідей-
ний характер, натомість колишня номенклатура керувалася цілком прагма-
тичними міркуваннями. Звісно, не можна скидати з рахунків і ту обставину,
що сплеск національної свідомості кінця 1980 – початку 1990-х рр. міг зачепи-
ти й номенклатурні прошарки.
Таким чином, протягом 1990–1991 рр. номенклатура УРСР, як і КПУ зага-
лом, опинилася у кризовому стані. Якщо реформа політичної системи, прове-
дена М.Горбачовим у СРСР, підірвала основи її функціонування, то реалії по-
літичного життя республіки позбавили номенклатуру колишньої монолітності,
вона фактично припинила своє існування як єдина політична сила. Проте
частина номенклатури завдяки звільненню від партійних та ідеологічних об-
межень, запозиченню національно-демократичної риторики та зближенню
з найбільш конформістськими членами опозиції зуміла здійснити успішний
транзит до новоутворених владних структур України.
The author analyses the factors responsible for the crisis in the Party-State
nomenclature of the USSR at the beginning of 1990s and looks at the peculiarities of
the nomenclature work in the Parliament and party committees. Special attention is
paid to the motives behind their support of the Declaration of State Sovereignty and
Declaration of Independence of Ukraine.
Keywords: party-state nomenclature, perestroika, elections, Verkhovna Rada of
Ukraine, sovereignty, independence.
|