«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р.
Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.Оріховського-Роксолана –
 справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події
 за 1541–1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із
 церквою. Причому завдяки таланту полеміста т...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107900 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 73-89. — Бібліогр.: 76 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860011663670902784 |
|---|---|
| author | Вирський, Д.С. |
| author_facet | Вирський, Д.С. |
| citation_txt | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 73-89. — Бібліогр.: 76 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.Оріховського-Роксолана –
справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події
за 1541–1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із
церквою. Причому завдяки таланту полеміста та за підтримки впливових шанувальників
Роксоланові вдалося змусити офіційну владу визнати (бодай тимчасово) законність його дій.
This article is devoted resonant episode in the life S.Orikhovs’kyi-Roksolan
(Orzechowski-Roxolan) – the case of the marriage of a Catholic priest in 1551. The
reconstructed events for 1541–1552. Fascinated by the ideas of the Reformation
S.Orikhovs’kyi then comes into conflict with the Catholic Church. And, thanks to the
talents polemicist and support of influential fans, Roksolan managed to get from the
official authorities acceptance (at least temporarily) the legality of his actions.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:42:42Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №1
500-літній ювілей із дня народження Станіслава Оріховського-Роксолана
(1513–1566 рр.) – відомого інтелектуала свого часу, який походив із західних
кордонів України (Перемишльщина) – є добрим приводом поміркувати над
тим, чому не забувається ця непроста історична постать, які грані її власного
досвіду все ще промовляють до живих, що дає діалог із ним усе новим і новим
поколінням «співрозмовників»? Адже коли я наприкінці 1990-х рр. уперше
взявся за дослідження про С.Оріховського, панівним «трендом» представлен-
ня цього діяча були «відродженські» та романтично-революційні шати. І я,
і ширші кола українських інтелектуалів, захоплені ідеями «національного
відродження» та дещо обтяжені тоталітарним досвідом, воліли бачити в ньому
будителя, борця, революціонера та особу, свідому своєї певної місії.
По роках буття в незалежній Україні Роксолан дедалі більше розкриваєть-
ся з іншого боку – як такий собі представник «четвертої влади», влади слова.
Він вправний ритор-демагог, здатний у квазідемократичних умовах впливати
на громаду, не займаючи високих посад і не маючи значних капіталів (сказати
б, герой «середнього класу»); особа, яка вміло грає на різних суспільних рів-
нях – інтернаціональної вченої спільноти, міжнародних організацій (церква,
політичні блоки), придворних олігархів і місцевих маґнатських кланів, ще й
про «народ»-виборців не забуває. Ідеаліст і прагматик водночас, С.Оріховський
звичний до умов інтелектуальної конкуренції й необхідності самореклами –
він справді любить не лише «мистецтво у собі», але й «себе в мистецтві», і не
дуже-то відділяє особисту справу від громадської. Його позиція щодо великих
проблем людства – екуменічної церкви (залагодження стосунків між католика-
ми та православними), демократії, політичних вольностей, а також природних
прав людини – досі викликає повагу, а особиста боротьба перемишльського
каноніка з целібатом перестала виглядати скандально навіть в очах католиків
(надто через клопоти сучасної католицької церкви з педофілією).
УДК 929 (477.53) «XVI»
Д.С.ВирСький *
«ЖОНАТИЙ КСЬОНДЗ»: СПРАВА З ОДРУЖЕННЯМ
СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА 1551 р.
Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.ОріховськогоРоксолана –
справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події
за 1541–1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із
церквою. Причому завдяки таланту полеміста та за підтримки впливових ша
нувальників Роксоланові вдалося змусити офіційну владу визнати (бодай тим
часово) законність його дій.
Ключові слова: ОріховськийРоксолан, Реформація, Корона Польська, руська
(ук раїнська) шляхта, українська інтелектуальна традиція.
* Вирський Дмитро Станіславович – доктор історичних наук, провідний науковий
співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ української історіографії
Email: vyrsky@yahoo.com
Український історичний журнал. – 2014. – №1
74 Д.С.Вирський
Для українців Роксолан є ще й прикладом можливостей вестернізації
та «європейського вибору». Із його легкої руки український голос зазвучав
у дискусіях, які впливали на долю цілої Європи. У локальнішому плані
С.Оріховський по-своєму символізує українсько-польську співпрацю, котра й
для нинішнього часу залишається актуальною та багатообіцяючою. За цим
«gente ruthenus’ом, natione polonus’ом» у вітчизняній інтелектуальній тра-
диції утвердився статус предтечі модерної теорії численних лояльностей, що
пояснювала можливість виживання українства в імперських і позавласно-
державних контекстах. І ця впізнаваність одвічних дилем українця, фактич-
но ще «до України» (якщо йти за модерністами) – дійсно найбільш вражаюча
сторона досвіду С.Оріховського-Роксолана1. Цю статтю хочу присвятити най-
більш резонансній справі у житті перемишльського каноніка – одруженню
та боротьбі за офіційне визнання цього шлюбу законним. Вона ж бо дала
початок красивій леґенді про «solo tibi», право, дане «тобі одному», яка супро-
воджувала ім’я Роксолана у віках.
***
Із поверненням на Батьківщину в 1541 рр. (після 13-річної освітньої ман-
дрівки Європою) С.Оріховський включається у жваві дискусії з церковних і
політичних проблем Польщі та намагається прикладом власного життя до-
вести правоту своїх ідей. Вимушений, під тиском батька (до якого приєднала-
ся й мати), дати згоду на посвячення в духовний стан, він задекларував своє
право на шлюб, яке вважав природним для кожної людини. При церемонії
висвячення (що відбулася по гучній дружній пиятиці) Роксолан ухилився від
прийняття обітниці целібату2.
Нагадаймо, що за материнською лінією предки Оріховського були право-
славними та він ніколи не відмовлявся від їхньої духовної спадщини. Сприяла
цьому й справа із прийняттям священства і шлюбом, де родинна східнохрис-
тиянська традиція використовувалась гуманістом як підстава для іґнорування
вимог офіційного католицизму. Так, спонуканий рідними та приятелем бать-
ка львівським архієпископом Петром Старіховським3 (бл. 1474–1554 рр.) до
прийняття сану Роксолан, «обурений упертими наполяганнями [...] відкинув
усяке почуття пристойності й, не лякаючись архієпископа, за присутності бать-
ка та багатьох інших сказав, що як священик піду слідом за родом своєї мате-
рі [...] і колись таки одружуся»4.
До речі, цікава реакція високого католицького достойника на заяву
С.Оріховського. Як пише останній: «Усміхнувся на це архієпископ. То потім
1 Докл. див.: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан: життя і пам’ять. – К., 2013. –
215 с.
2 Оріховський С. Супліка до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу //
Українські гуманісти епохи Відродження / Відпов. ред. В.Нічик: У 2 ч. – Ч.1. – К., 1995. – С.229;
Його ж. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Там само. – С.413.
3 У 1525–1527 та 1536–1540 рр. П.Старіховський був вікарієм та ґенеральним офіціалом
Перемишльської католицької дієцезії. Архієпископом львівським він став 26 квітня 1540 р. Отже,
висвячення Роксолана відбулося після цієї дати. Ідеться про весну 1541 р. (?).
4 Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Українські гуманіс-
ти… – С.413.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 75
побачимо, – мовив, – а тепер чини, як ми хочемо!»5. Таке спокійне реагуван-
ня на «крамольну» заяву зухвалого гуманіста може пояснюватися не тільки
«простотою і грубістю» П.Старіховського, характерною, на думку Роксолана,
для цього високого ієрарха, а й тим, що православна церква була і йому не
чужою. Старіховські, так само, як і Оріховські, здавна належали до «шлях-
ти руської», яка поза своїм строкатим етнічним походженням тяжіла до ви-
явлення т.зв. «політичного русинства»6. Та і як посадової особи справи «русь-
кої церкви» торкалися його безпосередньо. Відомо, що привілеєм від 15 квітня
1509 р. польський король передав львівському католицькому архієпископові
право призначення намісника православного митрополита, обґрунтовуючи
це кращою можливістю навертати «схизматиків» Галичини в «істинну віру»7.
Це фактично робило того патроном православної церкви реґіону (у вітальній
процесії 1540 р. з приводу в’їзду до Львова новопризначеного архієпископа
П.Старіховського йшли і православні русини).
Треба також ураховувати, що це був час активного поширення протес-
тантських ідей у краї. Вістря критики протестантів спрямовувалося проти
офіційного католицизму, тому всі його християнські суперники, себто й право-
славні, уважалися зазвичай нововірцями за союзників. Та й католиків жвава
релігійна полеміка, яка не гребувала будь-якими арґументами, змушувала
звертатися до історичного досвіду православ’я й навіть симпатизувати йому
як – подібно до католицизму – «старій вірі». Так, у першій половині XVI ст.
(виданий у Кролевці/Кеніґсберґу 1549 р.?) під впливом протестантських творів
невідомий автор-протестант написав віршований діалог «римського» ксьондза
з «руським» попом на 18 аркушах. Дехто приписував його М.Рею, родичеві
Роксолана. Діалог завершувався моральною перевагою руського священика,
хоч сам автор не належав до православ’я8. Апеляцію до «греко-руського» релі-
гійного досвіду зустрічаємо й у правовірно-католицькій «Розмові дворянина з
ченцем» (Краків, 1551–1554 рр.) М.Кромера9.
Цікаву інформацію про настрої всередині самої католицької церкви наво-
дить меморіал краківської капітули на пйотрківський синод 1551 р. Так, натя-
каючи на цілком конкретну особу – єпископа куявського Яна Дрогойовського,
до речі, родича С.Оріховського, висуваються закиди в проправославних при-
хильностях у частини католицького кліру: «Вони [...] причащають під обома
видами світські особи (що в католиків, на відміну від православних, дозволя-
лося лише для духовних – Д.В.), [...] ганять хрещення римське, а руське хва
лять (курсив мій – Д.В.)»10. 1556 р. той самий біскуп Я.Дрогойовський на пота-
5 Там само.
6 Ісаєвич Я.Д. Українська культура в середньовіччі і на світанку Нової доби // Україна: куль-
турна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомч. зб. наук. праць. – Вип.1. – К.,
1992. – С.37.
7 Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. – Кн.1/2: Середина
XV – кінець XVI ст. – Кн.2. – К., 1994. – С.85.
8 Грушевський М.С. Історія української літератури: У 6 т. – Т.5: Культурні і літературні течії
на Україні в XV–XVI вв. і перше відродження (1580–1610 рр.). – Кн.2. – К., 1995.
9 Kromer M. Rozmowy dworzanina z mnichem (1551–1554) / Wyd. J.Łoś. – Kraków, 1915. –
S.266–270.
10 Andrzeja na Więcborku Zebrzydowskiego biskupa włocławskiego i krakowskiego korespondencyja
Український історичний журнал. – 2014. – №1
76 Д.С.Вирський
ємній зустрічі із протестантським діячем Матіасом Флакусом (Flacius, Влачич,
Франкович) обіцяв йому шукати «в Литві» руські тексти Біблії.
Колоритним є також факт з життя спадкового патрона Оріховських – Петра
Кміти. 1 липня (вівторок після дня св. Петра) 1550 р. ченці православного мо-
настиря в Уневі (нині в Перемишлянському р-ні Львівської обл.), які потер-
пали від шляхетських наїздів, добилися від короля визначення протектором
обителі саме цього могутнього місцевого маґната11.
Отже, схильність С.Оріховського до православ’я його знайомим і близь-
ким не могла видаватися чимось надзвичайним. І надалі, порушуючи у своїх
творах питання церковної історії та конфесійних суперечок між східним і за-
хідним відгалуженнями християнства, Роксолан явно віддавав свої симпатії
першому. Підтримував він і особисті контакти з православними ієрархами, зо-
крема перемишльським єпископом (1529–1549 рр.) Лаврентієм Терлецьким12.
Висвячення С.Оріховського львівським архієпископом образило безпо-
середнього зверхника новоспеченого клірика – перемишльського єпископа
(1537–1544 рр.) Станіслава Тарла (бл. 1480 – 14 грудня 1544 рр.). Він не ви-
знав цього посвячення та навіть розпочав судовий процес проти молодого ка-
ноніка як власника кількох перебенд (церковних бенефіцій), відсудив у нього
в 1543 р. журавицьку плебанію (Журавиці під Перемишлем) і закликав світ-
ську владу до виконання решти вироку. Але С.Оріховський умів себе боро-
нити. Приїхавши до Перемишля під час сварки капітули з єпископом став
на бік першої13. Він оскаржив дії ієрарха у Львові, поїхав за справою кано-
ніків до примаса й короля у Краків, де на той час відбувалися сейм і весілля
Сиґізмунда Авґуста – формального володаря країни (затвердженого 1530 р. за
наполяганням ще живого батька-короля).
Обставини сприяли С.Оріховському у столиці. Тоді якраз наспів його де-
бютний друкований твір – перша з двох «Турчик»14. Взорований на «Філіппіки»
z lat 1546–1553 z przydaniem synodów r. 1547 i 1551, jako też innych dokumentów współczesnych. –
Kraków, 1878 [Acta historica res gestas Poloniae ilustrantia ab anno 1507 usque ad annum 1795, t.1]. –
S.478, 483; Голенченко Г.Я. Студенты Великого княжества Литовского в Краковском университете
в XV–XVI вв. // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в.: Проблемы взаимоотношений
Польши, России, Украины, Белоруссии и Литвы в эпоху Возрождения. – Москва, 1976. – С.228–240.
11 Archiwum Główne Akt Dawnych. – Metryka Koronna 79. – K.38v.; SucheniGrabowska A.
Zygmunt August, król polski i wielki książę litewski: 1520–1562. – Warszawa, 1996. – S.320 (до-
слідниця плутає Унів з Унейовим Лодзького воєводства). Про діяльність П.Кміти як перемишль-
ського старости див. також: Trawka R. De brachio regali: Działalność Piotra Kmity jako starosty
przemyskiego (1511–1553) // Narodziny Rzeczypospolitej: Studia z dziejów średniowiecza i czasów
wczesnonowożytnych / Red. W.Bukowski, T.Jurek. – Kraków, 2013. – T.2. – S.981–1032.
12 Orichoviana: Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski: 1543–1566 / Ed.J.Korzeniowski. –
Vol.1. – Cracoviae, 1891. – P.41.
13 С.Тарло мав аналогічні з С.Оріховським претензії до каноніків Яна Чермінського, Яна
Старіховського (Стажеховського) та Войцеха з Пільзна (вони також отримали певні бенефіції в об-
хід біскупа; див.: Starożytności galicyjskie / Zebr. i wyd. Ż.Pauli. – Lwów, 1840. – S.15). До цього списку
слід додати ще Я.Дрогойовського (з 1542 р. також каноніка перемишльського – надання за протек-
цією П.Кміти). Причому конфлікт трьох перемишльських каноніків (Чермінський, Дрогойовський
та Оріховський) згадується ще 14 жовтня 1542 р. (див.: Materyały do dziejów piśmiennictwa polskiego
i biografii pisarzów polskich / Zebr. T.Wierzbowski. – T.1. – Warszawa, 1900. – S.83; Роксолан охарак-
теризований тут як «зі школи та сваволі італійської зарозумілий і злісної мови»).
14 De bello adversus Turcas suscipiendo, Stanislai Orzechowski ad equites Polonos oratio, aucta
et recognita. – Cracoviae, 1543 (відомі два варіанти видання – з епіграмою Яніцького і анонімним
двовіршем на герб Кміт). Тоді ж та в тій самій друкарні видано й польський переклад: Kxiązki
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 77
Демосфена15, уважається, що надихався (та фінансувався?) він «австрійською
партією», до якої належав і Я.Тарновський (пізніша обмовка С.Оріховського
про те, що П.Кміта нічим не допоміг йому в конфлікті з єпископом С.Тарлом,
може свідчити на користь того, що Роксоланові довелося шукати інших
заступників16).
Крім цього, у рукописах уже кружляли «Зразковий підданий» (перша
редакція)17 та інші твори перемишльського каноніка18, котрі здобули значну
популярність. Королівський двір та освічену публіку вони вразили вишуканіс-
тю і жвавістю стилю, високим «науковим» рівнем арґументації (утім, наскільки
це дозволяло знайти прихильність придворних неясно, адже зміст текстів мав
і критичні щодо короля закиди). Шляхту ж, яка з’їхалася на сейм і королівську
шлюбну церемонію між Сиґізмундом Авґустом та Єлизаветою Габсбурґ (6 трав-
ня 1543 р.), оратор підкупив своєю відвагою й вільністю думки.
До того ж красномовний канонік сподобався Петрові Ґамрату19, тодішньо-
му примасові Польщі. Від нього Роксолан здобув підтвердження своїх прав на
журавицьку плебанію та архідияконію, виклопотав вирок проти перемишль-
ського єпископа і, як переможець, повернувся до Перемишля20. Тут зухвалий
канонік, не зважаючи на наказ С.Тарла, «ґвалтом» розвалив ґалерею кафедри
(міського собору), через яку й вийшла сварка біскупа з капітулою.
Це був час першої слави Роксолана. Гостра критика королівського двору
та існуючих соціальних пороків закрила перед ним перспективу придвор ної
кар’єри, проте зробила його визнаним «шляхетським трибуном», улюблен-
цем лицарського стану. Особисті справи С.Оріховського також ішли на доб-
ре. Йому вдалося налагодити непогані стосунки з наступником С.Тарла на
Stanisława Orzechowskiego o ruszeniu ziemie polskiej przeciw Turkowi, z łacińskiego języka na pol-
ski wyłożone. – Kraków, 1543.
15 Існувала давня традиція використання Демосфенових «Філіппік» в антитурецькій пропа-
ґанді. Ще кардинал Віссаріон (помер 1472 р.), прибувши з посольством до французького короля,
аби схилити його до війни з турками, виголосив промову, котра була дещо видозміненою калькою
першої «Філіппіки». Текстове порівняння «Філіппік» Демосфена і «Турчик» С.Оріховського див.:
Nadolski B. Demostenesowe natchnienie w «Turcykach» Orzechowskiego // Pamiętnik Literacki. –
R.29. – Lwów, 1932. – S.162–178.
16 З іншого боку, навряд чи П.Кміта не схвалював загальних настанов «Турчик», адже невдов-
зі віршований твір на цю ж тему «До шляхти польської про священну війну з турками […] еле-
гія» (Краків, 1545 р.) видав і близький до цього маґната Я.Пшилуський. Добрим словом згадав
П.Кміту львівський канонік Анджей Любельчик (1500–1577 рр.), автор ще одного антитурецько-
го твору, дедикованого Я.Тарновському – «Війна теологічна... проти турків...» (Краків, 1545; текст
написано у Львові у жовтні 1544 р.).
17 «Fidelis subditus sive de instutione regia ad Sigismundum Augustum libri duo» (перша ре-
дакція 1543 р.). В українській літературі вживається ще назва «Напучення польському коро-
леві Сиґізмундові Авґусту». У тексті анонімний підданий обговорює питання, як справжній
володар має дбати про загальний добробут (мета – виховати зі спадкоємця польського трону
Сиґізмунда Авґуста саме такого доброго короля).
18 Ідеться про невеличкий твір «Respublica Polona proceribus Polonis in conventu generali 1543»
(«Річ Посполита найвидатнішим полякам на вальному сеймі 1543»; див.: Orichoviana: Opera
inedita… – P.1–27), а також трактат «Про священство» (не зберігся).
19 Секретарем П.Ґамрата впродовж 1540–1545 рр. був приятель Роксолана – М.Кромер. Утім,
це не єдиний можливий «заступник» за С.Оріховського.
20 Біскупові інкриміновано, що він заборонив збирати кошти на будівництво кафедрального
собору в Перемишлі (за рішенням попереднього ієрарха Станіслава Карнковського з 1524 р. мали
надавати спільно єпископ і каноніки). Король і примас присудили С.Тарлові чи його спадкоєм-
цям таки сплатити частину коштів на це будівництво (див.: Starożytności galicyjskie. – S.15–16).
Український історичний журнал. – 2014. – №1
78 Д.С.Вирський
перемишльській єпископії – Яном Дзядуським (1496 – 28 липня 1559 рр.).
Останній був креатурою королеви Бони (отже, мав симпатизувати клієнтам
П.Кміти?). «Придворний без великої освіти, людина лінива, священик без по-
кликання», – так характеризував його польській історик Л.Кубаля21. Новий
єпископ проявив себе як примхливий формаліст, гонитель учених людей і по-
кровитель підлабузників. Отже, не дивно, що великого авторитету серед ото-
чуючих він не зажив.
Утім, С.Оріховський припав Я.Дзядуському до душі, адже був веселої вда-
чі, відрізнявся дотепністю та, сказати б, комунікабельністю. Єпископ полюбив
його товариство, називаючи того «прекрасною людиною»22. Він навіть ставив
молодого каноніка за приклад іншим клірикам як майстра залагоджувати
свої не завжди канонічні дії. За часів цього біскупа С.Оріховський отримав
нові надання (2 березня 1547 р. став сяноцьким пробощем) та високий статус
офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства23. Проекти щодо
«виправлення церковних звичаїв», які подав йому Роксолан, Я.Дзядуський
не сприйняв серйозно; публічні виступи каноніка вважав забавками і творів
його, напевно, не читав. Відтак ніщо не порушувало їхніх добрих стосунків аж
до розголосу справи з промовою С.Оріховського про целібат (1547 р.).
У цей період гуманіст пише свою другу «Турчику»24 (березень 1544 р.).
Змістом вона тісно пов’язана з попередньою, але спрямована вже не до шлях-
ти, а до короля. Мети твір не досяг, адже польський король так і не оголосив
війну Туреччині, утім підтримав популярність С.Оріховського серед впливо-
вих (а на руських землях панівних) антитурецьких кіл25. «Турчики» надовго
стали візиткою «міжнародної» слави Роксолана (друга вийшла в німецькому
перекладі вже 1544 р.; обидві «Турчики» видано в Базелі 1551 р. – разом із
промовою про целібат, а краківське перевидання 1590 р. потягнуло за собою
видання латинського ориґіналу в Римі 1594 р.; згодом було ще видання у Відні
1663 р.).
Для української інтелектуальної традиції велике значення мав скромний
за обсягом теологічний трактат С.Оріховського «Хрещення русинів»26 (Краків,
21 Kubala L. Stanisław Orzeсhowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacij w Polsce. – Lwów,
1906. – S.11. Утім, існують і прихильніші до цього католицького ієрарха відгуки, які ставлять
під сумнів об’єктивність Л.Кубалі (див.: Kwolek J. Odwoływanie herezji za biskupa przemyskiego
Walentego Herburta // Reformacja w Polsce. – Warszawa, 1921. – №4. – S.258–259).
22 Kubala L. Stanisław Orzeсhowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacij w Polsce. – S.11.
23 Orzeсhowski Stanisław // Polski słownik biograficzny. – T.24. – Wrocław, 1979. – S.289. У біо-
графії П.Кміти («Vita Petri Kmihtae de Wisnicze Palatini Cracoviensis») C.Оріховського названо
перемишльським деканом («Decanum Premisliensem»). Це, власне, титул-відповідник вікарія
біскупства.
24 Ad Sigismundum Poloniae Regem Turcica secunda. – Cracoviae, 1544. Існувала й версія ні-
мецькою мовою: Oratio an den durchleuchtigsten Herrn […] Sigismundum, König in Polen […] Die
Kriegsrüstung wider den Erzfeind Christliches Bluts, den Turcken, fürznemen belangend. – B.m.,
1544.
25 Про явище жанру «турчик» за життя C.Оріховського див.: Tafiłowski P. Imago Turci: Studium
z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce (1453–1572). – Lublin, 2013. – 378 s.
26 Повна назва: Baptismus Ruthenorum: Bulla de non rebaptisandis Ruthenis. Iuramentum a
Rutheno Pon. Rom. praesandum. – Cracoviae, 1544 (звернення до читачів підписане в Перемишлі
1 березня 1544 р.). Про цю працю С.Оріховського див.: Olszaniec W. Technika kompilacijna
Orzechowskiego w traktacie «Baptismus Ruthenorum». – Warszawa, 2013. – 178 s.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 79
1544 р.). Адресатом його виступав найвищий ієрарх католицької церкви в
Польщі – примас П.Ґамрат27, тлумачений Роксоланом як духовний зверхник
«цілої Сарматії». Присвячувався твір доволі вузькому питанню: чи необхід-
но перехрещувати православних русинів при прийнятті ними католицизму?
На думку С.Оріховського – ні. Він переконаний, що східні християни є части-
ною християнської церкви, а православне хрещення нічим не відрізняється
від католицького. Цікаво, що себе автор позиціонував означенням «людина
русько-українського походження, римо-католицької віри» («homo ex Ruthenis
ortus, Romano tamen ritu»), що, на його думку, давало перевагу над основним
ученим опонентом – краківським професором, знаним католицьким теологом,
ворогом православ’я сілезцем Яном Сакраном (Ян з Освенцима-молодший,
1443–1527 рр.)28.
Роксолан твердив, що Флорентійська унія 1439 р. мала всі шанси на успіх.
Реалізуватись їй завадила папська партія в католицькій церкві, яка жор-
стко наполягала на підкоренні православної ієрархії римським понтифікам.
С.Оріховський натомість уважав, що заради єдності християнської церкви слід
іти на поступки православним (зокрема, не вдаватися до процедури перехре-
щення). З огляду на подальший перебіг унійної справи відзначимо, що саме
негнучкість позиції католиків сильно зашкодила її успішності.
Так само закликом до гнучкості офіційного католицизму можна вважа-
ти й наступний твір перемишльського каноніка. Ідеться про лист до Самуеля
Мацейовського29 (1 лютого 1546 р.) з нагоди призначення його краківським біс-
купом. Це перший антипротестантський твір С.Оріховського, він спрямований
проти лютеранства, але також і проти «зіпсутості та недбальства» католицько-
го кліру, що і творить, на думку автора, поживний ґрунт для протестантизму30.
Відсутність належної реакції на Роксоланову позитивну програму реформ офі-
ційної церкви штовхало його на радикальніші дії.
Відтак С.Оріховський сідає за працю, яка мала найбільші наслідки для
його власної долі – «У справі закону про целібат»31. Написана 1547 р. вона,
здається, була погоджена з двором П.Кміти (через секретаря останнього –
Якуба Пшилуського – текст отримав і маґнат А.Ґурка32, який став великим
27 Іноді в літературі назву цього твору С.Оріховського подають як «Лист до Петра Ґамрата».
28 Головна праця Я.Сакрана, написана на замовлення віленського католицького єпископа:
«Elucidarius errorum ritus Ruthenici» (Краків, 1501 р. (?); Спіра, 1582 р.). Тут наводиться 40 «по-
милок» православ’я («віри русинів»). Докл. див.: Niechwiej M. O błędach rusińskiego obrządku, to
jest Elucidarius errorum ritus Ruthenici (1501), czyli Jan z Oświęcimia wobec idei unii kościelnej z
prawosławnymi Rusinami. – Kraków, 2012. – 482 s. (про полеміку С.Оріховського з Я.Сакраном
див.: S.105–110).
29 Pro Ecclesia Christi ad Samuelem Matieiovium Episcopum Crac. – Cracoviae, 1546.
30 Зрештою, С.Оріховський, напевно, ще сподівався на «возз’єднання» лютеран і католиків. От
і його приятель Я.Пшилуський тоді ж видав латинський вірш із закликом до такого порозуміння
(а після смерті М.Лютера 18 лютого 1546 р. це не виглядало вже аж надто нездійсненим).
31 Традиційно вважається, що перше видання це: De Lege Coelibatus contra Syricium in Consilio
habita Oratio. – Basilae, 1551. Але, можливо, існувала й польська (краківська?) публікація 1547 р. –
непогоджена з автором (про це натякає відповідь С.Оріховського М.Брудзевському 15 лютого
1549 р., що він опирався цьому виданню, адже планував ще дописати риторичні вступ та епілог).
32 Ґурка Анджей І-й (1500–1551 рр.) – староста великопольський і познанський каштелян,
у Польській Русі тримав староства Буське та Яворівське, родич П.Кміти. Прихильник Реформації,
але до кінця життя з офіційною католицькою церквою не порвав. Йому С.Оріховський присвятив
Український історичний журнал. – 2014. – №1
80 Д.С.Вирський
шанувальником та опорою Роксолана)33. Виконана у формі промови-звернення
до Тридентського собору34, ця праця перемишльського каноніка набула широ-
кого розголосу35, викликавши обурення офіційних католицьких кіл36. У цьому
творі С.Оріховський відніс право на шлюб до природних прав людини, а його
обмеження вважає підштовхуванням до гріха. Натомість скасування целібату
Роксолан подав як украй богоугодну справу37.
Я.Дзядуський, якому ставили на карб недогляд за «єретицьким ухилом»
його підлеглого, змушений був діяти. Утім, обидві сторони не бажали розри-
ву, а офіційні кола не поспішали встрявати в публічну дискусію з канонічних
питань38. С.Оріховський, переконаний, що його реформаторські ідеї підуть
на користь офіційній церкві та зупинять поширення протестантизму, пого-
дився на церковний процес щодо своїх поглядів, заздалегідь домовившись з
Я.Дзядуським.
Того ж таки 1547 р., 17 червня, у Бжозові відбувся єпископський суд, на
якому С.Оріховський відкликав свої листи-промови, заприсягся не боронити
«Русі» та православ’я й не порушувати спокою королівства. У разі недотри-
мання цієї присяги його мали відлучити від церкви та позбавити всіх цер-
ковних прибутків (утім, текст зобов’язання було складено дуже обачно, що до-
зволило Роксоланові згодом легко спростовувати закиди у клятво порушенні).
Провокаційну книжку біскуп розпорядився прилюдно спалити. «Пряником»
для С.Оріховського мав стати уряд офіціала й ґенерального вікарія пере-
мишльського біскупства, про призначення на який Роксолана (18 серпня
1547 р. на єпископальному синоді в Перемишлі) вже йшлося вище39.
Проте громадськість, розбурхана протестантською аґітацією та не дуже
заглиблюючись у суть конфлікту, була розчарована поступливістю С.Орі-
хов ського, який уже мав славу вільнодумця. На нього зусібіч посипали-
ся зневажливі пасквілі. Якийсь час Роксолан нехтував ними, але не в його
окремий панегіричний текст (1547 р.), де також пояснював свою позицію й побоювання, що пап-
ська курія може завести на манівці Тридентський собор (текст містить принагідну похвалу поль-
ської делеґації на це зібрання).
33 Щодо причетності Я.Пшилуського до поширення «Промови про целібат» писав С.Оріховсь-
кий і в листі від 2 травня 1548 р. (у зв’язку з тим, що з Риму до Перемишля приїхав священик,
котрий і повідомив про тамтешню скандальну реакцію на цей твір).
34 Це інколи вводило в оману модерних дослідників, які вважали, що С.Оріховський виступив
із промовою безпосередньо на соборі.
35 С.Оріховський вимовлявся (навряд чи щиро), що не збирався її оприлюднювати, а надіслав
М.Кромеру для дискусії, і вже той допустив «витікання», зачитавши текст групі осіб.
36 Польська дослідниця М.Чапська зауважувала, що «гордовита аґресивність» С.Оріховського
у цій промові нагадувала «найбільше стиль М.Лютера» (див.: Czapska M. Polemika religijna pierw-
szego okresu reformacji w Polsce // Reformacja w Polsce. – R.V, zesz.2. – Warszawa, 1928. – S.21).
Очевидно, і сучасники Роксолана добачали подібну аналогію.
37 Можливо, уже 1547 р. С.Оріховський мав намір одружитися зі своєю коханкою Анною За пар-
цянкою, через яку судився того року (див.: Penkala F. Stanisław Orzechowski w latach 1550–1552 //
Sprawozdanie dyrekcyi c.k. gimnazium II w Tarnowie za rok szkolny 1913/14. – Tarnów, 1914. – S.12).
38 Хоча Ф.Пенкаля згадує рукописний полемічний твір «Проти шлюбу й писань С.Оріховського»
(за Ф.Пенкалею – рукопис Бібліотеки Чарторийських №2117), можливо, авторства краківського
теолога Якуба з Клепаша (помер 1553 р.), але я маю сумнів, що це текст від 1547 р. (писати «проти
шлюбу Оріховського» до 1551 р. можна було хіба з визнанням за подружнє співжиття з Анною
Запарцянкою).
39 Докл. див.: Penkala F. Stanisław Orzechowski w latach 1550–1552.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 81
натурі було спокійно зносити образи. 22 квітня 1549 р. перемишльський ка-
нонік склав уряди офіціала й вікарія біскупства40, а ще до цього видав свою
апологію «Обговорення С.Оріховського проти наклепів»41 та написав листа до
Я.Пшилуського, секретаря П.Кміти. В обох творах він пояснював своє кредо:
реформи задля збереження й піднесення престижу офіційного католицизму42.
Утім, звістка про смерть короля Сиґізмунда І Старого на якийсь час від-
вернула увагу громадськості від справ духовних. С.Оріховський задумав на-
писати промову на погреб монарха43. У ній оратор надав Сиґізмундові рис іде-
ального правителя, котрий подарував Короні Польській її справжній «золотий
вік»44. Промова мала великий успіх45, була видана 1548 р. у Кракові та, коштом
королеви Бони, у Венеції46, принісши авторові славу Демосфена47.
40 29 березня 1549 р. С.Оріховський зрікся плебанії у Журавицях (на користь Мацея
Дуніковського – можливо, це було зроблено під тиском Я.Дзядуського) та у Сяноку (на користь
Станіслава Дрогойовського – юнака-родича, який тоді перебував на студіях в Італії, отже це радше
фіктивний акт). Узагалі-то ці зречення від парафій можна було тлумачити і як виконання єпис-
копського вироку від 1 січня 1547 р., за яким жоден із прелатів і каноніків перемишльських не мав
права на володіння більш ніж однією церковною бенефіцією (зректися другої С.Оріховському про-
понувалося протягом року). А 1550 р. Роксолан пішов і з канонії перемишльської (див.: Penkala F.
Stanisław Orzechowski w latach 1550–1552. – S.10–11; Kaim A. Ekumenia w dobie Renesansu: Jedność
Kościoła w ujęciu Stanisława Orzechowskiego. – Lublin, 2002. – S.48). Відсутні свідчення щодо зре-
чення парафії в Побіднику Краківського біскупства. До речі, і від Сяноцької парафії С.Оріховський
відмовився дуже «по-хитрому», адже вже 21 березня 1550 р. віддав в оренду на три роки – за
100 злотих щорічно – прибутки з неї своєму шваґрові Адамові Семушовському, підсудкові землі
Перемишльської (див.: Penkala F. Stanisław Orzechowski w latach 1550–1552. – S.22).
41 Diatriba Stanislai Orichovii Ruteni contra calumniam ad Andream Miekicium Tribunum ac
Equitem Ruthenum. – Cracoviae, 1548 (саме Андрій Менкіцький, перемишльський войський, пе-
реслав С.Оріховському пасквіль, поширюваний у Познані, із приводу присяги Роксолана перед
біскупом щодо зречення з попередніх пропротестантських творів).
42 Orichoviana: Opera inedita… – P.121–123. До речі, у «Діатрібі» Роксолан знову заманіфестував
свою прихильність до екуменізму (тобто порозуміння західної та східнохристиянських церков).
43 Ориґінальна назва: «Funebris Oratio: habita a Stanislao Orichovio Ruteno, ad Equites Polonos,
in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis».
44 Італійський видавець Пауло Рамузіо порівнював підхід С.Оріховського з Ксенофонтом,
який писав про Кіра «не задля історичної правди, а лише для того, щоб дати образ справедливого
правителя» (див.: Українські гуманісти… – Ч.1. – С.420).
45 М.Бєльський писав, що С.Оріховський у своїй промові короля Сиґізмунда І «насправді до
неба [піднісши] писанням своїм чужим людям представив, через що і смерть його (себто цього
короля – Д.В.) не лише нас, громадян цієї землі, але й чужих людей християнських засмутила»
(«prawie do nieba pisanim swym postronnym ludziom wystawił: dla czego jego śmierć / nie tylko nas
obywatele tey ziemie / ale y postronne ludzi Krześćijanskie / zasmucila»; див.: Bielski M. Kronika
wszytkiego świata. – Kraków, 1564. – List 425; це вже третє видання «Кроніки», два попередні
також містили цей пасаж: Kraków, 1551. – List 293; Kraków, 1554. – List 304).
46 St. Orichovii Rutheni ornata et copiosa oratio habita in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae
Regis. – Venetiis, 1548 (із передмовою до читача та супровідним віршиком секретаря Ради деся-
тьох Венеції П.Рамузіо, якому й надіслала текст сама королева Бона; у краківському першодруку
подібний віршик був авторства Я.Пшилуського). 1559 р. також у Венеції Роксоланову «Промову»
включили до популярної антології «Промови відомих людей». Збереглася вона й у розширеній
версії цієї антології, що була видрукувана в Парижі 1577 р. Згодом твір С.Оріховського потра-
пив до монументальних історіографічних збірок «Polonicae historiae corpus» (Базель, 1582 р.) та
«Rerum Polonicarum tomi tres» (Франкфурт, 1584 р.), а далі також і до збірки, виданої в Ганновері
1623 р. У Кракові «Промову» перевидано 1668 р. (ця публікація не збереглася). До речі, лист
П.Рамузіо до себе С.Оріховський надіслав королеві Сиґізмундові Авґусту, що молодий монарх
зустрів вельми прихильно. Лист-відповідь С.Оріховського до П.Рамузіо (1549 р.) потрапив до ан-
тології «Листи відомих мужів» (Венеція, 1556 р.; Венеція, Париж, 1568 р.; Кельн, 1569, 1586 рр.).
47 Промови Демосфена у Кракові саме були «в моді». У 1546–1547 рр. їх тут, у латинському
перекладі, видавав місцевий правознавець професор університету Шимон Марицький (видання
1547 р. дедиковане П.Кміті).
Український історичний журнал. – 2014. – №1
82 Д.С.Вирський
Крім цього розлогого трактату після похорону короля С.Оріховський на-
писав невеликий малозначущий твір «Щодо [обряду] поховання Сиґізмунда
Яґеллона С.Оріховський-русин до друга» (власне це друкований у Кракові
лист до Я.Пшилуського (?) від 28 липня 1548 р.) з приводу того, що його при-
ятель-протестант на бенкеті прохопився про нерозуміння окремих елементів
католицького поховального обряду. С.Оріховський по-дружньому кепкує з
нього та просить не забути дотриматися всіх цих католицьких ритуалів, якщо
доведеться ховати самого Роксолана48.
Боротьба за королівські «вуха» і вплив на молодого монарха підштовхнула
С.Оріховського до підготовки нової розширеної редакції «Зразкового підданого»
(у виданні 1548 р. до трактату додано другу частину). У цьому варіанті тексту
автор уже не приховував свого імені та обрав зручну для себе позицію патріо-
та Русі (українських провінцій Корони Польської). Він наполегливо закликає
короля-«сторожа» прибути на русько-українські землі й захистити їх від «бу-
сурманських зазіхань». Рішення про друк твору Роксолан залишив на розсуд
короля (який, утім, своєї санкції так і не надав). У 1549 р., імовірно у зв’язку з
вересневим татарським набігом на Волинь і Галичину49, С.Оріховський пустив
рукопис «у люди» (хай і не у друкованому вигляді?)50. Усе це зміцнило його
авторитет політичного мислителя та публіциста.
До речі, на доволі прохолодне сприйняття королівським двором творчос-
ті Роксолана могла вплинути і його участь у кампанії проти шлюбу короля з
Барбарою Радзивілл (слід мати на увазі, що П.Кміта й А.Ґурка – маґнати-за-
мовники творів С.Оріховського, тоді були одними з найзатятіших ворогів «ли-
товської курви»). Відомо про рукописні твори-промови перемишльського кано-
ніка, покликані скомпрометувати юну королеву-литовку51.
Рубіжний у житті країни час (1548–1549 рр.), коли можна було розрахо-
вувати на якісні зміни, започатковані молодим королем, не лише надав дру-
гого дихання публіцистичній творчості С.Оріховського, але підштовхнув його
радикально змінити власну долю. Тоді для нього особисто знову стала украй
актуальною проблема целібату. Справа в тому, що Роксолан закохався52. Його
48 Про цей твір див.: Malinowska J. Kilka uwag o adresacie listu Stanisława Orzechowskiego «Pro
exequiis Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis» // Roczniki Humanistyczne. – T.36, zesz.3. – Lublin,
1988. – S.170–174.
49 Епізод цього нападу – захоплення замочку Передмірки (нині село Лановецького р-ну
Тернопільської обл.), де в руки татар потрапив князь Федір Михайлович Вишневецький із дру-
жиною, С.Оріховський згодом яскраво описав у своїх «Анналах».
50 Сам С.Оріховський згадував, що послав текст Я.Тарновському та П.Кміті. Але в листі до
Я.Пшилуського від 21 листопада 1549 р. писав і про намір видати цей твір (цікавий тут варіант
назви – «Королівське виховання») у Кракові, аби з ним ознайомилися на сеймі, що мав відбу-
тися. Друк цей, за Ф.Пенкалею, побачив світ уже у грудні 1549 р. (див.: Penkala F. Stanisław
Orzechowski w latach 1550–1552. – S.18–21). Жодного екземпляру цього видання не збереглося
(можливо, через незадоволення ним короля), що змушує сумніватись у його реальному існуванні.
51 «Oratio ad equites Maioris Poloniae contra matrimonium secundum Sigismundi Augusti Regis
Poloniae» (промова виголошена 11 листопада 1548 р. на Пйотрківському сеймі, звернена до ве-
ликопольської шляхти); «De secundo coniugio serenissimi Regis Poloniae Sigismundi Augusti ad
equites Poloni oratio secunda» (промова, адресатом якої була вже вся польська шляхта, виголо-
шена кількома тижнями після 11 листопада 1548 р., але ще в тому році).
52 Оцінити емоційну складову «кохання шістнадцятого століття» зазвичай дуже складно, але
жодних свідчень, що перед нами – традиційний шлюб із розрахунку не маємо. Хіба що швид-
кість зміни постаті обраниці говорить на користь цього. Зрештою, у «Трактаті міркувань щодо
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 83
обраницею стала панна Софія Страшовна з вишницького53 двору П.Кміти
(донька купця з прусського Лембарка Фелікса Страша). С.Оріховський освід-
чився їй у своїх почуттях, знайшов взаємність і невдовзі у Вишничі відбулися
публічні заручини.
Однак церковна влада з такими діями перемишльського каноніка прими-
ритися не могла. Католицькі ієрархи вдалися до тиску на П.Кміту, аби той не
віддавав панну зі свого двору за С.Оріховського. Маґнат написав Роксоланові
листа з порадою схаменутися, не сваритися з князями церкви та не позбавля-
ти себе статків і становища. Але С.Оріховський не йняв умовлянням, відповів-
ши, що обраний ним шлях єдино вірний і корисний для церкви, що інакше
«звичаїв духовних поправити не можна» та просив патрона підтримати його54.
15 лютого 1549 р. він закінчив новий розлогий текст – «Трактат міркувань
щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом»55, де популяризував свої погляди на
церковну реформу та проблематизував питання про межі повноважень пап-
ської курії (у травні того ж року надіслав його своєму римському знайомцеві –
кардиналові Алессандро Фарнезе).
Із 1549 р. походить ще один невеличкий текст – «Апеляція Станіслава
Оріховського», який також був покликаний поширювати позицію перемишль-
ського каноніка в релігійній полеміці (спрямований до біскупа Я.Дзядуського
в надії переконати того, що він сам винний у «відступництві» С.Оріховського,
адже той не міг терпіти всі «гріхи» тогочасного католицького духівництва).
Бунтівний клірик перелічив головні претензії до свого єпископа: 1) руське пи-
тання (єпископ засуджував шлюбність православних священиків та загальне
для східних християн причащання під двома видами – хлібом і вином; підтри-
мував перехрещення русинів при наверненні на католицизм; оголошував пра-
вославних русинів єретиками-схизматиками, не належними до християнства,
та закликав паству уникати спілкування з русинами-некатоликами); 2) ви-
свячення людей «негідних і несправедливих»; 3) некатолицька «наука» (якісь
всесвітньої церкви і згоди з Римом» (15 лютого 1549 р.) Роксолан писав М.Брудзевському, одному
зі своїх маґнатів-протекторів: «Якщо вкажеш мені відповідну особу, то вже завтра побачиш мене
одруженим».
53 Вишнич (нині Новий Вишнич) – замок-резиденція Кміт у Малопольщі.
54 Окремий лист до П.Кміти про целібат («Epistola Stanislai Orichovii de caelibatu») написа-
ний, можливо, ще 1548 р., С.Оріховський видрукував у Кракові 1549 р. У ньому є цікаві спросту-
вання Роксоланом закидів П.Кміти стосовно того, що він своїми пропротестантськими акціями
шукає собі кар’єрних вигод, зокрема єпископського стільця. С.Оріховський стверджував, що та-
ких намірів не плекає (адже, мовляв, і не багатий, і єпископів у роду не було), і взагалі будь-які
уряди вважає обтяженням та втратою творчої незалежності, якої він нині досяг. Заявляв, що роз-
мірковує, чи не скласти з себе навіть ті церковні бенефіції-пробощства, котрі наразі тримає, по-
заяк і в них бачить певний тягар. Про готовність зректися церковних бенефіцій писав Роксолан
і М.Брудзевському (15 лютого 1549 р.). Отже, напевно таки статус ідейного вождя (на кшталт
М.Лютера, У.Цвінґлі чи Ж.Кальвіна) – ось що так вабило тоді бунтівного перемишльського клі-
рика. До речі, С.Оріховський, як і протестанти, покладав великі надії на співпрацю зі світською
владою (писав П.Кміті, аби він підштовхнув короля до того, щоби той «упорядкував церкву у
Сарматії, подібно як колись учинив усупереч волі жерців Константин» (римський імператор-
хреститель Константин Великий (272–337 рр. – Д.В.)).
55 «Tractatus rationem univesalis ecclesiae ac sedes Romanae continens ad Nicolaus Brudzovium
palatinum Lanciensem» (1548–1549 рр.). Адресований ленчицькому воєводі Миколаєві
Брудзевському, який дорікав С.Оріховському за ту ж таки присягу 1547 р. та зречення ідей, озву-
чених у творі «У справі закону про целібат».
Український історичний журнал. – 2014. – №1
84 Д.С.Вирський
забобони56), що її біскуп навчав з амвону; 4) занедбання правопорядку в дієце-
зії; 5) постійне, починаючи від 1545 р., переслідування С.Оріховського (єпис-
коп закидав своєму підлеглому безпідставне вбивство підданого у Бжозові,
не дозволяв йому як декану проводити візитацію парафій, на синоді дієцезії
1547 р. покликав того на суд і змусив присягнути, що він зрікається своїх не-
канонічних поглядів, змовлявся проти С.Оріховського з П.Кмітою, коли той
був ображений на Роксолана, усунув його від виголошення церковних пропо-
відей, хоч допускав до цього «всіляких неуків і простаків», зрештою відтоді,
коли С.Оріховський став на захист ксьондза Валенти Кшчоновського, усіля-
ко утискав його). Стосовно останнього епізоду йшлося про захист Роксоланом
пробоща з Краківської єпископії В.Кшчоновського57, котрий, заохочений за-
ручинами С.Оріховського у Вишничі, вирішив наслідувати його приклад58.
Здавалося бунтівний канонік заповзявся одружити всіх священиків своєї око-
лиці59. Зокрема, він у власному домі справив своєму приятелеві, плебанові з
Вишні Мартинові Кровіцькому, весілля з Маґдаленою Побединською (цікаво,
що родичі обох молодих були студентськими однокашниками Роксолана по
Краківському університету)60. Під час цього весілля йому було дано знати, що
П.Кміта також справляє весілля – його власної нареченої. С.Оріховський по-
спішив у Вишнич, але хоч ця вістка й виявилася фальшивою, панна прийняла
його доволі прохолодно, а П.Кміта дорікав йому.
Принижений і розгніваний С.Оріховський наважився зробити зі своєї
особистої справи – справу громадську. Власне ще на шляхетському сеймику
у Судовій Вишні 10 квітня 1550 р., куди прибули й численні представники
духівництва, Роксолан виступив із полум’яною промовою проти «зіпсутості»
кліру, покаявся сам у «похоті» та «перелюбстві» й оголосив публічно, що задля
добробуту церкви та всім у приклад він одружиться61. Шляхта сприйняла цю
56 Власне, звелів писати на стінах будинку з великої літери імена – «Каспер», «Мельхіор»,
«Балтазар», аби захиститися від блискавок.
57 Валенти з Серадзі – пробощ у Кшчонові (нині село Малопольського воєводства (?)). Його
тяжба у справі одруження закінчилася вироком біскупа С.Мацейовського від 17 червня 1549 р.,
за яким цього першого в Короні Польській одруженого ксьондза засудили на довічне ув’язнення.
58 В обороні ксьондза С.Оріховський написав «Промова за Валентина плебана у Крчонові»
(1549 р.), а потім ще кілька листів до краківського біскупа С.Мацейовського (від 24 травня,
29 червня i 1 листопада 1549 р.). Роксолан сподівався, що симпатичний йому єпископ обмеж-
иться усуненням ксьондза Валенти від виконання священицьких обов’язків. Іншими оборонця-
ми цього бунтівного клірика стали Миколай Олесницький із Пінчова (студентський товариш
Роксолана), Миколай Рей та Реміґіан Холмський (Хелмський) (див.: Górnicki L. Dzieje w Koronie
Polskiej. – Wrocław, 2003. – S.38; Dzieduszycki M. Piotr Skarga i jego wiek. – Kraków, 1850. –
S.51).
59 У 1550 р. давній друг С.Оріховського – Я.Пшилуський (на той час пробощ у Мостиськах
Перемиського староства, нині однойменне село у Львівській обл.) одружився з Барбарою
Дембінською. На захист цього шлюбу також виступав М.Рей.
60 Обставини справи Роксолан описав у листі до Я.Пшилуського від 16 грудня 1550 р. Цікаво,
що М.Кровіцький фактично обдурив священика, який його повінчав, не згадавши, що належить
до духівництва.
61 До конфлікту Роксолан готувався ретельно – 4 лютого 1550 р. він віддав у заставу свою ма-
єтність Журавиці за 300 злотих шваґрові А.Семушовському (про те, що 21 березня 1550 р. йому
ж відступлено в оренду прибутки Сяноцької парафії, уже йшлося; див.: Penkala F. Stanisław
Orzechowski w latach 1550–1552. – S.22). Обтяження маєтностей боргами завадило б їх конфіска-
ції. Натомість на сеймику у Вишні С.Оріховський, крім прихильної шляхти, мав на свою користь
і голос місцевого священика – М.Кровіцького.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 85
заяву із захватом. Усі чекали на реакцію присутнього на сеймику єпископа
Я.Дзядуського. Як офіційний представник церкви той перепитав Роксолана,
чи справді він вирішив узяти шлюб. І після ствердної відповіді біскуп заявив,
що відтоді, як це станеться, не терпітиме С.Оріховського у власній дієцезії.
У присутніх такі слова викликали бурю протестів (мовляв, терпів перелюбни-
ка, а у законному шлюбі терпіти не збирається). Єпископові не дали скінчити
промову, закидаючи йому лицемірство, а на спробу Я.Дзядуського розрядити
атмосферу жартом присутні відповіли зневажливим мовчанням. Смертельно
ображений на С.Оріховського ієрарх залишив зібрання й виїхав із Вишні. Так
розпочиналася справа, яка збурить усю Корону Польську й накладе відбиток
на подальше життя Роксолана.
Я.Дзядуський діяв рішуче. По всій дієцезії було розіслано оголошення
про «єретичну» діяльність С.Оріховського, у котрому попереджалося: якщо пе-
ремишльський канонік не облишить думку про одруження, то зазнає пока-
рання – його шлюб не визнаватиметься офіційною владою, а сам він буде ви-
гнаний за межі дієцезії з позбавленням усіх майнових і станових прав. Проте
шляхетський сеймик став на бік Роксолана, позаяк дії єпископа порушували
одне з найважливіших прав шляхетства – пряму підсудність лише королю.
Було ухвалене рішення винести справу С.Оріховського на розгляд коронного
сейму, а земським послам дано доручення не допустити засудження шляхти-
ча через шлюб. Сам перемишльський канонік прийняв виклик. Він відіслав
назад судовий позов єпископа з припискою, що боронитиметься скільки стане
йому сили62.
Перебіг подій на коронному сеймі у Пйотркові (15 травня – 26 липня
1550 р.) докладно описано самим С.Оріховським в «Анналах». Коротко згада-
ємо про основне. Земські посли, серед яких були й родичі Роксолана, наполя-
гли на розгляді його справи у присутності короля. С.Оріховському було нада-
не слово та, коли він почав говорити про целібат, це викликало бурю в рядах
єпископів. Вони схопилися з місць, здійняли галас і зажадали від короля,
аби він не слухав промовця. Через П.Кміту монарх оголосив свою волю, аби
С.Оріховський викладав справу, не зачіпаючи єпископів. Роксолан знітився
й деякий час не міг відновити промову та, заохочуваний своїми прихильни-
ками і загальним войовничим настроєм присутньої шляхти, спромігся закін-
чити виклад своєї справи, прохаючи короля скасувати судові переслідування
щодо нього. За пропозицією сенату монарх відстрочив ухвалення остаточного
рішення.
Утім єпископська сторона відчула, що справа набуває небажаного гостропо-
літичного характеру, здатна похитнути становище католицької церкви у країні
взагалі. Відтак було здійснено спробу домовитися полюбовно. С.Оріховського
з шістьма приятелями запросили на переговори. Однак радикальна партія
не бажала миру. У товариші перемишльському каноніку було обрано вождів
реформаторів: усесильного литовського маґната й родича короля Миколая
Радзивілла, воєвод калішського Мартіна Зборовського, ленчицького Миколая
62 Kubala L. Stanisław Orzeсhowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacij w Polsce. – S.20.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
86 Д.С.Вирський
Брудзевського, брестського Рафала Лещинського та найбільшого прихильни-
ка Роксолана – Анджея Ґурку з двома синами. Разом із ними пішов загрозливо
великий почет.
Єпископи були вражені цією демонстрацією сили та не спромоглися їй
бодай щось протиставити. Справу було передано на розсуд Я.Тарновсько-
го. У залагодженні її також активно брали участь П.Кміта і С.Мацейовсь-
кий. Було ухвалено компромісне рішення: С.Оріховський не одружиться,
доки не матиме офіційного дозволу Папи Римського. Крім цього, єписко-
пи вмовили П.Кміту не віддавати панну зі свого двору заміж за каноніка-
вільнодумця.
Невдовзі П.Кміта видав С.Страшовну заміж, а єпископ С.Мацейовський
укинув за ґрати В.Кшчоновського – відтак С.Оріховський мав право вважа-
ти пйотрківську домовленість зірваною. Він також почав діяти. А.Ґурка та
Зборовські взялися підшукати Роксоланові нову наречену. Нею стала 16-літ-
ня панна Маґдалена, єдина дочка шляхтича Краківського воєводства Яна
Холмського (Хелмського).
Повернувшись із Кракова, С.Оріховський за присутності своїх численних
родичів і знайомих у Перемишлі зрікся всіх священицьких прав і відіслав
єпископові знаки свого сану63. Невдовзі, у 1551 р., на свято Масниці, як писав
сам Роксолан – у «найщасливіший день свого життя» (9 або 19 лютого) він
узяв шлюб зі згаданою Маґдаленою Холмською в Лсціне під Єнджейовим в
Реміґіана Холмського, стрия нареченої, записавши дружині оправу на двох ді-
дичних сільцях: Баранчицях (під Самбором) і Журавицях (під Пшеворськом)64.
Весілля відбулося у протестантському храмі-зборі, справлялося гучно й мало
широкий громадський резонанс. С.Оріховський згадував, що йому навіть не
вистачало часу, аби відповідати на всі вітальні листи65.
Єпископ Я.Дзядуський, який, здається, сподівався на дієвість сей-
мового компромісу, попервах розгубився. Утім, оговтавшись, викликав
С.Орі ховського на єпископський суд із трьома товаришами. Процес мав
відбуватися не у збуреному діями бунтівного каноніка Перемишлі, а в
Бжозові – укріпленій резиденції біскупа. Та оскаржений, розуміючи, чим
загрожує йому подібна келейність суду, прибув у супроводі 300 вершників із
кращих місцевих родів (за деякими даними їх було навіть 5000)66. Єпископ
відмовився вести процес у таких умовах. С.Оріховського було засуджено за-
очно, шлюб визнано недійсним, самого його оголошено єретиком і приречено
на вигнання з позбавленням усіх майнових та станових прав. Проте заочне
винесення вироку порушувало прийняту в Польщі процедуру. Цим негайно
скористався Роксолан.
63 Акт від 18 жовтня 1550 р. про зречення від Перемишльської канонії та перебенди-бенефіції,
а також від Сяноцької парафії.
64 Фактично, разом із рукою й серцем Роксолан передавав дружині усю свою родову спад-
щину. Це був досить сміливий крок із боку чоловіка. М.Холмська виявилася гідною обраницею.
Подружнє життя Оріховських ніколи не було захмарене доволі частими в тодішньому шляхет-
ському середовищі майновими чи будь-якими іншими суперечками.
65 Kubala L. Stanisław Orzeсhowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacij w Polsce. – S.28.
66 Ibid.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 87
Засуджений розвинув справді подиву гідну активність67. Відразу піс-
ля винесення вироку він склав протестацію, уписавши її 6 березня 1551 р.
до ґродської книги міста Сянока, де урядував один із його покровителів –
П.Зборовський (із ним Роксолан студіював у Падуї ще в 1535 р.)68. У квітні
С.Оріховський прибив на дверях церкви у Пшеворську оголошення про взяття
шлюбу та мотиви цього кроку. У рідному Перемишлі, у кафедральному соборі
за великого скупчення народу він зірвав виголошення єпископського вироку
щодо себе й виступив із палкою промовою проти всевладдя кліру. Доводи своєї
невинуватості Роксолан передав на розгляд Краківської академії, а в Рим на-
писав знамениту «Супліку до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення
взятого шлюбу» (видано в Базелі 1551 р.)69. Можливо, саме тоді було створено
й інший полемічний, спрямований проти папства, твір перемишльського ка-
ноніка – «Антивавилон»70. Окрім цього С.Оріховський, який через шлюб поро-
дичався мало не з усією Західною Малопольщею, здійснив разом із дружиною
об’їзд нових родичів і знайомих. Повсюдно їх приймали як законне подружжя,
навперейми обіцяючи підтримку71.
Однак королівська влада підтримала позицію офіційної церкви. Слід за-
значити, що С.Оріховський, як автор дошкульних листів, спрямованих про-
ти непопулярного серед польської шляхти шлюбу короля Сиґізмунда Авґуста
з литовкою Барбарою Радзивілл, та прихильник шляхетського контролю за
діями монарха навряд чи міг сподіватись на доброзичливе ставлення двору.
Натомість офіційна церква, яка щойно погодилася на одруження короля з
його обраницею, варта була королівської вдячності.
67 Про справу С.Оріховського з Я.Дзядуським стало відомо й знаному австрійському диплома-
тові Сиґізмундові Герберштайну (див. його лист від 9 травня 1551 р.: Dyaryusze sejmów koronnych
1548, 1553 i 1570 r. – Kraków, 1872. – S.93).
68 Центральний державний історичний архів України, м. Львів. – Ф.15. – Оп.1. – Спр.16
(1549–1554). – Ч.1–2. – Арк.362-363. Скаржитися саме у Сянок С.Оріховський їхав уже не впер-
ше (див., напр., його протестацію проти дій єпископа Я.Дзядуського від квітня 1550 р.: Там
само. – Арк.201).
69 «Ad Iulium Tertium Pontificem Maximum supplicatio de approbando matrimonio a se inito».
На 21 лютого 1551 р. у краківській капітулі вже було відомо про написання цього листа (див.:
Andrzeja na Więcborku Zebrzydowskiego […] korespondencyja z lat 1546–1553 z przydaniem syno-
dów r. 1547 i 1551… – S.302). Отже, написаний він відразу після весілля. Лист видано разом із
«У справі закону про целібат» і «Турчиками». Картина «шляхтич польський/руський проти Папи
Римського» справляла враження на читачів (відтак рецепцію цього тексту зустрічаємо не раз
і по смерті Роксолана). Звертає на себе увагу також теза автора про те, що папство принесло у
православну Русь «некорисні спотворення» християнства (православ’я подається фактично як
первісне, природне і чисте, християнство). Суворий сарматський дух, який Роксолан протистав-
ляв хиткому політично-крутійському Римові, також має явно «русинський» ґрунт (а la північне
варварське королівство з жорсткими лицарсько-республіканськими чеснотами).
70 Текст «Антивавилону» не зберігся та знаний лише зі згадок у листах С.Оріховського,
через що є сумніви, був він написаний, а чи лише планований. К.Кеглер має припущення
про тотожність «Антивавилону» і твору «Судовий процес Оріховського» (рукопис Бібліотеки
Яґеллонського університету №1888, який містить документи 1551 р. про справу С.Оріховського;
див.: Koehler K. Stanisław Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. – Kraków,
2004. – S.266–267).
71 У зв’язку з цим слід тлумачити дарування С.Оріховському села Воніковичі (Ваньковичі
Самбірського р-ну?) при Великих Баранчицях у землі Перемишльській відомим протестант-
ським діячем Станіславом Стадницьким зі Зміґрода, оформлене королівським привілеєм від
17 січня 1555 р. (див.: Materyały do dziejów piśmiennictwa polskiego i biografii pisarzów polskich. –
T.2. – Warszawa, 1904. – S.6).
Український історичний журнал. – 2014. – №1
88 Д.С.Вирський
Король призначив простежити за виконанням єпископського вироку
П.Кміту. Останній мав також особисті мотиви активно виконати таке доручен-
ня, адже гостре перо С.Оріховського не оминуло й цього не завжди справедли-
вого пана72. Проте П.Кміта, як один із провідників шляхетства Руського воє-
водства, не міг не зважати на загальні настрої. А шляхта вирішила боронити
свого улюбленця, ухваливши навіть перевозити Роксолана під охороною озбро-
єного табору. Тож П.Кміта виявляв обережність, чекаючи скликання чергово-
го коронного сейму, який відкрився у Пйотркові 2 лютого й тривав до 11 квітня
1552 р. Сам сейм і перебіг подій навколо власної справи С.Оріховський також
докладно описав в «Анналах»73. Ця автобіографічна хроніка, а також дослід-
ження Л.Кубалі й послужать основними джерелами при розгляді мабуть-таки
дійсно доленосного для Роксолана епізоду.
Напруга між світським і духовним станами далася взнаки вже від початку
сейму. Ворожість шляхти до партії єпископів була засвідчена низкою демон-
стративних дій. Я.Тарновський дуже холодно прийняв Я.Дзядуського, який
зайшов його привітати – великий коронний гетьман відвернувся, не подавши
руки. На церковній службі за присутності короля деякі шляхтичі відмовляли-
ся приймати святі дари з рук священиків, а Р.Лещинський слухав службу, не
знімаючи капелюха.
Думки учасників сейму щодо справи С.Оріховського та судівництва церк-
ви розподілилися таким чином. По-перше, найбільш радикальну позицію об-
стоювала посольська ізба, де серед земських послів було чимало прихильників
нововірства, котрі взагалі наполягали на скасуванні церковного суду. Вождем
тут був Р.Лещинський, обраний маршалком ізби. Другу позицію представляв
сенат, серед членів якого переважала думка про «направу» – виправлення й
жорстке дотримання наявних законів щодо розподілу прероґатив світського та
духовного судів і збереження імунітетних прав шляхти відносно вироків, вине-
сених останніми. Речником її був Я.Тарновський, котрий заявив, що тут ідеться
не про «побожність», а про «вольність». Третю партію становили самі єпископи
разом із П.Кмітою. Вони нічого не вимагали, уважаючи справу С.Оріховського
вже вирішеною, що потребує лише виконання вироку. Обговорювати ж права
духовних із мирянами вони взагалі не бажали. Таким чином, ця група вда-
лася до тактики мовчазного іґнорування всіх закидів, котрі лунали на їхню
адресу, сподіваючись, що сейм скінчиться і всі вгамуються. Крім цього, було
вжито заходів для недопущення у Пйотркув головного призвідника всіх збу-
рень – С.Оріховського (засідки чатували на нього на всіх шляхах).
Вирішальне значення у цих суперечках мала позиція короля, але він зво-
лікав із рішенням. Відтак тактика єпископів не принесла бажаних резуль-
татів. Шляхта і світські сенатори були єдиними в думці про неправомірність
засудження С.Оріховського. Мовчання єпископів лише робило неприхильних
72 Див. цікавий розбір листа С.Оріховського Я.Пшилуському від 1547 р. (Orichoviana: Opera in-
edita… – P.99–112) польським класиком досліджень клієнтели А.Мончаком: Mączak A. Klientela:
Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI–XVIII w. – Warszawa, 2000. – S.267–274).
С.Оріховського історик наводить як приклад «розчарованого патронатом П.Кміти клієнта», до-
водячи, що згаданий лист писався як праця, котру планують видати.
73 Orzechowski S. Kroniki Polskie od zgonu Zygmunta I-go. – Warszawa, 1805. – S.129–153.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. 89
до них ораторів чимдалі розкутішими й аґресивнішими. П.Кміта та родови-
ті ієрархи почувалися недобре, виступаючи проти своєї шляхетської «братії»,
і всю провину за гостроту цього конфлікту покладали на Я.Дзядуського. Тому,
коли С.Оріховський, уникнувши засідки, усе ж прибув на сейм і виявив ба-
жання порозумітися з єпископською партією, він був прийнятий прихильно.
Перемогла думка пожертвувати Я.Дзядуським, який, мовляв, виявив у справі
Роксолана некомпетентність. С.Оріховського викликали на засідання синоду,
де він оголосив своє визнання віри74, отримав розгрішення на один рік із тим,
щоб остаточне рішення ухвалив папський суд у Римі. Роксолан навіть був по-
новлений у духовному сані й допущений до таємних нарад зі справ оборони
прав духівництва. Досить імовірно, що залагодження справи з С.Оріховським
дало єпископській партії на сеймі наснагу йти до кінця у відстоюванні прав ду-
ховних. Урешті-решт по двох місяцях суперечок і король вирішив підтримати
церкву, урахувавши також позицію сенату. Це й вирішило справу. Радикально
налаштованій шляхті вдалося лише досягти річної відстрочки щодо поновлен-
ня в повному обсязі судівництва духовних75.
Таким чином, С.Оріховський, проявивши неабиякий талант політичного
аґітатора та релігійного полеміста, справою довівши відданість власним прин-
ципам, здавалося, досяг офіційного визнання своєї позиції й міг, нарешті,
зажити у злагоді з собою та світом. Утім духовний і політичний ландшафт
навколо Роксолана змінювався на очах, протиборство ортодоксальної церкви
й нововірців у Речі Посполитій набувало чимдалі гостріших форм, а відтак
гуманіст опинився між двома вогнями, і через це не було йому спокою до самої
смерті76.
74 Синод католицької церкви у Пйотркові, скликаний 8 червня 1551 р., прийняв текст симво-
лу віри авторства С.Гозія. На ньому й мали присягати священики. Текст символу віри (не цілком
тотожний Гозієвому), на якому присягнув С.Оріховський, виходив друком у 1561–1562 рр.
75 Біскупам заборонялося оголошувати шляхтичам інфамію (позбавлення честі) та вимагати
від світської влади виконання такого вироку. Це положення постійно підтверджували наступні
сейми, а 1562–1563 рр. воно було узаконене (див.: SucheniGrabowska A. Zygmunt August, król
polski i wielki książę litewski: 1520–1562. – S.310). Л.Ґурницький писав про сейм 1552 р., що на
ньому «нічого не постановили», крім традиційної ухвали про податки (див.: Górnicki L. Dzieje w
Koronie Polskiej. – S.53).
76 Про подальші події (1553–1566 рр.), пов’язані з відстоюванням С.Оріховським свого права
на шлюб, див.: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан: життя і пам’ять (підрозділ 2.4).
This article is devoted resonant episode in the life S.Orikhovs’kyiRoksolan
(OrzechowskiRoxolan) – the case of the marriage of a Catholic priest in 1551. The
reconstructed events for 1541–1552. Fascinated by the ideas of the Reformation
S.Orikhovs’kyi then comes into conflict with the Catholic Church. And, thanks to the
talents polemicist and support of influential fans, Roksolan managed to get from the
official authorities acceptance (at least temporarily) the legality of his actions.
Keywords: Orikhovs’kyiRoksolan (OrzechowskiRoxolan), the Reformation, the
Polish kingdom, ruthenian (ukrainian) gentry, ukrainian intellectual tradition.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-107900 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:42:42Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Вирський, Д.С. 2016-10-27T10:44:30Z 2016-10-27T10:44:30Z 2014 «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 73-89. — Бібліогр.: 76 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107900 929 (477.53) «XVI» Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.Оріховського-Роксолана –
 справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події
 за 1541–1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із
 церквою. Причому завдяки таланту полеміста та за підтримки впливових шанувальників
 Роксоланові вдалося змусити офіційну владу визнати (бодай тимчасово) законність його дій. This article is devoted resonant episode in the life S.Orikhovs’kyi-Roksolan
 (Orzechowski-Roxolan) – the case of the marriage of a Catholic priest in 1551. The
 reconstructed events for 1541–1552. Fascinated by the ideas of the Reformation
 S.Orikhovs’kyi then comes into conflict with the Catholic Church. And, thanks to the
 talents polemicist and support of influential fans, Roksolan managed to get from the
 official authorities acceptance (at least temporarily) the legality of his actions. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. «Married Priest»: Case of the Marriage S.Orikhovs’kyi-Roksolan 1551 Article published earlier |
| spellingShingle | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. Вирський, Д.С. Історичні студії |
| title | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. |
| title_alt | «Married Priest»: Case of the Marriage S.Orikhovs’kyi-Roksolan 1551 |
| title_full | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. |
| title_fullStr | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. |
| title_full_unstemmed | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. |
| title_short | «Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р. |
| title_sort | «жонатий ксьондз»: справа з одруженням станіслава оріховського-роксолана 1551 р. |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107900 |
| work_keys_str_mv | AT virsʹkiids žonatiiksʹondzspravazodružennâmstaníslavaoríhovsʹkogoroksolana1551r AT virsʹkiids marriedpriestcaseofthemarriagesorikhovskyiroksolan1551 |