Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р.
З’ясовуються конкретні заходи верховної влади Російської імперії, до яких вона вдалася після придушення Січневого повстання 1863 р. та які було спрямовано на подолання польської присутності в Україні, найперше у землеволодінні. Визначаються їх наслідки у соціально-економічній, політичній, націєтв...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2014 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107902 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. / В.С. Шандра // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 106-119. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859651314521210880 |
|---|---|
| author | Шандра, В.С. |
| author_facet | Шандра, В.С. |
| citation_txt | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. / В.С. Шандра // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 106-119. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | З’ясовуються конкретні заходи верховної влади Російської імперії, до яких вона
вдалася після придушення Січневого повстання 1863 р. та які було спрямовано
на подолання польської присутності в Україні, найперше у землеволодінні.
Визначаються їх наслідки у соціально-економічній, політичній, націєтворчій
та культурно-освітній площинах.
In the article examined the specific measures of supreme power of the Russian
Empire, applied after the January uprising of 1863 and directed to reduction of the
polish landownership in Ukraine, as well as on expulsing of Poland from a local
government. It was found out the facilities mobilized by the Empire to be supported
by Ukrainians. Among them the lowering of redemption payments for land for the
peasants and the possibilities for the local officials to acquire it on the favorable
conditions, and also the attracting them to government service. There are also marked
the russification in the spheres of public resources policy, in education, limitation of
liberal reforms’ distribution. It is also indicated on appearance of the sociocultural
movement of khlopomania under pressing of polish movement and public policy,
with which the forming of Ukrainian language and culture and also its prohibition in 1863 were connected. It is defined that the created situation substantially slowed the formation of Ukrainian national identity.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:34:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Правобережна Україна опинилася у складі Російської імперії за часів
Катерини ІІ, набувши статусу особливого реґіону. Цьому сприяла відмінна ста-
ново-представницька форма суспільного життя, соціальна структура з етнічним
розмаїттям, розвинуте законодавство, із чим верховна влада мала рахуватися,
аби втримати край. Поширення Жалуваної грамоти дворянству на місцеву елі-
ту з правом на душе- і землеволодіння ґарантувало певну стабільність, котра
протрималася до Листопадового повстання 1830 р. Однак після його придушен-
ня російська держава переглянула політику щодо чисельності дворянства, по-
збавляючи його привілеїв переведенням до категорії платників податків. Проте
найрадикальніші соціальні зміни відбулися після Січневого повстання 1863 р.
Часова відстань у півтораста років від цієї історичної події сприяє неупе-
редженому з’ясування її наслідків. Тим більше, що сьогоднішня українська
історіографія практично обходить її стороною. Польське повстання стало не-
безпечно-дражливим, починаючи з М.Драгоманова, якого за пояснення,
чому селяни підтримали російську армію, а не повстанців, розкритикував
В.Ленін, уважаючи, нібито той не зрозумів «революційного значення» по-
дії1. Відтак декілька поколінь українців були позбавлені драгоманівської
інтелектуальної спадщини. Дослідження українського радянського іс то ри-
ка Г.Марахова, здійснене у 1960-х рр. за традиційним для тодішньої іс то-
ріо графії неґативним щодо Російської імперії шаблоном, узгоджувалося з
ленінською оцінкою повстання2. Сьогодні ця тема завдяки дослідженням
* Шандра Валентина Степанівна – доктор історичних наук, професор, старший науковий
співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Email: ValShandra@gmail.com
1 Ленін В.І. Про право націй на самовизначення // Його ж. Повне зібрання творів. – Т.25. – К., 1972. –
С.283. Посилаючись на позицію К.Маркса та Ф.Енґельса, які вважали обов’язковим для всієї західноєвро-
пейської демократії активно підтримувати вимоги незалежної Польщі, В.Ленін назвав М.Драгоманова
«українським міщанином», який, мовляв, висловлює погляди «дикого» селянина, котрий через законну
ненависть до польського пана не міг зрозуміти значення повстання для всеросійської демократії.
2 Марахов Г.И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. – К., 1967. – 260 с.
В основі цієї монографії – однойменна докторська дисертація, захищена в Ленінґрадському уні-
верситеті 1965 р. Як розповідав автор, під час попереднього обговорення її положень висувалися
УДК 94 «1863/1864:930.1 (=16)»
В.С.ШАнДрА *
СОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
ПОЛЬСЬКОГО СІЧНЕВОГО ПОВСТАННЯ 1863 р.
З’ясовуються конкретні заходи верховної влади Російської імперії, до яких вона
вдалася після придушення Січневого повстання 1863 р. та які було спрямова
но на подолання польської присутності в Україні, найперше у землеволодінні.
Визначаються їх наслідки у соціальноекономічній, політичній, націєтворчій
та культурноосвітній площинах.
Ключові слова: Січневе повстання, Російська імперія, Правобережна Україна, ґене
ралґубернаторство, польське землеволодіння, бюрократія, політика ро сійщення.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 107
Д.Бовуа3 набула відкритості, проте було б перебільшенням говорити, що
наслідки Січневого повстання добре з’ясовано.
Вплив події на Україну доцільно розглядати не в одній, а в кількох пло-
щи нах одночасно. Ще М.Драгоманов стверджував, що повстання насамперед
відбилося на заходах російської держави у соціально-економічній сфері,
змусивши верховну владу більш радикально, порівняно з внутрішніми ґу бер-
ніями, здійснити у Правобережній Україні селянську реформу4. Збіг у часі
перетворень і повстання створив сприятливу для влади атмосферу, адже селяни
вважали, що поміщики, переважно польського походження, піднялися «проти
царя», який звільнив їх від рабства, а відтак кинулися допомагати російським
військам5. Імперія віддячила селянам за допомогу у придушенні повстання.
Тим, хто брав участь у сільській сторожі, виплачувалося грошове відшкодування,
а час зараховувався як відбування рекрутської повинності6. Та головне, що
звільнення селянства тут здійснювалося оперативніше. Упродовж двох років
воно практично викупило значну частину землі, наділи якої за реформою було
збільшено, а плата понижена на 20% порівняно з іншими реґіонами Російської
імперії. Цим було досягнуто таку бажану підтримку влади з боку селянства,
«російськість» та православ’я якого вона плідно використовувалося для власної
леґітимації у «споляченому» краї. Натомість ті самі селяни, але католицького
віросповідання та з іншою формою залежності («вольные люди») не потрапили
до категорії тих, на кого поширювалася реформа 1861 р. і можливості наділення
їх землею вирішувалася впродовж кількох десятиліть поспіль7.
Можна стверджувати, що з часу придушення повстання 1863 р. влада
почала формувати нову політику на Правобережжі щодо користування зем-
лею, яка ще надовго залишалася основним багатством правобережної зна-
ті польського походження. Боротьба за землю сконцентрувалася не лише в
конфіскації маєтків повстанців чи продажу їх за борги, а й у правовій сфері,
шляхом узаконення вимог держави. Цілою серією указів верховна влада на-
магалася якщо не ліквідувати, то принаймні зменшити польське землеволо-
діння, створюючи пільгові умови для придбання поміщиками російського й
«малоросійського» походження конфіскованих маєтків. Детальна інструкція
претензії до назви праці та суті проблеми, унаслідок чого йому довелося постійно їх змінювати,
наближаючи до ленінської вимоги «класової оцінки» повстання.
3 Див.: Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: власть, шляхта и народ на Правобережной
Украине (1793–1914). – Москва, 2011.
4 Драгоманов М.П. Историческая Польша и великорусская демократия. – К., 1917. – С.63.
5 ДебогорийМокриевич В. Воспоминания. – Санкт-Петербург, 1906. – С.14. Спогади цього
сучасника, який спостерігав за перебігом подій у дідовому маєтку Лука-Барська Літинського по-
віту Подільської ґубернії, збігаються зі свідченнями інших очевидців (див.: [Чалый М.]. Записка
украинца из времени польского восстания 1861–1864 года. – К., 1869. – 61 с.).
6 Селянська сторожа поділялася на охоронну та рухому, з яких перша перебувала в кож-
ному пункті, а друга пересувалася по місцевості. Під керівництвом офіцерів штабу Київського
військового округу селянам видавалася зброя. За участь у сторожі сотники, наприклад, просили
сплатити по 20 коп. добових. Євреї, які не входили до селянських загонів, робили в казну благо-
дійні внески. У Київській ґубернії вони склали 204 руб. 50 коп. сріблом (див.: Державний архів
Київської області. – Ф.2. – Оп.179. – Спр.1398. – Арк.22, 147).
7 Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. – К., 1998. –
С.162. Закон «Про поземельний устрій вільних людей…» набув чинності лише 1888 р. (див.: Полное
собрание законов Российской империи. – Собр.3. – Т.8: 1888. – Санкт-Петербург, 1890. – №5079).
Український історичний журнал. – 2014. – №1
108 В.С.Шандра
про їх продаж набула сили законодавчого акту, надаючи росіянам право ку-
півлі земель без завдатку, без публічних торгів та з розстрочкою виплат на
20–37 років. Реґуляторне втручання держави знайшло відображення в указах
від 10 грудня 1865, 10 жовтня 1869, 3 травня 1882, 27 грудня 1884 рр.8
Поляки позбавлялися права вільного продажу й купівлі землі, а успадку-
вання здійснювалося лише по прямій лінії. Тож невипадково зміна землевлас-
ників спричинила у краї атмосферу репресій, недовіри, шахрайства, а подеко-
ли насилля та ворожнечі, які надовго стали ознаками російської держави та її
інституцій. Давні «родинні гнізда» втрачали свою інфраструктуру з культур-
ною традицією господарювання, адже нові власники практичні не мешкали в
новопридбаних маєтках, здаючи їх в оренду в надії на швидке збагачення, не
приділяли належної уваги їх розвитку.
Про підвищення зацікавленості земельним питанням свідчила вимога
Петербурґа інформувати щорічними звітами та оглядами про кількість земель, які
перейшли до осіб непольського походження. Таку інформацію ґубернатори та ґе-
нерал-ґубернатори подавали височайше ім’я практично до 1914 р.9 Персональний
перелік нових власників варто розпочати з ґенерал-ґубернатора О.Безака, ініці-
атора та співавтора закону від 10 грудня 1865 р., який уважав, що збільшення
російського землеволодіння зміцнить зв’язки краю з імперією. Після невдалих
спроб купити весь маєток, він обмежився 2,5 тис. дес. землі10. Доповнюють спи-
сок і землі, набуті київським ґубернатором, а також управляючим державними
маєтностями11, не кажучи вже про самого імператора Олександра ІІ, якому один
із Браницьких продав за чверть вартості 100 тис. дес. землі, аби зберегти за со-
бою решту12. За право російських військових придбавати маєтки на пільгових
умовах клопоталися як самодержець, так і великий князь Микола Миколайович
(старший). Ішлося, зокрема, про ґенерал-майора В.Ползикова, який брав участь у
Кримській війні, а вийшовши у відставку обійняв посаду мирового посередника в
Київській ґубернії, де став також повітовим предводителем дворянства13.
Серед нових власників чимало було й поміщиків місцевого походження,
проте їхні надбання були куди меншими. Звернімо увагу на такі колоритні
постаті, як П.Селецький – уродженець Полтавщини, київський віце-ґуберна-
тор в 1858–1866 рр. і ґубернський предводитель дворянства в 1866–1880 рр.,
який спершу придбав в Ю.Абрамовича конфіскований Юзефовський маєток
(Бердичівський повіт) площею 1 тис. дес., а потім ще 979 дес. у Руській Поляні
на Черкащині14. М.Тулов – помічник попечителя Київського навчального
8 Никотин И.А. Столетний период (1772–1872) русского законодательства в воссоединённых от
Польши губерниях. – Т.1. – Вильна, 1886. – С.93, 342; Сборник правительственных распоряжений по
водворению русских землевладельцев в Северо-Западном крае. – Вильна, 1870. – С.11, 33, 35.
9 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). –
Ф.442. – Оп.56. – Спр.330. – Арк.3.
10 Шандра В. Київський генерал-губернатор О.П.Безак та інтеграція Правобережної України
у складі Російської імперії // Київська старовина. – 1997. – №6. – С.103.
11 Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. – К., 1994. – Т.1 (1874–1879). – С.230.
12 Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: власть, шляхта и народ на Правобережной
Украине (1793–1914). – С.586.
13 Державний архів Київської області. – Ф.2. – Оп.180. – Спр.950. – Арк.260.
14 Там само. – Арк.153; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.50. – Спр.377. – Арк.27, 52.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 109
округу, який вивчав «малоросійський» правопис і співпрацював у куліше-
вій «Основі», – став власником 133 дес. у Ситниках Радомишльського пові-
ту Київської ґубернії. Саме тоді голова мирового з’їзду Новоград-Волинського
повіту на Волині П.Косач (батько Лесі Українки) придбав у Колодяжному
471 дес. М.Сніжко – завідуючий відділом, а згодом чиновник з особливих до-
ручень при ґенерал-ґубернаторі, став власником 504 дес.15
Із 1880-х рр. землю масово почали скуповувати селяни, які могли набу-
вати її в колективну власність, а також міщани та священики. Цьому спри-
яло відкриття державного Селянського поземельного банку, який видавав
довготермінові позики селянам. Саме тому подільський ґубернатор у своєму
звіті навів досить переконливі дані: 1883 р. землю придбали лише 14 селян
і розміри купівлі становили 423 дес., а вже 1890 р. власниками ділянок ста-
ло 1808 осіб, котрі разом набули у приватну власність 968 дес.16 Аби такою
можливістю не змогли скористатися селяни польського походження, особливо
тоді, коли землю набували гуртом, київський ґубернатор провадив спеціальні
перевірки. Так, було виявлено, що, наприклад, при купівлі 1009 дес. у княги-
ні О.Щербатової (с. Гута-Потієвська Радомишльського повіту) серед 22 колек-
тивних покупців були й поляки. Критерієм з’ясування етнічного походження
виступала мова спілкування – серед більшості побутувала українська («мало-
російська») і лише 8 осіб зазначили, що послуговуються польською17.
Саме через збільшення охочих набути землю видача свідоцтв на купівлю
перемістилася з Петербурґа до Києва. Уже з 1867 р. міністерство державних
маєтностей передало ці функції київському ґенерал-ґубернаторові, у канцеля-
рії котрого (а згодом і канцеляріях київського, подільського та волинського
ґубернаторів) засновувалися спеціальні столи з контролю видачі посвідчень-
підтверджень особам непольського походження на право придбання землі.
Причому видані до 1886 р. документи втрачали чинність, відтепер їх слід було
поновлювати18. Видача свідоцтв супроводжувалася засвідченням, що власник
не перебував під судом і слідством. Етнічне походження зазначалося такою
словесною формулою: «У домашньому побуті засвоєна національність мало-
російська». Обов’язково вказувалася належність до «штунди»19. Підрахувати
кількість придбаної селянами землі складно через відсутність підсумкових ві-
домостей про купівлю. Що їх було немало свідчить хоча б кількість свідоцтв,
виданих лише впродовж одного місяця 1890 р. у трьох правобережних ґуберні-
ях – 43820. Навіть якщо припустити, що не всі селяни, отримавши посвідчення,
змогли купити землю, то за рік їх мало б бути видано понад 5 тис.
Оскільки перші та й наступні спроби зміни землевласників не давали ба-
жаного результату у плані швидкого російщення краю, було вирішено скон-
центрувати його у сфері державного управління, зокрема в кадровій політиці
15 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.44. – Спр.674. – Арк.5–10.
16 Там само. – Оп.528. – Спр.498. – Арк.32.
17 Державний архів Київської області. – Ф.2. – Оп.62. – Спр.336. – Арк.9.
18 Полное собрание законов Российской империи. – Собр.3. – Т.6: 1886. – Санкт-Петербург,
1888. – №3985; Т.7: 1887. – Санкт-Петербург, 1889. – №44729.
19 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.671. – Спр.1 ш. – Арк.93.
20 Підрах. за: ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.602. – Спр.137–139.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
110 В.С.Шандра
шляхом повного усунення поляків з керівних посад на місцях. Розрив співп-
раці з реґіональними елітами засвідчив ініційований ґенерал-ґубернаторами
указ від 23 вересня 1864 р., за яким усі без винятку особи, несхвалені у дворян-
ському званні, при невідбуванні державної служби автоматично поповнювали
непривілейовану, податну, частину населення21.
Цілеспрямовано заборонялися дворянські зібрання, адже ці інституції брали
участь у формуванні місцевих органів влади, зокрема через виборну процедуру
призначали начальника повіту, земського справника та різні категорії суддів.
Аби після відновлення діяльності вони не потрапили під управління поляків,
предводителями дворянських зібрань та їх депутатами призначали росіян, котрі
вважали виборну службу за державну й почали отримувати за неї жалування.
Відразу ж після придушення повстання актуалізувалося питання про
звільнення поляків із державної цивільної служби, за що взявся спеціальний
Західний комітет. Аби з’ясувати чисельність таких осіб за розпорядженням ґе-
нерал-ґубернатора М.Анненкова було укладено списки чиновників усіх трьох
правобережних ґуберній окремо для різних установ і відомств, а також за кате-
горіями – класні чиновники та канцелярські службовці, православні чи католи-
ки. Як виявилося, серед класних чиновників поляки становили майже полови-
ну, а серед канцеляристів – навіть більше половини. Найретельніше до справи
підійшли в Київській ґубернії, де крім чиновників і канцелярських службовців
до переліку додали чини поліції. Відтак з’ясувалося, що православних на дер-
жавній службі тут перебуває вдвічі більше, ніж католиків: 1290 проти 58022.
Підготовка списків дала реґіональній владі не лише знання про чисель-
ність поляків на державних посадах, а й іншу інформацію. Так, з’ясувалося,
що чимало росіян-чиновників, опинившись у польському середовищі, одружу-
валися з польками, переймаючи їхню культуру. А серед чиновників-поляків
були добрі управлінці, котрі сприяли владі у втіленні ліберальних реформ.
Прикладом першого київський ґубернатор назвав секретаря місцевої палати
карного суду І.Тарнавського – спадкового дворянина, щоправда, безземель-
ного, який за бездоганну службу неодноразово отримував подяки та нагоро-
ди. Ілюстрацією іншої моделі поведінки чиновника в екстремальних умовах
став виконувач обов’язків судового слідчого Кременецького повіту Волинської
ґубернії Пархоменко, який, беручи шлюб із донькою повітового скарбника по-
ляка Добровольського, відразу погодився на зміну служби, переїзд у південні
ґубернії, аби лише його одруження не завадило кар’єрі. Були й інші випадки,
коли чиновники доводили, що вони «росіяни та служать російській справі».
Хтось видавав себе за французів, а дехто, стурбований, як би не втратити по-
саду, звертався по протекцію до впливових петербурзьких посадовців23.
Незважаючи на слабкі голоси ґубернаторів про бажаність поступових, не
таких швидких змін, ґенерал-ґубернаторська влада та офіційний Петербурґ
21 Полное собрание законов Российской империи. – Собр.2. – Т.39. – Отд.1: 1864. – Санкт-
Петербург, 1867. – №41299.
22 Підраховано на основі донесень повітових справників Київської ґубернії: Державний архів
Київської області. – Ф.2. – Оп.145. – Спр.723.
23 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.370. – Спр.141. – Арк.19, 21; Спр.61. – Арк.7; Державний
архів Київської області. – Ф.2. – Оп.179. – Спр.189. – Арк.2, 4.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 111
продовжували поквапливо усувати поляків від місцевого управління. І все ж
заперечення вплинули на деяку корекцію кадрової політики: «благонадійні»
чиновники-поляки могли розраховувати на службу, проте у віддалених ґубер-
ніях імперії24. Звільнення розпочалося зі стратегічних державних установ мі-
ністерства фінансів, зокрема Радзивилівської та Гусятинської митниць, акциз-
них управлінь, казенних палат під тим приводом, що їх чиновники постійно
роз’їжджають у службових справах, а відтак стають потенційно небезпечними
зв’язковими, можуть гуртувати поляків25. Потім було звільнено чиновників-
поляків з адміністративних та судових установ. Найменшої заміни особового
складу потребувала поліція, яка ще з бібіковських часів комплектувалася ет-
нічними росіянами26. Навіть коли після повстання минуло понад 20 років, не-
допущення поляків до урядування тривало – їм було заборонено утримувати
державні оброчні статті, за винятком селян-католиків27.
Імперська влада матеріально заохочувала чиновників із внутрішніх ро-
сійських ґуберній переїжджати у Правобережну Україну. Найперше прибуль-
цям православного віросповідання на 50% було збільшено розмір жалування.
Початок цій кампанії поклало міністерство внутрішніх справ, розпочавши з
тих, хто впроваджував селянську реформу. Мирових посередників першого
призову, котрі формувалися з дворянства і, природно, були поляками, поча-
ли звільняти зі служби та замінювати відставними російськими офіцерами
та ґенералами. Історик К.Мацузато назвав їх «комісарами боротьби з полоніз-
мом». Тодішній очільник МВС П.Валуєв допускав можливість переміщення їх
на посади предводителів дворянства28, які традиційно, ще з катерининських
часів, обіймали місцеві дворяни. Так, мировими посередниками були О.Русов,
М.Ковалевський, М.Зібер29, а також П.Косач – старогромадівці й українофіли,
які прагнули використати державні механізми, аби посприяти українським
селянам у набутті земель польських панів.
Розмір жалування практично для всіх новоприбулих чиновників (із внут-
рішніх ґуберній або з українських лівобережних) було збільшено на ті самі
50%. Така щедрість верховної влади пояснювалася легко. Джерелом фінан-
сування чиновництва служили надходження від польських маєтків, кількість
котрих була чималою, і на які накладалися податки, своєрідна контрибуція.
Спершу це було 10%, а потім податок зменшили до 5%30.
24 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.370. – Спр.141. – Арк.1.
25 Так уважав подільський ґубернатор, який до того ж передбачав, що розмір жалування
звільнених сприятиме швидкому зайняттю цих місць приїжджими чиновниками (див.: Там
само. – Спр.11. – Арк.3).
26 Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2005. – С.284.
27 Полное собрание законов Российской империи. – Собр.3. – Т.5: 1885. – Санкт-Петербург,
1887. – №3173.
28 Мацузато К. Из комиссаров антиполонизма в просветители деревни: мировые посред-
ники на Правобережной Украине (1861–1917 гг.) // Социальная трансформация и межэтниче-
ские отношения на Правобережной Украине: XIX – начало XX вв.: Сб. ст. – Sapporo; Москва,
2005. – С.191–193.
29 Щербина В.І. Нариси з історії Київа, відколи його приєднано до Московської держави, до
початку світової війни і революції (1654–1914) // Нові студії з історії Київа. – К., 1926. – С.23.
30 Див.: Epsztein T. Polska własność ziemska na Ukrainie (gubernia Kijowska, Podolska i
Wołyńska) w 1890 r. – Warszawa 2008.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
112 В.С.Шандра
Крім окладу, чиновники отримали право на пільгових умовах набувати
у власність маєтки, а то й отримувати їх як пожалування за службу. Курс на
додаткові пільги державним службовцям не за якість служби, а просто за на-
лежність до російського етносу продовжив акт 1886 р., згідно з яким вимоги до
соціального походження чиновників значно знижувалися, зате збільшувалися
пільги на отримання жалування тими з них, хто служив у духовному православ-
ному відомстві, поліції та школах31 – місцевих установах, від яких найбільше за-
лежала політика російщення краю. На чиновника, котрий прибував на службу,
покладалися набагато масштабніші й триваліші імперські завдання, ніж просто
питання управління. Він повинен був не лише насаджувати, а й стати творцем
«російської справи» у таких сферах, як законодавство, освіта, наука, культура,
мова, релігія, література. Інакше кажучи, він мав творити широкий, не лише
соціальний чи господарський, а й культурний ландшафт російського змісту.
Пільги російським православним чиновникам протрималися практично до
1914 р., тобто часу скасування Київського ґенерал-ґубернаторства. Ця ситуація
та як нею скористалося місцеве населення з часом набула кумедного відтінку,
описаного В.Щербиною. Так, оскільки привілейоване становище чиновника
міцно ввійшло в місцевий побут, деякі меткі київські жінки, аби їхня дитина
могла скористатися в майбутньому пільгами, виїжджали народжувати, скажі-
мо, до Микільської Слобідки – київського передмістя на лівому березі Дніпра32.
Зміна етнічного складу влади виявила таке нове явище, як повернення
у православ’я частини чиновників, котрі сповідували католицизм. Оскільки
польське походження визначалося за віросповіданням, серед дворян вияви-
лося чимало таких, хто, задля втримання на службі, переходив на офіційне
православ’я, рідше – у протестантизм33. Приміром, 1867 р. волинський ґубер-
натор назвав 48 таких осіб, київський – 45, подільський – 6334. Усе це вказу-
вало на хибність визначення етнічної належності лише за віросповіданням.
Напевно, саме тому київський ґубернатор, складаючи списки чиновників, до
релігії додавав походження – «малоросіяни»35.
Після придушення повстання суттєво змінилася політика Російської імпе-
рії у ставленні до католицької церкви на Правобережжі, що стало особливо по-
мітним внаслідок розриву стосунків зі Святим престолом. Січневе повстання
1863 р. стало приводом для широкої соціальної трансформації, влада намага-
лася скористатися ним для якнайширшого російщення краю. Приміром, ґене-
рал-ґубернатор звертав особливу увагу на тих, хто залишив духовну службу,
31 За «Правилами про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях, а також
у ґуберніях західних і Царства Польського» службовці цих установ отримували 50% додаткового
жалування, в інших ґубернських установах – 20% (див.: Полное собрание законов Российской
империи. – Собр.3. – Т.6: 1886. – №3817).
32 Щербина В.І. Нариси з історії Київа, відколи його приєднано до Московської держави, до
початку світової війни і революції (1654–1914). – С.25. Підвищення жалування супроводжувало-
ся обов’язковим наданням метричної виписки про місце народження.
33 Це ставить під сумнів твердження про переплетення в імперіях релігійної ідентичності з
на ціональною ідеологією як про універсальне явище (див.: Рибер А. Сравнивая континенталь-
ные империи // Российская империя в сравнительной перспективе: Сб. ст. – Москва, 2004. – С.37).
34 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.370. – Спр.208. – Арк.6, 19. Див. докл.: Бовуа Д. Битва за
землю в Україні 1863–1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. – С.92.
35 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.370. – Спр.11. – Арк.114–222.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 113
цікавлячись, чим займається, скажімо, вікарій Пулинської парафії на Волині
Ю.Жебравський, або вікарій костелу в Ржищеві Й.Сікорський36.
Суть нової політики зводилася до того, що російська держава почала са-
мостійно вирішувати питання функціонування католицької церкви, на влас-
ний розсуд реґулюючи церковно-територіальний поділ, кількість парафій
і монастирів, чисельність духівництва, втручаючись у навчальний процес
римсько-католицьких духовних семінарій. Перекроювання адміністративно-
територіальних меж «для протидії» польському і католицькому впливам іні-
ціював О.Безак, котрий ліквідував Кам’янець-Подільську єпархію. Цей захід
знайшов підтримку серед вищої бюрократії Росії37. Ішлося навіть про те, щоб
запровадити не лише викладання російської мови та історії, а й проводити
служби Божі державною мовою. Ідею зросійщити костел через запровадження
російської мови в богослужіння пропонували практично всі очільники ґубер-
ній. Відповідні спроби подільський ґубернатор назвав невдалими та вважав,
що заборону варто продовжувати, з огляду на те, що місцеве населення, хоча й
сповідує католицизм, але не має нічого спільного з «польською національніс-
тю». Турбувало його усвідомлення відсталості православної церкви, в якій свя-
щениками часто служать особи з невідповідними моральними рисами38. Саме
через це, напевно, О.Безак навіть намагався узгодити з Петербурґом переве-
дення на Правобережжя священиків із внутрішніх російських ґуберній, як це
відбулося з чиновниками. Його ініціативу, передану Комітетом міністрів на
розгляд Синоду, не було схвалено на найвищому рівні. При цьому наводилася
картина освіченості священиків Київської ґубернії, де 34 особи мали академіч-
ну духовну освіту і 1135 – закінчили семінарії. А вживання польської мови в
побуті було названо лише «залишковим явищем»39.
Усі ці заходи вживалися задля ослаблення католицької церкви, обмеження
її впливу на місцеве населення. Зверталася увага навіть на архітектуру като-
лицьких монастирів, церков і каплиць, котрі, як зауважив подільський ґубер-
натор, надають краєві «польського вигляду», особливо в містах40. Можливість їх
закриття розглядалося на найвищому рівні – рекомендувалося почати з тих, чиї
священнослужителі безпосередньо брали участь у допомозі повстанцям. У цьо-
му разі ченцям дозволявся виїзд за кордон, переселення до інших монастирів
або призначення утримання в розмірі 40 руб. В інших випадках спостерігалося
прагнення впорядкувати їх кількість відповідно до чисельності католицького
населення зі зменшенням різниці щодо співвідношення для православних і
36 Перший мешкав у Житомирі на «жалюгідні» засоби, переписуючи папери у присутствених
місцях, інший улаштувався краще, адже служив роз’їзним наглядачем при липовецькому акциз-
ному наглядачі (див.: ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.378. – Спр.19, 119).
37 Долбилов М. Русский край, чужая вера: Этноконфессиональная политика империи в Литве
и Белоруссии при Александре ІІ. – Москва, 2010. – С.603–604.
38 Див. докл.: Тихонов А.К. Католики, мусульмане и иудеи Российской империи в последней
четверти ХVIII – начале ХХ в. – Санкт-Петербург, 2008; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.528. –
Спр.498. – Арк.37, 40; Спр.499. – Арк.10.
39 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.372. – Спр.122. – Арк.19.
40 У доповіді очільника ґубернії на ім’я ґенерал-ґубернатора йшлося про обставини закрит-
тя чоловічого кармелітського й жіночого домініканського монастирів у Кам’янці-Подільському
(див.: Там само. – Спр.109. – Арк.19).
Український історичний журнал. – 2014. – №1
114 В.С.Шандра
поступове припинення діяльності через незаміщення вакансій у «зайвих» па-
рафіях. За підрахунками, здійсненими на вимогу ґубернатора, у Подільській ґу-
бернії кількість католицьких храмів удвічі переважала православні41. Частина
культових споруд потрапила під знесення, як Теофіпольський тринітарський
монастир, інші самі поволі руйнувалися, деякі передавали у православне відом-
ство, а їх майно опинялося в розпорядженні місцевих палат державних маєтнос-
тей42. У Волинській ґубернії католицькі храми було передано під розміщення
повітових присутствених місць, а також пожежних частин43.
Російська бюрократія з підозрою ставилася до масових проявів релігійності,
особливо до такої форми самоорганізації, як католицькі братства. Відтак пропо-
нувалося відтіснити духівництво від початкової народної освіти з припиненням
викладання закону Божого за католицькою доктриною в парафіяльних школах,
незважаючи на те, що більшість із них утримувалася коштом батьків-католи-
ків44. Заборонялися церемоніальні зустрічі католицьких єпископів та вищого
духівництва45. Широкий наступ на польськість досяг певного результату. Так,
коли 1910 р. сенатор Д.Нейдґардт ревізував державні установи Привіслянського
краю, він звернув увагу на відмову ксьондзів використовувати російську мову в
діловому листуванні – нічого подібного у Правобережній Україні вже давно не
фіксувалося, а як доповідав радомишльський поліцмейстер, усі духовні особи
католицької віри спілкуються «винятково на російському наріччі»46.
Спрямовані на російщення краю заходи сприймалися в Україні неодноз-
начно. У середовищі лівобережних інтелектуалів з’явилося пояснення цієї
досить своєрідної нової політики. За ідеєю «обрусить край» тут убачали при-
ховане прагнення збагатитися коштом польських маєтків, відтак з’явилася
фраза – «обтрусить край»47. Правник, старогромадівець О.Кістяківський не
сумнівався, що задум «орусить» край був «прекрасным», але здійснювався він
не в інтересах загального блага та місцевої людності, яка зберегла й винесла
на власних плечах «російську ідею», перетворивши в ніщо польську «витів-
ку» – вигравав тільки «жадібний чиновник». На його переконання, кошти від
конфіскованих маєтків слід було використати для розвитку освіти й надання
соціальних послуг народу, створивши для цього спеціальний фонд48.
І все ж найголовніше полягало в іншому. Відомо, що ліберальні рефор-
ми Олександра ІІ у своїй основі спиралися на нові принципи формування
влади, відмову від методів поліцейської держави, а також на всестановість,
виборність і самоврядність. Нововведення у Правобережній Україні запрова-
джувалися з великим запізненням, із відмовою від виборності та дозованою
41 За підрахунками 1892 р., на 1 церкву припадало 945 православних, тоді як на 1 костел –
434 католика (див.: ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.842. – Спр.481. – Арк.103).
42 Там само. – Оп.371. – Спр.152. – Арк.14.
43 Там само. – Оп.372. – Спр.63. – Арк.17.
44 Там само. – Оп.371. – Спр.61.
45 Державний архів Київської області. – Ф.2. – Оп.147. – Спр.137. – Арк.1.
46 Там само. – Спр.76. – Спр.286. – Арк.26.
47 Таку гру слів запропонував М.Судієнко в листі до М.Максимовича від 9 травня 1867 р.
(див.: Листи М.Судієнка до М.Максимовича (1837–1867 рр.) // Сіверянський архів. – Вип.2. –
Чернігів, 2008. – С.74.
48 Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. – Т.1 (1874–1879). – К., 1994. – С.230.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 115
самоврядністю. Більшість соціально важливих проблем тут продовжували
розв’язуватися бюрократичним способом, для чого створювалися все нові й
нові державні установи. А самоврядність якщо й дозволялася, то здебільшого
під щільним контролем держави, до того ж її апріорі позбавлялися дві великі
етнічні групи місцевого населення – поляки та євреї. Саме через бажання не
допустити поляків до влади тут не запроваджувалися земства, міська реформа
1870 р. була спрощеною, а судова не передбачала виборності мирових суддів.
Їх призначали, узгоджуючи кандидатури на всіх рівнях влади. Унаслідок цьо-
го на посади прийшли фахівці з юридичною освітою, на відміну від виборних,
які часто не мали фахових знань. Та й мережа мирових судових установ була
густішою не в останню чергу, аби задовольнити зростаючі потреби місцевого
населення, що само собою сприяло зміцненню російської присутності у краї49.
З іншого боку, адміністративна обачність змушувала владу долати кадровий
дефіцит, призначаючи на посади в державному управління лояльних до влади
чиновників місцевого походження, українців, а також відставних офіцерів і ґене-
ралів, які вважалися кращими виконавцями розпоряджень. Усунення поляків із
державної служби дало непередбачуваний результат. Вони змогли реалізуватися
в інших галузях, таких, як аптечна справа, адвокатура, ставали управителями
маєтками, інженерами й техніками на заводах, а також зосередили свої зусилля
на підприємливій діяльності, про що зауважив свого часу навіть М.Вебер50.
Аби підтримувати потрібну для влади атмосферу активізувалася істориза-
ція минулої українсько-польської ворожнечі, в якій Російська імперія відвела
собі роль «відновлювачки справедливості» та нібито «законності повернення
російського краю» з православним населенням у власне володіння. Реалізацію
цієї ідеї взяла на себе газета «Киевлянин», випуск якої на державні кошти від-
разу після придушення повстання розпочав професор київського Університету
св. Володимира В.Шульґін. Він же підібрав слова для програми видання:
«Цей край російський, російський, російський». У переліку дописувачів – пріз-
вища багатьох знаних осіб: В.Авсієнко, О.Андріяшев, В.Антонович, Г.Ґала-
ґан, М.Гат цук, В.Гнилосиров, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Кістяківський,
М.Ли сенко, І.Рудченко, О.Русов та ін.
На позицію «загальноросійського патріотизму» тоді перейшло чимало укра-
їнців, проте найколоритнішою постаттю все таки був П.Куліш, який став чи-
новником утвореного М.Мілютіним 19 лютого 1864 р. Установчого комітету –
надзвичайної інституції у Варшаві. Створена для запобігання повстанню та
ліквідації автономного устрою Царства Польського, вона потребувала фахівців
зі знанням польської мови. Спершу П.Куліш спробував влаштуватися на служ-
бу до Варшавської дирекції училищ, наслідуючи, напевно, приклад професора
Київської духовної академії Ф.Лебединцева, який очолив Холмську дирекцію
училищ. Однак усе ж віддав перевагу Установчому комітету, протекцію куди
йому влаштував художник Л.Жемчужников, чий зять, В.Арцимович, очолював
49 Згідно з рішенням Державної ради від 17 березня 1887 р., запроваджувалися нові судові
посади, що втілилося й у назві законодавчого акту: «Про посилення особового складу мирових
судових установ деяких округів західних ґуберній» (див.: Полное собрание законов Российской
империи. – Собр.3. – Т.7: 1887. – Санкт-Петербург, 1887. – №4295).
50 Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994. – С.41.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
116 В.С.Шандра
тут юридичний відділ. Упродовж чотирьох років П.Куліш кодифікував нові за-
кони, відредагувавши 63 томи «Збірника адміністративних постанов Царства
Польського». Служба у Варшаві була для нього втіхою, адже він переймався
справою, якою займався, а також вигідною справою (завдяки пристойному жа-
луванню зумів залагодити свої матеріальні проблеми). Спершу він мав оклад
600 руб., трохи згодом – понад 5 тис. руб. щорічно, а в 1866 р. отримував уже
6562 руб. Тут вислужив чин колезького секретаря (Х клас). У 1865 р. отримав по-
саду чиновника з особливих доручень, а наступного року його призначено дирек-
тором відділу духовних справ. Крім цього, П.Куліша було нагороджено медаллю
«За упокорення польського заколоту» та медаллю «За впорядкування селян-
ського побуту», присвоєно чин надвірного радника. Як указував О.Кониський,
П.Куліш пояснював свій перехід на адміністративну посаду у Варшаві праг-
ненням «революційної польської партії» відновити Польщу у старих кордонах,
а у цьому разі «така Польща навіки погубила б Україну»51. Більш відверто він
висловлювався в листах до О.Вересая, написаних 1865 р., стверджуючи, що на
його прикладі відбулося уособлення історичної справедливості, коли козацька
Україна має можливість «помститися» за колишні образи польському панству52.
Водночас перебування в такій державній установі позбавило його ілюзій
щодо імперської політики Росії. За задумом влади, приклад П.Куліша повинні
були наслідувати (і наслідували) інші українці. Так, саме за кулішевого сприян-
ня у Варшаві служив військово-дільничним начальником чоловік однієї з сестер
Білозерських53. Тепер уже він склав протекцію для свояка – В.Білозерського –
аби той обійняв посаду директора канцелярії Установчого комітету54.
Прагнення верховної влади якнайшвидше зробити край російським спричи-
нило інтенсивне поширення тут освіти, густа мережа котрої значно сприяла ро-
сійщенню, доповнюючи інші заходи влади. Значення освіти набувало тут неаби-
якої політичної ваги. Як висловився подільський ґубернатор, народна школа не
лише дає освіту, а й служить «провідником російської громадянськості». Відтак
у населених пунктах, де переважали поляки, відкривалися міністерські учили-
ща, які краще забезпечувалися державою й давали якісну російську початкову
освіту55. Її значення проявилося відразу, коли освіту масово почали надавати
51 Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – Т.1. –
К., 2007. – С.215.
52 У листі від 16 листопада 1865 р. П.Куліш пояснював О.Вересаєві, що він працює над поліп-
шення добробуту польських селян:
«Судилося, бач, козацьким дітям порядкувати в лядському краї, так, як
порядкували колись ляхи в нас на Вкраїні. Тільки вони згорда нами орудували
і добра нам не мислили. А ми пораємось у них по-християнськи. Вони в нас
простий люд у неволю повертали. А ми лядську чернь визволяємо на волю з-під
неситих панів, та й самим панам неправди ніякої не робимо, тільки не даємо їм
верховодити по-шляхетськи. А нахиляємо їх під закон».
У листі 1866 р. він знову зауважував, що «діждалися козацькі діти панувати над ляхами»
(див.: Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю.Луцький. – Нью-
Йорк; Торонто, 1984. – С.183–186).
53 Глушко С. Листування П.О.Куліша з Л.М.Жемчужниковим (1854–1877) // Україна. – 1926. –
Кн.2/3. – С.163–179.
54 Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – Т.1. – С.236.
55 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.528. – Спр.498. – Арк.15.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 117
вчорашньому звільненому селянству, яке за інерцією продовжувало бути чи не
єдиним носієм природної української мови й культури. Питання ускладнювало-
ся тим, що польське Січневе повстання 1863 р. практично стало каталізатором
формування націй – як польської, російської, так і української. На освіту покла-
дали великі сподівання різного роду діячі, прагнучи надавати її селянству поль-
ською, російською та місцевою – українською мовою. Ще напередодні повстання
у Правобережній Україні заявило про себе знову ж таки під впливом польських
маніфестацій так зване хлопоманство – народницько-культурницька течія міс-
цевих інтелектуалів, яка зародилася наприкінці 1850-х рр. і протрималася до
придушення польського руху. Хлопоманство проявився спочатку серед освіченої
молоді, зокрема студентів Університету св. Володимира в Києві, які належали
до польських або давно сполонізованих українських родин. Його носії почали
відмовлятися від соціальної й культурної солідарності зі своїм станом, намага-
ючись зблизитися з місцевим селянством. Усвідомивши, що варто служити тому
народові, серед якого живеш, вони переходили на православ’я, відмовлялися
від підтримки польського руху, відійшли від польських студентських організа-
ції. Почали говорити й писати українською, брати участь у селянських святах,
носили народний одяг, уживали селянську їжу, вели селянський спосіб життя,
навіть одружувалися з селянками. Так вони підкреслювали, що на відміну від
російської держави, визнають свою ідентичність з українським народом.
Хлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в
Полтаві, Чернігові, перекинулося до Харкова, Одеси й інших міст. Серед його
основоположників були Т.Рильський, Б.Познанський, К.Михальчук, П.Жи-
тецький, П.Чубинський. Ідеологом виступив В.Антонович, який також окрес-
лив програму хлопоманства. Відповідаючи на закиди з польського боку у «зра-
ді» та «ренеґатстві», В.Антонович закликав повернутися до народності, колись
покинутої предками, активно працювати для неї, щоб спокутувати гріхи своїх
батьків перед народом. Спростовуючи звинувачення, що українці співпрацю-
ють із російськими революціонерами, хлопомани за підписом 21 особи опублі-
кували у «Современной летописи» матеріал «Відгук із Києва» (перша назва
«Суспільні питання»), в якому відмовлялися від радикальних методів бороть-
би, уважаючи за єдину свою мету турботу про народну освіту. Спростовували
також закиди у сепаратизмі, стверджуючи, що ставити питання про відокрем-
лення України від Росії для непідготовленого та в більшості неосвіченого
народу нереально. Вони не визнали польських «історичних претензій» щодо
українських територій та оголосили діяльність польських повстанців в Україні
безглуздою. Підкреслена аполітичність випливала з переконання, що насам-
перед слід піднести освіту й культуру народу. Тому хлопомани діяли леґально,
щоб не наражатися на закиди в революційній діяльності.
Через свої погляди хлопомани викликали підозри як у поляків, так і росій-
ської влади. Патріотично налаштовані представники польської громадськості
вважали їх зрадниками «польської справи» та помстилися їм, надавши інфор-
мацію про них властям. Російська адміністрація та її місцеві прихильники у
Правобережній Україні також ставилися до хлопоманів із підозрою, уважа-
ючи, що в такий спосіб ті намагаються прив’язати простий люд до польської
Український історичний журнал. – 2014. – №1
118 В.С.Шандра
національності, провокують його незадоволення російською владою («мос-
калями»), користуючись незнанням народу російської літературної мови.
При Київському ґенерал-ґубернаторстві було створено слідчу комісію з питань
хлопоманського руху. Один з авторів статті, уміщеної в офіційному виданні, на-
звав їх «істинними дітьми Польщі, які тягнуть народ до заклятого ворога» та зви-
нуватив, що вони першими почали називати «малоросів» українцями для того,
аби, мовляв, відібрати в народу таке нелюбиме ними слово «Русь», зменшивши
перед обличчям «польської небезпеки» чисельність «російського народу»56.
Після Січневого повстання хлопомани припинили свою діяльність, приєд-
навшись без організаційного оформлення до Київської громади й розпочавши
формування української ідентичності шляхом дослідження історії, культури
народу та художньої літератури на основі народної мови. Своїми діями вони
заклали чіткі світоглядні орієнтири щодо української нації для майбутніх по-
колінь. Їх діяльність засвідчила штучність універсального стандарту «росій-
ськості». Офіційний Петербурґ відреагував забороною української мови та лі-
тератури (Валуєвський циркуляр 1863 р.).
Ситуація, що склалася після придушення повстання, спровокувала ще
одне цікаве явище, продемонстроване на цей раз католицьким духівництвом.
На прагнення влади його зросійщити, священики відповіли підвищеною
увагою до мови, якою спілкувалася їхня паства в повсякденному житті. Так,
ксьондз Сцеславський із Мурафи (Подільська ґубернія) промовляв до парафі-
ян, пояснюючи таїнство миропомазання та католицькі обряди, українською
мовою. Причому незважаючи на те, що тоді в костелі перебували здебільшого
не місцеві українські селяни, а поміщики й офіціалісти57.
Польське повстання прискорило творення групової ідентичності не лише
серед інтелектуальної еліти, а й призвело також до втрати шляхетської со-
лідарності, поділивши польське панство на дві частини, одна з яких почала
заявляти про свої «вірнопідданські почуття» російському імператорові. Так,
1864 р. до верховної влади звернулися дворяни римо-католицького віроспо-
відання Васильківського (265), Звенигородського (148), Таращанського (99) і
Канівського (111 осіб) повітів Київської ґубернії, а також міста Києва (12 осіб),
заявивши про свою непричетність до повстання та прохаючи вважати їх такими
ж вірнопідданими, як і раніше. Після того, як Олександр ІІ висловив київсько-
му ґубернському предводителеві дворянства, статському радникові О.Горвату
«височайше благовоління», до таких звернень почали вдаватися дворяни ін-
ших повітів як Київської, так і Волинської та Подільської ґуберній. Крім спе-
ціальних адресів, вони виряджали до Петербурґа депутації від дворянства58.
І все ж масового поширення це явище не набуло. Як зауважував київський
56 Что такое хлопомания и кто такие хлопоманы // Вестник Юго-Западной и Западной России. –
Кн.1. – К., 1862. – С.145.
57 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.373. – Спр.91. – Арк.2.
58 Там само. – Оп.371. – Спр.81. – Арк.3, 8, 10, 16, 34, 44. Від Київської ґубернії заявляти
про своє «вірнопідданство» в Петербурґ поїхали О.Горват, граф Браницький, О.Ярошинський
і Б.Мощенський; від Волинської – граф А.Потоцький, статський радник Вл.Свейковський,
граф М.Чапський та колезький реєстратор М.Тржецяк; від Подільської – А.Граб’янка, граф
Вл.Стадницький, М.Пшездзецький і відставний поручик О.Орловський.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. 119
ґенерал-ґубернатор, байдужими залишилися дворяни Чигиринського повіту,
та й серед дворян-поляків Подільської ґубернії відповідний адрес підписало
лише 103 особи, переважно дрібномаєткові власники.
Загалом наукове розв’язання задекларованої в назві статті проблеми по-
лягає у площині оцінки Росії як імперії та потрактуванні її державної політи-
ки. Скориставшись повстанням для посиленого російщення краю, Петербурґ
зміг мобілізувати для досягнення мети такі фактори, як православ’я та трива-
ла участь українців у розбудові російської державності. Місцеве православне
населення розглядалося як різновид росіян і ця ідея досить довго та успішно
обслуговувала імперію. Польське Січневе повстання 1863 р., попри те, що його
воєнна фаза не набула розмаху на території України, верховна влада повною
мірою використала для перерозподілу земельних ресурсів, котрі перебували
у власності місцевих поляків. Законодавчим шляхом, через конфіскації та за-
провадження податку кошти від маєтностей ішли на зміцнення державних
механізмів та кадрове забезпечення заходів Російської імперії. Масштабність
цієї акції вимагала від держави мобілізації внутрішніх ресурсів, а тому у ба-
гатьох питаннях реґіонального управління вона спиралася на бюрократично-
чиновницький апарат, для якого створювалися пільгові умови щодо служби та
земельного збагачення. Цим скористалися не лише чиновники з внутрішніх
російських ґуберній, а й українських лівобережних реґіонів, для яких служба
на Правобережжі була прийнятною – тут вони ставали успішними землевлас-
никами, будівничими російської державності, витісняючи поляків з установ та
зменшуючи їх монопольне землеволодіння. Здатність Російської імперії вико-
ристати минулу ворожнечу між поляками й українцями, що на час повстання
найбільше проявлялася у соціальному протистоянні, спровокувала ситуацію,
коли значна частина місцевих інтелектуалів опинилася в одному таборі з дер-
жавою, ведучі тривалу боротьбу проти польської присутності у краї, що суттєво
сповільнювало формування української національної ідентичності.
In the article examined the specific measures of supreme power of the Russian
Empire, applied after the January uprising of 1863 and directed to reduction of the
polish landownership in Ukraine, as well as on expulsing of Poland from a local
government. It was found out the facilities mobilized by the Empire to be supported
by Ukrainians. Among them the lowering of redemption payments for land for the
peasants and the possibilities for the local officials to acquire it on the favorable
conditions, and also the attracting them to government service. There are also marked
the russification in the spheres of public resources policy, in education, limitation of
liberal reforms’ distribution. It is also indicated on appearance of the sociocultural
movement of khlopomania under pressing of polish movement and public policy,
with which the forming of Ukrainian language and culture and also its prohibition
in 1863 were connected. It is defined that the created situation substantially slowed
the formation of ukrainian national identity.
Keywords: January uprising, Russian Empire, RightBank Ukraine, governor
general, polish landownership, bureaucracy, policy of russification.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-107902 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:34:18Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шандра, В.С. 2016-10-27T10:45:03Z 2016-10-27T10:45:03Z 2014 Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. / В.С. Шандра // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 106-119. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107902 94 «1863/1864:930.1 (=16)» З’ясовуються конкретні заходи верховної влади Російської імперії, до яких вона вдалася після придушення Січневого повстання 1863 р. та які було спрямовано на подолання польської присутності в Україні, найперше у землеволодінні. Визначаються їх наслідки у соціально-економічній, політичній, націєтворчій та культурно-освітній площинах. In the article examined the specific measures of supreme power of the Russian Empire, applied after the January uprising of 1863 and directed to reduction of the polish landownership in Ukraine, as well as on expulsing of Poland from a local government. It was found out the facilities mobilized by the Empire to be supported by Ukrainians. Among them the lowering of redemption payments for land for the peasants and the possibilities for the local officials to acquire it on the favorable conditions, and also the attracting them to government service. There are also marked the russification in the spheres of public resources policy, in education, limitation of liberal reforms’ distribution. It is also indicated on appearance of the sociocultural movement of khlopomania under pressing of polish movement and public policy, with which the forming of Ukrainian language and culture and also its prohibition in 1863 were connected. It is defined that the created situation substantially slowed the formation of Ukrainian national identity. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. Social and Political Consequences of Polish January Uprising 1863 for Ukraine Article published earlier |
| spellingShingle | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. Шандра, В.С. Історичні студії |
| title | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. |
| title_alt | Social and Political Consequences of Polish January Uprising 1863 for Ukraine |
| title_full | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. |
| title_fullStr | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. |
| title_full_unstemmed | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. |
| title_short | Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. |
| title_sort | соціальні та політичні наслідки для україни польського січневого повстання 1863 р. |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107902 |
| work_keys_str_mv | AT šandravs socíalʹnítapolítičnínaslídkidlâukraínipolʹsʹkogosíčnevogopovstannâ1863r AT šandravs socialandpoliticalconsequencesofpolishjanuaryuprising1863forukraine |